Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 639/4455/23 : Кримінальні справи (до 01.01.2019); Злочини проти власності.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 05.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 06.12.2024.
Дата набрання законної сили: 28.11.2024
Номер судового провадження: 51-2483км24
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 12023221210000534

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		28 листопада 2024 року
		м. Київ
		справа № 639/455/23
		провадження № 51-2483 км 24
		Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
		головуючого                                   ОСОБА_1 ,
		суддів                                               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		за участю: 
		секретаря судового засідання   ОСОБА_4 ,
		прокурора                                       ОСОБА_5 ,
		захисника                                        ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
		розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Жовтневого районного суду міста Харкова від 04 жовтня 2023 року й ухвалу Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12023221210000534, за обвинуваченням
		ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця й жителя АДРЕСА_1 ,
		у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 186, ч. 1 ст. 309 КК України.
		Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
		За вироком Жовтневого районного суду міста Харкова від 04 жовтня 2023 року засуджено ОСОБА_7 і призначено йому покарання: за ч. 4 ст. 186 КК України у виді позбавлення волі на строк 7 років, за ч. 1 ст. 309 цього Кодексу у виді обмеження волі на строк 2 роки.
		Відповідно до ч. 1 ст. 70, ст. 72 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_7 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.
		Крім того, суд на підставі ч. 5 ст. 72 КК України зарахував ОСОБА_7 у строк покарання строк його попереднього ув`язнення з 13 червня до 03 жовтня 2023 року та продовжив щодо нього запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили.
		Також у вироку суд розподілив процесуальні витрати й вирішив долю речових доказів.
		Згідно з вироком суду ОСОБА_7 засуджено за те, що він 13 червня 2023 року близько 16:45, в умовах воєнного стану, перебуваючи на АДРЕСА_2 , діючи умисно, з корисливих мотивів, відкрито заволодів чужим майном, вихопивши шляхом ривка з руки раніше незнайомої йому ОСОБА_8 мобільний телефон «Samsung A315F» вартістю 1706,2 грн, після чого покинув місце вчинення кримінального правопорушення.
		Крім того, ОСОБА_7 за невстановлених обставин незаконно придбав і зберігав при собі без мети збуту особливо небезпечну психотропну речовину, обіг якої заборонено - PVP масою 0,4969 г, яку було виявлено й вилучено працівниками поліції 14 червня 2023 року в період із 00:35 до 02:45 в ході його обшуку в порядку ст. 208 КПК України під час затримання на АДРЕСА_3 .
		Харківський апеляційний суд ухвалою від 05 лютого 2024 року залишив вирок місцевого суду без змін.
		Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала
		У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення в частині засудження ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 186 КК України й закрити кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. Водночас твердить як про те, що достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_7 у вчиненні вказаного кримінального правопорушення не встановлено, а можливості їх отримати вичерпано, так і про відсутність у діях останнього складу цього кримінального правопорушення. Зазначає, що суд першої інстанції не дав належної оцінки поясненням ОСОБА_7 стосовно правомірності заволодіння мобільним телефоном. Просить урахувати, що  ОСОБА_7 безпосередньо на місці події передав гроші незнайомому чоловікові як оплату за придбаний у нього телефон, а потім потерпіла передала свій телефон ОСОБА_7 в обмін на паспорт. Захисник звертає увагу, що під час допиту в суді потерпіла пояснила, що не пам`ятає, яким чином мобільний телефон вибув із її володіння та опинився в  ОСОБА_7 , тобто не підтвердила факту відкритого викрадення в неї майна, однак суд не дав оцінки цим її показанням. Тому захисник вважає, що за відсутності інших очевидців події висновок суду першої інстанції про вчинення ОСОБА_7 грабежу є передчасним і таким, що ґрунтується на припущеннях та не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження. Також наводить характеристику складів кримінальних правопорушень, передбачених статтями 186 і 190 КК України, і, акцентуючи на тому, що в разі шахрайства потерпілий, будучи введеним в оману, добровільно передає винному майно чи право на нього,  наголошує, що кваліфікація дій ОСОБА_7 є неправильною, беззаперечних доказів на підтвердження вчинення ним відкритого заволодіння належним потерпілій мобільним телефоном не здобуто, а досліджені докази не доводять наявності в його діях складу цього злочину. Зазначені обставини, на думку захисника, не отримали відповідної оцінки суду апеляційної інстанції, який, порушуючи вимоги статей 370, 419 КПК України, не перевірив доводів, викладених в апеляційних скаргах сторони захисту, не дав на них обґрунтованих відповідей, не дослідив речових доказів, унаслідок чого невмотивовано залишив вирок місцевого суду без змін.
		Позиції інших учасників судового провадження
		Під час касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 просила задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.
		Прокурор ОСОБА_5 вважала, що судові рішення є законними, а касаційна скарга захисника - необґрунтованою.
		Мотиви Суду
		Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 1). Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги (ч. 2).
		Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
		Статтею 412 КПК України передбачено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
		Зі змісту ст. 370 КПК України, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості й умотивованості судового рішення, вбачається, що: законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
		Апеляційний суд, виконуючи свої повноваження, з дотриманням визначеної гл. 31 КПК України процедури повинен перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості (це передбачає оцінювання оскарженого судового рішення на відповідність нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам провадження і дослідженим у судовому засіданні доказам), а також ухвалити рішення, яке повною мірою відповідатиме ст. 370 КПК України і статтям 419 або 420 цього Кодексу.
		Така перевірка має бути зроблена з додержанням усіх вимог чинного законодавства, об`єктивно, неупереджено, а її результатом має бути законне й справедливе вирішення поданих апеляційних скарг для реалізації прав кожного на справедливий суд і перевірку законності й обґрунтованості оскаржених рішень суду першої інстанції.
		За приписами ст. 419 КПК України в мотивувальній частині ухвали апеляційного суду зазначаються, зокрема: короткий зміст вимог апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу; мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався (п. 2 ч. 1). При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою (ч. 2).
		Тобто у своєму рішенні апеляційний суд повинен проаналізувати доводи скаржника і, зіставивши їх із фактичними даними, наявними у справі, дати на них вичерпну відповідь, переконливо аргументувавши свою позицію. Формальний апеляційний перегляд є несумісним із закріпленими у статтях 2, 7 КПК України завданнями та загальними засадами кримінального провадження.
		Європейський суд з прав людини в рішеннях неодноразово наголошував, що мета викладення мотивів рішення полягає в тому, щоб показати сторонам, що їх почули. Це зобов`язує суд обґрунтовувати свої міркування об`єктивними аргументами і дотримуватися прав сторін. Хоча суд не мусить надавати відповідь на кожне порушене питання, проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що головні проблеми, порушені у справі, було вивчено.
		Однак апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 , наведених законодавчих приписів не дотримався.
		З матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_7 в апеляційній скарзі, як і в суді першої інстанції, не заперечуючи факту заволодіння належним потерпілій мобільним телефоном, наполягав, що висновки суду про те, яким чином цей предмет опинився в його володінні, не відповідають фактичним обставинам кримінального правопорушення. Так, він наголошував, що потерпіла під час допиту не підтвердила викладених в обвинуваченні обставин про вилучення телефону з її рук шляхом раптового ривка, водночас інші досліджені докази не спростовують версії сторони захисту про те, що потерпіла сама передала телефон в обмін на паспорт. Захисник в апеляційній скарзі також піддавала сумніву правильність оцінки місцевим судом показань потерпілої, котра, на думку захисника, не змогла чітко висловитися: чи сама передала телефон ОСОБА_7 , чи останній його вихопив у неї з руки. Посилаючись в апеляційних скаргах на ці та інші доводи, сторона захисту заперечувала наявність у діях ОСОБА_7 складу інкримінованого кримінального правопорушення та вважала, що не встановлено достатніх доказів для доведення його винуватості у скоєнні грабежу.
		Ураховуючи, що порушення, на які послалася сторона захисту, за умови їх підтвердження могли вплинути на законність і обґрунтованість вироку суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 , у контексті наведених вище доводів сторони захисту апеляційний суд повинен був переконатися, що місцевий суд правильно встановив фактичні обставини кримінального провадження, перевірити оцінку доказів з точки зору їх достовірності й належності та з`ясувати, чи доводять вони поза розумним сумнівом вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, за яке його засуджено, і чим саме спростовуються доводи сторони захисту про протилежне, адже суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка має повноваження переглянути вирок на зазначених підставах та усунути відповідні порушення, допущені місцевим судом, у разі їх виявлення.
		Проте апеляційний суд усупереч приписам ст. 419 КПК України не виклав в ухвалі ані доводів сторони захисту, наведених в апеляційних скаргах, ані жодної їх оцінки. 
		Так, апеляційний суд обмежився вказівкою лише на те, що фактичні обставини заволодіння ОСОБА_7 телефоном, які оспорювала сторона захисту, правильно встановлені місцевим судом на підставі показань свідків та документів. Водночас з вироку суду першої інстанції вбачається, що під час судового розгляду суд викликав лише одного свідка, котрий відмовився давати показання на підставі ст. 63 Конституції України, тобто у вироку не наведено жодних показань свідків. Якими саме документами і фактичними відомостями, що в них містяться, підтверджено висновки місцевого суду, в ухвалі не вказано.
		Далі апеляційний суд формально зазначив, що потерпіла під час досудового розслідування впізнала ОСОБА_7 , а в ході судового розгляду надала показання, які збігаються з обвинуваченням і дослідженими доказами, хоча зі змісту ухвали видно, що оцінка цих доказів в установленому законом порядку апеляційним судом не перевірена. Незважаючи на те, що сторона захисту в апеляційних скаргах наводила конкретні аргументи щодо незгоди з оцінкою показань потерпілої, котра, на думку засудженого і його захисника, не підтвердила викладеного в обвинуваченні способу вилучення в неї телефону, апеляційний суд жодним чином не проаналізував її показань разом із висновками місцевого суду.
		Попри те, що ключовими ознаками для кваліфікації вчиненого саме за ст. 186 КК України є відсутність добровільності передачі майна потерпілою, усвідомлення цього факту засудженим і спосіб неправомірного вилучення майна, що було оспорено стороною захисту, апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду без змін, не зазначив, якими саме доказами доведено вказані обставини в цьому кримінальному провадженні.
		У відповідь на аргументи сторони захисту апеляційний суд указав лише про те, що в разі добровільної передачі телефону потерпіла повинна була зберегти інформацію з нього на карті пам`яті або ж видалити її, однак цього не відбулося. Проте такий висновок є лише припущенням і жодним чином не спростовує аргументів сторони захисту.
		Отже, апеляційний суд не дав вичерпних відповідей на доводи сторони захисту, не спростував  їх належним чином, не зазначив жодних підстав, з яких апеляційні скарги в частині оскарження фактичних обставин кримінального провадження визнано необґрунтованими, тоді як формальний підхід до розгляду аргументів сторони захисту є недопустимим, їхнє спростування повинно бути переконливим із наведенням доказів, оцінка яких відповідає ст. 94 КПК України.
		Допущені апеляційним судом порушення вимог кримінального процесуального закону є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення, що зі свого боку в цьому конкретному випадку, враховуючи визначені законом повноваження суду касаційної інстанції, позбавляє можливості перевірити в касаційному порядку правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального та матеріального права, а також правової оцінки обставин, оскільки вони не були предметом процесуальної перевірки в суді апеляційної інстанції.
		З урахуванням викладеного ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
		Колегія суддів не перевіряє інших доводів захисника в касаційній скарзі, оскільки вони пов`язані з оцінкою доказів, що потрібно здійснити суду апеляційної інстанції в ході нового розгляду, тому, з урахуванням змісту доводів і вимог захисника, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
		Під час нового розгляду кримінального провадження апеляційному суду необхідно врахувати викладене, ретельно, з використанням усіх процесуальних можливостей перевірити доводи сторін і обставини, що становлять предмет доказування, та з дотриманням положень гл. 31 КПК України ухвалити законне, обґрунтоване і вмотивоване рішення.
		Згідно з ч. 3 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції розглядає питання про обрання запобіжного заходу під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду в суді першої чи апеляційної інстанції.
		Зі змісту вироку місцевого суду вбачається, що ОСОБА_7 було залишено без зміни запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, а тому, скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, суду касаційної інстанції необхідно визначитися стосовно обрання запобіжного заходу.
		Враховуючи, що ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні тяжкого умисного злочину проти власності в період воєнного стану, не вирішуючи наперед питання про його винуватість чи невинуватість, з метою попередження ризику переховування обвинуваченого від суду, оскільки він не може не усвідомлювати ймовірності визнання його винуватості за висунутим йому обвинуваченням, колегія суддів вважає за необхідне обрати обвинуваченому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк 60 днів.
		Керуючись статтями 433, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
		у х в а л и в :
		Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 задовольнити частково.
		Ухвалу Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року щодо ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
		Обрати щодо ОСОБА_7 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк 60 днів, тобто з 28 листопада 2024 року до 26 січня 2025 року.
		Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Судді
		 
		ОСОБА_9                                  ОСОБА_2                                  ОСОБА_3

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...