Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 532/2207/24 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо.
Надіслано для оприлюднення: 08.11.2024. Зареєстровано: 09.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 11.11.2024.
Дата набрання законної сили: 19.11.2024
Номер судового провадження: 2-а/532/22/2024

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		532/2207/24 
		2-а/532/22/2024
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		 
		 
		08 листопада 2024 р.  м. Кобеляки 
		 
		 Кобеляцький районний суд Полтавської області в складі:
		головуючого судді Тесленко Т. В.,
		з участю секретаря
		судового засідання - Климченко А. О.,
		позивача  ОСОБА_1 ,
		представника позивача - адвоката Дацько М. В., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , представник позивача - адвокат Дацько Марія Володимирівна, до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2  про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.210-1 КУпАП,-
		   
		Встановив:
		 
		25.09.2024 до Кобеляцького районного суду Полтавської надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2  про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.210-1 КУпАП.
		Відповідно до частин 1, 2 статті 2 КАС України завданнями адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
		Позивач вказував, що адміністративне стягнення застосоване безпідставно та не відповідає фактичним обставинам справи, а постанова є незаконною та такою, що підлягає скасуванню, тому прохав визнати протиправною та скасувати постанову № 2257 від 23.07.2024 про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.210-1 КУпАП, а справу закрити. Стягнути з відповідачів понесені ним судові витрати.
		Ухвалою судді від 27.09.2024 поновлено ОСОБА_1 строк оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення, винесеної 23 липня 2024 року у справі про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КУпАП України.
		Ухвалою судді від 27.09.2024 відкрито провадження в справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін на 23 жовтня 2024 року, який відкладено на 08.11.2024. 
		У судовому засіданні позивач та його представник - адвокат Дацько М. В. підтримали позовні вимоги, підтвердили обставини, викладені у позові та прохали задовольнити його.
		Представник відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, однак у відзиві на позов заперечував проти його задоволення, прохав відмовити в задоволенні вимог позивача за безпідставністю (а.с.105-107).
		Суд, заслухавши позивача та його представника, з`ясувавши всі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши в сукупності усі докази, взявши до уваги позицію відповідача, свідчення свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , які зазначили, що ОСОБА_1 дійсно проводить свою релігійну діяльність Свідків Єгови в с. Світлогірське Кобеляцької ОТГ Полтавського району Полтавської області, дійшов такого висновку.
		Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням є (проступок) протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
		Як вбачається з матеріалів справи, 23 липня 2024 року ІНФОРМАЦІЯ_3 винесено оскаржувану постанову № 2257 про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.3 ст.210-1 КУпАП. Інкримінований склад адміністративного правопорушення визначено так: «…. Гр. ОСОБА_1 … скоїв адміністративне правопорушення в особливий період, передбачене ч.3 ст. 210-1, а саме: порушення військовозобов`язаним Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затверджених Постановою КМУ від 30.12.2022 р №1487, ч. 1 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, ч.10 ст.1 закону України Про військовий обов`язок та військову службу», а саме: 21.06.2024 р. не з`явився по бойовій повістці, служити відмовляється через релігійні переконання…..». 
		Позивач наполягав, що уповноваженою посадовою особою ІНФОРМАЦІЯ_1 відносно позивача винесено оскаржувану Постанову №2257 від 23 липня 2024 р. з огляду на такі фактичні обставини та законодавчі положення. 
		Вчинено грубе порушення положень пунктів 72, 74, 77, 81 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. №560 (далі  Порядок), зокрема, Начальник ІНФОРМАЦІЯ_4 всупереч встановленому законодавчому порядку здійснив протиправну видачу повістки на відправку до військової частини позивачу, відносно якого належним чином не оформлено та не відображено в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов`язаних та резервістів рішення (постанова) належної військово-лікарської комісії при ІНФОРМАЦІЯ_5 щодо придатності його до проходження військової служби під час мобілізації та інформація про яку підлягає обов`язковому внесенню до бази даних Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів не пізніше ніж протягом наступного дня з дня надходження відповідного рішення до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Відповідно до актуальної інформації з електронного військового облікового документа сформованого 20.09.2024 щодо позивача, станом на дату видачі повістки на відправку та станом на дату звернення позивача до суду відсутнє рішення (постанова) військово-лікарської комісією (далі  ВЛК) при районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки щодо придатності військовозобов`язаного для проходження військової служби за станом здоров`я. Відповідно до пунктів 72,74,77 вищезазначеного Порядку рішення щодо придатності резервіста та військовозобов`язаного для проходження військової служби за станом здоров`я визначається військово-лікарською комісією при районному (міському) територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Резервістам та військовозобов`язаним, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, за рішенням керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки видається направлення на військово-лікарську комісію для проходження медичного огляду. Рішення (постанову) військово-лікарської комісії щодо придатності резервіста або військовозобов`язаного до проходження військової служби під час мобілізації вноситься до бази даних Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів не пізніше ніж протягом наступного дня з дня надходження відповідного рішення до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки. У відповідності до п.81 вищезазначеного Порядку призов громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період оформляється виключно на підставі наказу керівника районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, командира військової частини, керівника розвідувального органу або визначеного ним керівника відповідного підрозділу, керівника Центрального управління або регіонального органу СБУ. Вищезазначений встановлений правовий порядок призову Позивача на військову службу під час мобілізації був грубо порушений Відповідачем та засвідчує протиправність притягнення Позивача до адміністративної відповідальності. 
		В оскаржуваній постанові, зазначені суперечливі факти, які не становлять склад адміністративного правопорушення передбаченого ч.1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки, як зазначено в Постанові №2257 від 23 серпня 2024р. «….Позивач без поважних причин на визначений термін не з`явився…». Сам факт відмови від прибуття по повістці не становить склад адміністративного правопорушення. Юридичний склад ч.1 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» включає в себе обов`язок «…- з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк (годину) та місце, зазначені в повістці (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду; - та обов`язок повідомлення про причини неявки. 
		Суд встановив, що ОСОБА_1  письмовою заявою від 21.06.2024 в межах встановлених строків повідомив Полтавський РТЦКтаСП про те, що він не підлягає призову під час мобілізації на особливий період, чим виконав вимоги п.24 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. №560 в контексті триденного строку повідомлення про причини неприбуття у строк визначений у повістці на відправку. Подання письмової Заяви від 21.06. 2024 р. із доказами які засвідчують право на альтернативну (не військову) службу під час мобілізації не становить склад інкримінованого адміністративного правопорушення та не підлягає кваліфікації у вигляді пасивної поведінки суб`єкта правопорушення.
		Також з пояснення ОСОБА_1  вбачається, що « … (він) не відмовляється працювати на користь держави, але проти служити у воєнних структурах чи під наглядом воєнних у зв`язку зі своїми релігійними переконаннями» ( Протокол № 2257 від 18 липня 2024р.).
		Окрім того, Третім Відділом Полтавського РТЦКтаСП та Полтавським РТЦКта СП всупереч вимогам п.п. 1, 8, 9, 11 «Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 р. № 154, не дано відповідь і в той же час не відмовлено у розгляді і задоволенні заяви ОСОБА_1 від 14 та 21 червня 2024 р., з якими він звертався особисто і прохав про заміну військової служби - невійськовою, саме з релігійних підстав, оскільки є Свідком Єгови.
		Так, у постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18.01.2024 р. по судовій справі №156/698/23 зазначено про те, що представник державного органу, наділеного повноваженнями щодо виявлення та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, у своїй діяльності має керуватися виключно законом та діяти відповідно до нього, вказане стосується і ТЦК СП. Згідно із ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Відповідно до ст. 7 КУпАП України ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Згідно зі статтею 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. 
		З метою забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 КУпАП відповідно до статті 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Частиною 1 статті 268 КУпАП законодавцем визначено права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. У наведених положеннях визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному (необґрунтованому) притягненню такої особи до відповідальності.
		Відповідач як представник державного органу, наділеного повноваженнями щодо виявлення та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, у своїй діяльності має керуватися виключно законом та діяти відповідно до нього. Постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності є офіційним документом  рішенням суб`єкта владних повноважень за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення, в якому, поміж іншого, має бути чітко зазначено опис обставин, установлених при розгляді справ та посилання на норму закону, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення. При цьому, саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення, а постанова про притягнення Позивача до адміністративної відповідальності не може вважатися беззаперечним доказом вчинення правопорушення, оскільки така постанова по своїй правовій природі є рішенням суб`єкта владних повноважень щодо наслідків розгляду зафіксованого правопорушення, якому передує фіксування цього правопорушення, аналогічна позиція закріплена в постанові Шостого апеляційного адміністративного суду по судовій справі №156/698/23.
		Оскаржувана Постанова №2257 від 23 липня 2024 р. була прийнята відповідачем-1 в умовах не з`ясування та не встановлення належних обставин справи. Представник відповідача -1 не з`ясувавши всіх обставин справи, здійснив грубе порушення у тому числі положень ст. ст. 277-2, 278, 279, 280 КУпАП. 
		Позивач неодноразово звертався із письмовими заявами та доказами із зазначенням про те, що він має право на заміну виконання військового обов`язку на альтернативну не військову службу на підставі ч. 4 статті 35 Конституції України та надав докази, які засвідчують існування вказаних обставин, однак, всупереч положенням чинного національного законодавства, прецедентній практиці ЄСПЛ та роз`ясненням Уповноваженого Верховної ради України з прав людини (Лист Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини №1218.4/З-37210.3/23/42.2.2 від 08.01.2024 р.) та прецедентним судовим рішенням відповідач -1 фактично відмовляє позивачу у визнанні права на заміну виконання військового обов`язку на альтернативну невійськову службу. Постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 28.05.2024 р. у судовій справі №554/6108/23 зазначає про те, що «….оскільки позивач має право на виконання свого військового обов`язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу та заявляє про своє бажання скористатись правом альтернативної служби, то відповідачем протиправно притягнуто позивача до адміністративної відповідальності за ч.2 ст. 210-1 КУпАП….. держава надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб з цієї категорії, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це складає зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації…».
		Позивачем додержані положення ст. 22 та 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII. Згідно з пунктом 24 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (в редакції від 18.05.2024 р. діючої станом на дату виникнення інкримінованого правопорушення) Позивач відноситься до категорії осіб, яким належить право на заміну виконання військового обов`язку на альтернативну (невійськову)службу під час мобілізації, зокрема, він належить до категорії «інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках». Так, вказана законодавча норма має бланкетний характер заснований на положеннях ч.4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII в чинній редакції в якій закріплено конституційне право громадян України на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно ст. 35 Конституції України та Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу». Вищим спеціалізованим судом України ухвалою від 23.06.2015 у справі №5-1583км15, було підтверджено зазначені вище висновки та «визнано необґрунтованими доводи прокурора в касаційній скарзі про те, що обвинувачений Свідок Єгови не відноситься до жодної категорії військовозобов`язаних, визначених ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки вказана норма закону передбачає, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації й «інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законами випадках». Таким випадком є належність обвинуваченого до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» з урахуванням положень Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу».
		Системний правовий аналіз вищезазначених законодавчих положень засвідчує про те, що Позивач не підлягав призову на військову службу під час мобілізації, однак зазначене право відверто нівелюється та не визнається Відповідачем-1. Обов`язок Позивача надавати визначеним органам публічної адміністрації документи, що підтверджують право на альтернативну не військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» неодноразово був виконаний Позивачем. Як вбачається із Заяв Позивача до Третього Відділу Полтавського РТЦКтаСП та Відповідача-1 від 14 та 22 червня 2024 р. Позивач всім серцем прийняв біблійну настанову з Марка 12:29-31 та Ісаї 2:4 та через своє християнське сумління та глибокі релігійні почуття не може погодитися на військову службу та навчання. До цього, Позивач наголошував на тому, що він не ухиляється від заходів мобілізації та неодноразово просив усно та письмово здійснити заміну виконання військового обов`язку на невійськову (альтернативу цивільну) службу. Такі прохання Позивача були засновані на положеннях статті 35 Конституції України, постанови Кабінету міністрів України №2066 від 10 листопада 1999 р. та міжнародної/національної прецедентної судової практики. Доказами письмових звернень Позивача є Заява від 21.07.2024 р., а доказом факту невизнання Відповідачем-1 права Позивача на альтернативну невійськову службу під час мобілізації є оскаржувана постанова. Позивач неодноразово надавав Відповідачу-1 підтвердження його приналежності до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» та факт того, що він є присвяченим охрещеним священнослужителем  старійшиною (єпископом) збору Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні ( Довідка видана Релігійною організацією «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 06. 06. 2024 р. №10683). Релігійна організація «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» у відповідності до Положення «Про Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 2066 від 10.11.1999 р., відноситься до переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Як засвідчують докази у справі Позивач неодноразово та в межах розумних строків повідомляв Відповідача-1 про те, що виконання військового обов`язку та фактичне прибуття за мобілізаційним розпорядженням чи по повістці на відправку до військової частини є неприйнятним для нього та грубим порушенням його конституційного права. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 
		За правовими висновками Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, викладені в Листі Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини №1218.4/З-37210.3/23/42.2.2 від 08.01.2024 р., в контексті протиправності притягнення віруючих громадян України до адміністративної відповідальності, необхідності захисту (поновлення) прав таких осіб під час мобілізації та протиправність призову на військову службу під час мобілізації віруючих громадян які належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користуватися зброєю та перелік яких міститься у положенні «Про Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 2066 від 10.11.1999 р. Правові висновки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повністю відповідають правовим підставам та предмету позовних вимог, що оскаржуються та повністю спростовують доводи Відповідача. 
		Всупереч протиправним твердженням Відповідача-1 щодо вчинення порушення в особливий період за ст. 210-1 КУпАП прив`язка до умови « вчинення такого порушення в особливий період» не є юридично прийнятною та виправданою, оскільки відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремі обмеження прав і свобод можуть встановлюватись в умовах воєнного стану. Так, ст. 64 Конституції України не встановлює рестрикційні обмеження конституційних прав під час військового чи надзвичайного стану. Натомість, спеціальним правовим актом, зокрема, Законом України «Про правовий режим воєнного стану» порядок такого обмеження встановлено. 
		Згідно з п.5 ч.1 ст. 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», лише указом Президента України про введення воєнного стану визначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень. Як вбачається із пункту 3 Указу Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 р. «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30  34, 38, 39, 41  44, 53 Конституції України. Проте, Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 конституційні права передбачені статтею 35 Конституції України не обмежено. А отже, гарантоване частиною 4 ст. 35 Конституції право Позивача на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою не скасовано. Стосовно посилання Відповідача на пункт 16 частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» як на підставу у відмові в реалізації права на заміну військового обов`язкову невійськовою службою необхідно зазначити наступне. Як вбачається зі змісту ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», зазначена норма визначає права військового командування разом із військовими адміністраціями запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану. Поряд з цим, в матеріалах адміністративної справи відсутні будь-які докази чи інформація щодо прийняття відповідною військовою адміністрацією чи військовим командуванням відповідних рішень, якими б обмежувалось проходження альтернативної служби. Крім того необхідно зазначити, що обмеження проходження альтернативної служби не є тотожним відмові в проходженні альтернативної служби, оскільки вислів «обмеження проходження» стосується лише осіб, які відбувають (виконують) альтернативну службу, що також підтверджує неправильне застосування Відповідачем вказаної норми матеріального права. 
		Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час війни не визначена. У частині 4 статті 35 Конституції України передбачено, що у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Із викладеного вбачається, що хоча статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України, а також те, що громадяни відбувають військову службу відповідно до закону, водночас із вказаної конституційної норми є виключення, передбачене ч. 4 ст. 35 Конституції України. Тобто, частина 4 статті 35 Конституції України є спеціальною по відношенню до статті 65 Конституції України, оскільки становить конституційно-правове виключення щодо проходження військової служби громадянами, релігійні переконання яких не допускають проходження військової служби. Таке виключення стосується проходження не тільки строкової військової служби, а й всіх інших видів військової служби, зокрема і військової служби під час мобілізації. Зазначене твердження ґрунтується на ч. 4 ст. 35 Конституції України, яка передбачає заміну альтернативною (невійськовою) службою саме «виконання військового обов`язку» в цілому, який, в свою чергу, згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», включає, зокрема, і проходження військової служби. До того ж, відповідно до ч. 6 статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» до видів військової служби належить як строкова військова служба, так і військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Поряд з цим, Відповідачем-1 не наведено жодних мотивів не застосування права на заміну військової служби на час мобілізації невійськовою службою безпосередньо на підставі ч. 4 ст. 35 Конституції України як норми прямої дії згідно ч. 3 ст. 8 Конституції України.
		Висновки викладені у постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року в судовій справі № 177/2116/23 про те, що «…в період дії воєнного стану та відповідно до Указів Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 та №65/2022, не обмежуються конституційні права та свободи людини та громадянина, передбачені ч.4 ст.35 Конституції України, згідно з якою у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Суд зазначає, що ч.4 ст.35 Конституції України не встановлює заміну альтернативної (невійськової) служби лише строковою військовою службою. З системного аналізу цієї норми Конституції України вбачається, що заміна альтернативною (невійськовою) службою здійснюється всіх видів військової служби, у тому числі під час воєнного стану (а особливий період)». Аналогічна позиція викладена в постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2024 року по судовій справі № 363/4793/23 та рішенні Святошинського районного суду м. Києва від 05 квітня 2024 р. в судовій справі №759/2991/24.
		Вищий спеціалізований суд України в ухвалі від 23.06.2015 у справі №5-1583км15, залишаючи без змін виправдувальний вирок щодо учасника релігійного об`єднання Свідків Єгови суду першої інстанції та відповідну ухвалу апеляційного суду, підтвердив, що гарантії ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини) поширюються на вищезазначені релігійні переконання, а притягнення до кримінальної відповідальності особи за реалізацію своїх релігійних переконань шляхом відмови від проходження військової служби є порушенням вказаної статті Конвенції, а відсутність механізму проходження альтернативної служби під час мобілізації не спростовують висновок суду про наявність підстав для виправдання особи. Відповідач помилково посилається на ч. 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» як на підставу притягнення до адміністративної відповідальності.
		Так, Позивач перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_5 , має військовий квиток, пройшов ВЛК 14.06.2024 р та в той же день оновив свої дані особисто у ІНФОРМАЦІЯ_5 . Таким чином, Позивач добросовісно виконав вимоги ч. 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». 
		Натомість, як визначено ч. 4 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу», що також дає підстави стверджувати, що право на заміну військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою гарантоване та реалізується безпосередньо згідно Конституції України як окремій та достатній правовій підставі.
		Згідно з ч.5 ст. 7 КАС України «якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України». Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право держави зобов`язувати своїх громадян проходити військову службу НЕ є абсолютним. Воно обмежується правом кожної людини на відмову від несення військової служби з міркувань совісті і релігії, закріпленому у статті 9 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Військова служба накладає важкий тягар на окремих громадян. Необхідно знайти баланс між необхідністю розділити тягар військової служби та совістю (віросповіданням) особи. Особливе значення для національної правової системи має практика Європейського суду з прав людини та судове рішення у справі «Баятян проти Вірменії», заява № 23459/03, від 7 липня 2011 року, п. 110-112, п. 117, п. 128, та «Релігійна громада Свідків Єгови в м. Москва проти Російської Федерації» від 10.06.2010 (заява № 302/02), пункти 149, 150, якими було визначено обов`язок держави забезпечити учасникам релігійної організації Свідків Єгови право на альтернативну службу. Так, у пп. 110-112 рішення у справі «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia) [ВП] від 7 липня 2011 року (заява №23459/03), Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу Свідка Єгови засудженого в кримінальному порядку за відмову від проходження військової служби, зазначив, що «несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний і нездоланний конфлікт між обов`язком служити в армії і переконаннями конкретної особи або її глибокими і невдаваними релігійними поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним і значущим, що на нього поширюються гарантії статті 9 Конвенції ….Європейський суд вважає, що неявка заявника для проходження військової служби була проявом його релігійних поглядів. У зв`язку з цим притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від призову складає втручання в його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 статті 9 Конвенції.» Більше того, Європейським судом з прав людини неодноразово досліджувалось та було встановлено, що захисту підлягає не лише саме право Свідків Єгови «не брати в руки зброю», а їх зумовлене глибокими релігійними переконаннями право не нести військову службу у будь-якій формі, у зв`язку із чим Держава має забезпечити таким особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов`язку.
		Так, після зазначеного рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у справі Баятяна, Європейський суд виніс ще кілька рішень проти різних держав за недотримання прав осіб, більшість з яких були Свідками Єгови, які відмовляються від військової служби з міркувань совісті (наприклад, рішення у справі «Цатурян проти Вірменії» (Tsaturyan v. Armenia) від 10 січня 2012 року (заява №37821/03); «Бухаратян проти Вірменії» (Bukharatyan v. Armenia) від 10 січня 2012 року (заява №37819/03); «Ерчєп проти Туреччини» (Ercep v. Turkey) від 22 листопада 2011 року (заява № 43965/04); «Феті Демірташ проти Туреччини» (Feti Demirtas v. Turkey) № 5260/07 від 17 січня 2012 року; «Тархан проти Туреччини» (Tarhan v. Turkey) № 9078/06 від 17 липня 2012 року; «Булду та інші проти Туреччини» (Buldu and others v. Turkey) № 14017/08 від 3 червня 2014 року; «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v. Greece) від 15 вересня 2016 року (заява № 66899/14); «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» (Mushfig Mammadov and others v. Azerbaijan) від 17 жовтня 2019 року (заява № 14604/08); «Телятніков проти Литви» (Teliatnikov v. Lithuania) від 7 червня 2022 року (заява № 51914/19); «Адян та інші проти Вірменії» (Adyan and others v. Armenia) від 12 жовтня 2017 року (заява №75604/11)). 
		Свобода сповідувати свою релігію, а отже і право на відмову від проходження військової служби з релігійних переконань, не підлягає обмеженню навіть в інтересах національної безпеки чи територіальної цілісності. Відповідно до пункту 2 статті 9 Конвенції свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. За висновками Європейського суду з прав людини, інших можливостей для обмеження гарантованого статтею 9 Конвенції права на свободу сповідувати свою релігію, Конвенцією не передбачено. Наприклад, у справі «Мушфіг Мамедов та інші», згаданій вище, уряд Азербайджану аргументував, що «військова окупація територій Азербайджану Республікою Вірменія» виправдовує кримінальне засудження і покарання заявника (Свідка Єгови) у цій справі. Європейський суд не погодився з цим і одноголосно постановив, що вчинене засудження і покарання є порушенням Конвенції «необхідність захисту територіальної цілісності держави» не може розглядатися як підстава для обмеження прав Свідків Єгови на відмову від проходження військової служби на підставі несумісних із нею релігійних переконань. (п. 88, п. 97 зазначеного рішення). 
		Так, статтею 210-1 КУпАП встановлена відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
		Частиною третьою статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
		Об`єктивна сторона вказаного правопорушення полягає у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період, а саме: нез`явлення за викликом до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
		У свою чергу, згідно з статтею 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).
		Від імені територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право керівники територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
		Відтак, притягнення до відповідальності за статтею 210-1 КУпАП віднесено до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
		З матеріалів справи вбачається факт притягнення позивача до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 210-1 КУпАП, у зв`язку з порушенням останнім законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період.
		Частиною третьої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані).
		Позивач посилається на те, що він належить до релігійної громади Свідків Єгови в Україні та є присвяченим охрещеним служителем, тому за його релігійними переконаннями він не може проходити військову службу або приймати будь-яку участь у військових діях.
		Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066 затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, до якого входить Релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні».
		17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.
		У статті 9 Конвенції зазначається: кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Крім того, стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».
		Стаття 14 Конвенції передбачає, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
		Отже зазначені статті Конвенції визначають основоположні права людини, пов`язані зі свободою думки, совісті та релігії, а також рівності перед законом і захистом від дискримінації.
		ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об`єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008 «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.
		Так, ЄСПЛ нагадав, що право релігійного товариства на автономне існування у державі є незамінним для плюралізму у демократичному суспільстві. Відповідно до національного права релігійні об`єднання користуються привілейованим становищем у різних ділянках суспільного життя.
		З огляду на ці переваги державі належить залишатись нейтральною і надати на недискримінаційних умовах справедливі можливості усім релігійним групам, зокрема щодо реалізації їхніх прав.
		Відповідно, держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб з цієї категорії.
		Наприклад, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це складає зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації.
		Так, згідно з частинами першою та другою статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
		Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
		Частиною четвертою статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.
		Тобто, статтею 35 Конституції України та статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено вичерпний перелік підстав, за яких може бути обмежено право особи на свободу світогляду і віросповідання.
		До цього, за змістом частини четвертої статті 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.
		Однак, у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
		У силу вимог статті 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
		Згідно з частинами першою та другою статті 4 вказаного Закону на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).
		Розглядаючи справу про адміністративне правопорушення, обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів (п.1статті 247 КУпАП).
		Стаття 72 КАС України передбачає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		Статтею 252 КУпАП визначено, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
		Згідно з Положенням про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 №2066(далі - Положення №2066) для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.
		Як свідчать матеріали справи, позивач письмово звернувся з відповідними заявами до відповідача у зв`язку з наявними у нього релігійними переконаннями, які є несумісними з військовою службою, та просив замінити виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою.
		Тобто, оскільки позивач має право на виконання свого військового обов`язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу, тому останній заявив про своє бажання скористатись правом альтернативної служби.
		Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що Свідки Єгови належать до відомої християнської конфесії, що з моменту свого виникнення активно діють у багатьох країнах світу, в тому числі в усіх європейських країнах-членах Ради Європи, є релігійною групою, що дотримується принципів пацифізму, та їхнє віровчення не дозволяє її членам проходити військову службу, носити військову форму або брати в руки зброю. З іншого боку, Свідки Єгови погоджуються здійснювати альтернативну цивільну службу за умови, що вона не пов`язана з військовими організаціями («Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії», від 10.06.2010, заява №302/02).
		Отже, ЄСПЛ установлено, що право Свідків Єгови, до яких належить позивач, на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано п. 1 статті 9 Конвенції.
		Незабезпечення таким особам можливості реалізувати їх право на альтернативну (невійськову) службу є втручанням у їх свободу сповідувати свою релігію.
		Суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова підлягає скасуванню, а провадження у справі відносно позивача закриттю.
		Відповідно до частини третьої статті 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право:
		1) залишити рішення суб`єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення;
		2) скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи);
		3) скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення;
		4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
		Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		Потрібно визнати протиправною та скасувати постанову №2257 від 23 липня 2024 р. за справою про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_1 , притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000 (сімнадцять тисяч гривень) грн. 
		Справу про адміністративне правопорушення за ч.3 ст. 210-1 КУпАП стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_1 ,  закрити.
		З матеріалів справи вбачається, що під час подання позовної заяви позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 605,60 грн, а тому вказані витрати підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань на користь відповідача.
		Потрібно стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: НОМЕР_2 , адреса місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) та ІНФОРМАЦІЯ_2 (Код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 07851296, адреса місцезнаходження: 36039, Україна, Полтавська область, м. Полтава, вул. Шевченка, 78А) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єктів владних повноважень на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , Реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , понесені витрати по сплаті судового збору в сумі 605,60 (шістсот п`ять грн 00 коп) грн. 
		Керуючись ст. 33, ст. 210-1, 258, 268, 276, 278, 283 КУпАП, ст. 72-73, 77, 79, 269, 272, 286 КАС України, суд
		 
		Ухвалив:
		 
		Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2  про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.210-1 КУпАП - задовольнити.
		Визнати протиправною та скасувати постанову №2257 від 23 липня 2024 р. за справою про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_1 , притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 17 000 (сімнадцять тисяч гривень) грн. 
		Справу про адміністративне правопорушення за ч.3 ст. 210-1 КУпАП стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 РНОКПП НОМЕР_1 ,  закрити. 
		Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: НОМЕР_2 , адреса місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) та ІНФОРМАЦІЯ_2 (Код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 07851296, адреса місцезнаходження: 36039, Україна, Полтавська область, м. Полтава, вул. Шевченка, 78А) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єктів владних повноважень на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , Реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , понесені витрати по сплаті судового збору в сумі 605,60 грн (шістсот п`ять грн 00 коп). 
		Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 10 днів з дня його проголошення.
		08.11.2024 складено повне рішення суду. 
		 
		 
		 
		Суддя

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...