Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 908/1904/24 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань; про відшкодування шкоди.
Надіслано судом: 10.10.2024. Зареєстровано: 11.10.2024. Забезпечено надання загального доступу: 14.10.2024.
Дата набрання законної сили: 31.10.2024
Номер судового провадження: 24/153/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 номер провадження справи  24/153/24     
		     
		ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
		 
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		 
		09.09.2024                                                                                                    Справа №  908/1904/24
		м.Запоріжжя Запорізької області   
		 
		Господарський суд Запорізької області у складі Азізбекян Тетяна Анатоліївна, за участі секретаря судового засідання Зеленцовій К.Ю., розглянувши матеріали справи №908/1904/24
		за позовом: Товариства з додатковою відповідальністю "Любокут" (70625, Запорізька область, Пологівський район, с. Воскресенка, вул. Центральна, буд. 63, код ЄДРПОУ: 00448611; адреса для листування: 69006, м. Запоріжжя, вул. Лобановського, буд. 7, кв. 97)
		до відповідача Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, буд. 14, будівля, 1, офіційна електронна адреса https://minjust.gov.ru/ електронна пошта: info@minjust.gov.ru)
		про стягнення 93 691 086,90 грн
		 
		за участі представників сторін
		від позивача: Корсік Я.І., адвокат, посвідчення ЗП 002110 від 09.04.2019
		від відповідача: не прибув
		 
		СУТЬ СПОРУ:
		 
		09.07.2024 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява (вих. б/н від 09.07.2024) Товариства з додатковою відповідальністю "Любокут" до Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування шкоди в розмірі 93691086,90 грн.
		Згідно з протоколом автоматизованого розподілу від 09.07.2024 здійснено автоматичний розподіл судової справи між суддями, присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 908/1904/24 та визначено до розгляду судді Азізбекян Т.А.
		Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 12.07.2024 суддею Азізбекян Т.А. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 908/1904/24 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.08.2024.
		Відповідно до ч. 8 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України, для спорів про відшкодування шкоди, заподіяної майну, встановлено альтернативну підсудність (підсудність за вибором позивача), а саме наведеною нормою процесуального закону встановлено, що позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися також за місцем заподіяння шкоди.
		Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
		Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18 травня 2022 року по справі № 428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
		За таких умов, наведений спір підсудний господарському суду за місцем заподіяння шкоди, а саме Господарському суду Запорізької області.
		Відповідно до ст. 365 Господарського процесуального кодексу України, іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов`язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
		Частиною 1 статті 367 ГПК України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
		До повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992.
		У зв`язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
		Згідно листа Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану", з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
		АТ "Укрпошта" з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.
		Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.
		Відтак, у зв`язку з війною, суд не здійснює повідомлення відповідача про розгляд даної справи засобами поштового зв`язку та не звертається до суду держави відповідача з судовим дорученням про вручення документів.
		За наведених обставин, відповідача про дату, час і місце підготовчого засідання повідомлено через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
		Відомості про судовий розгляд справи та зазначені процесуальні рішення своєчасно оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними, та у мережі Інтернет на офіційному сайті Судова влада України.
		Ухвалою суду від 05.08.2024 закрито підготовче, розгляд справи по суті призначено на 09.09.2024.
		Відповідно до ст. 222 Господарського процесуального кодексу України, здійснювалося фіксування судового засідання 09.09.2024 за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
		Представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі.
		Причини неявки представника відповідача суду невідомі.
		Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
		Відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
		Суд приходить до висновку, що наявних в матеріалах справи документів достатньо для вирішення справи по суті без участі представника відповідача, учасникам справи судом були створені належні умови для підготовки до розгляду справи, надання заяв по суті справи та доказів в обґрунтування своїх вимог або заперечень.
		В судовому засіданні 09.09.2024, в порядку ст. 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Суд повідомив строк виготовлення повного тексту рішення та роз`яснив порядок і строк його оскарження. 
		Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення представника позивача, суд
		 
		УСТАНОВИВ:
		 
		Товариство з додатковою відповідальністю «ЛЮБОКУТ» з 27.12.1996 зареєстроване за адресою: 70625, Запорізька область, Пологівський район, с. Воскресенка, вул. Центральна, буд. 63.
		Основний вид діяльності ТДВ «ЛЮБОКУТ» - 01.11 Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур.
		Допоміжними видами діяльності ТДВ «ЛЮБОКУТ» є, зокрема:
		01.25 Вирощування ягід, горіхів, інших плодових дерев і чагарників;
		01.61 Допоміжна діяльність у рослинництві;
		10.39 Інші види перероблення та консервування фруктів і овочів;
		46.21 Оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин;
		46.31 Оптова торгівля фруктами й овочами.
		ТДВ «ЛЮБОКУТ» є платником податку на додану вартість.
		Основна та допоміжна господарська діяльність з 27.12.1996 по 03.03.2023 здійснювалась ТДВ «ЛЮБОКУТ» на території Пологівського району Запорізької області.
		Для здійснення господарської діяльності ТДВ «ЛЮБОКУТ» використовувались земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної, комунальної та приватної власності. Загальна площа земель, що перебували у користуванні ТДВ «ЛЮБОКУТ», складає 1314,74 га, з яких: рілля - 1291,83 га, пасовища - 12,271 га, що підтверджується відомостями Податкової декларації платника єдиного податку четвертої групи за 2022 рік.
		24 лютого 2022 року відповідач розпочав військову агресію проти України.
		Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.
		Указами Президента України строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався і Указом Президента України від 23.07.2024 № 469/2024 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», який затверджено Законом України від 27.07.2024 № 3891-ІХ, у зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 12 серпня 2024 року строком на 90 діб.
		Резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Агресія проти України» А/К.Е8/Е8-11/1 від 2 березня 2022 року визнається, що Росія вчинила агресію проти України, порушивши базові норми ООН, і якою від Російської Федерації вимагається припинити збройну агресію проти України, негайно, повністю та безумовно вивести всі свої збройні сили з території України в межах її міжнародно визнаних кордонів.
		Відповідно до проміжного рішення Міжнародного суду Організації Об`єднаних Націй від 16 березня 2022 року на найвищому юридичному рівні констатовано факт вторгнення Росії на територію України.
		У світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), від 8 червня 1977 року одним із наслідків збройної агресії Відповідача проти України стала тимчасова окупація частини території України.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 № 1364 «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» установлено, що перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією (далі - перелік), затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій.
		До переліку включається тимчасово окупована Російською Федерацією територія України, визначена відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
		У переліку визначаються дата початку та дата завершення бойових дій (дата виникнення та припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації. Території, для яких не визначена дата завершення бойових дій (дата припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації Російською Федерацією, вважаються такими, на яких ведуться бойові дії, або тимчасово окупованими Російською Федерацією.
		Статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб визначаються Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (стаття 2 Закону).
		Частиною 1 статті 1-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.
		Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: сухопутна територія тимчасово окупованих Російською Федерацією територій України, водні об`єкти або їх частини, що знаходяться на цих територіях; інша сухопутна територія України, внутрішні морські води і територіальне море України, визнані в умовах воєнного стану тимчасово окупованими у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
		Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією (далі - Перелік).
		Розділом II Переліку визначено тимчасово окуповані Російською Федерацією території України.
		Згідно з Пунктом 4 Розділу II Переліку територія Пологівської міської територіальної громади Запорізької області належить до тимчасово окупованої Російською Федерацією території України, дата початку окупації - 03.03.2022, дата звершення тимчасової окупації -не зазначена.
		Таким чином з 03.03.2022 по цей час територія Пологівської міської територіальної громади Запорізької області належить до тимчасово окупованої Російською Федерацією території України.
		Крім того, указами президента Російської Федерації від 29 вересня 2022 року № 685, від 29 вересня 2022 року № 686 про «приєднання» до РФ частково окупованих територій Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей та визнання «незалежності» цих регіонів, виходячи з проведених там під контролем Москви так званих референдумів.
		03 жовтня 2022 року анексію частини українських територій схвалила Держдума РФ.
		04 жовтня 2022 року Рада Федерації верхня палата російського парламенту ратифікувала так звані договори «про входження Запорізької та Херсонської областей до складу Росії».
		04 жовтня 2022 року Президентом РФ підписано Федеральний Конституційний Закон № 7-ФКЗ «Про прийняття до Російської Федерації Запорізької області та утворення у складі Російської Федерації нового суб`єкта - Запорізької області».
		Вказані дії зі сторони відповідача підтверджують вчинення протиправних дій, спрямованих на завершення формального процесу анексії українських територій.
		Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
		Наслідком саме збройної агресії відповідача відносно України, що є загальновідомими фактами, стала окупація частини території України.
		Таким чином, відповідач є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод фізичних та юридичних осіб, зокрема, прав ТДВ «ЛЮБОКУТ».
		Військовою агресією відповідача та окупацією території Пологівської міської територіальної громади ТДВ «ЛЮБОКУТ» заподіяно збитки внаслідок порушення права власності на об`єкти нерухомого майна, транспортні засоби та сільськогосподарську техніку, сільськогосподарську продукцію, насіннєвий матеріал, засоби захисту рослин та добрива, паливно-мастильні матеріали, незавершене виробництво, а також збитки у вигляді упущеної вигоди.
		Загальний розмір збитків, заподіяних відповідачем ТДВ «ЛЮБОКУТ» складає 93691086,90 грн, що еквівалентно 3201890,27 доларам США.
		За фактом розкрадання майна ТДВ «ЛЮБОКУТ» військовослужбовцями збройних сил відповідача Пологівською окружною прокуратурою Запорізької області 31.03.2022 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за № 42022082080000049 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України та розпочате досудове розслідування, яке здійснюється СВ УСБУ в Запорізькій області. Досудове розслідування зазначеного кримінального провадження триває.
		Предметом позову у даній справі є стягнення з Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на користь Товариства з додатковою відповідальністю «ЛЮБОКУТ» суму матеріальної шкоди в розмірі 93691086,90 грн, завданої внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України.
		Проаналізувавши матеріали та фактичні обставини справи, оцінивши надані письмові докази у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню, виходячи з наступного. 
		Відповідно ч. 1 ст. 49 Закону України "Про міжнародне приватне право", права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
		Відповідно ч. 1 ст. 42 Конвенції про правову допомогу, зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
		Відповідно ч.ч. 1, 2, 6 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.
		За приписами ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		В силу приписів ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
		Згідно ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
		Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч.ч. 1, 2 ст.1166 Цивільного кодексу України).
		Як слідує зі ст. 1166 Цивільного кодексу України, відшкодування шкоди можливе за таких умов: 1) завдано шкоди особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи; 2) дії або бездіяльність, якими завдана шкода, є неправомірними. 3) причинний зв`язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, яка виникла; 4) вина особи, яка завдала шкоду. При цьому діє презумпція (припущення) вини порушника: якщо потерпілий довів наявність шкоди, то боржник має довести відсутність своєї вини. Для виникнення обов`язку відшкодування шкоди ступінь вини порушника значення не має.
		Згідно ст. 1192 Цивільного кодексу України, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
		Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
		Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та наведеної Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава вцілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.
		Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - Порядок).
		Пунктом 1 Порядку передбачено, що цей Порядок встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі -шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.
		Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за такими напрямами, зокрема, економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
		Основні показники, які оцінюються:
		вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
		вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності;
		вартість втрачених фінансових активів державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
		вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності;
		упущена вигода державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв);
		упущена вигода підприємств недержавної форми власності;
		втрати державних підприємств, у тому числі господарських товариств, у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв), від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях;
		втрати підприємств недержавної форми власності від неоплачених товарів, робіт і послуг, наданих та спожитих на тимчасово окупованих територіях (підпункт 18 пункту 2).
		Пунктом 2 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації передбачено, що збитки - вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії Російської Федерації, а також розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права (реальні збитки); та/або розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії Російської Федерації (упущена вигода).
		Внаслідок військової агресії Відповідача ТДВ «ЛЮБОКУТ» завдана шкода, що полягає у порушенні його права власності та протиправному обмеженні у реалізації його правомочностей власника внаслідок окупації та захоплення територій зі сторони Відповідача.
		Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
		Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).
		Під правомочністю володіння розуміється заснована на законі (тобто юридично забезпечена) можливість мати у себе дане майно, утримувати його в своєму господарстві, фактично володіти ним.
		Правомочність користування являє собою засновану на законі можливість експлуатації, господарського чи іншого використання майна шляхом вилучення з нього корисних властивостей, його споживання. Воно тісно пов`язане з правомочністю володіння, бо в більшості випадків можна користуватися майном, тільки фактично володіючи ним.
		Правомочність розпорядження означає аналогічну можливість визначення юридичної долі майна шляхом зміни його приналежності, стану або призначення.
		У своїй сукупності названі правомочності вичерпують всі надані власнику можливості.
		Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.
		Стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
		Європейський суд з прав людини при розгляді справ щодо порушення права власності дотримується позиції, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є de fасto позбавленням права власності та відповідно порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідальність за порушення вказаного права покладається безпосередньо на державу і настає у тому випадку, коли будь-яке діяння держави має своїм прямим наслідком застосування до особи забороненого поводження.
		Так, розглядаючи заяви про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції Європейський суд з прав людини зіштовхувався не лише зі справами, в яких заявників фактично позбавляли майна, але й зі справами, в яких таке позбавлення було визнано ним de fасto. Однією з таких справ є справа Спорронг і Льоннрот проти Швеції (SpоrrоngandLunnroth v. Swedеn), заяви №7151/75, №7152/75, рішення від 23.09.1982, рішення від 18.12.1984 (справедлива сатисфакція).
		У цій справі Суд дійшов висновку, що хоча фактично заявники не були позбавлені майна, обмеження накладені на їх майно державою, фактично призвели до того, що право заявників на власність виявлялося відкличним і таким, що за певних умов могло бути скасоване.
		Суд зазначає, що відбулось обмеження можливості власників розпорядитися своїм майном. Тобто втративши певною мірою свій зміст, право власності не зникло. Наслідки не є такими, щоб можна було прирівняти їх до наслідків позбавлення майна. Суд зауважує з цього приводу, що заявники мали змогу й надалі користуватися своїм майном, а також що хоча продати нерухомість було складніше, незважаючи на це, можливість продажу існувала.
		Однак навіть за вказаних обставин, Суд прийшов до висновку, що будь-яке обмеження чи позбавлення правомочностей власника є de fасto позбавленням права власності, визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив справедливу компенсацію заявникам у своєму рішенні від 18.12.1984.
		У справі «Лоізіду проти Туреччини» Європейським судом з прав людини прийнято рішення про необхідність компенсації Турецькою Республікою моральної і матеріальної шкоди заявниці, яка була змушена залишити місце свою проживання внаслідок окупації Туреччиною північної частини території Кіпру.
		У пункті 63 мотивувальної частини рішення від 18.12.1996 ЄСПЛ зазначив, що оскільки заявниці починаючи з 1974 року було відмовлено у праві доступу до майна, вона фактично повністю втратила над ним контроль, рівно як і можливість користуватись ним. Ця відмова, що триває, повинна розглядатися як втручання у права, передбачені ст. 1 Протоколу № 1. Таке втручання з урахуванням виключних обставин цієї справи, на які посилаються пані Лоізіду на Уряд Кіпру, не може розглядатися як позбавлення власності або контролю за її використанням у рамках першого і другою пунктів ст. 1 Протоколу 1. Водночас воно, поза будь-яким сумнівом, підпадає під дію норми, що міститься у першому реченні цієї статті, зокрема, становить порушення права на безперешкодне користування своїм майном. У цьому зв`язку Суд вважає, що фактична неможливість здійснення цього права є таким же порушенням Конвенції, як і перешкоди юридичного характеру.
		Визначаючи розмір компенсації завданої пані Лоізіду матеріальної шкоди, Європейський суд з прав людини зазначив, що заявниця продовжує залишатися законним власником дев`яти ділянок землі і однієї квартири, і що висновок Суду про порушення ст. 1 Протоколу № 1 ґрунтувався на тому факті, що внаслідок відмови у праві доступу до її землі починаючи з 1974 року заявниця фактично повністю втратила контроль над своїм майном, рівно як і можливість користуватись ним. Отже, Суд дійшов висновку, що вона має право на компенсацію збитків, безпосередньо пов`язаних з цим порушенням її прав.
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), у своїй практиці наголошує на тому, що неможливість здійснення права на безперешкодне користування своїм майном, зумовлена діями або бездіяльністю держави, є порушенням Конвенції. У цьому зв`язку ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо необхідності компенсації матеріальної шкоди, завданої власникам нерухомого майна у результаті втрати контролю над таким майном і неможливості користуватися ним.
		Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Відповідач своїми діями порушив право власності ТДВ «ЛЮБОКУТ» на майно, яке розташоване на тимчасово окупованій території Пологівської міської територіальної громади, оскільки у власника - ТДВ «ЛЮБОКУТ» не має доступу до свого майна, що позбавляє його можливості володіння та користування, неможливості ним розпорядитися, оскільки відсутня можливість передачі майна в натурі та безпосередньо за місцем його знаходження.
		ТДВ «ЛЮБОКУТ» на праві приватної власності належать об`єкти нерухомості, необхідні для здійснення господарської діяльності, які знаходяться на тимчасово окупованій відповідачем території, а саме: нежитлові будівлі площею 2083,92 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна - 861106823242; нежитлові будівлі площею 4082,8 кв. м. (адміністративна будівля з підвалом, зерносклад, продовольчий склад, майстерня, заправка ПММ, вагова, кузня з навісом, овочесховище, майстерня, пилорама, столярний цех), розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна - 1062911623242; виробнича будівля по переробці плодово-ягідної продукції з магазином площею 375,1 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - 861145723242; нежитлові будівлі площею 5047,8 кв. м. (зерносклад, навіси, вагова, майстерня, їдальня, цех, насосна), розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна - 873017623242; зерносклад площею 199,4 кв. м., розташований за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна - 864564023242; башта Рожновського, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - 865617423242; склад площею 269,7 кв. м., розташований за адресою: Запорізька область, Пологівський район, Воскресенська с/р, Комплекс будівель та споруд № 4, реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна -2158874623242.
		Відповідно до звіту про оцінку нерухомого майна, виконаної суб`єктом оціночної діяльності - фізичною особою підприємцем Залатою В.В. вартість зазначених об`єктів нерухомого майна станом на 24.02.2022 складає 35 725 205,00 гри., що еквівалентно 1 221 169,96 доларам США за офіційним курсом НБУ.
		Крім того, ТДВ «ЛЮБОКУТ» на праві приватної власності належать наступні транспортні засоби: VОLКSWАGЕN ТОUІАRЕG 2021 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1 , КАМАЗ 5320 1989 року випуску ДНЗ НОМЕР_2 , ГАЗ 53 ТС 3965 1990 року випуску ДНЗ НОМЕР_3 , КАМАЗ 53212 1992 року випуску ДНЗ НОМЕР_4 , ВАЗ 2104 1990 року випуску ДНЗ НОМЕР_5 , ГКБ 8328 1991 року випуску ДНЗ НОМЕР_6 , ВАЗ 210430 20 2009 року випуску ДНЗ НОМЕР_7 , ВАЗ 21213 2004 року випуску ДНЗ НОМЕР_8 , СНЕУКОЬЕТ МУА 21230 2010 року випуску ДНЗ НОМЕР_9 , ГАЗ-САЗ 3507 1990 року випуску ДНЗ НОМЕР_10 , ГКБ 8350 1989 року випуску ДНЗ НОМЕР_11 , НОМЕР_12 1985 року випуску ДНЗ НОМЕР_13 , УАЗ 469Б 1977 року випуску ДНЗ НОМЕР_14 , ГАЗ 5201 1986 року випуску ДНЗ НОМЕР_15 , ГАЗ АОЧОЗ ЧЕРНИГОВ 1984 року випуску ДНЗ НОМЕР_16 , ЗИЛ 130 1972 року випуску ДНЗ НОМЕР_17 , ГАЗ 52 1991 року випуску ДНЗ 5216 ЗПР, ГАЗ-САЗ 3507 1991 року випуску ДНЗ 6123 ЗПР, ГАЗ-САЗ 3507 1990 року випуску ДНЗ НОМЕР_18 , ГАЗ 53Б 1980 року випуску ДНЗ НОМЕР_19 , ГАЗ-САЗ 1986 року випуску ДНЗ НОМЕР_20 , ГАЗ 5312 1989 року випуску ДНЗ ОЗОЗЗПП, ГАЗ 53А 1981 року випуску ДНЗ НОМЕР_21 , які залишились на окупованій території та були розкрадені збройними силами Відповідача.
		Факт належності зазначених транспортних засобів ТДВ «ЛЮБОКУТ» підтверджується довідкою Територіального сервісного центру МВС № 2343 від 23.03.2023 №31/8-2343-363.
		Згідно з інформацією Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) від 28.03.2023 № 29-19/7334 за ТДВ «ЛЮБОКУТ» зареєстрована наступна сільськогосподарська техніка: причіп 2ПТС 4 1988 року випуску номерний знак НОМЕР_22 , причіп 2ПТС 4 1989 року випуску номерний знак НОМЕР_23 , трактор колісний МТЗ-82.1.26 2008 року випуску номерний знак НОМЕР_24 , причіп 2ПТС 4 1987 року випуску номерний знак НОМЕР_25 , трактор колісний МТЗ-80 1997 року випуску номерний знак НОМЕР_26 , причіп 2ПТС 4 1986 року випуску номерний знак НОМЕР_27 , трактор колісний МТЗ-80.1.26 2006 року випуску номерний знак НОМЕР_28 , трактор колісний Т-40М 1990 року випуску номерний знак НОМЕР_29 , екскаватор колісний ЮМЗ-6КЛ 1984 року випуску номерний знак НОМЕР_30 , трактор колісний МТЗ-80 1990 року випуску номерний знак НОМЕР_31 , трактор колісний Т-150К 1981 року випуску номерний знак НОМЕР_32 , трактор колісний МТЗ-80 1989 року випуску номерний знак НОМЕР_33 , трактор колісний МТЗ-80 1987 року випуску номерний знак НОМЕР_34 , трактор колісний БЕЛАРУС-892 2011 року випуску номерний знак НОМЕР_35 , трактор гусеничний Т-150 1988 року випуску номерний знак НОМЕР_36 , трактор гусеничний Т-150 1994 року випуску номерний знак НОМЕР_37 , комбайн зернозбиральний NEW HOLLAND НОМЕР_40 2014 року випуску номерний знак НОМЕР_38 , навантажувач телескопічний MANITOU MLT-X 735 T LSU 2017 року випуску номерний знак НОМЕР_39 , які залишились на окупованій території та були розкрадені збройними силами відповідача.
		Також ТДВ «ЛЮБОКУТ» придбано та 11.05.2011 отримано сівалку JOHN DEERE 455 2021 року випуску, 04.02.2022 - трактор NEW HOLLAND Т7060 2022 року випуску, що підтверджується видатковими накладними № 4 від 11.05.2021, № 2824 від 04.02.2022, які залишились на окупованій території та були розкрадені збройними силами відповідача.
		Відповідно до довідки від 28.07.2023 № 251/23, виконаної спеціалістом-автотоварознавцем Завгороднім Р.О. вартість зазначених транспортних засобів та сільськогосподарської техніки станом на 03.03.2022 становить 14 271554,67 грн., що еквівалентно 487 833,01 доларам США за офіційним курсом НБУ.
		Крім того, на складах ТДВ «ЛЮБОКУТ» зберігалась вирощена, але не реалізована, сільськогосподарська продукція врожаю 2021 року, насіннєвий матеріал, засоби захисту рослин та добрива, паливно-мастильні матеріали тощо.
		Так, на складах ТДВ «ЛЮБОКУТ» станом на 24.02.2022 зберігалась сільськогосподарська продукція врожаю 2021 року, зокрема, пшениця - 1355,8 тонн.
		Зазначена продукція була викрадена збройними силами відповідача та втрачена в результаті неналежного зберігання з огляду на наступне.
		Наявність зазначеної сільськогосподарської продукції підтверджується, зокрема, Звітом про посівні площі сільськогосподарських культур під урожай 2021 року № 4-сг (річна), Звітом про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду      № 29-сг (річна), Звітом про реалізацію продукції сільського господарства за 2021 рік № 21-сг (річна).
		Так, відповідно до Звіту про посівні площі сільськогосподарських культур під урожай 2021 року № 4-сг ТДВ «ЛЮБОКУТ» посівна площа під урожай 2021 року склала: пшениця озима - 670 га, ріпак озимий - 232 га, соняшник - 344 га.
		Відповідно до Звіту про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду № 29-сг ТДВ «ЛЮБОКУТ» обсяг виробництва сільськогосподарських культур склав: пшениця озима - 37210,00 ц або 3721 тони, ріпак озимий - 5906,80 ц або 590,68 тонн, соняшник- 7971,10 ц або 797,1 тон.
		Відповідно до Звіту про реалізацію продукції сільського господарства за 2021 рік         № 21-сг ТДВ «ЛЮБОКУТ» кількість продукції в наявності безпосередньо в підприємства на кінець звітного періоду складає: пшениця - 13558 ц або 1355,8 тон, насіння соняшнику -7971ц або 797,1 тони.
		Так, викрадення, псування та знищення майна на окупованих територіях військовими відповідача носили масовий характер, що висвітлено зокрема у непоодиноких публікаціях в засобах масової інформації в мережі Інтернет за посиланнями:https://www.bloomberg.com/graphics/2022-russian-stolen-grains, https://www.bbc.com/russian/ news-61763999, https://www.bbc.com/news/61790625, https://www.pbs.org/wgbh/frontline/article/ russia-smuggling-ukraine-grain-putin-war,https://edition.cnri.com/2022/05/23/politics/satellite-іmages-graincrimea/index.html?utm_medium =social&utm_ term=link&utm_source=twCNNi&utm content=2022-05-23T23%3A15%3A07, https://suspilne.media/259216-okupanti-stvorili-specialnu-kompaniu-dla-kradizok-zerna-na-timcasovo-okupovanij-teritorii-zaporizkoi-oblasti/, https://suspilne.media/246196-rf-vivezla-do-sirii-vkradene-ukrainske-zerno, https.//www.slovoidilo. ua/2022/05/26/novyna/suspilstvo/rosiyany-prodovzhuvut-vyvozyty-ukrayinske-zerno-ombudsmen, https://tsn.ua/svit/yak-rf-tayemno-vivozit-i-prodaye-ukrayinske-zerno-rozsliduvannya-financial-times-2190910.html, https://www.unian.net/economics/agro/krazha -ukrainskogo-zema-zhurnalisty- nashli-novye-dokazatelstva-novosti-11881593.html, https://www.unian.net/war/kak-rfosushchestvl yala-eksport-zerna-iz-kryma-vo-vremya-voyny-rassledovanie-bellingcat-12253083.html.
		Крім того, внаслідок тимчасової окупації території, де знаходилися склади, ТДВ «ЛЮБОКУТ» не мало можливості забезпечити належні технологічні умови зберігання вирощеної сільськогосподарської продукції, в результаті чого така продукція є непридатною для використання та втраченою.
		При цьому, факт викрадення окупаційними військами зернових та позбавлення доступу ТДВ «ЛЮБОКУТ» до складських приміщень внаслідок військової агресії відповідача та окупації окремих територій України перебуває у причинно-наслідковому зв`язку з втратою ТДВ «ЛЮБОКУТ» можливості здійснювати реалізацію свого права  власності та завдання збитків.
		Відповідно до висновку експерта № 376 від 17.05.2024 за результатами проведення товарознавчого дослідження, виконаного судовим експертом Давидовою О.В. ринкова вартість сільськогосподарської продукції, яка зберігалась на складах ТДВ «ЛЮБОКУТ» станом на 03.03.2022 складає: пшениці врожаю 2021 року у кількості 1355,8 тон - 11 942 333,81 грн., що еквівалентно 408 216,53 доларам США за офіційним курсом НБУ; соняшника врожаю 2021 року у кількості 797,1 тон - 18 652 140,00 грн., що еквівалентно 637 573,19 доларам США за офіційним курсом НБУ.
		Крім того, у зв`язку з військовою агресією відповідача та тимчасовою окупацією території Пологівської міської територіальної громади ТДВ «ЛЮБОКУТ» втрачено урожай озимої пшениці 2022 року.
		Як вже було зазначено, у користуванні ТДВ «ЛЮБОКУТ» перебували земельні ділянки сільськогосподарського призначення (приватної, державної та комунальної власності) площею 1314,74 га, з яких: рілля - 1291,83 га
		Відповідно до Звіту про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду № 29-СГ (річна) за 2021 рік посів озимих культур під урожай наступного року складається, зокрема, з озимої пшениці посівною площею 569 га.
		Відповідно до інформації Головного управління статистики у Запорізькій області - https://www.zp.ukrstat.gov.ua/index.php/statystychna-informatsiia урожайність з 1 га площі зібраної пшениці на території Запорізької області складає 29,1 ц або 2,91 тон.
		З урахуванням посівної площі озимої пшениці 569 га, ТДВ «ЛЮБОКУТ» втрачено урожай пшениці 2022 року у кількості 1655,79 тон (569*2,91).
		Урожай пшениці 2022 року за умови відсутності збройної агресії з боку відповідача та тимчасової окупації території Пологівської міської територіальної громади мав бути зібраний ТДВ «ЛЮБОКУТ» у липні-серпні 2022 року.
		Відповідно до висновку експерта № 376 від 17.05.2024 за результатами проведення товарознавчого дослідження, виконаного судовим експертом Давидовою О.В. ринкова вартість 1655,79 тонн пшениці врожаю 2022 року станом на 01.09.2022 складає 10 100 319,00 грн. що еквівалентно 276 201,96 доларам США за офіційним курсом НБУ.
		Крім того, на складах ТДВ «ЛЮБОКУТ» зберігались товарно-матеріальні цінності -засоби захисту рослин та добрива, придбані у ТОВ «ФІРМА ЕРІДОН» (код ЄДРПОУ 43106699) та ТОВ «АГРОХІМСЕРВІС» (код ЄДРПОУ 31522332) протягом вересня 2021 -лютого 2022 року.
		Так, між ТОВ «ФІРМА ЕРІДОН» у якості Постачальника та ТДВ «ЛЮБОКУТ» у якості Покупця укладено Договір поставки № 129/21/278 від 29.03.2021, відповідно до п. 1.1 якого в порядку та на умовах цього Договору Постачальник зобов`язується поставити Покупцю продукцію виробничо-технічного призначення (далі - Товар), а Покупець зобов`язується прийняти та оплатити вартість такого Товару.
		Відповідно до п. 5.3 Договору перехід права власності на Товар від Постачальника до Покупця, а також приймання товару по кількості та якості, здійснюється в момент передачі
		Товару за видатковою накладною. Дата передачі Товару є дата оформлення видаткової накладної, яка підписується представником Покупця. Підпис представника Покупця у видатковій накладній може бути завірений відтиском печатки Покупця та свідчить про отримання Товару Покупцем: по кількості - відповідно до кількості (одиниць виміру), вказаної у видатковій накладній, по якості - відповідно до показників та характеристик, зазначених у документах про якість та походження Товару.
		У подальшому ТОВ «ФІРМА ЕРІДОН» поставлено, а ТДВ «ЛЮБОКУТ» отримано та оплачено аміачну селітру у кількості 100 тон на суму 1530000,00 грн. згідно видаткових накладних № 109280 та№ 109283 від 28.09.2021, № 109752 та№ 109753 від 29.09.2021.
		Крім того, між ТОВ «АГРОХІМСЕРВІС» у якості Постачальника та ТДВ «ЛЮБОКУТ» у якості Покупця укладено договір поставки № 200102 від 20.01.2021 відповідно до п. 1.1 якого у відповідності до умов цього Договору Постачальник зобов`язується поставити Покупцю Товар у строки, визначені цим Договором, а покупець зобов`язується прийняти Товар і сплатити його вартість в розмірі, порядку та у строк, що визначені цим Договором.
		Асортимент та кількість Товару зазначається у Специфікації на поставку відповідної партії Товару - п. 2.1 Договору.
		Пунктом 5.3 Договору передбачено, що передача Товару Покупцю здійснюється на підставі відповідних видаткових накладних та, в разі необхідності, товарно-транспортних накладних. Товар з боку Покупця приймає особа, чиї повноваження підтверджуються довіреністю на отримання товарно-матеріальних цінностей. Моментом поставки вважається передача Товару Покупцю на підставі відповідних накладних. З моменту передачі до Покупця переходять всі ризики щодо Товару.
		У подальшому ТОВ «АГРОХІМСЕРВІС» поставлено, а ТДВ «ЛЮБОКУТ» отримано та оплачено: Селітра аміачна у кількості 20 тон на суму 487999,92 грн. згідно видаткової накладної № 2611-000002 від 26.11.2021, Аміачна селітра (нітрат амонію) у кількості 25 тон на суму 609999,90 грн. згідно видаткової накладної № 2611-000003 від 26.11.2021, Карбамід у кількості 12,6 тон на суму 351540,00 грн. згідно видаткової накладної № 2911-000002 від 29.11.2021, Сульфат амонію у кількості 100 тон на суму 2019994,60 грн. згідно видаткових накладних № 0812-000005, № 0812-000006, № 0812-000007 від 08.12.2021, № 1012-000001 від 10.12.2021, № 1712-000003 та № 1712-000004 від 17.12.2021.
		Загальна вартість придбаних ТДВ «ЛЮБОКУТ», засобів захисту рослин та добрив станом на 03.03.2022 складає 4 999 534,42 грн., що еквівалентно 170 895,62 доларам США за офіційним курсом НБУ.
		Зазначені засоби захисту рослин та добрива викрадені збройними силами відповідача, у зв`язку з чим ТДВ «ЛЮБОКУТ» заподіяно збитків на суму 4 999 534,42 грн., що еквівалентно 170 895,62 доларам США за офіційним курсом НБУ.
		За фактом розкрадання майна ТДВ «ЛЮБОКУТ» військовослужбовцями збройних сил відповідача Пологівською окружною прокуратурою Запорізької області 31.03.2022 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за № 42022082080000049 за ознаками складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 438 КК України та розпочате досудове розслідування, яке здійснюється СВ УСБУ в Запорізькій області. Досудове розслідування зазначеного кримінального провадження триває.
		Загальний розмір збитків, заподіяних відповідачем ТДВ «ЛЮБОКУТ» складає 93691086,90 грн. що еквівалентно 3 201 890,27 доларам США.
		За приписами пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року також передбачено, що договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
		Таким чином, відповідно до наведених положень Цивільного кодексу України та наведеної Конвенції, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду.
		За таких умов, пред`явлення позовних вимог до відповідача, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту прав та інтересів ТДВ «ЛЮБОКУТ».
		Частиною 1 статті 3 ГПК України передбачено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Відповідно до ч. 2 ст. 11 ГПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
		Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, підсудність судам України справ з іноземним елементом.
		Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
		Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року (далі - Європейська конвенція), та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року (далі - Конвенція ООН). Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
		Відповідно до ст. 1 Конвенції ООН дійсна конвенція застосовується до імунітету держави та його власності від юрисдикції судів інших держав.
		Згідно зі ст. 5 Конвенції ООН держава користується імунітетом щодо себе та своєї власності від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.
		Частиною 1 статті 6 Конвенції ООН передбачено, що держава забезпечує Імунітет держав, передбачений статтею 5, утримуючись від здійснення юрисдикції при розгляді у своїх судах справ, порушених проти іншої держави, і з цією метою забезпечує, щоб її суди за власною ініціативою виносили рішення про дотримання імунітету іншої держави відповідно до статті 5.
		Відповідно до ч. 2 ст. 6 Конвенції ООН розгляд (спір) у суді держави розглядається як порушений проти іншої держави, якщо це інша держава:
		а) зазначено як сторону у такому розгляді;
		b) не вказано як сторону у розгляді, однак цей розгляд фактично має на меті торкнутися власності, права, інтересів або діяльності такої іншої держави.
		Статтею 12 Конвенції ООН передбачено, що відображає звичаєве міжнародне право, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, яка зазвичай має компетенцію розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, яка може бути ймовірно привласнена державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території в момент цієї дії чи бездіяльності.
		Стаття 12 Конвенції ООН відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tоrt ехсерtiоn»).
		Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є:
		- принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду;
		- присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави);
		- дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі;
		- відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду;
		- завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата;
		- причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
		Відповідно до ст. 11 Європейської конвенції про імунітет держав від 16.05.1972 договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої договірної держави, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесне ушкодження або матеріальний збиток, спричинений фактом, що мав місце на території держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо особа, яка заподіяла шкоду, знаходилась там в той момент, коли цей факт мав місце.
		Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у судовому процесі.
		Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66).
		Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни.
		24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала військову агресію проти України.
		Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
		Відповідно до правового висновку, викладеного у Постанові Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, Верховний Суд дійшов висновку, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі-громадянину України.
		У справах про відшкодування шкоди у результаті збройної агресії Російської Федерації іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
		Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права - ч. 4 ст. 11 ГПК України.
		Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).
		У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.
		Обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v. the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuani (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).
		ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншоїдержави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuani (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wаllishаusеr v. Аustrіа, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).
		Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами.
		Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.
		У Постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно з якими підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН ЕS-11/1 від 02.03.2022 дії РФ визначені військовою агресією, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Ця резолюція була прийнята за екстраординарною процедурою «Об`єднання заради миру» («Uniting fоr Реасе»), яка застосовується за зверненням Ради Безпеки ООН, коли Рада Безпеки ООН не в змозі надати міжнародно-правову оцінку ситуації в силу застосування права вето постійним членом Ради Безпеки.
		Положення статті 2(4) Статуту ООН (заборона застосування сили чи погрози силою) встановлює імперативну норму міжнародного права, що приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме.
		Стаття 51 Статуту ООН, що є єдиним винятком з цієї норми (застосування сили за рішенням Ради Безпеки ООН не стосується цього положення, адже силу застосовує в юридичному сенсі саме ООН, а не держави), визнає невід`ємне право держави на індивідуальний самозахист. Вчинення акту агресії є підставою для вжиття всіх правомірних заходів для самозахисту з боку держави, що стала об`єктом протиправного застосування сили. 
		Таким чином Україна знаходиться в стані індивідуального самозахисту в сенсі статті 51 Статуту ООН.
		Для тлумачення і застосування статті 2(4) та статті 51 Статуту ООН суд застосовує правила статті 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів, згідно якої, зокрема, він може брати до уваги будь-які відповідні норми міжнародного права, включаючи міжнародний звичай, які застосовуються у відносинах між учасниками» (пункт (с) частини третьої статті 31 Віденської конвенції). Такі норми включають міжнародно-правовий звичай в царині відповідальності держав за міжнародно-протиправні дії, кодифікований в Статтях про відповідальність держав.
		Право на самозахист є підставою для відступу від міжнародно-правових зобов`язань і норм міжнародного права.
		Як зазначено в статті 21 Статей про відповідальність, міжнародна протиправність діяння держави виключається, якщо воно є законним заходом самозахисту, прийнятим відповідно до Статуту ООН. Іншими словами стаття 51 Статуту ООН, визнаючи невід`ємне право на самозахист, має тлумачитися як така, що становить підставу для відступу від міжнародно-правових зобов`язань держави vis-а-vіs держави-агресора, а також застосування контрзаходів у відповідь. Самозахист в міжнародному праві становить одночасно і виняток і виправдання недотриманню певної норми міжнародного права.
		Звичаєве міжнародне право продовжує вимагати надання державі імунітету у випадку деліктів, що як стверджується, були вчинені на території іншої держави збройними силами та іншими органами держави в ході збройного конфлікту (рішення Міжнародного Суду ООН у справі про юрисдикційні імунітети держав 2012 року). Однак міжнародне право не заперечує і дозволяє вживати всі правомірні заходи, які не суперечать імперативним нормам міжнародного права, для самозахисту і в якості контрзаходів у випадку порушення імперативної норми міжнародного права про незастосування сили чи погрози силою протягом періоду, допоки таке порушення не припинене.
		Правомірні контрзаходи застосовуються для мінімізації шкоди і відновлення правової ситуації, що існувала до моменту порушення норми міжнародного права, а їхньою метою є охорона ефективності саме такої норми, а саме імперативної норми про заборону застосування сили чи погрози силою, закріпленої в статті 2(4) Статуту ООН.
		Тому, починаючи з 24 лютого 2022 року і до моменту припинення протиправного акту агресії, у відношенні спорів, які стосуються дій держави-агресора у цей період, не підлягає застосуванню стаття 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» у відношенні держави-агресора і застосовують норму вищої юридичної сили - положення Статуту ООН про право на самозахист у його взаємозв`язку з забороною застосування сили чи погрози силою.
		З урахуванням викладеного, у відповідача відсутній судовий (юрисдикційний) імунітет у зв`язку з чим його згода на розгляд справи судом відповідно до вимог ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не вимагається.
		Відповідно до п. 1 ч. 6 ст. 238 ГПК України у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про, зокрема, порядок і строк виконання рішення.
		Частиною 1 статті 239 ГПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
		Статтею 19 Конвенції ООН, яка має назву «Імунітет держав від примусових заходів після винесення судового рішення» передбачено, що ніякі вживані після винесення судового рішення примусові заходи, такі, як звернення стягнення, арешт і виконання рішення, щодо власності держави не можуть бути прийняті у зв`язку з розглядом у суді іншої держави, за винятком випадків, коли й тією мірою, якою:
		а) держава прямо погодилася на вжиття таких заходів, які зазначені:
		і) у міжнародній угоді;
		іі) в арбітражній угоді або письмовому контракті; або
		ііі) у заяві перед судом або у письмовому повідомленні після виникнення спору між сторонами; або
		b) держава зарезервувала або позначила власність для задоволення позову, що є об`єктом цього розгляду; або
		с) було встановлено, що власність безпосередньо використовується або призначається для використання державою для інших цілей, ніж державні некомерційні цілі, і знаходиться на території держави суду за умови, що примусові заходи після винесення судового рішення можуть бути вжиті лише щодо власності, яка має зв`язок з подією, проти якої було направлено судовий розгляд.
		Таким чином стаття 19 Конвенції ООН декларує імунітет власності держав від примусового виконання рішення суду та містить винятки, коли такий імунітет не застосовується.
		Відповідно до ч. 1 ст. 21 Конвенції ООН, яка має назву «Особливі категорії власності», наступні категорії, зокрема, власності держави не розглядаються як власність, яка безпосередньо використовується або призначена для використання державою в інших цілях, ніж державні некомерційні цілі, відповідно до пункту «с» статті 19:
		а) власність, включаючи будь-який банківський рахунок, що використовується або призначена для використання при виконанні функцій дипломатичного представництва держави або її консульських установ, спеціальних місій, представництв при міжнародних організаціях або делегацій в органах міжнародних організацій або на міжнародних конференціях;
		b) власність військового характеру або використовувана або призначена для використання у виконанні військових функцій;
		с) власність центрального банку чи іншого фінансового органу держави;
		d) власність, що є частиною культурної спадщини держави або частиною її архівів і не виставлена або не призначена для виставлення на продаж;
		e) власність, складова частина експозиції об`єктів, які представляють науковий, культурний чи історичний інтерес, і не виставлена чи призначена для виставлення продаж.
		Статтею 21 Конвенції ООН визначені особливі категорії власності, які не можуть розглядатись як такі, що використовуються державою в інших цілях, ніж державні комерційні цілі та на які у будь-якому випадку розповсюджується імунітет від примусових заходів після винесення рішення суду.
		Таким чином, активи іноземних держав, у тому числі майно державних підприємств, не підлягають арешту і, відповідно, користуються імунітетом від звернення стягнення, якщо не встановлено, що вони використовуються чи призначені для використання державою в цілях, відмінних від державних некомерційних цілей, і такі активи повинні бути пов`язані з суб`єктом, проти якого було направлено судочинство.
		Згідно з Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» міжнародні санкції - санкції, що визнаються Україною, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, відповідно до міжнародних договорів України або рішень міждержавних об`єднань, міжнародних, міжурядових організацій, участь у яких бере Україна, а також іноземних держав, щодо замороження активів, пов`язаних з тероризмом та його фінансуванням, розповсюдженням зброї масового знищення та його фінансуванням, або обмеження будь-якого доступу до них чи заборони проведення фінансових операцій.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2016 № 509 затверджено Порядок визнання Україною міжнародних санкцій відповідно до міжнародних договорів України або рішень міждержавних об`єднань, міжнародних, міжурядових організацій, участь у яких бере Україна, а також іноземних держав щодо замороження активів визначених осіб або обмеження будь-якого доступу до них.
		Таким чином, Україною визнаються міжнародні санкції, накладені на юридичних і фізичних осіб, які підтримують збройну агресію РФ проти України, а відповідно - і нормативні акти, якими ці санкції введено.
		Так, Рішенням Ради Європейського Союзу 2014/145/СFSР від 17.03.2014 введено обмежувальні заходи (обмеження на поїздки та заморожування активів) відносно осіб, відповідальних за дії, які підривають чи загрожують територіальній цілісності, суверенітету і незалежності України, а також пов`язаних із ними осіб, організацій чи органів.
		Після початку повномасштабної збройної агресії відповідача проти України, Рішенням Ради ЄС 2022/329/СFSР від 25.02.2022 внесено зміни до Рішення Ради ЄС 2014/145/СFSР від 17.03.2014, відповідно до якого заморожено усі кошти та економічні ресурси, що належать або перебувають у власності, у володінні або під контролем:
		(а) фізичних осіб, які підтримують чи здійснюють дії чи політику, які підривають чи загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України, стабільності чи безпеці в Україні, або перешкоджають роботі міжнародних організацій в Україні;
		(б) юридичних осіб, організацій чи органів, які матеріально чи фінансово підтримують дії, які підривають або загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України;
		(с) юридичних осіб, організацій чи органів у Криму чи Севастополі, право власності яких було передано всупереч законодавству України, або юридичних осіб, організацій чи органів, які отримали вигоду від такої передачі;
		(г) фізичних чи юридичних осіб, організацій чи органів, які підтримують, матеріально чи фінансово, або отримують вигоду від осіб, які приймають рішення в Росії, відповідальних за анексію Криму чи дестабілізацію України;
		(е) фізичних чи юридичних осіб, організацій чи органів, які здійснюють операції із сепаратистськими угрупованнями на Донбасі України;
		(е) фізичних чи юридичних осіб, організацій чи органів, які підтримують, матеріально чи фінансово, або отримують вигоду від уряду Російської Федерації, що несе відповідальність за анексію Криму та дестабілізацію України; або
		(г) провідних підприємців або юридичних осіб, організацій або органів, які беруть участь у секторах економіки, що забезпечують суттєве джерело доходу уряду Російської Федерації, що несе відповідальність за анексію Криму та дестабілізацію України, та фізичних чи юридичних осіб, органів або організацій, пов`язаних з ними, як зазначено в Додатку, повинні бути заморожені (https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX%3A02014D0145-20230130). 
		Аналогічні обмежувальні заходи (міжнародні санкції) введено Великобританією, США та іншими країнами стосовно юридичних та фізичних осіб, які підтримали широкомасштабну воєнну агресію РФ проти України.
		Відповідно до прийнятих з 25.02.2022 нормативних актів про введення обмежувальних заходів (міжнародних санкцій), фізичні та юридичні особи, на яких накладено санкції, підтримують матеріально чи фінансово дії, що загрожують територіальній цілісності, суверенітету та незалежності України, а також отримують вигоду від осіб, які приймають рішення в Росії, та від Уряду РФ.
		Таким чином, зазначені фізичні та юридичні особи вмонтовані в систему державної влади відповідача і є її невід`ємною частиною, яка безпосередньо причетна до розв`язання і підтримки збройної агресії РФ проти України та спричинення такою агресією збитків.
		З огляду на викладене, можна прийти до висновку про відсутність у відповідача імунітету від виконання судового рішення та можливість звернення стягнення на майно (активи) відповідача на території України та інших держав, у тому числі на майно створених відповідачем і пов`язаних із ним державних підприємств (за умови їх використання не в державних некомерційних цілях), а також пов`язаних із державою-агресором РФ юридичних і фізичних осіб, стосовно яких введено обмежувальні заходи (накладено міжнародні санкції), як на території України, так і на території інших країн.
		Знищення та пошкодження належного позивачу на праві власності майна порушує відповідне право власності позивача, який у зв`язку з цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.
		Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.
		Згідно поданих позивачем доказів, суд приходить до висновку, що належне позивачу майно було втрачено саме внаслідок протиправних дій військових формувань Російської Федерації та в результаті військової агресії останньої.
		Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.
		Військовою агресією відповідача та окупацією території Пологівської міської територіальної громади Запорізької області ТДВ «ЛЮБОКУТ» заподіяно збитки внаслідок порушення права власності на майно.
		Відповідач своїми діями порушив право власності ТДВ «ЛЮБОКУТ» на майно, яке розташоване на тимчасово окупованій території Пологівської міської територіальної громади, оскільки у власника - ТДВ «ЛЮБОКУТ» не має доступу до свого майна, що позбавляє його можливості володіння та користування, неможливості ним розпорядитися, оскільки відсутня можливість передачі майна в натурі та безпосередньо за місцем його знаходження.
		З огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку, що відповідач завдав позивачу збитки в розмірі 93691086,90 грн., розмір яких документально підтверджено.
		Таким чином, позовні вимоги є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.
		Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
		Відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір", ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. 
		Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 1059800,00 грн 
		Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
		Так як позов підлягає задоволенню у повному обсязі, то з відповідача підлягає стягненню1059800,00 грн судового збору до Державного бюджету України.
		За приписами п. 2 ч. 3 ст. 123 ГПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.
		Згідно ч.ч. 4-7 ст. 127 ГПК України, розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів. Розмір витрат на оплату робіт залученого стороною експерта, спеціаліста, перекладача має бути співмірним із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат, які підлягають розподілу між сторонами.
		Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 129 ГПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
		Відповідачем клопотання щодо зменшення витрат не заявлено.
		Враховуючи надані позивачем докази, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача 96300,00 грн. витрат, пов`язаних із залученням спеціалістів та судових експертів для визначення розміру заподіяних збитків.
		Керуючись ст. ст. 123, 127, 129, 238, 239, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
		ВИРІШИВ:
		 
		Позов задовольнити.
		Стягнути з Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (код ЄДРПОУ 7707211418; місцезнаходження: Російська Федерація, 119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) на користь Товариства з додатковою відповідальністю «ЛЮБОКУТ» (70625, Запорізька область, Пологівський район, с. Воскресенка, вул. Центральна, буд. 63, код ЄДРПОУ 00448611) в рахунок відшкодування збитків, заподіяних збройною агресією та окупацією, грошові кошти у розмірі 93691086 (дев`яносто три мільйона шістсот дев`яносто одна тисяча вісімдесят шість) грн 90 коп., що еквівалентно 3201890,27 доларам США та витрати, пов`язані із розглядом справи у розмірі 96300 (дев`яносто шість тисяч триста) грн 00 коп. за рахунок:
		майна та активів Російської Федерації, які використовуються або призначені для використання в цілях, відмінних від державних некомерційних цілей;
		майна та активів державних підприємств, створених Російською Федерацією, які використовуються не у державних некомерційних цілях;
		майна та активів пов`язаних із Російською Федерацією юридичних і фізичних осіб, стосовно яких введено обмежувальні заходи (накладено міжнародні санкції), як на території України так і на території інших країн;
		активів (матеріальних і нематеріальних), які перебували у власності або контролювалися юридичними особами всіх форм власності та фізичними особами або які перебувають в управлінні іноземними державами, союзами (об`єднаннями) держав, їх органами або утвореними інституціями або були конфісковані та передані державі Україна, а також коштів від управління зазначеними активами або інших коштів, похідних від таких активів або від управління ними (податки, збори тощо), переданих державі Україна або фондам, організаціям, об`єднанням з метою надання допомоги України;
		активів та коштів, переданих державі Україна або фондам, організаціям, об`єднаннями з метою надання допомоги та відновлення пошкодженого, втраченого чи знищеного майна.
		Видати наказ.
		Стягнути з Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (код ЄДРПОУ 7707211418; місцезнаходження: Російська Федерація, 119991, м. Москва, вул. Житня, 14, будівля 1) на користь Державного бюджету України - 1059800 (один мільйон п`ятдесят девять тисяч вісімсот) грн. 00 коп. судового збору.
		Видати наказ.
		 
		Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		 
		Повне судове рішення складено 10.10.2024.
		 
		 
		 
		 
		Суддя                                                  Т.А. Азізбекян

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...