Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 278/1087/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:; визнання незаконним акта, що порушує право власності на земельну ділянку.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 01.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 02.12.2024.
Дата набрання законної сили: 27.11.2024
Номер судового провадження: 61-9209ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                                                       
		 
		27 листопада 2024 року 
		м. Київ
		 
		справа № 278/1087/22
		провадження № 61-9209 св 24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
		суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
		 
		учасники справи:
		позивач - заступник керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Житомирської районної державної адміністрації Житомирської області,
		відповідачі: Станишівська сільська рада Житомирського району Житомирської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
		третя особа - державне спеціалізоване підприємство «Ліси України»,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_2  - адвоката Бугайчука Максима Володимировича, Станишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області на постанову Житомирського апеляційного суду 
		від 10 червня 2024 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б., 
		Шевчук А. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У травні 2022 року заступник керівника Житомирської окружної прокуратури 
		в інтересах держави в особі Житомирської районної державної адміністрації 
		(далі - Житомирська РДА) звернувся до суду з позовом до Станишівської сільської рада Житомирського району Житомирської області (далі - Станишівська СР), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - державне спеціалізоване підприємство «Ліси України» (далі - ДСП «Ліси України) в особі філії «Коростенське лісопромислове господарство» (далі - філія «Коростенське ЛПГ»), в якому просив суд:
		- визнати незаконним та скасувати рішення Станишівської СР від 26 вересня 
		2019 року № 946 «Про надання дозволу на виготовлення землевпорядних документацій із землеустрою» у частині надання ОСОБА_1 дозволу 
		на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,0804 га, розташованої по АДРЕСА_1 ;
		- визнати незаконним та скасувати рішення Станишівської СР від 26 березня 
		2020 року № 1138 «Про затвердження документацій із землеустрою та надання земельних ділянок у власність» у частині затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0,0804 га, 
		для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель 
		і споруд (присадибна ділянка) (02.01) на території АДРЕСА_1 ) та передачі земельної ділянки, кадастровий номер 1822082500:01:000:0751, у власність ОСОБА_1 ;
		- витребувати у ОСОБА_2 на користь держави в особі Житомирської РДА земельну ділянку з кадастровим номером 1822082500:01:000:0751;
		- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 1822082500:01:000:0751 (запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 36208698);
		- вирішити питання понесених судових витрат.
		В обґрунтування позовних вимог вказував, що рішенням Станишівської СР 
		від 26 березня 2020 року № 1138 «Про затвердження документацій із землеустрою 
		та надання земельних ділянок у власність» затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної, ділянки площею 0,0804 га, 
		для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель 
		і споруд (присадибна ділянка) (02.01), яка розташована на території 
		АДРЕСА_1 ). Земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 1822082500:01:000:0751. 01 квітня 2020 року право приватної власності на земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_1 ..
		08 квітня 2020 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки відчужила земельну ділянку ОСОБА_2 . До Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цього самого дня внесено запис № 36208698
		про перехід права власності.
		Установлено, що спірна земельна ділянка знаходяться в межах 1 та 2 виділів 
		27 кварталу Станишівського лісництва державного підприємства «Житомирське лісове господарство» (далі - ДП «Житомирське ЛГ»). Право постійного користування відповідними землями та ведення лісового господарства на території лісництва із 12 жовтня 2021 року передано державному підприємству «Коростенське лісомисливське господарство» (далі - ДП «Коростенське ЛМГ»), 
		яке є правонаступником ДП «Житомирське ЛГ».
		Прокурор уважав, що спірна земельна ділянка в силу положень статей 19, 57, 
		84 ЗК України та статті 5 ЛК України сформована за рахунок земель державної власності лісогосподарського призначення та використовується для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України. Право 
		на розпорядження даними землями, які знаходяться в межах населеного пункту, належить Житомирській РДА (стаття 122 ЗК України). Передавши у власність фізичної особи спірну земельну ділянку, сільська рада вийшла за межі своїх повноважень.
		Указана земельна ділянка вибула із державної власності всупереч встановленого законом порядку, у зв`язку з чим зазначені рішення Станишівської СР у частині передачі земельної ділянки з кадастровим номером 1822082500:01:000:0751 
		є незаконними та підлягають скасуванню, а земельна ділянка підлягає витребуванню в останнього власника на користь держави (статті 387, 
		388 ЦК України).
		Крім того, підлягає скасуванню державна реєстрація спірної земельної ділянки 
		за останнім власником.
		Прокурор посилався на наявність обґрунтованих підстав для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах (стаття 23 Закону України 
		«Про прокуратуру»).
		З урахуванням наведеного, заступник керівника Житомирської окружної прокуратури просив суд позов задовольнити.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 10 жовтня 
		2023 року у складі судді Дубовік О. М. у  задоволенні позовних вимог заступника керівника Житомирської окружної прокуратури відмовлено. 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурор підтвердив підстави 
		для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах (стаття 23 
		Закону України «Про прокуратуру»), проте не довів заявлених у позові вимог 
		і не надав у визначений процесуальним законом спосіб (статті 12, 81 ЦПК України) доказів на обґрунтування обставин, зазначених у позові.
		З наявних у матеріалах справи планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування не можна однозначно встановити, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду. У матеріалах справи відсутні докази того, 
		що спірна земельна ділянка, останнім власником якої є ОСОБА_2 , є саме землею лісогосподарського призначення. Судові експертизи з цього приводу 
		не проводилися, відповідних клопотань прокурор не заявляв.
		Суд першої інстанції застосував норми Конституції України, ЦК України, ЗК України, ЛК України, врахував положення Конвенції про захист прав людини 
		і основоположних свобод (далі - Конвенція), прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2024 року апеляційну скаргу заступника керівника Житомирської обласної прокуратури задоволено частково.
		Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 10 жовтня 
		2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.
		Витребувано у ОСОБА_2 на користь держави в особі Житомирської РДА земельну ділянку, площею 0,0804 га, кадастровий номер 1822082500:01:000:0751, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
		Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, кадастровий номер 1822082500:01:000:0751 (запис про право власності 
		у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 36208698).
		У задоволенні решти вимогпозову прокурора відмовлено.
		Стягнуто з ОСОБА_1 , Станишівської СР, ОСОБА_2 на користь Житомирської обласної прокуратури судовий збір у розмірі по 4 135,00 грн 
		із кожного.
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд не надав належної правової оцінки наявним у справі доказам, а також тому, що на момент передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 земельна ділянка відносилася до земель лісового фонду. Передача цієї земельної ділянки у приватну власність відбулася з порушенням вимог законодавства, зокрема щодо порядку зміни цільового призначення та за відсутності відповідного погодження органу виконавчої влади, так як сільська рада не мала права передавати земельну ділянку у власність ОСОБА_1 .
		Позовні вимоги прокурора про скасування вказаних рішень органу місцевого самоврядування задоволенню не підлягають, так як є неефективним способом судового захисту, на відміну від вимоги про витребування спірної земельної ділянки від останнього власника (статті 377, 388 ЦК України). У цій частині суд апеляційної інстанції врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду 
		та Верховного Суду.
		Крім того, суд апеляційної інстанції, пославшись на відповідні положення 
		Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно 
		та їх обтяжень», вказав про необхідність задоволення позовної вимоги прокурора про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 
		на земельну ділянку, кадастровий номер 1822082500:01:000:0751 (запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 36208698).
		Суд апеляційної інстанції послався на статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції 
		і вказав, що заволодіння приватними особами земельними ділянками 
		зі спеціальним статусом всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт 
		між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Особа, якій виділялася земельна ділянка, могла і повинна була знати 
		про те, що земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. У спірних правовідносинах загальний інтерес у контролі за використанням спірної земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпеки довкілля переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні права на земельну ділянку. Витребування земельної ділянки в останнього не порушує принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.
		При цьому апеляційний суд зазначив, що права покупця у випадку витребування 
		на користь третьої особи товару на підставах, що виникли до продажу товару, підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого 
		статтею 661 ЦК України.
		Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми національного 
		та міжнародного права, судову практику Великої Палати Верховного Суду 
		та Верховного Суду у подібних справах.
		Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України.
		 
		Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх надходження до Верховного Суду
		 
		У червні 2024 року представник ОСОБА_2  - адвокат Бугайчук М. В., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2024 року, в якій просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 10 жовтня 2023 року залишити в силі.
		У липні 2024 року Станишівська СР звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2024 року, 
		у змісті якої просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
		Підставами касаційного оскарження судового рішення заявники зазначають неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права 
		та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права 
		без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судом належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Бугайчук М. В. Витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих 
		до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
		У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою Станишівської СР, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних у відповідних ухвалах Верховного Суду. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
		Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2024 року справу призначено 
		до судового розгляду.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Доводи осіб, які подали касаційні скарги
		 
		Касаційна скарга представника ОСОБА_2  - адвоката Бугайчука М. В., мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки по суті спору і не врахував судову практику Верховного Суду.
		Апеляційний суд, задовольняючи позов прокурора у частині витребування спірної земельної ділянки, не перевірив добросовісність останнього набувача, що порушує право ОСОБА_2 на мирне володіння своїм майном, яке охороняється нормами національного та міжнародного права. 
		ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, він набув її у власність на підставі договору купівлі-продажу. Задоволення позову прокурора у відповідній частині є втручанням у його право на мирне володіння майном, створює для нього надмірний тягар.
		Крім того, суд апеляційної інстанції не встановив належним чином правовий статус земельної ділянки, яка не відноситься до земель лісового фонду 
		або лісогосподарського призначення. У матеріалах справи наявні докази 
		на підтвердження вказаного, яким суд апеляційної інстанції не надав оцінку.
		Вважає, зо прокурор не надав суду належних, достатніх та допустимих доказів 
		на підтвердження заявлених вимог.
		Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду і вважає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові послався на нерелевантні правові позиції Верховного Суду.
		 
		Касаційна скарга Станишівської СР мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки про те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду. 
		Спірна земельна ділянка входить до земель, які знаходяться в межах села Зарічани Житомирського району Житомирської області. Орган місцевого самоврядування мав право розпоряджатися спірною земельною ділянкою. При цьому 
		ДП «Житомирське ЛГ» безпідставно провело державну реєстрацію права постійного користування земельними ділянками водного фонду. 
		Суд апеляційної інстанції невірно застосував статті 377, 388 ЦК України, не врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
		 
		Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги
		 
		У липні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив заступника керівника Житомирської окружної прокуратури на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 , в якому вказується, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам законності та обґрунтованості, зроблені апеляційним судом висновки узгоджуються з матеріалами справи. 
		У жовтні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив заступника керівника Житомирської окружної прокуратури на касаційну скаргу Станишівської СР, в якому викладено аргументи щодо безпідставності вказаної касаційної скарги. 
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Рішенням Житомирської районної ради Житомирської області від 17 червня 
		2015 року № 642 були встановлені межі села Зарічани Житомирського району Житомирської області, площею 474,6880 га, та затверджено проєкт землеустрою щодо встановлення меж указаного населеного пункту (а. с. 86-91, т. 1).
		22 травня 2019 року ОСОБА_1 подала заяву до Станишівської СР про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (а. с. 22, т. 1).
		Відповідно до витягу з рішення Станишівської СР від 26 вересня 2019 року № 946 «Про надання дозволу на виготовлення землевпорядних документацій 
		із землеустрою» ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, площею 0,0804 га, 
		розташованої у АДРЕСА_1 (а. с. 21, т. 1).
		Між ОСОБА_1 та суміжними землекористувачами (землевласниками): ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та представником ДП «Житомирське ЛГ» складено акт про те, що ними проведено обстеження в натурі та погоджено межі земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; суміжними землекористувачами (землевласниками) ніяких претензій при проведенні кадастрової зйомки земельної ділянки не виявлено; межі погоджено і не викликають заперечень. Акт підписано ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та погоджено в.о. старости села Зарічани Станишівської СР, однак підпис представника ДП «Житомирське ЛГ» у вказаному акті відсутній (а. с. 71, т. 1).
		17 лютого 2020 року відділом Житлово-комунального господарства містобудування, архітектури, оборонної роботи, цивільного захисту та взаємодії 
		з правоохоронними органами складено висновок про погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (а. с. 70, т. 1).
		У 2020 році на замовлення ОСОБА_1 товариством з обмеженою відповідальністю «ГЕОМЕТР» розроблено проєкт землеустрою щодо відведення 
		у власність останній земельної ділянки, площею 0,0804 га, для будівництва 
		і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка) (02.01) на території АДРЕСА_1 (а. с. 26-28, т. 1).
		19 березня 2020 року на підставі зазначеного проєкту були внесені відомості 
		до Державного земельного кадастру про земельну ділянку; інформація 
		про зареєстроване право власності відсутня (а. с. 25, т. 1).
		Згідно з витягом із рішення Станишівської СР від 26 березня 2020 року № 1138
		«Про затвердження документацій із землеустрою та надання земельних ділянок 
		у власність» затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 вказаної вище земельної ділянки, площею 0,0804 га, 
		для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель 
		і споруд (присадибна ділянка) (02.01); земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 1822082500:01:000:0751 (а. с. 23, т. 1).
		01 квітня 2020 року право приватної власності на земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 33-34, т. 1).
		08 квітня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С. Л., зареєстрований в реєстрі за номером 1549 (а. с. 29-30, т. 1).
		Цього самого дня до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис про перехід права власності № 36208698 (а. с. 33-34, т. 1).
		У матеріалах справи міститься: викопіювання з детального плану території 
		села Зарічани Житомирського району Житомирської області, а саме: земельної ділянки, площею 0,0804 га, цільове призначення: 02.01 Для будівництва 
		і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна дідлянка), кадастровий номер: 1822082500:01:000:0751, у 
		АДРЕСА_1 (а. с. 128, т. 1); таксаційний опис Станишівського лісництва Житомирського Держлісгоспу, 1998 рік; план лісонасаджень Станишівського лісництва ДП «Житомирський лісгосп», 
		2008 рік; таксаційний опис Станишівського лісництва ДП «Житомирський лісгосп», 2008 рік; викопіювання (планшет) Станишівського лісництва ДП «Житомирський лісгосп», 2008 рік; план лісонасаджень Станишівського лісництва 
		ДП «Житомирський лісгосп», 2018 рік; проєкт організації та розвитку лісового господарства ДП «Житомирське ЛГ»: Станишівське лісництво: таксаційний опис, відомості поквартальних підсумків, 2019 рік, викопіювання (планшет) Станишівського лісництва ДП «Житомирський лісгосп», 2018 рік (а. с. 62-94, т. 2).
		Житомирська окружна прокуратура направляла на адресу Житомирської РДА повідомлення в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» від 16 травня 2022 року № 51-84-2556 вих-22, яким повідомлено про встановленні прокуратурою порушення інтересів держави при здійсненні розпорядження Станишівською СР землями лісового фонду, а саме - передачі у приватну власність земельної ділянки з кадастровим номером 1822082500:01:000:0751, що знаходиться в межах 1 
		та 2 виділів 27 кварталу Станишівського лісництва. Даним повідомленням запропоновано органу державної влади самостійно вжити заходів до повернення земель до державної власності (а. с. 35-38, т. 1).
		Житомирська РДА листом від 16 травня 2022 року у відповідь на дане повідомлення поінформувала прокуратуру про неможливість звернення до суду з відповідним позовом у зв`язку, у тому числі, з відсутністю коштів для сплати судового збору 
		(а. с. 39, т. 1).
		 
		Мотивувальна частина 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій 
		статті 389 ЦПК України. 
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій 
		статті 389 ЦПК України. 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, 
		є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Касаційні скарги задоволенню не підлягають.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним 
		і обґрунтованим. 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права 
		із дотриманням норм процесуального права. 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних 
		або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні 
		та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася 
		до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно 
		до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода 
		на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує 
		при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, 
		а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
		Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також 
		на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
		Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
		Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив 
		на порушника.
		Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені 
		у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися 
		до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права 
		та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, 
		що встановлений договором або законом.
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання 
		або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який 
		є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження 
		№ 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження 
		№ 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження 
		№ 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження 
		№ 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження 
		№ 12-84гс20 та інших).
		Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод 
		чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
		Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
		При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або 
		є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, 
		у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом 
		або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір 
		у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
		Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову 
		в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі 
		№ 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі 
		№ 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).
		У справі, яка переглядається Верховним Судом, заступник керівника Житомирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Житомирської РДА звернувся 
		до суду з позовом до Станишівської СР, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа -філія «Коростенське ЛПГ», про визнання незаконним та скасування відповідних рішень сільської ради, витребування спірної земельної ділянки 
		та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку.
		Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення районного суду про відмову 
		у задоволенні позову прокурора, ухвалив нове судове рішення про часткове задоволення позову. Апеляційний суд витребував у ОСОБА_2 на користь держави в особі Житомирської РДА спірну земельну ділянку і скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку (запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 
		№ 36208698). У задоволенні решти вимог було відмовлено.
		Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності 
		на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
		За змістом статей 13, 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, 
		в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, 
		що перебуває під особливою охороною держави.
		Частиною другою статті 1 ЛК України передбачено, що ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
		Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони 
		не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 ЗК України).
		До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (статті 5 ЛК України).
		Усі ліси в Україні є власністю держави (частина перша статті 6 ЛК України).
		Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту 
		зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання 
		у власність або користування.
		У статті 7 ЛК України закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.
		Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України.
		Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
		У статті 57 ЛК України визначено вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, 
		не пов`язаних з веденням лісового господарства, відповідно до частини першої якої зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання 
		в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.
		Аналогічне положення міститься у статті 20 ЗК України.
		Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
		У частині п`ятій статті 149 ЗК України встановлено, що районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб 
		та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; 
		б) ведення водного господарства; в) будівництва об`єктів, пов`язаних 
		з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті.
		Суд апеляційної інстанції, надавши оцінку наявним у справі доказам і доводам сторін, установив, що на момент передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 земельна ділянка відносилася до земель лісового фонду. Тому передача цієї земельної ділянки у приватну власність відбулася з порушенням вимог законодавства, зокрема щодо порядку зміни цільового призначення 
		та за відсутності відповідного погодження органу виконавчої влади, так як сільська рада не мала права передавати земельну ділянку у власність ОСОБА_1 .
		Доводи касаційних скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться 
		до власного тлумачення норм права та власної оцінки доказів, що не може бути правовою підставою для скасування законного й обґрунтованого судового рішення. 
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що вимога 
		про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення 
		з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України 
		є ефективним способом захисту права власності (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду: від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц( провадження 
		№ 14-96цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).
		Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша 
		статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця 
		у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування 
		на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.
		Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 369/13957/21 (провадження № 61-1323св24).
		Таким чином, установивши, що спірна земельна ділянка лісового фонду вибула 
		з володіння держави, право власності на неї зареєстроване за ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про витребування 
		у ОСОБА_2 на користь держави в особі Житомирської РДА земельної ділянки, площею 0,0804 га, кадастровий номер 1822082500:01:000:0751, 
		яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
		Крім того, апеляційний суд правильно вказав, що позовні вимоги прокурора 
		про скасування відповідних рішень органу місцевого самоврядування задоволенню не підлягають, так як є неефективним способом судового захисту, на відміну 
		від вимоги про витребування спірної земельної ділянки від останнього власника - ОСОБА_2 (статті 377, 388 ЦК України), яку суд вірно задовольнив. 
		Суд апеляційної інстанції, пославшись на відповідні положення Закону України 
		«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», обґрунтовано вказав про необхідність задоволення позовної вимоги прокурора 
		про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 
		на земельну ділянку, кадастровий номер 1822082500:01:000:0751 (запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 36208698).
		Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.
		Суд апеляційної інстанції надав оцінку наявним у справі доказам і вірно встановив правовий статус спірної земельної ділянки, що спростовує доводи касаційних скарг у відповідній частині.
		Касаційна скарга представника ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов прокурора у частині витребування спірної земельної ділянки, не перевірив добросовісність останнього набувача.
		Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
		Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, 
		без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
		Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, 
		яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
		Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати 
		це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником 
		або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, 
		а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду 
		є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно 
		та їх обтяжень»).
		Можливість власника реалізувати його право витребувати майно 
		від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, 
		на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник 
		має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках 
		(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
		Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду 
		від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).
		Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним 
		від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, провадження № 12-127гс19).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі 
		№ 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
		Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає 
		на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 
		ЦК України.
		Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна.
		Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно.
		На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі 
		№ 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02 листопада 2021 року у справі 
		№ 925/1351/19).
		Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
		Крім того, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку 
		про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула 
		це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави 
		та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, провадження № 14-190цс20).
		Частково задовольняючи позов прокурора та ухвалюючи рішення про витребування спірної земельної ділянки від ОСОБА_2 на користь держави в особі Житомирської РДА, суд апеляційної інстанції здійснив перевірку добросовісності/недобросовісності останнього набувача, а також пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу 
		до Конвенції.
		Суд апеляційної інстанції вірно послався на статтю 1 Першого Протоколу 
		до Конвенції і вказав, що заволодіння приватними особами земельними ділянками зі спеціальним статусом всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт 
		між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Особа, якій виділялася земельна ділянка, могла і повинна була знати 
		про те, що земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення. У спірних правовідносинах загальний інтерес у контролі за використанням спірної земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпеки довкілля переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні права на земельну ділянку. 
		Витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_2 не порушує принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном.
		У справі, яка переглядається Верховним Судом, оскаржуване судове рішення постановлене за належної перевірки добросовісності/недобросовісності набувача. Суд апеляційної інстанції застосував статті 387, 388 ЦК України, положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 у відповідній частині 
		є безпідставними, а тому відхиляються Верховним Судом.
		При цьому апеляційний суд зазначив, що права покупця у випадку витребування 
		на користь третьої особи товару на підставах, що виникли до продажу товару, підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого 
		статтею 661 ЦК України.
		Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові 
		від 24 травня 2023 року у справі № 367/3254/15-ц (провадження № 61-513св23).
		Таким чином, Верховний Суд уважає, що суд апеляційної інстанції зробив вірні висновки по суті спору. 
		Доводи касаційних скарг вказаних висновків не спростовують, вони зводяться 
		до власного тлумачення норм права та спростовуються встановленими судами обставинами, а тому відхиляються Верховним Судом.
		Висновки суду у межах доводів касаційних скарг ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
		У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення 
		є мотивованими. 
		Всі докази оцінено судом у їх сукупності з урахуванням фактичних обставин справи.
		Висновки суду по суті спору узгоджуються із судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), 
		що спростовує відповідні доводи касаційних скарг. Судова практика у цій категорії справ є сталою та сформованою, а відмінність залежить лише від доказування.
		Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційних скарг, не можуть бути 
		підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони 
		не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржуване  судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення 
		або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		Верховний Суд залишає оскаржуване судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат не здійснюється.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Бугайчука Максима Володимировича, Станишівської сільської ради Житомирського району Житомирської області залишити без задоволення. 
		Постанову Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2024 року залишити 
		без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, 
		є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                             Д. Д. Луспеник 
		Судді:                                                                                       І. Ю. Гулейков
		Б. І. Гулько 
		Г. В. Коломієць 
		Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...