Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 752/13502/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них; про поновлення на роботі, з них.
Надіслано судом: 15.11.2024. Зареєстровано: 16.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 18.11.2024.

Номер судового провадження: 2/752/842/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа № 752/13502/22 
		Провадження № 2/752/842/24
		 
		Р І Ш Е Н Н Я 
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		 
		       07 листопада 2024 року  Голосіївський  районний суд м. Києва в складі:
		головуючого - судді -                 Машкевич К.В.
		за участю секретаря -                 Тертій К.Б.
		преставника позивача-                  ОСОБА_1 
		преждавника відповідача 1-         ОСОБА_2 
		розглянувши в відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Акціонерного товариства» Державна акціонерна компанія`Автомобільні дороги України», Дочірнього підприємства «Черкаський облавтодор» про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд
		В С Т А Н О В И В :
		       Позивач у вересні 2022 року звернувся до суду з позовом і, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 28 лютого 2023 року, просить:
		       - визнати протиправним та скасувати наказ №70-В АТ ДАК`Автомобільні дороги України» №70-ВК від 22 червня 2022 року про звільнення його з посади директора Дочірнього підприємства «Черкаський облавтодор» за п. 2 ст.36 КЗпП Укаїни;
		       - поновити його на роботі на посаді директора Дочірнього підприємства «Черкаський облавтодор»;
		       - стягнути з Дочірнього підприємства «Черкаський облавтодор» середній заробіток за час вимушеного прогулу, який станом на 01 березня 2023 року становить 374 713, 20 грн.
		Посилається в позові на те, що 22 червня 2021 року між ним та АТ ДАК`Автомобільні дороги України» був укладений контракт №245, на підставі якого він був призначний на посаду директора ДП «Черкаський облавтодор».
		Наказом № 105-ВК від 18 червня 2021 року він був призначений на дану посаду.
		24 лютого 2022 року Указом Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з 05 год 30 хвилин 24 лютого 2022 року на всій території України був введений воєнний стан.
		Указом № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» було оголошено загальну мобілізацію в Україні.
		В зв`язку з цим він вступив на службу до Сил територіальної оборони Сухопутних сил Збройних Сил України.
		22 червня 2022 року АТ ДАК «Автомобільні дороги України» був виданий наказ №70-В про звільнення його з посади директора ДП «Черкаський облавтодор» у в`язку з закінченням строку дії контракту на підставі п.2 ст.36 КЗпП України.
		Вважає звільнення незаконним з насупних підстав.
		Зазначає, що відповідно до ч.3 ст.119 КпП України та ст.39 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців» під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, за працівниками, призваними на військову службу на особливий період, а також прийнятими на службу за контрактом, зберігається місце роботи та посада.
		З урахуваннм цього, наказ про його звільнення видано з порушенням вимог закону.
		З урахванням цього, просить задовольнити позов та в порядку ст.235 КЗпП України стянути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу. 
		       Позов був зареєстрований судом 03 жовтня 2022 року та відповідно до ст.33 ЦПК України було визначено склад суду.
		       Ухвалою суду від 03 жовтня 2022 року в справі було відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.
		       Розпорядженням керівника апарату суду № 80 від 19 січня 2024 року був проведений повторний автоматизований розподіл справи та визначено новий склад суду.
		       Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження в справі, відповідачам копію позовної заяви з додатками. 
		       Відповідно до ст.178 ЦПК України відповідачам був наданий строк для подання відзиву.
		       04 січня  2023 року відповідач 1 подав відзив, яким проти позову заперечує.
		       Зазначає, що позивач був звільнений з роботи в зв`язку з закінченням строку дії контракту за попереднім погодженням з Укравтодором - вищим органом управління Компанії, що також виконує функції Наглядової ради.
		       В порушення вимог розділу 7 контракту, Статуту та вимог закону позивач не повідомив Компанію про вступ до лав Територіальнї оборони, не направив заяви про увільнення від роботи, свідомо та умисно замовчував даний факт та продовжував виконувати обов`язки директора та продовжував нараховувати собі та іншим працівникам заробітну плату.
		       Крім того, позивач за посадою мав бути заброньованим. 
		       Головне управління Держпраці в Київській області здійснювало перевірку дотримання прав працівників в умовах воєнного стану і будь-яких порушень не виявило.
		       При звільненні позивача з роботи Компанія керувалася роз`ясненнями, які діяли на той час, та відповідною судовою практикою. 
		       Про звільнення позивач був повідомлений 22 червня 2022 року в телефонному режимі, а копія наказу була направлена йому через Вайбер.
		       23 червня 2022 року позивач мав з`явитися та особисто отримати наказ та трудову книжку.
		       Оскільки за їх отриманнм він не з`явився, вони йому були направлені поштою.
		       З урахуванням цього вважає, що позивач пропустив строк для звернення до суду.
		       Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу зазначив, що позивач на момент звільнення не працював, а тому у Компанії відсутня вина у нездійсненні розрахунку з ним.
		       З урахуванням цього вважає, що існує спір щодо розміру середнього заробітку.
		       Зазначив також, що у липні 2022 року були внесені зміни до закону і скасовано норму про збереження за мобілізованим середнього заробітку за місцем роботи, встановлено 3-х місячний строк для стягнення виплат, пов`язаних із зарплатою та визначено, що середній заробіток стягується не більше, ніж за 6 місяців.
		       Даний закон розповсюджується на всіх мобілізованих, не дивлячись на строк призову за мобілізацією.
		       Вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні також вважає безпідставною в зв`язку з відсутністю вини Компанії, неузгодженість розміру сум до виплати при звільненні в зв`язку з відсутністю позивача на роботі, неподачу ним заяви про увільнення від роботи в зв`язку з мобілізацією, а також відсутності фінансових можливостей підприємства, яке перебувало в стані ліквідації.
		       27 лютого 2023 року представник позивача подав відповідь на відзив, у якому зазначив, що про мобілізацію до Збройних Сил України позивач попередив 26 лютого 2022 року т.в.о. Голови правління АТ`ДАК`Автомобільні дороги України» Корх О.М. та члена Правління ОСОБА_4 15 березня 2024 року.
		       Крім того, про мобілізацію було відомо і кадровій службі ДП`Черкаський облавтодор».
		       Проаналізувавши приведену представником відповідача судову парктику, зазначив, що приведені справи мають інший предмет спору та не стосуються обставин звільнення з роботи позивача.
		       Спростував з відповідними обґрунтуваннями твердження представника відповідача про пропуск строку звернення до суду та відсутність підстав для подачі клопотання про його поновлення.
		       В обґрунтування підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу послався також на Рішення Конституційного Суду України №20-рп/2011 від 26 грудня 2011року та № 5-р/2018 від 22 травня 2018 року та вважає, що приведені в відзиві тлумачення закону ведуть до непропорційного звуження прав військовослужбовців, призваних на військову службу на початку повномасштабного вторгнення.
		       Спростовуючи законність звільнення позивача з роботу, приведену в відзиві, акцентував увагу на тому, що ч.ч.3-5 ст.119 КЗпП України працівникам, призваним на службу в особливий період, гарантовано зберігається місце роботи та посада, не дивлячись на характер трудового договору.
		       Такі гарантії не стосуються лише виборних посад.
		       Тобто, законом не передбачено розірвання трудового договору з працівниками, призваним на військову службу, за жодних обставин.
		       Підтримав позов і просить його задовольнити.
		       Відповідач 2 відзив на позов не подав, однак 12 квітня 2023 року подав до суду писмові пояснення, якими також проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві відповідача 1 та просить у позові відмовити.
		       Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав.
		       Представник відповідача 1 проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві.
		       В подальшому подали заяви і просять розглядати справу в їх відсутності.
		       Представник відовідача 2 в судове засідання не з`явився. Про час розгляду справи повідомлений.
		       Виходячи з цього, на підставі ч.1 ст.223 ЦПК України, суд вважає за можливе розглядати справу в його відсутності.
		       Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача, виходячи з наступного.
		       Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю.
		       Згідно зі ст. 51 Конституції Ураїни держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		       За змістом ч.ч.1,3 ст.21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. 
		       Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. 
		       Сфера застосування контракту визначається законами України.
		       Судом встановлено, що наказом АТ ДАК`Автомобільні дороги України» № 105-ВК від 18 червня 2021 року позивач був призначений на посаду директора ДП «Черкаський облавтодор».
		22 червня 2021 року між ним та АТ ДАК`Автомобільні дороги України» був укладений контракт №245.
		Відповідно до п.31 контракту він був укладений на 1 рік до 22 червня 2022 року включно.
		Наказом АТ ДАК`Автомобільні дороги України» № 70-В від 22 червня 2022 року позивач був звільнений з займаної посади на підставі п.2 ст.36 КЗпП України у зв`язку з закінченнм строку дії контракту.
		( т.1, а.с. 21 - 25; 134 - 145 )
		Указом Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні» з 05 год 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні був введений воєнний стан.
		Указом Президента України № 69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію» в Україні було оголошено загальну мобілізацію.
		Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 24 лютого 2022 року позивач з 24 лютого 2022 року перебуває на військовій службі Сил територіальної оборони.
		( т.1, а.с. 22 - 23 )
		       Порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими нормативними актами.
		       Відповідно до ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» громадяни України, які проходять базову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», ч.2 ст. 44, ч.1 ст. 54, ч.1 ст. 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», ч.2 ст. 46 Закону України «Про вищу освіту».
		       Згідно з ч.3 ст.119 КЗпП України (у редакції на момент виникнення спору) за працівниками, призваними на строкову військову службу; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.
		       Законом України № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни, відповідно до яких у ч.3 ст.119 КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
		       Тким чином, на момент звільнення позивача з роботи діяли гарантії, визначені ст.119 КЗпП України та ч.2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».
		       З урахуванням цього, звільнення позивача з роботи суперечить вимогам закону, а тому наказ про його звільнення є незаконним і в цій частині його вимоги суд вважає обґрунтованими.
		       Що стосується стягнення середнього зарбітку за час вимушеного прогулу та приведеного в позові в цій частині огрунтування, суд виходить з наступного.
		       Відповідно до ч.ч.1.2 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		       При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		       15 березня 2022 року був прийнятий Закон  № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
		       Відповідно до ст.1 Закону цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		       На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
		       У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
		       Пунтом 2 Прикінцевих положень Закону Главу XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України доповнено пунктом 2 такого змісту: «Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
		       Законом України № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни, відповідно до яких у ч.3 ст.119 КЗпП України слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
		       Тобто, з набранням чинності даним Законом, з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
		       Відповідно до ч.1 ст.94 КЗпП України та ст1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. 
		       Такі ж гарантії закладено в ст. 21 КЗпП України при укладенні трудового договору.
		Встановлено та не заперечується позивачем, з першого дня вторгнення Росії на територію України він вступив до Сил територіальної оборони України, мобілізований до Збройних Сил України.
		Тобто, внаслідок перебування на військовій службі роботу за укладеним з відповідачем 1 контрактом позивач не виконує.
		В зв`зку з перебуванням на військовій службі йому виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
		28 лютого 2022 року Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.
		       Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої в постанові в справі №753/12209/22 від 28 червня 2023 року, з набранням чинності Законом України № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом.
		        Тобто, з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
		       Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). 
		       З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.
		       Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
		       До аналогічних висновків Верховний Суд прийшов і в постанові в справі № 204/10983/22 від 06 вересня 2023 року.
		       З урахуванням приведеного, звільнення позивача з роботи 22 червня 2022 року, суд вважає, що до 18 липня 2022 року відповідач мав обов`язок зберігати за позивачем середній заробіток відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України.
		Порядок обчислення середньої заробітної плати врегульовано Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Мінінстрів України №100 від 8 лютого 1995 року.
		Відповідно до п.п.5. 8 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
		Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
		Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		       З довідки ДП «Черкаський облавтодор» від 25 листопада 2022 року вбачається, що заробіток позивача за два повні останні місяці перед звільнення ( квітень-травень 2022 року ) становив 99 515. 08 грн.( 44 000.00 + 45 515. 08 ), робочих днів 43.
		       Таким чином, середньоденний заробіток становить 2 314. 30 грн. ( 99 515. 08 : 43 = 2 314, 30 ).
		       З урахуванням цього, з 23 червня до 18 липня 2022 року до стягнення на користь позивача належить за 18 робочих днів 41 657. 40 грн. середнього заробітку.
		       Суд не приймає до уваги твердження сторін спору, виходячи з наступного.
		       Щодо приведеного позивачем у позові та відповіді на відзив обґрунтування підстав стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в тому числі рішень Конституціного Суду України, суд зазначає наступне.
		       В вище приведеній постанові Верховного Суду в справі № 204/110983/22 в контексті приведених позивачем рішень Коституційного Суду зазначено, що відповідно до Рішення від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. 
		       Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. 
		       Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
		       У пункті 2.3 Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 сформовано висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. 
		       Тобто, у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. 
		       Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. 
		       У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.
		       З урахуванням цього, Верховний Суд у даній справі прийшов до висновку, що оскільки положення ч.3 ст.119 КЗпП України в частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі, поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідач не порушив норми ст. 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року.
		       Щодо законності дій відповідачів, викладених у відзиві та поясненнях на позов, суд виходить з наступного.
		       Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
		       Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. 
		       Тобто, при зверненні з позовом до суду на позивача покладений тягар доведення обставин заявлених вимог. 
		       Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача. 
		               Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. 
		               Звертаючись до суду, позивачем надані належні докази його мобілації до Збройних Сил України та виконання війського обов`язку по захисту держави.
		               В свою чергу доказів, які б спростовували приведені позивачем твердження про мобілізацію та обізнаність про це обох відповідачів, останніми не надано.
		       Крім того, суд при цьому враховує, що ст.119 КЗпП України була доповнена частиною 3 у 2014 році Законом від 27 березня 2014 року № 1169-VII, яка передбачала збереження за мобілізованими місця роботи, посади та середнього заробітку. 
		       Слід зазначити, що з цього приводу склалася і усталена судова практика.
		       Так, у постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 813/78217 зазначено, що чинне законодавство не передбачає можливості розірвання трудових відносин з працівником, призваним на військову службу, за жодних обставин. 
		       Припинення трудового договору на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП у зв`язку із закінченням строку трудового договору з працівником, призваним на військову службу, можливе тільки після закінчення проходження військової служби (дня фактичної мобілізації).   
		       Аналогічним чином висловився Верховний Суд і в постанові від 06 лютого 2020 року у справі № 818/777/17.
		       Таким чином, протягом усього періоду проходження військової служби роботодавець позбавлений права звільнити працівника з роботи. 
		       При цьому вид трудового договору (строковий чи безстроковий) значення не має.
		       Тобто, з урахуванням гарантій для мобілізованих працівників, зазначених у ст.119 КЗпП України та інших нормативних актах, відповідач зобов`язаний був видати наказ про увільнення позивача від роботи, оскільки обізнаність про його мобілізацію відповідачі не спростували.
		       При цьому також слід зазначити, що навіть у долучених відповідачем 1 до відзиву роз`ясненнях Міністерства економіки України за змістом мова йде саме про увільнення, а не право на звільнення.
		( т.1, а.с.  114 - 115 )
		       Крім того, приведені обгрунтування законності звільнення з посиланнями на роз`яснення, також не можуть бути прийняті до уваги, оскільки дане питання врегульовано ст. 119 КЗпП України та не може спростовуватися будь-якими роз`ясненнями.
		       Щодо заявленого представником відповідача пропуску строку звернення позивача до суду.
		       Частиною 1 ст. 233 КЗпП передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
		       Копія наказу про звільнення позивача з роботи була отримана представником останнього на адвокатський запит 30 серпня 2022 року.
		       До суду позивач звернувся 2 вересня 2022 року, тобто у встановлений законом строк.
		( т.1 а.с. 42 )
		       Таким чином, звернення позивача до суду в вересні 2022 року мало місце в строки, встановлені законом.
		       Суд не приймає до уваги і решту приведених сторонами обґрунтувань, виходячи з наступного.
		Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
		Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. 
		Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.
		З урахуванням приведеного та викладеного вище, і решта приведених сторонами обґрунтувань суд не приймає до уваги.
		       Відповідно до ч. ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		         Відповідно до п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
		       Згідно з ч.4 даного закону розмір судового збору при зверненні до суду з позовом майнового характеру, поданого фізичною особою, становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
		       Відповідно до ч.3 ст.6 Закону за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.
		       У разі, коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.
		       Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб - 2 481, 00 грн.
		       Таким чином, розмір судового збору за вимогу майнового характеру становить 1 211, 20 грн., немайнового - 992,40 грн.  
		       Позов містить 3 вимоги, з яких 2 вимоги немайнового характеру та 1 вимога майнового.
		       З урахуванням цього, пропорційно розміру задоволених позовних вимог, з відповідача 1 на користь держави підлягає стягненню 1 984. 80 грн. судового збору за 2 вимоги немайнового характеру, а з відповідача 2 - 1 211. 20 грн. судового збору за вимогу майнового характеру. 
		       Керуючись ст. ст. 43, 51 Конституції України, ст. ст. 21, 24, 36, 119, 233, 235 КЗпП України,  Законами України «Про правовий режим воєнного стану», «Про військовий обов`язок та військову службу», ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76 - 82, 141, 263 - 266, 268, 273 ЦПК України, суд
		В И Р І Ш И В:
		       Позов задовольнити частково.
		       Визнати незаконним та скасувати наказ №70-ВК від 22 червня 2022 року Акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія» Автомобільні дороги України» про звільнення ОСОБА_5 з посади директора Дочірнього підприємства «Черкаський облавтодор» за п. 2 ст.36 КЗпП України.
		       Поновити ОСОБА_5 на роботі на посаді директора Дочірнього підприємства «Черкаський облавтодор» з 22 червня 2022 року.
		       Стягнути з Дочірнього підприємства «Черкаський облавтодор» на користь ОСОБА_5 41 657. 40 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу. 
		       Стягнути з Акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія» Автомобільні дороги України» на користь держави 1 984, 80 грн. судового збору.
		       Стягнути з Дочірнього підприємства «Черкаський облавтодор» 1 211, 20 грн. судового збору на корить держави.
		В решті позову відмовити.
		       Позивач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .
		       Відповідач 1: Акціонерне товариство «Державна акціонерна компанія`Автомобільні дороги України», адреса: 03150 м.Київ вул. Антоновича, 51, ЄДРПОУ: 3189285. 
		       Відповідач 2: Дочірнє підприємство «Черкаський облавтодор», адреса: 18006 м. Черкаси бульвар Т. Шевченка, 389, ЄДРПОУ: 31141625. 
		       Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
		       Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. 
		       Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		       У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 
		Суддя:                                                                   К.В.Машкевич

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...