Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 761/18849/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 19.11.2024.
Дата набрання законної сили: 14.11.2024
Номер судового провадження: 61-2459ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		14 листопада 2024 року 
		м. Київ 
		 
		справа № 761/18849/19 
		провадження № 61-2459св24 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., 
		 
		учасники справи: 
		позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», 
		відповідачі: ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Траєкторія», 
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року у складі судді Мальцева Д. О. та постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2024 року у складі колегії суддів Таргоній Д. О., Голуб С. А., Слюсар Т. А. у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Траєкторія» про стягнення заборгованості за кредитним договором, 
		 
		ВСТАНОВИВ: 
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У травні 2019 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Траєкторія» (далі - ТОВ «Траєкторія») про стягнення заборгованості за кредитним договором. 
		 
		Свої вимоги позивач мотивував тим, що 24 червня 2005 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № KIVPGA0000049П (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 157 570,00 дол. США під 15,0 % річних з кінцевим терміном повернення до24 червня 2009 року. 
		 
		Цього ж дня, 24 червня 2005 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Траєкторія» укладено договір поруки № 303-і, за яким поручитель зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за основним договором. 
		 
		У подальшому між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено ряд додаткових угод до Кредитного договору, згідно з якими збільшено суму кредитних коштів, які надаються позичальнику, до 512 098,38 дол. США, а також узгоджено кінцевий термін повернення позики до01 жовтня 2024 року. 
		 
		У зв`язку з неналежним виконанням  ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 18 лютого 2019 року у нього утворилася заборгованість у розмірі 496 577,23 дол. США, з яких: 283 009,57 дол. США - тіло кредиту; 99 885,36 дол. США - проценти за користування кредитом; 113 682,30 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором. 
		 
		Разом із тим, користуючись процесуальним правом позивача на свій розсуд вимагати від боржника повернення будь-якої суми заборгованості, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за Кредитним договором у розмірі 290 443,57 дол. США, з яких: 283 009,57 дол. США - тіло кредиту; 7 434,00 дол. США - проценти за користування кредитом за період із 14 грудня           2018 року до 18 лютого 2019 року. 
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		 
		Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 13 липня 2022 року позов задовольнив. 
		 
		Стягнув солідарно із ОСОБА_1 та ТОВ «Траєкторія» на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 290 443,57 дол. США. 
		 
		Стягнув солідарно із ОСОБА_1 та ТОВ «Траєкторія» на користь АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 118 675,23 грн. 
		 
		Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що банк довів й обґрунтував свій позов належним чином, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за Кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань. 
		 
		Київський апеляційний суд постановою від 10 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. 
		 
		Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року в частині солідарного стягнення судового збору скасував і ухвалив у цій частині нове рішення. 
		 
		Стягнув із ОСОБА_1 та ТОВ «Траєкторія» на користь АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі по 59 337,61 грн з кожного. 
		 
		У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін. 
		 
		Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. 
		 
		Надані позивачем розрахунок заборгованості, Кредитний договір та додаткові угоди до нього, виписки з рахунків доводять неналежне виконання відповідачами своїх боргових зобов`язань. 
		 
		ОСОБА_1 не надав доказів погашення боргу частково чи в повному обсязі, або власного розрахунку заборгованості, який він вважав правильним, тому висновки суду першої інстанції про доведеність розміру заборгованості ґрунтуються на відповідних доказах та матеріалах справи. 
		 
		Разом із тим, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено. 
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 
		 
		У лютому 2024 року  ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2024 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		 
		На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України        (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду                  від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди необґрунтовано відхилили клопотання учасника справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи(пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). 
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано відхилили клопотання про витребування доказів (кредитної справи та виписок з банківських рахунків), а також про призначення у справі судової економічної експертизи. 
		 
		Суд першої інстанції здійснив протокольне закриття підготовчого судового засідання, що суперечить положенням статті 200 ЦПК України. 
		 
		Крім того, суд першої інстанції безпідставно не задовольнив клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 13 липня 2022 року, у зв`язку з воєнним станом і перебуванням відповідача та його представника за межами міста Києва. 
		 
		Після зміни строку кредитування право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється. 
		 
		Аргументи інших учасників справи 
		 
		У червні 2024 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу  ОСОБА_1 , у якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. 
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 17 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва. 
		 
		07 червня 2024 року справу № 761/18849/19 передано до Верховного Суду. 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 24 липня 2024 року зупинив виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 січня 2024 року у цій справі до закінчення касаційного провадження. 
		 
		Фактичні обставини, з`ясовані судами 
		 
		24 червня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк», та  ОСОБА_1 укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 157 570,00 дол. США під 15,0 % річних з кінцевим терміном повернення до24 червня 2009 року (том 1, а. с. 20, 21). 
		 
		Цього ж дня, 24 червня 2005 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Траєкторія» укладено договір поруки № 303-і, за яким, з урахуванням додаткових угод до цього договору, поручитель зобов`язався перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за основним договором (том 1, а. с. 42-45). 
		 
		14 лютого 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено Додаткову угоду № 1 до Кредитного договору, згідно з якою позичальник отримав кредит у розмірі 266 376,56 дол. США (том 1, а. с. 22).
		 
		22 червня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 2 до Кредитного договору, згідно з якою позичальник отримав кредит у розмірі 476 418,75 дол. США (том 1, а. с. 23). 
		 
		25 березня 2010 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 4 до Кредитного договору, згідно з якою позичальник отримав кредит у розмірі 421 680,06 дол. США (том 1, а. с. 27). 
		 
		27 квітня 2012 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 5 до Кредитного договору, згідно з якою розмір щомісячного платежу у період до   20 квітня 2013 року становить 7 077,38 дол. США (том 1, а. с. 28). 
		 
		18 травня 2013 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 6 до Кредитного договору, згідно з якою розмір щомісячного платежу у період з        04 травня 2013 року до 20 квітня 2014 року становить 7 070,48 дол. США (том 1, а. с. 29, 30). 
		 
		22 травня 2013 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 7 до Кредитного договору, за умовами якої у випадку несвоєчасного погашення заборгованості за кредитом позичальник сплачує банку пеню у розмірі 0,14 % від суми простроченої заборгованості за кожен день прострочки (том 1, а. с. 31). 
		 
		21 жовтня 2014 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 3 до Кредитного договору, згідно з якою сторони домовилися, що сума заборгованості, яка виникла у період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання цієї угоди, підлягає зменшенню на 11 170,45 дол. США (пеня) (том 1, а. с. 24-26). 
		 
		14 квітня 2015 року та 16 жовтня 2015 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено додаткові угоди № 8 і № 9 до Кредитного договору, згідно з якими позичальник отримав кредит у розмірі 512 098,38 дол. США (том 1, а. с. 32-37). 
		 
		11 квітня 2016 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 10 до Кредитного договору, згідно з якою АТ КБ «ПриватБанк» зобов`язався надати ОСОБА_1 кредит у розмірі 512 098,38 дол. США з кінцевим терміном повернення до 01 жовтня 2024 року (том 1, а. с. 38-40). 
		 
		Отже, згідно з умовами зазначених правочинів сторони погодили збільшення суми кредитних коштів, які надаються позичальнику, а також узгодили кінцевий термін повернення позики до01 жовтня 2024 року. 
		 
		26 лютого 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслало кожному з відповідачів повідомлення-вимогу про необхідність погашення простроченої заборгованості за Кредитним договором у розмірі 274 135,59 дол. США протягом 5 (п`яти) календарних днів з дати отримання цього повідомлення, а у разі непогашення простроченої заборгованості банк вимагав повернути суму кредиту в повному обсязі, а також нараховані проценти та штрафні санкції. Однак ані позичальник, ані поручитель не виконали досудову вимогу, кредитна заборгованість залишилася непогашеною (том 1,        а. с. 17-19). 
		 
		Станом на 18 лютого 2019 року у позичальника  ОСОБА_1 утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 496 577,23 дол. США, з яких: 283 009,57 дол. США - тіло кредиту; 99 885,36 дол. США - проценти за користування кредитом; 113 682,30 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, що підтверджується наданими банком розрахунком заборгованості та виписками по особовому рахунку позичальника (том 1, а. с. 11-15, том 2, а. с. 17-26, 30-34). 
		 
		Мотивувальна частина 
		 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. 
		 
		Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		 
		Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. 
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. 
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 
		 
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). 
		 
		Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини. 
		 
		Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). 
		 
		У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 
		 
		Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. 
		 
		Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України). 
		 
		Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. 
		 
		Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). 
		 
		Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. 
		 
		Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). 
		 
		У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України). 
		 
		Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. 
		 
		Упостановах Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 200/5647/18 (провадження № 61-9618св19), від 28 жовтня 2020 року у справі № 760/7792/14-ц (провадження № 61-16754св19), від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19) зазначено, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі. Разом із тим відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Аналогічна за змістом норма закріплена у пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що виписки за картковими рахунками (за кредитним договором) можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором. 
		 
		За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. 
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). 
		 
		У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. 
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. 
		 
		Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що вимоги АТ КБ «ПриватБанк» доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за Кредитним договором, яка утворилася внаслідок неналежного невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань. 
		 
		При цьому, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення з відповідачів на користь позивача судового збору, апеляційний суд обґрунтовано керувався тим, що солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено. 
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. 
		 
		Доводи заявника про те, що наданий позивачем розрахунок заборгованості є неповним, що позбавило його можливості визначити дату останнього платежу на погашення кредитної заборгованості та, відповідно, з`ясувати, чи не пропустив банк позовну давність для нарахування процентів та штрафних санкцій, не заслуговують на увагу, оскільки за умовами додаткової угоди № 3 до Кредитного договору, укладеної 21 жовтня 2014 року між АТ КБ «ПриватБанк» та  ОСОБА_1 , сторони збільшили позовну давність за вимогами про стягнення кредиту, процентів за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) до п`ятдесяти років (пункт 7 угоди) (том 1, а. с. 24). 
		 
		При цьому, вказаний розрахунок був оцінений судами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України, у сукупності з випискою з рахунку позичальника та іншими належними і допустимими доказами. Відповідачі не надали власного розрахунку заборгованості з обґрунтуванням його правильності та повноти на спростування розрахунку, наданого банком. 
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладений правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. 
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, за змістом яких після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється, є неспроможними з огляду на таке. 
		 
		У справі, яка переглядається, встановлено, що 26 лютого 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслало кожному з відповідачів повідомлення-вимогу про необхідність погашення простроченої заборгованості за Кредитним договором у розмірі 274 135,59 дол. США протягом 5 (п`яти) календарних днів з дати отримання цього повідомлення, а у разі непогашення простроченої заборгованості банк вимагав повернути суму кредиту в повному обсязі, а також нараховані проценти та штрафні санкції (том 1, а. с. 17-19). 
		 
		У травні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із цим позовом, у якому просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за Кредитним договором у розмірі 290 443,57 дол. США, з яких: 283 009,57 дол. США - тіло кредиту; 99 885,36 дол. США - проценти за користування кредитом за період з              14 грудня 2018 року до 18 лютого 2019 року. 
		 
		Вказана заборгованість визначена станом на 18 лютого 2019 року, тобто до моменту направлення банком 26 лютого 2019 року відповідачам вимоги про дострокове погашення заборгованості, а отже, відсутні підстави стверджувати, що пред`явлені позивачем вимоги або частина з них про стягнення заборгованості за тілом кредиту та процентами знаходяться поза межами строку кредитування. 
		 
		Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. 
		 
		Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. 
		 
		Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведеній постанові суду касаційної інстанції, на яку посилався заявник у касаційній скарзі. 
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції здійснив протокольне закриття підготовчого судового засідання, що суперечить положенням статті 200 ЦПК України, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частин 4, 5 та 8 статті 259 ЦПК України ухвали суду, які оформлюються окремим документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до протоколу судового засідання. 
		 
		Отже, постановлення судом першої інстанції ухвали про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по сутібез виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання від 15 квітня           2021 року, не свідчить про порушення судом норм процесуального права та не впливає на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, а отже, не може бути підставою для його скасування.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про витребування від АТ КБ «ПриватБанк» оригіналу кредитної справи та виписок з банківських рахунків позичальника, а також про призначення у справі судової економічної експертизи, не заслуговують на увагу, оскільки сторона відповідача заявила зазначені клопотання вже після постановлення Шевченківським районним судом міста Києва ухвали від 15 квітня 2021 року про закриття підготовчого засідання та призначення справи до судового розгляду по суті, у зв`язку з чим суд першої інстанції ухвалами від 11 жовтня 2021 року відмовив у задоволенні цих клопотань з огляду на те, що представник відповідача не навів належних обґрунтувань з приводу поважності причин незаявлення відповідних клопотань на стадії підготовчого провадження (том 1, а. с. 199-202). 
		 
		Крім того, колегія суддів зауважує, що Шевченківський районний суд міста Києва ухвалою від 13 серпня 2019 року відкрив провадження у цій справі та визначив провести розгляд справи з повідомленням сторін за правилами позовного провадження у спрощеному порядку. Також суд встановив відповідачам строк для надіслання (надання) до суду відзиву на позовну заяву і всіх доказів, які можливо доставити до суду, що підтверджують заперечення проти позову, - протягом п`ятнадцяти днів з дня одержання копії цієї ухвали (том 1, а. с. 71, 72). 
		 
		27 квітня 2020 року відповідач ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 27 квітня 2020 року, а 08 липня 2020 року він ознайомився з матеріалами цієї справи (том 1, а. с. 97, 108). 
		 
		23 липня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження (том 1, а. с. 122, 123). 
		 
		Шевченківський районний суд міста Києва ухвалою від 07 вересня 2020 року вирішив проводити розгляд справив порядку загального позовного провадження. Призначив підготовче судове засідання на 28 жовтня 2020 року, про що сторони були належним чином повідомлені (том 1, а. с. 127-129). 
		 
		28 жовтня 2020 року справу знято з розгляду у зв`язку з перебуванням головуючого судді у нарадчій кімнаті. Підготовче судове засідання відкладено на 08 лютого               2021 року (том 1, а. с. 131). 
		 
		У підготовчому судовому засіданні 08 лютого 2021 року була присутня представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Боброва К. Л., яка на питання суду щодо наявності будь-яких клопотань, відповіла, що клопотань немає. Заслухавши думку сторони відповідача, суд ухвалив відкласти підготовче судове засідання на 15 квітня 2021 року (том 1, а. с. 141). 
		 
		Шевченківським районним судом міста Києва ухвалою від 15 квітня 2021 року, занесеною до протоколу судового засідання,закрив підготовче засідання та призначив справу до судового розгляду по суті. У засіданні брав участь представник позивача (том 1, а. с. 150, 151). 
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. 
		 
		За правилами частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. 
		 
		Отже, відповідач ОСОБА_1 та його представник мали можливість і не були позбавлені права до постановлення судом першої інстанції ухвали про закриття підготовчого засідання у цій справі подати клопотання про витребування доказів та призначення судової економічної експертизи, однак протягом тривалого проміжку часу (більше одного року) таким правом не скористалися. 
		 
		Крім того, колегія суддів зауважує, що відмова у цій справі у витребуванні оригіналу кредитної справи та виписок з банківських рахунків не призвела до неможливості встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору по суті, оскільки банк долучив до позовної заяви належним чином засвідчені копії укладених між сторонами правочинів, а інші учасники справи не ставили під сумнів відповідність поданих копій їх оригіналу. Водночас, під час розгляду справи позивач надав виписки за рахункамипозичальника, які є належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором. 
		 
		З урахуванням наведеного, факт відмови в задоволенні вказаних клопотань не свідчить про порушення судом першої інстанції принципу змагальності сторін, так як серед обов`язків суду, встановлених частиною п`ятою статті 12 ЦПК України, окрім сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, також визначено запобігання зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами. 
		 
		Аргументи заявника про те, що суд апеляційної інстанції також необґрунтовано відхилив його клопотання про витребування від АТ КБ «ПриватБанк» оригіналу кредитної справи та виписок з банківських рахунків позичальника, а також про призначення у справі судової економічної експертизи, не заслуговують на увагу з огляду на таке. 
		 
		У пунктах 6, 7 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу. 
		 
		Згідно з частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. 
		 
		Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. 
		 
		Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. 
		 
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположєних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 
		 
		Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає. 
		 
		З матеріалів справи відомо, що Київський апеляційний суд ухвалою від 11 вересня 2023 року відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою  ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року, а ухвалою від 26 жовтня 2023 року закінчив проведення підготовчих дій та призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи (том 2, а. с. 157, 158, 162). 
		 
		За таких обставин, оскільки у поданій 07 листопада 2022 року апеляційній скарзі на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року ОСОБА_1 не заявляв клопотань про витребування доказів та призначення у справі судової економічної експертизи, то згідно з вимогами пунктів 6, 7 частини другої статті 356, частини другої статті 367 ЦПК України апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні таких клопотань, які були подані до цього суду лише 29 грудня 2023 року. 
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно не задовольнив клопотання про відкладення судового засідання, призначеного на 13 липня 2022 року, у зв`язку з воєнним станом і перебуванням відповідача та його представника за межами міста Києва, є неспроможними, оскільки між воєнними діями (бойовими діями) у державі та неявкою у судове засідання має бути причинний зв`язок, підтверджений належними доказами. 
		 
		Діючий в Україні воєнний стан, зважаючи на ненадання суду першої інстанції належних доказів перебування відповідача та його представника за межами міста Києва, а також не наведення обставин відсутності у них технічної можливості прийняти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, не є безумовною підставою для відкладення судового засідання з огляду на відсутність активних бойових дій у місті Києві станом на 13 липня 2022 року і збереження контролю Української влади за ситуацією у названому населеному пункті. 
		 
		З огляду на вказане, зважаючи на відкладення судового засідання, призначеного на 16 лютого 2022 року, саме за клопотанням сторони відповідача, враховуючи належне повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи 13 липня 2022 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторони відповідача. 
		 
		З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, обмеження відповідача у доступі до правосуддя не знайшли свого підтвердження. Відмова у задоволенні вказаних клопотань є обґрунтованою. 
		 
		Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99). 
		 
		Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. 
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, під час вирішення позову в частині витребування земельних ділянок було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій в означеній частині, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. 
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. 
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у нескасованій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). 
		 
		Оскільки Верховний Суд ухвалою від 24 липня 2024 року зупинив виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 січня 2024 року до закінчення касаційного провадження, то необхідно поновити їх виконання. 
		 
		Щодо клопотання про розгляд справи за участю сторони 
		 
		У касаційній скарзі  ОСОБА_1 також просив суд здійснювати розгляд касаційної скарги за його участю у судовому засіданні. 
		 
		Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. 
		 
		Абзац другий частини першої вказаної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. 
		 
		Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. 
		 
		Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. 
		 
		Верховний Суд створив учасникам процесу у цій справі належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи мав право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. 
		 
		З огляду на вказане, а також ураховуючи те, що сторони у справі вже надали свої аргументи, суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не знайшла, то у задоволенні клопотання  ОСОБА_1  про розгляд справи за участю сторін слід відмовити. 
		 
		Щодо судових витрат 
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 
		 
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. 
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ: 
		 
		У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за участі сторін у справі відмовити. 
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 залишити без задоволення. 
		 
		Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2022 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 10 січня 2024 року залишити без змін. 
		 
		Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва                         від 13 липня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 січня 2024 року. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		 
		Судді:Є. В. Петров   А. І. Грушицький   І. В. Литвиненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...