Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/29622/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів.
Надіслано судом: 19.12.2024. Зареєстровано: 20.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 23.12.2024.
Дата набрання законної сили: 19.12.2024
Номер судового провадження: К/9901/21673/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		19 грудня 2024 року 
		м. Київ
		справа № 640/29622/20
		адміністративне провадження № К/9901/21673/21 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
		судді-доповідача - Мацедонської  В.  Е.,
		суддів: Радишевської  О.  Р., Желєзного  І.  В.
		розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу
		за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави Романа Сергійовича про визнання протиправною та скасування постанови, провадження у якій відкрито,
		за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави Романа Сергійовича на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2021 року (головуючий суддя Кучма А. Ю., судді: Аліменко В. 0., Безименна Н. В.),
		І. Суть спору
		У листопаді 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач,        ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави Романа Сергійовича (далі - відповідач, приватний виконавець Варава  Р.  С.), у якому просив визнати протиправною та скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави  Р.  С. від 23 жовтня 2020  року про стягнення з боржника основної винагороди у виконавчому провадженні №  НОМЕР_1.
		На обґрунтування позовних вимог        ОСОБА_1 зазначив, що спірна постанова про стягнення з боржника основної винагороди є протиправною, оскільки стягнення основної винагороди не відбувається при накладенні арешту на майно для забезпечення позовних вимог.
		ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
		На примусовому виконанні у приватного виконавця Варави  Р.  С. перебувало виконавче провадження №  НОМЕР_1 щодо виконання ухвали Печерського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2020 року у справі № 757/39546/20-ц щодо накладення арешту на земельну ділянку 8000000000:82:143:0018, цільове призначення: 02.01 - для будівництва і обслуговування житлового будинку, Господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом заборони відчуження вказаної частини об`єкту нерухомого майна.
		23 жовтня 2020 року приватним виконавцем Варавою  Р.  С. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №  НОМЕР_1.
		У цей же день приватним виконавцем Варавою  Р.  С. винесено постанову про арешт майна боржника, якою у рамках ВП №  НОМЕР_1 накладено арешт на нерухоме майно, а саме: земельну ділянку 8000000000:82:143:0018, цільове призначення: 02.01 - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських 'О будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом заборони відчуження вказаної частини об`єкту нерухомого майна, що належить боржнику - ОСОБА_1.
		Також 23 жовтня 2020 року приватним виконавцем Варавою  Р.  С. винесено постанову про стягнення з боржника основної суми винагороди у розмірі 8  408,00  грн.
		26 жовтня 2020 року відповідачем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з виконанням виконавчого документа у повному обсязі.
		Не погоджуючись з постановою про стягнення з боржника основної винагороди, позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.
		ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення
		Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16  лютого 2021  року в задоволенні позову відмовлено.
		Суд першої інстанцій виходив з того, що виконавчий збір та основна винагорода приватного виконавця не є тотожними поняттями та мають різну правову природу. Хоча основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору (стаття 27 Закону України «Про виконавче провадження»), проте не за умов та підстав для стягнення виконавчого збору. Водночас умови та підстави стягнення основної винагороди визначені статтею 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
		Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач при винесенні оскаржуваної постанови діяв згідно з приписами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, правомірно, а саме: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; своєчасно, тобто протягом розумного строку. 
		Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22  квітня 2021 року апеляційну скаргу    ОСОБА_1 задоволено. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 лютого 2021 року скасовано та прийнято постанову, якою позовні вимоги задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави  Р.  С. від 23  жовтня 2020 року про стягнення з боржника основної винагороди у виконавчому провадженні №  НОМЕР_1.
		Суд апеляційної інстанції зазначив, що виконавче провадження №  НОМЕР_1 було відкрито щодо примусового виконання ухвали Печерського районного суду міста Києва про забезпечення позову, яка підлягає негайному виконанню, тому, враховуючи зміст статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», у приватного виконавця були відсутні правові підстави для застосування порядку стягнення основної винагороди шляхом прийняття відповідної постанови. Крім того, особа, яка визнана боржником у виконавчому провадженні щодо виконання ухвали суду про забезпечення позову, шляхом накладення арешту на майно, позбавлена можливості її добровільного виконання.
		При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до повного виконання рішення немайнового характеру. Однак в цьому випадку зазначений алгоритм дій витриманий не був.
		Також суд звернув увагу, що, притримуючись трактування приписів законодавства запропонованого відповідачем, боржник потрапляє у непропорційне за своїми наслідками становище, оскільки у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання приватному виконавцю, з боржника буде стягнуто основну винагороду, у той час як у разі пред`явлення виконавчого документа до державного виконавця, виконавчий збір стягнуто не буде, відповідно до приписів статті 27 Закону України «Про виконавче провадження». Таким чином, в цьому випадку чітко вбачається дисбаланс правового регулювання справляння виконавчого збору та основної винагороди.
		IV. Провадження в суді касаційної інстанції
		10 червня 2021 року приватний виконавець Варава  Р.  С. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22  квітня 2021 року.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 05  липня 2021  року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
		Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18  грудня 2024 року (у зв`язку із звільненням судді ОСОБА_3 у відставку) визначено склад колегії суддів: Мацедонська  В.  Е. (головуючий суддя), Радишевська  О.  Р., Желєзний  І.  В.
		V. Касаційне оскарження
		У касаційній скарзі приватний виконавець Варава  Р.  С. просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
		На обґрунтування позиції, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права щодо стягнення основної винагороди приватного виконавця за рішеннями, що підлягають негайному виконанню, а тому висновок із зазначеного питання необхідний для формування єдиної правозастосовної практики, оскільки суди ухвалюють протилежні за своїм змістом рішення (наприклад, оскаржувана постанова від 22  квітня 2021 року у справі №  640/29622/20 та постанова від 16  липня 2020 року у справі №  640/6402/20).
		Також, як на підставу касаційного оскарження рішення, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини сьомої статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», якою чітко визначений обов`язок приватного виконавця щодо винесення постанови про стягнення основної винагороди приватного виконавця в будь-якому випадку, окрім виконавчих документів про стягнення аліментів.
		Відповідач стверджує, що в цьому виконавчому провадженні були застосовані заходи примусового виконання рішень, як зазначено в статті 10 Закону України «Про виконавче провадження», які призвели до фактичного виконання ухвали Печерського районного суду міста Києва від 09  жовтня 2020  року у справі №  757/39546/20, а отже, отримання основної винагороди приватного виконавця є законним правом приватного виконавця на винагороду за свої дії.
		Приватний виконавець Варава  Р.  С. зазначає, що ані Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», ані Закон України «Про виконавче провадження» не містять норми, що визначають випадки, у яких основна винагорода приватного виконавця не стягується.
		Крім того скаржник зауважує, що законодавцем закріплений обов`язок, а не право винесення приватним виконавцем постанови про стягнення основної винагороди одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження у всіх випадках, крім виконавчих документів про стягнення аліментів. 
		ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у її задоволенні, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Уважає, що основна винагорода приватного виконавця, як і виконавчий збір, не стягується виконавцем у разі виконання судового рішення про накладення арешту на майно.
		У відповіді на відзив приватний виконавець Варава  Р.  С. зазначає, що визначені законом випадки, у яких виконавчий збір не стягується, стосуються виключно виконавчого збору, а не основної винагороди приватного виконавця.
		VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування
		Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року №  1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон №  1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення)  - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
		Частина перша статті 5 Закону №  1404-VIII передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
		Згідно зі статтею 1 Закону України від 02 червня 2016 року №  1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон №  1403-VIII) примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом №  1404-VIII випадках - на приватних виконавців.
		За змістом статті 31 Закону №  1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
		Водночас відповідно до частини третьої статті 45 Закону №  1404-VIII основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
		За змістом статті 27 вказаного Закону виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Виконавчий збір не стягується, зокрема: за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; у разі виконання рішення приватним виконавцем. У разі наступних пред`явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання. У разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню. Під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає. Виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
		На виконання статті 31 Закону №  1403-VIII постановою Кабінету Міністрів України від 08  вересня 2016  року №  643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця (далі - Порядок №  643).
		Так, за приписами абзацу 3 пункту 19 Порядку №  643 установлено, що приватний виконавець, який забезпечив у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», фактичне виконання в повному обсязі виконавчого документа немайнового характеру, за яким боржником є фізична особа, одержує основну винагороду в розмірі чотирьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, та за виконавчим документом немайнового характеру, за яким боржником є юридична особа, - в розмірі вісьмох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року.
		VІІ. Висновки Верховного Суду
		У силу положень частини першої статті 341 КАС України перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що граматичне тлумачення частини третьої статті 45 Закону №  1404-VIII свідчить про те, що цією нормою передбачено розповсюдження на основну винагороду приватного виконавця виключно такого ж порядку її стягнення, як і для виконавчого збору (за приписами статті 27 Закону №  1404-VIII). Оскільки виконавче провадження №  НОМЕР_1 було відкрито щодо примусового виконання ухвали Печерського районного суду міста Києва про забезпечення позову, яка підлягає негайному виконанню, тому, враховуючи зміст статті 27 Закону       №  1404-VIII, у приватного виконавця були відсутні правові підстави для застосування порядку стягнення основної винагороди шляхом прийняття відповідної постанови.
		Верховний Суд уважає помилковими такі висновки суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
		Винагорода приватного виконавця передбачена статтею 31 Закону №  1403-VIII, який прийнятий 02  червня 2016 року на набрав чинності 05  жовтня 2016  року, як і Закон №  1404-VIII.
		Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, затверджена Указом Президента України від 20  травня 2015  року №  276/2015, встановила пріоритети реформування судової влади - системи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів як на рівні конституційних змін, так і на рівні впровадження першочергових невідкладних заходів, які забезпечать необхідні позитивні зрушення у функціонуванні відповідних правових інститутів, внаслідок реалізації яких судова система України та суміжні правові інститути працюватимуть, керуючись принципом верховенства права, ефективно, продуктивно та скоординовано, стануть підзвітними громадянам України, вільними від будь-якого політичного впливу та відповідатимуть стандартам і передовим практикам Європейського Союзу.
		Одним з напрямів є реорганізація системи виконання судових рішень та підвищення ефективності виконавчого провадження, яка передбачає, серед іншого, забезпечення рівноцінної  конкуренції між державними та приватними виконавцями судових рішень; дотримання балансу повноважень приватних і державних виконавців; перегляд механізму визначення винагороди виконавців з метою стимулювання зростання рівня реального виконання судових рішень. 
		Згідно з пояснювальною запискою до проєкту Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» він розроблений з метою запровадження в Україні змішаної системи виконання рішень, зокрема, шляхом модернізації органів державної виконавчої служби, а також уведення інституту приватних виконавців. Задля встановлення і розвитку інституту приватних виконавців передбачено, серед іншого, встановлення особливостей фінансового забезпечення діяльності приватних виконавців.
		Системний аналіз норм 31 Закону №  1403-VIII та Порядку №  643 дає підстави для висновку, що за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є фактично винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення.
		Водночас основна винагорода приватного виконавця та виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча і виступають формами винагороди виконавців, однак не є однаковими поняттями. 
		Так, згідно з приписами статті 45 Закону №  1404-VIII спільним для цих форм винагороди є лише порядок стягнення. Що стосується підстав виникнення у приватного виконавця права на основну винагороду та розміру цієї винагороди, такі питання регулюються окремими правовими нормами. Спільним для виконавчого збору та основної винагороди є порядок їх стягнення, а не умови, підстави чи механізм визначення.
		Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29  січня 2021  року у справі №  640/13434/19, від 26  травня 2022  року у справі №  420/6845/18, від 21 липня 2022  року у справі №  320/6215/19, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.
		Також з тлумачення норм статті 45 Закону №  1404-VIII та статті 31 Закону     №  1403-VIII убачається, що виключення для стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця передбачені законодавцем окремо. Виключення для основної винагороди приватного виконавця є лише у разі виконання виконавчих документів про стягнення аліментів.
		Більш того, законодавцем передбачений обов`язок приватного виконавця виносити одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, у якій має бути наведено розрахунок та зазначено порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) (стаття 31 Закону №  1403-VIII).
		Водночас колегія суддів уважає, що у разі розповсюдження на основну винагороду приватного виконавця випадків, коли не стягується виконавчий збір, приватний виконавець, у силу вимог пункту 5 частини п`ятої статті 27 Закону №  1404-VIII, був би позбавлений основної винагороди взагалі.
		З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції безпідставно задовольнив позов про визнання протиправною та скасування постанови приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави  Р.  С. від 23  жовтня 2020  року про стягнення з боржника основної винагороди у виконавчому провадженні №  НОМЕР_1.
		Відповідно до частин першої-третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Згідно зі статтею 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасоване судове рішення, яке відповідає закону.
		З огляду на те, що висновки суду апеляційної інстанції в цій справі ґрунтуються на неправильному застосуванні статтей 45 Закону №  1404-VIII та статті 31 Закону №  1403-VIII, суперечать правовій позиції Верховного Суду, сформованій у справах, спір у яких виник за подібних правовідносин, висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні, узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, натомість судом апеляційної інстанції рішення Окружного адміністративного суду міста Києва, яке відповідає закону, скасовано помилково, тому колегія суддів уважає за необхідне скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		Що стосується вимог приватного виконавця Варави  Р.  С. стосовно вирішення питання щодо розподілу судових витрат понесених касатором, колегія суддів зазначає, що відповідно до частин першої - третьої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
		З аналізу вказаних норм КАС України висновується, що витрати суб`єкта владних повноважень на сплату судового збору за будь-яких результатів розгляду справи (задоволення або відмова в задоволенні позову як повністю, так і частково) не підлягають розподілу за результатом розгляду справи. 
		Такий підхід законодавця нерозривно пов`язаний із завданням адміністративного судочинства, яке полягає у вирішенні судом спорів у сфері публічно-правових відносин із метою ефективного захисту прав, свобод й інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень із боку суб`єктів владних повноважень.
		Отже, якщо скаржником є суб`єкт владних повноважень (у цій справі - приватний виконавець Варава  Р.  С.), то незалежно від результатів розгляду справи понесені ним судові витрати, окрім судових витрат суб`єкта владних повноважень, пов`язаних із залученням свідків та проведенням експертиз (частина друга статті 139 КАС України), не підлягають розподілу.
		Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постанові від 08  травня 2024 року у справі №  240/17530/23.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 355-356, 359 КАС України, Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави Романа Сергійовича задовольнити.
		Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22  квітня 2021  року скасувати.
		Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16  лютого 2021  року залишити в силі.
		Судові витрати розподілу не підлягають.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                                В.  Е.  Мацедонська
		Судді                                                                                                    О.  Р.  Радишевська
		                                                                                                    І.  В.  Желєзний

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...