Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/18151/24-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: 10.10.2024. Зареєстровано: 10.10.2024. Забезпечено надання загального доступу: 14.10.2024.

Номер судового провадження: 2-6089/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		печерський районний суд міста києва
		 
		Справа № 757/18151/24-ц 
		пр. 2-6089/24
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		03 жовтня 2024 року Печерський районний суд міста Києва в складі:
		головуючого - судді Ільєвої Т.Г.,
		при секретарі - Ємець Д.О.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації та середнього заробітку, -
		 
		В С Т А Н О В И В :
		 
		18.04.2024 до Печерського районного суду м. Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 , згідно вимог якої просить суд стягнути з ТОВ «Дієса» на його користь 3347,83 гривень заборгованості по заробітній платі з 1 липня 2023р., у тому числі за 9 днів відпустки по дату звільнення 16 серпня цього ж року включно, грошову компенсацію за 61 день невикористаної відпустки згідно наказу № Z00/15/08/001, середній заробіток за весь час затримки починаючи з 17 серпня 2023р. по день фактичного розрахунку чи дати ухвалення рішення у цій справі. 
		Мотивуючі позовні вимоги позивач вказує, що сторони перебували у трудових відносинах, проте відповідач після звільнення позивача не здійснив остаточного розрахунку. Розрахунковий листок або довідку про суми, нараховані та виплачені при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, ні в день звільнення, а ні згодом, на вимогу позивача, відповідачем не надані.
		Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Оскільки невиплата працівникові при звільненні всіх належних йому сум - це триваюче правопорушення, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період затримки розрахунку по день фактичного розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення судом.
		24.04.2024 року ухвалою суду було відкрито провадження у справі та визначено розглядати за правилами спрощеного провадження, з повідомленням сторін.
		30.05.2024 до суду надійшла заява ОСОБА_1 про розгляд справи у його відсутність.
		05.06.2024 до суду надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА», в якому представник вказав, що Товариство знаходиться під дією форс-мажорних обставин, а отже невчасна виплата заробітної плати та компенсації невикористаної відпустки сталося внаслідок об`єктивних обставин, непереборної сили. У вказаному клопотанні представник просив розглядати справи за відсутності відповідача, відмовити у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок та інших платежів не пов`язаних із стягненням заробітної плати.
		06.06.2024 ухвалою суду задоволено клопотання позивача та витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» довідку про нараховану та не виплачену заробітну плату з 01.08.2022 до дня звільнення 16.08.2023р.; копію наказу про оплачувану відпустку з 16.07.2023 по 24.07.2023 р.; завірений витяг щодо позивача із табеля використання обліку робочого часу з червня 2023 до дня звільнення 16.08.2023 р. 
		14.08.2024 до суду надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про долучення до матеріалів справи розрахункові листи та наказ про припинення трудових відносин та копію постанови Київським апеляційного суду від 22.07.2024р. у справі №757/2043/24-ц.
		20.09.2024 до суду надійшла заява про збільшення позовних вимог, згідно якої позивач просить суд стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі, включаючи компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 90 103,89 грн. та середній заробіток за весь час затримки, починаючи з 17 серпня 2023 року по день фактичного розрахунку чи дати ухвалення рішення.
		03.10.2024 до суду надійшов відзив Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на заяву про збільшення позовних вимог, згідно якої відповідач просить суд прийняти відзив на заяву про збільшення позовних вимог до розгляду; відмовити задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку; здійснити розподіл судових витрат відповідно до задоволених вимог. Та, з вказаного відзиву вбачається, що відповідач визнає заборгованість по заробітній платі у розмірі 72 709,90 грн.
		Сторони в судове засідання не з`явилися, про місце і час судового розгляду повідомлені належним чином.
		Суд, у порядку спрощеного позовного провадження, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
		Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
		Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року N 6-р (II)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України. Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини третьої статті 40 Кодексу закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.
		Основним Законом України статтею 43 Конституції України передбачено право кожної людини на труд, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов`язки, в рівній мірі кореспондується обов`язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати працю працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату.
		Всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.
		Відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП України, особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
		Судовим розглядом встановлено та учасниками справи не заперечувалось, що ОСОБА_1 , який працював в Товаристві з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА», був звільнений 16.08.2023 на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України за угодою сторін з посади керуючого магазину філії №1 з розташуванням у місті Ужгород вул. Минайська 16.Г., що підтверджується наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» № Z00/15/08/001 про припинення трудового договору.
		В день його звільнення виплата всіх сум, що належили йому від підприємства, роботодавцем не проведена.
		Згідно із статтею 43 Конституції України, гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Статтею 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
		Згідно з ст. 97 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.
		Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Згідно ст. 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.
		Згідно з частиною першою ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
		Відповідно до частини першої ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
		В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника (стаття 117 КЗпП України).
		Відповідно до ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
		Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
		Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, наприклад, справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, а також справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/ «правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності.
		Європейський Суд неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії ст. 1 Протоколу №1 є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені.
		Таким чином, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами Кодексу Законів України про працю, Закону України « Про оплату праці», а позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем до 05 травня 2017 року, виконував свої трудові обов`язки в повному обсязі, а також при звільненні не отримав всі належні йому платежі, майнові вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики Європейського Суду.
		В пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», судам роз`яснено, що необхідно враховувати, що норми і гарантії оплати праці, визначені законодавством для працівників підприємств, установ, організацій усіх форм власності, є мінімальними державними гарантіями і тому при договірному регулюванні вони не можуть бути погіршені. Йдеться як про мінімальний розмір заробітної плати, так і про норми оплати праці, зокрема за час простою.
		Враховуючи, що трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства або уповноваженим ним органом, за якою власник підприємства або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату (частина перша ст. 21 КЗпП України), що обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату.
		Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Відповідно до роз`яснень викладених у п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.99 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
		При визначенні розміру заборгованості із заробітної плати, включаючи компенсацію за невикористану відпустку, суд бере до уваги суму у розмірі 72709,90 грн., яка не заперечується стороною відповідача.
		В частині вимоги про стягнення заборгованості із заробітної плати 17393,99 грн., що в сукупності вимоги позивача становить 90103,89 грн., суд не приймає до уваги та вважає її необґрунтованою та безпідставною, з огляду на розрахунковий листок за липень 2023 року та за серпень 2023 року, де дійсно вказано, що позивачу виплачено 17393,99 грн., проте позивач помилково вважає, що це заробітна плата за липень та серпень 2023 року, оскільки в розрахунковому листі зазначено, що цю суму виплачено, проте не зазначається, що це заробітна плата за вказані місяці, а з банківської виписки прослідковується, що заробітна плата за червень.
		Так, в частині вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, сторона відповідача зазначала, що невчасна виплата заробітної плати та компенсації невикористаної відпустки сталася внаслідок об`єктивних обставин, непереборної сили (воєнний стан). Наявність форс-мажорних обставин засвідчується Торгово-промисловою палатою України та уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами відповідно до статей 14, 141 Закону України «Про торгово-промислові палати України» шляхом видачі сертифіката.
		Так, в матеріалах справи містяться в копіях сертифікат Київської торгово-промислової палати, видані ТОВ «ДІЄСА», про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) щодо певних обов`язків (зобов`язань), які були представником відповідача долучені до відзиву.
		На підтвердженням скрутного фінансового становища сторона відповідача посилалась на процедуру затвердження плану санації до відкриття провадження про банкрутство, що розглядається Господарським судом м. Києва у справі №910/3368/24.
		Із долученої відповідачем постанови Солом`янського районного суду міста Києва від 24 січня 2024 року у справі №760/29187/23 за фактом вчинення генеральним директором ТОВ «ДІЄСА» адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 41 КУпАП (щодо додержання вимог законодавства у сфері оплати праці) вбачається, що за результатом розгляду адміністративних матеріалів судом закрито провадження у справі за відсутністю складу адміністративного правопорушення (а.с.177-183).
		Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
		Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.
		Відповідно до часини першої статті 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
		Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена в пунктах 67, 69, 70, 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
		За положеннями статті 117 КЗпП України, обов`язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.
		Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку проте, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини у невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
		Згідно статті 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
		Відповідно частина перша статті 9 ЦК України кореспондується з вищевказаною статтею КЗпП України щодо застосування ЦК України до врегулювання відносин, зокрема, до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами.
		Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин (пункт 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
		Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
		Отже, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер.
		Враховуючи позовні вимоги у даній справі, зокрема, вимоги щодо виплати компенсації у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто, свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, застосуванню підлягають положення цивільного законодавства.
		Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
		У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов`язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків.
		Відповідно до статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»,Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно.
		Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
		Викладене свідчить, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань (обов`язків) - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 14-1 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».
		Разом з цим обставини, які можуть бути кваліфіковані як обставини непереборної сили (форс-мажор), можуть бути підтверджені належними доказами, зокрема висновками експертів, показаннями свідків. Суд також враховує підстави звільнення від доказування - обставини, які визнаються учасниками справи, обставини, визнані судом загальновідомими тощо. Отже, суд визнає наявність форс-мажорних обставин з урахуванням установлених обставин справи та наявних у справі доказів (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року справа № 905/857/19).
		24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року, який в подальшому продовжувався Указами Президента України та діє на цей час.
		У листі від 28 лютого 2022 року № 2024/02.0-7.1 Торгово-промислова палата України засвідчила форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а саме військову агресію рф проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Враховуючи це, Торгово-промислова палата України підтвердила, що зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об`єктивними обставинами для суб`єктів господарської діяльності та/або фізичних осіб за договором, окремим податковим та/чи іншим зобов`язанням/обов`язком, виконання яких/-го настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
		24 березня 2022 року набрав чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон № 2136-ІХ), яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		Частинами другою та третьою статті 1 Закону № 2136-ІХ встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
		У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
		Відповідно до частини 2, 3 статті 10 Закону № 2136-ІХ, роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати; роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили; звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати.
		Аналіз наведеної спеціальної норми права дозволяє дійти висновку про те, що роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати.
		Таким чином, існування обставини воєнного стану, фактів окупації та ведення бойових дій, а можливо також і знищення майна підприємства чи існування інших обставин, в тому числі існування дебіторської заборгованості, не спростовують факту існування заборгованості по заробітній платі і не звільняють від обов`язку виплати заробітної плати.
		Проте, роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці та за несвоєчасне проведення розрахунку.
		Фактичні обставини справи, встановлені судом свідчать про те, що відповідач, заперечуючи проти вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, зазначав, що затримка виплати належних при звільнені сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, відбулась не з вини ТОВ«ДІЄСА», а внаслідок об`єктивних обставин, непереборної сили (воєнний стан).
		Відповідачем належними та допустимими доказами доведено про перебування під впливом форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), що вплинули на фінансову стабільність підприємства і поставили під загрозу можливість виконання фінансово-господарських зобов`язань.
		Отже, унеможливлення виконання ТОВ «ДІЄСА» обов`язків, передбачених законодавством України про працю, спричинено впливом дії форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили). Ці форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) є надзвичайними, непередбачуваними і мають неминучий характер, їх дії не можна уникнути за звичайних обставин при всій обачливості зобов`язаної сторони за трудовим договором.
		Таким чином, у трудових правовідносинах між сторонами виникли обставини, які відповідач не міг передбачити чи відвернути та у період існування яких останній об`єктивно, з незалежних від нього причин, був позбавлений можливості виконати зобов`язання, передбачені умовами трудового договору, обов`язки згідно із законодавчими та іншими нормативними актами щодо своїх працівників, у тому числі, щодо позивача.
		Наявність форс-мажорних обставин щодо обов`язку (зобов`язання) ТОВ «ДІЄСА`за статтями 94 та 115-117 Кодексу законів про працю України, статтями 1 та 24 Закону України "Про оплату праці", з урахуванням статті 10 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" засвідчується сертифікатом Київської торгово-промислово палати №3000-240827 від 23 квітня 2024 року (а.с.193-199).
		Таким чином, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не підлягає задоволенню.
		З врахуванням зазначених обставин справи суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог, а саме в частині стягнення заборгованості по заробітній платі, включаючи компенсацію за невикористану відпустку, у розмірі 72 709, 90 грн., які підтверджуються розрахунковими листами.
		Таким чином, суд повно і всебічно з`ясувавши обставини по справі, надані суду докази, прийшов до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
		Вирішуючи питання стягнення понесених судових витрат слід зазначити наступне. 
		Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.
		При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.
		Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
		У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
		Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
		Згідно зі статтею 11 ЦПК України, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
		Метою впровадження цього принципу пропорційності є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись, у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
		Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:
		1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);
		2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України);
		3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
		Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
		Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
		Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які необхідно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
		Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
		Згідно із п. 1, 2 ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.
		За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
		Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
		Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
		При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
		Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним, суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
		Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не надано підтвердження укладення договору про надання професійної правничої допомоги та/або будь-яких документів, які б свідчили про отримання правничої допомоги та витрат, які були здійснені, а відтак суд приходить до висновку, що позивачем не підтверджено витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 гривень.
		Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Як встановлено в судовому засіданні, при подачі позову позивачем не було сплачено судовий збір за вимогу про стягнення заборгованості по заробітній платі.
		Згідно з частиною шостою ст. 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Отже, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1073, 60 грн.
		Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
		Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
		Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
		Європейський Суд з прав людини повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
		Керуючись ст. ст. 1-23, 76-81, 89, 95, 131, 141, 258-259, 263-265, 267, 352, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
		 
		В И Р І Ш И В :
		 
		Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації та середнього заробітку - задовольнити частково.
		Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» на користь ОСОБА_1 заборгованість по сплаті заробітної плати у розмірі 72 709 (сімдесят дві тисячі сімсот дев`ять гривень) 90 копійок.
		В іншій частині позовних вимоги - відмовити.
		 
		Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Дієса» на користь держави судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1073, 60 грн. 
		 
		Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .
		 
		Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» (вул. Велика Васильківська, буд. 45, м. Київ, код ЄДРПОУ 36483471).
		 
		Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць.
		 
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду.
		 
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		 
		Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного тексту повного рішення суду.
		 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справу, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		 
		У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 
		 
		 
		Повний текст судового рішення виготовлений 09 жовтня 2024 року.
		 
		 
		 
		Суддя                Тетяна ІЛЬЄВА

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...