Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 205/9482/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано судом: 13.11.2024. Зареєстровано: 13.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 14.11.2024.
Дата набрання законної сили: 04.03.2025
Номер судового провадження: 2/205/2189/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		07.11.2024 Єдиний унікальний номер 205/9482/21
		Провадження № 2/205/2189/24
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		07 листопада 2024 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі: 
		головуючого судді - Терещенко Т.П.,
		за участю секретаря судового засідання  Мадьонової Я.М.,
		розглянувши увідкритому судовомузасіданні впорядку загальногопозовного провадженняу м.Дніпрі цивільнусправу запозовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,законними представникамиякого є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,третя особа: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю, вселення, визначення порядку користування домоволодінням,
		В С Т А Н О В И В:
		 
		Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з вищевказаною позовною заявою, мотивуючи свої вимоги з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог тим, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а також за нею зареєстровано домоволодіння за вказаною адресою, яке є їх спільною сумісною власністю. ОСОБА_4 є їх дочкою, ОСОБА_3 є чоловіком їх доньки, а ОСОБА_6 , ОСОБА_5 є їх онуками, які мешкають у вищевказаному домоволодінні їм належному, та вселились з їх згоди, тому права відповідачів на користування домоволодінням вони не заперечують, але не можуть домовитись щодо порядку користування домоволодінням, у зв`язку з чим вони вимушені проживати в літній кухні на території домоволодіння, а відповідачі без їх згоди зайняли весь житловий будинок. ОСОБА_3 займається пекарською справою та на першому поверсі будинку облаштував хлібопекарню де займається господарською діяльністю, а другий поверх фактично використовується для проживання їх сім`ї, та відповідачі не допускають їх до приміщень вказаного будинку. ОСОБА_3 для цілей господарської діяльності у гаражі встановив промислову піч у якій промисловим шляхом здійснюється випікання хлібобулочної продукції. Без їх дозволу відповідачі самоуправно зайнявши частину подвір`я збудували на його території цегляні мангал та піч, які заважають їм використовувати подвір`я за його цільовим призначенням. Без їх дозволу відповідачі залишають на території подвір`я транспорт, що також не дозволяє їм повноцінно користуватись подвір`ям, а також облаштували стаціонарні засоби відеоспостереження, що створює їм зайві незручності і дискомфорт у користуванні їх нерухомим майном. Вони неодноразово звертались до доньки і зятя з проханням звільнити приміщення житлового будинку, прибрати пекарню та все обладнання, демонтувати мангал і піч, зняти відеокамери та не паркувати автомобілі, але відповідачі категорично відмовляються вирішувати ці питання, а такі перемовини неодноразово закінчувались сварками і бійками, під час яких ОСОБА_3 завдавав їм тілесних ушкоджень. На підставі викладеного вони звернулись до суду з цим позовом, в якому просили усунути їм перешкоди в користуванні житловим будинком, гаражем, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язавши відповідачів не чинити їм перешкоди у користуванні гаражем, приміщеннями першого поверху житлового будинку, вселивши їх до приміщень першого поверху вказаного житлового будинку; зобов`язати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знести цегляні мангал та піч, що встановлені ними на подвір`ї, прибрати з приміщень першого поверху житлового будинку та приміщення гаражу усе обладнання і устаткування пекарні заборонивши ОСОБА_3 та членам його сім`ї ( ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ) використовувати домоволодіння в цілому для потреб промислового (підприємницького) характеру; зобов`язати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 прибрати з подвір`я домоволодіння усе відеообладнання та заборонити залишати на території подвір`я домоволодіння на стоянку автомобільний транспорт; встановити порядок користування домоволодінням, а саме: приміщення першого поверху житлового будинку виділити їм в користування, приміщення другого поверху житлового будинку виділити в користування відповідачам, а місця загального користування: огорожі, споруди змощення №1-7, І (територію подвір`я) залишити у спільному користуванні, також стягнути з відповідачів суму сплаченого судового збору.
		19 листопада 2021 року ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
		Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2022 року було відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідачів ОСОБА_7 про об`єднання справ в одне провадження із вказаною цивільною справою цивільну справу №205/581/22 за позовною заявою ОСОБА_4 , ОСОБА_3 і ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання права власності.
		Відповідачем ОСОБА_4 було надано суду відзив на позовну заяву, в якому вона просила відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування зазначила, що в провадженні Ленінського районного суду м. Дніпропетровська перебуває цивільна справа №205/5125/21 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні майном, підстави та предмет позову є тотожними, а рішення у справі винесено 01 жовтня 2021 року, законної сили не набрало, але вказані дії вказують на зловживання процесуальними правами. Посилається на те, що 07 жовтня 1998 року квартира АДРЕСА_2 , була приватизована на неї, ОСОБА_5 та позивачів, тобто, їй та ОСОБА_5 належала разом 1/2 частина квартири. За домовленістю з її бабусею ОСОБА_8 , яка продала належну їй квартиру, та віддала гроші ОСОБА_1 , яка 10 грудня 2003 року придбала домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , в яке переїхали позивачі та ОСОБА_8 , де і зареєстрували своє місце проживання. Як вбачається з договору купівлі-продажу та технічного паспорту домоволодіння складалося з одноповерхового житлового будинку, отже ствердження у позовній заяві щодо складу домоволодіння не відповідає дійсності. У позовній заяві (справа №205/5125/21) позивач сама вказувала, що відповідачі у період з 2016 по 2020 рік побудували другий поверх, а також у позовній заяві вказано, що вона та її чоловік перейшли у літню кухню, а відповідачам та їхнім діткам віддали житловий будинок у тимчасове користування. Протягом всього часу батьки казали, що домоволодіння є їх спільним, все залишиться їм та їх дітям, тому вони з дозволу батьків збудували на території домоволодіння гараж і баню для спільних потреб. Було прийнято спільне рішення продати квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , та 04 грудня 2010 року був укладений договір купівлі-продажу відповідно до якого вказана квартира була продана і вони всі перебрались жити у спільне домоволодіння. Зазначає, що твердження про те, що вони вселились лише як користувачі не відповідає дійсності. Протягом 2011 року вони з чоловіком власними силами за кошти від продажу квартири повністю відновили літню кухню та восени 2011 року батьки перебрались туди жити, що відбулось внаслідок реалізації спільних домовленостей без будь-якого примусу, про що свідчить той факт, що майже 10 років позивачі будь-яких претензій не заявляли. Після переселення позивачів до літньої кухні вона з чоловіком почала займатись реконструкцією житлового будинку (А-1), де вони проживали з дітьми, основні будівельні роботи були виконані протягом 2011-2018 років, але отримати дозвіл змогли лише 2016 року, та станом на 2018 рік житловий будинок було перебудовано у двоповерховий будинок. У 2020 року стосунки з батьками різко погіршились, через її наполягання на реєстрацію у домоволодінні її чоловіка та початку введення в експлуатацію будинку. Наголошує, що існувала домовленість, що будинок (А-1) після реконструкції буде належати їй з чоловіком та їх дітям, і на першому поверсі розташовані допоміжні приміщення, система забезпечення життєдіяльності, що зазвичай належать до приміщень загального користування, і в разі заборони їм користуватись першим поверхом, жити на другому поверху буде неможливо, а позивачі свідомо вводять суд в оману щодо наявних перешкод у користуванні. 
		Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2022 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідачів про об`єднання справ в одне провадження.
		19 жовтня 2022 року ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська залишено без розгляду клопотання позивачів про призначення будівельно-технічної експертизи у цивільній справі.
		Також у підготовчому судовому засіданні від 19 жовтня 2022 року без виходу до нарадчої кімнати, судом ухвалено про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
		Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2023 року задоволено клопотання представника відповідачів ОСОБА_7 про зупинення провадження у цивільній справі до набрання законної сили рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська у цивільній справі №205/581/22 за позовною заявою ОСОБА_4 , ОСОБА_3 і ОСОБА_5 до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про визнання права власності.
		05 березня 2024 року на адресу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська надійшла вищезазначена цивільна справа на підставі постанови Дніпровського апеляційного суду від 21 лютого 2024 року, якою задоволена апеляційна скарга ОСОБА_1 та скасована ухвала Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2023 року, а справу передано до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.
		Фактично матеріали вищевказаної цивільної справи передані судді канцелярією суду 12 березня 2024 року.
		Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2024 року поновлено провадження у цивільній справі з призначенням судового засідання.
		Позивачі та їх представник надали суду заяву в якій просили провести судове засідання без їх участі, позовні вимоги підтримали в повному обсязі посилаючись на обставини викладені у позовній заяві та надані у судовому засіданні докази, а доводи відповідачів просили відхилити.
		Представник відповідачів надала суду письмовий виступ у судових дебатах та заяву про проведення судового засідання без участі відповідачів, просила врахувати позицію, викладену у письмових судових дебатах.
		Представник третьої особи не з`явилась будучи повідомленою належним чином, будь-яких клопотань про розгляд справи за її відсутності або відкладення розгляду справу суду не надавала.
		Дослідивши матеріали справи, вивчивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, заслухавши пояснення сторін, надані у судових засіданнях, оцінивши надані письмові та електронні докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов таких висновків.
		Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
		Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу Серії НОМЕР_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_9 15 квітня 1978 року уклали шлюб, а після укладення шлюбу дружині присвоєно прізвище « ОСОБА_10 » (т. 1 а. с. 10).
		Матеріалами справи підтверджено, що на підставі договору купівлі-продажу домоволодіння від 10 грудня 2003 року, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Базилєвим С.П., зареєстровано в реєстрі за №6583, ОСОБА_11 належить домоволодіння АДРЕСА_4 , і на земельній ділянці розташовано: А-1 - житловий будинок шл/бл. жил.пл. 26 кв.м., Ж - літня кухня шл/бл., З - сарай шл/бл., К - убиральня цегла, Л - літній душ цегла, М  сарай (тимчасовий) дер., №1-5,1 огорожа, інші споруди, що також підтверджується витягом №2535310 від 12 січня 2004 року виданим КП «ДМБТІ» (т. 1 а. с. 13-14).
		Також на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2008 року встановлено факт належності ОСОБА_1 договору купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 , посвідченого 10 грудня 2003 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Базилєвим С.П., зареєстрованого в реєстрі за №6583, яке набрало законної сили 01 грудня 2008 року (т. 1 а. с. 15-16).
		В матеріалах справи також наявне свідоцтво про право власності, індексний номер 37401284 від 12 травня 2015 року, у відповідності до якого земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 1210100000:08:658:0017, площею 0,0625 га, на праві приватної власності належить ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 11-12).
		Крім того, з наявного в матеріалах справи технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 , який виготовлено КП «ДМБТІ» 03 липня 2015 року, вбачається, що ОСОБА_1 є власницею домоволодіння (т. 1 а. с. 19-23).
		З наявної в технічному паспорті на житловий будинок інформації судом встановлено, що станом на дату складання на земельній ділянці знаходяться: А-1  житловий будинок, загальною площею 54,4 кв.м., житловою площею  26 кв.м., Ж  літня кухня, Н  навіс (тимч.), О  гараж, П  баня, Р  вольєр, С  навіс, №1-8, І  огорожі, споруди, замощення.
		В матеріалах справи також наявні заява ОСОБА_1 на видачу будівельного паспорту від 06 жовтня 2016 року і будівельний паспорт на реконструкцію індивідуального житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який виданий 20 жовтня 2016 року Головним архітектурно-планувальним управлінням департаменту благоустрою та інфраструктури Дніпропетровської міської ради за реєстраційним №179 і реєстраційним номером будівельного кадастру №160179 (т. 1 а. с. 144-146).
		Матеріали справи містять заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про притягнення ОСОБА_3 до відповідальності за вчинення щодо них фізичного насильства, які були зареєстровані Новокодацьким ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області за вх. №Л-17, №Л-18 від 24 травня 2021 року (т. 1 а. с. 25, 28).
		У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України, згідно з якою завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
		Як встановлено судом, право власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі посвідченого нотаріально договору купівлі-продажу домоволодіння від 10 грудня 2003 року.
		Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Статтею 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
		Набуття права власності на домоволодіння відбулось до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності ЦК України, тому повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин.
		Згідно із ст. 22 КЗпШС України (що діяв на момент виникнення права власності) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
		Отже, з врахуванням положень національного законодавства України, яке діяло на час виникнення у позивача ОСОБА_1 права власності на домоволодіння та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , а також беручи до уваги її перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 на час виникнення права власності, суд вважає, що оскільки набуття права власності на домоволодіння та земельну ділянку відбулось у період перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , тому вказане нерухоме майно є їх спільною сумісною власністю, тобто, позивачі є співвласниками спірного домоволодіння.
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		Згідно з ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.
		Частиною 1 статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Нормами ч. 1 ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Згідно з ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
		Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
		Системний аналіз приписів законодавства дозволяє дійти висновку, що захист речового права шляхом пред`явлення позову про усунення перешкод у користуванні майном є можливим носієм речового права і передбачає доведення позивачем наступних обставин: 1) належність позивачу речового права, з приводу захисту якого він звернувся до суду; 2) порушення цього права, його невизнання чи оспорювання; 3) вчинення цих дій саме відповідачем.
		Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача.
		За приписами частини 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
		Під час судового розгляду судом встановлено та не заперечувалось відповідачами у справі, що відповідач ОСОБА_4 є рідною донькою позивачів, а ОСОБА_3 є чоловіком їх доньки, які проживають разом зі своїми дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у спірному житловому будинку.
		Частинами 1, 2, 4 статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
		Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника жилого будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
		Як встановлено судом і не заперечується сторонами, відповідачі користуються спірним житловим будинком (літ. А-1) за адресою: АДРЕСА_1 , з дозволу позивачів, як власників домоволодіння, які проживають на цей час на території вказаного домоволодіння у літній кухні (літ. Ж).
		Крім того, вселення відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з дозволу позивачів, як власників також підтверджується копією адресної картки, яка містить відомості щодо реєстрації місця проживання вказаних осіб у спірному домоволодінні (т. 1 а. с. 18).
		Також в судовому засіданні судом встановлено, що на час надання дозволу на вселення відповідачів у спірний будинок між сторонами були дружні сімейні відносини, що також не заперечувалось сторонами.
		Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
		Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.
		Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
		Перевіривши матеріали справи та доводи сторін, суд вважає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , будучи співвласниками спірного нерухомого майна (домоволодіння та земельної ділянки), мають право на безперешкодне користування належним їм майном, у тому числі проживання у спірному будинку.
		При цьому, наявність позову свідчить про те, що права позивачів порушуються та підлягають судовому захисту шляхом усунення перешкод у користуванні ними житловим будинком (літ. А-1) та гаражем (літ. О) за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом зобов`язання відповідачів не чинити перешкоди позивачам у користуванні приміщеннями житлового будинку (літ. А-1) та гаражем (літ.О) шляхом їх вселення до першого поверху вказаного житлового будинку.
		Крім того, посилання відповідачів на наявність у позивачів ключів від житлового будинку (літ. А-1), що нібито свідчить про наявність безперешкодного доступу позивачів до вказаного будинку і безпідставність позовних вимог в частині усунення перешкод в користуванні ним, не спростовує того, що між сторонами існує конфлікт, що також підтверджується наявними матеріалами справи і поясненнями сторін, а також факт існування перешкод у вільному користуванні будинком, в тому числі і проживання в ньому, у зв`язку з існуванням неприязних відносин між сторонами, про що також свідчить фактичне проживання позивачів не в самому житловому будинку (літ. А-1), а у літній кухні (літ. Ж), яка знаходиться на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .
		Щодо позовної вимоги в частині демонтажу відеообладнання з території домоволодіння суд зазначає наступне.
		Правове регулювання правовідносин, пов`язаних із захистом інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок, визначено ст. 307 ЦК України.
		Позивачі в обґрунтування вищевказаної вимоги посилаються на те, що всупереч ст. 307 ЦК України відповідачі на території домоволодіння облаштували стаціонарні засоби відеоспостереження, що створює їм незручності та дискомфорт у користуванні власним нерухомим майном.
		Відповідно до ст. 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов`язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.
		Отже, як вбачається з матеріалів справи, позивачі вважають, що своїми діями відповідачі втручаються в їхнє особисте життя та їх право користування належним їм нерухомим майном.
		Статтею 301 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на особисте життя. Фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою.
		Передбачене вказаною статтею право гарантує фізичним особам право на особисте життя та його таємницю. Таке право є відповідним розвитком положень ст. 32 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
		Згідно з ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
		Аналізуючи зміст заявленої позовної вимоги та її обґрунтування стороною позивачів, а також досліджуючи матеріали справи та наявні в ній письмові докази, судом встановлено, що камери відеоспостереження, які розташовані на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , наявність яких підтверджується як поясненнями сторін та їх представників, так і оглянутим у судовому засіданні відеозаписом, а також враховуючи визнання в судовому засіданні стороною відповідачів того факту, що ними вказане обладнання було змонтовано, дійсно створює дискомфорт позивачам та порушує їх приватне життя, а також знаходиться на території їх домоволодіння фактично всупереч їх волі.
		Суд зазначає, що кожна особа має право використовувати систему відеоспостереження в межах своєї приватної власності, при цьому, як встановлено судом під час розгляду справи, вказане обладнання було змонтовано не власниками будинку та земельної ділянки, а особами, які мають родинні відносини з позивачами та мають реєстрацію місця проживання за вказаною адресою, тобто, є лише користувачами домоволодіння.
		Враховуючи вищевикладене, суд дійшов переконання, що камери відеоспостереження, встановлені відповідачами на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , є камерами відеоспостереження, які перебувають у робочому стані та якими ведеться відеоспостереження в розумінні ст. 307 ЦК України за територію, на якій розташована приватна власність (будинок і земельна ділянка) позивачів.
		Відповідно до ст. 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
		У постанові Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі №576/910/15-ц вказано, що суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли правильного висновку про те, що особа, перебуваючи сама та з членами своєї родини на території своєї земельної ділянки, мала право на захист свого особистого та сімейного життя від втручання у нього сторонніх осіб. Вона не надавала право на проведення фото- та відеозйомки себе особисто та членів своєї родини. Отже, суди дійшли вірного висновку про те, що слід зобов`язати припинити відеозйомку подвір`я у належному особі будинковолодінні і знищити усю зібрану щодо цього відеоінформацію.
		До такого ж за своєю суттю висновку прийшов Верховний Суд у своїй постанові від 03 березня 2020 року у справі №279/2012/17.
		Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачі встановленими камерами здійснюють відеоспостереження також за особистим життям позивачів на території належного їм на праві власності домоволодіння без їх згоди на це, тобто має місце порушення немайнових прав позивачів, які підлягають захисту у судовому порядку, шляхом задоволення позовної вимоги в цій частині і зобов`язання відповідачів прибрати (демонтувати) відеообладнання з території домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
		Згідно з ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
		Частинами другою та третьою статті 158 ЗК України встановлено, що виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.
		Аналіз наведених норм законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник або користувач земельної ділянки має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпорядженні власністю (негаторний позов).
		Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Разом з тим, з наявного в матеріалах справи технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який виготовлено ФОП ОСОБА_12 на замовлення ОСОБА_1 станом на 03 липня 2015 року, відсутні посилання на здійснення будь-якого переобладнання житлових приміщень будинку та гаражу під пекарню на період його виготовлення.
		Також позивачами належним чином не обґрунтовано свої позовні вимоги в частині знесення цегляних мангалу і печі, які знаходяться на території домоволодіння, та не надано обґрунтування в частині зобов`язання саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 здійснити вказані дії з демонтажу вищевказаних споруд, а матеріали справи не містять доказів того, що вказані споруди було встановлено без наявної на той час згоди від позивачів.
		Отже, посилання позивачів на встановлення відповідачами та використання ними обладнання і устаткування пекарні у приміщеннях першого поверху житлового будинку літ. А-1 та гаражу літ. О, не знайшло свого підтвердження під час судового розгляду, оскільки наявні в матеріалах докази не доводять наведених обставин, а також не надано належних доказів встановлення саме обладнання пекарні, а відповідачі заперечують щодо їх існування, посилаючись на встановлення та використання ними звичайної побутової техніки для випікання хлібу.
		Окрім того, в матеріалах справи наявний Ескіз намірів забудови земельної ділянки «Реконструкція індивідуального житлового будинку з надбудовою другого поверху по АДРЕСА_1 », виготовленого ТОВ «Концепт К» на замовлення ОСОБА_1 , в якому також відсутні відомості про переобладнання житлових приміщень під час реконструкції житлового будинку у будь-які технічні приміщення для пекарні.
		Щодо вимоги позивачів в частині заборони відповідачам використовувати домоволодіння в цілому для потреб промислового (підприємницького) характеру та заборони залишати на території домоволодіння на стоянку транспортний засіб суд зазначає, що наявність посилання на ведення відповідачами будь-якої господарської діяльності у своїй позовній заяві та надані фотоматеріали, не можуть слугувати належними доказами обставин, на які посилаються позивачі, отже вказані обставини суд вважає недоведеними, оскільки недоведеною є вимога щодо встановлення відповідачами та використання обладнання і устаткування пекарні у приміщеннях першого поверху житлового будинку літ. А-1 та гаражу літ. О.
		Крім того, позовні вимоги позивачів щодо заборонити відповідачам вчиняти певні дії в майбутньому також не можуть бути задоволені, оскільки захисту підлягає тільки порушене право.
		Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Таким чином, суд, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, дійшов висновку про відмову у задоволені позову в частині позовних вимог щодо знесення цегляних мангалу і печі, що встановлені відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на подвір`ї домоволодіння та прибирання з приміщень першого поверху житлового будинку літ. А-1 та гаражу літ. О, обладнання і устаткування пекарні заборонивши відповідачам використовувати домоволодіння в цілому для потреб промислового (підприємницького) характеру, та заборони залишати на території домоволодіння на стоянку автомобільний транспорт.
		Щодо вимоги в частині встановлення порядку користування домоволодінням суд зазначає, що з матеріалів справи встановлено, що право власності на житловий будинок літ. А з врахуванням його реконструкції не зареєстровано за позивачами у встановленому законом порядку, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами та не заперечується позивачами.
		Також позивачами не виконано свого обов`язку, передбаченого ст. 81 ЦПК України щодо подання доказів та не доведено можливості встановлення судом порядку користування між сторонами у справі спірним домоволодінням у запропонований ними спосіб, зокрема не подано суду для цього відповідних доказів, котрі б відповідали передбаченим ст. ст. 77-80 ЦПК України критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності.
		Так, главою 6 (ст. ст. 102-108) ЦПК України передбачено можливість подання сторонами-висновку експерта або призначення судом експертизи у випадках, якщо для з`ясування обставин, які мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Більше того, процесуальний закон передбачає можливість стороні у справі самостійно замовити висновок експерта та подати його суду.
		Суд звертає увагу, що, незважаючи на те, що для з`ясування обставин, які мають значення для цієї справи, зокрема для визначення можливих варіантів встановлення порядку користування спірним домоволодінням, або ж для підтвердження можливості встановлення запропонованого позивачами варіанту такого користування, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, позивачами висновку експерта до суду не подано, а також вони відмовились від проведення судової будівельно-технічної експертизи, про що судом 19 жовтня 2022 року було постановлено відповідну ухвалу.
		Таким чином, незважаючи на те, що позивачами у цьому випадку обрано один із вірних способів захисту порушених прав, а саме встановлення порядку користування нерухомим майном, однак у судовому засіданні не здобуто жодних належних і допустимих доказів на підтвердження необхідності та можливості встановлення порядку користування сторонами у справі домоволодінням, не запропоновано у встановленому процесуальним законом порядку можливих варіантів порядку користування зазначеним нерухомим майном, а із запропонованим позивачами варіантом відповідачі не погоджуються, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині у зв`язку з їх недоведеністю.
		Посилання відповідачів на зловживання позивачами своїми процесуальними правами з підстав їх звернення до суду з позовом, який містить тотожні підстави та предмет з позовною заявою, яка вже була розглянута з винесенням рішення Ленінським районним судом м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2021 року у справі №205/5125/21, яке набрало законної сили 01 листопада 2021 року, не приймається судом до уваги, оскільки відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
		Згідно наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.
		Європейський суд з прав людини у рішеннях від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» та від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» зазначав, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
		Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року в справі №686/32906/19.
		Як вбачається з рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2021 року у справі №205/5125/21, яке набрало законної сили 01 листопада 2021 року, ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні її позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про усунення перешкоди в користуванні житловим приміщенням та зобов`язання відповідачів звільнити житлові приміщення першого поверху і передати ключі від будинку.
		У цій цивільній справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 пред`явлено позов до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , про зобов`язання відповідачів не чинити їм перешкоди у користуванні гаражем, приміщеннями першого поверху житлового будинку, вселивши їх до приміщень першого поверху вказаного житлового будинку; зобов`язання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знести цегляні мангал та піч, що встановлені ними на подвір`ї, прибрати з приміщень першого поверху житлового будинку та приміщення гаражу усе обладнання і устаткування пекарні заборонивши ОСОБА_3 та членам його сім`ї ( ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ) використовувати домоволодіння в цілому для потреб промислового (підприємницького) характеру; зобов`язання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 прибрати з подвір`я домоволодіння усе відеообладнання та заборонити залишати на території подвір`я домоволодіння на стоянку автомобільний транспорт; встановити порядок користування домоволодінням, а саме: приміщення першого поверху житлового будинку виділити їм в користування, приміщення другого поверху житлового будинку виділити в користування відповідачам, а місця загального користування: огорожі, споруди змощення №1-7, І (територію подвір`я) залишити у спільному користуванні.
		Отже, судом встановлено, що сторони та склад позовних вимог у цій справі не є тотожними сторонам та складу позовних вимог у справі 205/5125/21, в якій ухвалено рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
		Таким чином, сторони та склад позовних вимог у цивільній справі 205/5125/21 та у справі, що розглядається, не є ідентичними.
		Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України, суд приймає до уваги, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а тому сума судового збору підлягає стягненню пропорційно до задоволеної частини позовних вимог.
		Оскільки судовий збір віднесений до складу судових витрат, які не є зобов`язанням в розумінні ст.509 ЦК України та відсутні підстави для стягнення їх на підставі ст. 543 ЦК України в солідарному порядку, тому з відповідачів на користь позивачів підлягає частковому стягненню судовий збір, з врахуванням часткового задоволення позовних вимог, а саме: за задоволену позовну вимогу позивачів немайнового характеру, що стосується всіх відповідачів, в загальній сумі 1 816 грн. (по 908 грн. кожному з позивачів), тобто, на користь кожного з позивачів по 227 грн. з кожного з відповідачів, а частина судового збору, яка підлягає стягненню з неповнолітнього ОСОБА_6 в розмірі 227 грн. розподіляється на ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , як законних представників неповнолітнього; в сумі 1816 грн. за позовну вимогу немайнового характеру, що заявлена позивачами до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в загальній сумі 1 816 грн. (по 908 грн. кожному з позивачів), тобто, на користь кожного з позивачів по 908 грн. з кожного з відповідачів.
		Керуючись ст. ст. 316, 317, 319, 383, 386, 391 ЦК України, ст. 156 ЖК України, ст. 152, 158 ЗК України, ст. ст. 2, 4, 12, 76-81, 89, 133, 137, 141, 206, 223, 247, 259, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , законними представниками якого є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю, вселення, визначення порядку користування домоволодінням  задовольнити частково.
		Усунути ОСОБА_1 , ОСОБА_2 перешкоди у користуванні житловим будинком  літ. А-1, гаражем  літ. О, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
		Зобов`язати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 не чинити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 перешкод у користуванні житловим будинком  літ. А-1, гаражем  літ. О, та вселити їх до житлового будинку літ. А-1 за адресою: АДРЕСА_1 .
		Зобов`язати ОСОБА_3 , ОСОБА_4 демонтувати відеокамери для зовнішнього спостереження на території домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .
		У задоволенні іншої частини позову - відмовити.
		Стягнути з ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_4 ) судові витрати у справі у вигляді судового збору в розмірі 1589 грн. в рівних частках по 794,50 грн. з кожного.
		Стягнути з ОСОБА_5 (ІПН НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_4 ) судові витрати у справі у вигляді судового збору в розмірі 227 грн.
		Стягнути з ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_6 ) судові витрати у справі у вигляді судового збору в розмірі 1589 грн. в рівних частках по 794,50 грн. з кожного.
		Стягнути з ОСОБА_5 (ІПН НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_6 ) судові витрати у справі у вигляді судового збору в розмірі 227 грн.
		Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
		 
		Сторони:
		 
		Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 .
		Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_6 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 .
		Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_5 .
		Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_5 .
		Відповідач: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІПН НОМЕР_5 , останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_5 .
		Відповідач: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , законними представниками якого є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 .
		Третя особа: Орган опіки та піклування адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради, ЄДРПОУ 44152814, місцезнаходження: 49064, м. Дніпро, просп. Сергія Нігояна, 77.
		 
		Суддя:                                        Т.П. Терещенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...