Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 532/1550/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 08.11.2024.
Дата набрання законної сили: 04.11.2024
Номер судового провадження: 61-4145ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України 
		 
		04 листопада 2024 року 
		м. Київ
		 
		справа № 532/1550/23
		провадження № 61-4145сво24 
		 
		Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 , 
		відповідач -  ОСОБА_2 , 
		третя особа - Кобеляцька державна нотаріальна контора,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2024 року в складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,
		 
		Історія справи
		Короткий зміст позову
		 
		У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом.
		 
		Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , з якою позивач перебував у шлюбі з 31 липня 1968 року по 06 вересня 2004 року. Після смерті  ОСОБА_4 у Кобеляцькій державній нотаріальній конторі заведено спадкову справу № 368/2008. Протягом шестимісячного строку від дня відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини подав її син ОСОБА_2 . Заяву про відмову від спадщини подав її син ОСОБА_5 , чим відмовився від спадщини на користь спадкоємця ОСОБА_2 . Позивач особисто спочатку подав заяву про прийняття спадщини, а пізніше подав заяву про помилковість подання попередньої заяви.
		 
		ОСОБА_4 залишила заповіт, яким заповіла усе своє майно сину ОСОБА_2 . У період шлюбу позивачем та  ОСОБА_4 за спільні кошти подружжя було збудовано житловий будинок з господарчими побудовами по    АДРЕСА_1 та оформлено право власності на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок від 25 вересня 2001 року № 397, виданого Кобеляцькою міською радою Кобеляцького району Полтавської області на ім`я ОСОБА_4 .Житловий будинок з господарчими побудовами розташований на приватизованій земельній ділянці площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 5321810100:50:006:0721, яка на праві власності належить ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності на землю, серія Р1 №511851 від 21 квітня 2001 року, виданого Кобеляцькою міською радою на ім`я ОСОБА_4 .
		 
		Шлюбний договір між позивачем та ОСОБА_4 ніколи не укладався, домовленостей між ними про те, що вони як дружина та чоловік мають нерівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, не було. Таким чином, оформлене на ім`я ОСОБА_4 нерухоме майно є об`єктом права спільної сумісної власності, а не її особистою власністю, тобто житловий будинок з господарчими побудовами та приватизована присадибна земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя - позивача та ОСОБА_4 .
		 
		У липні 2023 року позивач звернувся до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку у спільній власності подружжя - на 1/2 частку житлового будинку з господарчими побудовами по   АДРЕСА_1 та на частку земельної ділянки площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), кадастровий номер 5321810100:50:006:0721. Однак, державний нотаріус постановою від 21 липня 2023 року №629/02-31 (додаток 4) відмовив йому у видачі свідоцтв про право власності на частку у спільній власності подружжя. Відмову нотаріус обґрунтував тим, що 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори на ім`я спадкоємця       ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу одиницю житлового будинку з господарчими побудовами по   АДРЕСА_1 та свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу одиницю земельної ділянки площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), кадастровий номер 5321810100:50:006:0721, по    АДРЕСА_1 . Таким чином, у зв`язку з відсутністю спадкового майна, з якого можливо було б виділити ОСОБА_1 частку у спільному майні подружжя, тому нотаріус не взмозі видати йому свідоцтва про право власності на частку в спільній власності подружжя.
		 
		Позивач вказував, що від належної йому половини житлового будинку з господарчими побудовами та приватизованої присадибної земельної ділянки, що є спільною сумісною власністю подружжя, він ніколи не відмовлявся та будь-яких дій для цього не вчиняв. Вважає, що його право на частку у спільній власності подружжя є порушеним та підлягає захисту у судовому порядку шляхом визнання у частині недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, виданих на ім`я ОСОБА_2 , та скасування записів про проведення державної реєстрації прав власності на спадкове майно.
		 
		ОСОБА_1 просив:
		визнати недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом, серія НРН 074711 від 27 жовтня 2021 року, зареєстроване в Реєстрі за № 1-3748, на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , видане державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
		визнати недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом, серія НРН 074712 від 27 жовтня 2021 року, зареєстроване в Реєстрі за № 1-3750, на земельну ділянку площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер: 5321810100:50:006:0721, розташовану по АДРЕСА_1 , видане державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
		скасувати запис про право власності № 44728742 від 27 жовтня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , внесеного на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, серія НРН 074711 від 27 жовтня 2021 року, зареєстрованого в Реєстрі за №1-3748, виданого державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., власник - ОСОБА_2 ;
		скасувати запис про право власності № 44728989 від 27 жовтня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер: 5321810100:50:006:0721, розташовану по АДРЕСА_1 , внесеного на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, серія НРН 074712 від 27 жовтня 2021 року, зареєстрованого в Реєстрі за №1-3750, виданого державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., власник ОСОБА_2 .
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 14 листопада 2023 року 
		позов ОСОБА_1 задоволено;
		визнано недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії НРН 074711 від 27 жовтня 2021 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-3748, на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , видане державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 ;
		визнано недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії НРН 074712 від 27 жовтня 2021 року, зареєстроване в реєстрі за № 1-3750, на земельну ділянку площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) кадастровий номер: 5321810100:50:006:0721, розташовану по АДРЕСА_1 , видане державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 ;
		скасовано запис про право власності № 44728742 від 27 жовтня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , внесений на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії НРН 074711 від 27 жовтня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за №1-3748, виданого державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., власник ОСОБА_2 ;
		скасовано запис про право власності № 44728989 від 27 жовтня 2021 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельну ділянку, площею 0,0600 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер: 5321810100:50:006:0721, розташовану по АДРЕСА_1 , внесений на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом серії НРН 074712 від 27 жовтня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за №1-3750, виданого державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори Русняком Р. В., власник ОСОБА_2 . 
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
		у статтях 22, 24, 25 КпШС України (чинного на час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у шлюбі та на час видачі свідоцтва про право власності на спірний будинок, тобто, у період коли за позицією позивача ним із померлою здійснювалося будівництво спірного будинку) визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. Аналогічні за змістом положення містить стаття 62 СК України, який був чинний на момент розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 . З огляду на зазначені положення закону, житловий будинок і земельна ділянка є спільним сумісним майном подружжя як такі, що були набуті ними під час шлюбу;
		оскільки право власності на нерухоме майно (земельна ділянка та житловий будинок) підлягає державній реєстрації, у разі відмови від права власності на нього відповідно до частини третьої статті 347 ЦК України таке право могло бути припинено з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру, однак будь-яких доказів внесення такого запису суду не надано;
		з моменту відкриття спадщини після ОСОБА_4 24 лютого 2008 року до 27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 не вчиняв будь-яких дій, які б свідчили про його бажання у будь-який спосіб відмовитися від його права на частку у спільному майні подружжя. Відповідно до змісту заяви ОСОБА_1 від 27 жовтня 2021 року, яку він подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори, позивач повідомив, що він: 1) заяву про прийняття спадщини після ОСОБА_4 подав помилково через свою необізнаність; 2) на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя не претендує; 3) на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 не претендує; 4) не заперечує щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 . Таким чином, ОСОБА_1 за змістом цієї заяви відмовився не від права власності на частку у спільному майні подружжя, на чому наполягала сторона відповідача у відзиві та у наданих у судовому засіданні поясненнях, а від виділу частки у спільному майні подружжя, тобто, з огляду на положення статей 358, 364, 370 ЦК України від припинення спільної сумісної власності, і тому не може розцінюватися як відмова позивача від своєї власності;
		подання позивачем вказаної заяви не змінює правовий режим спірного майна як сумісного майна подружжя. Після смерті ОСОБА_4 право власності ОСОБА_1 на цю частину майна не припинилось, а тому не може мати наслідком входження  частини земельної ділянки та житлового будинку до складу спадщини ОСОБА_4 ;
		суд звертає увагу на те, що сторони не заперечували, що позивач проживав у вказаному житловому будинку. Суд зауважує, що хоча тривалість такого проживання у поясненнях сторін і не узгоджується, однак ні твердження позивача, ні твердження відповідача щодо цього перед судом жодними доказами не доведені. При цьому позивач був зареєстрований за адресою знаходження вказаного майна до липня 2023 року і цього ж місяця звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на належну йому частку майна, а тому зняття позивача з реєстрації із фактично негайним вжиттям дій щодо документального оформлення прав на майно не може свідчити про відмову від права на це майно. Водночас, не можуть бути розцінена як відмова від права власності бездіяльність позивача щодо ініціювання поділу майна подружжя після розірвання шлюбу, оскільки законом не передбачено обов`язку колишнього подружжя здійснювати поділ майна, у тому числі й шляхом ініціювання судового провадження. Вказана дія є правом колишнього подружжя, яким жоден з них не скористався;
		за таких обставин відсутні підстави вважати земельну ділянку та житловий будинок власністю виключно спадкодавця ОСОБА_4 чи вважати право спільної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на земельну ділянку та житловий будинок припиненим;
		предметом цього позову не є виділ частки зі спільного майна чи його поділ, оскільки позивачем порушено виключно питання безпідставного входження його частини майна до складу спадщини дружини, а тому посилання відповідача на пропуск позовної давності є безпідставним. Не заслуговують на увагу доводи відповідача про неможливість поділу майна подружжя як такі, що не стосуються предмета спору;
		оскільки право власності позивача на належну йому частину у спільному майні не припинилось, нотаріус безпідставно видав свідоцтва про право на спадщину на все майно, яке зареєстровано на праві власності за спадкодавцем, а тому, відповідно, такі свідоцтва підлягають визнанню недійсними у 1/2 частині, а оскільки рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц.
		 
		Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2024 року:
		апеляційну скаргу  ОСОБА_2 задоволено;
		рішення Кобеляцького районного суду Полтавської області від 14 листопада 2023 року скасовано та ухвалено нове;
		у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено;
		стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 1 610,40 грн.
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
		предметом спору є визнання недійсним у 1/2 частині свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку на ім`я спадкоємця ОСОБА_2 ; скасування запису про право власності № 44728742 від 27 жовтня 2021 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, внесеного на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, на ім`я ОСОБА_2 ; скасування запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на земельну ділянку, внесеного на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, на ім`я ОСОБА_2 . Як на підставу позову, позивач посилається на те, що у спадковому майні у вигляді будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , він, як колишній чоловік ОСОБА_4 , має право на 1/2 його частку як на майно, набуте під час шлюбу з ОСОБА_4 ;
		спадкоємець ОСОБА_2 отримав 27 жовтня 2021 року свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті матері ОСОБА_4 , яка 16 липня 2007 року склала заповіт на його ім`я, за змістом якого усе своє майно вона заповіла лише йому. Цей заповіт на момент отримання свідоцтв був чинним, ніким не був оспорений, позивач ОСОБА_1 до часу отримання спадкоємцем ОСОБА_2 не заявляв про свої права на майно, що залишилося після смерті його колишньої дружини ОСОБА_4 . Спадкоємець ОСОБА_2 на підставі чинного заповіту мав право на спадкування майна, яке залишилося після смерті матері ОСОБА_4 , та, відповідно, на отримання свідоцтв про спадкування за заповітом;
		оскільки на час смерті спадкодавця ОСОБА_4 шлюб між подружжям був розірваний 06 вересня 2004 року, то її колишній чоловік ОСОБА_1 не є спадкоємцем першої черги за законом та не має обов`язкової частки у заповіті;
		22 липня 2008 року ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. 27 жовтня 2021 року, тобто, через 13 років з часу відкриття спадщини, ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про те, що йому повідомлено про зміст заповіту ОСОБА_4 , він повідомляє про те, що заяву про прийняття спадщини подав помилково через свою необізнаність, на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 . Відмова від прийняття спадщини могла бути відкликана ОСОБА_1 протягом строку, встановленого для її прийняття, тобто, до 24 серпня 2008 року. Заява ОСОБА_1 від 27 жовтня 2021 року подана поза межами цього строку, а тому не є відмовою від прийняття спадщини;
		27 жовтня 2021 року ОСОБА_2 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про видачу йому свідоцтва про право на спадщини. 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори були видані ОСОБА_2 свідоцтві про право на спадщину за заповітом на житловий будинок, та земельну ділянку;
		21 липня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку в спільній власності подружжя на 1/2 частку житлового будинку та частку земельної ділянки. 21 липня 2023 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори винесена постанова №629/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальної дії. На момент відкриття спадщини ОСОБА_1 не перебував у шлюбі з ОСОБА_4 , тому не мав права отримати свідоцтво про право власності на частку у спільному майні - будинку та земельній ділянці, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;
		шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був розірваний 06 вересня 2004 року. Станом на 28 лютого 2008 року саме ОСОБА_4 була власником спірного спадкового майна - будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач знав про реєстрацію права власності на ім`я дружини ОСОБА_4 з 05 вересня 2001 року на житловий будинок та земельну ділянку, тобто з дати отримання нею свідоцтва про право власності на новозбудований житловий будинок та земельну ділянку. Отже, у разі незгоди з цим, ОСОБА_1 не був позбавлений можливості заявити про реєстрацію за собою права на 1/2 його частину під час оформлення на ім`я дружини ОСОБА_4 права власності на весь будинок;
		після розірвання шлюбу 06 вересня 2007 року позивач не був позбавлений права звернутися до суду з позовом про визнання за ним права власності на 1/2 частку житлового будинку та земельної ділянки, проте, це ним зроблено не було. За життя ОСОБА_4 позивач знав про державну реєстрацію на ім`я дружини спірного майна та повинен був передбачати наслідки цього, а саме те, що у разі її смерті він повинен мати докази належні та допустимі на підтвердження свого права власності на частку цього майна як набутого у шлюбі;
		позивач 22 липня 2008 року звернувся із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_4 . У матеріалах спадкової справи міститься заповіт від 16 квітня 2007 року. Отже, з 22 липня 2008 року позивач достовірно знав про існування заповіту, складеного померлою ОСОБА_6 на користь сина ОСОБА_2 , тобто, з цього часу позивач дізнався про порушення свого права власності та почалася для нього обчислюватися позовна давність, передбачена у статті 72 СК України, яка сплинула 22 липня 2011 року;
		висновок суду першої інстанції про те, що з 24 лютого 2008 року до 27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 не вчиняв будь-яких дій, які б свідчили про його бажання у будь-який спосіб відмовитися від його права на частку у спільному майні подружжя, є неправильним;
		висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 за змістом заяви від 27 жовтня 2021 року відмовився не від права власності на частку у спільному майні подружжя, а від виділу 1/2 частки у спільному майні подружжя, тобто, з огляду на положення статей 358, 364, 370 ЦК України від припинення спільної сумісної власності і тому не може розцінюватися як відмова позивача від своєї власності, є помилковим. Таке тлумачення судом першої інстанції цих обставин у поєднанні з нормами закону не відповідає змісту та вимогам частини першої статті 364 ЦК України (співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності), частини першої статті 370 ЦК України (співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом). Отже, при виділі частки із майна, що є у спільній чи сумісній власності, треба бути співвласником цього майна. Позивач ОСОБА_1 не визнаний співвласником цього майна (яке значиться у реєстрах БТІ та електронних реєстрах, тобто має державну реєстрацію), позивач не має зареєстрованого у законний спосіб права власності на це майно, тому не може відмовлятися від того, чого не має;
		у заяві від 27 жовтня 2021 року позивач ОСОБА_1 чітко та зрозуміло повідомив про те, що «заяву про прийняття спадщини подав помилково через свою необізнаність, на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 », тобто, зі змісту цієї заяви однозначно вбачається і додатковому тлумаченню не підлягає, що ОСОБА_1 свідомо заявив нотаріусу про те, що не претендує на свою частку у спільному майні та не заперечує проти отримання спадщини за заповітом спадкоємцем ОСОБА_2 , тобто, позивач ОСОБА_1 остаточно визначився зі своєю позицією щодо свого права у майні та прав спадкоємця ОСОБА_2 , тому з метою правового визначення статусу спадкового майна та спадкових прав спадкоємців у цей же день нотаріусом були видані ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом, що відповідало внутрішній волі цих осіб та змісту поданих ними заяв 27 жовтня 2021 року;
		за життя ОСОБА_4 позивач ОСОБА_1 не заявив про своє право як подружжя на частку спірного майна; на час видачі оспорених свідоцтв на ім`я спадкодавця ОСОБА_2 власником спірних домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , значилася спадкодавець ОСОБА_4 ; на час видачі свідоцтв за позивачем не було визнано право спільної чи часткової власності на вказане майно. Після смерті ОСОБА_4 її цивільні права на вказане майно припинилися, майно набуло режим спадкового, бо спадкоємець за заповітом ОСОБА_2 заявив на нього свої права, тобто, права на нього трансформувалися з цивільних у спадкові. Оскільки на час відкриття спадщини у вигляді спірних домоволодіння та земельної ділянки їх власником була ОСОБА_4 , а позивач не підтвердив своє право на нього та не надав належних та допустимих доказів цьому, тому державний нотаріус правомірно видав відповідачу ОСОБА_2 свідоцтва про право власності за заповітом на спадкове майно, підстав для визнання яких недійсними згідно з частиною першою статті 1301 ЦК України не вбачається;
		звернення позивача 21 липня 2023 року до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку в спільній власності подружжя на 1/2 частку вказаного житлового будинку та 1/2 частку вказаної земельної ділянки, тобто після подачі ним 27 жовтня 2021 року заяви про те, що на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 , є доказом суперечливої поведінки особи, яка базується на тому, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці, в основі якої лежить принцип добросовісності, на яку посилається відповідач в апеляційній скарзі. Крім цього, по справі вбачається, що такі дії позивача вчинені з метою створити підстави для звернення до суду з даним позовом;
		при подачі апеляційної скарги ОСОБА_2 сплачено судовий збір у розмірі 1 610,40 грн, що підтверджується квитанцією АТ «Таскомбанк» від 14 грудня 2023 року (а. с. 126), який підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		20 березня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2024 року, у якій просив:
		скасувати оскаржену постанову апеляційного суду;
		рішення суду першої інстанції залишити в силі.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що:
		суд апеляційної інстанції помилково застосував положення пункту 4 частини першої статті 34, статтю 71 Закону України «Про нотаріат» у редакції від 06 квітня 2006 року, що були чинними на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Натомість, суд першої інстанції правильно застосував положення цих норм законодавства саме у редакції від 08 серпня 2020 року, чинній на час видачі державним нотаріусом свідоцтв про право на спадщину за заповітом відповідачу ОСОБА_2 27 жовтня 2021 року. Суд першої інстанції правильно визначив момент виникнення спірних правовідносин 27 жовтня 2021 року, тобто день видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом та відповідно день, коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права на частку у спільному майні подружжя;
		суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про застосування позовної давності, починаючи із 22 липня 2008 року, коли позивач звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_4 . Після смерті колишньої дружини ОСОБА_4 позивач мирно і відкрито, протягом тривалого часу (15 років) володів та користувався спільними житловим будинком і присадибною ділянкою аж до квітня 2023 року, аж допоки у нього виник конфлікт із відповідачем і він був змушений виїхати з будинку;
		спору щодо спільного майна подружжя не виникало ні після набуття його у власність дружиною позивача ОСОБА_4 (25 вересня 2001 року), ні після розірвання їх шлюбу ( 06 вересня 2004 року ), ні після смерті ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) як титульного власника спільного майна подружжя. Зі змісту заяви позивача від 22 липня 2008 року про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 вбачається, що він не був обізнаний про існування інших спадкоємців, про існування заповіту колишньої дружини, про факт подачі заяв про прийняття спадщини за законом чи за заповітом іншими спадкоємцями. Матеріали спадкової справи містять відомості, що становлять нотаріальну таємницю. Державний нотаріус в силу свого обов`язку щодо збереження нотаріальної таємниці не міг до спливу шестимісячного строку після відкриття спадщини розголосити позивачу не лише зміст заповіту ОСОБА_4 , а й сам факт його складання (існування). Позивач пояснив суду апеляційної інстанції, що дізнався про існування заповіту ОСОБА_4 та зміст цього заповіту від державного нотаріуса лише 27 жовтня 2021 року, коли він разом з відповідачем був в Кобеляцькій державній нотаріальній конторі. Докази, які б вказували на протилежне, в матеріалах справи відсутні. А тому в суду апеляційної інстанції не було підстав вважати встановленим факт обізнаності позивача про згаданий заповіт у день його звернення із заявою про прийняття спадщини - 22 липня 2008 року. Таким чином суд апеляційної інстанції неправильно визначив момент виникнення спірних правовідносин - 22 липня 2008 року. Таким моментом у часі є день видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом та відповідно день, коли позивач дізнався (міг дізнатися) про порушення свого права на частку у спільному майні подружжя - 27 жовтня 2021 року. А тому позовну давність належить обраховувати саме з цієї дати;
		суд апеляційної інстанції, застосувавши позовну давність до вимог позивача, вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги, оскільки в останній така вимога відповідачем не заявлялася;
		суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про те, що позивач відмовився від права власності на частку у спільному майні подружжя. Апеляційний суд безпідставно не врахував пояснення державного нотаріуса Кобеляцької державної нотаріальної контори, який висловив свою правову позицію щодо дійсного змісту заяви ОСОБА_1 від 27 жовтня 2021 року. Нотаріус вказав, що ця заява не містить відмови заявника від його права власності на будь-яке майно (в тому числі його частини), не містить визнання заявником майна, що належить до складу спадщини, особистою приватною власністю померлої ОСОБА_4 , не містить відмови заявника від свого права на частку у спільному сумісному майні подружжя, не містить записів про роз`яснення нотаріусом заявнику змісту статті 347 ЦК України щодо відмови від права власності на майно. Отже, ОСОБА_1 у своїй заяві від 27 жовтня 2021 року не відмовлявся від свого права на частку у спільному сумісному майні подружжя, а лише заявив, що не претендує на виділ частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 . Суд апеляційної інстанції не врахував, що подання позивачем заяви від 27 жовтня 2021 року не змінює правовий режим спірного майна як сумісного майна подружжя. Право власності позивача на половину спільного майна подружжя після смерті ОСОБА_4 не припинилось, а тому належні позивачу частки у будинку та земельній ділянці не могли входити до складу спадщини ОСОБА_4 . Бездіяльність позивача щодо ініціювання поділу майна подружжя після розірвання шлюбу не може бути розцінена як відмова від права власності, оскільки сімейним законодавством не передбачено обов`язку колишнього подружжя здійснювати поділ майна, у тому числі й шляхом ініціювання судового провадження. Вказана дія є правом колишнього подружжя, яким жоден з них не скористався;
		суд апеляційної інстанції фактично позбавив позивача права власності на спірний будинок. Цей будинок був єдиним житлом, що належало позивачу та яким він користувався для власного проживання до квітня 2023 року. Позивач є непрацездатною людиною похилого віку та особою із інвалідністю ІІ групи. З об`єктивної точки зору він вже не спроможний збудувати новий будинок або його придбати за кошти від пенсії; 
		позиція суду апеляційної інстанції суперечить конституційному принципу непорушності права приватної власності, порушує закріплене право на справедливий суд в такому його елементі, як правова визначеність, та право на мирне володіння майном, закріплене у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд апеляційної інстанції мав захистити триваюче, мирне та відкрите володіння позивачем спільним майном подружжя, однак цього не зробив;
		суд апеляційної інстанції всупереч вимогам частини сьомої статті 141 ЦПК України, пункту 8 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» стягнув з позивача на користь відповідача сплачений судовий збір у розмірі 1 610,40 грн. ОСОБА_1 є особою із інвалідністю ІІ групи, що підтверджується його посвідченням інваліда війни та пенсійним посвідченням, а тому він звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях;
		суд апеляційної інстанції застосував частину другу статті 72 СК України без урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, про те, що факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені виданою такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стадо відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом. Факт неотримання позивачем свідоцтва про право на спадщину та невизначення законодавцем строку, протягом якого спадкоємець має оформити свої спадкові права, не може підтверджувати, що у такого спадкоємця не виникло право на позов, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину іншому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем) перешкоджає завершенню оформлення своїх спадкових прав другому із спадкоємців, який не отримав свідоцтва про право на спадщину, а отже обґрунтовує виникнення у цього спадкоємця права на позов у матеріально-правовому аспекті;
		суд апеляційної інстанції застосував статтю 347 ЦК України щодо відмови від права власності, але не врахував висновки щодо застосування цієї норми права, викладені у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі №130/2319/17-ц, згідно з якими: за змістом статті 347 ЦК України, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.
		 
		Рух справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
		 
		22 липня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Межі та підстави касаційного перегляду
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		 
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
		 
		В ухвалі Верховного Суду від 12 червня 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20; від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2024 року передано справу № 532/1550/23 на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		 
		Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 вересня 2024 року мотивована тим, що:
		у справі, що переглядається, позивач подав нотаріусу заяву про те, що на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я відповідача. Питання, яке належить вирішити у цій справі, полягає в тому чи припиняє право на частку у спільній сумісній власності відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що впрактиці Касаційного цивільного суду сформувалося два підходи щодо застосування статті 347 ЦК України в контексті правових наслідків відмови від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя: (а) відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності не припиняє право на частку у спільній сумісній власності; (б) відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності припиняє право на частку у спільній сумісній власності, оскільки особа, яка відмовилася від права власності, а згодом змінила своє рішення, поводиться суперечливо;
		по-перше, відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності не припиняє право на частку у спільній сумісній власності. по-друге, відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності припиняє право на частку у спільній сумісній власності, оскільки особа, яка відмовилася від права власності, а згодом змінила своє рішення, поводиться суперечливо. Приклади судової практики Касаційного цивільного суду підтверджують наявність по суті двох взаємовиключних підходів до застосування статті 347 ЦК України в контексті правових наслідків відмови від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя. Навряд чи таке застосування статті 347 ЦК України дозволяє зробити вирішення справи прогнозованим;
		до односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом з тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків). Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (частина перша статті 347 ЦК України). Відмова від права власності є одностороннім правочином, адже власник виражає лише власну волю, спрямовану на припинення в нього права власності на певне майно;
		поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19);
		якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 126/2200/20);
		обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що: якщо особа, яка має суб`єктивне право, висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від цього права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом; у випадку, якщо особа відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в спільній сумісній власності, а у подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва (оспорює свідоцтво про право на спадщину, в яке включено таке майно), то поведінка такої особи з точки розу розумного спостерігача є суперечливою;
		з урахуванням викладеного, касаційний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування статті 347 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц (провадження № 61-17641св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року у справі № 760/34680/19 (провадження № 61-9724св22), та зробити висновок про те, що: «якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права. У випадку, якщо особа відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в спільній сумісній власності, а у подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва(оспорює свідоцтво про право на спадщину, в яке включено таке майно), то поведінка такої особи з точки розу розумного спостерігача є суперечливою».
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2024 року прийнято та призначено до розгляду справу № 532/1550/23.
		 
		Фактичні обставини
		 
		Суди встановили, що з 31 липня 1968 року по 06 вересня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.
		 
		У ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було двоє синів - ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
		 
		Рішенням виконавчого комітету Кобеляцької міської ради народних депутатів № 584 від 18 жовтня 1990 року ОСОБА_4 виділено земельну ділянку, площею 600 кв. м, для будівництва одноквартирного індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 .
		 
		18 жовтня 1990 року Кобеляцькою міською радою народних депутатів видано ОСОБА_4 дозвіл № 91 на проведення будівельних робіт по спорудженню індивідуального житлового будинку за вказаною адресою.
		 
		24 липня 2001 року комісією Кобеляцької міської ради затверджено акт державної прийомки в експлуатацію індивідуального житлового будинку за вказаною адресою.
		 
		30 серпня 2001 року рішенням Кобеляцької міської ради № 723 вирішено оформити право власності і видати свідоцтво про право власності на жилий будинок в АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_4 , взамін договору про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на право особистої власності, посвідченого Кобеляцькою державною нотаріальною конторою 28 грудня 1990 року, реєстровий №2899, зареєструвати свідоцтво про право власності на жилий будинок.
		 
		05 вересня 2001 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на житловий будинок    АДРЕСА_2 , на підставі рішення виконкому Кобеляцької міської ради Кобеляцького району Полтавської області № 723 від 30 серпня 2001 року.
		 
		06 вересня 2004 року шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано.
		 
		16 квітня 2007 року ОСОБА_4 склала заповіт, відповідно до якого усе своє майно вона заповідала повністю ОСОБА_2 
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла.
		 
		Згідно з довідкою Кобеляцької міської ради №2696 від 22 вересня 2020 року, на момент смерті ОСОБА_4 вона була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , де також були зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . 
		 
		03 березня 2008 року ОСОБА_5 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 
		 
		03 березня 2008 року ОСОБА_2 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття всієї спадщини після померлої ОСОБА_4 .
		 
		22 липня 2008 року ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 , в якій одночасно повідомляв, що інших спадкоємців, передбачених законом, не значиться.
		 
		27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про те, що йому повідомлено про зміст заповіту ОСОБА_4 , він повідомляє про те, що заяву про прийняття спадщини подав помилково через свою необізнаність, на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 .
		 
		27 жовтня 2021 року ОСОБА_2 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про видачу йому свідоцтва про право на спадщини після ОСОБА_4 щодо спадкового майна: житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями в АДРЕСА_1 , та земельної ділянки з кадастровим номером 5321810100:50:006:0721, площею 0,0600 гектара, переданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 .
		 
		27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вказаний житловий будинок, спадкова справа № 368/2008, зареєстровано в реєстрі за №1-3748.
		 
		27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вказану земельну ділянку, спадкова справа № 368/2008, зареєстровано в реєстрі за №1-3750.
		 
		06 квітня 2023 року ОСОБА_1 задекларував місцем свого проживання будинок АДРЕСА_3 .
		 
		21 липня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку в спільній власності подружжя на частку вказаного житлового будинку та частку вказаної земельної ділянки.
		 
		21 липня 2023 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори винесена постанова № 629/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальної дії, відповідно до якої, оскільки 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу одиницю житлового будинку та цілу одиницю земельної ділянки, у зв`язку з відсутністю спадкового майна, з якого можливо було б виділити заявнику 1/2 частку у спільному майні подружжя, нотаріус не в змозі видати заявнику свідоцтво про право власності на частку в спільній власності подружжя.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про часткове прийняття аргументів, викладених у касаційній скарзі, з таких мотивів.
		 
		Щодо наявності підстав відступу
		 
		Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
		 
		Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
		 
		Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
		 
		Об`єднана палата зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
		 
		Об`єднана палата підкреслює, що слід розмежовувати матеріальну та процесуальну добру совість як за сферою застосування, так і наслідками. Матеріальна добра совість регулюється, зокрема, пунктом 6 статті 3 ЦК України, а процесуальна, зокрема, статтею 44 ЦПК України.
		 
		Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами (частина перша статті 44 ЦПК України).
		 
		Процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Проявом принципу процесуальної доброї совісті є те, що особа (зокрема, позивач) навряд чи може висувати твердження несумісні з тією позицією, яка зайнята нею в судовому процесі, що вже відбувся. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Правопорядок не може допускати ситуації, за яких особа наполягає в різних судових процесах на правдивості протилежних одне одному тверджень задля просування власних інтересів (див., постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).
		 
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
		 
		Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
		 
		З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).
		 
		Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).
		 
		Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року в справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
		 
		Касаційний суд вже звертав увагу, що автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21 (провадження № 61-6001св23)).
		 
		Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
		 
		Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків) (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
		 
		Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на:
		суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;
		такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
		 
		Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності (частина перша статті 347 ЦК України).
		 
		Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства (частина третя статті 12 ЦК України).
		 
		Об`єднана палата нагадує, що доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), є проявом принципу доброї совісті та базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
		 
		Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR) вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)).
		 
		Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19)).
		 
		Якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року в справі № 126/2200/20 (провадження № 61-10017св22)).
		 
		Обміркувавши викладене, Об`єднана палата зауважує, що:
		проявом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є те, що якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності, право на частку в спільній власності), добровільно висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від належного їй майнового права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права;
		у випадку, якщо особа  добровільно відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в праві спільної сумісної власності, а у подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтвата про оспорення свідоцтва про право на спадщину, в яке включено таке майно, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
		 
		При передачі справи на розгляд Об`єднаної палати колегія суддів вважала необхідним відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц (провадження № 61-17641св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року у справі № 760/34680/19 (провадження № 61-9724св22) щодо застосування статті 347 ЦК України у подібних правовідносинах.
		 
		У вказаних постановах суд касаційної інстанції зазначив, що: «відмова від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності не припиняє право на частку у спільній сумісній власності».
		 
		За таких обставин, з урахуванням викладеного, Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 130/2319/17-ц (провадження № 61-17641св19) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року у справі № 760/34680/19 (провадження № 61-9724св22).
		 
		Щодо вирішення касаційної скарги по суті
		 
		У справі, що переглядається: 
		при зверненні із позовом ОСОБА_1 вказував, що улипні 2023 року він звернувся до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку у спільній власності подружжя - на 1/2 частку житлового будинку з господарчими побудовами та на частку земельної ділянки площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку). Однак, нотаріус постановою від 21 липня 2023 року № 629/02-31 відмовив йому у видачі свідоцтв про право власності на частку у спільній власності подружжя. Відмову нотаріус обґрунтував тим, що 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори на ім`я спадкоємця   ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу одиницю житлового будинку з господарчими побудовами та свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілу одиницю земельної ділянки площею 0,0600 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку). Позивач вказував, що від належної йому половини житлового будинку з господарчими побудовами та приватизованої присадибної земельної ділянки, що є спільною сумісною власністю подружжя, він ніколи не відмовлявся та будь-яких дій для цього не вчиняв. Вважає, що його право на частку у спільній власності подружжя є порушеним та підлягає захисту у судовому порядку шляхом визнання у 1/2 частині недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, виданих на ім`я ОСОБА_2 , та скасування записів про проведення державної реєстрації прав власності на спадкове майно;
		суди встановили, що з 31 липня 1968 року по 06 вересня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. 03 березня 2008 року ОСОБА_2 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття всієї спадщини після померлої ОСОБА_4 . 22 липня 2008 року ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 , в якій одночасно повідомляв, що інших спадкоємців, передбачених законом, не значиться;
		суди встановили, що 27 жовтня 2021 року ОСОБА_1 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про те, що йому повідомлено про зміст заповіту ОСОБА_4 , він повідомляє про те, що заяву про прийняття спадщини подав помилково через свою необізнаність, на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 . 27 жовтня 2021 року ОСОБА_2 подав до Кобеляцької державної нотаріальної контори заяву про видачу йому свідоцтва про право на спадщини після ОСОБА_4 щодо спадкового майна: житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями в АДРЕСА_1 , та земельної ділянки з кадастровим номером 5321810100:50:006:0721, площею 0,0600 гектара, переданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 ;
		суди встановили, що 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок, спадкова справа № 368/2008, зареєстровано в реєстрі за № 1-3748. 27 жовтня 2021 року державним нотаріусом Кобеляцької державної нотаріальної контори видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку, спадкова справа № 368/2008, зареєстровано в реєстрі за № 1-3750;
		апеляційний суд звернув увагу на те, що у заяві від 27 жовтня 2021 року позивач ОСОБА_1 чітко та зрозуміло повідомив про те, що «заяву про прийняття спадщини подав помилково через свою необізнаність, на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у майні померлої ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 », тобто, зі змісту цієї заяви однозначно вбачається і додатковому тлумаченню не підлягає, що ОСОБА_1 свідомо заявив нотаріусу про те, що не претендує на свою частку у спільному майні та не заперечує проти отримання спадщини за заповітом спадкоємцем ОСОБА_2 , тобто, позивач ОСОБА_1 остаточно визначився зі своєю позицією щодо свого права у майні та прав спадкоємця ОСОБА_2 , тому з метою правового визначення правового режиму спадкового майна та спадкових прав спадкоємців у цей же день нотаріусом були видані ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом, що відповідало внутрішній волі цих осіб та змісту поданих ними заяв 27 жовтня 2021 року;
		апеляційний суд врахував, що проявом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є те, що якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності, право на частку в спільній власності), добровільно висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від належного їй майнового права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права;
		апеляційний суд врахував, що звернення ОСОБА_1 21 липня 2023 року до Кобеляцької державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтв про право власності на частку в спільній власності подружжя, після подачі позивачем 27 жовтня 2021 року заяви про те, що на виділ 1/2 частки в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку після смерті ОСОБА_4 він не претендує і не заперечує, щоб свідоцтва про право на спадщину були видані на ім`я ОСОБА_2 , свідчать про суперечливу поведінку позивача ОСОБА_1 ;
		особа, яка мала право на частку в спільній власності та обов`язкову частку в спадщині ( ОСОБА_1 ), добровільно висловила як прямо (у заяві від 27 жовтня 2021 року), так і своєю подальшою поведінкою протягом двох років дала зрозуміти, що відмовляється від належних їй майнових прав. Тому поведінка позивача суперечить добрій совісті, оскільки не відповідає попереднім заявам та поведінці, а інший суб`єкт розумно покладалася на них. За таких обставин, майнові права припинилися, а тому апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову. Тому оскаржену постанову апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову належить залишити без змін.
		 
		Щодо покладення на позивача судового збору
		 
		У касаційній скарзі  ОСОБА_1 звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано стягнув з цього на користь відповідача сплачений судовий збір у розмірі 1 610,40 грн, оскільки позивач є особою із інвалідністю 2 групи.
		 
		Суд апеляційної інстанції стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 1 610,40 грн.
		 
		Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
		 
		Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю (пункт 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір»).
		 
		Звільнення осіб з інвалідністю II груп від сплати судового збору має відбуватися не тільки у суді першої інстанції (при пред`явленні позову), але й на наступних стадіях цивільного процесу (при подачі апеляційної та касаційної скарги). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.
		 
		Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 є особою із інвалідністю ІІ групи, що підтверджується посвідченням інваліда війни та пенсійним посвідченням (т. 1, а. с. 11).
		 
		Тому апеляційний суд зробив безпідставний висновок про стягнення судового збору за подання апеляційної скарги з позивача, який є осою з інвалідністю ІІ групи.
		 
		За таких обставин абзац четвертий резолютивної частини оскарженої постанови належить змінити, виклавши його у такій редакції: «Компенсувати ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 1 610,40 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України». 
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково прийнята з порушенням норм процесуального права. У зв`язку із наведеним, Об`єднана палата вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду змінити, виклавши абзац четвертий її резолютивної частини у такій редакції: «Компенсувати ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 1610,40 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України»; в іншій частині постанову апеляційного суду залишити без змін.
		 
		Висновки про правильне застосування норм права
		 
		У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).
		 
		На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду висловлює такі висновки про застосування норм права.
		 
		Проявом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є те, що якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності, право на частку в спільній власності), добровільно висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від належного їй майнового права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
		 
		У випадку, якщо особа добровільно відмовилася від видачі свідоцтва про права на частку в праві спільної сумісної власності, а у подальшому змінила своє рішення та звертається із заявою про видачу такого свідоцтва та про оспорення свідоцтва про право на спадщину, в яке включено таке майно, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити суб`єктивне право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.
		 
		Постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2024 року змінити, виклавши абзац четвертий її резолютивної частини у такій редакції: «Компенсувати ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 1610,40 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України».
		 
		В іншій частині постанову Полтавського апеляційного суду від 04 березня 2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                              В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                              А. І. Грушицький
		 
		Б. І. Гулько
		 
		Д. Д. Луспеник
		 
		Є. В. Синельников
		 
		І. М. Фаловська
		 
		                                               М. Є. Червинська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...