Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 461/5925/22 : Господарські справи (до 01.01.2019); Захисту права власності.
Надіслано судом: 13.12.2024. Зареєстровано: 13.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 16.12.2024.
Дата набрання законної сили: 10.12.2024
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		"10" грудня 2024 р. Справа №461/5925/22
		м. Львів
		Західний апеляційний господарський суд у складі:
		головуючого - суддіМАТУЩАКА О.І.
		суддів КРАВЧУК Н.М.
		СКРИПЧУК О.С. 
		за участю секретаря судового засідання Телинько Я.П.
		за участю представників учасників у справі від:
		позивача  Павлова З.П. (в порядку самопредставництва);
		відповідача  Вовк У.Я. (адвоката);
		третьої особи-1  Чижович І.З. (в порядку самопредставництва);
		третьої особи-3  Тикович І.О. (в порядку самопредставництва);
		прокурорка Рогожнікова Н.Б.;
		 
		розглянувши апеляційні скарги: 1) Львівської міської ради (вх.ЗАГС №01- 05/2563/24 від 13.09.2024)
		 
		2) Першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури (вх. ЗАГС №01- 05/2609/24 від 18.09.2024)
		 
		на рішенняГосподарського суду Львівської області від 20.08.2024 (повний текст рішення складено  02.09.2024, суддя Король М.Р.)
		 
		у справі№461/5925/22
		 
		за позовомЛьвівської міської ради, м.Львів
		 
		до відповідачаОбслуговуючого кооперативу Площа Ринок,43, м.Львів
		 
		третя особа-1 (на стороні позивача), 
		що не заявляє самостійних вимог 
		стосовно предмету спору:Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, м.Львів
		 
		третя особа-2 (на стороні відповідача), 
		що не заявляє самостійних вимог 
		стосовно предмету спору:Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку Площа Ринок, 43, м.Львів
		 
		третя особа-3 (на стороні позивача),
		що не заявляє самостійних вимог 
		стосовно предмету спору:Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, м. Київ
		 
		за участю: Прокуратури Львівської області, м.Львів
		 
		про: витребування майна з чужого незаконного володіння
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Суть спору.
		До Господарського суду Львівської області звернулася Львівська міська рада до Обслуговуючого кооперативу Площа,43 з позовом про витребування з приватної власності ОК «Площа ринок, 43» у комунальну власність територіальної громади м.Львова приміщення загальною площею 48,2 м2, розташованого у будинку №43 на площі Ринок у м. Львів.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42015140050000023 від 13.07.2015 встановлено, що невідома особа підробила рішення Галицького районного суду м. Львова від 13.12.2011 у справі №2а-2137/11, відповідно до якого визнано право власності на нежитлові приміщення, загальною площею 49,0 м2, за адресою: м. Львів, пл. Ринок, 43. Зазначені спірні нежитлові приміщення, на думку позивача, належать територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради і остання не приймала рішення про відчуження належних їй нежитлових приміщень на пл. Ринок,43. Відтак державним реєстратором проведено державну реєстрацію права власності ОК «Площа Ринок, 43» за відсутності документів, які підтверджують набуття права на нерухоме майно.
		Суд рішенням від 20.08.2024 відмовив у задоволенні позову повністю.
		Рішення суду мотивовано тим, що спірні приміщення є допоміжними, що встановлено у справах №914/554/19, №461/4181/18 та №461/107/18, а отже, згідно із ст. 75 ГПК України є преюдиційними у цій справі та не потребують повторному доказуванню. Враховуючи зазначене, приміщення на пл. Ринок, 43 у м. Львів є спільним майном співвласників багатоквартирного будинку за цією ж адресою, а не належить до комунальної власності. Відтак відсутнє порушення прав та інтересів Львівської міської ради у цій справі.
		Узагальнення доводів особи, яка подала апеляційну скаргу та інших учасників справи. 
		Не погоджуючись із таким рішенням, Львівська міська рада та Перший заступник керівника Львівської обласної прокуратури подали апеляційні скарги на вказане вище рішення суду першої інстанції, які протокольною ухвалою від 14.11.2024 об`єднано до спільного апеляційного розгляду.
		Вказані апеляційні скарги мотивовані загалом таким:
		-спірне приміщення розміщене на першому поверсі, має окремий вхід, тому є нежитловим приміщенням, а не допоміжним. Вказане підтверджується і технічним паспортом від 18.01.2005;
		-суд безпідставно врахував як доказ висновок експерта від 15.12.2022, який суперечить матеріалам справи, а також був поданий із порушенням норм процесуального права;
		-факт встановлення в спірному приміщенні приладу пожежної сигналізації та оповіщення не може бути підставою для зміни його первинного правового статусу як нежитлового приміщення;
		-інформація з паспорта об`єкта культурної спадщини та облікової картки об`єкта культурної спадщини підтверджують, що спірні приміщення не лише первісно використовувалися, але й будувалися як нежитлові приміщення для розміщення магазинів, цукерні. З моменту будівництва і до недавнього часу спірні приміщення використовувалися як окремі об`єкти цивільно-правових відносин, а отже, цільове і функціональне використання цих приміщень було як нежитлових приміщень з комерційною метою;
		-так як спірне приміщення є пам`яткою культурної спадщини, то відчуження майна на пл. Ринок, 43 у м. Львові відбулося з порушенням пам`яткоохоронного законодавства, зокрема, без погодження органу охорони культурної спадщини;
		-посилання суду на преюдиційність справи №461/4181/18 та №914/554/10 є помилковим, адже обставини, встановлені у вказаних справах не є преюдиційними у цій, адже такі стосуються іншого предмета спору (іншого приміщення) та інших учасників справи;
		-суд не взяв до уваги того, що у справі №461/107/18 встановлено факт передачі спірного будинку на баланс ОСББ «Площа Ринок, 43», а не у власність;
		-згідно із даними Реєстру прав власності на нерухоме майно будинок №43 на пл. Ринок у м. Львів належить до комунальної власності, а тому право власності на спірне приміщення за Львівською міською радою є підтвердженим;
		-реєстрація спірного приміщення під іншим реєстраційним номером об`єкта із частковою зміненою адресою шляхом самостійного присвоєння цим приміщенням номера 15 свідчить про недобросовісну поведінку, адже ОСББ «Площа Ринок, 43» та ОК «Площа Ринок, 43» були обізнаними про наявність судових спорів щодо спірного приміщення та наявність арешту, накладеного на це майно у межах кримінального провадження №42015140050000023 від 13.07.2015.
		У поданому відзиві, Міністерство культури та стратегічних комунікацій України зазначило, що за результатами перевірки бази даних Міністерства не надходило звернень ні щодо погодження відчуження спірних приміщень, ні щодо погодження попереднього договору на відчуження такого приміщення. У Міністерства також відсутні відомості щодо укладення набувачем майна та органом охорони культурної спадщини попереднього договору про укладення в майбутньому охоронного договору на пам`ятку (її частину) з викладенням його істотних умов.
		Відповідач подав відзив на апеляційні скарги, у якому просив залишити їх без задоволення, а оскаржуване рішення  без змін. Заперечення на апеляційні скарги, викладені у поданому відзиві, зводяться в основному до того, що спірне приміщення є допоміжним, а тому належить на праві спільної сумісної власності співвласникам багатоквартирного будинку №43 на пл. Ринок у м. Львів. Вказане підтверджується і висновками Верховного Суду, викладених у справах №914/554/19, №461/4181/18 та №461/107/18. Вважає, що відповідач дотримався норм процесуального права при поданні клопотання про долучення доказів до матеріалів справи, зокрема, висновку експерта від 15.12.2022.
		Поданий Управлінням комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради відзив колегія суддів залишила без розгляду на підставі ч. 2 ст. 207 ГПК України, оскільки такий поданий після закінчення процесуального строку, встановленого в ухвалі про відкриття провадження за апеляційними скаргами відповідно до ч. 4 ст. 262 ГПК України. 
		Присутні у судовому засіданні представники учасників у справі підтримали доводи та заперечення, викладені у апеляційних скаргах та відзивах. 
		Фактичні обставини справи.
		Як підтверджується матеріалами справи, згідно з рішенням виконавчого комітету Ленінської ради народних депутатів міста Львова №222 від 14.04.1987 «Про затвердження реєстру житлових будинків належних місцевим радам», житловий будинок на пл. Ринок,43 належав до комунальної власності і знаходився на балансі місцевих рад м.Львова.
		На підставі вказаного рішення право власності (форма власності - комунальна) на житловий будинок, розташований за адресою: пл. Ринок,43, було зареєстроване 05.12.2005 за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
		Згідно з договором на оренду нежитлових приміщень №2270 від 05.06.1998, приміщення під індексами 15-1, 15-2, загальною площею 48,2 кв.м, на першому поверсі житлового будинку на пл. Ринок,43 з 19.02.1997 по 19.02.2007 надавались Львівською міською радою народних депутатів в особі Управління комунального майна в оренду ТОВ «Солодка вишиванка».
		Установчими зборами об`єднання співвласників багатоквартирного будинку №43 на пл. Ринок від 10.12.2011 вирішено створити ОСББ «Площа Ринок, 43», а також сформовано лист від 24.01.2012 №2-1498. Розглянувши вказаний лист, Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради прийнято розпорядження №82 від 07.02.2012 про передачу будинку №43 на пл. Ринок на баланс ОСББ «Площа Ринок, 43».
		На виконання цього розпорядження від 07.02.2012, складено акт прийняття-передачі житлового будинку №43 на пл. Ринок з балансу міської ради на баланс ОСББ «Площа Ринок, 43», згідно з п. 4 якого («відомості про допоміжні приміщення будинку»), площа допоміжних приміщень будинку, які передавалась на баланс ОСББ, становила 187,6 м2, в тому числі: 1) «Укрпошта» - 68,5 м2; 2) ЛМГО «Львів інститут освіти» - 19,8 м2; 3) ТОВ «Солодка вишиванка» - 48,2 м2; 4) ПП «Європейка» - 24,5 м2; 5) ЛКП «Старий Львів» - 26,6 м2.
		Названий вище акт приймання-передачі житлового будинку №43 на пл. Ринок на баланс ОСББ «Площа Ринок, 43», затверджено наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради №120 від 26.03.2012.
		Згідно вказаних вище акту приймання-передачі житлового будинку та наказу Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради №120 від 26.03.2012, ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» внесено зміни в інвентаризаційну справу за адресою: м. Львів, пл.Ринок,43, про що повідомлено голову ОСББ «Площа Ринок, 43».
		Після внесення зазначених змін, листами ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» №2368 від 03.07.2018 та №4951 від 07.12.2020 повідомлено про належність спірних приміщень до допоміжних приміщень будинку.
		Окрім згаданого акту приймання-передачі та матеріалів інвентаризаційної справи, факт віднесення спірних приміщень до числа допоміжних приміщень будинку ОСББ «Площа Ринок, 43» підтверджується також висновком експерта №20/21 від 11.05.2021 та висновком комісійної будівельно-технічної експертизи № 4280 від 15.12.2022.
		24.05.2012 за ОСОБА_1 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 13.12.2011 у справі №2а-2137/11 було зареєстроване право власності на нежитлове приміщення в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 49,0 м2.
		Надалі, ОСОБА_1 подарував вказане нежитлове приміщення на першому поверсі: 15-1; 15-2, ОСОБА_2 за договором дарування №929, посвідченим 25.06.2012 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гусаком Р.Т., право власності на яке за ОСОБА_2 зареєстровано 26.06.2012.
		13.07.2015 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено кримінальне провадження № 42015140050000023 по факту підробки рішення Галицького районного суду м. Львова від 13.12.2011.
		Водночас в межах справи №461/107/18 суди трьох інстанцій дослідили та надали правову оцінку вказаним вище обставинам, що стосуються тих самих приміщень, які є об`єктом позовних вимог в цій справі.
		Так, 17.05.2023 Львівським апеляційним судом було ухвалено постанову у справі №461/107/18, якою відмовлено у задоволенні позову про скасування державної реєстрації права власності та витребування нерухомого майна на користь Львівської міської ради. Верховним Судом було ухвалено постанову від 14.02.2024, якою вказану постанову апеляційної інстанції залишено без змін.
		Крім того, рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.04.2019 у справі №461/4181/18, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18.07.2019 та постановою Верховного Суду від 22.01.2020 встановлено, що інші чотири приміщення (раніше приміщення «Укрпошта» - 68,5 м2, ЛМГО «Львів інститут освіти» - 19,8 м2, ПП «Європейка» - 24,5 м2, ЛКП «Старий Львів» - 26,6 м2), які також передані за актом приймання-передачі будинку на баланс ОСББ «Площа Ринок, 43», є спільним майном співвласників багатоквартирного будинку.
		Оцінка суду.
		Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
		Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
		Відтак, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
		Відсутність порушеного права чи безпосереднього інтересу позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), від 07.07.2020 у справі №910/10647/18 (провадження №12-175гс19).
		Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
		При цьому, позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження №12-52гс20).
		Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушеним.
		Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Згідно зі ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		Відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (надалі - Закон), власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
		Офіційне тлумачення положень п. 2 ст. 10 вказаного Закону наведено у рішенні Конституційного Суду від 02.03.2004 №4-рп/2004 зі змінами згідно з рішенням Конституційного Суду від 09.11.2011 №14-рп/2011.
		Так, у рішенні Конституційного Суду України від 02.03.2004 №4-рп/2004 визначено: « 1.1. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні та ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.».
		Таким чином, допоміжні приміщення, відповідно до п. 2 ст. 10 Закону, стають об`єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир. Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій.
		Аналогічні приписи містить ч. 2 ст. 382 ЦК України, згідно з якою власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, у тому числі і власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.
		Крім того, згідно ч. 1, 2 ст.5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників.
		У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (ч. 3 ст. 4 Житлового кодексу України) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.
		Отже, нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №552/7636/14-ц).
		Як правомірно зазначив суд першої інстанції, з висновками якого погоджується і апеляційний господарський суд, при вирішенні цього спору ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень, а саме встановлення того, чи відносяться спірні приміщення до допоміжних, чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку.
		При цьому, допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.
		До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.07.2018 у справі №916/2069/17, від 22.11.2018 у справі № 904/1040/18, від 15.05.2019 у справі № 906/1169/17, від 06.08.2019 у справі № 914/843/17.
		Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду, а згідно із ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.
		До того ж, наведені приписи ст. 124 та 129 Конституції України були розглянуті Конституційним Судом України, який у своєму рішенні №18-рп/2012 від 13.12.2012 вказав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
		Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
		Частинами 1, 2 ст. 18 ГПК України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
		Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу.
		Тобто факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ (правовий висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №922/643/19).
		Не потребують доказування преюдиційні обставини, тобто, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанова КГС ВС від 19.12.2019 по справі №916/1041/17).
		Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанова КГС ВС від 10.10.2019 по справі №910/2164/18, постанова КГС ВС від 08.07.2019 по справі №908/156/18).
		Так, під час розгляду справи №461/107/18, предметом якої було скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на приміщення першого поверху, загальною площею 49,0 кв.м, на пл.. Ринок, 43 у м. Львів, здійснену ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» 26.06.2012 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 36732614) та витребування вказаного приміщення у ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради.
		Під час розгляду вказаної справи, Верховний Суд встановив обставини, що приміщення першого поверху на пл. Ринок, 43 у м. Львів загальною площею 49, 0 м2 (які є спірними в межах цієї справи) мають статус допоміжних приміщень та не належать до комунальної власності. Зазначене підтверджуються, зокрема, таким:
		-відомостями пункту 4 акту прийняття-передачі житлового будинку №43 на пл.Ринок з балансу міської ради на баланс ОСББ «Площа Ринок, 43» («відомості про допоміжні приміщення будинку»), затвердженого наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради № 120 від 26 березня 2012 року;
		-листами ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» № 2368 від 03.07.2018 та № 4951 від 07.12.2020 про належність спірних приміщень до допоміжних приміщень будинку;
		-висновками експерта №20/21 від 11.05.2021 та комісійної будівельно-технічної експертизи №4280 від 15.12.2022.
		Таким чином, в межах цієї справи наявні преюдиційні обставини, встановлені Верховним Судом в межах справи №461/107/18 щодо статусу спірного приміщення та віднесення такого до спільної власності співвласників багатоквартирного будинку на пл. Ринок у м. Львів, які є визначальними у цій справі та входять в предмет доказування. Зазначені преюдиційні обставини в силу закону є обов`язковими для судів під час розгляду цієї справи та не потребують повторного доказування.
		Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянтів щодо відсутності преюдиції для спірних правовідносин.
		Крім того, у вказаній вище постанові Верховний Суд звернув увагу на те, що рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.04.2019 у справі № 461/4181/18, яке залишене без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18.07.2019 та постановою Верховного Суду від 22.01.2020 встановлено, що інші чотири приміщення (раніше приміщення «Укрпошта» - 68,5 кв.м, ЛМГО «Львів інститут освіти» - 19,8 кв.м., ПП «Європейка» - 24,5 кв.м, ЛКП «Старий Львів» - 26,6 кв.м), які також передані за актом приймання-передачі будинку на баланс ОСББ «Площа Ринок, 43», є допоміжними, а тому є спільним майном співвласників багатоквартирного будинку.
		Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.
		Частинами 1, 4 ст. 4 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» встановлено, що об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.
		Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обгрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.
		Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» об`єднання відповідно до цього Закону та статуту зобов`язане, зокрема, забезпечувати дотримання інтересів усіх співвласників при встановленні умов і порядку володіння, користування і розпорядження спільною власністю, припиняти дії третіх осіб, що утруднюють або перешкоджають реалізації прав володіння, користування і розпорядження спільним майном співвласниками.
		Отже, ОСББ після його створення не потрібно доводити право власності на приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), оскільки вони перебувають у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку в силу закону.
		До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у п. 43 постанови від 08.04.2020 у справі № 915/1096/18.
		З урахуванням наведеного, спростовуються доводи скаржників щодо приналежності спірного приміщення до комунальної власності та не доведення відповідачем та ОСББ «Площа Ринок, 43» права власності на спірне майно.
		Верховний Суд у справі №461/107/18 зазначив, що встановивши, що спірні приміщення під номерами (індексами) 15-1, 15-2 в житловому багатоквартирному будинку на пл. Ринок у м. Львові є допоміжними і, власне, як допоміжні приміщення, по акту приймання-передачі, затвердженому наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради №120 від 26.03.2012 були передані ОСББ «Площа Ринок, 43», а тому ці приміщення на момент первинної реєстрації права власності за КарпенчукомА.П. 24.05.2012 вже не належали до комунальної власності. Тому відсутні правові підстави для висновку про порушення прав та інтересів позивача - Львівської міської ради та його захисту в обраний спосіб за позовом прокурора в інтересах держави в особі Львівської міської ради. 
		Також у цій справі Верховний Суд взяв до уваги обставини, преюдиційність яких встановлена в межах інших справ №914/554/19 та №461/4181/18, оскільки ці постанови стосуються приміщень, які перелічені в одному й тому ж пункті №4 акту поряд з спірним приміщенням, яке є предметом розгляду в цій справі і було предметом розгляду у справі №461/107/18.
		Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи скаржників щодо відсутності державної реєстрації за ОСББ «Площа Ринок, 43» права власності на спірне приміщення, адже таке не спростовує виникнення у вказаної юридичної особи у 2012 році такого права в силу прямої норми закону, оскільки за змістом статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
		Зазначене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), та Верховного Суду, викладеними у постановах від 24.01.2020 у справі №910/10987/18, від 17.01.2024 року у справі № 522/3999/23.
		Отже, Верховним Судом було надано правову оцінку всім обставинам, на які посилається Львівська міська рада, як на підставу своїх вимог в межах цієї справи, а також проаналізовано всі аргументи, наведені ОСББ «Площа Ринок», 43» та ОК «Площа Ринок, 43». Відтак, всі обставини, юридичні факти, події та докази, на які сторони посилаються в межах цієї справи, вже встановлено в межах справи №461/107/18 та їм надано правову оцінку судами трьох інстанцій. 
		Більше того, у згаданій постанові Верховного Суду надано правову оцінку та враховано висновок експерта, долучений до матеріалів справи. З огляду на це, покликання скаржників на порушення судом першої інстанції норм процесуального права при долучені до матеріалів справи висновку експерта №4280 від 15.12.2022 є безпідставними, адже не спростовують зазначених вище обставин, які є безумовною підставою для відмови у задоволенні позову. 
		Покликання скаржника на те, що акт приймання передачі на баланс містить рукописний текст, не приймається судом до уваги з огляду на те, що позивач не надав свого примірника такого акту для візуального порівняння ймовірних відмінностей, при тому, що саме Департаментом Львівської міської ради такий було затверджено. Відтак копія такого акту повинна бути наявною у позивача.
		Відповідно до ч.4 ст. 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. 
		Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що надала відповіді на усі істотні доводи сторін, які мають значення при прийнятті судового рішення у цій справі.
		Беручи до уваги наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи скаржників, викладені в апеляційних скаргах є безпідставними, необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними у справі доказами і не відповідають вимогам закону, в тому числі щодо застосування преюдиційних обставин.
		Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
		Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги не спростовують правомірних висновків місцевого господарського суду, а тому рішення суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.
		Судові витрати.
		Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		З огляду на зазначене, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції підлягає залишенню за апелянтом.
		Керуючись ст. 11, 13, 74, 129, 269, 270, 271, 275, 276, 281- 284 ГПК України, 
		Західний апеляційний господарський суд,
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		1.Апеляційні скарги Львівської міської ради та Першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишити без задоволення, а оскаржуване рішення Господарського суду Львівської області від 20.08.2024 у справі №461/5925/22  без змін.
		 
		2.Судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції залишити за апелянтами.
		 
		Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду.
		 
		Справу повернути до Господарського суду Львівської області.
		 
		Повний текст постанови складено та підписано 10.12.2024.
		 
		 
		Головуючий суддяО.І. МАТУЩАК
		 
		СуддіН.М. КРАВЧУК
		 
		О.С. СКРИПЧУК

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...