Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 753/4589/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; довічного утримання, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 08.11.2024.
Дата набрання законної сили: 31.10.2024
Номер судового провадження: 61-10763ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України 
		 
		31 жовтня 2024 року 
		м. Київ
		 
		справа № 753/4589/19
		провадження № 61-10763св24 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідачі:  ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 
		третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Баранець Алла Миколаївна,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , до якої приєдналася ОСОБА_3 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року в складі судді: Колесника О. М., та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Немировської О. В., та касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5 , на додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року в складі судді: Колесника О. М., та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Немировської О. В.,
		 
		Історія справи
		Короткий зміст позову
		 
		У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась із позовом до    ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Баранець А. М., про визнання недійсним договору довічного утримання та скасування запису про державну реєстрацію права власності.
		 
		Позов мотивований тим, що 07 грудня 2018 року її бабуся ОСОБА_1 склала заповіт, за яким все своє майно заповіла своїй онуці - ОСОБА_1 (позивач). ІНФОРМАЦІЯ_1 спадкодавиця ОСОБА_1 померла.
		 
		Позивачка після смерті бабусі звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де дізналася, що спадкове майно - квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 . Таке відчуження бабусею квартири відбулося на підставі договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом.
		 
		28 листопада 2018 року нотаріусом також посвідчено і заповіт щодо усього майна спадкодавиці на користь ОСОБА_2 .
		 
		Позивачка звернула увагу суду на той факт, що такі дії щодо отримання у власність майна довірливих пенсіонерів зі сторони ОСОБА_2 та її ГО «Фонд допомоги Олени Орєхової» носить системний характер. Так, ОСОБА_2 неодноразово була фігурантом резонансних справ щодо шахрайських дій в результаті яких довірливі пенсіонери позбавлялися свого житла. Вказані факти підтверджуються, зокрема, матеріалами журналістських розслідувань, які містяться в мережі Інтернет.
		 
		Позивачка вказувала, що її бабуся на час укладення оспорюваного правочину мала проблеми з психічним здоров`ям, неодноразово зверталася за медичною допомогою до лікарів і лікувалась в медичних установах. Тому вважала, що ОСОБА_2 умисно скористалася психічним станом спадкодавиці та ввела останню в оману щодо істотних умов оспорюваного договору. За життя спадкодавиця ОСОБА_1 , зрозумівши, що її ошукали і вона не усвідомлювала значення своїх дій у момент вчинення правочину, зверталася до суду з позовом про визнання договору довічного утримання недійсним, однак в ході розгляду справи померла. У зв`язку із тим, що суд закрив провадження у справі, позивачка як єдиний спадкоємець, змушена звернутися до суду із вказаним позовом.
		 
		ОСОБА_1 просила:
		визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 28 листопада 2018 року між ОСОБА_1 (спадкодавицею) та ОСОБА_2 ;
		скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
		 
		Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
		 
		Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року:
		позов ОСОБА_1 задоволено;
		визнано договір довічного утримання, укладений 28 листопада 2018 року між ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баранець А. М. і зареєстрований у реєстрі за №1172, недійсним;
		скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 44296370, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баранець А. М. 28 листопада 2018 року щодо реєстрації за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про право власності - 29151606);
		вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
		позивачка ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 обґрунтовують недійсність укладеного договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року тим, що ОСОБА_1 в момент підписання спірного правочину не могла усвідомлювати значення своїх дій та керуватись ними. Як доказ вказаного надали суду відповідь Дарницького управління поліції ГУ НП у м. Києві від 17 лютого 2020 року, з якого вбачається, що з 14 лютого 2014 року по 26 жовтня 2018 року ОСОБА_1 по лінії «102» п`ять разів зверталась до працівників поліції з різних підстав (т.1, а.с.75-76). Крім того, за повідомленням Дарницького управління поліції ГУ НП у м. Києві від 29 вересня 2021 року вбачається, що 17 вересня 2015 року двічі та 22 вересня 2015 року вона ще три рази зверталась до поліції щодо негативних відносин і подій її з її сином (т. 2, а. с. 41);
		згідно медичної карти амбулаторного хворого №14498 від 23 вересня 2015 року ОСОБА_1 спостерігалась лікарями інституту геронтології імені Д.Ф. Чеботарьова, діагнозтовано: зниження пам`яті, орієнтування в часі та просторі часткове; синдром зниження когнітивних функцій з психоорганічним синдромом; після огляду зав. відділенням встановлено у хворої клінічна картина синдрому когнітивного зниження, психоорганічний синдром, гіпертонічна хвороба ІІ ст. Ішемічна хвороба серця, кардіосклероз атеросклеротичний, гіпотиреоз, цукровий діабет ІІ типу; запис від 4 листопада 2016 року - скарги на зниження пам`яті, головокружіння, хиткість приходьбі (т.1, а.с.125-138). Відповідно до медичної карти амбулаторного хворого №69862 ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у відділенні вікових змін нервової системи інституту геронтології імені Чеботарьова Д.Ф. з 28 вересня 2015 року по 26 жовтня 2015 року з діагнозом: «синдром помірних когнітивних порушень. Дисциркуляторна гіпертонічна атеросклеротична енцефалопатія ІІ ст. з вестибуло-атактичним та церебрастенічним синдромами», висловлювала скарги на зниження пам`яті, підвищену роздратованість, плаксивість, дезорієнтована в часі (т.1, а.с.161-182). За змістом медичної карти амбулаторного хворого №69862 ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у відділенні вікових змін нервової системи інституту геронтології імені Чеботарьова Д.Ф. з 3 листопада 2016 року по 21 листопада 2016 року з діагнозом: «синдром помірних когнітивних порушень. Дисциркуляторна гіпертонічна атеросклеротична енцефалопатія ІІ ст. з вестибуло-атактичним та церебрастенічним синдромами», висловлювала скарги на зниження пам`яті, головний біль, головокружіння, об`єктивно: хвора знаходиться у свідомості, відмічались порушення пам`яті на теперішні події. З медичної карти амбулаторного хворого без номера з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 2» Дарницького району м. Києва ОСОБА_1 спостерігалась лікарями з 27 січня 2015 року по 10 грудня 2018 року з діагнозом: гіпертонічна хвороба ІІ ст., ішемічна хвороба серця, кардіосклероз атеросклеротичний, порушення, серцевого ритму, серцева недостатність. З 11 по 12 січня 2018 року проходила обстеження в терапевтичному відділенні №1 Київської міської клінічної лікарні №1, де встановлено діагноз: хронічне порушення мозкового кровообігу, наслідки перенесеного ішемічного інсульту з розсіяною неврологічною симптоматикою;
		допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_1 пояснив, що спадкодавець ОСОБА_1 є його матір`ю, до літа 2015 року стан здоров`я її був задовільний, а потім вона, проживаючи сама, впала, після чого він помістив її до лікарні, але після виписки її поведінка змінилась, вона стала всього боятись, їй марилось, що всі її хочуть обікрасти, не раз вона в цьому звинувачувала сина, неодноразово і безпідставно з цього приводу викликала працівників поліції, стала закривати міжкімнатні двері на пасок від халату, почала все ховати, викидала на вулицю записки з проханням звільнити її з в`язниці. Після лікування в 2015 році стан здоров`я її покращився, але в 2016 році все почалось спочатку: вона стала агресивною, без будь-яких підстав сварилась з оточуючими, поміняла ключі і замки вхідних дверей, тому що сказала, що до неї хтось ходить, потім вона почала тікати з дому і її розшукувала поліція. Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні пояснила, що вона є сусідкою батьків позивача по дачі. Сім років потому вона припаркувала машину біля свого будинку і почула жіночий крик про допомогу: рятуйте, звільніть мене. Вона прийшла до будинку і до неї вийшла невідома жінка, як потім з`ясувалось померла ОСОБА_1 , яка вела себе неадекватно. В будинку на ручках всіх дверей були зав`язані шнурки. Як потім пояснила мама позивачки, у ОСОБА_1 такі психічні загострення бувають часто, а одного разу вночі вона (мати позивачки) прокинулась і побачила, як ОСОБА_1 стояла біля неї, дивилась на неї і тримала подушку в руках, рідна сестра померлої також померла від шизофренії. Як пояснила свідок ОСОБА_8 , вона нянчила дитину позивача і там же проживала померла ОСОБА_1 , після смерті свого чоловіка вона стала вести неадекватно, недовіряла сину і багато речей передавала сусідам на зберігання. Після того як у 2015 році вона впала, неадекватність у її поведінці збільшилась, вона часто казала, що вона не в сина проживає, а у в`язниці і хоче на волю, казала, що син з невісткою хочуть її отруїти, хоча вони порядні люди і доглядали її, кілька разів вона тікала з квартири сина, а одного разу вночі свідок прокинулась і побачила стоячу біля себе ОСОБА_1 з подушкою в руках. Свідок дуже перелякалась, зібрала свої речі і покинула квартиру;
		за змістом висновку судово-психіатричного експерта №4, складеного 23 лютого 2021 року ДУ «Науково-дослідний інститут психіатрії МОЗ України», ОСОБА_1 на момент укладання договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року виявляла ознаки «органічних психічних розладів судинного генезу з когнітивним зниженням». Визначити вплив зазначених психічних розладів на здатність ОСОБА_1 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент складання договору 28 листопада 2018 року не є можливим. Дослідження індивідуально-психологічного стану особистості не є предметом судово-психіатричної експертизи. Воно відноситься до компетенції судових психологів експертів (т.2, а.с.5-13). У дослідницькій частині даного висновку експерти ОСОБА_9 та ОСОБА_10 зазначили, що з огляду на негативну динаміку сомато-неврологічного стану, відображену в амбулаторній карті з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2», немає підстав вважати про покращення когнітивного функціонування у ОСОБА_1 на час укладання оспорюваних правочинів у 2018 році. Натомість, запис сімейного лікаря від 27 листопада 2018 року (напередодні дня укладання правочину) свідчить про наявність у підекспертної гострого респіраторного захворювання з гіпертермією, катаральними явищами, гіпертонічним кризом, що поглиблювало наявні психічні порушення. Стан ОСОБА_1 (згідно записів сімейного лікаря) покращився 10 грудня 2018 року. Крім того, достовірність медичної довідки форми 122/2 про проходження обов`язкових попереднього і періодичного психіатричних оглядів серії 2ААМ №121780 №45040 згідно з якою ОСОБА_1 28 листопада 2018 року оглядалась психіатром, який констатував, що «на обліку не перебувала та за медичною допомогою не зверталась», викликає сумніви, так як довідка оформлена з порушенням інструкції, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 2002 року №12 «Про затвердження Інструкції про проведення обов`язкових попереднього і періодичного психіатричних оглядів». У довідці не зазначено щодо якого виду діяльності ОСОБА_1 проходила обов`язковий попередній чи періодичний психіатричний огляд, чи мала протипоказання до цього виду діяльності, відповідно до Постанови КМ України від 27 вересня 2000 року №1465 «Про затвердження Порядку проведення обов`язкових попереднього і періодичного психіатричних оглядів і переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка провадить цю діяльність або оточуючих», Постанови КМ України від 10 жовтня 2012 року №924 «Про внесення змін до переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка провадить цю діяльність або оточуючих». Проведення такого психіатричного огляду особи в стані сп`яніння, будь-якого гострого захворювання або загострення хронічних хвороб заборонено вказаними документами (т.2, а.с.12);в
		відповідно до висновку посмертної комплексної психолого-психіатричної експертизи №62-ц від 6 грудня 2023 року, складеного КНП КОР «ОПНМО», психологічний аналіз матеріалів цивільної справи дозволяє визначити, що підекспертна ОСОБА_1 на момент укладання договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року виявляла деяке зниження когнітивних процесів (уваги, пам`яті, мислення). У сфері особистості їй були притаманні такі індивідуально-психологічні особливості як егоцентризм, егоїзм, недовірливе відношення до рідних з легкістю актуалізації недоброзичливості з їх боку, орієнтація на власні критерії оцінок та формуванні на їх основі ідей, які важко коригуються, недостатня чутливість до нюансів переживань близьких їй людей та зниження здатності до міцних емоційних прихильностей (сина, невістки, онуки). Але, притаманні підекспертній індивідуально-психологічні особливості знівельовані патопсихологічним процесом внаслідок психічного захворювання, яке діагностовано лікарями судово-психіатричними експертами, згідно якого ОСОБА_1 на момент укладання договору довічного утримання 28 листопада 2018 року виявляла ознаки розладів особистості і поведінки органічної етіології (атеросклероз судин головного мозку) з когнітивним зниженням. Тому питання про вплив індивідуально-психологічних особливостей підекспертної на її здатність в повній мірі усвідомлювати свої дії та керувати ними на момент укдадання договору довічного утримання 28 листопада 2018 року втрачають свою чинність. Таким чином, ОСОБА_1 на момент укладання договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року виявляла ознаки розладів особистості і поведінки органічної етіології (атеросклероз судин головного мозку) з когнітивним зниженням. Визначити вплив зазначених психічних розладів включно з індивідуально-психологічними особливостями на здатність ОСОБА_1 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, на момент складання договору 28 листопада 2018 року не є можливим (т. 2, а. с.111-115);
		тлумачення статей 89, 110 ЦПК України свідчить про те, що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. При перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з`ясувати обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року у справі № 372/2028/16-ц (провадження № 61-3687св19));
		аналізуючи докази в їх сукупності, зібрані у судовому засіданні, суд приходить до висновку, що оскільки психічний стан ОСОБА_1 з 2015 року став погіршуватись, за своєю негативною динамікою сомато-неврологічного стану, відображеної в медичні документації, немає підстав вважати про покращення когнітивного функціонування у ОСОБА_1 на час укладення спірного договору 28 листопада 2018 року, при цьому наявність гострого респіраторного захворювання 27 листопада 2018 року поглибило наявні психічні порушення (т. 2, а. с. 12), а безпосередньо 28 листопада 2018 року вона виявляла ознаки розладів особистості і поведінки органічної етіології (атеросклероз судин головного мозку) з когнітивним зниженням, які знівелювали індивідуально-психологічні її особливості, тому вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними у момент підписання спірного договору. За медичними документами стан здоров`я її покращився тільки 10 грудня 2018 року, що стало наслідком звернення ще при житті безпосередньо самої підписантки ОСОБА_1 до Дарницького районного суду м. Києва з позовом про визнання договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року недійсним з аналогічних підстав. За таких обставин позов в частині визнання вказаного правочину недійсним підлягає задоволенню. Оскільки позовна вимога позивача про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є похідною від першої вимоги, яка судом була задоволена, тому вона також підлягає задоволенню.
		 
		Додатковим рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року:
		стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати понесені з проведенням експертного дослідження в розмірі 49 041,30 грн;
		у задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
		 
		Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
		оскільки питання про судові витрати в частині витрат за проведення експертного дослідження не було вирішено при ухваленні рішення, тому слід ухвалити додаткове рішення про стягнення з відповідачів на користь позивача судових витрат у розмірі 49 041,30 грн;
		в описовій та прохальній частині заяви про ухвалення додаткового рішення, заявником не вказано цифрового визначення розміру витрат, які були понесені позивачем на правничу допомогу, а відтак у прийнятті додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу, слід відмовити.
		 
		Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року та додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року залишені без змін.
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
		суд першої інстанції, встановивши на підставі наявних у справі письмових доказів, показів свідків та двох судово-психіатричних експертиз обставини того, що психічний стан ОСОБА_1 з 2015 року був нестабільним та постійно погіршувався, чому також посприяло за день до укладення оспорюваного правочину - 27 листопада 2018 року наявність гострого респіраторного захворювання, про що вказано у висновку експерта; психічний стан здоров`я померлої покращився тільки 10 грудня 2018 року, дійшов правильного висновку, що на день укладення оспорюваного договору довічного утримання остання не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Суд першої інстанції також правильно вказав на те, що про не усвідомлення ОСОБА_1 значення своїх дій під час укладення оспорюваного правочину свідчить й та обставина, що остання ще за життя, коли її психічний стан покращився, а саме через короткий проміжок часу з дня укладення договору - 10 грудня 2018 року особисто звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання недійсним (справа № 753/547/19), але до ухвалення у справі рішення померла (ІНФОРМАЦІЯ_1), у зв`язку з чим провадження у справі закрито. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції 25 червня 2024 року позивачка пояснила, що в тій іншій справі вона, як спадкоємець бабусі, не оскаржувала ухвалу суду про закриття провадження у справі, а з метою економії часу вирішила звернутися особисто з новим позовом про визнання договору довічного утримання недійсним;
		матеріалами справи також підтверджується, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваного правочину була особою похилого віку - 84 роки, звернулася до ГО «Фонду допомоги Олени Орєхової» та просила розглянути питання про можливість укладення договору довічного утримання з метою покращення матеріального стану. До відзиву на позовну заяву ОСОБА_2 долучено договір супроводження договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року, укладений між ГО «Фондом допомоги Олени Орєхової» та ОСОБА_1 . Відповідно до пункту  7 цього договору виконавець зобов`язався забезпечити конфіденційність інформації, одержаної від Клієнта у зв`язку з виконанням цього договору (т. 1, а. с. 106). З наведеного вбачається, що особа у віці 84 роки розраховувала на допомогу Фонду, однак такий договір було укладено з ОСОБА_2 , як з фізичною особою. Матеріали справи не містять доказів яким чином ОСОБА_2 стала відома конфіденційна інформація, і яке вона має відношення до цього Фонду, крім того що співпадає її прізвище з прізвищем голови Фонду. Також у відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 вказала, що метою звернення спадкодавиці до Фонду допомоги було покращення її матеріального стану. Разом з тим, внаслідок підписання оспорюваного правочину ОСОБА_1 втратила нерухоме майно, яке було її єдиним житлом. Навіть отримання останньою 110 000 грн замість нерухомого майна не може свідчити про покращення особою свого матеріального стану;
		з матеріалів справи вбачається, що в один день - 28 листопада 2018 року ОСОБА_1 склала заповіт та Договір довічного утримання на ОСОБА_2 . Підписання спадкодавицею, після підписання оспорюваного правочину, заповіту, також свідчить про те, що вона не усвідомлювала значення своїх дій, що внаслідок підписання договору довічного утримання вона передала у власність фізичній особі, а не Фонду допомоги, своє єдине житло. Про те, що спадкодавиця під час підписання оспорюваного правочину не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними свідчить і той факт, що вже через 9 днів остання склала заповіт на свою онуку (позивач у справі). Менше ніж через два місяці після смерті ОСОБА_1 , а саме 19 лютого 2019 року ОСОБА_2 продала спірну квартиру ОСОБА_3 , та при цьому була обізнана про те, що позивачка у справі звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Відповідачка ОСОБА_3 , набуваючи право власності на спірну квартиру, була обізнана, що продавець набула право власності на квартиру на підставі договору довічного утримання, та те, що відчуження нерухомого майна відбувається через три місяці після набуття права власності. Наведені в сукупності обставини підтверджують обставини укладення ОСОБА_1 оспорюваного договору довічного утримання в той час, коли остання не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними;
		в апеляційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що згідно двох судово-психіатричних експертиз, проведених у даній справі, експерти дійшли висновку, що визначити вплив психічних розладів включно з індивідуальними психологічними особливостями на здатність ОСОБА_1 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент складання договору 28 листопада 2018 року не є можливим. На думку скаржниці, з урахуванням висновку, висловленого Верховним Судом в постанові від 03 лютого 2022 року у справі №520/811/17, в якому визначено, що для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 255 ЦК України має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення такого правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними, експертом конкретно визначено, що ОСОБА_1 усвідомлювала значення своїх дій та керувала ними при укладенні договору довічного утримання. Колегія суддів відхилила такі доводи апеляційної скарги, оскільки як вже вказувалося, висновок експерта є одним із доказів, яким в сукупності з іншими доказами у справі суд надає правову оцінку та на підставі оцінених та досліджених доказів вирішує спір, на чому відповідно і наголошує Верховний Суд у постанові від 03 лютого 2022 року у справі №520/811/17;
		помилковими твердження відповідачки про те, що експерт під час проведення експертизи встановлює спроможність усвідомлювати особи значення своїх дій та керувати ними, адже такі обставини встановлюються саме судом. У частині третій статті 89 ЦПК України визначено, що саме суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд першої інстанції, оцінивши забрані у справі докази, і встановив абсолютну неспроможність ОСОБА_1 у момент укладення оспорюваного договору довічного утримання усвідомлювати значення своїх. І такий висновок суду першої інстанції не суперечить правовому висновку, висловленому Верховним Судом в постанові від 03 лютого 2022 у справі №520/811/17, на яку посилається ОСОБА_2 в апеляційній скарзі;
		доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не було взято до уваги супроводжуючі документи, які передували укладенню договору довічного утримання, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки доведенню підлягає факт не усвідомлення ОСОБА_1 значення своїх дій саме під час укладення безпосередньо договору довічного утримання, а не подій які мали місце до цього. Крім того, супроводжувальні документи отримувалися ГО «Фонд Олени Орєхової» та мали конфіденційну інформацію. Разом з тим, оспорюваний договір укладено з фізичною особою, яка не була стороною договору супроводження;
		відмовляючи у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем в заяві про ухвалення додаткового рішення не вказано цифрового визначення розміру витрат, понесених на правничу допомогу. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки дійсно, зі змісту заяви про ухвалення додаткового рішення вбачається, що ОСОБА_1 не зазначено розміру витрат на правничу допомогу, який вона просить стягнути з відповідачів. Крім того, колегія суддів враховує, що позивачкою з першою заявою по суті - позовною заявою не було подано орієнтовного (попереднього) розрахунку суми судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, що відповідно до правових висновків Верховного Суду є підставою для відмови в стягненні таких витрат, адже за таких обставин протилежна сторона належним чином не зможе скористатися своїм правом подати відповідні заперечення щодо розміру витрат. За наведених обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову позивачці у стягненні витрат на правничу допомогу.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		24 липня 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року, в якій просила:
		скасувати оскаржені рішення;
		ухвалити нове рішення яким відмовити в задоволені позову.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що:
		хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватися на припущеннях. У справі було призначено дві посмертні судово-психіатричні експертизи, і жодна з них не встановила неспроможність ОСОБА_1 в момент укладення оспорюваного правочину усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. У висновках лише констатовано наявність психічних розладів у ОСОБА_1 , проте не встановлено неспроможності ОСОБА_1 в момент укладення договору усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними;
		підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Матеріали справи не містять будь-яких доказів про те, що висновки експертиз визнано необґрунтованим або такими, що суперечить іншим матеріалам справи. Позивач не заявляв клопотання про виклик експертів для надання роз`яснення висновків експерта. Суди, всупереч вказаним висновкам експертиз, вказали про абсолютну неспроможність ОСОБА_1 усвідомлювала значення своїх дій на момент укладення оспорюваного договору. Вся медична документація докази були у розпорядженні експертів при проведенні експертиз. Висновки двох експертиз підтвердили неможливість визначити вплив психічних розладів на здатність   ОСОБА_1 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними;
		свідки вказують про події, пов`язані із поведінкою ОСОБА_1 , у 2015-2016 роках. Натомість оспорюваний договір укладено 28 листопада 2018 року;
		умови договору довічного утримання не можуть свідчити про недобросовісність ОСОБА_2 та намагання ошукати ОСОБА_1 . За умовами договору ОСОБА_2 взяла на себе суттєві фінансові довгострокові зобов`язання. Тому необґрунтованим є висновок апеляційного суду про невигідність цих умов для ОСОБА_1 , та про те, що її ошукали. ОСОБА_1 в день укладення договору поклала отримані кошти в банк на депозит, що свідчить про те, що вона чітко усвідомлювала свої дії в той день;
		ОСОБА_2 не відчужувала квартиру ОСОБА_3 , а здійснила відчуження квартири іншій особі. Такі дії не можна вважати недобросовісними, оскільки квартира не входила до спадкової маси після смерті ОСОБА_1 ;
		суди не надали оцінку наявним в матеріалах справи письмовим доказам: заяві ОСОБА_1 від 15 листопада 2018 року до Фонду допомоги «Олени Орєхової; паспорту до договору довічного утримання, які у сукупності підтверджують, що ОСОБА_1 усвідомлювала, що робить.
		 
		06 серпня 2024 року  ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_5 , на додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року, в якій просила:
		скасувати додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року в частині відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення;
		скасувати постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року в частині залишення без задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 на додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року та залишення додаткового рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року без змін;
		справу в частині вимог заяви про ухвалення додаткового рішення направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що:
		суди не дослідили наявні у справі докази, що були додані до заяви про ухвалення додаткового рішення та які підтверджують розмір понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, зокрема: копія додаткової угоди № 1 до договору про надання правової допомоги №23-09/21 від 23 вересня 2021 року; копія акта приймання-передавання виконаних робіт (наданих послуг) № 06-02/24 від 06 лютого 2024 року; копія квитанції до прибуткового касового ордера № 01 від 06 лютого 2024 року. Суди обмежились формальними підставами для відмови у задоволенні вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та до з`ясування фактичного обсягу таких витрат не переходили;
		процесуальним законом не визначено обов`язку сторони, яка подає заяву про ухвалення додаткового рішення точно визначити розмір витрат на професійну правничу допомогу у прохальній частині такої заяви, ЦПК України не передбачає не визначення точного розміру стороною розміру витрат на професійну правничу допомогу у прохальній частині заяви про ухвалення додаткового рішення як підставу для відмови у задоволенні таких витрат, ЦПК України не містить жодних обмежень для суду, які б унеможливили ухвалення рішення судом за відсутності визначення точного розміру витрат на професійну правничу допомогу у прохальній частині заяви про ухвалення додаткового рішення;
		відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, а подає такі докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то правила щодо реалізації учасниками справи їх права на участь в судовому засіданні з розгляду заяви про розподіл судових витрат згідно з частиною четвертою статті 244 ГПК України (частина четверта статті 270 ЦПК України) є спеціальними та повинні застосовуватися системно з приписами частини другої статті 221 ГПК України (частини другої статті 246 ЦПК України), яка визначає обов`язок суду призначити судове засідання відповідно до процедури розгляду справи яка була визначена судом для розгляду справи в цілому (загального, спрощеного чи письмового провадження). З огляду на те, що докази на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу були подані після ухвалення рішення у справі, суд першої інстанції мав обов`язок розглянути питання щодо їх розподілу у судовому засіданні, але такий обов`язок не виконав. В оскарженому додатковому рішенні вказано, що «зважаючи на відсутність необхідності у виклику сторін для вирішення даного питання, суд вважає за можливе проводити розгляд без виклику у часників справи»;
		розмір витрат на професійну правничу допомогу складає 242 848 грн.
		 
		У жовтні 2024 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_11 подала заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 , в якій зазначає, що підтримує касаційну скаргу ОСОБА_2 та просить:
		прийняти заяву про приєднання до касаційної скарги;
		скасувати рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволені позову повністю.
		 
		Рух справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 . 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у справ за касаційною скаргою  ОСОБА_1 
		 
		13 серпня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2024 року справу призначено справу до судового розгляду.
		 
		Межі та підстави касаційного перегляду
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
		 
		В ухвалі Верховного Суду від 05 серпня 2024 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17; від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц; від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц; від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15; від 23 листопада 2022 року у справі № 368/953/19; від 06 квітня 2022 року у справі № 319/547/20; від 20 грудня 2021 року у справі № 635/3664/16; від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц; від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15; від 26 травня 2021 року у справі № 639/348/17.
		 
		В ухвалі Верховного Суду від 12 серпня 2024 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 28 вересня 2023 року у справі № 686/31892/19; від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21; від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21; від 22 лютого 2022 року у справі № 201/16373/16-ц; від 02 лютого 2024 року у справі № 910/9714/22; від 31 серпня 2022 року у справі № 914/1564/20; від 20 вересня 2023 року у справі № 922/838/22; від 14 вересня 223 року у справі № 911/3076/21; від 06 вересня 2023 року у справі № 914/131/22; від 30 серпня 2023 року у справі № 911/3586/21; від 25 липня 2023 року у справі № 914/4092/21; від 07 лютого 2023 року у справі № 922/4022/20; від 23 серпня 2022 року у справі № 909/328/18; від 05 липня 2022 року у справі № 910/10507/21; від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21; від 28 вересня 2023 року у справі № 686/31892/19; від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Фактичні обставини
		 
		Суди встановили, що 15 листопада 2018 року ОСОБА_1 , з метою покращення майнового стану (про що зазначено ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву) звернулася із заявою до ГО «Фонду допомоги Олени Орєхової» гр. ОСОБА_12 (а. с. 95, 107).
		 
		ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була власницею квартири АДРЕСА_1 на підставі: 1/2 частина - згідно свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації житла Харківської районної державної адміністрації м. Києва 19 жовтня 1994 року; інша 1/2 - частина згідно свідоцтва про право на спадщину, виданого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою 11 вересня 2007 за реєстровим №4-913 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об`єкти нерухомого майна 21 вересня 2007 року.
		 
		28 листопада 2018 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 договір довічного утримання, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баранець А. М. і зареєстрований у реєстрі за №1172. За даним договором ОСОБА_1 передає у власність ОСОБА_2 свою квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 зобов`язується утримувати ОСОБА_1 за свої кошти довічно. Цей правочин було зареєстровано приватним нотаріусом Баранець А. М. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 28 листопада 2018 року о 13:24:46 годин.
		 
		Також 28 листопада 2018 року о 14 годині 40 хвилин приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю. було посвідчено заповіт, за змістом якого спадкодавець ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , заповіла все своє майно, яке належить їй на праві власності, ОСОБА_2 
		 
		07 грудня 2018 року о 12-00 годині ОСОБА_1 склала заповіт, за яким все своє майно заповіла своїй онуці ОСОБА_1 (позивач у справі). Заповіт посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Браславською О. Г. і зареєстрований у реєстрі за №5-1472.
		 
		Також за життя спадкодавець ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання договору довічного утримання недійсним (справа № 753/547/19)
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 спадкодавець ОСОБА_1 померла.
		 
		Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 14 січня 2019 року у справі № 753/547/19 у відкритті провадженні у справі за позовною заявою ОСОБА_1 відмовлено. В ухвалі зазначено, що «наявні обставини, передбачені пунктом 6 частини першої статті 186 ЦПК України, а саме настала смерть фізичної особи - позивача ОСОБА_1 ».
		 
		Після смерті спадкодавиці позивачка ОСОБА_1 звернулася до нотаріального органу із заявою про прийняття спадщини, де їй повідомлено, що спадкове майно - квартира АДРЕСА_1 зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 
		 
		19 лютого 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баранець А. М. і зареєстрований у реєстрі за №83. Даний правочин був зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19 лютого 2019 року о 13:24:46 годині.
		 
		Суди встановили, що згідно медичної карти амбулаторного хворого №14498 від 23 вересня 2015 року ОСОБА_1 спостерігалася лікарями Інституту геронтології імені Д. Ф. Чеботарьова, діагностовано: зниження пам`яті, орієнтування в часі та просторі часткове; синдром зниження когнітивних функцій з психоорганічним синдромом; після огляду зав. відділенням встановлено у хворої клінічна картина синдрому когнітивного зниження, психоорганічний синдром, гіпертонічна хвороба ІІ ст. Ішемічна хвороба серця, кардіосклероз атеросклеротичний, гіпотиреоз, цукровий діабет ІІ типу; запис від 4 листопада 2016 року - скарги на зниження пам`яті, головокружіння, хиткість при ходьбі.
		 
		Відповідно до медичної карти амбулаторного хворого №69862 ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у відділенні вікових змін нервової системи Інституту геронтології імені Д. Ф. Чеботарьова з 28 вересня 2015 року по 26 жовтня 2015 року з діагнозом: «синдром помірних когнітивних порушень. Дисциркуляторна гіпертонічна атеросклеротична енцефалопатія ІІ ст. з вестибуло-атактичним та церебрастенічним синдромами», висловлювала скарги на зниження пам`яті, підвищену роздратованість, плаксивість, дезорієнтована в часі.
		 
		За змістом медичної карти амбулаторного хворого №69862 ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні у відділенні вікових змін нервової системи Інституту геронтології імені Д. Ф. Чеботарьова з 3 листопада 2016 року по 21 листопада 2016 року з діагнозом: «синдром помірних когнітивних порушень. Дисциркуляторна гіпертонічна атеросклеротична енцефалопатія ІІ ст. з вестибуло-атактичним та церебрастенічним синдромами», висловлювала скарги на зниження пам`яті, головний біль, головокружіння, об`єктивно: хвора знаходиться у свідомості, відмічались порушення пам`яті на теперішні події.
		 
		З медичної карти амбулаторного хворого без номера з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2» Дарницького району м. Києва ОСОБА_13 спостерігалася лікарями з 27 січня 2015 року по 10 грудня 2018 року з діагнозом: гіпертонічна хвороба ІІ ст., ішемічна хвороба серця, кардіосклероз атеросклеротичний, порушення серцевого ритму, серцева недостатність. З 11 по 12 січня 2018 року проходила обстеження в терапевтичному відділенні №1 Київської міської клінічної лікарні №1, де встановлено діагноз: хронічне порушення мозкового кровообігу, наслідки перенесеного ішемічного інсульту з розсіяною неврологічною симптоматикою.
		 
		У справі проведено дві судово-психіатричні експертизи.
		 
		За змістом висновку судово-психіатричного експерта №4, складеного 23 лютого 2021 року ДУ «Науково-дослідний інститут психіатрії МОЗ України»:
		ОСОБА_1 на момент укладання договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року виявляла ознаки «Органічних психічних розладів судинного ґенезу з когнітивним зниженням». Визначити вплив зазначених психічних розладів на здатність ОСОБА_1 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент складання договору 28 листопада 2018 року не є можливим;
		у дослідницькій частині цього висновку експерти ОСОБА_9 та ОСОБА_10 зазначили, що з огляду на негативну динаміку сомато-неврологічного стану, відображену в амбулаторній карті з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №2», немає підстав вважати про покращення когнітивного функціонування у ОСОБА_1 на час укладання оспорюваних правочинів у 2018 році. Натомість, запис сімейного лікаря від 27 листопада 2018 року (напередодні дня укладання правочину) свідчить про наявність у підекспертної гострого респіраторного захворювання з гіпертермією, катаральними явищами, гіпертонічним кризом, що поглиблювало наявні психічні порушення. Стан ОСОБА_1 (згідно записів сімейного лікаря) покращився 10 грудня 2018 року;
		достовірність медичної довідки форми 122/2 про проходження обов`язкових попереднього і періодичного психіатричних оглядів серії 2ААМ №121780 №45040, згідно з якою ОСОБА_1 28 листопада 2018 року оглядалась психіатром, який констатував, що «на обліку не перебувала та за медичною допомогою не зверталась», викликає сумніви, так як довідка оформлена з порушенням інструкції, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 січня 2002 року № 12 «Про затвердження Інструкції про проведення обов`язкових попереднього і періодичного психіатричних оглядів». У довідці не зазначено щодо якого виду діяльності ОСОБА_1 проходила обов`язковий попередній чи періодичний психіатричний огляд, чи мала протипоказання до цього виду діяльності, відповідно до постанови КМ України від 27 вересня 2000 року № 1465 «Про затвердження Порядку проведення обов`язкових попереднього і періодичного психіатричних оглядів і переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка провадить цю діяльність або оточуючих», постанови КМ України від 10 жовтня 2012 року №924 «Про внесення змін до переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка провадить цю діяльність або оточуючих». Проведення такого психіатричного огляду особи в стані сп`яніння, будь-якого гострого захворювання або загострення хронічних хвороб заборонено вказаними документами.
		 
		Відповідно до висновку посмертної комплексної психолого-психіатричної експертизи №62-ц від 06 грудня 2023 року, складеного КНП КОР «ОПНМО»:
		психологічний аналіз матеріалів цивільної справи дозволяє визначити, що підекспертна ОСОБА_1 на момент укладання договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року виявляла деяке зниження когнітивних процесів (уваги, пам`яті, мислення). У сфері особистості їй були притаманні такі індивідуально-психологічні особливості як егоцентризм, егоїзм, недовірливе відношення до рідних з легкістю актуалізації недоброзичливості з їх боку, орієнтація на власні критерії оцінок та формуванні на їх основі ідей, які важко коригуються, недостатня чутливість до нюансів переживань близьких їй людей та зниження здатності до міцних емоційних прихильностей (сина, невістки, онуки). Але, притаманні підекспертній індивідуально-психологічні особливості знівельовані патопсихологічним процесом внаслідок психічного захворювання, яке діагностовано лікарями судово-психіатричними експертами, згідно якого ОСОБА_1 на момент укладання договору довічного утримання 28 листопада 2018 року виявляла ознаки розладів особистості і поведінки органічної етіології (атеросклероз судин головного мозку) з когнітивним зниженням. Тому питання про вплив індивідуально-психологічних особливостей підекспертної на її здатність в повній мірі усвідомлювати свої дії та керувати ними на момент укладання договору довічного утримання 28 листопада 2018 року втрачають свою чинність;
		таким чином, ОСОБА_1 на момент укладання договору довічного утримання від 28 листопада 2018 року виявляла ознаки розладів особистості і поведінки органічної етіології (атеросклероз судин головного мозку) з когнітивним зниженням. Визначити вплив зазначених психічних розладів включно з індивідуально-психологічними особливостями на здатність ОСОБА_1 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, на момент складання договору 28 листопада 2018 року не є можливим.
		 
		Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_1 пояснив, що спадкодавець ОСОБА_1 є його матір`ю, до літа 2015 року стан здоров`я її був задовільний, а потім вона, проживаючи сама, впала, після чого він помістив її до лікарні, але після виписки її поведінка змінилась, вона стала всього боятись, їй марилось, що всі її хочуть обікрасти, не раз вона в цьому звинувачувала сина, неодноразово і безпідставно з цього приводу викликала працівників поліції, стала закривати міжкімнатні двері на пасок від халату, почала все ховати, викидала на вулицю записки з проханням звільнити її з в`язниці. Після лікування в 2015 році стан здоров`я її покращився, але в 2016 році все почалось спочатку: вона стала агресивною, без будь-яких підстав сварилась з оточуючими, поміняла ключі і замки вхідних дверей, тому що сказала, що до неї хтось ходить, потім вона почала тікати з дому і її розшукувала поліція.
		 
		Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні пояснила, що вона є сусідкою батьків позивача по дачі. Сім років потому вона припаркувала машину біля свого будинку і почула жіночий крик про допомогу: рятуйте, звільніть мене. Вона прийшла до будинку і до неї вийшла невідома жінка, як потім з`ясувалось померла ОСОБА_1 , яка вела себе неадекватно. В будинку на ручках всіх дверей були зав`язані шнурки. Як потім пояснила мама позивачки, у ОСОБА_1 такі психічні загострення бувають часто, а одного разу вночі вона (мати позивачки) прокинулась і побачила, як ОСОБА_1 стояла біля неї, дивилась на неї і тримала подушку в руках, рідна сестра померлої також померла від шизофренії.
		 
		Як пояснила свідок ОСОБА_8 , вона нянчила дитину позивачки і там же проживала померла ОСОБА_1 , після смерті свого чоловіка вона стала вести неадекватно, недовіряла сину і багато речей передавала сусідам на зберігання. Після того як у 2015 році вона впала, неадекватність у її поведінці збільшилась, вона часто казала, що вона не в сина проживає, а у в`язниці і хоче на волю, казала, що син з невісткою хочуть її отруїти, хоча вони порядні люди і доглядали її, кілька разів вона тікала з квартири сина, а одного разу вночі свідок прокинулась і побачила стоячу біля себе ОСОБА_1 з подушкою в руках. Свідок дуже перелякалась, зібрала свої речі і покинула квартиру;
		 
		Звертаючись із позовом, позивачка посилалася на те, що під час укладення оспорюваного правочину довічного утримання її бабуся ОСОБА_1 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, адже мала проблеми з психічним здоров`ям і ще за життя, зрозумівши, що її ошукали, зверталася до суду з позовом про визнання недійсним договору довічного утримання (справа №753/547/19), але під час розгляду справи померла і суд закрив провадження у справі.
		 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору довічного утримання та скасування запису про державну реєстрацію права власності
		 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		 
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		 
		Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
		 
		Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
		 
		Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
		 
		З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (див., зокрема, постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року в справі № 161/17119/16-ц (провадження № 61-11268св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2021 року в справі № 307/3040/19 (провадження № 61-13473св20)).
		 
		Правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. недійсність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23)).
		 
		Правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
		 
		Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
		 
		Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (див. постанову Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12).
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказано, що:
		«правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).
		Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень дійшли помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, взявши за основу висновки комплексних судових психолого-психіатричних експертиз, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів дарування позивач за своїм психічним станом не в повній мірі міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Доказів того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов`язком згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України (статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року). Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, наведеного не врахував, не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Апеляційний суд на зазначене уваги також не звернув. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову».
		 
		В справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).
		 
		Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21)).
		 
		Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
		 
		Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).
		 
		У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 зроблено висновок, що «згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. На підставі частини п`ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцю незалежно від часу її прийняття з часу відкриття спадщини. Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача. Таким чином, оскільки, як установлено судом, спірна квартира була відчужена від імені ОСОБА_8 поза її волею, то вона мала право домагатися відновлення свого права на неї. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину позивач з часу її відкриття набув речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею і, відповідно, право на захист цих прав. Право розпорядження зазначеною квартирою виникає в позивача з часу державної реєстрації його права власності на квартиру».
		 
		Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).
		 
		Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
		 
		Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
		 
		Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20) вказано, що «6.21. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові».
		 
		Касаційний суд неодноразово звертав увагу, що в подібних випадках належним способом захисту особи, яка втратила володіння річчю, є віндикаційний позов (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року в справі № 686/7635/18 (провадження № 61-3799св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі № 355/1177/17 (провадження № 61-40418св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року в справі № 703/1191/20 (провадження № 61-19324св21), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 759/6680/14-ц (провадження № 61-6374св20), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2022 року в справі № 201/1526/20 (провадження № 61-1723св22), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року в справі № 953/1904/20 (провадження № 61-10944св21), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2023 року в справі № 354/859/20 (провадження № 61-12057св22), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 359/9857/20 (провадження № 61-6778св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 297/1990/21 (провадження № 61-10477св 23).
		 
		Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
		 
		Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
		 
		Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частина друга статті 89 ЦПК України).
		 
		Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина перша статті 263 ЦПК України).
		 
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
		 
		Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).
		 
		У справі, що переглядається:
		при зверненні із позовом позивачка посилалася на те, що її бабуся на час укладення оспорюваного правочину мала проблеми з психічним здоров`ям, неодноразово зверталася за медичною допомогою до лікарів і лікувалась в медичних установах. ОСОБА_2 умисно скористалася психічним станом спадкодавиці та ввела останню в оману щодо істотних умов оспорюваного договору. ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 28 листопада 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень;
		при задоволення вимоги про визнання недійсним договору довічного утримання суди вважали, що на підставі наявних у справі письмових доказів, показів свідків та двох судово-психіатричних експертиз доведені обставини того, що психічний стан ОСОБА_1 з 2015 року був нестабільним та постійно погіршувався, чому також посприяло за день до укладення оспорюваного правочину - 27 листопада 2018 року наявність гострого респіраторного захворювання, про що вказано у висновку експерта; психічний стан здоров`я померлої покращився тільки 10 грудня 2018 року, дійшов правильного висновку, що на день укладення оспорюваного договору довічного утримання остання не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Суди вказали, що про неусвідомлення ОСОБА_1 значення своїх дій під час укладення оспорюваного правочину свідчить й та обставина, що остання ще за життя, коли її психічний стан покращився, а саме через короткий проміжок часу з дня укладення договору - 10 грудня 2018 року особисто звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору довічного утримання недійсним (справа № 753/547/19), але до ухвалення у справі рішення померла (ІНФОРМАЦІЯ_1), у зв`язку з чим провадження у справі закрито;
		суди врахували, що у справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;
		висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними;
		за таких обставин суди зробили правильний висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного 28 листопада 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
		під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_1 була власницею квартири АДРЕСА_1 . 28 листопада 2018 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 договір довічного утримання. 07 грудня 2018 року о 12-00 годині ОСОБА_1 склала заповіт, за яким все своє майно заповіла своїй онуці ОСОБА_1 (позивачці у справі). ІНФОРМАЦІЯ_1 спадкодавець ОСОБА_1 померла. 19 лютого 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баранець А. М. і зареєстрований у реєстрі за №83;
		суди не звернули уваги на те, що ОСОБА_1 (позивачка) та  ОСОБА_3 (відповідачка) у договірних відносинах не перебувають, на думку позивача вона є власником спірної квартири, проте право власності на це майно зареєстроване за  ОСОБА_3 (відповідачкою);
		позовної вимоги про витребування спірної квартири від  ОСОБА_3 (відповідачки)  ОСОБА_1 (позивачка) не заявляла;
		суди не звернули увагу на те, що належним способом захисту права власності  ОСОБА_1 (позивачки) є віндикаційний позов, про витребування спірного майна від  ОСОБА_3 (відповідачки);
		позовна вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, пред`явлена до ОСОБА_2 не є ефективним способом захисту права власника, тому у її задоволенні належить відмовити;
		оскільки ОСОБА_3 є неналежним відповідачем за вимогою про недійсність договору довічного утримання, то у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 належить відмовити.
		 
		Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що у висновках експертиз не встановлено неспроможності ОСОБА_1 в момент укладення договору усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, що мають значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
		 
		За таких обставин оскаржені рішення у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ОСОБА_1 до ОСОБА_3 належить скасувати та в задоволенні їх відмовити; у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання - залишити без змін.
		 
		Щодо оскарження додаткового рішення
		 
		Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу (частина перша статті 270 ЦПК України).
		 
		Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі».
		 
		Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
		 
		Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).
		 
		Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
		 
		Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).
		 
		Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини третя-п`ята статті 137 ЦПК України).
		 
		Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що:
		«40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.
		41. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
		42. Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.
		43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).
		44. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
		45. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України.
		46. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 вересня 2020 року у справі № 904/3583/19 вказано, що:
		«у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
		У розумінні положень частини п`ятої статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
		При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
		Судами також не враховано, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України (на підставі якої прийнято рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу) суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, але виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі обґрунтування нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України). Суд враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
		При цьому, судами не враховано, що для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката недостатньо лише клопотання сторони. У такому разі на сторону покладається також обов`язок доведення неспівмірності витрат».
		 
		У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. 
		 
		Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
		 
		У справі, що розглядається: 
		суди встановили, що ОСОБА_1 понесла витрати у зв`язку із проведенням експертного дослідження у розмірі 49 041,30 грн. За таких обставин суди зробили правильний висновок про їх стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ;
		суди відмовили у стягненні з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу. Апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції, зазначив, що позивачкою з позовною заявою не було подано орієнтовного (попереднього) розрахунку суми судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, що є підставою для відмови у стягненні таких витрат;
		аналіз матеріалів справи, що у позовній заяві позивач просила покласти судові витрати на відповідача (т. 1, а.с. 6) та додала до позовної заяви попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат (т. 1, а. с. 20), згідно з яким розмір суми судових витрат 31 921 грн;
		апеляційний суд не дослідив вказаний попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, а тому зробив передчасний висновок про залишення без змін додаткового рішення суду першої інстанції у частині відмови у стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу.
		 
		За таких обставин додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат, понесених у зв`язки із проведенням експертного дослідження в розмірі 49 041,30 грн, слід залишити без змін; постанову апеляційного суду у частині залишення без змін додаткового рішення суду першої інстанції у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Висновки щодо розподілу судових витрат
		 
		Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
		 
		Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: 
		«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. 
		З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
		 
		Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
		 
		Доводи касаційних скарг дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційні скарги належить задовольнити частково; рішення та постанову у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , скасувати та в їх задоволенні відмовити; рішення та постанову у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання залишити без змін; додаткове рішення та постанову апеляційного суду у частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат, понесених у зв`язки із проведенням експертного дослідження в розмірі 49 041,30 грн, залишити без змін; постанову апеляційного суду від 25 червня 2024 року у частині залишення без змін додаткового рішення у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , до якої приєдналася ОСОБА_3 , задовольнити частково.
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5 , задовольнити частково.
		 
		Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , скасувати та в їх задоволенні відмовити.
		 
		Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання залишити без змін.
		 
		Додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року у частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат, понесених у зв`язки із проведенням експертного дослідження в розмірі 49 041,30 грн, залишити без змін.
		 
		Постанову Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року у частині залишення без змін додаткового рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 лютого 2024 року у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року та постанова Київського апеляційного суду від 25 червня 2024 року у скасованих частинах втрачають законну силу.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                    В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                     Д. А. Гудима
		 
		І. О. Дундар
		 
		                                                                                              Є. В. Краснощоков
		 
		                                                                                              П. І. Пархоменко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...