Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 922/5426/23 : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Відшкодування шкоди; Інший спір про відшкодування шкоди.
Надіслано судом: 26.11.2024. Зареєстровано: 27.11.2024. Забезпечено надання загального доступу: 28.11.2024.
Дата набрання законної сили: 21.11.2024
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		21 листопада 2024 року 
		м. Київ
		cправа №  922/5426/23 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Жайворонок Т. Є. - головуючої, Булгакової І. В., Колос І. Б.,
		 
		за участю секретаря судового засідання - Іщука В. В.,
		представників:
		 
		позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство "Щасливий фермер"» - Мазепи Г. Б.,
		відповідача: Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи "Харківгаз"» - Браткової О. Ю.,
		третьої особи-1:  ОСОБА_1 - не з`явився,
		третьої особи-2: Харківської районної державної адміністрації Харківської області - не з`явився,
		третьої особи-3: Глибоцької сільської ради - не з`явився,
		третьої особи-4: Головного управління Держгеокадастру у Харківській області - не з`явився,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство "Щасливий фермер"»
		на постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.07.2024 (колегія суддів: Білоусова Я. О. (головуюча), Мартюхіна Н. О., Пуль О. А.) 
		 
		у справі за позовом  Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство "Щасливий фермер"»
		до Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи "Харківгаз"»,
		за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1, Харківської районної державної адміністрації Харківської області, Глибоцької сільської ради, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області,
		про стягнення збитків та здійснених на них нарахувань,
		 
		УСТАНОВИВ:
		 
		У грудні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство "Щасливий фермер"» (далі - позивач,  Підприємство) подало до господарського суду позов, в якому просило стягнути з Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи "Харківгаз"» (далі - відповідач, Оператор ГРМ):
		 
		1)          196  601,54 грн, з яких 126  300,00  грн реальних збитків, 58  924,64  грн інфляційних втрат, 11  376,90  грн 3  % річних за період з 15.12.2020 до 15.12.2023;
		 
		2)          3  668  495,30  грн, що складаються з: 
		 
		-          2  175  850,13  грн, з яких 1  600  372,52  грн збитки у вигляді упущеної вигоди у 2020 році, 486  821,35  грн інфляційні втрати, 88  656,26  грн 3  % річних; 
		 
		-          1  492  645,17  грн, з яких 1  097  864,37  грн збитки у вигляді упущеної вигоди у 2021 році, 333  962,13  грн інфляційних втрат, 60  818,67  грн 3  % річних;
		 
		3)          250  000,00  грн моральної шкоди;
		 
		4)          суму судових витрат зі сплати судового збору, витрати на професійну правничу допомогу, оплату експертного економічного дослідження від 07.11.2023 №  4-010/23 та проведення наукової експертизи від 01.11.2021 №  01-07/742.
		 
		Позов обґрунтовано тим, що внаслідок аварії на газопроводі у 2019 році, який проходить по орендованій позивачем земельній ділянці с.-г. призначення, яка сталася через порушення Оператором ГРМ вимог законодавства щодо прокладення, розмітки та експлуатації газопроводу, що підтверджується судовими рішеннями у справі №  922/89/21, позивач:
		 
		-          поніс збитки, що полягають у витратах на ремонт пошкодженої с.-г. техніки (реальні збитки) та недоотримані прибутку з врожаю кукурудзи у 2020 році та з врожаю соняшника у 2021 році (упущена вигода) на полях площею 27,4265 га та 71,8836 га;
		-          зазнав моральної шкоди, що виражається в приниженні ділової репутації Підприємства, підриві довіри до його діяльності, порушенні звичайного режиму господарської діяльності, зменшенні кола контрагентів, створенні перешкод в управлінні підприємством, спричиненні реальної загрози життю та здоров`ю працівників, зайнятих на с.-г. роботах.
		 
		Матеріально-правовою підставою позову визначено, зокрема,   ст. 22, 23, 1166, 1167, 1187, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. 224 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
		 
		В ухвалі від 29.01.2024 Господарський суд Харківської області залучив до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_1 (далі - третя особа-1), Харківську районну державну адміністрацію Харківської області (далі - третя особа-2), Глибоцьку сільську раду (далі - третя особа-3) та Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - третя особа-4).
		 
		Господарський суд Харківської області у рішенні від 02.04.2024 позов задовольнив частково. Стягнув з відповідача на користь позивача 126  300,00  грн реальних збитків, 11  376,90  грн 3  % річних, 58  924,64  грн інфляційних втрат, 50  000,00  грн моральної шкоди, 2  959,22 грн судового збору та 3  955,12  грн витрат на професійну правничу допомогу. В решті позову відмовив.
		 
		Висновки суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог мотивовані наявністю: (1) повного складу цивільного правопорушення для стягнення з відповідача суми реальних збитків у заявленому розмірі відповідно до ст. 22, 1166 ЦК України та ст. 224, 225 ГК України із нарахованими на них інфляційними втратами та 3  % річними; (2) підстав вважати, що Підприємство з вини відповідача зазнало моральної шкоди у розмірі 50  000,00  грн, яка стягується відповідно до ст.  23, 1167 ЦК України.
		 
		Відмова у задоволенні решти позовних вимог обґрунтована посиланням на те, що позивач не довів наявності усіх елементів цивільного правопорушення для стягнення з відповідача збитків у вигляді упущеної вигоди, а саме причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою відповідача і збитками та розміру упущеної вигоди.
		 
		Східний апеляційний господарський суд у постанові від 25.07.2024 апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення, а скаргу відповідача - задовольнив, скасувавши рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у їх задоволенні. В решті рішення місцевого господарського суду залишив без змін. Стягнув з позивача на користь відповідача 4  438,82  грн судового збору за подання апеляційної скарги.
		 
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача суми збитків у вигляді упущеної вигоди та моральної шкоди у розмірі 200  000,00 грн. Однак, відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення суми реальних збитків з нарахованими на неї інфляційними втратами та 3  % річними, а також задоволеної суми моральної шкоди, виходив з того, що позивач не довів повного складу цивільного правопорушення як необхідної умови для виникнення у відповідача обов`язку з відшкодування реальних збитків за ст. 22, 1166 ЦК України, а також не надав доказів, які б переконливо свідчили про приниження ділової репутації Підприємства та стягнення моральної шкоди за ст. 23, 1167 ЦК України.
		 
		У поданій у вересні 2024 року касаційній скарзі (її новій редакції) Підприємство, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, а також на наявність підстав касаційного оскарження за п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України (п. 1, 3, 4 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу), просить скасувати постанову апеляційного суду від 25.07.2024, а справу передати на новий апеляційний розгляд.
		 
		За доводами касаційної скарги до спірних правовідносин підлягали застосуванню положення ст. 1187 ЦК України, а не ст. 1166, 1167 цього Кодексу, застосовані судом апеляційної інстанції, оскільки газопровід є джерелом підвищеної небезпеки. 
		 
		Позивач стверджує, що апеляційний суд не звернув уваги, що преюдиційні обставини вини відповідача у заподіяні майнової та моральної шкоди встановлені у справі №  922/89/21, в результаті чого суд неправомірно поклав на позивача обов`язок повторного доведення завдання шкоди, як наслідок, безпідставно відмовив у задоволенні позову повністю, оскільки через винні дії відповідача позивач, зокрема, не отримав прибутку, на який правомірно очікував, а також був позбавлений можливості здійснювати звичайну господарську діяльність внаслідок необізнаності та неможливості встановити, де саме пролягає газопровід відповідача.
		 
		Обґрунтовуючи наявність підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду за п.  1  ч.  2 ст. 287 ГПК України, позивач вказав на неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду щодо питання застосування:
		 
		-          ст. 76 ГПК України - у постановах від 26.11.2019 у справі №  922/643/19, від 19.12.2019 у справі №  520/11429/17;
		 
		-          ст. 1187 ЦК України - у постановах від 21.07.2022 у справі №  752/13375/19 (аналогічні висновки містять постанови від 05.06.2019 у справі №  466/4412/15-ц, від 15.08.2019 у справі №  756/16649/13-ц, від 02.10.2019 у справі №  447/2438/16-ц, від 11.12.2019 у справі №  601/1304/15-ц, від 26.04.2022 у справі №  184/1461/20-ц, від 30.06.2023 у справі №  338/890/20-ц), від 20.12.2023 у справі №  450/446/16-ц;
		 
		-          ст. 22 ЦК України, ст. 224, 225 ГК України (стосовно стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди) - у постановах від 10.06.2020 у справі № 910/12204/17, від 16.06.2021 у справі №  910/14341/18;
		 
		-          правових підстав для покладення на особу відповідальності у вигляді відшкодування шкоди - у постанові від 16.08.2019 у справі №  927/120/18;
		 
		-          ст. 119, 269 ГПК України - у постановах від 05.10.2020 у справі №  607/2905/18, від 11.09.2020 у справі №  608/687/19, від 13.04.2021 у справі №  909/722/14.
		 
		Мотивуючи підставу касаційного оскарження за п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Підприємство вказало на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування ст. 1187 ЦК України у подібних правовідносинах - деліктних відносинах, які виникли внаслідок завдання шкоди через аварію на джерелі підвищеної небезпеки, яким є газопровід.
		 
		Вказуючи на порушення апеляційним судом норм процесуального права щодо недослідження доказів у справі, необґрунтованого відхилення клопотання позивача про долучення на стадії апеляційного провадження нових доказів, встановлення обставин на підставі недопустимих доказів, позивач вважає наявними підстави для скасування оскаржуваної постанови з касаційної підстави за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та передачі справи на новий апеляційний розгляд відповідно до п. 1, 3, 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України.
		 
		Верховний Суд в ухвалі від 30.09.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстав, передбачених п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України (п. 1, 3, 4 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу); встановив учасникам справи строк на подачу відзиву на касаційну скаргу до 15.10.2024.
		 
		До Верховного Суду надали:
		 
		-          відповідач 15.10.2024 - відзив на касаційну скаргу, в якому Оператор ГРМ заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін;
		 
		-          позивач 21.10.2024 - заперечення на відзив на касаційну скаргу з клопотанням про поновлення пропущеного строку на подання доказів, а саме копії листа до відповідача від 27.11.2019 за підписом директора Підприємства з доказами направлення його відповідачу, який спростовує доводи у відзиві на касаційну скаргу про те, що позивач не вживав дій щодо самостійного з`ясування обставин маршруту пролягання газопроводу після аварії.
		 
		Задля обґрунтування поважності причин пропуску процесуального строку для подання доказів на стадії касаційного провадження позивач зазначив, що долучав вказаний лист, який є невід`ємною частиною нотаріально посвідченої заяви свідка - директора Підприємства, до матеріалів справи в суді першої інстанції через систему «Електронний суд» разом із заявою про долучення доказів від 23.01.2024, однак з невідомих заявнику технічних причин лист від 27.11.2019 не був завантажений через систему ЄСІКС, що вказує на відсутність вини позивача у долученні доказів, свідчить про наявність підстав для поновлення пропущеного процесуального строку на подання доказів та долучення листа від 27.11.2019 до матеріалів справи;
		 
		-          відповідач 31.10.2024 - заперечення щодо заперечення на відзив на касаційну скаргу, де Оператор ГРМ просив залишити заперечення позивача без розгляду, а в задоволенні клопотання про поновлення процесуального строку на подання доказів та долучення їх до матеріалів справи - відмовити.
		 
		Розглянувши заперечення позивача на відзив на касаційну скаргу з клопотання про поновлення процесуального строку на подання доказів на стадії касаційного провадження та долучення їх до матеріалів справи, Суд дійшов висновків:
		 
		-          про врахування доводів у запереченнях, оскільки по суті їх зміст в загальному відтворює зміст касаційної скарги, що не суперечить ч. 1 ст. 300 ГПК України;
		 
		-          про відхилення клопотання про поновлення процесуального строку на подання доказів та долучення їх на стадії касаційного провадження, оскільки такі докази не були предметом дослідження судів попередніх інстанцій, а з огляду на зміст ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права, зокрема,  збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, незалежно від причин неподання цих доказів до судів попередніх інстанцій, оскільки є судом права, а не факту. 
		 
		Окрім того, з клопотання позивача про долучення доказів до матеріалів справи від 23.01.2024 вбачається, що позивач, зазначаючи, зокрема, заяву свідка в додатках до клопотання, завантажених до системи ЄСІКС, просив суд першої інстанції долучити саме цей документ до матеріалів справи, однак без листа від 27.11.2019.
		 
		Водночас, враховуючи що вказане клопотання у складі заперечень зареєстроване через відділ діловодства Суду, колегія суддів долучає докази до матеріалів справи, проте залишає їх без розгляду.
		 
		07.11.2024 представник позивача подав до Верховного Суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв`язку з його перебуванням на лікуванні поза межами України, вказавши що докази будуть надані Суду. 
		 
		13.11.2024 представник позивача подав до Верховного Суду докази перебування його на лікуванні поза межами України, що унеможливлює здійснення представництва інтересів Підприємства у судовому засіданні, призначеному на 14.11.2024, розглянувши які колегія суддів ухвалила відкласти розгляд справи на 21.11.2024.
		 
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення відповідача та позивача, Верховний Суд дійшов таких висновків.
		 
		У справі, яка розглядається, суди встановили, що Підприємство з 2017 року є орендарем, зокрема, земельної ділянки с.-г. призначення з кадастровим номером 6325180700:03:015:0001, яка розташована за адресою: Харківська обл., Харківський район, Глибоківська сільська рада, КСП ім. Кірова, та входить до складу земель поля, площею 27,4265 га, на якій провадить вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур, що є основним видом його господарської діяльності.
		 
		Оператор ГРМ є товариством, що здійснює діяльність з розподілу природного газу у порядку, визначеному чинним законодавством.
		 
		У 2019 році на полі, на відстані 1 км від с. Липці по шосе на с. Глибоке, на об`єкті сталевий газопровід високого тиску (діаметром труби 159 мм), який пролягає через вказану орендовану позивачем земельну ділянку, сталася аварія внаслідок пошкодження газопроводу с.-г. технікою - глибокорозпушувачем стрілоподібним ГРС-3 (система внесення добрив), який належить позивачу на праві власності за договором купівлі-продажу від 17.10.2018 №  17/1, укладеного з ТОВ «Земмаш-Техніка», та знаходиться на балансі Підприємства. 
		 
		Обставини аварії встановлені в акті про порушення від 27.10.2019 №  000278, згідно з якого сталевий газопровід високого тиску був пошкоджений тракторним плугом Підприємства (обладнання, що кріпиться до транспортного засобу, який є джерелом підвищеної небезпеки).
		 
		На розгляді господарських судів перебувала справа №  922/89/21 за позовом Оператора ГРМ до Підприємства про відшкодування збитків відповідно до ст. 1166 ЦК України, завданих 27.10.2019 механічним пошкодженням підводного сталевого газопроводу високого тиску Д159 мм на полі, на відстані 1 км від с. Липці по шосе на с. Глибоке, внаслідок чого виникла аварійна ситуація, відбувся виток природного газу з двох отворів, що призвело до необлікованих його витрат.
		 
		Господарський суд Харківської області у рішенні від 28.04.2021 у справі №  922/89/21, залишеному без змін Східним апеляційним господарським судом згідно з постановою від 20.09.2021, у задоволенні позову відмовив. Рішення в касаційному порядку не переглядалося і набрало законної сили.
		 
		Висновки про відмову у позові у справі №  922/89/21 мотивовані недоведеністю Оператором ГРМ:
		 
		-          виконання у повному обсязі своїх обов`язків щодо вжиття попереджувальних заходів для безаварійної експлуатації газорозподільних систем та стосовно зазначення в документації із землеустрою охоронної зони об`єктів ГРМ з дати надання земельної ділянки для будівництва таких об`єктів, які покладені на Оператора ГРМ за положеннями Кодексу газорозподільних систем. Водночас Підприємство при використанні земельної ділянки з кадастровим номером 6325180700:03:015:0001 керувався землевпорядною документацією, в якій відсутні дані щодо  обмежень у її користуванні (пролягання через неї газопроводу та встановлення навколо нього охоронної зони);
		-          обставин, що аварія на газопроводі сталася внаслідок неправомірних дій Підприємства (не доведено факту обізнаності відповідача щодо охоронної зони земельної ділянки через відсутність відповідних табличок-покажчиків, що є порушенням державних будівельних норм);
		-          причинно-наслідкового зв`язку між подією і неотриманням Підприємством дозволу на виконання польових робіт (повідомлення оператора ГРМ про проведення с.-г. робіт відсутнє), оскільки газопровід по ораних та зрошуваних землях мав бути прокладений на глибині 1 м, а був - на глибині 0,4 м, що є порушенням державних будівельних норм;
		-          наявності вини в діях Підприємства у спричиненні аварії на газопроводі внаслідок пошкодження його с.-г. технікою.
		 
		Підприємство, посилаючись на вказані висновки у господарській справі №  922/89/21, в порядку ч. 4 ст. 75 ГПК України щодо встановлення обставин порушення Оператором ГРМ вимог законодавства до прокладення, розмітки та експлуатації газопроводу, отже, його вини в аварії, внаслідок якої: (1) пошкоджено с.-г. техніку позивача - завдано реальних збитків, що полягають у витратах на її ремонт; (2) втрачено можливий дохід від реалізації кукурудзи врожаю 2020 року та соняшника врожаю 2021 року внаслідок зміни родючості ґрунтів через зменшення глибини обробітку полів площею 27,4265 га та 71,8836 га - завдано збитків у вигляді упущеної вигоди; (3) завдано моральної шкоди, що полягає, зокрема, у приниженні ділової репутації, - звернувся до суду із цим позовом.
		 
		У справі, яка розглядається, суд першої інстанції вважав відсутніми підстави для стягнення з Оператора ГРМ суми упущеної вигоди позивача та 200  000,00 грн моральної шкоди. Однак, взявши до уваги висновки судів у справі №  922/89/21, вказав, що: 
		 
		-          матеріалами цієї справи, а також встановленими у справі №  922/89/21 обставинами, підтверджується заподіяння позивачу матеріальної шкоди винними діями Оператора ГРМ та наявність повного складу цивільного правопорушення для стягнення з відповідача 126  300,00  грн реальних збитків, розмір яких підтверджено за наданими позивачем доказами, з нарахованими на них інфляційними втрати та 3  % річними;
		-          аварія на газопроводі, яка сталася з вини відповідача, вплинула на нормальне ведення господарської діяльності Підприємства, оскільки позивач вимушений був вжити заходів для усунення наслідків такої події, планувати та вести свою діяльність з урахуванням виявлених обмежень на відповідній земельній ділянці, проте, враховуючи, зокрема, характер і ступінь можливого такого впливу на діяльність підприємства, розмір моральної шкоди становить 50  000,00 грн. 
		 
		Апеляційний суд погодився з висновками місцевого господарського суду в частині відмовлених позовних вимог. Разом з тим не погодився із рішенням щодо задоволення решти цих вимог, оскільки за результатами ознайомлення із рішеннями судів у справі №  922/89/21 та оцінки наданих позивачем у справі, яка розглядається, доказів дійшов висновку про недоведеність Підприємством: 
		 
		-          причинно-наслідкового зв`язку між пошкодженнями с.-г. техніки, характером і природою їх отримання та винними діями відповідача, оскільки позивач не надав переконливих доказів, що пошкодження, на усунення яких витрачено 126  300,00  грн, заподіяно саме внаслідок аварії у 2019 році, що сталася з вини відповідача. А надані Підприємством докази понесення реальних збитків у вигляді витрат на ремонт с.-г. техніки не доводять, що такий ремонт проведений з метою усунення наслідків аварії на газопроводі, адже містять відомості про здійснення її поточного ремонту без зазначення технічного стану до аварії; у судових рішеннях у справі №  922/89/21 також не встановлено обставин та характеру пошкодження с.-г. техніки позивача за наслідками події;
		-          завдання йому як юридичній особі моральної шкоди та її розміру, приниження ділової репутації Підприємства, порушення вже налагоджених ділових відносин, зменшення кола контрагентів через відмову від співпраці з позивачем.
		 
		У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		 
		Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		 
		Щодо підстави касаційного оскарження за п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України
		 
		Скаржник, обґрунтовуючи наявність названої підстави касаційного оскарження, вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування ст.  1187 ЦК України за обставин, коли шкода завдана внаслідок аварії на джерелі підвищеної небезпеки, яким є газопровід.
		 
		Умовами касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень з підстави за п. 3 ч.  2 ст. 287 ГПК України є: відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин; відсутність такого висновку саме у подібних правовідносинах.
		 
		Зі змісту положень п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин, та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. 
		 
		У разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
		 
		Спірні правовідносини є деліктним зобов`язанням, стосуються відшкодування майнової та моральної шкоди.
		 
		При вирішенні спору апеляційний суд застосував до спірних правовідносин, зокрема, ст. 1166 ЦК України стосовно майнової шкоди та ст. 1167 ЦК України щодо моральної шкоди, які містять правила генерального делікту. 
		 
		Позивач стверджує, що до спірних правовідносин слід було застосувати спеціальну ст. 1187 ЦК України, яка регулює питання відшкодування майнової шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, яким у цьому випадку є газопровід. 
		 
		Проте Суд зазначає, що посилання скаржника на застосування до спірних правовідносин ст. 1187 ЦК України є безпідставними з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, яка розглядається, з урахуванням обставин, встановлених у справі №  922/89/21, а саме:
		 
		-          сталевий газопровід був пошкоджений тракторним плугом позивача, що вбачається з акта про порушення від 27.10.2019 №  000278;
		-          заявляючи про стягнення реальних збитків у справі, яка розглядається, Підприємство у позові вказувало, що в результаті аварії на газопроводі пошкодження отримав тракторний плуг (глибокорозпушувач стрілоподібний ГРС-3);
		-          у справі №  922/89/21 суди встановили відсутність вини Підприємства щодо пошкодження газопроводу; вказали, що Оператор ГРМ не дотримався вимог законодавства щодо прокладення, розмітки та експлуатації газопроводу.
		 
		Ураховуючи встановлені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про застосування у справі, що розглядається, положень ст. 1166, 1167 ЦК України. Верховний Суд погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, оскільки в аварійній ситуації, що мала місце 27.10.2019, газопровід не є джерелом підвищеної небезпеки, яке спричинило шкоду, відповідно, правила спеціального делікту за ст. 1187 ЦК України у цьому випадку не застосовуються.
		 
		З огляду на те, що до спірних правовідносин за встановлених обставин положення ст. 1187 ЦК України не застосовуються, у Верховного Суду відсутні підстави для формування правового висновку щодо питання застосування цієї норми матеріального права у правовідносинах, що склалися між сторонами цього спору.
		 
		Між тим, ураховуючи доводи касаційної скарги, слід вказати, що Верховний Суд неодноразово виснував, що для застосування міри відповідальності у вигляді стягнення шкоди за ст. 1166, 1167  ЦК України  потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини боржника у заподіянні збитків. 
		 
		Відсутність хоча б одного елемента, в тому числі самої шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та її результатом - шкодою, свідчить про відсутність правових підстав для покладення на заподіювача шкоди відповідальності у вигляді відшкодування шкоди.
		 
		При цьому право потерпілого на відшкодування шкоди за ст. 1166, 1167 ЦК України не є безумовним. На позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди (в тому числі моральної), протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою, а на відповідача - відсутність своєї вини.
		 
		Можливість стягнення моральної шкоди для юридичних осіб за ст. 23 ЦК України обмежується доведенням потерпілим обставин приниження ділової репутації юридичної особи, яка за ст. 42 ГК України здійснює підприємницьку діяльність на власний ризик.
		 
		При визначенні розміру відшкодування майнової шкоди, завданої майну потерпілого, слід враховувати положення ч. 2 ст. 1192 ЦК України, відповідно до якої розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
		 
		Що ж стосується розміру компенсації моральної шкоди, то він залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача, і визначається судом на власний розсуд з урахуванням критеріїв розумності, виваженості та справедливості, однак за обставин існування всіх умов для стягнення такого виду шкоди, наявність яких (крім вини) доводить потерпілий.
		 
		Суд зауважує, що зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що апеляційний суд не ставив під сумнів обставини, встановлені у справі №  922/89/21, а також не робив висновків про наявність  /  відсутність вини відповідача у ситуації, яка мала місце 27.10.2019, відповідно, відмова у задоволенні вимог про стягнення 126  300,00  грн реальних збитків із нарахованими на них інфляційними втратами та 3  % річними та задоволених місцевим господарським судом 50  000,00  грн моральної шкоди не обґрунтована такими висновками.
		 
		Звідси доводи касаційної скарги про те, що, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції поклав на позивача тягар повторного доведення факту завдання шкоди відповідачем та його вини у заподіяних збитках, не підтверджуються змістом оскаржуваної постанови.
		 
		У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що підприємство заявило про стягнення майнової шкоди у вигляді реальних збитків в сумі 126  300,00 грн, які позивач ототожнює з вартістю проведених робіт з ремонту належної йому на праві власності пошкодженої с.-г. техніки - глибокорозпушувача стрілоподібного ГРС-3.
		 
		Для підтвердження здійсненого ремонту названої с.-г. техніки позивач надав:
		 
		-          договір про надання послуг з ремонту сільськогосподарської техніки від 05.12.2019 №  20191205-1, укладений між ФОП Куртяном Д. Д. (виконавець) та Підприємством (замовник), відповідно до умов якого виконавець зобов`язався у грудні 2019 року надати замовникові послуги з ремонту сільськогосподарської техніки, а замовник - прийняти і оплатити надані послуги, обсяги яких буде визначено згідно з актами виконаних робіт;
		-          акт виконаних робіт від 31.03.2020 № 31/03-1 за вказаним договором, згідно з якого ФОП Куртян Д. Д.  надав позивачу послуги з поточного ремонту 13 одиниць техніки, в тому числі глибокорозпушувача стрілоподібного ГРС-3, на суму 500 000,00 грн, з яких 126 300,00 грн - вартість поточного ремонту спірної техніки;
		-          платіжні доручення: від 16.03.2020 № 21 на суму 149 000,00 грн, від 26.03.2020 № 31 на суму 100 000,00 грн, від 16.03.2020 № 431 на суму 51  000,00 грн, від 23.03.2023 № 441 на суму 51 500 грн, від 23.03.2020 № 26 на суму 148 500,00 грн, що разом складає 500  000,00 грн.
		 
		Також Підприємство долучило до матеріалів справи, зокрема, акт про порушення від 27.10.2019 №  000278, копію рішення у справі №  922/89/21.
		 
		На відміну від суду першої інстанції апеляційний суд дослідив та надав оцінку вказаним доказам позивача відповідно до ст. 86 ГПК України, в результаті чого встановив, що:
		 
		-          зі змісту акта про порушення від 27.10.2019 №  000278, а також судових рішень у справі №  922/89/21 вбачається, що сталевий газопровід високого тиску був пошкоджений тракторним плугом, проте з наведених доказів не вбачається та суд не встановив факту пошкодження внаслідок аварії на газопроводі с.-г. техніки позивача - саме глибокорозпушувача стрілоподібного ГРС-3, як і не встановив, яких саме пошкоджень зазнала названа техніка;
		-          акт виконаних робіт від 31.03.2020 №  31/03-1 за договором від 05.12.2019 №  20191205-1 містить відомості, що ФОП Куртяну Д. Д. надав Підприємству послуги з поточного ремонту 13 одиниць с.-г. техніки, в тому числі  глибокорозпушувача стрілоподібного ГРС-3, однак не містить інформації, що такий ремонт глибокорозпушувача стрілоподібного ГРС-3 проведено за наслідками завдання йому пошкоджень через аварію на газопроводі;
		-          матеріали справи, яка розглядається, не містять доказів на підтвердження технічного стану с.-г. техніки - глибокорозпушувача стрілоподібного ГРС-3 до аварійної ситуації на газопроводі, та відсутні докази того, які саме деталі отримали пошкодження і їх характер, та що ремонту піддавались саме ті деталі, які були пошкоджені внаслідок прориву газопроводу.
		 
		З огляду на встановлені обставини апеляційний суд виснував, що позивач не довів належними доказами заявленого розміру реальних збитків, адже не довів причинно-наслідкового зв`язку між пошкодженням с.-г. техніки - глибокорозпушувача стрілоподібного ГРС-3, характером і природою їх отримання, та винними діями відповідача, тобто не надав беззаперечних доказів, що пошкодження с.-г. техніки, на ремонт якої витрачено 126  300,00  грн, заподіяно саме внаслідок аварії на газопроводі, що сталася через порушення Оператором ГРМ вимог законодавства до прокладення, розмітки та експлуатації газопроводу (справа №  922/89/21).
		 
		Отже, апеляційний суд на підставі оцінених доказів не встановив наявності доказів, які б підтверджували причинно-наслідковий зв`язок між протиправною дією заподіювача шкоди та матеріальною шкодою у вигляді реальних збитків у заявленому позивачем розмірі, відповідно, суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у відшкодуванні майнової шкоди у вигляді реальних збитків у розмірі 126  300,00  грн відповідно до ст. 1166 ЦК України, як наслідок, і з відмовою у задоволенні вимог про стягнення нарахованих на цю суму 58  924,64  грн інфляційних втрат та 11  376,90  грн 3  % річних.
		 
		Також у справі, яка розглядається, позивач заявив про стягнення 250  000,00  грн моральної шкоди, заподіяння якої пов`язував, зокрема, з приниженням його ділової репутації як суб`єкта господарювання через аварію на газопроводі, яка сталася внаслідок порушення відповідачем норм чинного законодавства (справа №  922/89/21). 
		 
		Встановивши що позивач не надав доказів, що вів ділові перемовини стосовно укладення договорів купівлі-продажу збільшеного за обсягом врожаю, планував та мав реальну можливість вести господарську діяльність в певних обсягах, яка б призвела до отримання додаткових врожаїв, порушення вже налагоджених ділових зв`язків, зменшення кола контрагентів, відмови від співпраці, погіршення ділової репутації, апеляційний суд відмовив у стягненні задоволених місцевим господарським судом 50  000,00  грн моральної компенсації відповідно до ст. 1167 ЦК України, адже Підприємство не довело як наявності самої моральної шкоди, так і її розміру, з чим погоджується суд касаційної інстанції, при цьому враховуючи, що в касаційній скарзі позивач протилежного не доводить і не зазначає, які докази у справі, неоцінені апеляційним судом, підтверджують зворотнє, окрім посилання на хибні висновки суду апеляційної інстанції в цій частині.
		 
		При цьому Суд виходить з того, що особа, яка заявляє про стягнення моральної шкоди, повинна не лише зазначити, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі він оцінює заподіяну йому шкоду, але й вказати, з чого він при цьому виходить, навівши відповідне обґрунтування та надавши відповідні докази. Саме лише обґрунтування потерпілого наявності моральної шкоди без надання належних доказів на підтвердження заявленої до стягнення суми не є достатнім для висновку про те, чи правильно здійснено обрахування шкоди.
		 
		У контексті наведеного Верховний Суд звертає увагу, що суд касаційної інстанції не має права здійснювати переоцінку доказів та встановлювати обставини, з яких виходили суди при вирішенні справи (ст. 300 ГПК України), а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі уже встановлених фактичних обставин справи, адже встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції є судом права, а не факту.
		 
		Підсумовуючи викладене, Суд вказує на відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови з підстави касаційного оскарження за п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України. 
		 
		Щодо підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України
		 
		У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.
		 
		При цьому Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч.  2 ст. 287 ГПК України поширюється саме на подібні правовідносини.
		 
		Термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст. 
		 
		Отже, подібність правовідносин слід визначати з урахуванням обставин кожної конкретної справи та оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
		 
		Верховний Суд неодноразово наголошував, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
		 
		Також Верховний Суд не раз наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції для обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
		 
		Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
		 
		Щодо застосування апеляційним судом норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду
		 
		1. Суд не надає юридичного аналізу аргументам скаржника щодо неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду у справах №  752/13375/19 (аналогічні висновки містять постанови у справах №  466/4412/15-ц, №  756/16649/13-ц, №  447/2438/16-ц, №  601/1304/15-ц, №  184/1461/20-ц, №  338/890/20-ц), №  450/446/16-ц щодо питання застосування ст. 1187 ЦК України, оскільки за наведеного вище обґрунтування до спірних правовідносин за встановлених обставин вказана норма матеріального права застосуванню не підлягає.
		 
		2. Аналогічно Суд не перевіряє доводів скаржника про неврахування апеляційним судом правової позиції Верховного Суду у справі №  927/120/18, оскільки висновки суду касаційної інстанції у цій справі (про відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, самим джерелам підвищеної небезпеки кожним із їх володільців перед іншим з них) стосуються питання застосування ч. 1 ст. 1188 ЦК України, яка за встановлених вище обставин також не регулює спірних правовідносин.
		 
		3. У справах №  910/12204/17 (постанова від 10.06.2020), №  910/14341/18 (постанова від 16.06.2021) Верховний Суд навів усталені висновки щодо питання застосування ст. 22 ЦК України, ст. 224, 225 ГК України при вирішенні спорів про стягнення із заподіювача шкоди збитків у вигляді упущеної вигоди.
		 
		Відповідно до цих висновків у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
		 
		Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: 1) неправомірність поведінки особи; 2) наявність шкоди; 3) причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; 4) вину завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини.
		 
		Покладення на особу обов`язку відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди можливе тільки за умови реальної можливості одержання доходу особою, яка вважає, що їй завдано шкоди. У такому разі пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Вимоги про відшкодування упущеної вигоди не можуть обґрунтовуватися гіпотетично та базуватися на прогнозах, а повинні мати чітке документальне пояснення. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є достатньою підставою для його стягнення.
		 
		Підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком не отримання позивачем доходу, на який він реально і обґрунтовано розраховував, і який би точно отримав у разі відсутності таких дій.
		 
		У справі №  910/12204/17 заявлено вимогу про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, які були понесені внаслідок неправомірної відмови відповідача у справі від договірних відносин. Верховний Суд погодився з висновками судів про наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення для стягнення такого виду збитків, враховуючи неправомірну відмову відповідача від договорів, втім змінив мотивувальні частини постановлених у справі рішень шляхом виключення кваліфікації спірних правовідносин за ч. 2, 3 ст. 849 ЦК України та залишення правильної кваліфікації за ч. 4 цієї статті. 
		 
		У справі № 910/14341/18 Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог про стягнення на користь позивача збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки виснував, що позивач не довів наявності складу цивільного правопорушення як необхідної умови застосування такої міри відповідальності, адже він не надав належних доказів на підтвердження можливості реального отримання доходів у заявленій сумі за звичайних обставин, а також вжиття ним як кредитором заходів для їх одержання, що є необхідним при заявлені до стягнення упущеної вигоди.
		 
		У справі, що розглядається, позивач заявив про стягнення з відповідача збитків у вигляді упущеної вигоди, посилаючись на втрати можливого доходу Підприємства від реалізації кукурудзи врожаю 2020 року та соняшника врожаю 2021 року внаслідок зміни родючості ґрунтів через зменшення глибини обробітку полів площею 27,4265 га (складається з 5 земельних ділянок) та 71,8836 га (складається з 12 земельних ділянок).
		 
		Для підтвердження розміру упущеної вигоди надав:
		 
		-          два експертні висновки - науковий та економічний. Науковим висновком позивач доводив, що обробіток землі (рихлення ґрунту) на полях площею 27,4265 га та 71,8836 га при вирощуванні, зокрема, кукурудзи та соняшника необхідно проводити на глибині не менше 0,4 м, в іншому випадку врожайність зменшується, а економічним - розрахунковий розмір ймовірних втрат від реалізації зернових внаслідок зміни родючості ґрунтів через зменшення глибини їх обробітку;
		-          наказ Підприємства від 28.10.2019 №  28/10-19-1 про зобов`язання агронома виконати обробіток ґрунту із порушенням технологічно встановлених норм, а саме замінити пахоту та глибоке рихлення на дискутування ґрунту до виявлення точного пролягання газопроводу.
		 
		Встановивши обставини, що земельна ділянка з кадастровим номером 6325180700:03:015:0001, через яку пролягав газопровід, на якому сталася аварія, входить лише до складу земель поля площею 27,4265 га, до того ж є однією з  5 земельних ділянок, тоді як позивач доводить розмір упущеної вигоди та заявляє про її стягнення від можливої реалізації врожаїв зернових як з поля площею 27,4265 га, так і з поля площею 71,8836 га, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність Підприємством причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями відповідача відносно порушення прокладання газопроводу на земельній ділянці з кадастровим номером 6325180700:03:015:0001 та заподіянням позивачу збитків у вигляді упущеної вигоди у заявленому розмірі через зміну родючості ґрунтів решти земельних ділянок, що входять до складу полів площею 27,4265 га та 71,8836 га. Також зазначив, що позивач не довів вжиття ним заходів щодо одержання доходів, стягнення яких заявлено як упущену вигоду.
		 
		Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, додатково зазначивши, що позивач не надав до матеріалів справи доказів звернення до відповідача із будь-яким документом щодо з`ясування точного місцезнаходження ймовірних газових труб на полях площею  27,4265 га та 71,8836 га.
		 
		Ураховуючи наведене, Суд зазначає, що в оскаржуваному судовому рішенні у справі, що розглядається, у співвідношенні з висновками Верховного Суду у вказаних вище справах не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень ст. 22 ЦК України, ст. 224, 225 ГК України при вирішенні вимог про стягнення упущеної вигоди, оскільки застосування вказаних норм права у цій справі залежало від встановлених і доведених обставин справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу.
		 
		Суд виходить з того, що висновки Верховного Суду щодо застосування ст. 22 ЦК України, ст. 224, 225 ГК України при вирішенні спорів про стягнення упущеної вигоди є універсальними, однак їх застосування залежить від особливостей кожної конкретної справи, характеру спірних правовідносин, які виникли між сторонами, підстав позову, обставин справи, доказової бази тощо.
		 
		Правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником постановах Верховного Суду у справах №  910/12204/17, №  910/14341/18 хоча і є подібними за матеріально-правовим регулюванням, але істотно відмінні (у справі, що розглядається, з одного боку, і в згаданих справах - з іншого) за фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, що вказує на неподібність правовідносин у наведених до порівняння постановах Верховного Суду з правовідносинами у справі, яка розглядається, насамперед за змістовим критерієм.
		 
		Отже, доводи скаржника з приводу застосування судом апеляційної інстанції норм ст. 22 ЦК України, ст. 224, 225 ГК України при розгляді вимог про стягнення упущеної вигоди всупереч наведеним висновкам Верховного Суду не знайшли свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.
		 
		Щодо застосування апеляційним судом норм процесуального права без урахування висновків Верховного Суду
		 
		1. Суд зазначає, що постанови Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №  922/643/19 та від 19.12.2019 у справі №  520/11429/17 не містять висновків щодо питання застосування ст. 76 ГПК України (ст. 77 ЦПК України) (належність доказів), на яку посилається скаржник. 
		 
		Втім, з огляду на зміст касаційної скарги про неврахування апеляційним судом обставин у справі №  922/89/21 та цитування Підприємством висновків Верховного Суду у названих постановах щодо преюдиційних фактів, очевидно, що позивач допустив помилку, зазначивши ст. 76 ГПК України (ст. 77 ЦПК України), замість ч. 4 ст. 75 ГПК України (ч. 4 ст. 82 ЦПК України), тому Суд здійснює перевірку доводів Підприємства в цій частині, не допускаючи таким чином «надмірного формалізму» при розгляді касаційної скарги.
		 
		У справах №  922/643/19 (постанова від 26.11.2019) та №  520/11429/17 (постанова від 19.12.2019) Верховний Суд дійшов загальних висновків щодо застосування ч. 4 ст. 75 ГПК України (ч. 4 ст. 82 ЦПК України), вказавши що факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
		 
		У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції зважив на факти, встановлені у судових рішеннях у справі №  922/89/21, та не піддавав сумніву правильність їх встановлення, а висновки про відмову в частині задоволених судом першої інстанції вимог про стягнення реальних збитків та моральної шкоди мотивовані не наявністю  /  відсутністю вини відповідача, а іншими підставами, про що зазначається вище, тому немає причин стверджувати, що апеляційний суд при вирішенні спору допустив порушення ч. 4 ст. 75 ГПК України та не врахував висновків Верховного Суду у справах №  922/643/19 та №  520/11429/17.
		 
		2. У справах № 607/2905/18 (постанова від 05.10.2020), №  608/687/19 (постанова від 11.09.2020), №  909/722/14 (постанова від 13.04.2021) немає висновку Верховного Суду щодо питання застосування ст. 119 ГПК України (ст. 127 ЦПК України), на яку посилається скаржник, однак наявні узагальнені висновки щодо питання застосування ст. 269 ГПК України (ст. 367 ЦПК України), зміст яких зводиться до такого.
		 
		Апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
		 
		Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен: 1) виходити з критеріїв «винятковість випадку» та «причини, що об`єктивно не залежать від особи», тягар доведення яких  покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням; 2) врахувати як вимоги процесуального закону щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. 
		 
		Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
		 
		У справах №  607/2905/18, №  608/687/19 Верховний Суд дійшов висновку про відсутність порушень апеляційним судом норм процесуального права, оскільки апеляційний суд мотивував свої висновки про відхилення клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи у справі №  907/2905/18, а у справі №  608/687/19 - про відхилення клопотання про долучення доказів, і з такими висновками суд касаційної інстанції погодився.
		 
		У справі №  909/722/14 Верховний Суд визнав порушення апеляційним судом ст.  269 ГПК України, оскільки апеляційний суд обґрунтував відмову у задоволенні клопотання про долучення висновку експерта на стадії апеляційного провадження, однак залишив поза увагою та не навів мотивів відхилення клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи.
		 
		У справі, яка розглядається, позивач разом із апеляційною скаргою подав нові докази, зокрема, наказ керівника Підприємства від 01.01.2019 №  01/01-19-в про те, що земельні ділянки на полях площею 27,4265 га та 71,8836 га створюють єдиний масив; адвокатський запит від 12.02.2024 з відповіддю на нього спеціаліста ОСОБА_2 від 22.04.2024, згідно з яким газопровід пролягає через цей єдиний масив земельних ділянок. 
		 
		У тексті апеляційної скарги позивач заявив клопотання про поновлення строку на долучення нових доказів та прийняття їх до розгляду, посилаючись на те що адвокатський запит був направлений під час розгляду справи в суді першої інстанції, однак з незалежних від Підприємства причин відповідь на нього прийшла вже після постановлення рішення. Поважності причин неподання до суду першої інстанції наказу від 01.01.2019 №  01/01-19-в позивач не зазначав, лише покликався на обставини, які вони підтверджують.
		 
		Розглядаючи вказане клопотання позивача, апеляційний суд врахував, що приписи ст. 269 ГПК України допускають випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається заявник. Проте зазначив, що неприйнятною є ситуація, коли суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а позивач просить долучити новий доказ, який був отриманий ним після прийняття судом рішення у справі. З огляду на принцип змагальності сторін апеляційний суд зауважив, що сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції саме в суді першої інстанції.
		 
		З огляду на наведене мотивування та на те, що позивач не довів винятковості випадку для прийняття нових доказів на стадії апеляційного провадження та не надав доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції, апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання позивача щодо прийняття нових доказів до розгляду.
		 
		Отже, апеляційний суд навів змістовне обґрунтування відмови у задоволенні клопотання позивача, що не підтверджує доводів касаційної скарги про немотивовану відмову.
		 
		Такі висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верховного Суду у справах № 607/2905/18, №  608/687/19, №  909/722/14, а залежали від конкретних причин, наведених позивачем для мотивування неможливості подання доказів до суду першої інстанції.
		 
		У контексті наведеного колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових (нових) доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення зазначеної вище норми процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (див. постанову Верховного Суду від 11.09.2019 у справі №  922/393/18).
		 
		За таких обставин колегія суддів не вбачає у діях суду апеляційної інстанції порушень норм ст. 269 ГПК України при відмові у задоволенні клопотання позивача про долучення нових доказів на стадії апеляційного провадження без урахування висновків Верховного Суду у справах № 607/2905/18, №  608/687/19, №  909/722/14.
		 
		З огляду на викладене суд відхиляє доводи касаційної скарги, наведені скаржником для обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у сукупності з п. 1, 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України, та вказує про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови та передачі справи на новий апеляційний розгляд у зв`язку з порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо недослідження доказів та необґрунтованого відхилення клопотання учасника справи.
		 
		Що ж до підстави касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України у взаємозв`язку з п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України (встановлення судом обставин на підставі недопустимих доказів), то слід вказати, що питання недопустимості доказів регулюється ст. 77 ГПК України. За загальним правилом недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону, відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що суд використав недопустимий доказ. Установлення цього дефекту доказу є питанням права в тому значенні, що висновок про недопустимість доказу можна зробити виключно із застосуванням норми матеріального права, яка містить пряму заборону використання відповідного засобу доказування на підтвердження певної фактичної обставини справи.
		 
		Зі змісту касаційної скарги вбачається посилання скаржника на п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України щодо встановлення судом обставин на підставі недопустимих доказів, однак не вбачається наведення ним мотивів, які обставини, до того ж на підставі недопустимих доказів та яких, встановив суд апеляційної інстанції, відповідно, Підприємство не вказує аргументів порушенням апеляційним судом норм процесуального права саме в контексті ст. 77 ГПК України.
		 
		Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги Підприємства, скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та передачі справи на новий апеляційний розгляд з підстав касаційного оскарження за п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України (п. 1, 3, 4 ч. 3 ст. 310 цього Кодексу).
		 
		Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
		 
		За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в межах доводів касаційної скарги Підприємства, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін, у зв`язку з чим судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
		 
		Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сільськогосподарське підприємство "Щасливий фермер"» залишити без задоволення.
		 
		2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.07.2024 у справі №  922/5426/23 залишити без змін.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуюча  суддя                                                         Т. Є. Жайворонок
		 
		 
		Судді:                                                                               І. В. Булгакова
		 
		 
		                                                                                         І. Б. Колос

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...