Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 641/6828/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 04.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 04.12.2024.
Дата набрання законної сили: 28.11.2024
Номер судового провадження: 61-7700ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		28 листопада 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 641/6828/20
		провадження № 61-7700св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Управління комунального майна та приватизації департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради,
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на постанову Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до                        ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Управління комунального майна та приватизації департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради про визнання незаконними та скасування розпорядження відділу приватизації житлового фонду та свідоцтва про право власності.
		 
		В обґрунтування позову вказав, щоз 22 грудня 2010 року його місце проживання зареєстроване у квартирі АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира), у якій він постійно проживає. Реєстрація його місця проживання у спірній квартирі відбулась за заявою його тітки ОСОБА_4 , яка була наймачем квартири та померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а він залишився проживати у цьому житлі. Відповідач ОСОБА_2 є колишнім чоловіком ОСОБА_4 , шлюб з яким було розірвано у 2003 році, після чого він не проживав у спірній квартирі. Відповідач ОСОБА_3 є дочкою ОСОБА_2 від іншого шлюбу. У 2016 році ОСОБА_2 зареєстрував у спірній квартирі місце проживання ОСОБА_3 .
		Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб станом на 28 лютого 2020 року в спірній квартирі зареєстровано його місце проживання, а також місце проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
		 
		На підставі розпорядження відділу приватизації житлового фонду від 05 березня 2020 року № 130-Ц2 та свідоцтва про право власності від 05 березня 2020 року, реєстраційний № 1-20-322708-Ц2, виданого відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації департаменту економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради, спірна квартира зареєстрована на праві спільної часткової власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 1/2 частині за кожним.
		 
		Вказав, що на його переконання, орган приватизації не перевірив у передбаченому законом порядку наявність прав інших осіб на проживання у житловому приміщенні, відносно якого подана заява на приватизацію. Своєї згоди на приватизацію квартири без його участі він також не надавав.
		 
		Позивач зазначив, що на час приватизації житла він був зареєстрований у спірній квартирі, мав право на проживання у ній та прийняття участі у її приватизації, проте був позбавлений можливості реалізувати своє право з вини відповідачів, а відтак його порушене право підлягає захисту шляхом визнання незаконними та скасування розпорядження органу приватизації про передачу в спільну часткову власність квартири та свідоцтва про право власності на це житло.
		 
		Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
		 
		Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Комінтернівського районного суду                               м. Харкова від 07 вересня 2020 року.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивач ОСОБА_1 не належав до членів сім`ї ОСОБА_2 , доказів перебування у сімейних відносинах, ведення спільного господарства з відповідачами або померлою ОСОБА_4 суду не надав. Водночас суд дійшов висновку, що позивач не обґрунтував які саме дії відділу приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради були вчинені всупереч закону та які саме положення чинного законодавства було порушено під час здійснення приватизації квартири.
		 
		Постановою Харківського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року скасовано рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2024 року та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .
		Визнано незаконним та скасовано розпорядження органу приватизації Харківської міської ради від 05 березня 2020 року № 130-Ц2 щодо приватизації на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 квартири, розташованої на АДРЕСА_2 .
		Визнано недійсним свідоцтво про право власності від 05 березня 2020 року                       № 1-20-322708-Ц2, видане Харківською міською радою на ім`я ОСОБА_2 ,                  ОСОБА_3 на квартиру, розташовану на АДРЕСА_2 .
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що розпорядження від 05 березня 2020 року № 130-Ц2 є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки                    ОСОБА_1 був зареєстрований та проживав у спірній квартирі, тобто на момент вирішення питання приватизації не були залучені усі особи, що мали право на приватизацію. Позивач, за яким зберігається право на житло у спірній квартирі, не надавав письмової згоди на приватизацію квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а отже також підлягає визнанню недійсним видане останнім свідоцтво про право власності № 1-20-322708 -Ц2 від 05 березня 2020 року.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
		 
		У травні 2024 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просили її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		 
		Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: чи можливо відновлення прав особи, якщо відносно нього було виконано рішення відповідно до норм діючого законодавства, а після скасування рішення ухвала про поворот виконання рішення не виносилась (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
		В обґрунтування доводів касаційної скарги заявники вказали, що на підставі судового рішення від 19 березня 2015 року ОСОБА_1 було виселено із спірної квартири. Не зважаючи на те, що у подальшому це судове рішення було скасоване судом касаційної інстанції, воно було фактично виконане, а ОСОБА_1 не звертався до суду із заявою про поворот виконання рішення. Оскільки останній у передбаченому законом порядку не захистив свої права, не відновив своє право користування спірним житлом та реєстрацію свого місця проживання у ньому, відповідачі скористалися своїм право на приватизацію житла, а тому висновок апеляційного суду про незаконність приватизації ними спірної квартири є безпідставним.
		 
		Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
		 
		Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
		 
		У вересні 2024 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.
		В обґрунтування доводів відзиву заявник вказав на безпідставність посилань відповідачів щодо їх постійного проживання у спірній квартирі з огляду на те, що у касаційній скарзі ними зазначена інша фактична адреса проживання.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		З 22 грудня .2010 року ОСОБА_1 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , за заявою його тітки ОСОБА_4 , яка була наймачем квартири та померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		 
		Згідно із довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб (довідка про склад сім`ї) від 28 лютого 2020 року в цій квартирі зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
		 
		ОСОБА_2 є колишнім чоловіком ОСОБА_4 , шлюб з яким було розірвано                    12 листопада 2003 року.
		 
		Заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19 травня 2010 року, у справі № 641/2980/14-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа Відділ громадянства міграції і реєстрації фізичних осіб Комінтернівського району м. Харкова про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позовні вимоги ОСОБА_4 задоволено.
		Визнано ОСОБА_2 таким, який втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 , та зобов`язано Відділ громадянства міграції і реєстрації фізичних осіб Комінтернівського району м. Харкова зняти з реєстрації ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 .
		 
		Зазначена справа переглядалась судами неодноразово.
		 
		Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2014 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про скасування реєстрації про виселення залишено без задоволення.
		 
		Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 19 березня 2015 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , скасовано рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_1 . 
		Позовні вимоги ОСОБА_2 в цій частині задоволено. Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 .
		В іншій частині вказане рішення залишено без змін.
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року скасовано рішення Апеляційного суду Харківської області, та залишено в силі рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2014 року.
		 
		У 2016 році ОСОБА_2 зареєстрував у спірній квартирі місце проживання своєї дочки ОСОБА_3 .
		 
		Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради № 826 від 30 жовтня 2019 року визнано ОСОБА_2 наймачем квартири АДРЕСА_3 зі складом сім`ї дві особи: ОСОБА_2 - наймач, ОСОБА_3 - дочка, у зв`язку зі смертю наймача ОСОБА_4 .
		 
		На підставі розпорядження Відділу приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради № 130-Ц2 від 05 березня 2020 року квартира АДРЕСА_1 передана у приватну спільну часткову власність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та оформлено свідоцтво про право власності                              від 05 березня 2020 року № 1-20-322708-Ц2.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;                    2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
		 
		Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як особа, яка була зареєстрована та проживала, і фактично не втратила право користування спірною квартирою, просив визнати незаконним та скасувати розпорядження органу приватизації про передачу в спільну часткову власність відповідачів спірної квартири та свідоцтво про право власності на це житло, видане на ім'я останніх.
		 
		Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право на повагу до житла.
		 
		У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Відповідно до статті 345 Цивільного кодексу України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.
		 
		Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 9 Житлового кодексу України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.
		 
		Приватизація житла здійснюється у порядку, встановленому Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», яким передбачено, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.
		 
		Приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
		 
		До об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів.
		 
		Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 кв. м на сім`ю.
		 
		Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом 2 статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
		 
		Пунктами 1, 2, 3 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
		 
		Згідно з пунктами 4, 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 (далі - Положення), передача займаних квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється в приватну (спільну сумісну, спільну часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цих квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитку, кімнатах у комунальній квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника. До органів приватизації громадянин подає заяву на приватизацію квартири.
		 
		Таким чином передача у спільну власність квартир, які підлягають приватизації, здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно проживають у цій квартирі.
		 
		Наслідком порушення вимог частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є визнання приватизації недійсною.
		 
		Подібні висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 01 червня                    2020 року у справі № 520/14902/17 (провадження № 61-21727св19),                                         від 14 вересня 2021 року у справі № 473/2473/20 (провадження № 61-38св21).
		 
		У справі, що переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 був зареєстрований у спірній квартирі з 22 грудня 2010 року за заявою його тітки ОСОБА_4 . Водночас у цьому житлі було зареєстроване місце проживання чоловіка ОСОБА_4 - ОСОБА_2 , який у 2016 році зареєстрував у спірній квартирі місце проживання своєї дочки ОСОБА_3 .
		 
		Між сторонами тривали судові спори щодо виселення із спірного житла. Остаточним судовим рішенням від 18 червня 2016 року в справі № 641/2980/14-ц відмовлено у виселенні ОСОБА_1 із спірного житла.
		 
		17 грудня 2019 року ОСОБА_2 подав до Центру надання адміністративних послуг документи на приватизацію спірної квартири    АДРЕСА_1 , при цьому приховав той факт, що існує інша особа - ОСОБА_1 , який має право на вказане житло.
		 
		05 березня 2020 року орган приватизації прийняв розпорядження № 130-Ц2 та на підставі нього видав свідоцтво про право власності № 1-20-322708 -Ц2 на спірну квартиру на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
		 
		Таким чином, передача спірної квартири у власність відповідачів відбулась за відсутності письмової згоди особи, що проживала та була зареєстрована у вказаному житлі - позивача ОСОБА_1 
		 
		Установивши, що приватизація спірної квартири проведена з порушенням вимог статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та норм Положення, на підставі судового рішення про виселення позивача, яке у подальшому було скасовано, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання приватизації, здійсненої органом приватизації 05 березня 2020 року, незаконною, а тому підставно скасував розпорядження органу приватизації від 05 березня 2020 року № 130-Ц2, а також свідоцтво про право власності № 1-20-322708 -Ц2 від 05 березня 2020 року, видане на ім`я                           ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 .
		 
		Водночас суд апеляційної інстанції правильно вказав, що та обставина, що ОСОБА_1 на момент приватизації не був членом сім`ї ОСОБА_2 , а також наявність конфлікту між особами, що проживають у спірній квартирі, не є підставою для позбавлення ОСОБА_1 права на участь у приватизації державного житлового фонду.
		 
		Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги про те, що на підставі судового рішення від 19 березня 2015 року ОСОБА_1 було фактично виселено із спірної квартири, він не звертався до суду із заявою про поворот виконання рішення, тобто у передбаченому законом порядку не захистив свої права, не відновив своє право користування спірним житлом та реєстрацію свого місця проживання у ньому, що на переконання відповідачів свідчить про відсутність порушеного права позивача, колегія суддів зазначає про таке.
		 
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
		 
		Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у пункті 7.22 постанови від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.
		 
		Установивши, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року скасовано рішення Апеляційного суду Харківської області, яким ОСОБА_1   виселено зі спірної квартири, та залишено в силі рішення Комінтернівського районного суду                             м. Харкова від 26 грудня 2014 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 про виселення ОСОБА_1 із вказаного житла відмовлено, суд апеляційної інстанції підставно виснував про порушення прав позивача на приватизацію житла як особи, яка не втратила право на приватизацію спірного житлового приміщення.
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		У справі, яка переглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявників іншої точки зору на встановлені судом обставини не спростовує законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявників.
		 
		Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,                       від 10 лютого 2010 року).
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного суду                             від 23 квітня 2024 року - без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                              О. В. Білоконь
		 
		                                                                                      О. М. Осіян
		                                                                                              
		Н. Ю. Сакара

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...