Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/2572/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них; за законом..
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 04.12.2024.
Дата набрання законної сили: 27.11.2024
Номер судового провадження: 61-9143ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		27 листопада 2024 року
		м. Київ
		справа № 759/2572/23
		провадження № 61-9143св24
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,                 Шиповича В. В.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: ОСОБА_2 , Київська міська рада,
		третя особа - Дванадцята Київська державна нотаріальна контора,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кріулін Костянтин Вікторович, на рішення Святошинського районного суду міста Києва             від 04 жовтня 2023 року в складі судді Петренко Н. О. та постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Мережко М. В., Соколової В. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , Київської міської ради, третя особа - Дванадцята Київська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування.
		В обґрунтування позову вказав, що він є рідним братом ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . 
		За життя ОСОБА_3 та його дочка ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого на товарній біржі, придбали в рівних долях квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира). Згідно з чинним на той час законодавством угоди, зареєстровані на біржі, не підлягали нотаріальному посвідченню. Разом із тим право                ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не було зареєстровано в Державному реєстрі власників. Натомість той факт, що таке право не було зареєстроване, не виключає факту його виникнення чи існування.
		Після смерті ОСОБА_3 його дочка не прийняла спадщину, а він у передбачений законом строк подав нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
		10 лютого 2021 року він як спадкоємець другої черги за законом подав нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті                      ІНФОРМАЦІЯ_1 свого брата ОСОБА_1 . Державний нотаріус Дванадцятої київської нотаріальної контори Основенко Л. М. виніс постанову від 10 лютого  2021 року № 1030 02/31 про відмову у вчиненні нотаріальної дії у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документа на спірну квартиру.
		Вказав, що відсутність реєстрації права власності за спадкодавцем й іншим власником (відповідачем ОСОБА_2 ) на спірну квартиру, а також відсутність оригіналу правовстановлюючого документа на цю нерухомість не є перешкодою для реалізації ним права на прийняття спадщини.
		За таких обставин позивач просив суд визнати за ним право власності на частину квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		 
		Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
		 
		Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд керувався тим, що спірне спадкове майно мало бути зареєстроване у бюро технічної інвентаризації, ОСОБА_1 за життя не оформив у встановленому законом порядку право власності на це майно, а тому дійшов висновку, що спірна квартира не є об`єктом спадкування і не увійшла до спадкової маси після смерті останнього.
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 18 квітня 2024 року змінено рішення Святошинського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2023 року, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
		 
		Суд апеляційної інстанції погодився із висновком місцевого суду про те, що оскільки спадкодавцем не вчинялись дії щодо державної реєстрації права власності на спірний об`єкт нерухомого майна, тому відсутні підстави для задоволення вимог про визнання права власності на цей об`єкт (його частину) в порядку спадкування.
		Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав на те, що місцевий суд, зробивши правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову, помилково обґрунтував судове рішення нормами матеріального права, які не підлягають застосуванню (Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952-IV від 01 липня 2004 року,                           статті 328, 331 ЦК України).
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
		 
		20 червня 2024 року адвокат Кріулін К. В. від імені ОСОБА_1 подав                                   до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову                ОСОБА_1 .
		 
		Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій без наявних на те у 1999 році законодавчих підстав поставили в залежність виникнення права власності особи на нерухоме майно від факту його державної реєстрації та дійшли безпідставного висновку про те, що оскільки договір купівлі-продажу спірної квартири не був зареєстрований в бюро технічної інвентаризації, то він не породжує для брата позивача як спадкодавця право власності на вказане нерухоме майно. У зв'язку із цим суди дійшли помилкового висновку про те, що спірна квартира не є об'єктом спадкування та не увійшла до спадкової маси.
		При вирішенні спору в цій справі суди не врахували, що на момент виникнення спірних правовідносин виникнення (набуття) права власності на нерухоме майно не було пов`язано із проведенням його державної реєстрації, а залежало від настання інших подій (закінчення будівництва, введення в експлуатацію тощо).
		Таким чином, суди попередніх інстанцій не врахували, що виникнення права власності на нерухоме майно на час укладення спадкоємцем на товарній біржі договору купівлі-продажу квартири від 14 травня 1999 року не було пов'язане із реєстрацією майнового права. Виникнення права власності перебувало у прямому
		причинно-наслідковому зв'язку із укладенням законної угоди та моментом передачі речі. Крім того, на час виникнення спірних правовідносин були відсутні норми законодавства, які б ставили факт виникнення права власності в залежність від реєстрації в бюро технічної інвентаризації правовстановлюючого документа.
		 
		Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2024 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Згідно із договором купівлі-продажу від 14 травня 1999 року, укладеним на Українській біржі «Десятинна», ОСОБА_3 та його дочка ОСОБА_2 (1994 року народження, на той час неповнолітня) придбали по частині квартири АДРЕСА_1 . Відповідно до статті 227 Цивільного кодексу України укладений договір підлягає реєстрації в Київському міському бюро технічної інвентаризації (пункт 10 договору).
		 
		ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		 
		Позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є рідними братами.
		 
		10 липня 2008 року позивач звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, на підставі чого було відкрито спадкову справу.
		Відповідно до довідки Дванадцятої Київської нотаріальної контори від 12 липня 2022 року № 3865/02-14 після смерті ОСОБА_3 заяву про прийняття спадщини за законом подав рідний брат померлого  ОСОБА_1 . Інші спадкоємці по даній справі не звертались.
		 
		Постановою державного нотаріуса Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори від 10 лютого 2021 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 за законом на квартиру АДРЕСА_1 , у зв`язку із відсутністю документа, що підтверджує право власності на квартиру.
		 
		Згідно із довідками ЖЕО № 807 від 04 червня 2008 року №№ 819 та 820 особовий рахунок за адресою: АДРЕСА_2 , відкрито на ім`я     ОСОБА_1 . ОСОБА_3 проживав за цієї адресою, але не був зареєстрований.
		 
		Відповідно до листа Київського міського бюро технічної інвентаризації                                      від 18 серпня 2008 року № 27307 № 5175 станом на 13 серпня 2008 року за даними книг реєстрації бюро квартира АДРЕСА_1 на праві власності за ОСОБА_3 не реєструвалась.
		 
		Мотивувальна частина 
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
		 
		Щодо клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції
		 
		27 листопада 2024 року від  позивача надійшло зазначене клопотання.
		 
		Відповідно до частини першої статті 212 ЦПК України учасники справи мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за умови наявності у суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою.  
		 
		Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, «публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції» (рішення                      від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява  № 8273/78, § 25).
		 
		Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції.
		 
		Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій, де представник позивача брав участь у судових засіданнях, у тому числі у режимі відеоконференції, надавав свої пояснення з приводу спору. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення у справі «Axen v. Germany», § 28).
		 
		У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.
		 
		Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.
		 
		Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
		 
		Оскільки колегією суддів не приймалось рішення про виклик учасників справи для надання пояснень у справі, такої необхідності колегія суддів не вбачає, то підстав для проведення судового засідання в режимі відеоконференції немає.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
		 
		 
		Щодо спору по суті
		 
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Цим вимогам оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає не у повній мірі з таких підстав.
		 
		Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказав, що  у зв`язку із відсутністю інших спадкоємців після смерті його брата ОСОБА_3  він одержав право на спадкування як спадкоємець другої черги.
		 
		На переконання позивача, до складу спадщини після смерті ОСОБА_3 у січні 2008 року увійшла частина квартири АДРЕСА_1 , набута останнім на підставі договору купівлі-продажу від 14 травня 1999 року, зареєстрованого на товарній біржі, та який не було зареєстровано у бюро технічної інвентаризації. 
		 
		Вказане, на переконання суду апеляційної інстанції, свідчить про те, ОСОБА_3 за життя не оформив у встановленому законом порядку право власності на спірну квартиру, а тому це майно не є об`єктом спадкування і не увійшло до спадкової маси після смерті останнього.
		 
		Колегія суддів вважає цей висновок суду безпідставним з огляду на таке.
		 
		Згідно із частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		 
		Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
		 
		З огляду на зазначені норми матеріального права суд апеляційної інстанції правильно керувався тим, що у справі, яка переглядається, мають бути застосовані положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР(далі - ЦК УРСР), Закон України «Про власність», Закон України «Про товарну біржу».
		 
		Згідно із статтею 41 ЦК УРСР (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.
		 
		Відповідно до статті 42 ЦК УРСР угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). 
		 
		Положеннями статті 47 ЦК УРСР передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди.
		 
		Згідно статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
		 
		Відповідно до статті 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
		 
		Згідно із частиною другою статті 15 Закону України «Про товарну біржу» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
		 
		У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі № 183/900/17 (провадження № 61-9101св21) зроблено висновок про те, що: «За статтею 227 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод було обов`язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку. Тому законодавство чинне на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не передбачало обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа, крім жилих будинків (стаття 227 ЦК УРСР). Аналогічну правову позицію наведено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі                 № 904/4573/16 та від 04 вересня 2019 року у справі справа № 903/729/16».
		 
		Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно.
		 
		За змістом статей 128, 153 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
		 
		Таким чином, з державною реєстрацією не пов`язаний момент виникнення у особи права власності.
		 
		Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
		 
		Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), та Верховного Суду, викладеними у постановах                    від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 17 січня 2024 року у справі                   № 522/3999/23.
		 
		Установлено, що згідно із договором купівлі-продажу від 14 травня 1999 року, укладеним на Українській біржі «Десятинна», ОСОБА_3 та його дочка ОСОБА_2 придбали по частині квартири АДРЕСА_1 .
		 
		Згідно із довідкою ЖЕО № 807 від 04 червня 2008 року № 819, ОСОБА_3 проживав за адресою: АДРЕСА_2 .
		 
		Отже, матеріали справи містять відомості, що спірна квартира була передана одному з покупців за договором купівлі-продажу від 14 травня 1999 року - ОСОБА_3 . 
		 
		Таким чином, на підставі договору купівлі-продажу від 14 травня 1999 року у спадкодавця ОСОБА_3 виникло право власності на частину квартири АДРЕСА_1 ,  і та обставина, що таке право не було зареєстроване у бюро технічної інвентаризації, не виключає факту його виникнення.
		 
		Отже, до спадкової маси після смерті ОСОБА_3 увійшла частина належна спадкодавцю частина вказаного нерухомого майна.
		 
		З огляду на зазначене висновок суду апеляційної інстанції про те, що спадкодавець ОСОБА_3 за життя не набув право власності на спірну квартиру у зв`язку із тим, що не зареєстрував це майно у бюро технічної інвентаризації, є помилковим.
		 
		Суд апеляційної інстанції, роблячи такий висновок, керувався Інструкцією про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженою наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України                       від 09 червня 1998 року № 121, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України                   26 червня 1998 року № 399/2839 (далі - Інструкція).
		 
		Разом із тим аналіз цього нормативно-правового акту не пов`язує момент виникнення права власності на нерухоме майно із державною реєстрацією такого майна, а лише вказує на необхідність реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна в бюро технічної інвентаризації.
		 
		З огляду на те, що Інструкція є підзаконним нормативно-правовим актом, суд апеляційний суд неправильно визначився із нормами матеріального права, що підлягали до застосування.
		 
		Оцінюючи вимоги касаційної скарги про визнання права власності за позивачем на спадкове майно, колегія суддів зазначає про таке.
		 
		Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
		 
		До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
		 
		Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (стаття 1268 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину (стаття 1296 ЦК України).
		 
		Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
		 
		Згідно із статтею 1262 ЦК України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
		 
		Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
		 
		Частиною першою статті 1273 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
		 
		Матеріали справи свідчать про те, що спадкоємцями після смерті ОСОБА_3 були дві особи: позивач ОСОБА_1 як брат померлого та спадкоємець другої черги і відповідач ОСОБА_2 як дочка померлого та спадкоємиця першої черги.
		 
		Згідно із довідкою Дванадцятої київської державної нотаріальної контори                               від 12 липня 2022 року № 3865/02-14 після смерті ОСОБА_3 заяву про прийняття спадщини за законом подав рідний брат померлого  ОСОБА_1 . Інші спадкоємці по даній справі не звертались.
		 
		Водночас з матеріалів справи вбачається, що позивач зазначив адресою проживання відповідачки ОСОБА_2 спірну квартиру, частина якої належить їй на підставі договору купівлі-продажу, у якій на момент смерті проживав спадкодавець ОСОБА_3 .
		 
		Разом із тим матеріали справи не містять відомостей про те, що протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, спадкоємець ОСОБА_2 заявила про відмову від спадщини.
		 
		З огляду на зазначене, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд у силу своїх повноважень не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не встановив коло спадкоємців після смерті ОСОБА_1 та обставини прийняття чи неприйняття спадщини спадкоємцем першої черги, не з`ясував хто з спадкоємців і яким чином прийняв спадщину, дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову. За таких обставин оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законними та обґрунтованими і таким, що відповідає засадам цивільного судочинства.
		 
		Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені судом апеляційної інстанції недоліки не має, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
		 
		Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
		 
		Оскільки суд апеляційної інстанцій не врахував вказані обставини та не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення даної справи, відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, надати оцінку поданим сторонами доказами, ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.
		 
		Керуючись статтями 400, 411, 415-419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кріулін Костянтин Вікторович, задовольнити частково.
		 
		Постанову Київського апеляційного суду від 18 квітня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до апеляційного суду.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий   Судді:Є. В. Синельников   О. В. Білоконь   О. М. Осіян   Н. Ю. Сакара   В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...