Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 905/20/23 : Господарські справи (до 01.01.2019); Майнові спори; Право власності на землю у тому числі:; Інший спір про право власності на землю.
Надіслано для оприлюднення: 02.12.2024. Зареєстровано: 02.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 03.12.2024.
Дата набрання законної сили: 15.11.2024
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		15 листопада 2024 року 
		м. Київ
		 
		cправа № 905/20/23 
		 
		Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду: Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Васьковського О.В.,          Дроботової Т.Б., Кібенко О.Р., Пєскова В.Г., Рогач Л.І., Чумака Ю.Я.,
		 
		за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,
		 
		представників учасників справи:
		від прокуратури - Семенчук М.А. (прокурор);
		від позивача 1 - Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області (далі - позивач-1, Управління Держгеокадастру) - не з`явився;
		від позивача 2 - Східного офісу Держаудитслужби в особі Управління Східного офісу Держаудитслужби в Донецькій області - (далі - позивач-2, Держаудитслужба) - не з`явився;
		від відповідача 1 - Державного підприємства "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" (далі - відповідач-1, ДП "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу" - не з`явився;
		від відповідача 2 - Товариства з обмеженою відповідальністю "Агропрод-Донбас" (далі - відповідач-2, ТОВ "Агропрод-Донбас" - Дудко М.А. (адвокат);
		від відповідача 3 - Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Жовтневе" (далі - відповідач-3, СТОВ "Жовтневе") - не з`явився,
		 
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури (далі - прокурор, скаржник)
		на рішення Господарського суду Донецької області від 07.07.2023
		та постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.10.2023
		у справі
		за позовом керівника Покровської окружної прокуратури в інтересах держави в особі позивачів:
		1) Управління Держгеокадастру;
		2) Держаудитслужби,
		 
		до відповідачів: 
		1) ДП "Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу";
		2) ТОВ "Агропрод-Донбас";
		3) СТОВ "Жовтневе",
		 
		про визнання недійсними договорів та зобов`язання звільнити земельну ділянку.
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		ВСТУП 
		 
		Спір у справі виник щодо наявності/відсутності підстав для визнання недійсними договору на виконання сільськогосподарських робіт та договору на поставку зерна майбутнього врожаю відповідно до  положень статей 203, 215, 235 Цивільного кодексу України як удаваних правочинів, що вчинені сторонами з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору оренди землі, а також зобов`язання звільнити земельну ділянку.
		 
		1. Короткий зміст позовних вимог
		1.1. Керівник Покровської окружної прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області (далі - позивач-1, Управління Держгеокадастру), Східного офісу Держаудитслужби в особі Управління Східного офісу Держаудитслужби в Донецькій області (далі - позивач-2, Держаудитслужба) звернувся до суду з позовною заявою до Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» (далі - відповідач-1, ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропрод-Донбас» (далі - відповідач-2, ТОВ «Агропрод-Донбас»), Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Жовтневе» (далі - відповідач-3, СТОВ «Жовтневе»), в якій просить суд:
		- визнати недійсним договір від 26.04.2021 № 106-1/2021-ПР на виконання сільськогосподарських робіт, укладений між ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» та ТОВ «Агропрод-Донбас»;
		- зобов`язати ТОВ «Агропрод-Донбас» звільнити земельну ділянку площею 454,50 га, яка є частиною земельної ділянки з кадастровим номером 1423381500:08:000:0409, яка розташована за адресою: Донецька область, Покровський район, м. Курахове, яку ТОВ «Агропрод-Донбас» займає на підставі договору від 26.04.2021 №106-1/2021-ПР на виконання сільськогосподарських робіт;
		- визнати недійсним договір від 26.04.2021 №106-1/2021-ПР на поставку зерна майбутнього врожаю, укладений між ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» та СТОВ «Жовтневе».
		 
		1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні договори є удаваними правочинами та містять ознаки договору оренди, що суперечить вимогам цивільного та земельного законодавства та відповідно до положень статей 203, 215, 235 Цивільного кодексу України є підставою для визнання їх недійсними.
		 
		2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
		2.1. Господарський суд Донецької області рішенням від 07.07.2023, залишеним без змін згідно з постановою Східного апеляційного господарського суду від 04.10.2023 у справі №905/20/23, у задоволенні позову відмовив.
		 
		2.2. Суди попередніх інстанцій, проаналізувавши умови оспорюваних договорів, дійшли висновку, що спірні договори разом за своєю правовою природою не є прихованим договором оренди землі, а тому відсутні й підстави для застосовування законодавчих положень, передбачених для договору оренди землі, що врегульовані, зокрема, положеннями Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі», а також правил, передбачених для договору оренди державного нерухомого майна.
		 
		3. Короткий зміст касаційної скарги
		3.1. Не погоджуючись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Донецької області від 07.07.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.10.2023 у справі №905/20/23 та прийняти нове рішення - про задоволення позову.
		 
		3.2. Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про неврахування судами попередніх інстанцій правових позицій Верховного Суду, викладених у касаційній скарзі, а саме: 
		 
		- суди застосували статті 4, 13, 15 Закону України «Про оренду землі», статті 92, 93, 95, 116, 122, 152 ЗК України, статтю 235 Цивільного кодексу України без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18, від 21.06.2019 у справі №910/22880/17, від 06.11.2019 у справі №916/1424/18, від 07.07.2021 у справі №903/601/20, від 03.11.2021 у справі №918/1226/20, від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 29.09.2022 у справі №918/351/21 (918/672/21);
		- застосували статтю 4 Закону України «Про оренду землі», статті 93, 124 Земельного кодексу України без урахування висновку щодо застосування цих норм, викладеного у постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 21.03.2023 у справі № 917/1550/21;
		- застосували статтю 16 Цивільного кодексу України, статтю 152 Земельного кодексу України, статтю 34 Закону України «Про оренду землі» без врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 20.12.2021 у справі № 914/1688/21;
		- застосували статті 16, 203, 215, 216 Цивільного кодексу України без урахування висновків щодо застосування цих норм, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/1227/17, від 21.12.2022 у справі №914/2350/18 (914/608/20), постановах Верховного Суду від 14.02.2019 справа №910/2197/18, від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20.
		 
		4. Позиція інших учасників справи
		4.1. ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення та закрити касаційне провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 296 ГПК України. Державне підприємство також наголошує на тому, що ГУ Держгеокадастру у Донецькій області є неналежним позивачем у цій справі, а прокурор не навів жодного обґрунтування, які саме цивільні права та інтереси позивача порушують оспорювані договори.
		 
		4.2. ТОВ «Агропрод-Донбас» у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін.
		 
		5. Підстави передачі на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду (далі - об`єднана палата)
		5.1. Верховний Суд ухвалою від 21.11.2023, зокрема, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Донецької області від 07.07.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.10.2023 у справі №905/20/23.
		 
		5.2. Ухвалою від 10.01.2024 Верховний Суд у складі колегії суддів: Краснова Є.В. - головуючого, Мачульського Г.М., Рогач Л.І. справу № 905/20/23 передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
		 
		5.3. Зазначена ухвала від 10.01.2024 мотивована необхідністю відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі судової колегії палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21), пункти 74, 76, стосовно того що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права надання земельної ділянки в тимчасове користування.
		 
		5.4. Прокурор, оскаржуючи судові рішення, вважає, що під виглядом виконання сільськогосподарських послуг фактично виконавець обробляє земельну ділянку, яка належить державі, практично залишаючи у розпорядженні вирощений врожай, що, крім того, є прихованою орендою землі.
		 
		5.5. Скаржник, посилаючись, зокрема, на постанову Касаційного господарського суду від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21), звертає увагу, що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, у тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державною на здійснення таких функцій.
		 
		5.6. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, від 13.07.2022 у справі №199/8324/19).
		 
		5.7. Тлумачення законодавства судам слід здійснювати системно, враховувати правову природу спірних відносин, загальну спрямованість законодавства та права України в цілому, а результат тлумачення законодавства має бути розумним та справедливим (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України). Зокрема, законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №911/1278/20).
		 
		5.8. Колегія суддів вважає, що зазначений вище підхід, за якого постійний землекористувач не має права надавати земельну ділянку в користування (оренду), призводить до нерозумних результатів, зокрема до того, що земля не використовується ефективно.
		5.9. Відповідно до частини другої статті 92 Земельного кодексу України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:
		а) органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;
		б) громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації;
		в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;
		г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», та акціонерне товариство, утворене відповідно до Закону України «Про акціонерне товариство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом»;
		ґ) заклади освіти незалежно від форми власності;
		д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку;
		е) оператор газотранспортної системи, оператор газосховища та оператор системи передачі;
		є) господарські товариства в оборонно-промисловому комплексі, визначені частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності»;
		ж) акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія України», утворене відповідно до Закону України «Про суспільні медіа України».
		 
		5.10. Колегія суддів звертає увагу на те, що до цього переліку входять, зокрема, недержавні суб`єкти (громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; релігійні організації; приватні заклади освіти; співвласники багатоквартирного будинку). Крім того, існують недержавні юридичні особи, не наведені в цьому переліку (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю), яким земельні ділянки належать на праві постійного користування внаслідок універсального правонаступництва.  До того ж державні та комунальні підприємства є самостійними суб`єктами права і мають власні права та інтереси.
		 
		5.11. Всі ці суб`єкти права постійного користування не зацікавлені в переданні належних їм земельних ділянок у користування іншим особам власниками земельних ділянок (державою чи територіальними громадами), оскільки суб`єкти права постійного користування не отримують для себе вигоди від такого передання. Уявлення про те, що суб`єкти права постійного користування не мають права самостійно передати належні їм земельні ділянки в користування іншим особам, призводить або до неефективного використання землі, або до пошуку шляхів приховання передання землі в користування, зокрема, через укладення удаваних договорів.
		 
		5.12. Водночас колегія суддів вважає, що таке уявлення не відповідає закону.
		 
		5.13. У статтях 92, 95, 96 Земельного кодексу України не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування, але і не встановлено відповідної заборони. Тому зазначені норми підлягають належному тлумаченню.
		 
		5.14. Відповідно до частини п`ятої статті 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Отже, якщо земельна ділянка належить особі на праві постійного користування, то держава чи територіальна громада (в особі відповідних органів) не має права надавати земельну ділянку в користування іншій особі до припинення права постійного користування.
		 
		5.15. При цьому і постійний користувач не має права встановлювати речові права на земельні ділянки, оскільки речові права обмежують право власності власника земельної ділянки (держави, територіальної громади). Тому колегія суддів вважає неправомірним встановлення речових прав інших осіб постійним користувачем.
		 
		5.16. Водночас колегія суддів вважає, що законодавство не забороняє постійному користувачу дозволяти тимчасове користування земельною ділянкою (але не надавати речового права на неї) іншій особі, якщо таке користування не суперечить змісту права постійного користування. Такий висновок випливає із системного тлумачення закону.
		 
		5.17. Так, хоча у статті 95 Земельного кодексу України не згадується окремо про таке право користувача, але пункт «а» частини першої цієї статті передбачає право землекористувача самостійно господарювати на землі, що передбачає і укладення зобов`язальних договорів, спрямованих на ефективне використання земельної ділянки. Пункт «ґ» цієї частини передбачає право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди, що може бути неможливим без надання будівельній організації дозволу на тимчасове користування будівельним майданчиком на земельній ділянці. Частина перша статті 97 Земельного кодексу України згадує можливість землекористувачів дозволяти використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт; стаття 97-1 Земельного кодексу України встановлює, що дозволяється використовувати земельну ділянку на підставі угоди про проведення розвідувальних та видобувних робіт, що укладається із власником землі та/або за погодженням із землекористувачем; відповідно до статті 18 Лісового кодексу України постійний користувач землями лісогосподарського призначення може дозволяти «короткострокове тимчасове користування лісами для заготівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб, передбачених цим Кодексом».
		 
		5.18. Такі приклади слід вважати окремими проявами незабороненого законом права землекористувача дозволяти користування на підставі зобов`язального договору. Користувач в цьому разі не передає більше прав, ніж є у нього - він діє в межах наявної у нього правомочності користування земельною ділянкою.
		Таке розуміння закону відповідає й інтересам обороту, і принципам раціонального землекористування (статті 4, 5 Земельного кодексу України). Натомість за іншого тлумачення виходив би явно нерозумний результат, оскільки право дозволяти тимчасове користування земельною ділянкою з метою ефективного використання властивостей земельної ділянки не належало би нікому.
		 
		5.19. Зазначене розуміння закону узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що законодавство слід тлумачити у відповідності з розумними цілями регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №911/1278/20).
		 
		5.20. При цьому зобов`язальне право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації, оскільки така реєстрація перетворила би його на речове право. Так, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 18.04.2023 у справі №357/8277/19) сформулювала висновки про те, що оскільки зареєстроване право оренди землі є речовим правом, то і способи захисту такого права можуть бути такими, що притаманні речовим правам; у відносинах оренди визнається право орендаря на абсолютний захист від порушення його права на орендоване майно третіми особами; на збереження сили договору оренди при переході права власності на орендоване майно до іншої особи (право слідування).
		 
		5.21. У зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду також сформульовані висновки про те, що тимчасове володіння нерухомими речами може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації такого права на це майно у встановленому порядку, тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право тимчасового володіння, визнається тимчасовим фактичним володільцем нерухомого майна та його користувачем протягом строку дії договору оренди; тимчасовим володільцем земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право оренди землі.
		 
		5.22. При цьому Велика Палата Верховного Суду (постанова від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц) сформулювала висновок, що, ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Цей висновок, що відображає концепцію книжкового володіння нерухомістю за принципом реєстраційного підтвердження володіння, неодноразово підтверджувався в подальших постановах Великої Палати Верховного Суду (див., наприклад, постанову від 20.06.2023 у справі №362/2707/19).
		 
		5.23. Отже, специфіка книжкового володіння полягає, крім іншого, в тому що нерухомістю можуть володіти одночасно кілька осіб, але щодо різних речових прав. Зокрема, якщо зареєстровані право власності і право оренди нерухомого майна, то і особа, зареєстрована як власник, й особа, зареєстрована як орендар, визнаються фактичними володільцями нерухомої речі щодо права власності і права оренди, відповідно (постанова Верховного Суду від 20.09.2023 у справі №910/3453/22).
		 
		5.24. Водночас якщо особі за договором наданий дозвіл на тимчасове користування земельною ділянкою, тобто така особа набула зобов`язальне право тимчасового користування, то ця особа не є володільцем земельної ділянки, оскільки зобов`язальне право тимчасового користування нерухомим майном не підлягає державній реєстрації.
		 
		5.25. Відповідно до частини першої статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
		 
		5.26. У частині першій статті 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності.
		 
		5.27. Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
		 
		5.28. Зазначені законодавчі положення передбачають передання предмета оренди не тільки у користування, а й у володіння користувачу.
		 
		5.29. Водночас відповідно до частини першої статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
		 
		5.30. Отже, власник або постійний користувач земельної ділянки не позбавлений права укласти договір, за яким лише надає контрагенту дозвіл на тимчасове користування земельною ділянкою або її частиною, але не надає її у володіння контрагенту. Такий договір може бути сконструйований за зразком договору оренди землі, але виключати володіння земельною ділянкою тимчасовим володільцем (а отже, і виключати державну реєстрацію права користування). До такого зобов`язального договору тимчасового користування земельною ділянкою можуть mutatis mutandis застосовуватися правила про оренду землі, тобто тією мірою, якою вони відповідають суті правовідносин. Наприклад, не підлягають застосуванню правила про ідентифікацію в договорі об`єкта користування обов`язковою вказівкою на кадастровий номер та площу земельної ділянки (як це передбачено у частині першій статті 15 Закону України «Про оренду землі»), якщо з огляду на суть правовідносин земельна ділянка або її частина (якій кадастровий номер взагалі не може бути присвоєний) може бути ідентифікована іншим чином з точністю, достатньою для цілей договору, оскільки зобов`язальне право користування нерухомим майном не підлягає державній реєстрації (потребами якої і зумовлена вимога про зазначення кадастрового номера).
		 
		5.31. Враховуючи викладене, постійний користувач земельної ділянки має право укласти договір, за яким він надає зобов`язальне право тимчасового користування земельною ділянкою або її частиною без надання користувачу речового права, якщо таке тимчасове користування не суперечить змісту права постійного користування. Таке зобов`язальне право, встановлене договором між постійним і тимчасовим користувачами, не зв`язує власника земельної ділянки і не обмежує його права власності.
		 
		6. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
		6.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що земельна ділянка площею 515,7 га (кадастровий номер 1423381500:08:000:0409) перебуває у постійному користуванні ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» на підставі державного акта серія ЯЯ №058342 від 11.07.2005. Вказана земельна ділянка належить до державної форми власності з цільовим призначенням - для дослідницьких і навчальних цілей, власником якої є Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області.
		 
		6.2. Суди також встановили, що відповідно до Статуту Державне підприємство «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» є державним унітарним підприємством, що діє як державне комерційне підприємство, утворене з метою отримання прибутку за рахунок здійснення діяльності у галузі сертифікації та експертизи насіння та садивного матеріалу сільськогосподарських рослин, насіння і садивного матеріалу лісових, декоративних та лікарських рослин, а також сільськогосподарського виробництва та надання послуг у сфері сільськогосподарського господарства (пункти 1.1, 3.1 Статуту).
		 
		6.2.1. Згідно із пунктом 3.2 Статуту основним видом діяльності Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» є вирощування зернових культур, бобових культур і насіння олійних культур.
		 
		6.2.2. Предметом діяльності підприємства згідно з пунктом 3.3 Статуту, зокрема, але не виключно, є: вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур, вирощування інших однорічних і дворічних культур, оптова торгівля в тому числі зерном, насінням тощо.
		 
		6.2.3. Пункт 4.4 Статуту визначає, що підприємство має право від свого імені вчиняти господарські зобов`язання (правочини), укладати договори, угоди, контракти, набувати майнові та немайнові права, нести зобов`язання. 
		 
		6.2.4. Згідно з пунктом 4.11 Статуту підприємство здійснює вільний вибір господарської діяльності, самостійно формує програми та напрями своєї діяльності, обирає постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг, якщо інший порядок вибору видів діяльності, постачальників та споживачів продукції, робіт і послуг не передбачений чинним законодавством. Підприємство самостійно визначає ціни на власну продукцію (товари, послуги, роботи), якщо інше не передбачено ліцензійними умовами щодо окремих видів діяльності, які здійснює підприємство, та законодавством України.
		 
		6.2.5. У пункті 7.13 Статуту передбачено, що державне підприємство здійснює володіння, користування землею та іншими природними ресурсами відповідно до мети своєї діяльності згідно із законодавством.
		 
		6.3. Між ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» (замовник) та ТОВ «Агропрод-Донбас» (виконавець/підрядник) 26.04.2021 укладений договір про виконання сільськогосподарських робіт № 106-1/2021-ПР з додатковою угодою до нього № 1 від 26.04.2021 (далі - договір виконання робіт). 
		 
		6.3.1. Відповідно до пункту 1.1 договору виконання робіт, в порядку та на умовах цього договору виконавець надає, а замовник приймає та оплачує роботи з вирощування сільськогосподарської продукції, зазначених у додатку(-ах) до цього договору, на земельних угіддях ДП «ЦСЕНСМ». 
		 
		6.3.1.1. Донецька дільниця (м. Курахове, Мар`їнський р-н, Донецька область), кадастрові номери земельних ділянок: 1423381500:08:000:0409 - 454,50 га ріллі.
		 
		6.3.1.2. Загальна площа земельних ділянок, яка передається в обробіток виконавцю, - 454,50 га, обробляється технікою виконавця на основі впровадження прогресивних енергозберігаючих технологій з використанням високопродуктивної вітчизняної та іноземної техніки, засобів захисту рослин, добрив та насіннєвого матеріалу.
		 
		6.3.2. Строк виконання робіт/передачі врожаю: озимої пшениці на площі ріллі - 167,00 га до 30.08.2021 року, ярого ячменю на площі ріллі - 44,40 га до 30.08.2021, соняшника на площі ріллі - 195,8 га до 30.10.2021, просо на площі ріллі - 47.3 га до 30.10.2021 (пункт 1.2. договору виконання робіт в редакції додаткової угоди №1 від 26.04.2021).
		 
		6.3.3. У пункті 1.3 договору виконання робіт визначено, що виконавець виконує сільськогосподарські роботи, які є предметом договору, з використанням власних добрив, ЗЗР, насіння, паливно-мастильних матеріалів тощо (надалі витратні матеріали) та власною технікою.
		 
		6.3.4. Згідно з пунктом 1.4 договору виконання робіт, виконавець не має права без окремої письмової згоди замовника залучати до виконання цього договору третіх осіб. Ніякі правочини, які будуть укладені виконавцем із третіми особами, не породжують жодних правових наслідків для замовника, якщо замовник не надав окремої письмової згоди на укладання такого правочину.
		 
		6.3.5. Виконавець, відповідно до цього договору, забезпечує вирощування та передачу замовнику врожаю. Готова сільськогосподарська продукція, вирощена із посівного матеріалу та інших матеріалів виконавця, є власністю замовника (пункти 1.5, 1.6 договору виконання робіт).
		 
		6.3.6. Підрядник виконує сільськогосподарські роботи за цим договором самостійно або з залученням субпідрядника (на підставі укладених договорів). При залученні підрядником для виконання своїх зобов`язань за цим договором субпідрядників, підрядник залишається повністю відповідальним перед замовником за якість і строки виконаних робіт/наданих послуг такими субпідрядниками (пункт 1.7 договору виконання робіт).
		 
		6.3.7. Вартість робіт визначається на підставі калькуляції - додатках до цього договору, які є невід`ємною частиною договору. Матеріали використовуються вартістю не вище ринкової. Виконавець має право внести доповнення в калькуляцію та додатки до цього договору, якщо це необхідно згідно з технологією вирощування, виключно з письмової згоди замовника. Калькуляція на кожен сільськогосподарський сезон складається як окремий додаток до цього договору не пізніше 15 серпня поточного року (пункт 2.1 договору виконання робіт).
		 
		6.3.8. Загальна ціна/вартість робіт, які будуть виконані згідно із цим договором у 2020- 2021 сільськогосподарському сезоні, становить 4 231 320,00 грн. Сторони домовилися затвердити планову калькуляцію згідно з додатками №1 та №2, №3 та №4, які є невід`ємною частиною цієї додаткової угоди та договору від 26.04.2021 №106-1/2021-ПР (пункт 2.2 договору виконання робіт в редакції додаткової угоди № 1 від 26.04.2021).
		 
		6.3.9. Розрахунки між сторонами за цим договором здійснюються у грошовій формі шляхом перерахування замовником коштів в сумі, визначеній в актах прийому-передачі виконаних робіт, на поточний рахунок виконавця до 31.12.2021. Оплата з ініціативи замовника може бути здійснена достроково (пункти 2.3, 2.4 договору виконання робіт).
		 
		6.3.10. Виконавець зобов`язується, зокрема, провести сільськогосподарські роботи якісно, своєчасно та в повному обсязі на території замовника на площі 454,50 га. Скласти та надати на затвердження замовнику акти приймання-передачі виконаних робіт/послуг, які підписуються сторонами протягом трьох робочих днів після закінчення кожного етапу робіт/послуг, відповідно до калькуляції цього договору. Письмово погоджувати із замовником види робіт, калькуляцію вартості робіт, строки виконання робіт. Вживати усіх заходів щодо збереження майна (врожаю) до передачі замовнику (пункт 3.1 договору виконання робіт).
		 
		6.3.11. Замовник зобов`язаний: сприяти виконавцеві у виконанні роботи у випадках, в обсязі та порядку, встановленому цим договором; прийняти роботу, належним чином та у належні строки виконану виконавцем відповідно до договору, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі недоліків негайно заявити про них виконавцеві; забезпечити виконавцю доступ до сільськогосподарських угідь, зазначених у пункті 1.1 договору для виконання робіт; своєчасно, в строки передбачені пунктом 2.3 цього договору, здійснити оплату виконаних виконавцем робіт (пункт 3.2 договору).
		 
		6.3.12. Договір може бути змінений або доповнений за взаємною згодою виконавця і замовника. Будь-які зміни та доповнення до цього договору в обов`язковому порядку оформлюються шляхом укладання додаткових угод, які є невід`ємною частиною договору (пункт 6.1 договору виконання робіт).
		 
		6.3.13. Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.01.2024, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами повного обсягу зобов`язань за цим договором (пункт 9.1 договору виконання робіт).
		 
		6.3.14. Договір виконання робіт та додаткову угоду до нього підписали від  ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» в. о. генерального директора Білоус В.Б. та від ТОВ «Агропрод-Донбас» - генеральний директор Омельченко М.І. та скріпили відтисками печаток сторін.
		 
		6.3.15. Додатком №1 до договору виконання робіт сторони визначили затвердити калькуляцію вартості робіт/договірної ціни, перелік робіт, які будуть надані замовнику в ході виконання договору (озима пшениця, 167 га ріллі) в розмірі 878 860,00 грн, з яких: 601 200,00 грн - вартість робіт,                277 660,00 грн - вартість матеріалу для виробництва продукції.
		 
		6.3.16. Додатком №2 до договору виконання робіт сторони визначили              затвердити калькуляцію вартості робіт/договірної ціни, перелік робіт, які будуть надані замовнику в ході виконання договору  (ярий ячмінь, 44,40 га ріллі) в розмірі 191 930,00 грн, з яких: 137 640,00 грн - вартість робіт, 54 290,00 грн - вартість матеріалу для виробництва продукції.
		 
		6.3.17. Додатком №3 до договору виконання робіт сторони визначили затвердити калькуляцію вартості робіт/договірної ціни, перелік робіт, які будуть надані замовнику в ході виконання договору  (соняшник, 195,80 га ріллі) в розмірі 2 618 600,00 грн, з яких:  605 560,00 грн - вартість робіт,             1              013 040,00 грн - вартість матеріалу для виробництва продукції.
		 
		6.3.18. Додатком №4 до договору виконання робіт сторони визначили затвердити калькуляцію вартості робіт/договірної ціни, перелік робіт, які будуть надані замовнику в ході виконання договору (просо, 47,30 га ріллі) в розмірі 541 930,00 грн, з яких: 350 020,00 грн - вартість робіт, 191 910,00 грн - вартість матеріалу для виробництва продукції.
		 
		6.4. Також господарські суди попередніх інстанцій встановили, що 26.04.2021 між Державним підприємством «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» як постачальником (відповідач-1 у справі) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Жовтневе» як покупцем (відповідач-3 у справі) укладено договір поставки зерна майбутнього врожаю №107-1/2021-Ф (далі - договір поставки).
		 
		6.4.1. Відповідно до пункту 1.1 договору поставки в порядку та на умовах цього договору постачальник у визначений сторонами строк поставляє, а покупець приймає та оплачує сільськогосподарську продукцію виробництва продавця (українського походження) (далі - товар), найменування, кількість та якість товару - згідно зі специфікацією (додаток до цього договору), що є його невід`ємною частиною.
		 
		6.4.2. За умовами пунктів 2.1, 2.2, 2.3, 2.4, 2.5 договору поставки термін поставки товару визначається згідно зі специфікацією, що є невід`ємною частиною цього договору. Умови поставки товару визначається згідно зі специфікацією, що є невід`ємною частиною цього договору. Товар може постачатись окремими партіями. Сторони домовилися, що товар може бути отриманий покупцем під час збору врожаю безпосередньо на місці збору врожаю (на полі), або із зернового складу постачальника. Поставка відповідної партії товару вважається здійсненою в момент підписання видаткової накладної сторонами відповідної партії товару та надання постачальником таких документів: видаткова накладна, виписана на відповідну партію товару.
		 
		6.4.3. Пунктом 3.1. договору поставки сторони погодили, що вартість товару узгоджується сторонами у протоколі визначення договірної ціни (додаток №1 до цього договору, що є його невід`ємною частиною). 
		 
		6.4.4. Загальна вартість договору (загальна вартість товару) визначається шляхом множення кількості поставленого товару (в метричних тонах) на вартість однієї метричної тони визначеної в цьому договорі (пункт 3.2 договору поставки).
		 
		6.4.5. Оплата товару здійснюється на умовах передоплати та загальний розмір попередньої оплати відповідно до п.3.3.1 цього договору становить 9817500,00грн.Право власності на товар переходить від постачальника до покупця в момент надходження на розрахунковий рахунок постачальника остаточної оплати, розрахованої за правилами, визначеними п. 3.3.1 цього договору.
		 
		6.4.6. Цей договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими належним на те чином представниками сторін та скріплення відтисками печаток. Будь-які зміни та доповнення до цього договору, специфікації, розрахунки, акти підлягають оформленню в якості додатків до цього договору та є чинними за умови їх укладання/оформлення в порядку, передбаченому для укладання цього договору (пункт 8.2 договору поставки).
		 
		6.4.7. Строк дії договору: з дати набуття чинності - до 31 грудня 2024 року, а в частині виконання сторонами своїх обов`язків за цим договором - до моменту їх повного та належного виконання. Закінчення строку дії цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час його дії (пункт 8.6 договору поставки).
		 
		6.4.8. Специфікацією до договору визначені: товар в асортименті, кількість та загальна вартість 9 817 500,00 грн; умови, термін поставки товару - 30.11.2021.
		 
		6.4.9. Договір, протокол визначення форвардної договірної ціни та специфікація до договору підписали від ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» в. о. генерального директора Білоус В.Б. та від Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Жовтневе»  директор Шевченко М.В. та скріпили відтисками печаток сторін.
		 
		7. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції
		7.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.01.2024 для розгляду справи № 905/20/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Васьковського О.В., Вронської Г.О., Дроботової Т.Б., Кібенко О.Р., Пєскова В.Г., Рогач Л.І., Чумака Ю.Я.
		 
		7.2. Ухвалою від 09.02.2024 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду прийняв до розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу № 905/20/23 за касаційною скаргою першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Донецької області від 07.07.2023 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.10.2023 у справі №905/20/23.
		 
		7.3. Надалі кількісно-персональний склад колегії суддів у цій справі визначався відповідними протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, які містяться в матеріалах справи.
		 
		7.4. У листі Верховного від 02.10.2024 через виниклу необхідність при розгляді вказаної справи суддя Верховного Суду Малашенкова Т. М. звернулася до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукового висновку щодо норм права, питання стосовно застосування яких постало перед Верховним Судом у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду під час касаційного розгляду справи.
		 
		7.5. До Верховного Суду 12.11.2024 надійшов науковий висновок члена Науково-консультативної ради при Верховному Суді Володимира Єрмоленка.
		 
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		8. Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
		8.1. Предметом касаційного оскарження у цій справі є рішення Господарського суду Донецької області від 07.07.2023, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, та постанова Східного апеляційного господарського суду від 04.10.2023 у справі №905/20/23, якою вказане рішення залишено без змін.  
		 
		8.2. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірні договори разом не є прихованим договором оренди землі і, відповідно, відсутні підстави для застосування положень, передбачених земельним законодавством. 
		 
		8.3. Крім того, рішення судів мотивовані тим, що позовна вимога прокурора про визнання недійсним договору на виконання сільськогосподарських робіт без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача. 
		 
		8.4. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		 
		8.5. Об`єднана палата звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
		 
		8.6. Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		 
		8.7. При цьому сам скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підставу, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначає сам скаржник), покладається на скаржника.
		 
		8.8. Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
		 
		8.9. Об`єднана палата звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 21.03.2024 у справі №191/4364/21, ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2024 у справі №902/1076/24, від 09.08.2024 у справі №127/22428/21, постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц, в яких означено, що висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або низки норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
		 
		8.10. При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
		 
		8.11. Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин:
		- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями;
		- з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими;
		- подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
		 
		8.12. Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст оскаржуваних судових рішень, об`єднана  палата вважає за необхідне значити таке.
		 
		8.13. Скаржник посилається на низку постанов Верховного Суду, які вказані у пункті 3.2 цієї постанови, зазначаючи про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків.
		 
		8.14. Так, Прокурор вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норму статті 4, 13, 15 Закону України «Про оренду землі», статті 92, 93, 95, 116, 122, 152 ЗК України, статтю 235 Цивільного кодексу України без урахування висновку щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладеного у таких постановах Верховного Суду:
		 
		- від 28.03.2018 у справі №915/166/17 (предметом розгляду було визнання недійсним договору про сумісну діяльність та зобов`язання повернути земельну ділянку державі. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що укладений між відповідачами договір про спільний обробіток земельної ділянки не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором оренди землі, його зміст суперечить вимогам ЦК України, ГК України, ЗК України, Закону України «Про оренду землі» та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним).
		У постанові Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №915/166/17 (на яку посилається скаржник)              Суд значив, що державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки (відповідач-1) надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій.
		 
		- від 17.01.2019 у справі №923/241/18 (предметом розгляду було визнання недійсним договору про сумісний обробіток земельної ділянки  та зобов`язання відповідача-2 звільнити займану ним земельну ділянку державної форми власності. Позовні вимоги мотивовано тим, що спірний договір суперечить положенням цивільного законодавства, що в силу положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для задоволення заявлених вимог).
		 
		У постанові Верховного Суду від 17.01.2019 у справі №923/241/18 (на яку посилається скаржник)              Суд значив, що: 
		- правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків;
		- державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки (відповідач-1) надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій;
		 
		- від 21.05.2019 у справі №925/550/18 (предметом розгляду було визнання недійсним договору про спільний обробіток земельних ділянок та зобов`язання звільнити земельні ділянки. Позовна заява мотивована тим, що укладений сторонами договір за своєю правовою природою є договором оренди землі, цей правочин вчинений з метою приховання іншого правочину (удаваний правочин), тому договір не відповідає вимогам статей 92, 95 Земельного кодексу України). 
		 
		У постанові Верховного Суду від 21.05.2019 у справі №925/550/18 (на яку посилається скаржник) Суд значив, що: 
		- правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків;
		- державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення даних функцій;
		 
		- від 21.06.2019 у справі №910/22880/17 (предметом розгляду було зобов`язання виконати обов`язки за договором про спільну діяльність - за первісним позовом та визнання договору про спільну діяльність недійсним як такого, що не відповідає вимогам законодавства, оскільки передбачає передачу іншій особі земельної ділянки із земель державної власності, був укладений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а також був підписаний посадовою особою з перевищенням повноважень  - за зустрічним позовом).
		 
		У постанові Верховного Суду від 21.06.2019 у справі №910/22880/17 (на яку посилається скаржник)              Суд значив, що: 
		- правовий статус постійних землекористувачів визначається статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України, у яких не передбачено права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування;
		 
		- від 06.11.2019 у справі №9І6/1424/18 (предметом розгляду було визнання недійсним інвестиційного договору. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір інвестування є удаваним і містить ознаки одночасно договору оренди земельної ділянки і емфітевзису (користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб).
		 
		- від 07.07.2021 у справі №903/601/20 (предметом розгляду було визнання недійсним інвестиційного договору. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір інвестування є удаваним і містить ознаки одночасно договору оренди земельної ділянки і емфітевзису (користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб).
		 
		У постанові Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №903/601/20 (на яку посилається скаржник) Суд значив, що: 
		- правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків;
		- встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі положень статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним;
		 
		- від 03.11.2021 у справі №918/1226/20 (предметом розгляду було визнання недійсним договору контрактації сільськогосподарської продукції та зобов`язання повернути земельні ділянки. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що договір контрактації сільськогосподарської продукції є удаваним правочином, який вчинено з метою приховати інший правочин - оренди землі, зміст якого суперечить вимогам земельного законодавства, тому цей договір має бути визнано недійсним з підстав, передбачених статтею 215 Цивільного кодексу України, а земельна ділянка повернута землекористувачу);
		 
		- від 02.02.2022 у справі №927/1099/20 (предметом розгляду було визнання недійсним договору про надання послуг та додаткового договору до нього.  Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорювані правочини є удаваними та вчинені його сторонами з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору оренди земельної ділянки. Проте такий договір оренди та додатковий договір до нього укладено відповідачами з порушенням вимог цивільного та земельного законодавства, що відповідно до положень статей 203, 215, 235 Цивільного кодексу України є підставою для визнання їх недійсними);
		 
		- від 29.09.2022 у справі №918/351/21 (918/672/21) (предметом розгляду було визнання недійсними договору підряду та договору контрактації сільськогосподарської продукції з підстав недотримання при укладанні спірних договорів вимог статті 73-2 Господарського кодексу України щодо їх погодження із Національною академією аграрних наук України як органом управління майном боржника). 
		 
		У постанові Верховного Суду від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21) (на яку посилається скаржник) Суд значив, що: 
		- положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державною на здійснення таких функцій.
		 
		8.15. Отже, справи №915/166/17, №923/241/18, №925/550/18, №910/22880/17, №9І6/1424/18, №903/601/20, №918/1226/20, №927/1099/20, №918/351/21 (918/672/21), на які посилається скаржник, і справа №905/20/23 є схожими в частині, що стосується предмета позову (визнання договорів, стороною яких є постійний землекористувач,  недійсними з тих підстав, що вони є удаваними і містять ознаки договору оренди земельної ділянки та укладені з порушенням вимог земельного законодавства), та за однаковим нормативно-правовим регулюванням спірних правовідносин на підставі статті 235 Цивільного кодексу України, статей 92, 93, 95, 116, 122, 152 Земельного кодексу України та статей 4, 13, 15 Закону України «Про оренду землі». 
		 
		8.16. При цьому об`єднана палата зазначає, що різні назви спірних договорів, які були предметом позовних вимог у наведених справах, не свідчать про неподібність цих справ, оскільки з урахуванням предмета та суб`єктного складу сторін спірних договорів, які є основними ознаками договору та дають змогу кваліфікувати вид договору незалежно від того, яке найменування дали йому сторони,  спірні правовідносини у справах №915/166/17, №923/241/18, №925/550/18, №910/22880/17, №9І6/1424/18, №903/601/20, №918/1226/20, №927/1099/20, №918/351/21 (918/672/21) та у справі №905/20/23 мають спільні риси за своїм змістом та обставинами, пов`язаними із правами й обов`язками сторін спору.
		 
		8.17. Так, під час розгляду зазначених справ Верховний Суд досліджував питання наявності / відсутності у постійного землекористувача права на передачу земельної ділянки, яка перебуває у державній власності, в користування третій особі, у тому числі на підставі договору оренди, а також критерії та підстави, за яких договір може бути визнаний удаваним на підставі статті 235 Цивільного кодексу України. 
		 
		8.18. Отже, проаналізувавши правові висновки, на які як на підставу подання касаційної скарги відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України послався скаржник, об`єднана палата дійшла висновку, що вони є подібними і релевантними до спірних правовідносин.
		 
		8.19. Об`єднана палата виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції для обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
		 
		8.20. При цьому об`єднана палата зазначає таке.
		 
		8.21. За змістом статті 202 Цивільного кодексу України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. 
		 
		8.22. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.
		 
		8.23. Правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов`язків.
		 
		8.24. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини п`ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		 
		8.25. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України). 
		 
		8.26. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).
		 
		8.27. З наведеного випливає, що недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.
		 
		8.28. При цьому частина перша статті 216 Цивільного кодексу України визначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
		 
		8.29. Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною. 
		 
		8.30. Як зазначалося раніше, позовні вимоги Прокурора обґрунтовані тим, що спірний договір на виконання робіт та договір поставки є удаваними, оскільки ці правочини вчинено з метою приховання іншого правочину - договору оренди землі та фактично спрямовані на передачу у користування земельної ділянки відповідачу-2. 
		 
		8.31. У частині першій статті 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
		 
		8.32. За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Тобто, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. 
		 
		8.33. Верховний Суд послідовно та незмінно у постановах виснував, що, розглядаючи спір, господарський суд перш за все має встановити правову природу договору, з урахуванням якої визначити зміст спірних правовідносин, їх нормативне регулювання з наступним встановленням обсягу прав та обов`язків, моменту виникнення зобов`язання тощо.
		 
		8.34. Крім того, слід зазначити, що одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.
		 
		8.35. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).
		 
		8.36. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
		 
		8.37. Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
		 
		8.38. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
		 
		8.39. Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати: 1) можливість укласти договір або утриматися від укладення договору; 2) можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. 
		 
		8.40. Втім, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. 
		 
		8.41. Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові вимоги.
		 
		8.42. Разом з цим законодавець у статті 628 ЦК України не пропонує чіткого визначення змішаного договору, а лише передбачає можливість укладення сторонами договору, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір), та вказав, що до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
		 
		8.43. Слід значити, що у цивілістичній доктрині визначається, що «елементи різних договорів» можна звести до таких: 1) елементи різних договорів - це не окремі ізольовані обов`язки у змісті договору, а певна їх сукупність, характерна для відповідного договору; 2) системні ознаки, які обумовлюють виокремлення того чи іншого договору; 3) всі імперативні правила, які стосуються договору (істотні умови та умови, які відображають специфіку договору); 4) поєднання змісту різних договорів.
		 
		8.44. Специфіка змішаних договорів полягає в тому, що вони включають в договірну конструкцію елементи саме різних договорів (наприклад, договір поставки обладнання з елементами надання послуг щодо встановлення відповідного обладнання), адже до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
		 
		8.45. Отже, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його предмету, умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, з`ясувати фактичний характер спірних правовідносин, які склались між сторонами, з`ясувати дійсні наміри сторін спору при укладенні договору щодо визначення умов виконання зобов`язань обома сторонами цього договору наслідків, застосувати відповідні норми права.
		 
		8.46. У вирішенні питання правової природи спірного договору доречно звернутися до правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.05.2018 у справі №924/263/17, від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 23.03.2021 у справі №916/2380/18, від 01.10.2020 у справі №910/21935/17, від 04.07.2018 у справі №916/935/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 19.08.2020 у справі №915/1302/19 про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
		 
		8.47. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі положень статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
		 
		8.48. Така правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у справах №915/166/17, №923/241/18, №925/550/18, №910/22880/17, №9І6/1424/18, №903/601/20, №918/1226/20, №927/1099/20, №918/351/21 (918/672/21), на які посилається скаржник при зверненні з касаційною скаргою та зазначає про недотримання судами попередніх інстанцій вищенаведених висновків Верховного Суду щодо застосування статті 235 Цивільного кодексу України до спірних договорів, предметом яких є земельна ділянка державної форми власності, що перебуває у постійному користуванні однієї зі сторін цього договору.
		 
		8.49. Прокурор під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій наголошував, що договір поставки та договір про виконання сільськогосподарських робіт є за своїм змістом прихованим договором оренди земельної ділянки, який укладений з порушенням вимог земельного законодавства. Характер правовідносин між сторонами за умовами оспорюваних договорів є прихованою орендою, оскільки наявні усі його істотні умови, зокрема: умови оплати, строк дії, умови надання земельних ділянок у користування, та визначають власника вирощеного врожаю. 
		 
		8.50. Об`єднана палата зазначає, що правовідносини сторін у цій справі урегульовано договорами від 26.04.2021 №106 на виконання сільськогосподарських робіт, який має елементи схожості з договором підряду, який (договір підряду) підпадає під правове регулювання норм              глави 33 Господарського кодексу України та §1, 4 глави 61 Цивільного кодексу України, в сукупності з договором від 26.04.2021 №107 на поставку зерна майбутнього врожаю, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.
		 
		8.51. Відповідно до положень статті 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. При цьому виконання робіт може здійснюватися як із матеріалу підрядника та його засобами, так і з матеріалу замовника (статті 839, 840 Цивільного кодексу України).
		 
		8.52. Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
		 
		8.53. Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
		 
		8.54. У частині першій статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
		 
		8.55. За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
		 
		8.56. Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
		 
		8.57. Відповідно до частини першої статті 656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.
		 
		8.58. Крім того, за змістом статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
		 
		8.59. За статтею 15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (частина перша). За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (частина друга).
		 
		8.60. Отже, договір оренди землі укладається саме на платній основі і для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей.
		 
		8.61. Так, користування земельною ділянкою - це право фізичної або юридичної особи використовувати земельну ділянку для певних цілей відповідно до її цільового призначення та законодавства. Це може бути, наприклад, право обробляти землю, будувати на ній, отримувати врожай або іншу вигоду від користування.
		 
		8.62. Слід зазначити, що на відміну від договору підряду, за яким одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу, та договору поставки, за яким одна сторона (постачальник) зобов`язується передати у встановлений строк товар у власність другої сторони (покупця), а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму, договір оренди землі укладається саме для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням властивостей та, як наслідок такого користування, має на меті отримання продукції / доходів від такої діяльності. 
		 
		8.63. При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.06.2020 у справі №913/420/19.
		 
		8.64. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірні договори разом за своєю природою не є прихованим договором оренди землі, а тому відсутні підстави для застосування законодавчих положень, передбачених для регулювання договору оренди землі. 
		 
		8.65. Суд першої та апеляційної інстанцій вказували, зокрема, таке:
		-  у спірних правовідносинах врожай належить ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу», а відповідач-2 лише повинен був надавати визначені умовами договору №106 послуги; 
		- наявність укладеного договору №107 поставки свідчить про те, що власником врожаю є саме ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу»;
		- підтверджені документально дії ТОВ «Агропрод-Донбас» та ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» в межах договору №106-1/2021-ПР від 26.04.2021 про виконання сільськогосподарських робіт свідчать про волю сторін саме надати / отримати сільськогосподарські послуги, а не передати земельну ділянку в оренду або користування, що є одним із визначальних критеріїв договору оренди земельної ділянки;
		- спірний договір №107 поставки містить в собі всі умови договору поставки (купівлі-продажу), оскільки спрямований на оплатну передачу майна постачальником у власність покупця;
		- згідно з матеріалами справи СТОВ «Жовтневе» розрахувалося за сільськогосподарську продукцію, отриману від ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» в межах договору №107-1/2021-ф поставки зерна майбутнього врожаю від 26.04.2021 за цінами, визначеними сторонами у протоколі визначення форварної договірної ціни та вказаними в специфікації на товар, що поставляється на умовах договору.
		 
		8.66. Отже, вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновків про відсутність в оспорюваних правочинах істотних умов, які б надавали їм характеру орендного договору з огляду на те, що ТОВ «Агропрод-Донбас» не самостійно виконує роботи, а за завданням замовника, при цьому матеріали справи не містять жодного доказу набуття ТОВ «Агропрод-Донбас» права власності на вирощену продукцію.
		 
		8.67. Проте об`єднана палата зазначає, що, розглядаючи правовідносини сторін окремо за договором підряду (на виконання сільськогосподарських робіт) та за договором поставки, суди залишили поза увагою, що згідно з положеннями частини 1 статті 207 Цивільного кодексу України зміст правочину може бути зафіксований як в одному, так і в кількох документах.
		 
		8.68. Так, за умовами договору на виконання сільськогосподарських робіт в сукупності з договором поставки зерна майбутнього врожаю вбачається, що весь обсяг сільськогосподарських робіт на спірній земельній ділянці (із використанням власних насіннєвих матеріалів, добрив, засобів захисту рослин, паливно-мастильних матеріалів і техніки, із залученням власних працівників або субпідрядника) виконує ТОВ «Агропрод-Донбас», тобто фактично здійснює самостійну господарську діяльність з обробітку землі, збору врожаю та його подальшу реалізацію СТОВ «Жовтневе».
		 
		8.69. Поза увагою суддів під час дослідження та оцінки доказів залишилися дати укладення договорів, строки їх дії, а також те що предметом договору поставки є та сама сільськогосподарська продукція (озима пшениця, ярий ячмінь, соняшник, просо тощо), вирощування якої є предметом договору на виконання сільськогосподарських робіт, що може свідчити про те, що вирощена за договором підряду сільськогосподарська продукція фактично не залишається у розпорядженні ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу», а реалізується СТОВ «Жовтневе».  
		 
		8.70. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, прокурор в суді першої та апеляційної інстанцій, зокрема, зазначав про те, що за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань представником та підписантом, якому надано право вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі на підписання договорів, обох юридичних осіб (ТОВ «Агропрод-Донбас» та СТОВ «Жовтневе») є ОСОБА_1 , що свідчить про пов`язаність цих юридичних осіб в розумінні пункту 20 статті 1 Закону України «Про публічні закупівлі» та дає підстави для висновку, що вирощена за договором підряду продукція практично залишається у розпорядженні ТОВ «Агропрод-Донбас» через пов`язану з ним особу ОСОБА_1 . 
		 
		8.71. Об`єднана палата зазначає, що за загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача, а в цьому випадку на прокурора.
		 
		8.72. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: 1) факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
		 
		8.73. Отже, звертаючись у цій справі з позовною заявою до суду, прокурор має надати докази (документи), які можуть засвідчити факт перебування сторін оспорюваного договору в зовсім інших правовідносинах, аніж ті які оформлено відповідним правочином, тобто докази, що підтвердять обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
		 
		8.74. У контексті наведеного об`єднана палата погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що застосування прокурором терміна взаємопов`язаності юридичних осіб у розумінні Закону України «Про публічні закупівлі» у цій справі є неприйнятним, оскільки встановлення цієї обставини не входить до предмета доказування під час вирішення спору за позовом про визнання правочину удаваним. 
		 
		8.75. Водночас, вирішуючи питання щодо удаваності правочину у зв`язку з укладенням договору поставки та договору на виконання сільськогосподарських робіт, суди попередніх інстанцій не здійснили дослідження та оцінки доказам, які свідчили про дійсну спрямованості волі сторін  договору підряду (на виконання сільськогосподарських робіт) та договору поставки  на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж ті, які передбачені цими договорами. 
		 
		8.76. Поза увагою дослідження та оцінки залишилися умови спірного договору на виконання сільськогосподарських робіт, якими здійснюється / чи ні передача земельної ділянки в обробіток відповідачу-2, оскільки зі змісту пункту 3.2.3 договору вбачається обов`язок відповідача-1 забезпечити відповідачу-2 доступ до сільськогосподарських угідь, визначених у пункті 1.1 цього договору, а пунктом 2.4 договору поставки передбачена можливість отримання товару під час збору врожаю безпосередньо на місці (на полі) або з зернового складу постачальника, та/чи фактично ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» передало ТОВ «Агропрод-Донбас» у користування земельну ділянку, що перебуває у нього на праві постійного користування, при цьому не уклавши договору оренди земельної ділянки відповідно до вимог земельного законодавства. 
		 
		8.77. Внаслідок поєднання умов зазначених договорів не відбувається ані безпосереднє вирощування ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» сільськогосподарської продукції на земельній ділянці, ані набуття останнім у власність сільськогосподарської продукції, вирощеної на наданих йому в постійне користування земельних ділянках, не зважаючи на  формальне зазначення про таке вирощування відповідачем-1 у договорі підряду та оплатне передання відповідачем-1 продукції відповідачу-3 за договором поставки.
		 
		8.78. З умов спірних договорів вбачається, що ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу», взявши на себе зобов`язання надати ТОВ «Агропрод-Донбас» земельну ділянку для вирощування та збирання сільськогосподарської продукції, фактично самоусунувся від реалізації права самостійного господарювання на земельній ділянці та надав право обробки земельної ділянки та збору врожаю ТОВ «Агропрод-Донбас» (з його подальшою реалізацією СТОВ  «Жовтневе»), тим самим розпорядився земельною ділянкою за відсутності повноважень на передачу наданої йому в постійне користування землі в оренду іншим особам. 
		 
		8.79. Тобто під виглядом виконання сільськогосподарських робіт  виконавець фактично обробляє земельну ділянку, яка належить державі, залишаючи у розпорядженні вирощений врожай, що разом з тим може свідчити про приховану оренду землі. 
		 
		8.80. Верховний Суд у постанові від 29.09.2022 у справі №918/351/21 (918/672/21), на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, зробив висновок про те, що  незазначення сторонами у спірних договорах про надання приватному підприємству саме права користування земельними ділянками та сплату ним саме орендної плати за земельні ділянки, відсутність закріплення ними умов щодо індексації, перегляду орендної плати тощо не спростовує висновку щодо виникнення між ними орендних правовідносин, адже при здійсненні оцінки правочину на предмет удаваності значення мають не лише формально вказані в ньому терміни, а передусім суть правовідносин (прав і обов`язків сторін), на які спрямовано укладення правочину, та правові наслідки, обумовлені ним. 
		 
		8.81. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов`язаних між собою прав і обов`язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення «про людське око» (напоказ) іншого правочину. 
		 
		8.82. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування.
		 
		8.83. Отже, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили та не оцінили змісту оскаржуваних договорів в їх сукупності, не здійснили належної оцінки доводам прокурора та не врахували, що в цьому випадку відбулося дроблення етапів орендних відносин, що не впливає на загальний зміст таких правовідносин. 
		 
		8.84. Отже, об`єднана палата висновує про те, що оспорювані договори за змістом фактичних відносин в комплексі можуть вважатися договором оренди земельної ділянки, оскільки за їх змістом вони виражають волю його сторін на укладання саме договору оренди землі, а неналежне оформлення договору та відносин оренди у цьому випадку є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі в користування земельної ділянки. 
		 
		8.85. Розглядаючи справу, з порушенням вимог статей 86, 237, 269 ГПК України суди належним чином не дослідили та не з`ясували характеру спірних правовідносин та правової природи оспорюваних договорів у їх сукупності, не дослідили належним чином зібрані у справі докази, зокрема, умови договорів на предмет їх відповідності вимогам закону, яким урегульовано питання підряду та поставки, мету цих  договорів, з огляду на їх умови щодо прав і обов`язків сторін у взаємозв`язку, а отже, не з`ясували, чи не спрямоване таке використання земельних ділянок на умовах підряду та поставки прихованій меті передачі земельної ділянки в оренду ТОВ «Агропрод-Донбас», і якщо так - чи відповідає правочин, який сторони вчинили насправді, вимогам законодавства, що регулює такі правовідносини.
		 
		8.86. Суди не спростували тих обставин, що між відповідачами виникли відносини з передачі в оплатне користування земельної ділянки державної власності, метою яких є отримання товариством прибутку від врожаю сільськогосподарських культур, які там вирощуються, а умови оспорюваних правочинів свідчать про те, що між відповідачами фактично укладено договір оренди земельної ділянки, а тому до нього слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди земельної ділянки.
		 
		8.87. Як зазначалося раніше, закон не передбачає недійсності удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Суд, встановивши удаваність правочину, визначає, який насправді правочин вчинили сторони, та застосовує відповідні норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини.
		 
		8.88. Відносини, пов`язані з орендою землі, врегульовані Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» та іншими нормативно-правовими актами. Вказаними законодавчими актами визначено істотні умови та порядок укладання договорів оренди. 
		 
		8.89. Так, за змістом положень статей 93, 124 Земельного кодексу України та статті 4 Закону України «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи або особи, які використовують земельні ділянки на праві емфітевзису. Зокрема, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 зазначеного Кодексу, та за загальним правилом - за результатами проведення земельних торгів. 
		 
		8.90. Водночас право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності (частини першої, другої статті 92 Земельного кодексу України). 
		 
		8.91. Обсяг прав землекористувачів визначений у статті 95 Земельного кодексу України, відповідно до якої землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди; д) користуватися іншими правами, передбаченими законом або договором.
		 
		8.92. Згідно з частиною першою статті 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов`язані, зокрема, забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі.
		 
		8.93. Однак положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державою на здійснення таких функцій. 
		 
		8.94. Правовий статус постійних землекористувачів, що визначається статтями 92, 95, 96 Земельного кодексу України, не передбачає права постійного землекористувача передавати земельну ділянку у вторинне користування.
		 
		8.95. Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд, зокрема, у постановах від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18, від 21.06.2019 у справі №910/22880/17, від 06.11.2019 у справі №9І6/1424/18, від 07.07.2021 у справі №903/601/20, від 03.11.2021 у справі №918/1226/20, від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 29.09.2022 у справі №918/351/21 (918/672/21), на які посилається прокурор у касаційній скарзі.
		 
		8.96. Конституційний Суд України у пункті 5.6 рішення від 22.09.2005 №5-рп/2005 у справі №1-17/2005 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) також наголосив, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Зокрема, власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені. 
		 
		8.97. У контексті зазначеного об`єднана палата звертається до близьких за змістом правових позицій, сформованих Верховним Судом у постановах від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18, від 06.11.2019 у справі №916/1424/18 про те, що державний акт на право постійного користування не є тим документом, який надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто розпоряджатися нею, в тому числі шляхом надання в оренду чи в спільну діяльність, оскільки цим правом наділений відповідний орган, уповноважений державою на здійснення цих функцій.
		 
		8.98. Така правова позиція є усталеною та неодноразово висловлювалася Верховним Судом у численних постановах, на які посилається прокурор у касаційній скарзі.
		 
		8.99. Водночас, передаючи справу, що переглядається, на розгляд об`єднаної палати, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі судової колегії палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21), стосовно того що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права надання земельної ділянки в тимчасове користування. Колегія суддів вважає, що законодавство не забороняє постійному користувачу дозволяти тимчасове користування земельною ділянкою (але не надавати речове право на неї) іншій особі на підставі зобов`язального договору, якщо таке користування не суперечить змісту права постійного користування, оскільки користувач в цьому разі не передає більше прав, ніж є у нього - він діє в межах наявної у нього правомочності користування земельною ділянкою.
		 
		Стосовно відступлення від правового висновку, викладеного у постанові від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21)
		 
		8.100. Об`єднана палата звертає увагу, що власність і право власності - фундаментальні категорії. Зміст суб`єктивного права власності формулюється через відому «тріаду» прав або правомочностей (володіння, користування, розпорядження). Аналогічний підхід втілений у статті 317 Цивільного кодексу України та статті 78 Земельного кодексу України. 
		 
		8.101. Так, за статтею 78 Земельного кодексу визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися i розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
		 
		8.102. У найбільш загальному вигляді «класична тріада» стосовно такого об`єкта прав, як земельна ділянка - це забезпечена правом можливість: панування над земельною ділянкою (право володіння, jus possidendi); видобування корисних властивостей земельної ділянки (право користування, jus fruendi);  визначення долі (юридичної та фактичної) земельної ділянки волевиявленням самого власника (право розпорядження Jus abutendi). 
		 
		8.103. Закон визначає право власності як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 317 Цивільного кодексу України). Суть власності полягає в умовно необмеженому (обмеження визначаються правопорядком і стосуються інтересів окремих осіб і суспільства в цілому) та винятковому пануванні особи над річчю. Оскільки «земельна ділянка» як індивідуалізована частина поверхні і відповідна частина простору є річчю (об`єктом цивільних прав) і, відповідно, майном (нерухомим майном), таке визначення підходить і до нього.
		 
		8.104. Разом з тим із тріади правомочностей, які належать власнику, законом постійному землекористувачу передані тільки дві: володіння та користування, постійні землекористувачі позбавлені можливості щодо розпорядження земельним ділянками. 
		 
		8.105. Отже, право землекористування як суб`єктивне право полягає у праві (правомочність) особи на експлуатацію корисних властивостей земельної ділянки у складі права власності на неї; у правовому титулі, що дає особі суб`єктивне право використовувати (чужу) земельну ділянку.
		 
		8.106. Основними принципами права землекористування є: його похідний характер від права власності на землю; раціональне використання ділянок за основним цільовим призначенням із здійсненням їх ефективної охорони та дотриманням вимог щодо пріоритету екологічної безпеки тощо.
		 
		8.107. Право постійного землекористування - це безстрокове речове право з внесенням плати в розмірі земельного податку. Таке право може виникати стосовно будь-яких земельних ділянок державної та комунальної власності. Воно не включає правомочності розпорядження земельною ділянкою або правом на неї. Постійний землекористувач отримує права володіння та користування земельною ділянкою, тобто можливість виключного і відокремленого від інших осіб землекористування.
		 
		8.108. З урахуванням наведеного об`єднана палата зазначає, що наявна у постійного землекористувача правомочність користування земельною ділянкою є обмеженою порівняно з правомочністю власника цієї земельної ділянки, який наділений не лише правом володіння та користування, а й правом на розпорядження землею, у тому числі шляхом її передачі в користування як з оформленням відповідного речового права (права оренди або права постійного користування),  так і шляхом надання земельної ділянки у користування  на підставі зобов`язального правочину, за яким право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації. 
		 
		8.109. Водночас постійний землекористувач такими правами не наділений, оскільки право постійного землекористування передбачає використання земельної ділянки за її цільовим призначенням безпосередньо та виключно землекористувачем без можливості передання такого права третім особам, у тому числі на підставі правочинів, за якими речові права на земельну ділянку іншій особі не передаються. 
		 
		8.110. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, про що свідчать їх рішення, що власником земельної ділянки з кадастровим номером 1423381500:08:000:0409 є держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, яке (Головне управління) відповідно до статті 122 Земельного кодексу України та Положення про Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області є повноважним органом виконавчої влади з питань передачі у власність або в користування для всіх потреб земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності на території Донецької області в порядку, визначеному чинним законодавством, а правокористувачем є ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу».
		 
		8.111. Отже, оскільки ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» як постійний користувач земельних ділянок не наділений правом передавати їх іншим особам, зокрема, в оплатне користування (оренду), укладення спірних у справі договорів, які в сукупності складають удаваний договір оренди земельної ділянки, суперечить наведеним вимогам земельного законодавства. 
		 
		8.112. Разом з цим посилання судів на те, що ТОВ «Агропрод-Донбас» не самостійно виконує роботи, а за завданням замовника, при цьому матеріали справи не місять жодного доказу набуття ТОВ «Агропрод-Донбас» права власності на вирощену продукцію - не спростовує обов`язку сторін при укладенні договору підряду, об`єктом якого є обробіток земельної ділянки, дотримуватися вимог земельного законодавства щодо порядку оформлення права на її користування на відповідному юридичному титулі.
		 
		8.113. Об`єднана палата зазначає, що єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування судами різних підходів до тлумачення законодавства у подібних правовідносинах, навпаки, призводить до стану юридичної невизначеності, суперечливого застосування закону.
		 
		8.114. Консультативна рада європейських суддів у Висновку №11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
		 
		8.115. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, тощо.
		 
		8.116. У рішенні від 27 вересня 1990 року у справі «Коссі проти Сполученого Королівства» (Cossey v. the United Kingdom, заява №10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення. 
		 
		8.117. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.
		 
		8.118. Із метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, законодавстві, практиці ЄСПЛ (подібний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 (пункти 43-45), від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (пункт 54), від 26 травня 2020 року у справі №638/13683/15-ц (пункт 23), від 09 лютого 2021 року у справі №381/622/17 (пункт 41), від 08 червня 2022 року у справі №362/643/21 (пункт 62), від 04 липня 2023 року у справі №373/626/17 (пункт 53).
		 
		8.119. Враховуючи викладене, об`єднана палата дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21) про те, що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права надання земельної ділянки в тимчасове користування, оскільки такий висновок відповідає положенням статті 317 Цивільного кодексу України та статті 78 Земельного кодексу України.
		 
		8.120. Отже, у постійного користувача - ДП «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» відсутні повноваження на розпорядження земельною ділянкою, а земельна ділянка, яка надана на праві постійного користування, залишається у державній власності, позаяк особа, якій земельну ділянку надано у постійне користування із земель державної власності, наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження - виключно компетенція власника.  Аналогічний правовий виносок викладений у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №904/8549/17.
		 
		8.121. З огляду на викладене, посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 21.05.2019 у справі №925/550/18, від 21.06.2019 у справі №910/22880/17, від 06.11.2019 у справі №9І6/1424/18, від 07.07.2021 у справі №903/601/20, від 03.11.2021 у справі №918/1226/20, від 02.02.2022 у справі №927/1099/20, від 29.09.2022 у справі №918/351/21 (918/672/21), знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи.
		 
		Щодо способу захисту 
		 
		8.122. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду в частині висновків щодо обрання прокурором неефективного способу захисту, скаржник у касаційній скарзі вказує, що суди попередніх інстанцій застосували норми статей 16, 203, 215, 216  Цивільного кодексу України, статті 152 Земельного кодексу України та статті 34 Закону України «Про оренду землі» без урахування висновку щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладеного у таких постановах Верховного Суду:
		 
		-  від 20.12.2021 у справі №914/1688/21 (предметом розгляду було розірвання договору оренди земельної ділянки. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач протягом тривалого часу неодноразово та систематично порушує істотні умови договору оренди земельної ділянки щодо своєчасної сплати орендних платежів за користування земельною ділянкою. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що прокурор обрав спосіб захисту у вигляді самостійної вимоги про розірвання договору оренди землі без пред`явлення вимоги про повернення позивачу земельної ділянки. Скасовуючи рішення судів першої та другої інстанції, Верховний Суд визнав обґрунтованими  доводи скаржника про те, що позовна вимога про розірвання договору оренди земельної ділянки без вимоги про повернення такої земельної ділянки орендодавцю є належним та ефективним способом захисту);
		 
		- від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 (предметом розгляду було визнання недійсним на майбутнє договору оренди нежитлового приміщення та зобов`язання звільнити та повернути балансоутримувачу спірні нежитлові приміщення. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на порушення інтересів держави, яке полягає в незаконному, нецільовому використанні приміщення навчально-виховного комплексу не за його цільовим призначенням, а також вказував  на незаконну передачу в оренду приміщень державного навчального закладу для здійснення діяльності, що не пов`язана з навчально-виховним процесом. Скасовуючи рішення судів першої та другої інстанції про задоволення позову, Велика Палата Верховного суду дійшла висновку про те, що чинне законодавство не передбачає можливості визнання недійсним правочину на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду);
		 
		- від 21.12.2022 у справі №914/2350/18 (914/608/20) (предметом розгляду було визнання протиправними рішень про прийняття у власність майна, визнання протиправними та скасування рішень про реєстрацію права власності. Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходив, зокрема, з того що позивач обрав належний спосіб захисту (визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на нерухоме майно), зазначивши що така вимога повністю відповідає визначеним у статті 26 Закону №1952-IV та частині четвертій статті 37 Закону України «Про іпотеку» способам захисту права або інтересу позивача у відповідних правовідносинах. Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, зробила висновок щодо належного та ефективного способу захисту при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно надалі не було відчужено третій особі. Оскільки порушення права власності позивача відбулося в результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за іншою юридичною особою, заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення);
		 
		- від 14.02.2019 справа №910/2197/18 (предметом розгляду було визнання недійсним договору про надання правової допомоги (юридичних послуг), укладеного з порушенням вимог Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки укладенню договору не передувала процедура закупівлі, яка є обов`язковою, оскільки сума договору становить 360 000, 00 грн, а замовником послуг є орган місцевого самоврядування, який є розпорядником коштів місцевого бюджету. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду та Верховного Суду, позовні вимоги задоволені з тих підстав, що договір про надання правової допомоги (юридичних послуг) укладений з порушенням вимог Закону України «Про здійснення державних закупівель» та Бюджетного кодексу України, у зв`язку з чим повинен бути визнаний недійсним);
		 
		- від 03.12.2021 у справі №906/1061/20 (предметом розгляду було визнання недійсними результатів публічної закупівлі - рішення тендерного комітету з конкурсних торгів та договору про закупівлю робіт. Під час розгляду цієї справи суд першої інстанції, погодившись з доводами прокурора щодо наявності порушення Закону України «Про публічні закупівлі» при проведенні спірних торгів, дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що проведення повторного конкурсу, на думку суду, позбавляло б Малинську міську раду в особі її органів здійснювати належним чином покладені на неї повноваження в частині надання послуг з прибирання території міста. Зі свого боку апеляційний господарський суд змінив мотивувальну частину рішення, вказавши на неможливість задоволення заявлених позовних вимог, враховуючи неефективність обраного прокурором способу захисту права).
		 
		8.123. Проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Верховного Суду за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, об`єднана палата дійшла висновку про неподібність цих справ за наведеними істотними правовими ознаками зі справою, що розглядається, адже наведені скаржником справи різняться за предметом позову, підставами та обставинами справи, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи. 
		 
		8.124. Об`єднана палата, переглядаючи у касаційному порядку справу №905/20/23, також враховує, що фактичні обставини цієї справи різняться з обставинами, що були встановлені у справах №914/1688/21, №905/1227/17, №914/2350/18 (914/608/20), №906/1061/20, не зважаючи на те що предметом дослідження у вказаних справах було питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту. 
		 
		8.125. Водночас аналіз змісту постанови Касаційного господарського суду від 14.02.2019 у справі №910/2197/18 не дає підстав вважати, що Верховним Судом у справі №910/2197/18 досліджувалося та, відповідно, висвітлювалося питання належності / ефективності обраного прокурором способу захисту порушеного права. 
		 
		8.126. Однак, враховуючи що висновок про належність / ефективність обраного способу захисту є універсальним у таких категоріях спорів, у яких заявлено вимогу про визнання недійсним виконаних договорів без одночасного заявлення вимог про реституцію, збитки тощо, а також те що однакове розуміння правильності формулювання позовних вимог сприятиме розумній передбачуваності судових рішень, забезпечить реалізацію на практиці принципу правової визначеності як для прокурорів та/або позивачів, так і для судів, та задля вироблення єдиного підходу у вирішенні питання щодо способу захисту об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за доцільне зазначити таке. 
		 
		8.127. Відповідно до частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі визнання недійсним правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
		 
		8.128. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
		 
		8.129. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц).
		 
		8.130. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України.
		 
		8.131. Разом з тим цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у відповідних статтях.
		 
		8.132. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06. 2018 у справі №338/180/17 (п.57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10. 2019 у справі №910/3907/18, від 09.02.2021 у справі №381/622/17 (п. 14).
		 
		8.133. Отже, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Але це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
		 
		8.134. У частині першій та другій статті 5 ГПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		 
		8.135. А отже, спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішені спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
		 
		8.136. Наявність повноти судового захисту залежить від дій суду, який відповідно до частини першої статті 2 ГПК України повинен справедливо, неупереджено та своєчасно вирішити спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, ураховуючи частину третю цієї ж статті.
		 
		8.137. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків, визначених у статті 216 Цивільного кодексу України, або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
		 
		8.138. Отже, наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони.
		 
		8.139. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб`єктами - учасниками недійсного правочину.
		 
		8.140. Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.
		 
		8.141. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
		 
		8.142. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі №761/26815/17 (провадження №61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правової категорії, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим». 
		 
		8.143. Тлумачення змісту частини першої статті 216 Цивільного кодексу України свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов`язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю.
		 
		8.144. Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній одержаного ними на виконання цього правочину.
		 
		8.145. Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.
		 
		8.146. При цьому, якщо у позові не заявлено вимоги про застосування двосторонньої реституції, суд має розглянути питання щодо ефективності способу захисту в цілому, і якщо проведення двосторонньої реституції не відновить права позивача, а погіршить його становище, або взагалі є неможливим, то це є підставою для відмови у задоволення позову про визнання договору недійсним, адже невідворотнім наслідком такого задоволення є двостороння реституція (постанова Верховного Суду від 21.09.2021 у справі №904/1907/15).
		 
		8.147. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
		 
		8.148. Об`єднана палата зазначає, що суди попередніх інстанцій у спірних правовідносинах дійшли передчасного висновку, що вимога прокурора про звільнення земельної ділянки є неналежним та неефективним способом захисту, оскільки в цьому випадку вимога прокурора про звільнення земельної ділянки є належним та ефективним способом захисту.
		 
		8.149. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору про виконання сільськогосподарських робіт та договору поставки, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про обрання прокурором неналежного способу захисту, оскільки обидва оспорювані договори виконані, а заявлена прокурором вимога звільнити спірну земельну ділянку є такою, що не спрямована на поновлення порушеного права, за відсутності доказів того, що ТОВ «Агропрод-Донбас» фактично займає спірну земельну ділянку. 
		 
		8.150. Об`єднана палата вважає, що висновки місцевого і апеляційного суду про відмову у позові, зокрема, з підстави обрання прокурором неналежного та неефективного способу захисту є передчасними з огляду на те, що прокурор заявив позовну вимогу про звільнення земельної ділянки за удаваними договорами, які, за його твердженням, мають характер договору орендних правовідносин.
		 
		8.151. Дотримання приписів земельного законодавства при укладанні договорів оренди землі, що перебуває у державній власності, відповідає легітимній меті та встановленим правилам у Законі України «Про оренду землі» та Земельному кодексу України, що покликані забезпечувати раціональне використання та охорону земель, забезпечення гарантій прав на землю, зробити прозорі умови для передачі земельних ділянок в орендне користування, а також встановлення певних обмежень у правах постійних землекористувачів, зокрема, в частині відсутності у них права передачі землі в строкове платне користування третім особам. 
		 
		8.152. Отже, висновки господарських судів попередніх інстанцій в частині обрання прокурором неефективного способу захисту без дослідження питання  доведеності порушення державних інтересів є передчасними.
		 
		8.153. Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		 
		8.154. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.
		 
		8.155. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		 
		8.156. Разом з тим, як вбачається з оскаржуваних судових рішень, вони зазначеним критеріям не відповідають, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		 
		8.157. З урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та відповідних положень матеріального і процесуального законодавства об`єднана палата вважає, що доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, у зв`язку з чим наявні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень як таких, що прийняті при неправильному застосуванні норм матеріального права до встановлених судами обставин та без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.
		 
		8.158. Тому під час нового розгляду справи місцевому господарському необхідно розглянути цю справу по суті позовних вимог з урахуванням правових висновків, на які посилається скаржник та які взяті до уваги об`єднаною палатою під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень у цій справі. 
		 
		8.159. З огляду на викладене для правильного вирішення спору господарським судам попередніх інстанцій необхідно було належним чином дослідити фактичний характер спірних правовідносин, які склалися між сторонами, з`ясувати дійсні наміри сторін спору при укладенні спірних договорів щодо визначення умов виконання зобов`язань сторонами цих договорів та надати оцінку їх поведінці щодо виконання/невиконання зобов`язань за договорами та, відповідно до змісту дійсних намірів сторін застосувати належні норми права, дослідивши при цьому, чи суперечили спірні договори їх вимогам на момент його укладення.
		 
		8.160. Під час нового розгляду справи суди повинні надати оцінки тому, чи порушені права, свободи та інтереси держави як позивача, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. 
		 
		9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		9.1. За положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		 
		9.2. За змістом частини третьої статті 310 цього Кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
		 
		9.3. Відповідно до частини четвертої статті 310 Господарського процесуального кодексу України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		 
		9.4. Ураховуючи викладене та беручи до уваги, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду з урахуванням висновків суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовані судові рішення.
		 
		Стосовно відступлення від правового висновку, викладеного у постанові від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21)
		9.5. Верховний Суд у постанові від 29.09.2022 у справі №918/351/21 (918/672/21) зазначив, що положення земельного законодавства не надають постійному землекористувачу права розпоряджатися відповідною земельною ділянкою, в тому числі шляхом надання її в оплатне користування (оренду), оскільки цим правом наділений саме відповідний орган, уповноважений державною на здійснення таких функцій.
		 
		9.6. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від вказаного висновку з урахуванням уточнення такого змісту: 
		 
		- наявна у постійного землекористувача правомочність користування земельною ділянкою є обмеженою в порівнянні з правомочністю власника цієї земельної ділянки, який наділений не лише правом володіння та користування, а й правом на розпорядження землею, у тому числі шляхом її передачі в користування як з оформленням відповідного речового права (права оренди або права постійного користування),  так і шляхом надання земельної ділянки у користування  на підставі зобов`язального правочину, за яким право тимчасового користування земельною ділянкою не підлягає державній реєстрації;
		 
		- водночас постійний землекористувач правами власника земельної ділянки не наділений, оскільки право постійного землекористування передбачає використання земельної ділянки за її цільовим призначенням безпосередньо та виключно землекористувачем без можливості передання такого права третім особам, у тому числі на підставі правочинів, за якими речові права на земельну ділянку іншій особі не передаються. 
		 
		10. Судові витрати
		Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.
		 
		Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		1. Касаційну скаргу першого заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити частково.
		 
		2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.10.2023 та рішення Господарського суду Донецької області від 07.07.2023 у справі №905/20/23 скасувати. 
		 
		3. Справу №905/20/23 направити на новий розгляд до Господарського суду Донецької області. 
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		          
		Головуюча суддяТ. Малашенкова Судді  І. Бенедисюк     О. Васьковський        Т. Дроботова    О. Кібенко    В. Пєсков    Л. Рогач    Ю. Чумак  З окремою думкою суддів Л. Рогач, О. Васьковського, О. Кібенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...