Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 380/1580/24 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано судом: 23.10.2024. Зареєстровано: 24.10.2024. Забезпечено надання загального доступу: 25.10.2024.
Дата набрання законної сили: 23.10.2024
Номер судового провадження: А/857/8084/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 жовтня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/1580/24 пров. № А/857/8084/24
		 
		Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :
		 
		головуючого судді :Кухтея Р.В.,
		суддів :Гуляка В.В., Шевчук С.М.,
		 
		розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року (ухвалене головуючою-суддею Кухар Н.А. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Львові) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення коштів,
		 
		в с т а н о в и в :
		 
		У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - в/ч НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив стягнути з в/ч НОМЕР_1 на його користь середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період 26.02.2021 до 26.08.2021 у розмірі 63206,50 грн.
		Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29.02.2024 позовні вимоги були задоволені повністю.
		Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.
		В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що право на отримання індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 28.02.2018 у позивача виникло виключно на підставі судових рішень, які були прийняті вже після його звільнення. Наведені обставини свідчать і про відсутність вини відповідача, як роботодавця, в контексті положень ст.116 КЗпП України. Враховуючи вищевикладене, на час звільнення позивача з військової служби спірні суми йому ще не належали, а вина відповідача у їх не виплаті була відсутня, що виключає його відповідальність, передбачену ст.117 КЗпП України.
		Позивач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
		Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
		Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
		З матеріалів справи видно, що позивач проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 .
		Згідно витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) №37 від 25.02.2021 старшого прапорщика ОСОБА_1 , техніка групи слюсарно-механічних робіт технічно-експлуатаційної частини, звільненого наказом командира НОМЕР_2 окремої бригади армійської авіації (по особовому складу) №7-РС від 23.02.2021 з військової служби в запас за п.п.а (у зв`язку із закінченням строку контракту) п.2 ч.5 ст.26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232), з правом носіння військової форми одягу, з 25.02.2021 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, в тому числі з котлового харчування по технічній нормі з 26.02.2021.
		13.04.2021 ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 25.02.2021 включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) в період з 01.12.2015 по 28.02.2018  січень 2008 року, а в період з 01.03.2018 по 25.02.2021 - березень 2018 року з урахуванням абз.4 п.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою КМУ №1078 від 17.07.2003 (далі - Порядок №1078), на яку листом за вих.№95/466 від 20.04.2021 в/ч НОМЕР_1 повідомила, що виплата індексації грошового забезпечення залежить від обсягу фінансування за відповідний рік. Також вказала, що Законами України Про Державний бюджет України на 2016 рік, Про Державний бюджет України на 2017 рік, Про Державний бюджет України на 2018 рік виплата індексації не передбачалась, а з січня 2016 року по лютий 2018 року видатків на фінансування індексації грошового забезпечення не здійснювалось.
		За змістом довідки №102 від 16.04.2021 щодо нарахованого грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2016 по 25.02.2021, у період з січня 2016 року по листопад 2018 року включно індексація грошового забезпечення йому не нараховувалась, у період з листопада 2018 року по 25.02.2021 нараховувалась та виплачувалась індексація грошового забезпечення з урахуванням березня 2018 року як базового місяця для нарахування такої.
		Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29.11.2021 по справі №380/15165/21 визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по лютий 2018 року включно та зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01.01.2016 по 28.02.2018, визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_3 щодо неврахування абз.4 п.5 Порядку №1078, при нарахуванні та виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 по 25.02.2021 та зобов`язано відповідача провести перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 , з урахуванням абз.4 п.5 Порядку №1078 за період з 01.03.2018 по 25.02.2021, з урахуванням виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
		На виконання вищевказаного рішення відповідачем нараховано та виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 в розмірі 4503,21 грн.
		Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 06.12.2022 по справі №380/15760/22 було зобов`язано в/ч нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року, як базового місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку, з урахуванням раніше виплаченої суми індексації.
		На виконання вказаного рішення відповідачем 24.12.2023 нараховано та виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року, як базового місяця у розмірі 63693,23 грн, що підтверджується випискою по надходженням по картці/рахунку, наявною в матеріалах справи.
		Вважаючи, що відповідачем несвоєчасно проведено розрахунок при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом.
		Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції з урахуванням принципу справедливості та співмірності, дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 26.02.2021 по 18.07.2022 має бути перерахований та виплачений позивачу у сумі 61596,27 грн. У свою чергу за період з 19.07.2022 по 23.12.2023, з урахуванням законодавчого обмеження компенсації 6-місячним строком (з 19.07.2022 по 18.01.2023  184 дні) та правових висновків Верховного Суду в подібних правовідносинах, належна сума за час затримки розрахунку позивачу становить 89241,84 грн. При цьому, суд врахував те, що оскільки позивач у позовних вимогах просив стягнути з відповідача середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.02.2021 по 26.08.2021 у розмірі 63206,50 грн, тому в силу положень ч.2 ст.9 КАС України, саме така сума, на думку суду першої інстанції, підлягає до стягнення з відповідача на користь позивача.
		Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
		Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно ч.1 ст.2 Закону №2232, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
		Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
		Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей №2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон №2011).
		Частиною першою статті 9 Закону №2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
		Відповідно до ч.4 ст.9 Закону №2011, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
		З матеріалів справи видно, що при звільненні позивача з військової служби з позивачем не було проведено розрахунок у повному обсязі.
		Кошти у загальній сумі 63693,23 грн були перераховані відповідачем на картковий рахунок позивача 24.12.2023, що підтверджено матеріалами справи.
		Колегія суддів враховує, що вищевказаними нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми КЗпП України, оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства.
		Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 31.10.2019 по справі №828/598/17, від 16.04.2020 по справі №822/3307/17.
		Відповідно до ст.116 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		Частиною першою статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
		При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (ч.2 ст.117 КЗпП України).
		Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у визначені ст.116 КЗпП України строки, при цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
		У постанові від 29.01.2024 по справі №560/9586/22 Верховний Суд сформував наступну правову позицію.
		Редакція ст.117 КЗпП України (викладена відповідно до Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин №2352-ІХ від 01.07.2022 (далі - Закон №2352)) набрала чинності з 19.07.2022.
		Варто зауважити, що ст.117 КЗпП України діяла і до цього часу (до змін введених Законом №2352) і Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні вказаних норм при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		Так, Верховний Суд неодноразово зазначав, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
		Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, а тому відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
		З огляду на приведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
		Як зазначалось вище, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно Закону №2352, а тому змінився підхід до правозастосування вказаної норми.
		Відтак, період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини, а саме : до набрання чинності 19.07.2022 та після цього.
		Період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом №2352) регулюється редакцією ст.117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. 
		До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірностіта зменшити таку виплату.
		Проте, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією ст.117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. 
		До цього періоду недоречно застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі №761/9584/15, оскільки вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
		Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 28.06.2023 по справі №560/11489/22.
		Колегія суддів вважає, що з урахуванням постанови Верховного Суду від 29.01.2024 по справі №560/9586/22, період стягнення середнього заробітку у цій справі варто поділити на 2 частини, а саме : з 26.02.2021 по 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 23.12.2023.
		У постанові від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
		Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати : розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
		Судом встановлено, що остаточний розрахунок із позивачем у зв`язку зі звільненням, було проведено 23.12.2023 при виключенні зі списків частини 26.02.2021, а тому з відповідача слід стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 26.02.2021 по 18.07.2022 за затримку терміном 508 календарних дні.
		Згідно довідки про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 , середньоденна заробітна плата, яка визначена відповідно до п.8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995, становить 485,01 грн.
		Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку становить 246385,08 грн (485,01 грн х 508 календарних дні).
		Колегією суддів встановлено, що істотність частки компенсації за непроведену індексацію в порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку складає : 63693,23 грн/246385,08 грн (сума компенсації за непроведену індексацію/ середній заробіток за час затримки розрахунку) = 0,25.
		Таким чином сума, яка підлягає відшкодуванню за період з 26.02.2021 по 18.07.2022 становить 485,01 грн (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,25 (частка компенсації за непроведену індексацію) х 508 (кількість днів затримки розрахунку, які підлягають відшкодуванню) = 61596,27 грн.
		Отже, з урахуванням принципу справедливості та співмірності, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 61596,27 грн.
		Період стягнення з 19.07.2022 по 10.10.2022 регулюється вже нині чинною редакцією ст.117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
		Враховуючи редакцію ст.117 КЗпП України, викладену відповідно до Закону №2352, на користь позивача з урахуванням обмеження компенсації 6-місячним строком (з 19.07.2022 по 18.01.2023  184 дні), та правових висновків Верховного Суду, належна сума за час затримки розрахунку позивачу становить 89241,84 грн.
		Відтак, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який належить до виплати позивачеві складає 150838,11 грн (61596,27 грн + 89241,84 грн).
		При цьому, як слушно зауважив суд першої інстанції, оскільки позивач просив стягнути на його користь з відповідача середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.02.2021 до 26.08.2021 у розмірі 63206,50 грн, а тому саме така сума підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
		Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі  ЄСПЛ) як джерела права.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі Проніна проти України (рішення від 18.07.2006).
		Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень
		Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обгрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
		Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
		Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
		Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
		Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
		 
		Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
		 
		п о с т а н о в и в :
		Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року по справі №380/1580/24 - без змін.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. 
		 
		Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді В. В. Гуляк   С. М. Шевчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...