Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 990/92/22 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо оскарження актів чи діянь ВРУ, Президента, ВРП, ВККС, рішень чи діянь органів, що обирають, звільняють, оцінюють ВРП, рішень чи діянь суб’єктів призначення КСУ та Дорадчої групи експертів у процесі відбору на посаду судді КСУ, з них:; оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, з них:; справи, що виникають з відносин публічної служби.
Надіслано для оприлюднення: 05.12.2024. Зареєстровано: 06.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 06.12.2024.

Номер судового провадження: П/990/26/23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		РІШЕННЯ
		Іменем України
		 
		27 листопада 2024 року 
		м. Київ
		справа № 990/92/22
		адміністративне провадження № П/990/26/23  
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		Головуючої судді Коваленко Н.В., 
		суддів: Чиркіна С.М., Кравчука В.М., Бучик А.Ю., Берназюка Я.О., 
		за участю секретаря судового засідання Буденка В.В.,
		учасники справи: позивачка - ОСОБА_2 , представниця позивачки - Мілян М., представник відповідача - Лаптієв А.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Верховної Ради України про визнання протиправною та скасування постанови, визнання ОСОБА_2 звільненою з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з 15 березня 2023 року відповідно до частини шостої статті 5 Закону України від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» у зв`язку із закінченням п`ятирічного строку, на який її було призначено,
		УСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
		1.           ОСОБА_2 (далі також ОСОБА_2 , позивачка) звернулася до Верховного Суду як до суду першої інстанції з позовом до Верховної Ради України (далі також Рада, ВРУ, відповідач), у якому, з урахуванням заяв про залишення позову без розгляду в частині та про зміну предмету позову в частині позовних вимог про поновлення на посаді, просила:
		-          визнати протиправною та скасувати постанову Верховної Ради України від 31 травня 2022 року № 2294 «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_2 » (далі також спірна, оскаржена постанова);
		-          визнати ОСОБА_2 звільненою з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з 15 березня 2023 року відповідно до частини шостої статті 5 Закону України від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» у зв`язку із закінченням п`ятирічного строку, на який її було призначено.
		-          з огляду на наявність обґрунтованих сумнівів щодо відповідності Конституції України положень частини четвертої статті 12 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ «Про правовий режим воєнного стану» у редакції Закону України від 12 травня 2022 року № 2259-ІХ, після ухвалення рішення у цій справі звернутися до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень частини четвертої статті 12 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ «Про правовий режим воєнного стану» у редакції Закону України від 12 травня 2022 року № 2259-ІХ.
		2.          Позивачка вважає, що Верховна Рада України, приймаючи оскаржену у цій справі постанову, вийшла за межі наданих їй повноважень, оскільки Конституція України не закріплює за цим органом повноважень на висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини (далі також Уповноважений у відповідних відмінках).
		3.          Зазначає, що Конституція України взагалі не містить конституційно - правового інституту висловлення недовіри не тільки Уповноваженому, а й іншим посадовим особам, призначення яких на відповідні посади та звільнення з цих посад належить до повноважень ВРУ, які реалізуються нею самостійно без подання інших державних органів чи посадових осіб.
		4.          Акцентує увагу на тому, що за змістом глави 33 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI (далі також Регламент ВРУ), та положень статті 85 Конституції України звільнення з посад й висловлення недовіри у випадках, передбачених Конституцією України, є різними правовими інститутами.
		5.           ОСОБА_2 підкреслює, що ВРУ, застосовуючи норми Закону України «Про правовий режим воєнного стану», має здійснювати їх оцінку на предмет відповідності Конституції України як акту найвищої сили, на основі якого приймаються усі інші закони та нормативно - правові акти у державі та повинні їй відповідати.
		6.          Покликаючись на положення абзацу другого частини третьої статті 7-1 Регламенту ВРУ, пункти 25 частини першої статті 85, частини першої статті 87 та частини третьої статті 115 Конституції України, позивачка стверджує, що Рада може висловити недовіру лише у випадках, які прямо передбачені Основним Законом, наприклад висловити недовіру Генеральному прокуророві або прийняти резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, що має наслідком їх відставку, однак Конституцією України не закріплено повноважень за Верховною Радою України щодо висловлення недовіри Уповноваженому.
		7.          Тож позивачка переконана, що висловлення їй недовіри здійснено усупереч Конституції України та з перевищенням наданих ВРУ повноважень.
		8.          При цьому у позовній заяві наголошується, що на пленарному засіданні, на якому була прийнята спірна постанова ВРУ, на голосування ставилась саме пропозиція про висловлення недовіри Уповноваженому відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», що мало наслідком звільнення позивачки з цієї посади.
		9.          Тобто, за твердженнями ОСОБА_2 , у цьому випадку народні депутати голосували не за звільнення ОСОБА_2 з посади Уповноваженого відповідно до пункту 17 частини першої статті 85 Конституції України, а за пропозицію про висловлення їй недовіри, хоча такі повноваження у відповідача були відсутні, як і регламентні норми, якими була б врегульована така процедура.
		10.          Вищенаведене, на переконання позивачки, свідчить не лише про перевищення парламентом своїх конституційних повноважень та як наслідок неправомірність оскарженої постанови ВРУ, але вказує й на неконституційність частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», а саме - її невідповідність частинам першій та другій статті 8, частині третій статті 22, пункту 17 частини першої статті 85 та у цілому статті 85, статті 88 Конституції України.
		11.          Поряд із цим у позові містяться аргументи й про те, що у нормах частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних у цій справі правовідносин, не закріплено виключного переліку підстав для висловлення недовіри, у тому числі Уповноваженому.
		12.          У зв`язку з цим позивачка вважає, що такі норми не відповідають принципу юридичної (правової) визначеності як одному з ключових елементів правовладдя, а їх застосування не лише не виключає ризиків свавільного втручання з боку парламенту у сферу прав та повноважень відповідних посадових осіб і їх діяльність, а й створює передумови для збільшення тиску на них з боку зацікавлених осіб, не захищає від необґрунтованого, упередженого та безпідставного дострокового припинення їх повноважень, чим нівелює передбачену частиною шостою статті 43 Конституції України гарантію захисту громадян він незаконного звільнення.
		13.          За позицією ОСОБА_2 , про те, що частина четверта статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» порушує принцип правової визначеності й позбавляє суб`єкта правозастосування впевненості у своєму правовому становищі, свідчать приписи цієї статті, згідно з якими питання про висловлення недовіри розглядається без урахування процедур, передбачених спеціальними законами, які визначають правовий статус відповідних посадових осіб.
		14.          Проте позивачка відзначає, що з огляду на положення спеціального у спірних правовідносинах Закону України від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» у неї виникли легітимні очікування, що її права на захист ділової репутації та захист від незаконного звільнення будуть гарантовані, зокрема шляхом обов`язкового проведення тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України перевірки наявності підстав для її звільнення з посади, що мінімізувало б ризики необ`єктивного, упередженого, необґрунтованого та безпідставного (без проведення процедури перевірки висунутих звинувачень та позбавляючи права на спростування висунутих звинувачень) дострокового припинення виконання повноважень на посаді Уповноваженого.
		15.          З огляду на вищезазначене, ОСОБА_2 наполягає на тому, що в силу вимог частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд під час розгляду цієї справи повинен застосувати норми Конституції України як норми прямої дії, а після ухвалення рішення у цій справі у встановленому законом порядку вирішити питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності частини четвертої статті 12 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ «Про правовий режим воєнного стану» у редакції Закону України від 12 травня 2022 року № 2259-ІХ.
		Позиція інших учасників справи стосовно позовної заяви
		16.          Відповідач позовні вимоги заперечує, вважає їх безпідставними, необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.
		17.          Згідно з неведеними у відзиві на позов аргументами, правові норми, на підставі яких ОСОБА_2 висловлено недовіру, що мало наслідком звільнення її з посади, є чинними й неконституційними у встановленому законом порядку не визнавались, а тому підлягали застосуванню.
		18.          Відповідаючи на аргументи позивачки про неконституційність частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», відповідач вказує, що відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» правовий статус Уповноваженого визначається цим та іншими законами України.
		19.          За доводами відзиву, зміст вищенаведеної норми вказує, що Конституція України не є вичерпним джерелом регулювання правового статусу Уповноваженого, а Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» не є єдиним актом законодавства, який регламентує це питання.
		20.          Відповідач також вважає, що вищезгаданий Закон у нормах статті 9, які наводять перелік підстав для звільнення з посади Уповноваженого, не містить приписів про те, що цей перелік є вичерпним (виключним) і встановлюється лише вказаною статтею. Вказівки про те, що правовий статус Уповноваженого, окрім власне Конституції України, визначається лише «законом» (тобто в однині) Конституція України також не містить.
		21.          Тому відповідач констатує, що правовий статус Уповноваженого визначається не тільки Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», але й іншими законами України, а підстави для звільнення з цієї посади можуть бути спеціальними у порівнянні з наведеним у цьому Законі переліком загальних підстав для звільнення.
		22.          У продовженні такої позиції, відповідач наголошує, що загальні підстави, передбачені вищенаведеним Законом, уможливлюють звільнення з посади Уповноваженого як у мирний час, так і в період надзвичайного або воєнного стану, тоді як визначена нормами частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» підстава для звільнення з цієї ж посади визначена спеціальним законом, який врегульовує усі особливості правових засад діяльності органів державної влади в умовах воєнного стану, та діє лише тимчасово - під час запровадження воєнного стану в Україні.
		23.          Отже відповідач не вважає, що правові норми, які були застосовані ВРУ у спірних правовідносинах під час прийняття нею оскарженої постанови, не запроваджують додаткове, не передбачене Конституцією України, повноваження, а натомість деталізують підстави для звільнення з посади Уповноваженої на законодавчому рівні, у розвиток приписів пункту 17 частини першої статті 85 Конституції України.
		24.          Поряд із вищенаведеним, у відзиві на позов стверджується про відсутність колізій законодавчих норм, пов`язаних із звільненням з посади Уповноваженого, адже загальні підстави для цього не виключаються і продовжують існувати у разі введення воєнного стану, а спеціальна - може бути застосована як додаткова до загальних лише у цей період.
		25.          Щодо дотримання процедури розгляду питання про висловлення недовіри ОСОБА_2 , що мало наслідком звільнення її з посади Уповноваженого, відповідач зазначає, що у відповідності до норм частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» це питання було ініційовано 125 народними депутатами й попередньо опрацьовувалось у відповідному профільному комітеті ВРУ за дорученням голови Парламенту. 
		26.          Також звертає увагу, що вищенаведене питання розглянуто на засіданні комітету ВРУ за участю ОСОБА_2 , за результатом якого рекомендовано Раді визначитися на пленарному засідання шляхом голосування щодо такої ініціативи народних депутатів.
		27.          Зауважується, що ініціатива народних депутатів була обговорена на пленарному засіданні й за неї проголосували 234 народних депутати. Результат голосування оформлено постановою, яка наразі оскаржується ОСОБА_2 .
		28.          У наведених у відзиві на позов аргументах підкреслюється, що звільнення позивачки з посади Уповноваженого пов`язано не з самим фактом введення на території України воєнного стану, а у зв`язку з висловленням позивачці недовіри органом, який за конституційними положеннями правомочний звільняти з посади Уповноваженого, з цієї підстави - лише у період воєнного стану, а необхідність реалізації Радою таких повноважень обумовлена специфікою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина у цей період.
		29.          Відповідач погоджується з аргументами позивачки про те, що звільнення з посади та висловлення недовіри по своїй суті є різними правовими інститутами, однак, на його думку, це не означає того, що випадки висловлення Радою недовіри передбачаються виключно Конституцією України. 
		30.          У розвиток таких доводів також вказує, що висловлення недовіри Уповноваженому - це не окремий конституційно - правовий інститут, оскільки він не передбачений Конституцією України, а лише підстава для звільнення з цієї посади, у зв`язку з чим ВРУ обґрунтовано керувалось нормами пункту 17 частини першої статті 85 Основного Закону України.
		31.          Виокремлюється відповідачем і те, що норми закону, на підставі яких ОСОБА_2 була висловлена недовіра, набули чинності заздалегідь до прийняття оскарженої постанови, тобто принцип юридичної визначеності у цьому випадку не порушується.
		32.          Відзначається і те, що організація та порядок діяльності ВРУ з розгляду по суті кадрового питання врегульована на рівні норм закону і це питання розглядалось на засіданні відповідного профільного комітету за участю позивачки та на пленарному засіданні Ради також за її участю, було ініційовано 125-ма народними депутатами і проголосоване (підтримане) більшістю від конституційного складу ВРУ.
		33.          За наведеного відповідач вважає, що заявлений у цій справі позов є безпідставним і просить у його задоволенні відмовити.
		Відповідь позивачки на доводи, викладені відповідачем у відзиві на позов
		34.          Позивачка вважає помилковими аргументи ВРУ про те, що предметом цього позову охоплюється питання стосовно конституційності (неконституційності) норм частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та спірної постанови відповідача.
		35.          З цього приводу вказує, що адміністративні суди, в силу приписів частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України зобов`язані надавати оцінку відповідності норм законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, вимогам Конституції України як акту найвищої сили, й у разі, якщо така невідповідність буде встановлена, повинні застосувати відповідні положення Конституції України як норми прямої дії, не чекаючи рішення Конституційного Суду України стосовно неконституційності таких норм.
		36.          Не погоджується позивачка й з міркуваннями відповідача про те, що у нормах частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» закріплено спеціальну підставу для звільнення з посади Уповноваженого, адже такі твердження є фактично підміною понять й намаганням обійти положення пункту 17 частини першої статті 85 Конституції України, переконати суд у тому, що спірна постанова Ради ґрунтується на її конституційних повноваженнях.
		37.          Вкотре наголошує, що висловлення недовіри Уповноваженому не відповідає вищезгаданим приписам Основного Закону та виходить за межі закріплених у зазначених нормах повноважень ВРУ.
		38.          Знову підкреслює, що у спірних правовідносинах народні депутати голосували саме за висловлення недовіри Уповноваженому, що законом не передбачено, а не за звільнення позивачки з цієї посади.
		39.          Просить прийняти до розгляду відповідь на відзив та задовольнити позов у повному обсязі.
		Додаткові пояснення представника позивачки
		40.          Представник позивачки подав до Суду додаткові письмові пояснення, у яких покликається на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 990/108/23.
		41.          Зазначає, що правовідносини у справі, яка розглядається, та у вищезгаданій справі є подібними і стосуються застосування норм частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у редакції Закону України від 12 травня 2022 року № 2259-ІХ.
		42.          Зокрема стверджує, що предмет спору у справі № 990/108/23, як і у справі, яка розглядається, охоплював прийняту на підставі тих же самих норм постанову ВРУ про звільнення посадової особи з посади, призначення на яку та звільнення з якої віднесено до повноважень Парламенту (члена Рахункової Палати). При цьому підкреслює, що такий адміністративний акт Парламенту визнаний Верховним Судом протиправним та скасований.
		43.          Вважає, що викладені у вказаному вище рішенні Верховного Суду висновки щодо застосування норм права підтверджують обґрунтованість доводів та вимог позивачки й у справі, яка розглядається, а тому просить врахувати такі висновки під час вирішення цього спору.
		Додаткові пояснення відповідача
		44.          У зв`язку з наданими у судових засіданнях позивачкою та її представником усними поясненнями щодо предмету спору, відповідач вважав за необхідне надати додаткові пояснення, у яких звернув увагу на те, що права і свободи, про які іде мова у статті 43 Конституції України (право на працю та своєчасне одержання винагороди за неї, гарантії захисту від незаконного звільнення) не охоплюються нормами частини другої статті 64 Основного Закону як такі, що не можуть бути обмежені.
		45.          У зв`язку з цим та покликаючись на норми тієї ж частини другої статті 64 Конституції України, відповідач вважає, що вищезгадані права і свободи можуть бути обмежені в умовах воєнного стану, який був введений і продовжується у період існування спірних у цій справі правовідносин.
		46.          Акцентуючи увагу на низці нормативних актів національного законодавства, які стосуються питання відступу України у зв`язку із введенням воєнного стану від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а також наводячи відповідні положення міжнародних актів, які передбачають можливість відступу від певних, визначених вищевказаними Міжнародним пактом та Конвенцією, зобов`язань, ВРУ висловлює позицію про те, що гарантоване статтею 43 Конституції України право на працю у контексті реалізації норм статті 64 Основного Закону не перешкоджає Раді в умовах дії правового режиму воєнного стану законодавчо врегульовувати особливості здійснення парламентського контролю, зокрема, шляхом прийняття рішення про висловлення недовіри Уповноваженому, що має наслідком звільнення з цієї посади.
		Позиція сторін по суті спору, висловлена у судовому засіданні 
		47.          Позивачка та її представниця позов підтримали й просили його задовольнити з підстав, які наведені у позовній заяві та заявах по суті, з урахуванням доводів та аргументів, викладених у письмових додаткових поясненнях та поясненнях, наданих у судових засіданнях під час розгляду цієї справи Верховним Судом.
		48.          Присутній у судових засіданнях представник ВРУ проти позову заперечив і просив у його задоволенні відмовити з огляду на, покликаючись на необґрунтованість та безпідставність заявлених позивачкою вимог.
		Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин
		49.          Постановою Верховної ради України від 15 березня 2018 року № 2344-VІІІ ОСОБА_2 , відповідно до пункту 17 частини першої статті 85 Конституції України, призначено на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (а.с. 17 у томі 1).
		50.          Листом першого заступника Голови депутатської фракції Політичної партії «Слуга Народу» у Верховній Раді України Андрія Мотовиловця від 31 травня 2022 року № 04-01/03-2022/87912 (а.с. 86-87 у томі 1) Голові Верховної Ради України ОСОБА_3 запропоновано висловити недовіру Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_2 , що має наслідком її звільнення із займаної посади, відповідно до норм Конституції України та Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		51.          У цьому ж листі зазначено, що колективна пропозиція щодо висловлення недовіри Уповноваженому ОСОБА_2 вноситься народними депутатами України до Верховної Ради України відповідно до Регламенту Верховної Ради України та Закону України «Про правовий режим воєнного стану» й додається (підписана 125 народними депутатами України).
		52.          У вищевказаному листі висловлюється прохання надати доручення головному Комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганських областях та Автономній Республіці Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин (далі також Комітет) терміново розглянути зазначену ініціативу та невідкладно розглянути питання висловлення недовіри Уповноваженому ОСОБА_2 під час найближчого пленарного засідання ВРУ.
		53.          Ініціатива щодо висловлення недовіри Уповноваженому ОСОБА_2 оформлена письмово на відповідному бланку та підписана 125 народними депутатами України (а.с. 88-95 у томі 1).
		54.          Листом від 30 травня 2022 року № 7930.2/22/01 (а.с. 99-100 у томі 1) ОСОБА_2 повідомила голові Комітету Д. Лубінцю свою позицію щодо збору підписів відносно висловлення їй недовіри, та з-поміж іншого зазначила, що застосування визначеного у частині четвертій статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» механізму для усунення з посади Уповноваженого, на її думку, є порушенням низки статей Конституції та законів України, суперечить міжнародним актам. До вказаного листа Уповноважена додала відповідне правове обґрунтування (а.с. 101-102 у томі 1).
		55.          За дорученням Голови ВРУ ОСОБА_3 (а.с. 85 у томі 1) Комітет на своєму засіданні, проведеному 31 травня 2022 року, розглянув питання, ініційоване відповідно до положень Закону України «Про правовий режим воєнного стану» ста двадцятьма п`ятьома народними депутатами України, щодо висловлення недовіри Уповноваженому ОСОБА_2 , що матиме наслідком звільнення її з цієї посади та ухвалив: рекомендувати ВРУ на пленарному засіданні визначитись шляхом голосування щодо ініціативи народних депутатів України про висловлення недовіри.
		56.          Відповідно до протоколу засідання Комітету № 57 від 31 травня 2022 року (а.с. 105-106 у томі 1) та стенограми (а.с. 108-117 у томі 1) в обговоренні питання про ініціативу щодо висловлення недовіри Уповноваженому взяла участь й безпосередньо ОСОБА_2 .
		57.          Про прийняте рішення ВРУ повідомлено листом від 31 травня 2022 року № 04-25/3-2022/88080 (а.с. 103 у томі 1) за підписом голови Комітету Д. Лубінця, який підготував та листом від 31 травня 2022 року № 04-25/3-2022/88113 (а.с. 104 у томі 1) вніс на розгляд народним депутатам України проєкт постанови Ради «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_2 ».
		58.          На пленарному засіданні Верховної ради України, яке відбулось 31 травня 2022 року, головуючий ОСОБА_3 запропонував до розгляду народним депутатам України питання про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради з прав людини ОСОБА_2 , що має наслідком її звільнення з посади.
		59.          Як підтверджується витягом зі стенограми вищевказаного засідання (а.с. 76-84 у томі 1) у ньому взяла участь позивачка та їй для виступу надавалось слово, відбулось обговорення цього питання.
		60.          Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» головуючий ОСОБА_3 на засіданні ВРУ 31 травня 2022 року поставив на голосування пропозицію про висловлення недовіри Уповноваженому ОСОБА_2 що має наслідком звільнення її з посади. За таку пропозицію проголосували 234 народних депутатів. Головуючим оголошено про прийняття рішення з вказаного питання.
		61.          За наслідком прийнятого ВРУ вищевказаного рішення оформлена постанова від 31 травня 2022 року № 2294-ІХ «Про висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_2 » (а.с. 75 у томі 1).
		62.          Цією постановою, відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», ВРУ постановила: висловити недовіру Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_2 , що має наслідком звільнення її з посади.
		63.          Не погоджуючись із вищезазначеною постановою ВРУ, ОСОБА_2 оскаржила її у судовому порядку, звернувшись до Верховного Суду із позовом у справі, яка розглядається.
		Релевантні джерела права та акти їх застосування
		64.          Конституція України.
		Частини перша, друга статті 22. 
		Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
		Частини перша, шоста статті 43. 
		Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
		Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Частини перша, друга статті 64. 
		Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
		В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
		Пункт 17 частини першої статті 85. 
		До повноважень Верховної Ради України належить: призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.
		Частини перша - третя статті 84. 
		Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
		Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
		Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.
		65.          Закон України від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».
		Частини перша, третя статті 4. Правовий статус Уповноваженого
		Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим та іншими законами України.
		Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.
		Частина друга статті 9. Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого
		Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення строку, на який його було обрано, у разі:
		1) порушення присяги;
		2) порушення вимог щодо несумісності діяльності;
		3) припинення громадянства України;
		4) неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов`язки через незадовільний стан здоров`я чи втрату працездатності;
		5) порушення вимог Закону України «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов`язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» у частині подання, дотримання строків подання декларації про контакти.
		Висновок щодо наявності підстави для звільнення з посади Уповноваженого повинна дати тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України.
		Верховна Рада України за наявності зазначених у цій статті підстав розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення з посади Уповноваженого за поданням Голови Верховної Ради України або не менш як однієї четвертої народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
		Уповноважений вважається звільненим з посади, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
		Припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою Верховної Ради України.
		Частина перша статті 14. Обов`язки Уповноваженого
		Уповноважений зобов`язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.
		66.          Регламент Верховної Ради України, затверджений Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI.
		Частина перша статті 34. Гарантоване право на виступ на пленарному засіданні
		Президент України, Прем`єр-міністр України, Голова Національного банку України, Голова Конституційного Суду України, Голова Верховного Суду, Голова Рахункової палати, Генеральний прокурор або уповноважені ними особи, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини мають гарантоване право на виступ з обговорюваного питання, якщо воно стосується їх повноважень.
		Стаття 208. Порядок призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
		1. Відповідно до пункту 17 частини першої статті 85 Конституції України Верховна Рада призначає на посаду і звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
		2. Кандидатуру на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини пропонує Верховній Раді Голова Верховної Ради України з дотриманням вимог Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».
		3. Комітет, до предмета відання якого належить питання додержання прав і свобод людини і громадянина, подає своє рішення щодо кандидатів на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Рішення комітету та відомості про кандидатів на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, підготовлені з дотриманням вимог щодо відомостей про кандидата на посаду (частина друга статті 205 цього Регламенту), надаються народним депутатам не пізніш як за три дні до розгляду Верховною Радою питання про призначення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
		4. Відомості про запропоновані кандидатури на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (частина друга статті 205 цього Регламенту) публікуються в газеті «Голос України» не пізніш як за 10 днів до розгляду питання про призначення.
		5. Обговорення кандидатур на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини проводиться в порядку, передбаченому частиною восьмою статті 205 цього Регламенту.
		6. Звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини здійснюється за поданням Голови Верховної Ради України за наявності рішення комітету, до предмета відання якого належить питання додержання прав і свобод людини і громадянина.
		7. Рішення про призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини приймається Верховною Радою відкритим голосуванням більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради.
		8. Рішення про призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини оформлюється відповідною постановою Верховної Ради.
		67.          Закон України від 12 травня 2015 року № 389-VІІІ «Про правовий режим воєнного стану»
		Преамбула до Закону.
		Цей Закон визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб.
		Стаття 1. Визначення воєнного стану
		Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
		Частина перша статті 9. Здійснення органами державної влади та органами місцевого самоврядування повноважень в умовах воєнного стану
		В умовах воєнного стану Президент України та Верховна Рада України діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією та законами України.
		Частини перша, третя, четверта статті 12. Діяльність Верховної Ради України в умовах воєнного стану
		Верховна Рада України в разі введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях працює в сесійному режимі.
		Повноваження Верховної Ради України, передбачені Конституцією України, в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені.
		У період дії воєнного стану Верховна Рада України може прийняти рішення про звільнення посадової особи з посади, призначення на яку та звільнення з якої віднесено до повноважень Верховної Ради України, крім підстав, передбачених спеціальними законами, також у разі висловлення недовіри такій посадовій особі (за винятком посадових осіб, призначення на посади та звільнення з посад яких здійснюється Верховною Радою України за поданням Президента України або Кабінету Міністрів України).
		Питання про висловлення недовіри може бути ініційовано Головою Верховної Ради України або не менш як однією четвертою народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Таке питання розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України невідкладно згідно з Регламентом Верховної Ради України, без урахування процедур, передбачених спеціальними законами, що визначають правовий статус відповідних посадових осіб. Рішення про висловлення недовіри вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України. Висловлення Верховною Радою України недовіри має наслідком звільнення посадової особи із займаної посади.
		Позиція Верховного Суду
		68.          Виходячи із заявлених у цьому позові підстав та їх обґрунтування, беручи до уваги висловлені сторонами та їх представниками аргументи, зважаючи на зміст правовідносин, у яких виник спір, Верховний Суд вважає, що ключовими для правильного вирішення спору у справі, яка розглядається, є такі питання:
		Чи поділяються релевантні предмету спору у цій справі норми законів України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» та «Про правовий режим воєнного стану» на спеціальні/загальні та які з них підлягають застосуванню у спірних правовідносинах;
		Чи розширює частина четверта статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» конституційні повноваження Верховної Ради України та чи діяла остання у спірних відносинах у межах, визначених Конституцією та законами України;
		Чи відповідають правове регулювання спірних правовідносин, оскаржена постанова та дії відповідача, пов`язані з її прийняттям, правовладдю і одному з його елементів - принципу юридичної визначеності;
		Чи мало місце з боку ВРУ неправомірне втручання у права та гарантії позивачки, передбачені статтею 43 Конституції України, чи порушені вони внаслідок прийняття оскарженого у цій справі адміністративного акту.
		Відповідаючи на поставлені вище питання та надаючи оцінку доводам учасників справи, Верховний Суд виходить з такого.
		Щодо питання про загальний/спеціальний характер норм, якими регламентовані спірні у цій справі правовідносини, та порядок їх застосування.
		69.          Схоже питання вже досліджувалось Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 7 листопада 2024 року № 990/108/23. У цій постанові викладено такі висновки щодо застосування норм права.
		70.          Критерієм поділу правових норм, що співставляються, на загальні та спеціальні, є сфера дії кожної з таких норм, тобто сфера, визначена правотворчим органом при поділі предмета правового регулювання шляхом виокремлення із роду суспільних відносин певного їх виду. 
		71.          Правові норми, що співвідносяться як загальні та спеціальні, мають сфери дії, що співвідносяться як рід і вид. Правило, що вид ніколи не виходить за межі роду, застосовне і в правовому регулюванні. Якщо сфера дії норми, стосовно якої вирішується питання про можливість визнання її спеціальною, хоч би незначною мірою виходить за межі сфери дії норми, яку передбачається визнати загальною, зазначені правові норми не співвідносяться як загальна і спеціальна.
		72.          Взявши до уваги визначений у преамбулі до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» предмет його правового регулювання та вид регламентованих ним суспільних відносин, неведене законодавцем визначення та зміст поняття «воєнного стану» як особливого правового режиму, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що встановлення нормою частини четвертої статті 12 цього Закону положення стосовно можливості прийняття рішення про звільнення посадової особи з посади, призначення на яку та звільнення з якої віднесено до повноважень Верховної Ради України, крім підстав, передбачених спеціальними законами, також у разі висловлення недовіри такій посадовій особі, є встановленням додаткових підстав звільнення відповідних посадових осіб виключно у визначений цим Законом період - протягом воєнного стану, що власне ним і обумовлено.
		73.          Велика Палата Верховного Суду також зазначила: буквальне тлумачення норм частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» дає підстави стверджувати, що вона не відміняє (зокрема, і під час дії воєнного стану) підстав для звільнення із зазначених в ній посад, які встановлені спеціальними законами (тобто законами, які регулюють діяльність державних органів, в яких запроваджені такі посади), а лише доповнює їх з допустимою можливістю застосування під час воєнного стану.
		74.          З вищевикладеного констатується, що сфера дії цієї норми виходить за межі дії норм статті 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», у зв`язку із чим підстав для їх співставлення як загальної та спеціальної немає.
		75.          У зв`язку з цим відсутні підстави для співставлення й законів України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» за вищенаведеним критерієм, як на цьому наполягає позивачка та її представниця, враховуючи різні сфери їх правового регулювання.
		76.          Встановлення частиною четвертою статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» окремої підстави для звільнення з посад, на які призначає і з яких звільняє Верховна Рада України, зокрема і з посади Уповноваженого, не породжує колізію з нормами статті 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», адже має місце не протиріччя між правовими нормами, а доповнення норми спеціальної дії (яка встановлює спеціальні підстави звільнення з посади Уповноваженого та діє незалежно від впровадження воєнного стану) нормою виняткової дії (яка регламентує звільнення із цієї посади в умовах воєнного стану, тобто за виняткових обставин, та діє як додаткова підстава виключно в період впровадження воєнного стану). 
		77.          У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України відповідно до пункту 12 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 з вказаної дати запроваджено воєнний стан на всій території України, який продовжується й до цього часу, що учасниками цієї справи не заперечується та відповідає дійсності.
		78.          Вже під час уведення в Україні воєнного стану та дії правового режиму воєнного стану Законом України від 12 травня 2022 року № 2259-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо функціонування державної служби та місцевого самоврядування у період дії воєнного стану» (набрав чинності з 20 травня 2022 року) стаття 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» доповнена частиною четвертою (пункт 67 цієї постанови Верховного Суду).
		79.          Як можна зрозуміти зі змісту пояснювальної записки до проєкту вищезгаданого Закону (розміщений у мережі Інтернет та наявний у вільному доступі за посиланням: https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/CardByRn?regNum=7269&conv=9), його прийняття обумовлено: критично важливою необхідністю у забезпеченні належного та безперервного функціонування органів публічної влади на усіх рівнях в умовах воєнного стану; особливо актуальною потребою в оперативному прийнятті рішень, які безпосередньо впливають як на спроможність якісно опрацьовувати виклики воєнного часу, так і на обороноздатність і безпеку суспільства і держави на тлі повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України; існуванням потреби у прискоренні прийняття управлінських рішень в умовах війни.
		80.          У цій же пояснювальній записці визначено мету прийняття Закону: врегулювання особливостей здійснення повноважень відповідними органами в умовах воєнного стану, спрощення процедури прийняття кадрових рішень щодо посад в таких органах в умовах воєнного стану. Як результат соціально - економічних, правових та інших наслідків застосування закону після його прийняття у пояснювальній записці визначено, що це дозволить запобігти втраті керованості державою в умовах воєнного стану.
		81.          Тож, як бачимо з аналізу норм частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та вищенаведеного обґрунтування необхідності уведення цієї норми у тіло зазначеного Закону, законодавець не мав на меті врегулювати ту сферу суспільних відносин, яка охоплюються предметом правового регулювання Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».
		82.          Метою прийняття такого акту законодавства насамперед слугувала невідкладна потреба у вжитті заходів, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності шляхом надання для цього додаткових повноважень Верховній Раді України у межах її конституційної компетенції, що узгоджується зі змістом наведеного у законі визначення воєнного стану як особливого правового режиму й відповідає цілям і завданням, на досягнення (виконання) яких спрямована дія правового режиму воєнного стану.
		83.          Це вкотре доводить різність сфер правового регулювання законів України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» й підтверджує висновок про неможливість співставлення цих законів за критерієм загального і спеціального закону як у цілому, так і в частині окремих норм, оскільки жодних суперечностей та/або колізій у їх застосуванні не виникає.
		84.          З огляду на вищенаведені мотиви, Верховний Суд відхиляє доводи сторони позивачки про пріоритетність застосування у спірних відносинах саме норм статті 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» як спеціальних у порівнянні з нормами частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		85.          Як підсумок, Верховний Суд вважає, що в умовах, які склались у спірних в цій справі правовідносинах, які мали місце вже під час дії правового режиму воєнного стану, Верховна Рада України могла застосувати для звільнення позивачки підставу, встановлену частиною четвертою статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
		Щодо доводів про вихід ВРУ за межі наданих їй повноважень, невідповідності частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Конституції України та застосування її норм як норм прямої дії для вирішення цього спору, направлення до Конституційного Суду України відповідного подання.
		86.          Як уже зазначено вище у цій постанові Верховного Суду та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2024 року № 990/108/23, прийнятій у подібних правовідносинах, норми частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» встановлюють саме підставу для звільнення з посади Уповноваженого, яка застосовується тимчасово й лише у період дії правового режиму воєнного стану.
		87.          Важливо виокремити, що юридичним наслідком висловлення недовіри Уповноваженому є звільнення з цієї посади, що охоплюється переліком конституційних повноважень Верховної Ради України і передбачено пунктом 17 частини першої статті 85 Конституції України.
		88.          Висловлюючи недовіру Уповноваженому, що має наслідком звільнення з цієї посади, ВРУ фактично реалізує саме ті повноваження, які визначені у пункті 17 частини першої статті 85 Конституції України і за їх межі не виходить.
		89.          Такий підхід щодо визначення меж повноважень у правовідносинах, що виникають на підставі та в результаті реалізації норм частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та відповідних положень статті 85 Конституції України відповідає правозастосовчій практиці Верховного Суду.
		90.          Так, аргументи, подібні тим, що наразі оцінюються Верховним Судом у цьому розділі постанови, вже досліджувались Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 7 листопада 2024 року № 990/108/23.
		91.          У цій постанові зазначено, що дефініція «повноваження державного органу» означає сукупність прав та обов`язків, закріплених у встановленому законодавством порядку, для здійснення державним органом покладених на нього функцій.
		92.          Призначення та звільнення з посад, визначених в Конституції України (у тій справі Голови / члена Рахункової палати, що однак не заважає застосувати ці висновки й до спірних у цій справі правовідносин), є складовою діяльності Верховної Ради України зі здійснення установчої (участь у формуванні органів державної влади) функції.
		93.          Велика Палата Верховного Суду у вищезгаданій постанові підкреслювала, що Закон України «Про правовий режим воєнного стану» жодним чином не розширює конституційні повноваження Верховної Ради України, зокрема щодо звільнення з відповідних посад, а у справі, яка розглядається, - з посади Уповноваженого. Відповідні зміни торкнулися лише підстав звільнення цих посадових осіб шляхом доповнення підстав, які регламентовані спеціальними законами. Про інше можна було б вести мову лише у разі, якби в Конституції України були визначені підстави звільнення таких посадових осіб.
		94.          З поміж іншого зауважено, що висловлення Верховною Радою України недовіри посадовій особі, яку вона призначила на посаду, є підставою для її звільнення із займаної посади, тобто формою реалізації установчої функції через інститут висловлення недовіри посадовій особі, а не складовою цієї функції через закріплення окремого повноваження, обумовленого основними напрямами діяльності Парламенту. 
		95.          З урахуванням наведеного довід позивачки про те, що у спірних відносинах Верховна Рада України прийняла оскаржену постанову поза межами наданих їй Конституцією України повноважень, не може визнаватися таким, що ґрунтується на нормах права та правильному розумінні їх дійсного змісту, регулятивної функцій і мети правового регулювання.
		96.          Обґрунтованість такого висновку підтверджується й тим, що способи, у які Верховна Рада України здійснює установчу функцію, визначені Конституцією України, зокрема й у спосіб висловлення недовіри посадовій особі (пункт 25 частини першої статті 85 Конституції України уповноважує парламент висловити недовіру Генеральному прокуророві, а стаття 87 - прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України). Водночас конституційні повноваження Верховної Ради України щодо Уповноваженого визначені як призначення і звільнення.
		97.          Поряд із цим, враховується, що Регламентом не встановлено такої окремої процедури, як висловлення недовіри посадовій особі, призначення і звільнення якої з посади віднесено до повноважень Верховної Ради України, а буквальне тлумачення норми частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» не дає підстави виснувати, що висловлення недовіри та звільнення з цієї підстави є окремими процедурами.
		98.          Тому це не дає підстав погодитись із твердженням позивачки про те, що висловлення недовіри Уповноваженому впроваджено законодавцем як окремий і самостійний інститут, який існує поза межами конституційних повноважень ВРУ, визначених у пункті 17 частини першої статті 85 Конституції України.
		99.          У зв`язку з цим Верховний Суд погоджується із позицією ВРУ про те, що спірні у цій справі правовідносини регламентовані саме частиною четвертою статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», яка не вступає у суперечність із статтею 85 Конституції України й не встановлює для ВРУ додаткових, не передбачених Конституцією України функцій, не розширює її повноважень у позаконституційний спосіб.
		100.          Тож необґрунтованими є висловлені позивачкою переконання у тому, що частина четверта статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» є неконституційною, а тому для вирішення цього спору Верховному Суду в порядку статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України необхідно застосувати норми Конституції України як норми прямої дії та у подальшому звернутись до Конституційного Суду України з відповідним поданням.
		101.          Верховний Суд вважає, що підстави для задоволення таких вимог позивачки у цій ситуації та за вищенаведених обставин - відсутні.
		Щодо аргументів сторін стосовно дотримання/недотримання відповідачем процедури звільнення ОСОБА_2 з посади Уповноваженого.
		102.          Резюмуючи застосовність частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» до спірних у цій справі правовідносин, Верховний Суд звертає увагу на приписи цієї статті про те, що питання про висловлення недовіри, зокрема, Уповноваженому, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України невідкладно згідно з Регламентом Верховної Ради України, без урахування процедур, передбачених спеціальними законами, що визначають правовий статус такої посадової особи.
		103.          З огляду на це Верховний Суд критично оцінює доводи позивачки про те, що розгляду питання про висловлення їй недовіри як Уповноваженому повинен передувати висновок щодо наявності підстави для звільнення з цієї посади, наданий тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України відповідно до статті 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».
		104.          В силу приписів частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» вищевказані норми до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
		105.          Верховний Суд повторює, що у спірних в цій справі правовідносинах відповідач реалізував надані йому Конституцією України повноваження саме щодо звільнення з посади Уповноваженого.
		106.          Водночас, порядок звільнення з посади Уповноваженого встановлює стаття 208 Регламенту ВРУ, до якого відсилає й частина четверта статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» і не містить застережень стосовно непоширення на спірний випадок положень вказаної статті Регламенту.
		107.          У спірних правовідносинах це означає, що процедура звільнення з посади Уповноваженого має складатись з таких етапів:
		-          надходження до ВРУ відповідної ініціативи 125-ти народних депутатів;
		-          розгляд питання про звільнення з посади Уповноваженого комітетом, до предмета відання якого належить питання додержання прав і свобод людини і громадянина, та прийняття цим комітетом рішення ((у спірних відносинах, в силу пункту 15 постанови ВРУ від 29 серпня 2019 року № 19-IX, це рішення Комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій України, національних меншин і міжнаціональних відносин; далі також Комітет);
		-          розгляд питання про звільнення з посади Уповноваженого на пленарному засіданні ВРУ;
		-          проведення відкритого голосування більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Ради;
		-          прийняття рішення з цього питання та оформлення його постановою ВРУ.
		108.          Наявні у цій справі докази підтверджують, що ВРУ отримала пропозицію про висловлення недовіри ОСОБА_2 як Уповноваженому, яка відповідала закону.
		109.          У подальшому за дорученням Голови Ради ОСОБА_3 ця пропозиція була внесена на розгляд Комітету.
		110.          Позивачка була обізнана про такі обставини та скористалась правом подання письмових заперечень (міркувань, пояснень) по суті винесеного на розгляд Комітету питання, надала відповідне правове обґрунтування, яке було отримано Комітетом і взято до уваги під час розгляду цього питання.
		111.           ОСОБА_2 взяла участь у засіданні Комітету з наданням їй слова для виступу, була присутня при обговоренні питання членами Комітету й також брала у ньому безпосередню участь.
		112.          Розглянувши вищевказане питання, Комітет прийняв відповідне рішення, а його Голова підготував та вніс на розгляд народним депутатам проєкт постанови про висловлення недовіри ОСОБА_2 , що має наслідком звільнення її з посади Уповноваженого.
		113.          На пленарному засіданні, яке проводилось у присутності та за участі позивачки, це питання було обговорено з наданням ОСОБА_2 вступного слова та можливості висловити свої міркування, доводи та аргументи по суті, надати відповідні пояснення і заперечення з питань, які виникали у процесі розгляду питання.
		114.          За висловлення недовіри Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_2 , що має наслідком звільнення її з посади, проголосували 234 народних депутатів, після чого головуючий на засіданні ОСОБА_3 оголосив про прийняття рішення з вказаного питання.
		115.          Прийняте ВРУ рішення оформлене постановою, якою відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», ВРУ постановила: висловити недовіру Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини ОСОБА_2 , що має наслідком звільнення її з посади.
		116.          За таких обставин Верховний Суд відхиляє твердження позивачки про недотримання ВРУ процедури звільнення її з посади Уповноваженого.
		Щодо дотримання/недотримання відповідачем вимог правовладдя та одного з його елементів - принципу правової визначеності, порушення/не порушення права позивачки на працю та конституційних гарантій від незаконного звільнення.
		117.          Позивачка та її представник під час розгляду цієї справи займали позицію про те, що з огляду на положення, на їх думку спеціального у спірних правовідносинах Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», у ОСОБА_2 виникли легітимні очікування, що її конституційні права на захист ділової репутації, на працю та захист від незаконного звільнення будуть гарантовані, зокрема шляхом обов`язкового проведення тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України перевірки наявності підстав для її звільнення з посади, що мінімізувало б ризики необ`єктивного, упередженого, необґрунтованого та безпідставного (без проведення процедури перевірки висунутих звинувачень та позбавляючи права на спростування висунутих звинувачень) дострокового припинення виконання повноважень на посаді Уповноваженого.
		118.          Стаття 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» не є спеціальною і спірні правовідносини, у тому числі стосовно підстав звільнення з посади Уповноваженого та процедури розгляду цього питання, не регламентує. У зв`язку з цим передбачена цією статтею вимога про отримання висновку тимчасової слідчої комісії у спірних відносинах не може розцінюватися як гарантія трудових прав позивачки.
		119.          Верховний Суд не може оминути своєю увагою і те, що за приписами статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» правовий статус Уповноваженого визначається Конституцією України, цим та іншими законами України. При цьому частина друга статті 9 цього ж Закону, у якій наведено перелік підстав для звільнення з посади Уповноваженого, спосіб її викладення та конструкція норм, не дозволяють однозначно стверджувати, що такий перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, встановлюється лише таким законодавчим актом і не може бути деталізований чи доповнений іншими законами. Застережень про це ані вищезгадана, ані жодна інша норма Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» не містить.
		120.          До того ж, позивачці було у повній мірі забезпечено право на участь у процедурі розгляду питання про висловлення їй недовіри та звільнення її з посади Уповноваженого з цих підстав, надано можливість для реалізації усіх наявних у неї процедурних прав та гарантій, зокрема й на спростування (заперечення) обставин і фактів, які зумовили внесення на розгляд ВРУ відповідної ініціативи народних депутатів України. Наявні у матеріалах цієї справи докази підтверджують, що ОСОБА_2 була заздалегідь обізнана з фактичними підставами такої ініціативи ще до початку її розгляду Комітетом у строк, який дозволив їй завчасно надати відповідні пояснення щодо цих обставин, та заперечити проти цієї ініціативи у письмовій формі.
		121.          Отже, з огляду на вищенаведене правове регулювання спірних правовідносин Верховний Суд, у світлі встановлених у цій справі обставин, не може погодитись із аргументами позивачки про те, що у неї виникли легітимні очікування на застосування щодо неї у спірній ситуації відповідних норм Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» як гарантії її права на працю, зокрема на захист від незаконного звільнення.
		122.          У продовження таких мотивів, колегія суддів звертає увагу на те, що принцип легітимних (законних) очікувань виражає, зокрема, позицію, що органи публічної влади повинні не лише дотримуватися правових актів, а й своїх обіцянок та пробуджених у зв`язку із цим очікувань. Іншими словами, якщо суб`єкт владних повноважень створив для особи (осіб) обґрунтовані підстави сподіватися на отримання певних прав, що гарантуються відповідно до принципів справедливості і природного права, особа (особи) вважається такою, яка має легітимні (законні) очікування, що підлягають захисту. Такий підхід забезпечує особам, на яких поширюється дія рішень органів публічної влади, можливість завбачливо вибудувати свою поведінку та очікувати настання відповідних наслідків.
		123.          У матеріальному аспекті легітимні очікування повинні охоронятися від хаотичних та непрогнозованих змін законодавства, у якому закріплено відповідний правовий режим.
		124.          Водночас виникнення у особи легітимних очікувань не можна ототожнювати зі сподіваннями, що виникають на підставі особистого сприйняття або оцінки певних правових норм. Так само принцип легітимних очікувань не слід протиставляти можливості державним інституціям змінити за певних умов свою поведінку, зокрема, коли йдеться про обґрунтований і такий, що базується на законодавчих приписах, відступ. 
		125.          Зміна очікувань унаслідок прийняття чи зміни закону сама по собі не завжди є зміною самого права особи (носія очікувань), яке вона має. У протилежному випадку варто говорити про те, чи не стає саме право внаслідок відповідних законодавчих змін ілюзорним.
		126.          Такі правові позиції Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові у постанові від 7 листопада 2024 року № 990/108/23 у подібних правовідносинах.
		127.          Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		128.          Проте, як уже зазначено вище, Конституцією України не встановлено підстав звільнення з посади Уповноваженого, а стаття 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» не містить застережень, що визначені нею підстави звільнення з цією посади становлять виключний перелік, який не може змінюватися іншими законами. До того ж стаття 4 вказаного Закону передбачає можливість визначення правового статусу Уповноваженого не тільки Конституцією України та цим Законом, а й іншими законами України.
		129.          За таких обставин сподівання позивачки на те, що визначені статтею 9 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» підстави звільнення з посади Уповноваженого не можуть бути змінені (доповнені) іншими законами, ґрунтуються на її особистому сприйнятті та тлумаченні правових норм. Підстава, з якої позивачку звільнено з посади Уповноваженого, встановлена частиною четвертою статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», а процедура звільнення проведена відповідно до статті 208 Регламенту ВРУ. Враховуючи зазначене, довід позивачки та її представника про порушення Верховною Радою України створених нею легітимних очікувань внаслідок її звільнення відхиляється, оскільки він не базується на правових підставах.
		130.          Порушення принципу правової визначеності та принципу верховенства права в цілому позивачка вбачає й у тому, що норми частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» не відповідають критерію «якості закону», оскільки не закріплюють виключного переліку підстав для висловлення недовіри, у тому числі Уповноваженому. Їх застосування, на думку позивачки, не лише не виключає ризиків свавільного втручання з боку Парламенту у сферу її прав та повноважень як Уповноваженого та в її діяльність на цій посаді, а й створює передумови для збільшення тиску на неї з боку зацікавлених осіб, не захищає від необґрунтованого, упередженого та безпідставного дострокового припинення таких повноважень, чим також нівелює передбачену частиною шостою статті 43 Конституції України гарантію захисту громадян він незаконного звільнення.
		131.          Обґрунтовуючи порушення відповідачем принципу юридичної визначеності позивачка підкреслює і те, що частина четверта статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» позбавляє суб`єкта правозастосування впевненості у своєму правовому становищі, оскільки застерігає у застосуванні процедур, передбачених спеціальними законами, які визначають правовий статус відповідних посадових осіб, під час розгляду і вирішення питання про висловлення недовіри.
		132.          Верховний Суд вважає такі твердження помилковими, оскільки норми частини четвертої статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» цілком відповідають принципу правової визначеності й таким його елементам як передбачуваність у їх застосування та якісь закону.
		133.          Розглянувши вищезгадані норми крізь призму цілей і завдань законодавця, які ним ставились за мету та бажаний (очікуваний) результат від їх застосування, а також враховуючи охоплену ними сферу правового регулювання, можливо стверджувати, що висловлення недовіри відповідним особам, які перебувають на визначених у частині четвертій статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» посадах, під час дії правового режиму воєнного стану обумовлюється необхідністю своєчасного реагування з боку Парламенту на загрози та виклики воєнного часу шляхом забезпечення належного та безперервного функціонування усіх органів державної влади в умовах воєнного стану у спосіб прийняття рішень, зокрема й з кадрових питань, які безпосередньо впливають на спроможність якісно опрацьовувати виклики воєнного часу та посилюють таку спроможність.
		134.          У контексті спірних правовідносин, це означає, що висловлення недовіри Уповноваженому як підстава для звільнення з цієї посади, може мати місце, зокрема, але не виключно, у випадках неналежного виконання останнім в умовах воєнного стану закріплених за ним у Конституції та законах України функцій, завдань і повноважень, неспроможності якісного і своєчасного опрацювання викликів і загроз воєнного часу у ввіреній йому і такій важливій, особливо у період війни, сфері суспільних відносин як парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції.
		135.          Верховний Суд нагадує, що відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		136.          Частина ж перша статті 14 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» покладає на Уповноваженого обов`язок, зокрема, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.
		137.          Тому Суд відхиляє твердження позивачки про те, що відповідні норми законодавства, у зв`язку із наслідком застосуванням яких виникли спірні у цій справі правовідносини, не відповідають принципу правової визначеності.
		138.          Позивачка права у тому, що Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», так само, як і інші закони, не встановлює, за яких фактів (обставин) Верховна Рада України може звільнити призначену нею особу з посади з такої підстави як висловлення недовіри.
		139.          Та й з огляду на надзвичайно широкий спектр та різноманітність сфер суспільних відносин, у яких здійснюється діяльність посадових осіб, призначення яких на посади та звільнення з посад охоплюється повноваженнями Верховної Ради України, не видається можливим передбачити усі вірогідні ситуації та обставини, які б вимагали застосування Парламентом повноважень щодо висловлення недовіри таким посадовим особам.
		140.          Тому цілком раціональною виглядає логіка законодавця у тому, що закон не встановлює і не може встановлювати критерії, за яких недовіра може бути висловлена. У таких умовах визначення підстав для висловлення недовіри призначеній посадовій особі є дискреційним повноваженням Верховної Ради України, а наділення її такими повноваженнями є необхідним та виправданим для виконання поставлених законодавцем цілей.
		141.          Такі дискреційні повноваження Парламент реалізує на пленарному засіданні шляхом голосування народних депутатів. Водночас реалізація такого повноваження повинна відбуватися з дотриманням вимог частини другої статті 19 Конституції України і, поза сумнівом, не бути свавільною.
		142.          Найпоширеніше та основоположне поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
		143.          Визначення дискреційного повноваження нещодавно уведене й у національному законодавстві й міститься у пункті 7 частини першої статті 2 Закону України від 17 лютого 2022 року № 2073-IX «Про адміністративну процедуру», відповідно до якого дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.
		144.          У практиці Європейського суду з прав людини (далі також ЄСПЛ) висловлювалась правова позиція, згідно з якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна Пріа та інші проти Чеської Республіки» («D.H. and others v. Czech Republic»; заява № 57325/00), пункт 44 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» (CASE OF BRYAN v. THE UNITED KINGDOM; Application no. 19178/91), пункти 156-157, 159 рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04), пункти 47-56 рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02)).
		145.          ЄСПЛ неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» («Pedersen and Baadsgaard v. Denmark», заява № 49017/99); пункти 68-70) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.
		146.          У підпункті 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018, Суд, ураховуючи юридичні позиції, раніше викладені у Рішеннях від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016 та Доповідь «Верховенство права», схвалену Європейською Комісією «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev), зазначав, що конституційний принцип верховенства права вимагає законодавчого закріплення механізму запобігання свавільному втручанню органів публічної влади при здійсненні ними дискреційних повноважень у права і свободи особи.
		147.          За пунктами 44-51 вищезазначеної Доповіді принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, щоб генерувати розвиток та економічний поступ. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним. Вона також зобов`язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю.
		Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, щоб особа мала можливість скерувати свою поведінку.
		Потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними. У цьому контексті закон (a law), яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції.
		Не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади.
		148.          У рішенні ЄСПЛ від 2 червня 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява                  № 23543/02) зазначено, що при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
		149.          Тож оспорена у цій справі постанова ВРУ не вибуває з під судового контролю адміністративних судів, однак здійснюючи такий контроль за реалізацією дискреційних повноважень, суд, з`ясовуючи питання відповідності такого рішення критеріям, визначеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, повинен перевірити, чи не є викладені у такому рішенні висновки щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів, чи не було допущено адміністративним органом при здійсненні ним дискреційних повноважень свавільного втручання у права і свободи особи, чи не носила надана органові дискреція характеру необмеженої влади, чи не вийшов він за межі дискреційного повноваження з урахуванням закону та мети, з якою таке повноваження надано.
		150.          У цій справі Верховний Суд установив, що фактичні підстави для прийняття оскаржуваної постанови, як це можна зрозуміти з стенограм та протоколів засідань Комітету та пленарного засідання ВРУ, на яких розглядалось питання висловлення недовіри позивачці, якщо викласти їх стисло, були пов`язані з невикористанням ОСОБА_2 потенціалу посади Уповноваженого адекватно вимогам та викликам воєнного часу, яка у перші дні війни з росією, у активній фазі війни та в подальшому під час дії правового режиму воєнного стану неналежно виконувала свої повноваження як омбудсмен у питаннях відкриття гуманітарних коридорів, евакуації населення із зони бойових дій, обміну полоненими, репатріацією тіл загиблих, повернення цивільних із російського полону, роботу з депортованими, особливо з дітьми.
		151.          Обґрунтування підстав для висловлення недовіри ОСОБА_2 містило й доводи про те, що її робота не відповідала викликам воєнного часу через недостатність справжнього та адекватного гуманітарного реагування, створення інформаційних хвиль Секретаріатом Уповноваженого, які мають шкідливий характер і завдають прямої шкоди сьогоднішній гуманітарній ситуації. 
		152.          Вказувалось на неефективність інституту Уповноваженого, особливо під час війни, на чисельні недоліки роботи ОСОБА_2 на цій посаді. Зокрема, зверталась увага на факт оприлюднення наприкінці квітня 2022 року Уповноваженим у соціальних мережах та ЗМІ інформації про місце переховування 58-ми дітей - сиріт у одній із церков міста Херсона, що призвело до того, що ці діти були миттєво ідентифіковані та вивезені у невідомому напрямку російськими спецслужбами.
		153.          Також повідомлялось про відсутність жодної реакції Уповноваженого на непоодинокі утиски свободи слова в Україні та напади на журналістів, народних депутатів та інших людей через їх політичні погляди.
		154.          Не надаючи жодної оцінки цим фактам як підставам для висловлення недовіри Уповноваженому та звільнення з цієї посади й не перебираючи на себе такі виключні повноваження ВРУ, не втручаючись у них, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з фактичними обставинами цієї справи на засіданні Верховної Ради України як конституційного колегіального органу, на якому розглядалось питання висловлення недовіри ОСОБА_2 , що мало наслідком звільнення її з посади Уповноваженого.
		155.          Зокрема, обговорювались конкретні факти і події, які мали місце безпосередньо під час здійснення ОСОБА_2 повноважень саме у період дії воєнного стану й були пов`язані з недоліками у її роботі під час вирішення питань, що охоплювались її компетенцією та стосувались аспектів національної безпеки, виникали у зв`язку з війною росії проти України, однак не були належно опрацьовані (не опрацьовані) позивачкою.
		156.          За результатом такого обговорення було проведено голосування народних депутатів України й більшістю від конституційного складу ВРУ прийнято рішення за висловлення недовіри Уповноваженому.
		157.          З урахуванням таких обставин Верховний Суд вважає, що відповідач не вийшов за межі наданої йому дискреції, обумовленої законом та метою, з якою таке дискреційне повноваження надано.
		158.          Норми, якими ВРУ керувалась під час прийняття нею спірної постанови, були чіткими і зрозумілими, прогнозованими у застосуванні та відповідали критерію якості закону, не надавали їй необмежених повноважень, чітко окреслювали межу наданої дискреції, за яку відповідач не вийшов.
		159.          З огляду на встановлені у цій справі обставини та наявні у ній докази колегія суддів не знаходить підстав для того, щоб стверджувати про протилежне, як і про те, що прийняте Радою рішення зумовило прояв сваволі щодо позивачки, протиправно обмежило або порушило її права та/або інтереси, призвело до неправомірного втручання у них з боку відповідача.
		160.          За встановлених у цій справі обставин Верховний Суд не вбачає підстав стверджувати й про те, що висновки відповідача про наявність підстав для висловлення Уповноваженому недовіри є свавільними, нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими стосовно фактів.
		161.          Наведені обставини роблять зрозумілими, зокрема для позивачки, мотиви, якими керувалася Верховна Рада України, звільняючи її з посади, та дають підстави не вважати рішення Верховної Ради України свавільним. До того ж позивачка у позовній заяві не наводить конкретних доводів щодо того, що фактичних підстав для висловлення їй недовіри не було.
		Висновки Верховного Суду щодо предмету спору і спірних у цій справі правовідносин
		162.          Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України установлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди перевіряють, чи прийняті (вчинені): 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		163.          Викладені вище обставини, які встановлені у цій справі, дають підстави виснувати, що оскаржена ОСОБА_2 постанова прийнята Верховною Радою України на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України та законами України, з використанням повноваження відповідно до мети, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, неупереджено, добросовісно та з урахуванням права позивачки на участь у процесі прийняття рішення.
		164.          Верховний Суд підкреслює і те, що адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв`язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб`єктом владних повноважень порушуються права особи, яка звернулась за їх захистом.
		165.          Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
		166.          Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 640/6129/22.
		167.          Оскільки Суд не установив порушення прав позивачки внаслідок прийняття відповідачем спірної постанови, то у задоволенні цього позову належить відмовити.
		Щодо розподілу судових витрат
		168.          Беручи до уваги те, що рішення у цій справі по суті спору прийняте не на користь позивачки, Верховний Суд констатує відсутність передбачених процесуальним законом підстав для вирішення питання про розподіл судових витрат і це питання не вирішує.
		169.          Керуючись статтями 2, 22, 139, 241-246, 250, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
		ВИРІШИВ:
		У задоволенні позову ОСОБА_2 до Верховної Ради України про визнання протиправною та скасування постанови, визнання ОСОБА_2 звільненою з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з 15 березня 2023 року відповідно до частини шостої статті 5 Закону України від 23 грудня 1997 року № 776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» у зв`язку із закінченням п`ятирічного строку, на який її було призначено - відмовити.
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.
		Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		 
		Головуюча суддя                                                                      Н.В. Коваленко
		 
		Судді:                                                                                          С.М. Чиркін
		 
		                                                                                          В.М. Кравчук
		 
		                                                                                          А.Ю. Бучик
		 
		                                                                                          Я.О. Берназюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...