Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 369/3056/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; визнання права власності.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 19.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 19.11.2024.
Дата набрання законної сили: 06.11.2024
Номер судового провадження: 14-131цс24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		У Х В А Л А
		06 листопада2024 року
		м. Київ
		 
		Справа № 369/3056/21
		Провадження № 14-131цс24
		Велика Палата Верховного Суду у складі
		судді-доповідача Мартєва С. Ю.,
		суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Погрібного С. О., Ткача І. В., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,     
		перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ
		за касаційною скаргою адвоката Савченко Вікторії Сергіївни в інтересах ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2022 року у складі судді Волчка А. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року у складі колегії суддів Білич І. М., Коцюрби О. П., Слюсар Т. А.,
		УСТАНОВИЛА:
		1.           У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною власністю та його поділ.
		2.           Позов мотивував тим, що 05 жовтня 2013 року між ним та відповідачкою укладено шлюб, який рішенням від 01 липня 2021 року Києво-Святошинський районний суд Київської області розірвав. 
		3.           22 грудня 2016 року відповідачка отримала дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,07 га з призначенням 01.03 - для ведення особистого селянського господарства. 06 квітня 2017 року земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 1223663532224, кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, загальна площа 0,0699 га, цільове призначення «для ведення особистого селянського господарства». 
		4.           18 травня 2017 року відповідачка надала йому довіреність, якою уповноважила його представляти її інтереси в усіх підприємствах, установах, організаціях незалежно від їх підпорядкування і форм власності з усіх питань, що стосуються зміни цільового призначення, будівництва, передачі в оренду та проведення державної реєстрації вказаної земельної ділянки. На той момент сторони домовилися, що земельна ділянка використовуватиметься виключно на користь сім`ї, а тому він вклав усі свої сили, ресурси та грошові кошти на її розвиток.
		5.           18 вересня 2017 на підставі рішення № 8/2 Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області цільове призначення земельної ділянки було змінено на «для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства» та присвоєно адресу: АДРЕСА_1 .
		6.           На зазначеній земельній ділянці його зусиллями побудовано, а 13 серпня 2019 року зареєстровано право власності на ім`я відповідачки на об`єкт нерухомого майна - автомобільну заправочну станцію багатопаливну (АЗС БП).
		7.           Вартість земельної ділянки та обладнання на ній, що належить відповідачці, внаслідок трудових та грошових вкладень позивача збільшилася з 94 128,00 грн до 718 000,00 грн. Тобто орієнтовна вартість невід`ємного поліпшення об`єкта саме ним складає 623 872,00 грн, що є істотним та значним збільшенням вартості об`єкта.
		8.            ОСОБА_1 просив суд:
		визнати об`єкт нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 1223663532224 - земельну ділянку з кадастровим номером 3222482001:01:005:5412, загальною площею 0,0699 га, за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням «для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства» спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;
		визнати об`єкт нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - АЗС БП, реєстраційний номер ОНМ 1894524432224 , що знаходиться на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, з цільовим призначенням «для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства», спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;
		визначити частки права власності об`єкта спільної сумісної власності, а саме нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 1223663532224 - земельної ділянки з кадастровим номером 3222482001:01:005:5412, загальною площею 0,0699 га, за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням «для розміщення та експлуатації та будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства» у рівних частинах по 1/2 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
		визначити частки права власності об`єкта спільної сумісної власності, а саме нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - АЗС БП, реєстраційний номер ОНМ 1894524432224 , що знаходиться на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, з цільовим призначенням «для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства», у рівних частинах по 1/2 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
		9.           Рішенням від 12 вересня 2022 року Києво-Святошинський районний суд Київської області позов задовольнив частково.
		Визнав об`єкт нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно АЗС БП, реєстраційний номер 1894524432224, що знаходиться на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, з цільовим призначенням «для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства» спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
		Визначив частки права власності нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 1223663532224, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 3222482001:01:005:5412, загальною площею 0,0699 га, за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням «для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства», у рівних частинах по 1/2 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
		Визначив частки права власності об`єкта спільної сумісної власності, а саме нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно АЗС БП, реєстраційний номер ОНМ 1894524432224 , що знаходиться на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482001:01:005:5412, з цільовим призначенням «для розміщення та експлуатації та будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства», рівними частинами по 1/2 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . 
		Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 7 264,00 грн.
		У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
		10.        Рішення мотивував тим, що за час перебування в шлюбі збудований сторонами та введений в експлуатацію об`єкт нерухомості - АЗС БП, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1894524432224, який зареєстровано за відповідачкою. Враховуючи вимоги статей 60-72 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статті 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), дійшов висновку, що така автомобільна заправна станція є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому наявні підстави для його поділу.
		11.        Виходив з того, що земельна ділянка, одержана відповідачкою ОСОБА_2 у період шлюбу, є її власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержання членом подружжя майна внаслідок приватизації земельної ділянки.
		12.        При цьому місцевий суд не погодився із твердженням позивача, що спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя у зв`язку з істотним збільшенням у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат, оскільки .належних та достатніх доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка істотно збільшилася у своїй вартості саме за рахунок спільних зусиль сторін, а не загальної тенденції на подорожчання нерухомості в Київській області, матеріали справи не містять.
		13.        Зазначив, що надані позивачем звіти про оцінку майна лише встановлюють ринкову вартість спірного об`єкта і не містять доказів вкладення окремих (власних) коштів чи власної трудової діяльності в нього, як було заявлено в позові.
		14.        Місцевий суд узяв до уваги правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, про те, що земельна ділянка, приватизована одним із подружжя у період шлюбу для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя. Разом з тим у разі будівництва подружжям на такій земельній ділянці житлового будинку, право спільної сумісної власності на який виникає в обох з подружжя, відповідне право в обох з подружжя виникає і на земельну ділянку, відведену для будівництва будинку.
		15.        Приймаючи до уваги те, що побудована сторонами в період шлюбу АЗС БП є спільною сумісною власністю подружжя, доказів про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя сторонами не надано, суд першої інстанції дійшов висновку про її поділ між сторонами виходячи із правил рівності часток подружжя в спільному майні, тобто по частині.
		16.        Крім того, оскільки на спірній земельній ділянці, яка не є спільною сумісною власністю подружжя, було збудовано вищезазначений об`єкт нерухомості, право спільної сумісної власності на який виникає в обох з подружжя, вважав, що і на земельну ділянку виникає право власності в обох сторін по частині.
		17.        Постановою від 04 квітня 2023 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Савченко В. С. залишив без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2022 року залишив без змін.
		18.        Постанову апеляційний суд мотивував тим, що автомобільна заправка багатопаливна збудована та введена в експлуатацію за час перебування сторін у шлюбі, а тому виходячи з приписів статті 60 СК України є спільним сумісним майном подружжя.
		19.        Зазначив, що відповідачка належності спірного майна до своєї особистої приватної власності не довела, презумпції спільності права власності подружжя на майно, за якою частки подружжя є рівними, не спростувала. Отже, позивач є співвласником спірного майна та має право на частину від нього. При цьому факт реєстрації права власності на АЗС БП лише на ім`я одного із подружжя, а саме відповідача, не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя.
		20.        Колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову в частині визнання спірної автомобільної заправки спільною сумісною власністю сторін та визнання частини права власності на неї за позивачем.
		21.        Також колегія суддів погодилася з висновком місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання спірної земельної ділянки спільною сумісною власність сторін та визнання частини права власності на неї за позивачем.
		22.        Виходила з того, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є насамперед встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
		23.        Вважала, що не можуть бути підставою для скасування судового рішення і доводи апеляційної скарги в частині того, що на час ухвалення судового рішення АЗС БП не існувало, на підтвердження чого відповідачка надала до суду документи технічної інвентаризації об`єкта, здійсненої ПП «Вечірня столиця», за якими «всі будівлі та споруди знесено, ділянка вільна від забудови», оскільки на момент ухвалення рішення місцевим судом матеріали справи не містили доказів відсутності АЗС БП на спірній земельній ділянці. При цьому самі лише пояснення сторін у справі не є доказами у розумінні статті 76 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		24.        30 травня 2023 року адвокат Савченко В. О. в інтересах ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, просила скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року, справу направити на новий розгляд, судові витрати покласти на позивача.
		25.        Доводи касаційної скарги містять підставу касаційного оскарження, передбачену пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України (далі - ЦПК України); пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.
		26.        Касаційну скаргу мотивувала тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 17 січня 2019 року у справі № 708/254/18, щодо припинення права на знищене нерухоме майно та щодо документів, які підтверджують факт знищення майна.
		27.        Зазначила, що суди проігнорували той факт, що АЗС БП на момент ухвалення рішення місцевим судом уже не існувала як фізичний об`єкт. Довідка про технічну інвентаризацію є документом, який підтверджує факт знищення майна. Оскільки право власності на АЗС БП припинено внаслідок знищення об`єкта, то вона не може бути поділена. Суди здійснили поділ неіснуючого нерухомого майна. У свою чергу апеляційний суд, відхиляючи ту обставину, що позивач визнав факт знищення АЗС БП, допустив грубе порушення вимог частини першої статті 82 ЦПК України, оскільки такі обставини є преюдиційними і не підлягають доказуванню. 
		28.        Виходила з того, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2020 року у справі № 608/687/19, щодо права апеляційного суду встановлювати нові обставини.
		29.        Вважала, що суди попередніх інстанцій порушили право заявника на справедливий суд, а також передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і громадянина (далі - Конвенція) принципи справедливості, добросовісності та розумності.
		30.        Зазначила, що ринкова вартість земельної ділянки, яка є її особистою приватною власністю, становить 588 000,00 грн, а ринкова вартість АЗС БП - 130 000,00 грн. Перехід права власності до позивача на частину земельної ділянки, яка є її особистою приватною власністю, у зв`язку з присудженням частки неіснуючої АЗС БП жодним чином не відповідає принципам справедливості, добросовісності та розумності. Набуття права власності позивачем на неіснуючий об`єкт дозволило йому набути права власності на земельну ділянку, вартість якої в чотири з половиною рази перевищує вартість АЗС БП.
		31.        Вважала, що суди безпідставно відхили факт незаконної реєстрації АЗС БП та проігнорували рішення Київського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2022 року у справі № 320/17159/21, яким визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на АЗС БП. 
		32.        Виходила з того, що підставою для здійснення державної реєстрації АЗС БП є довідка асоціації «Авістор-буд» від 08 серпня 2019 року № 1350, відповідно до якої вказаний об`єкт побудовано до 05 серпня 1992 року. Вказана довідка як підстава виникнення права власності не відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», та містить недостовірну інформацію, а тому державний реєстратор не мав права вносити відомості про АЗС БП до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 
		33.        Зазначила, що на цей час АЗС БП відсутня як фактично, так і юридично. Здійснивши поділ АЗС БП, суди фактично узаконили незаконну реєстрацію вказаного об`єкта, проігнорувавши встановлений Київським окружним адміністративним судом факт незаконної реєстрації АЗС БП як об`єкта нерухомості.
		34.        У липні 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив відмовити в задоволенні касаційної скарги.
		35.        Відзив мотивував тим, що жодна зі сторін не заперечує того факту, що відповідна земельна ділянка та АЗС БП на ній існували на момент звернення позивача до суду. Так само ніхто не заперечував, що вартість усього комплексу значно перевищує початкову вартість отриманої безкоштовно відповідачем земельної ділянки. Внаслідок трудових та грошових вкладень позивача вартість земельної ділянки та обладнання на ній збільшилася з 94 128,00 грн до 718 000,00 грн.
		36.        Зазначив, що хтось від імені відповідачки звертався до адміністративного суду з метою визнання АЗСБП  незаконною, проте його не повідомили про розгляд цієї справи. Представник відповідачки звертався в поліцію щодо знищення АЗС БП. Відповідачка не повідомляла про наявність такого спору до моменту апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Водночас на все спірне майно ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 лютого 2021 року застосовано заходи забезпечення позову. Виходячи з наведеного виникає питання щодо добросовісності дій відповідачки, які можуть свідчити про її суперечливу поведінку.
		Розгляд у Верховному Суді
		37.        Ухвалою від 14 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження у справі; витребував справу із місцевого суду.
		38.        Ухвалою від 27 серпня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
		39.        Ухвалою від 04 жовтня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 369/3056/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, а саме за необхідності відступити від висновку щодо підстав припинення права власності на земельну ділянку (частку у праві на неї) у зв`язку з набуттям іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на такій земельній ділянці, за рішенням суду у справах про поділ спільного майна подружжя (визнання права на частку в праві спільної власності подружжя без вимог щодо поділу майна в натурі), викладеного у постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, шляхом його конкретизації.
		40.        Ухвалу мотивував тим, що співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (стаття 370 ЦК України).
		41.        Колегія суддів Другої судової палати зазначила, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається за законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (частина друга статті 364 ЦК України).
		42.        Виходила з того, що поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділу його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі. Такий висновок зроблено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року в справі № 640/19644/15 (провадження № 61-9395св19).
		43.        Вважала, що присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта та п`ята статті 71 СК України).
		44.        Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважила, що відповідно до статті 378 ЦК України право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
		45.        У статті 140 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачені спеціальні підстави припинення права власності на земельну ділянку. Однією з таких підстав є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
		46.        Також зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19) наголошено, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства [пункт 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18)]. Тому не допускається набуття права власності на об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці. Отже, виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності набуває той, хто має речове право на землю.
		47.        У пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) викладено висновок, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди superficies solo cedit (збудоване приростає до землі) має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.
		48.        Колегія суддів звернула увагу на те, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) зроблено такі висновки: «Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58)). 
		Велика Палата Верховного Суду зауважує, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)) …>
		Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.
		приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.
		> хибним є висновок апеляційного суду про те, що таке стягнення призведе до порушення права відповідача на мирне володіння його майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції), зокрема внаслідок нібито примусового набуття права власності на автомобіль і відсутності згоди на виплату компенсації позивачці. Відповідач є власником цієї речі як такої, яку він придбав разом із позивачкою у шлюбі, тобто у спільну сумісну власність. Тому не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі».
		49.        Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважила, що статтею 41 Конституції України, статтею 321 ЦК України гарантовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 
		50.        Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. 
		51.        За усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (East/West Alliance Limited v. Ukraine, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). 
		52.        Зазначила, що тлумачення вказаної норми права, з урахуванням актуальних висновків Великої Палати Верховного Суду дає підстави для висновку, що, за загальним правилом, виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на збудовані на такій земельній ділянці будівлі або споруди набуває той, хто має речове право на землю. Об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.
		53.        Виходила з того, що оскільки об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, є єдиним об`єктом права власності, окремий поділ об`єкта нерухомості в натурі або виділ частки без відповідного поділу (виділу частки) земельної ділянки, призначеної для його обслуговування, не допускається згідно із законом (частина друга статті 183 цього Кодексу).
		54.        Дійшла висновку, що цивільний закон, у тому числі положення статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, конструкцій автоматичного та безкомпенсаційного припинення права приватної власності на земельну ділянку на підставі рішення суду про поділ спільного майна подружжя або про визнання права на частку в праві спільної власності не містить. Це не відповідає конституційним засадам непорушності права власності, оскільки його примусове припинення можливе лише як виняток - з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Виняток із цього загального правила допускається лише при примусовому відчуженні таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості в умовах воєнного чи надзвичайного стану та конфіскації майна (стаття 41 Конституції України, стаття 321 ЦК України).
		55.        Вважала, що саме тому у справах про поділ спільного майна подружжя або про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі об`єкт нерухомості, за наявності підстав вважати його об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, який розташований на земельній ділянці, що належить на праві приватної власності одному з подружжя, залишається у власності подружжя, який є власником земельної ділянки, а інший з подружжя має право на виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки у праві власності.
		56.        При цьому зазначила, що не виключається поділ подружжям в натурі будинку, будівлі, споруди (виділ частки зі спільного майна), що є спільною сумісною власністю подружжя, який знаходиться на такій земельній ділянці, однак виключно з одночасним переходом до особи, яка не мала права власності на земельну ділянку, цього права пропорційно розміру його частки у спільній власності на вказаний будинок, будівлю, споруду на підставі статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Проте такий перехід права на земельну ділянку може допускатися лише за умови попереднього і повного відшкодування власнику вартості такої частки. Вирішення такого спору не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації і про гарантії її отримання, або ж звертатися до суду з відповідним позовом в іншій справі. Тому припинення права приватної власності (частки у праві) відповідача на земельну ділянку за вимогою другого з подружжя можливе за умови одночасного присудження власнику грошової компенсації замість його частки у праві власності на земельну ділянку. Це передбачає обов`язкове попереднє внесення позивачем відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду за правилом частини п`ятої статті 71 СК України, що є гарантією відшкодування власнику вартості такої частки.
		57.        Вважала, що такий підхід відповідає принципам розумності та справедливості, запобігає ситуаціям безкомпенсаційного припинення права приватної власності (частки у праві) на такі земельні ділянки за рішеннями судів, особливо у випадках, коли таке припинення є вочевидь непропорційним втручанням у право власника земельної ділянки, з урахуванням характеристик (площі та вартості) цієї земельної ділянки та розташованого на ній об`єкта нерухомості.
		58.        Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважила, що за обставин цієї справи припинення права приватної власності відповідача на спірну земельну ділянку (частку у праві власності на неї) є вочевидь непропорційними втручанням у її права за відсутності волевиявлення позивача щодо компенсації вартості такої частки шляхом попереднього внесення ним відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду за правилом частини п`ятої статті 71 СК України. Тому підстави для задоволення позову немає.
		59.        Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 зроблено висновок, що:
		«земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.
		Разом з тим, виходячи зі статті 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об`єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться. Такі самі норми містяться в нині чинних статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України».
		60.        Наголосила, що в наведеній справі суди в порядку поділу майна подружжя визнали за сторонами право власності в рівних частках за кожним на будинок, який є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, та земельну ділянку, на якій розташований цей будинок, який належав на праві приватної власності відповідачу, без оцінки пропорційності втручання у права власності відповідача та вирішення питання компенсації у зв`язку з припиненням за рішенням суду права власності на земельну ділянку (частку у праві на неї).  
		61.        Аналогічний висновок підтверджений у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, який врахували суди в цій справі.
		62.        Дійшла висновку, що такий підхід запровадив в судову практику конструкцію автоматичного та безкомпенсаційного припинення права приватної власності на земельні ділянки на підставі рішення суду про поділ спільного майна подружжя або про визнання права на частку в праві спільної власності, який неодноразово застосований і в практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зокрема у постановах від 25 лютого 2019 року у справі № 199/2099/17, від 27 січня 2020 року у справі № 150/718/18, від 17 березня 2021 року у справі № 676/5479/18, від 16 жовтня 2023 року у справі № 317/3170/22.
		63.        Тому колегія суддів Другої судової палати вважала, що без відступу від висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі               № 6-2710цс15 (шляхом конкретизації), колегія суддів позбавлена можливості ухвалити остаточне рішення у цій справі.
		64.        Конкретизація висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є формою відступлення від нього, про що свідчить практика Великої Палати Верховного Суду [див. пункт 62 постанови від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), пункт 42 постанови від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20)].
		65.        У зв`язку з наведеним колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо підстав припинення права власності на земельну ділянку (частку у праві на неї) у зв`язку з набуттям іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на такій земельній ділянці, за рішенням суду у справах про поділ спільного майна подружжя (визнання права на частку в праві спільної власності подружжя без вимог щодо поділу майна в натурі), викладеного у постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, шляхом його конкретизації та визначення, що:
		«у справах про поділ спільного майна подружжя або про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі, об`єкт нерухомості, за наявності підстав вважати його об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, який розташований на земельній ділянці, що належить на праві приватної власності одному з подружжя, залишається у власності подружжя, який є власником земельної ділянки, а інший з подружжя має право на виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки у праві власності.
		Не виключається поділ подружжям в натурі будинку, будівлі, споруди (виділ частки із спільного майна), що є спільною сумісною власністю подружжя, який знаходиться на такій земельній ділянці, однак виключно з одночасним переходом до особи, яка не мала права власності на земельну ділянку, цього права пропорційно розміру його частки у спільній власності на вказаний будинок, будівлю, споруду на підставі статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Проте такий перехід права на земельну ділянку може допускатися лише за умови попереднього і повного відшкодування власнику вартості такої частки. Вирішення такого спору не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації і про гарантії її отримання, або ж звертатися до суду з відповідним позовом в іншій справі. Тому припинення права приватної власності (частки у праві) відповідача на земельну ділянку за вимогою другого з подружжя можливе за умови одночасного присудження власнику грошової компенсації замість його частки у праві власності на земельну ділянку. Це передбачає обов`язкове попереднє внесення позивачем відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду за правилом частини п`ятої статті 71 СК України, що є гарантією відшкодування власнику вартості такої частки».
		66.        Згідно з абзацом другим підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, справа повертається (передається) відповідній колегії суддів або палаті (об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії суддів (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		67.        З огляду на відсутність підстав для передачі справи на її розгляд Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з таких підстав.
		68.        У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		69.        Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
		70.        У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики. 
		71.        Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		72.        ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
		73.        Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
		74.        У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
		75.        В інших справах ЄСПЛ також неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти Росії», заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії», заява № 8269/02, пункт 38).
		76.        У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, якими потрібно керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).
		77.        У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, треба пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
		78.        Судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49). 
		79.        Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
		80.        Водночас принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це означало б неможливість виправити судом свою позицію або виключало б можливість динамічного розвитку права та суспільних правовідносин.
		81.        В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
		82.        Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. 
		83.        Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41)].
		84.        Тож Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Такі підстави необхідності відступу мають бути належним чином мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		85.        Відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
		86.        Відповідно до пунктів 25-27, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
		87.        Серед цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
		88.        Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
		89.        На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
		90.        Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просила відступити від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 щодо підстав припинення права власності на земельну ділянку (частку у праві на неї) у зв`язку з набуттям іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на такій земельній ділянці, за рішенням суду у справах про поділ спільного майна подружжя (визнання права на частку в праві спільної власності подружжя без вимог щодо поділу майна в натурі).
		91.        З огляду на постанову від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 Верховний Суд України вирішував питання поділу спільного майна подружжя, а саме жилого будинку з надвірними будівлями,побудованого сторонами в період шлюбу на земельній ділянці, яка виділена відповідачу рішенням районної ради для індивідуального житлового будівництва.
		92.        У справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України вирішував питання поділу спільного майна подружжя, зокрема житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, ступінь готовності якого на час розгляду справи становила 100 %, однак у встановленому законом порядку він до експлуатації не прийнятий і його державна реєстрація не здійснена, а також вирішував питання  визначення порядку користування земельною ділянкою, яка передана відповідачу в приватну власність рішенням виконкому міської ради для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
		93.        За змістом цих постанов Верховний Суд України дійшов висновку про те, що відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і статті 22 КпШС України (аналогічні норми містяться і в статтях 60, 63, 70 СК України, частині третій статті 368, частині другій статті 372 ЦК України) земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.
		Разом з тим, виходячи зі статті 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об`єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.
		Такі самі норми містяться в нині чинних статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.
		94.        Проте у справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, сторони наголошували на тому, що об`єкт, який є предметом поділу між подружжям, а саме АЗС БП, знищено, а земельна ділянка вільна від забудов.
		95.        Згідно з положеннями статті 349 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності на майно припиняється в разі його знищення.
		96.        Сторони у справі як до ухвалення рішення судом першої інстанції, так і представник відповідача в суді апеляційної інстанції повідомляли суди про знищення майна, яке було об`єктом спільної сумісної власності, а відповідач ОСОБА_2 , як власник знищеного майна, зверталася до Білогородської сільської ради та до Державної інспекції архітектури та містобудування України із заявою про внесення відомостей про факт знищення АЗС БП.
		97.        Таким чином, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що фактичні обставини у справах № 6-814цс15, 6-2710цс15 та у справі, що розглядається, не є подібними та відрізняються, що свідчить про нерелевантність правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15.
		98.        Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснений Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язковий для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору (див., зокрема, пункт 18.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 191/4364/21).
		99.        Водночас у постановах від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України не формулював висновків з приводу підстав припинення права власності на земельну ділянку (частку у праві на неї) у зв`язку з набуттям іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які були розташовані на такій земельній ділянці, однак були знищені під час розгляду справи, за рішенням суду у справах про поділ спільного майна подружжя (визнання права на частку в праві спільної власності подружжя без вимог щодо поділу майна в натурі).
		100.     Тому відсутні передумови для прийняття цієї справи Великою Палатою Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України.
		101.     Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд Другій судовій палаті Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України.
		Керуючись підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		УХВАЛИЛА:
		1.           Справу № 369/3056/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною власністю та його поділ за касаційною скаргою адвоката Савченко Вікторії Сергіївни в інтересах ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2023 року - повернути на розгляд Другій судовій палаті Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
		2.           Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
		Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                                                                    С. Ю. Мартєв
		Судді                   О. О. Банасько                                                           О. В. Кривенда
		                             О. Л. Булейко                                                             М. В. Мазур
		                             Ю. Л. Власов                                                              С. О. Погрібний
		                             І. А. Воробйова                                                          І. В. Ткач
		                             М. І. Гриців                                                                 В. Ю. Уркевич
		                             Ж. М. Єленіна                                                            Є. А. Усенко
		                             В. В. Король                                                               Н. В. Шевцова  
		                             С. І. Кравченко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...