Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 175/4316/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; страхування, з них; позики, кредиту, банківського вкладу, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 19.11.2024.
Дата набрання законної сили: 13.11.2024
Номер судового провадження: 61-9419ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                                                     
		 
		13 листопада 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 175/4316/19
		провадження № 61-9419 св 24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
		суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 
		2022 року у складі судді Бойко О. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 червня 2024 року у складі колегії суддів: Космачевської Т. В., Максюти Ж. І., Халаджи О. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області з позовом до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) про визнання припиненими правовідносин за договором кредиту та відшкодування моральної шкоди.
		В обґрунтування позовних вимог зазначав, що між ним та банком було укладено декілька кредитних договорів, зобов`язання за якими ним, як позичальником, виконані. Вказане підтверджується довідками банка, зокрема: 
		- від 14 грудня 2011 року № 10.3.4.6/1-4183, відповідно до якої заборгованість перед АТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 16 лютого 2009 року 
		№ DNHPBL00000085 погашена у повному обсязі; 
		- від 24 листопада 2011 року № 10.3.8.2/3-1687, відповідно до якої заборгованість перед АТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договром від 17 вересня 2008 року 
		№ КТ 346Д погашена у повному обсязі; 
		- від 24 листопада 2011 року № 10.3.8.2/3-1283, відповідно до якої заборгованість перед АТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 26 липня 2005 року 
		№ SADN03000003276989 погашена у повному обсязі. 
		Зазначені довідки, які мають дату, реєстраційний номер, підписані керівником відділення банку та містять відбиток печатки, підтверджують виконання ним взятих на себе кредитних зобов`язань, що прийнято кредитором. Тобто права 
		та обов`язки сторін кредитного зобов`язання припинилися. 
		При цьому банком документально не підтверджено невиконання ним своїх зобов`язань за кредитними договорами. 
		Вищезазначені факти встановлені Дніпровським апеляційним судом у постанові від 18 червня 2019 року у справі № 201/7184/18 за його позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача, визнання припиненими правовідносин за договорами кредиту.
		Посилався на відповідні норми ЦК України, у тому числі, які регулюють припинення зобов`язання (стаття 598, 599, 601, 604 ЦК України).
		Позивач уважав, що своїми діями банк завдав йому моральної шкоди, яка полягає 
		у душевних стражданнях, погіршенні відносин із рідними, необхідності докладати значних зусиль для організації свого життя.
		З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати припиненими правовідносини за кредитними договорами: 
		№ SADN03000003276989 від 26 липня 2005 року, № КТ 346Д від 17 вересня 
		2008 року; № DNHPBL00000085 від 16 лютого 2009 року, які укладені між ним 
		та банком, і стягнути з останнього на його користь 25 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
		 
		Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
		 
		Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 
		від 01 листопада 2019 року відкрито провадження у справі.
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 01 листопада 2019 року скасовано, направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
		Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 
		від 24 лютого 2020 року відкрито провадження у справі.
		Суд першої інстанції, встановивши додаткові обставини при вирішенні питання 
		про відкриття провадження у справі, зокрема щодо місця реєстрації 
		та проживання позивача, встановив, що справа відноситься до територіальної юрисдикції (підсудності) Дніпропетровського районного суду, так як останнім відомим місцем проживання позивача є будинок 
		АДРЕСА_1 . У цій частині суд урахував адресу, зазначену у договорі оренди житлового приміщення (будинку) та у попередньому договорі купівлі-продажу нерухомого майна.
		Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 
		від 01 квітня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 
		2020 року повернуто заявнику.
		Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 
		від 28 лютого 2022 року, з урахуванням ухвали суду від 19 квітня 2024 року 
		про виправлення описки, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
		Визнано припиненими правовідносини за кредитними договорами: 
		№ SADN03000003276989 від 26 липня 2005 року, № КТ 346Д від 17 вересня 
		2008 року; № DNHPBL00000085 від 16 лютого 2009 року, укладеними 
		між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк».
		Стягнуто з АТ КБ ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір 
		у розмірі 1 609,20 грн. 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами у справі не існує невиконаних кредитних зобов`язань, що підтверджується наданими позивачем довідками банка, відповідно до яких кредитна заборгованість позивача перед банком погашена у повному обсязі. Тобто позичальник виконав свої кредитні зобов`язання й таке виконання було прийнято кредитором.
		Указане також підтверджується судовим рішенням апеляційного суду у справі 
		№ 201/7184/18 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживача, визнання припиненими правовідносин за договорами кредиту, в якому правовою підставою для припинення зобов`язань позивач зазначав позовну давність (спір стосувався наступних кредитних договорів: № SADN03000003276989 від 26 липня 2005 року, № КТ 346Д від 17 вересня 2008 року, № DNHPBL00000085 від 16 лютого 2009 року).
		При цьому позивач надавав суду для огляду платіжні документи, 
		які підтверджують виконання кредитних зобов`язань. Банк не довів протилежного.
		Районний суд зазначив, що позивачем при пред`явленні позову дотримано правила територіальної юрисдикції (підсудності). 
		Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України.
		Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України та Закону України «Про захист прав споживачів».
		Додатковим рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2024 року доповнено резолютивну частину рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 
		2022 року.
		Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду 
		у розмірі 25 000,00 грн.
		Суд першої інстанції, оцінивши надані позивачем докази, дійшов висновку 
		про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на його користь моральної шкоди у розмірі 25 000,00 грн.
		Районний суд застосував норми ЦК України, які регулюють питання відшкодування моральної шкоди.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 червня 2024 року, 
		з урахуванням ухвали цього самого суду про виправлення описки від 05 червня 2024 року, апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2022 року задоволено частково.
		Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 
		від 28 лютого 2022 року в частині стягнення судового збору скасовано.
		У стягненні з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судового збору 
		у розмірі 1 609,20 грн відмовлено.
		В інший частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» на додаткове рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2024 року задоволено.
		У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди відмовлено.
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив вірні висновки про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 
		в частині визнання припиненими правовідносин за договорами кредиту, 
		так як факт погашення кредитної заборгованості підтверджується відповідними довідками банка. Відповідач протилежного належними, достовірними 
		та достатніми доказами не довів. 
		Разом із цим, суд першої інстанції помилково стягнув судовий збір із відповідача на користь позивача. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом як споживач 
		і в силу положень частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільнений від сплати судового збору. 
		Суд апеляційної інстанції відхилив доводи банка про застосування позовної давності, оскільки матеріали справи не містять відповідної заяви, а посилання 
		на таку заяву, зроблену представником банка у судовому засіданні 28 грудня 
		2020 року, не відповідають дійсності, так як її не було зроблено.
		Надавши оцінку доводам апеляційної скарги в частині оскарження додаткового рішення районного суду, застосувавши відповідні норми ЦК України та врахувавши фактичні обставини справи, апеляційний суд уважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, а тому в цій частині рішення суду першої інстанції скасовано 
		і ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
		 
		У червні 2024 року АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до Верховного Суду 
		із касаційною скаргою на судові рішення, у змісті якої просить оскаржувані судові в частині задоволених позовних вимог скасувати, ухвали нове судове рішення у цій частині про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
		Судові рішення у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди в касаційному порядку не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених 
		у постановах Верховного Суду; в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід; судами належним чином не досліджено зібрані 
		у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суди встановили обставини, 
		що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 
		4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		ОСОБА_1 постанову суду апеляційної інстанції в касаційному порядку 
		не оскаржив. 
		Ухвалою Верховного Суду від 17 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 09 липня 2024 року. Витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Відмовлено у задоволенні клопотання заявника про зупинення дії судових рішень. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
		У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. 
		Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2024 року у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Малеги Світлани Олександрівни, про розгляд справи в режимі відеоконференції відмовлено.
		 
		Аргументи учасників справи
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що судами зроблено помилкові висновки по суті спору, не надано оцінку доказам, не враховано релевантні правові позиції Верховного Суду.
		У позивача наявна заборгованість за відповідними кредитними договорами перед банком. Банк направляв позивачу претензії, звертався до нотаріуса із заявами 
		про стягнення заборгованості у безспірному порядку, яким вчинялися виконавчі написи, що вказує на наявність непогашеної кредитної заборгованості. Зазначене підтверджується виписками з рахунків позивача.
		Банк не видавав позивачу довідок про погашення заборгованості. Інформація, викладена у довідках, які надано позивачем, не відповідає дійсності. Вказані довідки є підробленими, вони не можуть оцінюватися як докази у справі. Банк провів службове розслідування за вказаним фактом, яке підтвердило, що банк 
		не видавав позивачу довідки про повне погашення заборгованості. При цьому постанова суду апеляційної інстанції у справі № 201/7184/18 не може встановлювати преюдиційні обставини для цієї справи, так як банк заперечує обставину повного погашення позивачем кредитної заборгованості, 
		на підтвердження чого надав докази, які суд повинен був оцінити, проте не зробив цього.
		Крім того, наявні підстави для застосування позовної давності, про що заявлено представником банка в судовому засіданні. Позивач повинен був дізнатися 
		про порушення своїх прав ще в 2011 році, коли він отримав довідки про погашення ним заборгованості, проте з позовом звернувся до суду в 2019 році.
		ОСОБА_1 не довів, що банком порушеного його права та інтереси. При цьому він обрав неефективний спосіб судового захисту порушеного права, який 
		не передбачений законом, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. 
		Вважає, що суддя Бойко О. М. не міг брати участь у судовому засідання в суді першої інстанції і підлягав відводу (самовідводу). Підстави для цього були обґрунтовані представником банка у відповідній заяві. Колегія суддів суду апеляційної інстанції безпідставно тривалий час розглядала справу, чим було порушено права банка. Суддя Максюта Ж. І. штучно затягувала розгляд справи, вона підлягала відводу (самовідводу), проте суд необґрунтовано відмовив 
		у задоволенні відповідної заяви банка. 
		Судами також порушено правила територіальної юрисдикції, оскільки позивач 
		не довів, що проживає за вказаною ним у позові адресою, а не за адресою місця реєстрації. 
		 
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		 
		У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Малега С. О., подала 
		до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому викладено аргументи щодо необґрунтованості касаційної скарги. Вказується, що оскаржувані судові рішення 
		є законними та обґрунтованими.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		26 липня 2005 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір № SADN03000003276989 про відкриття картрахунку та обслуговування платіжної картки, за умовами якого банк відкрив останньому картковий рахунок 
		та випустив платіжну карту VISA INFINITE з кредитним лімітом 
		50 000,00 доларів США на умовах, визначених договором (а. с. 14, т. 1, 21-22, т. 2).
		17 вересня 2008 року між ними укладений договір № КТ-346Д, відповідно до якого банк відкрив ОСОБА_1 поновлювальну кредитну лінію з лімітом 
		250 000,00 доларів США, строком повернення до 17 вересня 2009 року 
		(а. с. 10-13, т. 1, 26-32, т. 2).
		16 лютого 2009 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNHPBL00000085, за умовами якого банк надав останньому кредитні кошти, на строк із 16 лютого 2009 року по 15 лютого 2010 року, у вигляді строкового кредиту шляхом видачі готівки через касу у розмірі 
		1 113 950,00 доларів США на цільові потреби зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,17 на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом 
		(15-16, т. 1, 34-37, т. 2).
		ОСОБА_1 звертався до відповідача з вимогою про сплив позовної давності 
		та застосування за спірними кредитними договорами (від 26 липня 2005 року, 
		від 17 вересня 2008 року, від 16 лютого 2009 року) позовної давності, здійснивши списання решти заборгованості (а. с. 17, т. 1).
		Відповідно до довідок АТ КБ «ПриватБанк» (а. с. 18, 19, 20, т. 1):
		- № 10.3.8.2/3-1283 від 24 листопада 2011 року - заборгованість ОСОБА_1 перед АТ КБ «ПриватБанк» по кредитному договору від 26 липня 2005 року 
		№ SADN03000003276989 погашена у повному обсязі;
		- № 10.3.8.2/3-1687 від 24 листопада 2011 року - заборгованість ОСОБА_1 перед АТ КБ «ПриватБанк» по кредитному договору від 17 вересня 2008 року 
		№ КТ 346Д погашена у повному обсязі;
		- № 10.3.4.6/1-4183 від 14 грудня 2011 року заборгованість ОСОБА_1 перед 
		АТ КБ «ПриватБанк» по кредитному договору від 16 лютого 2009 року 
		№ DNHPBL00000085 погашена у повному обсязі.
		Ці довідки мають дату, реєстраційний номер, підписані керівником відділення банку та містять відбиток печатки відділення АТ КБ «ПриватБанк».
		Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 
		2018 року у справі № 201/7184/18 за позовом ОСОБА_1 
		до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів, визнання правовідносин 
		за договором кредиту припиненими, з врахуванням ухвали цього самого суду 
		від 19 грудня 2018 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено, вирішено застосувати строк позовної давності за кредитними договорами 
		№ SADN03000003276989 від 26 липня 2005 року, № КТ 346Д від 17 вересня 
		2008 року, № DNHPBL00000085 від 16 лютого 2009 року, укладеними 
		між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк». Визнано припиненими правовідношення за вказаними кредитними договорами. Стягнуто 
		з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у сумі 1 409,60 грн.
		Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 червня 2019 року у вказаній справі апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2018 року скасовано 
		та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог 
		ОСОБА_1 відмовлено (а. с. 23-24).
		Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що відсутні правові підстави для припинення правовідносин за кредитними договорами: від 26 липня 2005 року № SADN03000003276989, від 17 вересня 2008 року № КТ 346Д, 
		від 16 лютого 2009 року № DNHPBL00000085, у зв`язку з позовною давністю, так як відповідний позов кредитором до суду у даній справі не пред`явлений, а за іншими правовими підставами позов не заявлявся. Зазначено, що ОСОБА_1 
		не позбавлений можливості звернутися до суду за захистом своїх прав 
		та законних інтересів із іншим позовом, за інших правових підстав.
		Крім того, у вказаній постанові судом надано оцінку довідкам банка 
		про відсутність у ОСОБА_1 кредитної заборгованості перед банком, 
		що підтверджує факт відсутності заборгованості позивача за вказаними вище договорами.
		Вказана постанова суду апеляційної інстанції залишена без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року (провадження № 61-16048св19).
		У грудні 2020 року банком проведено службову перевірку відносно клієнта - ОСОБА_1 , за результатами якої встановлено, зокрема, факт видачі банком клієнту вищевказаних довідок про повне погашення заборгованості та прийнято рішення, що такий факт не знайшов свого підтвердження.
		У позові (а. с. 2-9, т. 1) ОСОБА_1 зазначив наступну адресу свого місця проживання: АДРЕСА_2 .
		У листопаді 2019 року відділ адресно-довідкового підрозділу Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області повідомив суд, що ОСОБА_1 із 25 жовтня 2016 року за останнім зареєстрованим місцем проживання: АДРЕСА_3 .
		Відповідно до договору оренди житлового приміщення (будинку) від 28 серпня 2019 року, ОСОБА_1 проживає за адресою:  АДРЕСА_1 .
		Зазначена інформація щодо місця проживання ОСОБА_1 підтверджується також попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна від 05 лютого 2019 року, в якому зазначено, що ОСОБА_1 проживає за адресою: 
		АДРЕСА_1 .
		ОСОБА_1 надано суду заяву про зміну місця проживання та копію свого паспорту серії НОМЕР_1 , згідно з яким його місцем реєстрації 
		є  АДРЕСА_4 (а. с. 197-201, т. 3)
		 
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій 
		статті 389 ЦПК України. 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, 
		є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» підлягає частковому задоволенню. 
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним 
		і обґрунтованим. 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права 
		із дотриманням норм процесуального права. 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. 
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних 
		або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні 
		та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася 
		до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду 
		за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		 
		Щодо територіальної підсудності
		 
		Касаційна скарга містить доводи про те, що судами попередніх інстанцій порушено правила територіальної юрисдикції, оскільки позивач не довів у встановлений законом спосіб, що проживає за вказаною ним у позові адресою. 
		Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні будується 
		за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 
		Згідно із статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
		Принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України.
		Принцип територіальності реалізується через правила територіальної юрисдикції (підсудності) справ.
		Правила територіальної підсудності визначають розмежування компетенції судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих загальним судам, 
		за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності дають можливість визначити конкретний місцевий суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.
		Кожен місцевий чи апеляційний суд має свою територіальну юрисдикцію (підсудність), тобто поширює свою компетенцію на правовідносини, що виникли 
		чи існують на певній території. Це є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин і збільшення правових конфліктів.
		Порушення судами правил територіальної юрисдикції має наслідком обов`язкове скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (стаття 378, пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України).
		Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися 
		до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
		Позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим 
		у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. Позови до юридичних осіб пред`являються в суд 
		за їхнім місцезнаходженням згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (стаття 27 ЦПК України).
		Загалом перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений у статті 28 
		ЦПК України, зокрема, позови про захист прав споживачів можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача 
		або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
		Саме на вказану норму процесуального закону посилався ОСОБА_1 у позові, обґрунтовуючи підсудність справи Дніпропетровському районному суду.
		Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що підсудність справи визначається на момент пред`явлення позову. 
		Норма частини другої статті 31 ЦПК України вказує, що суд повинен продовжити розгляд справи в цьому суді, якщо у подальшому вона стала підсудна іншому суду, але лише у випадку, якщо справу прийнято судом до свого провадження 
		з додержанням правил підсудності. У цій справі таких обставин не встановлено. 
		Згідно зі статтею 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, 
		в якому вона проживає постійно або тимчасово.
		Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, 
		які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, 
		яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг 
		з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги.
		Порядок реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб 
		в Україні, а також форми необхідних для цього документів, на момент звернення позивача до суду з позовом встановлювалися Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України 
		від 02 березня 2016 року № 207 (далі - Правила).
		Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування 
		та вручення офіційної кореспонденції (пункт 7 Правил).
		В абзаці 1 пункту 9 Правил встановлено, що відомості про реєстрацію/зняття 
		з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, 
		яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - документи, до яких вносяться відомості про місце проживання), 
		а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення 
		за захистом в Україні (документ, до якого вносяться відомості про місце перебування) шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування особи за формою згідно з додатком 1.
		У пункті 18 Правил наведений перелік документів, які подає особа або її представник для реєстрації місця проживання. Зокрема, документами, 
		що підтверджують право на проживання в житлі, можуть бути: ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи.
		Зняття з реєстрації місяця проживання передбачено пунктом 26 Правил, яким, крім іншого, визначено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, й інших документів, які свідчать про припинення підстав 
		на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу 
		на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів) (абзац 8 пункту 26 Правил).
		Аналогічні положення визначені і Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265, який набрав чинності 14 березня 2022 року.
		У пункті 4 вказаного Порядку передбачено, що особа може задекларувати/зареєструвати своє місце проживання (перебування) лише 
		за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює декларування/реєстрацію місця проживання (перебування) за однією 
		з таких адрес за власним вибором. За адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) з особою ведеться офіційне листування 
		та вручення офіційної кореспонденції. Положення абзацу першого цього пункту 
		не поширюються на осіб, адреса задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) яких знаходиться на територіях, на яких ведуться бойові дії, або тимчасово окупованих російською федерацією територіях, включених до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові 
		дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, для яких не визначена дата завершення бойових дій (припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації. Така особа може задекларувати/зареєструвати місце свого проживання без зняття з реєстрації місця свого попереднього проживання.
		Результат аналізу змісту вказаних норм дозволяє зробити висновок, що особа може мати декілька місць проживання/перебування. Водночас законодавством визначено необхідність проведення реєстрації (декларування) місця проживання/перебування особи, яка може бути здійснена тільки за однією адресою за її власним вибором, в тому числі й на підставі договору оренди житлового приміщення.
		Реєстрація (декларування) місця проживання/перебування у встановленому порядку має значення для реалізації окремих прав особи, зокрема, під час вибору суду, якому підсудна справа.
		Положення частини першої статті 27, частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання 
		або перебування фізичної особи - сторони у справі, якщо інше не передбачено законом.
		Зазначена вимога процесуального закону унеможливлює зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності.
		Отже в нормах ЦПК України передбачено використання лише зареєстрованого місця проживання, фактичне місце проживання фізичної особи не має правового значення.
		З огляду на викладене, використання для встановлення конкретного суду 
		за визначеною територіальною підсудністю фактичної адреси проживання матиме наслідком невизначеність при вчиненні окремих процесуальних дій, адже фактичне місце проживання може змінюватися чи не щодня. Крім того, особа може мати більше ніж одне фактичне місце проживання, але зареєстроване може бути лише одне місце проживання.
		Такі правові висновки викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 червня 2024 року у справі 
		№ 554/7669/21 (провадження № 61-5805сво23).
		Суд першої інстанції, з висновком якого повторно погодився й суд апеляційної інстанції, встановлюючи обставини щодо місця реєстрації/проживання позивача 
		при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, виходив із того, 
		що позивачем не порушено правила територіальної підсудності. Такі висновки зроблено судами на підставі оцінки договору оренди житлового приміщення (будинку) та попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна, які були надані позивачем для підтвердження адреси свого місця перебування.
		Разом із цим, судом першої інстанції належним чином не встановлено зареєстрованого місця проживання чи перебування позивача на момент звернення до суду з позовом. Надані позивачем договір оренди та попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна не містять інформації про реєстрацію його місця проживання чи реєстрацію його місця перебування.
		Не змінює вказаного висновку і факт реєстрації місця свого проживання позивачем під розгляду справи судом, тобто уже після відкриття провадження 
		у справі, так як указана обставина не була встановлена судом при вирішенні питання про відкриття провадження у справі і вказане порушення є обов`язковою підставою для скасування судового рішення. 
		Зазначене узгоджується зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини 
		і основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на справедливий 
		і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним 
		і безстороннім судом, встановленим законом. Указане кореспондується 
		з частиною першою статті 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
		Відповідно до частини першої статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом 
		з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
		Верховний Суд зазначає, що звернення позивача до суду з позовом за місцем його перебування без підтвердження реєстрації не відповідає вимогами ЦПК України.
		Оскільки матеріали справи не містять доказів належного (зареєстрованого) місця проживання позивача на момент пред`явлення позову, то зазначене слід установити суду і у подальшому діяти у порядку, передбаченому статтею 31 
		ЦПК України.
		 
		Щодо вирішення спору по суті
		 
		У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанції задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 у частині визнання припиненими правовідносин за відповідними кредитними договорами.
		Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» містить доводи про те, що судами зроблено помилкові висновки по суті спору. Банк зазначає, що у позивача наявна заборгованість за відповідними кредитними договорами, надає відповідні докази на підтвердження цього. 
		За змістом статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Частиною першою статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), 
		що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, 
		які мають значення для вирішення справи.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування 
		(частина перша статті 77 ЦПК України).
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
		Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Частиною першою статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази 
		за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Суди зробили висновок про те, що банк не довів у визначений процесуальним законом спосіб наявність непогашеної заборгованості у позивача перед банком.
		У касаційній скарзі банк наголошує на тому, що надав докази на підтвердження наявності кредитної заборгованості ОСОБА_1 перед банком, зокрема: виписки по рахункам, звернення до приватного нотаріуса про стягнення заборгованості 
		у безспірному порядку, виконавчі написи, відповідні претензії, висновки службового розслідування тощо.
		Разом із цим, суди не надали належну оцінку доводам банка у цій частині, 
		не надали оцінку наявним у справі доказам у їх сукупності.
		Суди фактично обмежилися посиланням на наявність довідок про відсутність заборгованості, які надано позивачем, що не відповідає вимогам процесуального закону щодо належної оцінки доказів.
		Тобто у справі, яка переглядається Верховним Судом, судами не надано детальну оцінку всім наявним у матеріалах справи доказам, як окремо, так і в сукупності 
		з іншими доказами, й не мотивовано підстави їх врахування чи відхилення.
		У пунктах 8, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 
		2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, 
		що ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК України, і обов`язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Разом із тим, рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення 
		в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.
		У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати 
		та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, 
		а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи 
		на його спростування - це процесуальний обов`язок суду, що є обов`язковим елементом справедливого судового розгляду (стаття 6 Конвенції).
		Створення судом необґрунтованих переваг в поданні та оцінці доказів на етапі розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій може порушувати принцип рівності прав сторін у процесі. Вибіркова оцінка окремих доказів 
		та залишення поза увагою інших доказів, які мають суттєве значення 
		для встановлення фактичних обставин справи, можуть мати наслідком порушення обох зазначених принципів.
		Таким чином, зроблені судами висновки у відповідній частині є передчасними.
		Колегія суддів зауважує, що касаційний суд не наділений повноваженнями досліджувати докази та надавати їм оцінку.
		Крім того, банк наголошує на тому, що у спірних правовідносинах наявні підстави для застосування позовної давності, а також указує, що ОСОБА_1 обрав неефективний спосіб судового захисту порушеного права.
		Питання позовної давності регламентовано Главою 19 ЦК України.
		Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права 
		або інтересу.
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 
		ЦК України).
		Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися 
		про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
		У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року 
		№ 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, 
		крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні 
		у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності.
		Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене 
		не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність 
		за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
		Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: 
		від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), 
		від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та інших.
		Банк посилається на те, що позивач пропустив позовну давність, так як 
		про порушення своїх прав повинен був дізнатися ще в 2011 році, коли погасив борг, як він уважає, й отримав довідки про відсутність заборгованості. 
		При цьому банк наголошує на тому, що заява про застосування позовної давності зроблена представником банка у судовому засіданні у визначений процесуальним порядком спосіб.
		Суд не надав належної оцінки відповідним доводам банка, формально пославшись на відсутність такої заяви у матеріалах справи та її незаявлення у судовому засіданні. Оскільки заяву про застосування позовної давності може бути заявлено й усно, апеляційний суд не дослідив звукозапис відповідного судового засідання.
		У постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16 Верховний Суд України зазначив, що відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення. 
		За змістом загальних приписів заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. Закон не встановив вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, 
		що відповідає вимогам процесуального законодавства.
		Таким чином, при новому розгляді справи суду необхідно надати детальну оцінку доводам банка у цій частині та перевірити факт наявності/відсутності заяви банка 
		про застосування позовної давності і у разі наявності такої заяви, надати 
		їй відповідну правову оцінку.
		 
		Висновки, зроблені за результатом вирішення справи
		 
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
		Відповідно до пункту 6 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної 
		або територіальної юрисдикції.
		З урахуванням наведеного, колегія суддів уважає частково обґрунтованими доводи касаційної скарги. Висновки судів попередніх інстанцій по суті спору 
		є передчасними. 
		Отже, судові рішення підлягають скасуванню, а справу необхідно передати 
		для продовження розгляду до суду першої інстанції для з`ясування правильної територіальної підсудності у визначений процесуальним законом спосіб, 
		а вже потім, для надання оцінки доводам сторін по суті спору й наданим 
		на їх підтвердження доказам.
		При цьому оскаржувані судові рішення скасовуються повністю, як і додаткове рішення суду першої інстанції, яке є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 
		2023 року у справі № 904/8884/21, провадження № 12-39гс22.
		 
		Щодо судових витрат
		 
		Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Оскільки Верховний Суд не ухвалює судового рішення по суті спору, новий розподіл судових витрат касаційним судом не здійснюється.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» 
		задовольнити частково. 
		Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 
		від 28 лютого 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду 
		від 05 червня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання припиненими правовідносин за договором кредиту скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                             Д. Д. Луспеник 
		Судді:                                                                                       І. Ю. Гулейков
		Б. І. Гулько 
		Г. В. Коломієць 
		Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...