Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 751/5325/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 01.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 02.12.2024.
Дата набрання законної сили: 20.11.2024
Номер судового провадження: 61-16955ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                                                      
		 
		20 листопада 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 751/5325/20
		провадження № 61-16955св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		судді-доповідача - Петрова Є. В., 
		суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Сердюка В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 , 
		третя особа- приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Борисова Тетяна Анатоліївна, 
		 
		розглянув у порядку письмового  провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану  адвокатом Шолох Ольгою Володимирівною, на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 22 травня                  2023 року в складі судді Яременко І. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року в складі колегії суддів                   Мамонової О. Є., Висоцької Н. В., Онищенко О. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Борисова Тетяна Анатоліївна, про визнання права власності на нерухоме майно, поділ нерухомого майна та встановлення порядку користування земельною ділянкою,
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до                      ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Борисова Т. А., про визнання права власності на нерухоме майно, поділ нерухомого майна та встановлення порядку користування земельною ділянкою.
		 
		В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що з 17 липня 1988 року до      08 квітня 2010 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з                       ОСОБА_4 .
		 
		За час шлюбу за договором купівлі-продажу від 30 вересня 1997 року на ім`я ОСОБА_4 придбана земельна ділянка площею 0,0600 га, кадастровий номер 7410100000:01:047:5170, що розташована за адресою:                                     АДРЕСА_1 . На вказаній земельній ділянці подружжя побудувало житловий будинок, який не введено в експлуатацію.
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
		 
		Від приватного нотаріуса позивачу стало відомо, що спадщину, яка залишилась після смерті ОСОБА_4 , прийняла за заповітом ОСОБА_2 .
		 
		Позивач, посилаючись на те, що вона має право на 1/2 частку у праві власності на земельну ділянку, вказану у заповіті, та на 1/2 частку будинку, що розташований на цій земельній ділянці, просила суд:
		- визнати земельну ділянку площею 0,0600 га, кадастровий номер 7410100000:01:047:5170, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частку зазначеної земельної ділянки;
		- визнати за нею право власності на 1/2 частку об`єкта незавершеного будівництва та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 ;
		- провести реальний розподіл об`єкта незавершеного будівництва та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 ;
		 
		- встановити порядок користування земельною ділянкою відповідно до часток у праві власності на об`єкт незавершеного будівництва за адресою:                            АДРЕСА_1 .
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Рішенням від 22 травня 2023 року Новозаводський районний суд м. Чернігова відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 
		 
		Установивши, що спірна земельна ділянка є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , однак позивач пропустила без поважних причин строк звернення до суду з позовом про визнання за нею права власності на 1/2 її частку та встановлення порядку користування нею, а відповідач заявив клопотання про застосування строку позовної давності, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права спільної сумісної власності на спірний будинок АДРЕСА_1 та про реальний розподіл об`єкта незавершеного будівництва, суд першої інстанції керувався тим, що він є самочинним будівництвом, у зв`язку з чим не підлягає поділу.
		 
		Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на нерухоме майно ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення та ухвалити в цій частині нове рішення, яким:
		- визнати земельну ділянку площею 0,0600 га, кадастровий номер 7410100000:01:047:5170, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частку вказаної земельної ділянки;
		- визнати за нею право власності на 1/2 частку будівельних матеріалів, які були використані в процесі будівництва будинку АДРЕСА_2 (ступінь готовності - 98 %);
		- в іншій частині рішення суду залишити без змін.
		 
		Постановою від 10 жовтня 2023 року Чернігівський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 22 травня 2023 року - без змін.
		Апеляційний суд, врахувавши відсутність доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, установивши, що спірна земельна ділянка придбана під час перебування у шлюбі, погодився з висновком суду першої інстанції, що земельна ділянка є об`єктом спільної сумісної власності   ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . 
		 
		Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частку спірної земельної ділянки та встановлення порядку користування нею у зв`язку з пропуском строку звернення до суду з цими вимогами. Суд врахував, що про порушення свого права позивачу стало відомо 06 липня 2015 року, а тому саме з цього дня почався перебіг строку позовної давності, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернулася 17 серпня 2020 року.
		 
		Крім того, апеляційний суд зазначив, що оскільки вимоги ОСОБА_1 , заявлені в апеляційній скарзі, про визнання за нею права власності на                   1/2 частку будівельних матеріалів, які були використані в процесі будівництва будинку АДРЕСА_2 (ступінь готовності якого становить                             98 %), не були предметом розгляду в суді першої інстанції, то відповідно до частини шостої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції                                    не розглядав їх. Крім того, врахувавши, що спірний будинок є самочинним будівництвом, що не заперечувала позивач, суд погодився з висновком суду першої інстанції, що він поділу не підлягає.
		 
		Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
		 
		У листопаді 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шолох О. В., через систему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Новозаводського районного суду                                   м. Чернігова від 22 травня 2023 року і постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року та задовольнити її вимоги в повному обсязі.
		 
		Підставою касаційного оскарження заявник зазначає: неповне з`ясування судами обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права; суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі                             № 6-258цс15, Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, Верховного Суду від 13 лютого 2020 року в справі                           № 320/3072/18, від 26 січня 2023 року в справі № 296/1550/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		Заявник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_1 фактично добровільно здійснило розподіл майна, про що свідчать укладені за життя                       ОСОБА_4 договорів дарування земельної ділянки та будинку на                        АДРЕСА_3 на ім`я позивача та заповіт на ім`я відповідача 06 липня 2015 року, а також з висновками судів, що саме з цього часу розпочалася позовна давність для позивача. Вважає, що вказані висновки є помилковими та такими, які прийняті без встановлення всіх фактичних обставин.
		 
		Зазначає, що ототожнення судами моменту виникнення у позивача права на позов про поділ майна подружжя із моментом укладення односторонніх правочинів ОСОБА_4 , а саме договору дарування та заповіту, не свідчить про порушення прав позивача на спільне сумісне майно.
		 
		Матеріали справи не містять доказів того, що за життя ОСОБА_4 заперечував щодо права позивача на спірну земельну ділянку та збудований на ній будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Сам факт укладання односторонніх правочинів і обізнаність про них сторін спору не свідчить про початок порушення права позивача, оскільки від укладання цих правочинів жодним чином не змінювався правовий статус спільного майна подружжя.
		 
		Суди не надали належної оцінки доводам позивача, що про порушення своїх прав вона дізналася лише у травні 2019 року після звернення її сина до нотаріуса для оформлення спадкових прав після смерті ОСОБА_4                         (28 січня 2019 року), а з цим позовом звернулася у серпні 2020 року, у зв`язку з чим безпідставно застосував позовну давність.
		 
		Також заявник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що в апеляційній скарзі були заявлені інші вимоги, ніж у позові. Зазначає, що вона заявляла вимогу про визнання за нею права власності на 1/2 частку незавершеного будівництва - житлового будинку АДРЕСА_1 . Спірний будинок є самочинним будівництвом, у зв`язку з чим поділу не підлягав. Однак, враховуючи встановлені судами обставин, суди повинні були частково задовольнити позов та визнати за позивачем право власності на 1/2 частку будівельних матеріалів, які були використані в процесі будівництва зазначеного будинку АДРЕСА_1 .
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою від 11 грудня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Новозаводського районного суду м. Чернігова.
		 
		Справу передано до Верховного Суду у січні 2024 року.
		 
		Ухвалою від 31 жовтня 2024 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
		 
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		 
		У січні 2024 року ОСОБА_2 через адвоката Огородник Ю. О. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.
		 
		Фактичні обставини, з`ясовані судами
		 
		Позивач ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 17 липня 1988 року до 08 квітня 2010 року (т. 1, а. с. 11, 12).
		 
		08 червня 2010 ОСОБА_4 зареєстрував шлюб з відповідачем                             ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 212).
		 
		Під час перебування позивача у шлюбі з ОСОБА_4 на ім`я останнього:
		- 26 вересня 1997 року видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ІІ-ЧН № 001331, розташовану за адресою:                                        АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7410100000:01:047:0037, площею 0,06 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на підставі рішення Радянськослобідської сільської ради від 10 вересня 1997 року № 43 (т. 2, а. с. 52, 53);
		- 11 листопада 2009 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 985163, що знаходиться за адресою:                                            АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7410100000:01:047:5170, площею 0,0600 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30 вересня 1997 року, посвідченого державним нотаріусом Чернігівської районної державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за номером 1-4497 (т. 1,     а. с. 85, 86, 218, 220).
		 
		Також за час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , що не заперечували  сторони, на зазначених земельних ділянках збудовано житлові будинки                   (т. 1, а. с. 13-18).
		 
		01 липня 2015 року Реєстраційною службою Чернігівського міського управління юстиції на ім`я ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - житловий будинок з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 58, 59).
		 
		Право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 не зареєстровано (т. 1, а. с. 87). Згідно з відповіддю Управління архітектури та містобудування Чернігівської міської ради від 01 грудня 2021 року                                         № 01-09/88-вих будівельний паспорт на забудову земельної ділянки на                         АДРЕСА_1 Управлінням архітектури та містобудування міської ради, починаючи з 01 січня 2000 року до 08 липня 2009 року, не надавався; містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки для будівництва за вказаною адресою, починаючи з 22 січня 2003 року до 31 грудня 2010 року, не надавались (т. 1, а. с. 192).
		 
		06 липня 2015 року за договорами дарування ОСОБА_4 передав безоплатно у власність ОСОБА_1 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, площею 0,06 га, в межах згідно з планом, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказані договори посвідчені приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Борисовою Т. А. та зареєстровані в реєстрі за №№ 1013, 1016 (т. 2, а. с. 50, 51, 56, 57).
		 
		06 липня 2015 року під час укладення договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою:                          АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 надала заяву, посвідчену приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Борисовою Т. А. та зареєстровану в реєстрі за № 1012, відповідно до якої вона дала свою згоду на укладення її чоловіком ОСОБА_4 договору дарування колишній дружині ОСОБА_1 зазначеного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, який був збудований ним у період перебування у шлюбі з ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 73).
		 
		Також 06 липня 2015 року приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Борисова Т. А. посвідчила заповіт, зареєстрований у реєстрі за № 1015, за яким ОСОБА_4 на випадок своєї смерті заповів все своє майно, яке належатиме йому на день смерті, а також все те, що згідно з законодавством України може бути успадкованим, у повному обсязі без   будь-яких винятків, в тому числі житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами та земельну ділянку, що розташовані за адресою:                  АДРЕСА_1 , - ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 208).
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (т. 1, а. с. 205 зворот).
		 
		За заявою ОСОБА_2 від 01 лютого 2019 року приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Борисова Т. А. завела спадкову справу щодо спадкового майна ОСОБА_4 за № 12/2019 (т. 1, а. с. 205-220).
		 
		18 березня 2020 року приватний нотаріус Чернігівського міського нотаріального округу Борисова Т. А. листом за № 112/02-14/12/2019 повідомила ОСОБА_1 про те, що вона завела спадкову справу № 12/2019 щодо майна померлого ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 213 зворот).
		 
		У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 подала заяву про застосування позовної давності.
		 
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Оскаржувані рішення відповідають зазначеним вимогам закону.
		 
		Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		 
		Щодо поділу спірної земельної ділянки
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» СК України зазначений Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
		 
		За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.
		 
		До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
		 
		Отже, у спірних правовідносинах, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.
		 
		Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
		 
		Подібним чином питання спільної власності подружжя регулює і чинний СК України.
		 
		Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
		 
		Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.
		 
		Відповідно до вимог статті 28 КпШС України у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.                    В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
		 
		Вказані норми, що діяли на час придбання спірної земельної ділянки, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
		 
		Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
		 
		Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
		 
		Системний аналіз змісту наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		 
		Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17-ц (провадження                         № 14-325цс18).
		 
		Установивши, що спірна земельна ділянка набута подружжям ОСОБА_6 за час їхнього перебування у зареєстрованому шлюбі, а також врахувавши відсутність доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя.
		 
		Вказані висновки судів першої та апеляційної інстанцій сторони не оскаржували, у зв`язку з чим колегія суддів не наводить мотивів на їх спростування.
		 
		Дійшовши висновку про обґрунтованість позовних вимог про поділ спірної земельної ділянки, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, дійшов висновку про пропуск позивачем позовної давності.
		 
		Колегія суддів погоджується з такими висновками судів з огляду на таке.
		 
		Відповідно до частини другої статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
		 
		Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		 
		Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		 
		Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		 
		Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
		                                               
		Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
		 
		Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
		 
		Вирішуючи питання застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин, зокрема щодо позову про поділ майна подружжя, пред`явленого після розірвання шлюбу, Верховний Суд неодноразово виснував про те, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, якщо шлюб розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
		 
		Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що під час визначення початку перебігу позовної давності слід керуватися не часом, коли сторони розірвали шлюб, а часом, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам собою факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
		 
		Вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду                       від 12 травня 2022 року в справі № 126/1737/20, від 28 червня 2022 року в справі № 331/3589/20, від 15 травня 2023 року в справі № 200/26797/15,                         від 16 жовтня 2023 року в справі № 759/12245/20.
		 
		Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
		 
		Відхилення від сталої судової практики порушує принцип уніфікованого застосування закону, нівелює забезпечення єдності та послідовності судочинства.
		 
		У справі, що є предметом касаційного перегляду, суди установили, що за час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 набули у спільну сумісну власність земельну ділянку та житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , а також спірну земельну ділянку на АДРЕСА_1 , на якій вони самочинно побудували спірний житловий будинок.
		 
		08 квітня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвали шлюб.
		 
		З червня 2010 року ОСОБА_4 створив нову сім`ю з відповідачем та проживав із нею у будинку АДРЕСА_1 . Склався сталий порядок володіння та користування спільним нерухомим майном, а саме: позивач користувалася земельною ділянкою та будинком на                                           АДРЕСА_3 , а ОСОБА_4 з відповідачем - земельною ділянкою та будинком на АДРЕСА_1 .
		 
		06 липня 2015 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_1 договір дарування, відповідно до якого подарував позивачу належний подружжю на праві спільної сумісної власності житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку під цим будинком. 
		 
		Крім того, в цей же день, 06 липня 2015 року, ОСОБА_4 заповів земельну ділянку та житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на      АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_2 .
		 
		Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що зазначене свідчить про добровільний фактичний поділ майна між колишнім подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
		 
		За життя ОСОБА_4 позивач питання щодо поділу спірної земельної ділянки не порушувала.
		 
		Оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що про порушення свого права позивачу стало відомо 06 липня 2015 року, а тому саме з цього дня почався перебіг позовної давності, однак із позовом до суду ОСОБА_1 звернулася 17 серпня 2020 року.
		 
		Ураховуючи зазначене, правильними є висновки судів про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частку земельної ділянки на АДРЕСА_1 та встановлення порядку користування нею, оскільки позивач без поважних причин пропустила строк звернення до суду, про застосування якого заявила відповідач.
		 
		Доводи позивача в касаційній скарзі про те, що суди безпідставно не взяли до уваги, що про порушення своїх прав вона дізналася лише в травні 2019 року після звернення її сина до нотаріуса для оформлення спадкових прав після смерті ОСОБА_4 , не можуть бути взяті колегією суддів до уваги, оскільки спростовуються встановленими судами обставинами та матеріалами справи.
		 
		Щодо позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частку спірного об`єкта незавершеного будівництва та господарських споруд 
		 
		Звертаючись до суду з позовом, позивач просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку об`єкта незавершеного будівництва та господарських споруд на АДРЕСА_1 .
		 
		За приписами частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації, а в разі, коли право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації - з моменту державної реєстрації.
		 
		Згідно із частиною третьою статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
		 
		Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації та з моменту державної реєстрації права власності на нього. До цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та може бути предметом поділу між подружжям.
		 
		Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року в справі № 6-159цс15, від 18 листопада                       2015 року в справі № 6-388цс15, постановах Верховного Суду від 03 грудня        2018 року в справі № 525/511/16 (провадження № 61-32375св18), від 20 лютого 2020 року в справі № 496/6067/15 (провадження № 61-14600св19).
		 
		Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
		 
		Отже, відсутність відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту є підставою для визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої                  статті 376 ЦК України.
		 
		Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
		 
		Висновку про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу, також дійшов Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року в справі                              № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року в справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у постановах від 06 березня 2019 року в справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року в справі                                  № 307/3957/14 (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року в справі № 722/1882/16 (провадження № 61-39287св18), від 16 березня                      2021 року в справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20),                                  від 15 листопада 2021 року в справі № 279/790/18 (провадження                                     № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року в справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20).
		Послідовною є судова практика Великої Палати Верховного Суду у висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво                              (постанови від 23 червня 2020 року в справі № 680/214/16 (провадження                        № 14-445цс19), від 14 вересня 2021 року в справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21) та від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22)).
		 
		Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, врахувавши те, що спірний будинок АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом, що не заперечували сторони у справі, у зв`язку з чим не підлягає поділу, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 його частку та про реальний розподіл об`єкта незавершеного будівництва.
		 
		Колегія суддів погоджується з такими висновками судів.
		 
		Посилання в касаційній скарзі на те, що суди повинні були частково задовольнити позов та визнати за позивачем право власності на 1/2 частку будівельних матеріалів, які були використані в процесі будівництва спірного будинку АДРЕСА_1 , є безпідставним.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.
		 
		У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).
		 
		Оскільки позовних вимог про визнання права на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку позивач не заявляла в суді першої інстанції, апеляційний суд правильно відмовив у їх задоволенні.
		 
		За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги не містять підстав для їх скасування.
		 
		Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року в справі                             № 6-258цс15, Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, Верховного Суду від 13 лютого 2020 року в справі                           № 320/3072/18, від 26 січня 2023 року в справі № 296/1550/20, на які заявник посилається в касаційній скарзі.
		 
		Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
		 
		Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
		                        
		Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		                        
		Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріально і процесуального права. 
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		                        
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
		                                               
		ПОСТАНОВИВ:
		                                               
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шолох Ольгою Володимирівною, залишити без задоволення.
		                        
		Рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 22 травня                     2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 10 жовтня                    2023 року залишити без змін.
		                        
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                    Є. В. Петров
		Судді                                                                                     А. І. Грушицький
		В. М. Ігнатенко 
		І. В. Литвиненко
		В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...