Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 638/16770/24 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Злочини проти основ національної безпеки України; Колабораційна діяльність.
Надіслано для оприлюднення: 07.11.2024. Зареєстровано: 07.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 08.11.2024.

Номер судового провадження: 1-кп/638/1880/24
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12024226050000123

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа № 638/16770/24
		                                Провадження №1-кп/638/1880/24
		В И Р О К
		 
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		 
		 
		07 листопада 2024 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:
		Головуючого судді         ОСОБА_1 ,
		за участю секретаря         ОСОБА_2 , 
		прокурорів             ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
		обвинуваченої         ОСОБА_5 ,
		захисника обвинуваченої    адвоката ОСОБА_6 ,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні зали судових засідань кримінальне провадження №12024226050000123 від 22.04.2024 року стосовно:
		ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки смт.Борова Борівського району Харківської області, українки, громадянки України, з середньою освітою, розлученої, на утриманні осіб немає, не працевлаштованої, не є особою з інвалідністю, яка зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої,
		за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення - проступку, передбаченого ч.2 ст.111-1 КК України, - 
		встановив:
		 
		Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки 24.08.1991 схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Україна самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.
		Рішенням Конституційного Суду України № 3-зп від 11.07.1997 зазначено, що засади конституційного ладу в Україні закріплені у розділах І, ІІІ та ХІІІ Основного Закону України - Конституції України.
		Зокрема, положеннями статей 1 та 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, унітарною державою, суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
		Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншими міжнародно-правовими актами, є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
		Всупереч вказаним нормам президент російської федерації (далі  рф) путін в.в., а також інші невстановлені представники влади рф, діючи всупереч вимогам п. п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, принципам Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимогам ч.4 ст. 2 Статуту ООН і Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 09.12.1981 № 36/103, від 16.12.1970 № 2734 (ХХV) від 21.12.1965 № 2131 (ХХ), від 14.12.1974 № 3314 (ХХІХ), спланували, підготували і розв`язали агресивну війну та воєнний конфлікт проти України, а саме віддали наказ на вторгнення підрозділів Збройних сил рф (далі по тексту - зс рф) на територію України.
		Так, 24.02.2022 на виконання вищевказаного наказу військовослужбовці ЗС рф шляхом збройної агресії, із застосуванням зброї незаконно вторглись на територію України через державні кордони України в Автономній Республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, інших областях та здійснили збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об`єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, житлові масиви та інші цивільні об`єкти та здійснили окупацію частини території України, чим вчинили дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що продовжується по теперішній час та призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.
		Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджено Верховною Радою України, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб та у подальшому продовжено.
		Також пунктом 2 Указу Президента № 64/2022 від 24.02.2022, серед інших, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування постановлено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
		Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, військове командування, військові адміністрації, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування здійснюють повноваження, надані їм Конституцією України, цим та іншими законами України.
		Разом з цим, окупаційними військами рф 14.04.2022 повністю окуповано територію смт Борова Ізюмського району Харківської області.
		З 24.06.2022, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будучи громадянкою України, усвідомлюючи здійснення відкритої російської агресії, яка розпочалася 24.02.2022 повномасштабним російським вторгненням на територію України, метою якого є повалення конституційного ладу, територіальної цілісності та захоплення територій, усвідомлюючи російську агресію проти України, з метою переслідування своїх особистих інтересів, перебуваючи на тимчасово окупованій території, маючи умисел на зайняття посади в окупаційній адміністрації, незаконно створеною окупаційною владою в смт Борова Ізюмського району Харківської області, та реалізуючи його вступила в злочинну змову з окупаційною владою, отримавши від них пропозицію на зайняття посади «головного бухгалтера Борівського територіального центру соціального обслуговування тимчасової окупаційної військово-цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області», в порушення Конституції та Законів України, добровільно, умисно погодилась на вказану пропозицію. 
		Надалі, ОСОБА_5 будучи громадянкою України, в період з 24.06.2022 року до жовтня 2022 року, точний час в ході судового розгляду не встановлено, з метою переслідування своїх особистих інтересів, перебуваючи на посаді «головного бухгалтера Борівського територіального центру соціального обслуговування тимчасової окупаційної військово-цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області», продовжуючи реалізовувати свій раніше виниклий злочинний умисел, здійснювала діяльність на займаній посаді, не пов`язану з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій.
		В судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_5 свою провину у вчиненні кримінального правопорушення визнала повністю, підтвердивши вищезазначене в повному обсязі. Пояснила, що в період окупації міста Ізюма російськими військами працювала головним бухгалтером Борівського територіального центру соціального обслуговування тимчасової окупаційної військово-цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області, створеному окупаційною владою. У скоєному щиро кається.
		Винність обвинуваченоїу вчиненніінкримінованого їйкримінального правопорушенняніким неоспорюється.Інші доказизгідно ч.3ст.349КПК Українибуло визнанонедоцільним досліджуватив судовомузасіданні щодотих обставин,які нікимне оспорюються,крім матеріалів,що характеризуютьособу обвинуваченої. При цьому судом з`ясовано, чи правильно учасники судового розгляду розуміють зміст цих обставин, чи добровільною та істинною є їх позиція, а також їм роз`яснено, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини в апеляційному порядку.
		Суд вважає доведеною винність ОСОБА_5 у колабораційній діяльності, тобто у добровільному зайнятті громадянином України посади, не пов`язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконному органі влади, створеному на тимчасово окупованій території та кваліфікує її дії за ч.2 ст.111-1 КК України.
		Вирішуючи питання про вид та розмір покарання суд враховує характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст.12 КК України  є кримінальним проступком, відомості про особу винної, відсутність обставин, які обтяжують покарання та наявність обставини, що його пом`якшують.
		Обставиною, що пом`якшує покарання  ОСОБА_5 , є щире каяття, оскільки вона повністю визнала вину та надала органу досудового розслідування та суду правдиві покази про обставини скоєння кримінального правопорушення. 
		При цьому, суд вважає, що щире каяття обвинуваченої, в даній ситуації, ґрунтується на належній критичній оцінці нею своєї протиправної поведінки і характеризується щирим осудом цієї поведінки, визнанням своєї провини, бажанням виправити ситуацію, а також готовністю нести кримінальну відповідальність.
		Обставин,що обтяжуютьпокарання ОСОБА_5 , судом не встановлено.
		З матеріалів провадження вбачається,що ОСОБА_5 раніше несудима,розлучена,не працевлаштована, наутриманні осібне має,не єособою зінвалідністю, на диспансерному обліку у КНП «Борівська центральна лікарня Борівської селищної ради» у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра.
		Відповідно до вимог ч.2 ст.65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, а згідно з ч.2 ст.50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених.
		Обвинуваченій суд призначає покарання необхідне і достатнє для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
		Вирішуючи питання про вид та міру покарання обвинуваченій ОСОБА_5 суд враховує фактичні обставини кримінального провадження, ступінь тяжкості та суспільну небезпеку вчиненого правопорушення, суб`єктивне ставлення обвинуваченої до скоєного та її поведінку після вчинення проступку, соціальну характеристику особи: її вік, стан здоров`я, соціальне становище, наявність обставини, що пом`якшує покарання та відсутність обставин, що обтяжують покарання, та зваживши на всі фактори в їх сукупності і взаємозв`язку, приходить до висновку про призначення покарання у виді позбавлення права обіймати посади в органах державної влади, місцевого самоврядування та органах, що надають публічні послуги на строк 10 років без конфіскації майна. 
		Прийшовши до висновку про можливість не визначати додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, суд зазначає наступне.
		Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
		Оскільки вказане покарання у виді конфіскації майна санкцією ч.2 ст.111-1 КК України встановлене як додаткове факультативне, суд приходить до висновку про можливість не застосовувати його відносно ОСОБА_5 , враховуючи обставини справи та ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відноситься до кримінальних проступків.
		Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Стівен Вілкокс та Скотт Херфорд проти Сполученого Королівства, заяви № 43759/10 та 43771/12», зазначає, що хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися, як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
		Дане ж покарання, на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи «Бакланов проти Росії» від 09.06.2005 року, «Фрізен проти Росії» від 24.03.2005 року, «Ісмайлова проти Росії» від 29.11.2007 року).
		Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, адже справедливість розглядається, як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню,такяк Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що: «Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема, права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину».
		Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають, як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх забезпечення.
		Справедливе застосування норм права означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.
		Вимога додержуватися справедливості при застосуванні кримінального покарання закріплена в міжнародних документах з прав людини, зокрема у статті 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.
		При цьому також суд враховує, що відповідно до ст.50 КК Українипокарання є заходом примусу та полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого та у відповідності до ч.2 ст.50 КК Українимає на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.
		При призначенні покарання суд керується також положенням п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 23.10.2003 року, згідно якого суди припризначенні покараннявкожномувипадкуіщодокожного підсудного, який визнається винним у вчиненнізлочину,маютьсуворо додержувати вимог ст.65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
		Відповідно до ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Конвенція про захист прав людини і основоположних свободє складовою частиною загальнонаціонального законодавства України.
		Процесуальні витрати та речові докази у кримінальному провадження відсутні.
		На підставі викладеного, керуючись ст.ст.370, 371, 373, 374 КПК України, суд,- 
		 
		ухвалив:
		 
		ОСОБА_5  визнати винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.111-1 КК України та призначити покарання у виді позбавлення права обіймати посади в органах державної влади, місцевого самоврядування та в органах, що надають публічні послуги на строк 10 років без конфіскації майна.
		Вирок можебути оскарженийдо Харківського апеляційного судучерез Дзержинський районний суд м. Харкова протягом 30 днів з дня йогопроголошення.
		 
		 
		 
		 
		 
		Головуючий суддя:         ОСОБА_1

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...