Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Категорія справи № 462/4491/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 06.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 06.12.2024.
Дата набрання законної сили: 04.12.2024
Номер судового провадження: 61-13612ск24

pt;">2. Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Конституція України як Основний закон України передбачає як захист права власності, так і захист права на житло.
		Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку.
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
		Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
		Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
		Пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі 
		№ 569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) вказано, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
		Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
		Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
		Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 442/8188/19 (провадження № 61-7095св21), 
		від 25 вересня 2024 року у справі № 161/15630/22 (провадження № 61-11716св23).
		Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
		Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
		Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
		Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.
		Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
		Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін 
		(частина перша статті 12 ЦПК України).
		Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування 
		(частина перша статті 77 ЦПК України).
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). 
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
		У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Отже, процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
		Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 
		2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), 
		від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження 
		№ 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21), від 26 липня 2023 року у справі № 754/5333/18 (провадження 
		№ 61-4094св23).
		У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року 
		№ 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
		Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли обґрунтованого висновку про те, що  ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не підтверджено факт непроживання відповідачів, щодо яких подана касаційна скарга, за місцем реєстрації, у тому числі: актом, складеним балансоутримувачем будинку, який містить інформацію про осіб, які не проживають за місцем реєстрації без поважних причин більше ніж шість місяців, особистими заявами відповідачів про вибуття з місця реєстрації на інше постійне місце проживання.
		Отже, Верховний Суд погоджується з висновком судів про відсутність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житлом, оскільки ОСОБА_1 не надала належних доказів на підтвердження їх непроживання у спірній квартирі більше шести місяців без поважних причин, що відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України є процесуальним обов`язком позивачки. Такі висновки судів спростовують доводи касаційної скарги щодо непроживання відповідачів у квартирі понад визначений законом строк. 
		Суди дійшли вірного висновку про те, що відповідачі не втрачали інтерес до квартири, яка для них є єдиним житлом, оскільки вони подавали відзиви на позовну заяву та апеляційну скаргу, приймали участь у судових засіданнях в судах першої та апеляційної інстанцій, а позивачкою не підтверджено доказами, що у них було наявне інше житло. 
		Крім того, суди на підставі належним чином оцінених доказів дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування спірним житлом, так як судами встановлено відсутність підстав для задоволення вказаної позовної вимоги відносно їх матері. 
		Висновком Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, як органу опіки та піклування від 26 квітня 2024 року № 260001-вих-58819 вказано про недоцільність визнання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування квартирою 
		АДРЕСА_1 , оскільки будуть порушені її майнові права (а.с. 206-208, т. 2).
		Також суди обґрунтовано зазначили, що оскільки ОСОБА_5 проходить військову службу у Збройних Силах України, тому на нього поширюються додаткові гарантії щодо збереження місця проживання, передбачені частиною третьою статті 71 ЖК України, унаслідок чого відсутні підстави для визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою. 
		Доводи касаційної скарги про те, що позивачка не чинить відповідачам перешкод у користуванні спірною квартирою, на увагу не заслуговують, оскільки суди виходили з того, що позивачем не доведено факт непроживання відповідачів у спірній квартирі понад встановлені законом строки, а не з того, що їх непроживання має місце через чинення позивачем перешкоди у користуванні квартирою. 
		Посилання касаційної скарги на те, що суди не звернули уваги на недотримання норм житлової площі є безпідставними, оскільки відповідачі на законних підставах, зокрема, зі згоди первинного квартиронаймача вселились до спірної квартири та зареєстровані у ній.
		Доводи касаційної скарги про те, що позивачка самостійно несе витрати щодо утриманню квартири, сплачує комунальні послуги, не є правовою підставою для задоволення цього позову, разом з тим можуть бути, за умови доведення, підставою для стягнення з відповідачів на користь позивача сплачених нею платежів, відповідно до положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги».
		Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, а в основному направлені на переоцінку доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. 
		Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. 
		Щодо судових витрат
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 400, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 08 листопада 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2024 рокуу частині вирішення позовних вимог  ОСОБА_1 до  ОСОБА_2 , яка в діє своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , треті особи: Львівська міська рада, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                   Д. Д. Луспеник
		 
		Судді:                                                                             І. Ю. Гулейков
		 
		                                                                                      Б. І. Гулько
		 
		                                                                                      Г. В. Коломієць
		 
		                                                                                      Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...