Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 914/3063/22 : Господарські справи (до 01.01.2019); Захисту права власності.
Надіслано для оприлюднення: 18.11.2024. Зареєстровано: 19.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 19.11.2024.
Дата набрання законної сили: 05.11.2024
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		05 листопада 2024 року 
		м. Київ
		 
		cправа № 914/3063/22 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,
		за участю секретаря судового засідання - Прокопенко О. В.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Закладу вищої освіти "Львівський університет бізнесу та права" і Ліцею "Європейський" Львівської міської ради
		на рішення Господарського суду Львівської області від 14.06.2023 (суддя Рим Т. Я.)
		і постанову Західного апеляційного господарського суду від 16.05.2024 (головуючий суддя Галушко Н. А., судді Желік М. Б., Орищин Г. В.)
		у справі № 914/3063/22
		за позовом Закладу вищої освіти "Львівський університет бізнесу та права"
		до 1) Виконавчого комітету Львівської міської ради, 2) Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради і 3) Відділу освіти Галицького та Франківського районів управління освіти департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради,
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - 1) Львівська міська рада і 2) Ліцей "Європейський" Львівської міської ради,
		про визнання незаконним та скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити дії,
		(у судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Підбірний М. Я., відповідача-1, третьої особи-1 - Наконечна О. М., відповідача-2 - Піхоцька Л. В., відповідача-3 - Мошора В. В.) 
		 
		ВСТУП
		1.          Позивач звернувся до суду з позовом про скасування рішення відповідача, яким йому відмовлено у продовженні договору оренди комунального майна.
		2.          Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність в орендодавця підстав для непродовження орендарю договору оренди, зокрема необхідності використання спірних приміщень для власних потреб, у зв`язку із чим відмовили в задоволенні позовних вимог.
		3.          Під час касаційного розгляду справи перед Верховним Судом постало питання підставності відмови орендарю в продовженні договору оренди комунального майна орендодавцем.
		4.          За результатом розгляду касаційних скарг, поданих позивачем та третьою особою, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність залишення оскаржуваних судових рішень без змін, про що детально зазначено у цій постанові.
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Узагальнений зміст і підстави позовних вимог
		5.          Заклад вищої освіти "Львівський університет бізнесу та права" (далі - позивач, скаржник-1) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі - відповідач-1), Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - відповідач-2) і Відділу освіти Галицького та Франківського районів управління освіти департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (далі - відповідач-3), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Львівської міської ради (далі - третя особа-1) і Ліцею "Європейський" Львівської міської ради (далі - третя особа-2, скаржник-2), про:
		- визнання незаконним та скасування рішення відповідача-1 від 16.09.2022 № 834 "Про вирішення питання балансового обліку нежитлових приміщень на вул. Кульпарківській, 99" та наказу відповідача-2 від 23.09.2022 за № 409-0 "Про відмову у продовженні договору оренди";
		- зобов`язання відповідача-2 оголосити і провести аукціон, за результатами якого може бути продовжений договір оренди від 29.12.2017 № Ф-10841-17 на нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 662,3 кв. м, що позначені в технічній документації під індексами 6-19, V, VII-XI, які розташовані у будівлі (літ. "А-3") за адресою: місто Львів, вулиця Кульпарківська, 99 з діючим орендарем - позивачем (із врахуванням переважного права позивача на продовження договору оренди від 29.12.2017 № Ф-10841-17 між ним та відповідачем-2 на зазначені вище нежитлові приміщення або укладений з новим орендарем для організації навчально-виховного процесу терміном на 5 років у 10-ти денний строк від набрання рішенням законної сили).
		6.          Позов обґрунтовано тим, що відповідач-3 безпідставно та всупереч положенням Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не надав позивачу згоду на продовження строку дії договору оренди від 29.12.2017 № Ф-10841-17, а відповідач-2, зважаючи на відсутність такої згоди, необґрунтовано відмовив орендарю у продовженні строку дії договору. Крім того, на думку позивача, оскаржуване рішення відповідача-1 про передачу з балансу третьої особи-2 на баланс відповідача-3 нежитлових приміщень об`єкта оренди є втручанням в оперативно-господарську діяльність третьої особи-2, тому є протиправним.
		Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій
		7.          Господарський суд Львівської області рішенням від 14.06.2023, яке Західний апеляційний господарський суд постановою від 16.05.2024 залишив без змін, у задоволенні позову відмовив повністю.
		8.          Рішення судів мотивовані тим, що балансоутримувач завчасно повідомив орендаря про непродовження договору оренди з підстав, передбачених статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у зв`язку із необхідністю використання спірних нежитлових приміщень для власних потреб (освітніх цілей)). Таким чином, судами встановлено наявність винятку, передбаченого пунктом 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна в період дії воєнного стану", який виключає автоматичне продовження договору оренди, строк дії якого закінчується під час воєнного стану.
		9.          Також суди виснували, що позивач, заявляючи позовну вимогу про визнання незаконним та скасування рішення відповідача-1 від 16.09.2022 за № 834 "Про вирішення питання балансового обліку нежитлових приміщень на вул. Кульпарківській, 99" не обґрунтував, яке його право чи інтерес порушено саме прийняттям оскаржуваного рішення, а фактично звернувся з позовом в інтересах третьої особи-2.
		Касаційні скарги
		10.          Не погодившись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати та справу направити на новий розгляд до апеляційного суду.
		11.          Також третя особа-2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
		АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Узагальнені доводи касаційних скарг
		12.          Скаржник-1 в якості підстав касаційного оскарження судових рішень посилається на пункти 3, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та зазначає, що суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права (положень статті 19, пункту 6-1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна", пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України № 634 від 27.05.2022 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", пункту 3 частини першої статті 1, абзацу 3 частини другої статті 8 та підпункту 1 пункту 2-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про повну загальну середню освіту") та норм процесуального права (статей 79, 86 ГПК України).
		13.          Скаржник наголошує, що застосовуючи положення статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в частині тлумачення ознаки "обґрунтованості" потреб балансоутримувача у необхідності використання приміщень для власних потреб, суди допустили порушення норм права, яке полягало у незастосуванні положень пункту 3 частини першої статті 1 та абзацу 3 частини другої статті 8 Закону України "Про повну загальну середню освіту" в тій частині, що в ситуації яка склалася, доступність повної загальної середньої освіти повинна була розглядатися не через кількість (наповнюваність) окремих класів середніх шкіл, а навпаки наявністю достатньої кількості закладів освіти, в яких у разі необхідності допускається створення додаткових класів, що відповідає вимогам абзацу 3 частини другої статті 8 Закону України "Про повну загальну середню освіту".
		14.          Скаржник-1 переконаний, що якби суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, то при оцінці доказів і застосування критерію їх вірогідності, також правильно б застосував норми процесуального права (статті 79, 85 ГПК України) і таким чином повинен був би погодитися із позицією позивача щодо того, що насправді викладені у листі балансоутримувача про власні потреби у використанні спірних приміщень доводи є неспроможними і надаючи відповідний лист балансоутримувач, насправді, не навів достатньої аргументації такої необхідності.
		15.          Скаржник-1 вважає, що за умови правильного застосування норм матеріального права, а також виходячи із принципу належного врядування, суди попередніх інстанцій не змогли б визнати обґрунтованою відмову в продовженні договору оренди приміщень, що використовувалися для освітніх цілей для забезпечення тих же потреб балансоутримувачем. При цьому скаржник-1 звертає увагу, що ключовий доказ у справі, зокрема лист Управління освіти Департаменту розвитку Львівської міської ради від 06.10.2023 № 2709-вих-123568 із додатками, було долучено позивачем до письмових пояснень від 01.11.2023, які були предметом оцінки виключно апеляційним судом, тому скаржник-1 вважає, що виходячи із вимог частини четвертої статті 310 ГПК України, порушенням норм матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи було допущено саме апеляційним судом та просить справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		16.          На думку скаржника-1, ключовим для правильного вирішення цього спору по суті є встановлення того, чи відповідає викладене у листі відповідача-3 від 21.09.2022 обґрунтування необхідності використання орендованого приміщення для власних потреб балансоутримувача в освітніх цілях для забезпечення доступності повної загальної середньої освіти критерію обґрунтованості у розумінні диспозиції норми статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
		17.          Скаржник-1 переконаний, шо повідомлення балансоутримувача від 21.09.2022 не відповідає критеріям обґрунтованості. Як вбачається зі змісту листа від 21.09.2022 такий мотивований тим, що вказані нежитлові приміщення є необхідними для використання відповідачу-3 в освітніх цілях, зокрема для охоплення дітей загальною середньою освітою. Проте, скаржник-1 наголошує, що аналіз наповнюваності учнів у закладах освіти у мікрорайоні де функціонує третя особа-2 був здійснений не з урахуванням спроможності школи і її наповнення в цілому, а виключно з точки зору наповнюваності окремих класів.
		18.          При розгляді кожної справи щодо припинення договору оренди державного чи комунального майна з підстав, визначних статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", зокрема якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, суди повинні перевіряти обґрунтованість доводів балансоутримувача, покладених в основу письмового звернення балансоутримувача до орендаря, а надані сторонами докази слід перевіряти з використанням, зокрема, стандарту вірогідності доказів й з`ясовувати, чия версія вірогідніша: балансоутримувача про необхідність використання об`єкта оренди для власних потреб чи суб`єкта господарювання про те, чи такі потреби балансоутримувача є обґрунтованими. В іншому разі це може призвести до ситуації, коли відповідні органи без жодного пояснення відмовлятимуть у продовженні договорів оренди, хоч такого права вони не мають.
		19.          Ключовим доказом, на думку скаржника-1, є лист Управління освіти Департаменту розвитку Львівської міської ради № 2709-вих-123568 від 06.10.2023 із додатками, оскільки такий є об`єктивним доказом, який демонструє не наповнюваність окремих класів, а проєктну потужність закладів освіти і кількість учнів, які навчаються у такій школі, а отже демонструє реальний рівень задоволення освітніх потреб осіб у відповідному районі.
		20.          На думку скаржника-1, суди попередніх інстанцій зобов`язані були перевірити практичну можливість створення у навколишніх до спірного приміщення закладах додаткових класів, що б дозволило дати відповіді на ключові у цій справі питання.
		21.          Скаржник-2 в якості підстави касаційного оскарження судових рішень посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України та зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах Верховного Суду від 30.04.2024 у справі № 914/2870/22, від 27.07.2022 у справі № 907/584/21, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20, постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, від 01.02.2020 у справі № 922/614/19, від 07.08.2019 у справі № 496/1561/16-ц щодо недотримання відповідачами при прийнятті оскаржуваних рішень принципів належного урядування, добросовісності, заборони суперечливої поведінки, а також відсутності юридичних наслідків прийнятих відповідачами рішень, оскільки такі не відповідають закону.
		22.          Скаржник-2 також вважає, що суди в оскаржуваних рішеннях не проаналізували правомірність оскаржуваного рішення відповідача-1 від 16.09.2022 № 834 "Про вирішення питання балансового обліку нежитлових приміщень на вул. Кульпарківській, 99" на предмет його відповідності законодавству, зокрема, Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ухвалі Львівської міської ради від 22.04.2021 № 591 "Про окремі питання оренди майна Львівської міської територіальної громади", Примірному положенні про відділ (управління) освіти виконавчого комітету міської ради, затвердженому наказом Міністерства освіти і науки України від 01.04.2003 № 192.
		23.          Учасники справи правом на подання відзивів на касаційні скарги не скористались.
		Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
		24.          Відповідно до наказів Управління народної освіти Львівської обласної державної адміністрації № 370 від 08.06.1992, Відділу народної освіти Львівського міськвиконкому № 40 від 10.06.1992 та розпорядження представника Президента України "Про відкриття ліцею менеджменту у м. Львові" відкрито з 01.09.1992 Державний учбовий заклад "Львівський ліцей менеджменту" у приміщенні міжшкільного навчально-виробничого комбінату Франківського району м. Львова (вул. Кульпарківська, 99).
		25.          Львівський ліцей менеджменту (надалі перейменований у Ліцей "Європейський") був зареєстрований 03.03.1994, про що свідчить Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серія А01 № 204402.
		26.          Листом Управління освіти Львівської міської ради від 11.02.2005 підтверджується, що станом на 11.02.2005 споруда (будівля) за адресою: м. Львів, вул. Кульпарківська, 99 знаходилась на балансі третьої особи-2, яка є комунальною установою, створеною Управлінням освіти Департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 18.04.2023.
		27.          Відповідно до наказів Управління комунального майна Львівської міської ради, з 2005 року позивач орендує нежитлові приміщення за адресою: м. Львів, вул. Кульпарківська, 99 для проведення навчально-виховного процесу.
		28.          Між позивачем та відповідачем-2 укладено договори оренди приміщення за адресою: м. Львів, вул. Кульпарківська, 99.
		29.          Зокрема, 29.12.2017 між позивачем та відповідачем-2 укладено договір оренди нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень) № Ф-10841-17 щодо нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 662,3 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Кульпарківська, 99.
		30.          Згідно з умовами зазначеного договору орендодавець на підставі наказу відповідача-2 № 385-О від 02.10.2017 та договору оренди № Ф-9155 від 05.09.201 зобов`язався передати, а орендар прийняти у строкове платне користування нерухоме майно - нежитлові приміщення 1-го поверху загальною площею 662,3 кв. м, що позначені у технічній документації під індексами 6-19, V, VII-XI, які розташовані у будівлі (літ. "А-3") за адресою: м. Львів, вул. Кульпарківська, 99, що знаходиться на балансі третьої особи-2 (далі - балансоутримувач) і належить територіальній громаді міста Львова в особі третьої особи-1 на праві комунальної власності. Об`єкт оренди орендар буде використовувати для організації навчально-виховного процесу Гімназії Львівського університету бізнесу і права. Термін договору оренди визначений на 5 років з 29.12.2017 до 29.12.2022 включно (пункт 4.1 договору).
		31.          Пунктом 4.3 договору встановлено, що у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну його дії, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.
		32.          18.07.2022 відповідачем-2 в електронній торговій системі опубліковано оголошення з описом об`єкта нерухомості. Інформації про намір здати об`єкт в оренду (продовжити оренду) не зазначено. У графі оголошення з описом об`єкта нерухомості "Тип переліку, до якого віднесено об`єкт" вказано, що його не визначено.
		33.          09.09.2022 позивачем зареєстровано звернення про намір продовжити договір оренди, тобто більше, ніж за три місяці до спливу строку дії договору від 29.12.2017.
		34.          Відповідач-1 16.09.2022 прийняв рішення № 834 про передачу приміщень з балансу третьої особи-2 на баланс відповідача-3. Вказане рішення опубліковане в електронній торговій системі 28.09.2022.
		35.          19.09.2022 між третьою особою-2 та відповідачем-3 підписано акт приймання-передачі приміщень на баланс останнього.
		36.          21.09.2022 листом № 260107-вих-75789 відповідач-3, як балансоутримувач майна, повідомив позивача про непогодження продовження договору оренди у зв`язку необхідністю використання об`єкта оренди в освітніх цілях відповідачем-3.
		37.          Листами № 2-12736- Ф-2302 від 21.09.2022, №4-2601-26192 від 22.09.2022, №4-260107-26414 від 23.09.2022 балансоутримувач повідомив відповідача-2 про власні потреби у використанні спірних приміщень.
		38.          Відповідачем-2 було прийнято наказ від 23.09.2022 № 409-0 "Про відмову у продовженні договору оренди", яким позивачу відмовлено у продовженні договору оренди шляхом проведення аукціону у зв`язку із наявністю обґрунтованих потреб балансоутримувача у використанні майна у власних потребах.
		39.          12.10.2022 відповідач-2 повідомив позивача про необхідність звільнити спірні приміщення.
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
		40.          Згідно з частинами першою, другою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		41.          Судові рішення у цій справі оскаржуються позивачем та третьою особою-2 з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 (у взаємозв`язку із пунктом 1 частини третьої статті 310) частини другої статті 287 ГПК України.
		42.          Дослідивши в межах вимог касаційних скарг наведені в них доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення з таких підстав.
		43.          Скаржник-1, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що суд апеляційної інстанції не дослідив ключовий доказ у справі, а саме лист Управління освіти Департаменту розвитку Львівської міської ради № 2709-вих-123568 від 06.10.2023 із додатками, який демонструє не наповнюваність окремих класів, а проєктну потужність закладів освіти і кількість учнів, які навчаються у такій школі, а отже демонструє реальний рівень задоволення освітніх потреб осіб у відповідному районі, та щодо незастосування судом положень пункту 3 частини першої статті 1 та абзацу 3 частини другої статті 8 Закону України "Про повну загальну середню освіту" в тій частині, що в ситуації, яка склалася, доступність повної загальної середньої освіти повинна була розглядатися не через кількість (наповнюваність) окремих класів середніх шкіл, в навпаки наявністю достатньої кількості закладів освіти в яких, у разі необхідності допускається створення додаткових класів.
		44.          Відповідно до приписів пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
		45.          Отже, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		46.          Верховний Суд враховує, що у касаційній скарзі в обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що, застосовуючи положення статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в частині тлумачення ознаки "обґрунтованості" потреб балансоутримувача у необхідності використання приміщень для власних потреб, суди допустили порушення норм права, яке полягало у незастосуванні положень пункту 3 частини першої статті 1 та абзацу 3 частини другої статті 8 Закону України "Про повну загальну середню освіту" в тій частині, що в ситуації яка склалася, доступність повної загальної середньої освіти повинна була розглядатися не через кількість (наповнюваність) окремих класів середніх шкіл, а навпаки наявністю достатньої кількості закладів освіти, в яких у разі необхідності допускається створення додаткових класів, що відповідає вимогам абзацу 3 частини другої статті 8 Закону України "Про повну загальну середню освіту".
		47.          Відтак, колегія суддів враховує, що з огляду на відсутність висновку щодо застосування зазначених скаржником норм у контексті спірних правовідносин, необхідно з`ясувати наявність або відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права як необхідної умови для надання висновку.
		48.          Суди попередніх інстанцій встановили, що балансоутримувач завчасно повідомив орендаря про непродовження договору оренди з підстав, передбачених статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у зв`язку із необхідністю використання спірних нежитлових приміщень для власних потреб (освітніх цілей)). Таким чином, судами встановлено наявність винятку, передбаченого пунктом 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна в період дії воєнного стану", який виключає автоматичне продовження договору оренди, строк дії якого закінчується під час воєнного стану.
		49.          Статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято, серед іншого, якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю.
		50.          Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, листом від 21.09.2022 відповідач-3 (балансоутримувач) відмовився погодити продовження договору оренди від 29.12.2017, про що повідомив орендаря та орендодавця.
		51.          Відповідач-3 надіслав, зокрема, відповідачу-2 лист від 23.09.2022 № 4-260107-26414 про непогодження продовження договору від 29.12.2017 у зв`язку необхідністю використання об`єкта оренди в освітніх цілях.
		52.          Крім того, відповідач-3 надіслав позивачу лист від 23.09.2022 № 260107-вих-77168 про непогодження продовження оренди об`єкта нерухомості, зазначивши про намір використовувати це приміщення у власних цілях з метою організації навчального процесу, обґрунтовуючи своє рішення вимогами статті 12 Закону України "Про повну загальну середню освіту", згідно з якою кількість учнів у класі комунального закладу освіти не може перевищувати 24 учні, які здобувають початкову освіту та 30 учнів, які здобувають базову чи профільну середню освіту. Зокрема, відповідач-3 зазначив, що, проаналізувавши мережу закладів освіти у мікрорайоні, де функціонує третя особа-2, встановлено, що у СЗШ № 40 у початкових класах є від 28 до 30 учнів, у 5-11 класах - більше 30 учнів у класі; у початкових класах ліцею № 18 - від 29 до 34 учнів, у 5-11 класах - від 27 до 32 учнів у класі; у ПШ "Світанок" - 28-32 учні; у ПШ "1, 2, 3" - 28-34 учнів у класі. Отже наповнюваність учнів у вказаних закладах освіти перевищує встановлені нормативи. Відповідач-3 встановив, що наповнюваність зросла у зв`язку з тим, що до закладів зараховано дітей з числа внутрішньо переміщених осіб. В разі повернення дітей, які тимчасово перебувають за кордоном, число учнів ще більше зросте. Відтак об`єкт нерухомості необхідний для використання в освітніх цілях для охоплення дітей загальною середньою освітою.
		53.          Наказом від 23.09.2022 № 409-0 відповідач-2 відмовив позивачу у продовженні договору від 29.12.2017 на підставі статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у зв`язку з необхідністю балансоутримувачу (відповідачу-3) використовувати нежитлові приміщення для власних потреб.
		54.          Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що аргументи відповідачів щодо непродовження договору оренди, зокрема, у зв`язку із необхідністю розширення комунального закладу освіти та, відповідно, використання об`єкта оренди у власних цілях, є належним обґрунтуванням у розумінні статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
		55.          Верховний Суд виходить з того, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно).
		56.          Колегія суддів погоджується із зазначеними вище висновками судів першої та апеляційної інстанцій та вважає їх обґрунтованими, прийнятими на підставі встановлених фактичних обставин справи та з урахуванням чинних положень законодавства, а тому відхиляє посилання скаржника на неправильне застосування судами попередніх інстанцій приписів статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
		57.          Щодо доводів скаржника-1 про незастосування до спірних правовідносин положень пункту 3 частини першої статті 1 та абзацу 3 частини другої статті 8 Закону України "Про повну загальну середню освіту" з посиланням на ключовий доказ - лист Управління освіти Департаменту розвитку Львівської міської ради № 2709-вих-123568 від 06.10.2023 із додатками, колегія суддів звертає увагу, що в силу принципів диспозитивності та змагальності господарського судочинства, сутність яких викладено в статтях 13, 14 ГПК України, а також приписах статті 74 цього Кодексу, збирання доказів у справі не є обов`язком суду. Навпаки, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування у господарському процесі покладений виключно на сторони спору, кожна з яких несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		58.          Слід зазначити, що попередня редакція ГПК України (яка діяла до 15.12.2017) чітко не врегульовувала строк для вчинення учасниками спору процесуальних дій з подання доказів, допускаючи можливість долучення до матеріалів справи доказів протягом усього строку розгляду справи судом першої інстанції.
		59.          На відміну від попередньої редакції ГПК України, статтею 80 цього Кодексу у редакції, чинній на момент розгляду даного спору, чітко врегульовано порядок та строки подання доказів учасниками справи. Так, за частиною другою зазначеної статті позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
		60.          Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (частини 4, 5 зазначеної статті).
		61.          Отже, за змістом зазначених норм всі докази, які підтверджують вимоги щодо предмету спору, мають бути подані позивачем разом з поданням позову, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена до суду та належним чином обґрунтована.
		62.          У свою чергу статтею 269 ГПК України, якою встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
		63.          Системний аналіз статей 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, повинні існувати на момент подання до суду позовної заяви, і саме на позивача покладено обов`язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача).
		64.          Проте у поданій апеляційній скарзі позивач посилається на доказ (зокрема лист Управління освіти Департаменту розвитку Львівської міської ради № 2709-вих-123568 від 06.10.2023 із додатками), який датований вже після прийняття рішення судом першої інстанції, тобто доказ, якого взагалі не існувало навіть на момент розгляду спору по суті судом першої інстанції.
		65.          Однак така обставина (тобто відсутність доказів як таких) взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України не залежно від причин неподання учасником справи таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 27.03.2024 у справі № 909/507/23, від 16.07.2024 у справі № 920/42/23, від 17.09.2024 у справі № 911/2007/23.
		66.          З урахуванням вищенаведеного Верховний Суд відхиляє як безпідставні зазначені доводи касаційної скарги скаржника-1 та одночасно зазначає, що недотримання норм процесуального права мало місце саме з боку скаржника-1, який не виконав покладеного на нього пунктом 4 частини другої статті 42 ГПК України обов`язку з подання доказів у встановленому процесуальним законодавством порядку.
		67.          Відтак Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги про наявність передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 287 ГПК України підстав для подання касаційної скарги переважно стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, та зводяться до їх переоцінки (на підставі доказів, яких не існувало на момент розгляду спору судом першої інстанції), що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України.
		68.          Верховний Суд підкреслює, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).
		69.          Отже, наведені скаржником-1 підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цих підстав.
		70.          Заразом скаржник-2 в обґрунтування касаційної скарги посилається на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України та зазначає, що суди попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30.04.2024 у справі № 914/2870/22, від 27.07.2022 у справі № 907/584/21, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20, від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20, постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, від 01.02.2020 у справі № 922/614/19.
		71.          За змістом пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
		72.          З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
		73.          Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
		74.          При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
		75.          З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
		76.          У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
		77.          Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
		78.          Крім того, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
		79.          У справі № 914/2870/22, на яку скаржник-2 посилається в касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень, розглядався спір між Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради та Національним університетом "Львівська політехніка" про зобов`язання звільнити спірні приміщення у зв`язку із закінченням терміну дії договору оренди. 
		80.          Судовими рішеннями місцевого господарського суду та апеляційного суду, залишеними без змін постановою Верховного Суду, у задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що орендар своєчасно звернувся до орендодавця із заявою про продовження договору оренди та надав усі необхідні матеріали. Орендодавець, в свою чергу, прийняв наказ про продовження договору оренди на 5 років без проведення аукціону.
		81.          Суди попередніх інстанцій встановили, що орендар своєчасно звернувся до орендодавця із заявою про продовження договору оренди та надав усі необхідні матеріали. У результаті, позивач як орендодавець видав наказ "Про продовження договору оренди без проведення аукціону", відповідно до якого вирішено продовжити термін дії договору оренди на 5 років. Водночас ухвалою Львівської міської ради "Про відновлення мистецького освітнього середовища на вул. Снопківській, 47 у м. Львові" скасовано наказ позивача "Про продовження договору оренди без проведення аукціону".
		82.          Верховний Суд зазначив, що висновки судів попередніх інстанцій щодо неправомірності відмови орендареві в продовженні договору оренди узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27.07.2022 у справі № 907/584/21, ухваленій у подібних правовідносинах щодо виселення орендаря із займаних приміщень, щодо недотримання відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення принципів правомірних очікувань, належного урядування, добросовісності, заборони суперечливої поведінки.
		83.          Заразом у справі № 907/584/21 розглядався спір між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях та Товариством з обмеженою відповідальністю "Діамант" про виселення орендаря із займаних приміщень. Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що договір оренди, строк дії якого закінчувався 06.10.2020, підлягав продовженню за результатами аукціону, про що позивачем 05.10.2020 було прийнято рішення у формі наказу (зі змінами від 29.10.2020). Проте, позивач наказом від 18.11.2020 відмовив відповідачу у продовженні терміну дії договору оренди, скасував наказ від 05.10.2020 зі змінами, внесеними наказом від 29.10.2020, та просив повернути орендоване приміщення за актом приймання-передачі (повернення).
		84.          Верховний Суд залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову з тих підстав, що спершу позивачем, до повноважень якого належить здійснення повноважень орендодавця державного майна за договором, 05.10.2020 прийнято рішення про продовження договору оренди шляхом оголошення аукціону, однак, в подальшому 18.11.2020 прийнято рішення, яким відмовлено відповідачу в продовженні терміну дії договору оренди у зв`язку з неможливістю використання об`єкта за цільовим призначенням. Також, скасовано накази від 05.10.2020 та від 29.10.2020 про оголошення аукціону на право продовження договору оренди. Такі дії позивача (подальше скасування свого ж рішення про оголошення аукціону) є суперечливими та такими, що порушують права відповідача як орендаря за спірним договором оренди.
		85.          Натомість у справі, що розглядається, суди попередніх інстанції встановили, що 18.07.2022 відповідачем-2 в електронній торговій системі опубліковано оголошення з описом об`єкта нерухомості. Інформації про намір здати об`єкт в оренду (продовжити оренду) не зазначено. У графі оголошення з описом об`єкта нерухомості "Тип переліку, до якого віднесено об`єкт" вказано, що його не визначено. З огляду на етапність передачі майна в оренду, визначену статтею 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідачі не розміщували оголошень про передачу майна в оренду й тим більше рішень про продовження договору оренди без проведення аукціону. Відтак судові рішення у справі, що розглядається, не суперечать правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 27.07.2022 у справі № 907/584/21 та від 30.04.2024 у справі № 914/2870/22 (які подібні зі справою, що розглядається за об`єктним критерієм), оскільки останні стосуються саме заключних етапів передачі в оренду майна - розміщення оголошення про передачу майна в оренду та проведення аукціону на право оренди майна, укладення договору оренди, натомість у справі, що розглядається, було внесено інформацію про потенційний об`єкт оренди до електронної торгової системи (початкові етапи передачі в оренду майна) та судами було встановлено, що рішення про включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків першого і другого типу прийнято не було. Водночас частиною сьомою статті 6 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що на етапі включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків рішення про включення об`єкта до одного з Переліків може бути скасовано.
		86.          Також колегія суддів зазначає, що у справах № 390/34/17 (розглядався спір про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння), № 918/1045/20 (розглядався спір про визнання протиправним та скасування рішення сільської ради, скасування рішення державного реєстратора, скасування в Державному земельному кадастрі реєстрації земельної ділянки, скасування запису про земельну ділянку у поземельній книзі, закриття поземельної книги та зобов`язання вчинити певні дії), № 909/436/20 (розглядався спір про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок), № 925/1546/20 (розглядався спір про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за надані медичні послуги), № 910/9351/20 (розглядався спір про визнання недійсними договору про відступлення прав вимоги за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб`єктів господарювання, укладеного між відповідачами; договору купівлі-продажу майнових прав за кредитними договорами, договорами поруки, договорами застави та договорами іпотеки суб`єктів господарювання, укладеного між відповідачами; визнання іпотеку нерухомого майна припиненою), № 911/3039/19 (розглядався спір про стягнення заборгованості за договором, пені та 3 % річних за договором поставки), № 910/10444/20 (розглядався спір про визнання рішення загальних зборів відповідача недійсним, зобов`язання відповідача скликати та провести загальні збори учасників товариства з визначеним порядком денним), № 911/3681/17 (розглядався спір про визнання недійсним рішення сільської ради про передачу у власність для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки; витребування з незаконного володіння зазначеної земельної ділянки), № 911/3749/17 (розглядався спір про визнання незаконним і скасування розпорядження райдержадміністрації про передачу земельних ділянок у власність для ведення індивідуального дачного будівництва; витребування з незаконного володіння земельних ділянок для ведення індивідуального дачного будівництва), № 910/1809/18 (розглядався спір про визнання недійсним розпорядження облдержадміністрації про припинення права постійного користування та зміну цільового призначення земельної ділянки, визнання недійсними розпорядження райдержадміністрації про відведення земельних ділянок у власність, про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, визнання недійсними договорів іпотеки, витребування на користь держави земельних ділянок), № 922/614/19 (розглядався спір про визнання незаконними та скасування наказів Держземагентства, визнання недійсними договорів щодо оренди землі, зобов`язання повернути у відання держави в особі Держгеокадастру земельні ділянки), № 496/1561/16-ц (розглядався спір про стягнення боргу та звернення стягнення на житловий будинок), на які посилається скаржник у касаційній скарзі, правовідносини не є подібними зі справою, яка розглядається, оскільки ці справи відрізняються від справи, що розглядається, предметом позову, установленими обставинами справи та матеріально-правовим регулюванням, що свідчить про неподібність правовідносин.
		87.          Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.
		88.          При цьому колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів (без належного обґрунтування цієї підстави) з огляду на таке.
		89.          У розумінні пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження є передбачене пунктом 1 частини третьої статті 310 цього Кодексу процесуальне порушення, яке полягає у недослідженні судом зібраних у справі доказів.
		90.          Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
		91.          Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
		92.          Натомість зміст касаційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи скаржника зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як зазначено вище, скаржник-1 при цьому належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність хоча б однієї з підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України.
		93.          Отже, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, Судом не встановлено неправильного застосування судами попередніх судових інстанцій норм матеріального права та / чи порушення норм процесуального права, як необхідної передумови для скасування ухвалених судових рішень, а відтак підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.
		Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
		94.          Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
		95.          Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 ГПК України).
		96.          Звертаючись із касаційними скаргами, скаржники, в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростували наведених висновків судів попередніх інстанцій та не довели неправильного застосування ними норм матеріального і порушення норм процесуального права як необхідної передумови для скасування оскаржуваних судових рішень у справі.
		97.          За таких обставин, касаційна інстанція вважає за необхідне касаційні скарги позивача та третьої особи-2 залишити без задоволення, а оскаржувані рішення місцевого господарського суду і постанову апеляційного суду - без змін.
		Розподіл судових витрат
		98.          Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційних скарг та залишає без змін оскаржувані судові рішення, відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати необхідно покласти на скаржників.
		Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Касаційні скарги Закладу вищої освіти "Львівський університет бізнесу та права" і Ліцею "Європейський" Львівської міської ради залишити без задоволення.
		2. Рішення Господарського суду Львівської області від 14.06.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 16.05.2024 у справі № 914/3063/22 залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                             О. В. Случ 
		 
		Судді                                                                                         Н. О. Волковицька
		 
		                                                                                                  С. К. Могил

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...