Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 752/2247/14-к : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти життя та здоров'я особи.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 24.10.2024. Забезпечено надання загального доступу: 25.10.2024.
Дата набрання законної сили: 15.10.2024
Номер судового провадження: 51-2212км24
Номер кримінального провадження в ЄРДР: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		УХВАЛА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		15 жовтня 2024 року
		м. Київ
		справа № 752/2247/14-к
		провадження № 51-2212км24
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
		головуючого                                                         ОСОБА_1 ,
		суддів                                                                     ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю:
		секретаря судового засідання                         ОСОБА_4 ,
		прокурора                                                               ОСОБА_5 ,
		виправданого                                                        ОСОБА_6 ,
		захисника                                                               ОСОБА_7 ,
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, на вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 13 січня 2023 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року у кримінальній справі за обвинуваченням 
		ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ), раніше не судимого, 
		у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК).
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		За вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 13 січня 2018 року  ОСОБА_6 визнано невинуватим та виправдано у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, у зв`язку із недоведеністю його участі у вчиненні цього злочину.
		У задоволенні цивільного позову потерпілої ОСОБА_8 відмовлено.
		Питання про речові докази вирішено в порядку ст. 81 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року).
		Судові витрати віднесено на рахунок держави.
		Арешт, накладений постановою слідчого від 12 серпня 2008 року на квартиру ОСОБА_6 , скасовано.
		Органом досудового слідства ОСОБА_6 обвинувачувався у тому, що він 10 березня 2008 року близько 22 години, на запрошення свого товариша ОСОБА_9 , який мешкає в квартирі АДРЕСА_2 , прибув до вказаної квартири, де вони почали вживати алкогольні напої. Після спільного вживання алкогольних напоїв, ОСОБА_6 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, близько 03 години 11 березня 2008 року під час конфлікту, який виник на ґрунті особистих неприязних відносин, узяв ніж, який знаходився на тумбочці в одній з кімнат згаданої квартири, та умисно завдав ОСОБА_9 удари ножем по тулубу та шиї, заподіявши численні поранення, від яких потерпілий помер на місці.
		Після вчинення вказаних дій ОСОБА_6 з місця вчинення злочину зник.
		Згідно з висновком судово-медичної експертизи № 1110 від 15 травня 2008 року ушкодження, спричинені ОСОБА_9 мають ознаки прижиттєвих, утворились незадовго до його смерті. Смерть ОСОБА_9 настала від множинних колото-різаних поранень шиї, грудей та живота, а також різаної рани шиї з пошкодженням внутрішніх органів і розвитком крововтрати; пониженого кровонаповнення (малокрів`я) внутрішніх органів; накопичення крові і її згортків у порожнинах тіла (в правій плевральній порожнині 1200 куб. см. і 300 куб. см. у лівій плевральній порожнині, невеликої кількості в порожнині перикарда і черевної порожнини).
		За наведених обставин орган досудового слідства обвинувачував ОСОБА_6 в умисному вбивстві ОСОБА_9 , кваліфікувавши його дії як злочин, передбачений ч. 1 ст. 115 КК.
		Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 13 січня 2023 року залишено без зміни, а апеляцію прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, - без задоволення.
		Зазначена справа за обвинуваченням ОСОБА_6 була неодноразово предметом судового розгляду. 
		Зокрема, постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 08 травня 2009 року справу було повернуто для проведення додаткового досудового слідства.
		Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 21 вересня 2009 року згадану постанову від 08 травня 2009 року скасував та повернув справу до суду на новий розгляд у новому складі суду.
		Постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2011 року справу було повторно повернуто для проведення додаткового досудового слідства.
		Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 31 жовтня 2011 року вказану постанову від 19 квітня 2011 року скасовано та справу повернуто до суду на новий розгляд у новому складі суду.
		Вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 07 серпня 2013 року  ОСОБА_6 було визнано невинним і виправдано у зв`язку із недоведеністю його участі у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК.
		Київський апеляційний суд ухвалою від 13 січня 2014 року скасував виправдувальний вирок від 07 серпня 2013 року на повернув справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції.
		Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі прокурор просить скасувати судові рішення стосовно ОСОБА_6 і направити справу на новий судовий розгляд у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону та неправильним застосуванням кримінального закону. Аргументуючи свою вимогу автор скарги зазначає, що судом першої інстанції належним чином не обґрунтовано і не умотивовано висновків щодо недоведеності участі ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину. Цей суд дійшов безпідставного висновку, що явка з повинною ОСОБА_6 та пояснення до неї здобуті з порушенням права на захист, а дані протоколу відтворення обстановки та обставин події й відеозапис цієї слідчої дії за його участю, а також його пояснення як підозрюваного та обвинуваченого є сумнівними та недостатніми для доведення його винуватості. Натомість, на переконання прокурора, місцевим судом не надано належної оцінки усім зібраним у справі доказам, а саме: показанням свідків, у тому числі працівників міліції, понятим; у вироку взагалі не відображено показання потерпілої ОСОБА_8 ; вибірково проаналізовано показання свідка ОСОБА_10 , зокрема, не зазначено її первинних свідчень, у яких вона повідомляла про мотив злочину - особисту образу, висловлену ОСОБА_9 на її адресу; у вироку суду формально констатовано факт здійснення тиску на ОСОБА_6 , при цьому залишено поза увагою висновок службової перевірки за скаргами ОСОБА_6 на дії працівників міліції. Також суд безпідставно визнав сумнівною процедуру вилучення у  ОСОБА_6 речей, не врахувавши того факту, що ці речі було видано останнім добровільно; оцінив суб`єктивно висновок експерта ОСОБА_11 , не взявши до уваги  її показання в суді. На переконання автора скарги, норми КПК 1960 року не виключали можливість проведення слідчих або оперативно-розшукових заходів з особою, яка у цей час перебувала під  адміністративним арештом. Отже, з огляду на те, що постанова суду від 10  квітня 2008 року по адміністративній справі за фактом порушення ОСОБА_6 громадського порядку ніким не оскаржувалася, місцевий суд не мав правових підстав піддавати таке рішення сумніву. Сторона обвинувачення вважає, що факт неодноразового виклику швидкої допомоги для здійснення огляду та надання первинної допомоги  ОСОБА_6 свідчить про належне дотримання права особи на якісну та своєчасну медичну допомогу, а не застосування до нього психологічного тиску, що призвело у тому числі до спроби самогубства. Не знайшли свого об`єктивного підтвердження й посилання на порушення права ОСОБА_6 на захист. Вважає, що суд необґрунтовано і вибірково поклав в основу вироку тільки ті показання, які лише виправдовують ОСОБА_6 . На думку касатора суд апеляційної інстанції формально розглянув апеляційну скаргу сторони обвинувачення і постановив ухвалу, яка не відповідає вимогам ст. 377 КПК 1960 року. Також вважає, що судами нижчих інстанцій було порушено вимоги ст. 374 КПК 1960 року, оскільки фактично залишилися не виконаними вказівки, наведені в ухвалі апеляційного суду від 13 січня 2014 року.
		На касаційну скаргу сторони обвинувачення захисник ОСОБА_7 надіслав до Суду заперечення. Посилаючись на безпідставність викладених у касаційній скарзі прокурора доводів, захисник  ОСОБА_7 наголошує на тому, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими та просить залишити скаргу без задоволення, а постановлені цими судами щодо ОСОБА_6 судові рішення - без зміни. 
		Мотиви суду
		Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який підтримав касаційну скаргу, думку ОСОБА_6 та його захисника - ОСОБА_7 про необґрунтованість вимог сторони обвинувачення, перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, дослідивши матеріали кримінальної справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
		Касаційне провадження у цій справі здійснюється з урахуванням положень п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, а також принципу правової визначеності щодо дії норм кримінально-процесуального закону в часі. Отже, вирішуючи питання про наявність чи відсутність визначених у  ст. 398 КПК 1960 року підстав для скасування чи зміни оскаржених рішень, касаційний суд керується приписами статей 370-372 цього Кодексу.
		За змістом касаційної скарги, незаконність судових рішень прокурор убачає
		в неправильному встановленні судом першої інстанції фактичних обставин справи. Стверджує про наявність у справі доказів, які доводять винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину.
		Однак, з урахуванням вимог закону (ст. 398 КПК 1960 року), зазначені доводи не є предметом розгляду суду касаційної інстанції. Вирішуючи питання щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судових рішень, Суд виходить з установлених фактичних обставин, викладених у цих судових рішеннях.
		Частиною 3 ст. 62 Конституції України визначено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви стосовно доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь.
		Відповідно до ч. 1 ст. 395 КПК 1960 року касаційний суд перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення за наявними у справі й додатково поданими матеріалами в тій частині, в якій воно було оскаржене.
		За приписами ст. 323 згаданого Кодексу вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
		Згідно з частинами 2, 4 ст. 327 КПК 1960 року обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена. Такий вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом. Тобто обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні злочину, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
		Виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. 
		Виходячи з вимог ч. 7 ст. 334 КПК 1960 року мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред`явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.
		Суд першої інстанції дотримався зазначених вимог закону.
		У вироку викладено формулювання обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 115 КК, визнаного судом недоведеним, підстави його виправдання із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.
		Постановляючи виправдувальний вирок, місцевий суд у судовому засіданні відповідно до вимог кримінально-процесуального закону докладно дослідив усі докази, зібрані у справі, оцінив їх з точки зору допустимості, належності, достовірності та достатності, надав належну оцінку як окремим доказам, так і їх сукупності, навів детальний аналіз досліджених доказів і дійшов обґрунтованого висновку про необхідність виправдання ОСОБА_6 .
		Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, не була доведена.
		Ухвалюючи таке рішення, місцевий суд виходив з того, що ряд доказів у цьому провадженні було здобуто органом досудового розслідування з істотним порушенням кримінального процесуального закону. 
		Зокрема, обвинувачення ОСОБА_6 переважною мірою ґрунтувалося на його явці з повинною і поясненні до неї, даних, що містилися в протоколах допиту підозрюваного і відтворення обстановки та обставин події.
		Визнаючи ці докази недопустимими, місцевий суд виходив з того, що:
		- на момент написання ОСОБА_6 12 квітня 2008 року явки з повинною та надання ним визнавальних пояснень, останній перебував у Голосіївському РВ як особа, котра відбувала адміністративне стягнення у виді чотирьох діб адміністративного арешту (починаючи з 10 квітня 2008 року); 
		- незважаючи на те, що ОСОБА_6 заявляв, що адміністративного правопорушення не вчиняв та був затриманий безпідставно за вигаданими обставинами, вказані підстави його затримання фактично не перевірялися; 
		- підставою для такого затримання стали рапорти оперуповноважених ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , котрі входили до складу слідчо-оперативної групи у цій кримінальній справі й на той момент проводили оперативно-розшукові заходи з пошуку вбивці ОСОБА_9 , відпрацьовували можливі версії, допитували свідків;
		- написанню явки з повинною передувало використання 11 квітня 2008 року апаратного комплексу вимірювання психологічного стресу особи (поліграф) до  ОСОБА_6 , хоча таке тестування на той час не було передбачено законом; до того ж, у матеріалах справи відсутня письмова згода ОСОБА_6 на проведення цього дослідження; 
		- у висновку про результати використання поліграфа зазначено, що дослідження проводилося по заявці керівництва ККР УМВС України у м. Києві з метою перевірки правдивості показань ОСОБА_6 , однак останній на той час не був підозрюваним, а мав статус свідка; 
		- одразу після тестування поліграфолог ОСОБА_14 повідомила ОСОБА_6 , що він приховує інформацію та/або причетний до вбивства; 
		- за змістом відповіді головного лікаря міської станції швидкої медичної допомоги та медицини катастроф убачається, що до Голосіївського РВ 11 квітня 2008 року викликалася бригада лікарів швидкої допомоги для ОСОБА_6 , у карті виїзду зазначено, що останній скаржився на головний біль, погане самопочуття, нервовий стрес після допиту, лікарями було діагностовано нейроциркуляторну дистонію, а 12 квітня 2008 року за наслідками повторного виїзду швидкої допомоги до вказаного відділу поліції після огляду ОСОБА_6 лікарями було діагностовано різану рану внутрішньої поверхні лівого передпліччя;
		- явку з повинною у ОСОБА_6 відбирав ОСОБА_15 , котрий як заступник начальника Голосіївського РУ ГУ УМВС України достеменно знав про порушення кримінальної справи за фактом вбивства ОСОБА_9 , до того ж він не входив до складу оперативно-розшукової групи у цій справі; після відібрання явки з повинною ОСОБА_15 доручив своєму підлеглому відібрати пояснення до неї; явку з повинною не було зареєстровано;
		- висновком судової-автотоварознавчої експертизи № 6087/10-11/10086/10-11 від 04 листопада 2010 року встановлено, що текст явки з  повинною складений ОСОБА_6 за участю сторонньої особи (шляхом диктування або підказування) та у стані психоемоційної (операційної) напруги, а текст пояснення до неї складено частково самостійно, частково за участю сторонньої особи;
		- перевірку за скаргою ОСОБА_6 на неправомірні дії ОСОБА_15 (заступника начальника Голосіївського РУ ГУ УМВС України) та інших працівників поліції було проведено формально, до уваги взято лише показання зацікавлених осіб - працівників поліції, не враховано дані виїзду швидкої медичної допомоги, причини її виклику, а також причини, з яких ОСОБА_6 намагався вчинити самогубство; окрім допиту працівників міліції будь-які інші дії не проводилися;
		- за наслідками розгляду вказаної скарги ОСОБА_6 було відмовлено у порушенні кримінальної справи за відсутності складу, а не події злочину, тобто дослідчою перевіркою встановлено та підтверджено, що відповідні незаконні дії мали місце. 
		Також ОСОБА_6 у судовому засіданні хоча й визнавав факт написання ним явки з повинною та показань до неї, проте заперечував добровільність таких дій, стверджував про застосування до нього психологічного впливу як ОСОБА_15 , так і іншими невстановленими працівниками поліції, зокрема шляхом умовлянь, приниження, аргументації, загроз, ненадання можливості вживати їжу та воду, ненадання в достатньому об`ємі медичної допомоги.
		Проаналізувавши наведене, суд дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_6 , перебуваючи у райвідділі міліції як особа, котра відбувала адміністративне стягнення у виді арешту, був обмежений у свободі пересування, фактично був позбавлений мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту, а відтак під час складання явки з повинною та відібрання первинних показань право на захист та можливість його реалізації ОСОБА_6 не було забезпечено. Проведення із ОСОБА_6 допитів (бесід), тестування, оголошення їх результатів, самоспричинення тілесних ушкоджень, про що зазначено у карті виїзду лікарів швидкої допомоги за наслідками огляду від 12 квітня 2008 року, у своїй сукупності доводять правдивість показань ОСОБА_6 про написання ним явки з повинною та показань до неї не добровільно, а під примусом, що суперечить положенням ст. 96 КПК 1960 року.
		Дослідивши протоколи допиту підозрюваного і відтворення обстановки та обставин події, проведених 14 квітня 2008 року за участю ОСОБА_6 , місцевий суд зазначив, що під час проведення цих слідчих дій ОСОБА_6 , не зміг пояснити у якій руці тримав ніж, як і куди завдавав ним удари потерпілому, не зміг показати де після вчинення вбивства поклав знаряддя злочину, зазначаючи, що не пам`ятає ці обставини через перебування у момент злочину у стані алкогольного сп`яніння, шоковому стані та у стані афекту. Водночас, за змістом стаціонарної комплексної судово-психолого-психіатрично-наркологічної експертизи № 251 від 30 травня 2008 року ОСОБА_6 станом на 11 березня 2008 року (дата вбивства ОСОБА_9 ) міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, не знаходився у стані фізіологічного афекту, а також іншому афективному стані, яке могло суттєво вплинути на його свідомість і діяльність.      
		Відповідно до висновку експерта № 3617/13-32 від 31 липня 2013 року за наслідками дослідження відеозапису відтворення обстановки та обставин події експерт хоча й зазначила про невстановлення обставин, які б свідчили про застосування психологічного впливу на ОСОБА_6 , однак указала, що відсутність явних обставин не спростовує факт можливого здійснення психологічного впливу на ОСОБА_6 .Під час експериментально-психологічного дослідження, крім іншого, було встановлено, що індивідуально-психологічні особливості ОСОБА_6 могли вплинути на його поведінку та характер наданих у справі показань у разі застосування до нього психологічного впливу. 
		Оцінивши зміст протоколів указаних процесуальних дій та експертних досліджень, місцевий суд дійшов висновку про сумнівність як доказу протоколу відтворення обстановки та обставин події, а відтак і неможливість покладення його в основу вироку. 
		При цьому цей суд указав, що лише факт надання ОСОБА_6 пояснень щодо зізнання у вбивстві ОСОБА_9 та участь у відтворені обстановки та обставин події у присутності захисника, не спростовує висновків суду про численні порушення вимог кримінально-процесуального законодавства під час проведення досудового слідства.
		Врахував суд й приписи статей 73-74 КПК 1960 року, відповідно до яких визнавальні показання підозрюваного та обвинуваченого можуть бути покладені в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів.
		Надаючи оцінку іншим зібраним у цій справі доказам, суд першої інстанції також встановив, що:
		- проведення 15 березня 2008 року додаткового обшуку парадного приміщення було здійснено неуповноваженою особою;
		- вилучення у ОСОБА_6 13 квітня 2008 року особистих речей (куртки і черевиків) було здійснено неуповноваженою особою, а також у позапроцесуальний спосіб (фактично було здійснено виїмку речей, проте відповідної постанови про проведення обшуку або виїмки слідчий не виносив), а відтак подальше дослідження вилучених речей експертами не мало під собою законного підґрунтя;
		- у висновку № 102хс від 15 квітня 2008 року не міститься категоричного висновку, що відокремлення виявлених волокон-нашарувань з долоней ОСОБА_9 відбулося саме від куртки ОСОБА_6 ; визначено лише спільну родову належність волокон; одиночні волокна нашарувань визнано такими, що не несуть інформації стосовно конкретного виробу, а їх сукупність не є унікальною і не є достатньою для ідентифікації предмета, від якого вони походять.
		Дослідивши та оцінивши зібрані у кримінальному провадженні докази, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність стороною обвинувачення причетності ОСОБА_6 до умисного вбивства потерпілого, у зв`язку із чим ухвалив рішення у порядку ч. 4 ст. 327 КПК 1960 року.
		Попри твердження прокурора у касаційній скарзі суд першої інстанції належним чином обґрунтував прийняте рішення.
		Посилання сторони обвинувачення на те, що місцевим судом не надано належної оцінки показанням працівників міліції, понятих, а також інших свідків є безпідставними.
		Суд у вироку зазначив, що, показання свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_12 про те, що вони як працівники міліції брали участь при проведенні відтворення обстановки та обставин події не є доказами у розумінні вимог статей 65, 68 КПК 1960 року, а показання свідків ОСОБА_18 і ОСОБА_19 (понятих під час проведення вказаної слідчої дії) про добровільність показань ОСОБА_6 самі собою не можуть бути доказом його винуватості та не спростовують установлені судом обставини щодо порушення прав ОСОБА_6 на захист та недоведеність факту добровільності зізнання у вбивстві ОСОБА_9 .
		Даючи оцінку показанням інших свідків, суд зазначив, що їх показання не містять даних, які б доводили чи спростовували винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому злочину. При цьому суд мотивовано відхилив показання свідків ОСОБА_20 та ОСОБА_21 щодо наявності на момент злочину у ОСОБА_6 . алібі, що спростовує доводи прокурора про невмотивованість і вибірковість урахування судом показань одних свідків та визнання неналежними інших. 
		Посилання прокурора на те, що, аналізуючи показання свідків, суд не конкретизував, які саме показання та чому вказують на відсутність в діях ОСОБА_6 складу злочину є неспроможними, оскільки питання щодо наявності чи відсутності складу злочину судом не досліджувалося.
		Не є спроможними твердження прокурора й про вибірковий аналіз показань свідка ОСОБА_10 , зокрема відсутність посилань на її первинні свідчення під час досудового слідства, які підтверджували наявність мотиву вчинення вбивства - особисту образу, висловлену на її адресу ОСОБА_9 . 
		Перевіркою матеріалів справи встановлено, що будучи неодноразово допитаною під час досудового слідства, ОСОБА_10 свідчила лише про те, що 08 березня 2008 року разом із ОСОБА_6 заходила до його давнього знайомого - ОСОБА_9 у гості; чоловіки вживали горілку, вони мирно спілкувалися; характеризувала потерпілого як джентльмена, гостинного доброго чоловіка; про наявність будь-якого конфлікту свідок не вказувала. У суді свідок надавала аналогічні показання, зазначивши при цьому, що саме ОСОБА_15 (заступник начальника Голосіївського РУ ГУ УМВС України) просив її написати у своїх свідченнях, що ОСОБА_9 та ОСОБА_6 посварилися через неї, проте вона відмовилася.
		Посилання прокурора на те, що у вироку взагалі не відображено показання потерпілої ОСОБА_8 є безпідставними, оскільки такі показання містяться у мотивувальній частині вироку одразу після викладу показань ОСОБА_6 , наданих суду.
		Не є обґрунтованими й доводи прокурора про те, що показання експерта ОСОБА_11 , надані в суді, спростовували посилання суду на неоднозначність висновку № 102хс (щодо можливості відокремлення виявлених волокон-нашарувань з долоней ОСОБА_9 від куртки ОСОБА_6 ), оскільки експерт на запитання слідчого не змогла підтвердити або спростувати чи могли волокна-нашарування зберегтися з 08 по 10 березня 2008 року, зазначивши, що вони зберігаються нескінченно довго, видалені можуть бути лише при ретельному оброблені поверхні.
		Що стосується посилань сторони обвинувачення на безпідставність визнання сумнівними слідчих дій, проведених із ОСОБА_6 під час його адміністративного арешту з огляду на відсутність процесуальної заборони, то вони не є обґрунтованими.
		Як було встановлено судом, адміністративне затримання ОСОБА_6  фактично відбулося для можливості проведення з ним слідчих дій, відібрання явки з повинною у кримінальній справі, що може свідчити про свавільне позбавлення волі та обмеження права користуватися правовою допомогою, що є порушенням п. 1 ст. 5, підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на  неприпустимість адміністративного арешту заявника, як засобу перебування підозрюваного у кримінальній справі в розпорядженні слідчих органів; і такі дії слідчих органів є не сумісними з принципом юридичної визначеності, є свавільними і суперечать принципу верховенства права.
		Враховуючи, що таке затримання ОСОБА_6 могло бути використано працівниками міліції для забезпечення перебування його під вартою як підозрюваного у кримінальній справі, який при цьому не був забезпечений належними процесуальними правами та був вразливим, суд обґрунтовано визнав явку з повинною та пояснення до неї недопустимими доказами.
		З огляду на встановлені обставини, суд дійшов переконливого висновку про необхідність виправдання ОСОБА_6 за недоведеністю його участі у вчиненні інкримінованого йому злочину.
		Колегія суддів відхиляє як безпідставні доводи прокурора про невиконання судом першої інстанції вказівок, наведених в ухвалі апеляційного суду від 13  січня 2014 року. 
		Вирок суду є належно вмотивованим та обґрунтованим і за змістом відповідає вимогам статей 323, 324 КПК 1960 року.
		Крім того, аналогічні доводи прокурора про незаконність виправдання ОСОБА_6 були предметом ретельної перевірки суду апеляційної інстанції, якийрозглянув подану скаргу сторони обвинувачення і, зважаючи на відсутність підстав, передбачених ст. 374 КПК 1960 року, належним чином умотивувавши своє рішення, залишив вирок без зміни, а заявлені апеляційні вимоги визнав необґрунтованими. 
		Зміст ухвали апеляційного суду не суперечить ст. 377 указаного Кодексу.
		Слід зазначити, що оскаржуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, прокурор не уточнює, які доводи його апеляційної скарги у порушення ст. 377 КПК 1960 року суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив, не перевірив і не оцінив,та на які з них не надав відповіді.
		Указані в касаційній скарзі доводи, які за своєю суттю майже аналогічні тим, що були предметом апеляційної перевірки, не містять нових даних, які би ставили під сумнів законність та обґрунтованість судових рішень і давали підстави для їх скасування, не наведено таких і під час касаційного перегляду. 
		Оскільки обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачяться на її користь, суди першої та апеляційної інстанцій прийняли законні та обґрунтовані рішення про недоведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК.
		У цілому доводи касаційної скарги прокурора фактично зводяться до його незгоди з оцінкою доказів у кримінальній справі, проте така незгода прокурора з наданою судами оцінкою доказів, з урахуванням положень, передбачених ст. 398 КПК 1960 року, не є предметом перегляду суду касаційної інстанції.
		Істотних порушень норм права, які тягнуть за собою обов`язкове скасування оспорюваних вироку та ухвали, як про це йдеться в касаційній скарзі, у кримінальному провадженні при його перегляді в порядку касаційної процедури  не встановлено.
		З урахуванням наведеного відсутні обґрунтовані підстави для задоволення вимог касаційної скарги прокурора.
		Керуючись статтями 394-396 КПК 1960 року, п. 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), Суд 
		ухвалив:
		ВирокГолосіївського районного суду м. Києва від 13 січня 2023 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 19 лютого 2024 рокущодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, - без задоволення.
		Ухвала є остаточною, набирає законної сили з моменту оголошення й оскарженню не підлягає.
		Судді:
		 
		 
		ОСОБА_1                              ОСОБА_2                                         ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...