Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 0907/2-а-3/2011 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо примусового виконання судових рішень і рішень інших органів.
Надіслано для оприлюднення: 20.12.2024. Зареєстровано: 21.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 24.12.2024.
Дата набрання законної сили: 20.12.2024
Номер судового провадження: К/990/4659/22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		20 грудня 2024 року 
		м. Київ
		 
		справа № 0907/2-а-3/2011
		адміністративне провадження № К/990/4659/22 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача Єресько Л.О.,
		суддів: Соколова В.М., Загороднюка А.Г.,
		розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 0907/2-а-3/2011
		за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Івано-Франківського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ), Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ), Держави України в особі Державної казначейської служби України, Держави України в особі Міністерства юстиції України про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, відшкодування майнової та моральної шкоди
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 ,
		на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 липня 2021 року, ухвалене у складі головуючого судді Татарінової О.А.,
		та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року, ухвалену у складі колегії суддів: судді-доповідача - Сеника Р.П., суддів: Кухтея Р.В. та Шевчук С.М.,
		УСТАНОВИВ:
		Історія справи, короткий зміст позовних вимог та суть спору
		1. ОСОБА_1 (далі - позивач 1, ОСОБА_1 ) звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до Івано-Франківського міського управління юстиції (далі - Івано-Франківське МУЮ), де просив: (1) постановити рішення, яким визнати невиконання судових рішень про  стягнення коштів з ОСОБА_4 та нездійснення конфіскації всього належного йому майна з вини відповідача, яке зобов`язане проводити стягнення; (2) стягнути з відповідача на користь позивача 206940,80 грн невиконаних ним стягнень з ОСОБА_4 ; (3) в обов`язковому порядку, згідно з частиною третьою статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» винести окрему ухвалу на адресу Міністерства закордонних справ України, якою зобов`язати керівника цього органу інформувати Президента України та Уряд України про свідоме невиконання ІНФОРМАЦІЯ_1 та обласним управлінням юстиції міжнародних зобов`язань України за зазначеними Конвенціями - міжнародними договорами України та постановити вимогу вжиття невідкладних заходів реагування з метою уникнення негативних наслідків для держави.
		1.1. В обґрунтування позовних вимог позивач указував, що 24.11.1997 Івано-Франківським обласним судом винесено вирок у справі за обвинуваченням ОСОБА_4 , залишений без змін постановою Верховного Суду України від 05.02.1998, яким присуджено стягнути на користь ОСОБА_1 65625 грн та компенсації моральної шкоди - 3000 грн, та конфіскувати все належне ОСОБА_4 майно на праві індивідуальної власності. 03.03.1998 судом видано виконавчий лист для здійснення конфіскації майна на користь держави, а 06.04.1998 старшим судовим виконавцем м. Калуша складено акт про відсутність майна у ОСОБА_4 та повернуто цей виконавчий лист до обласного суду. Далі 27.03.1998 виконавчий лист щодо цивільного позову ОСОБА_1 серед інших направлений за місцем етапування засудженого в установу ЕТ 322/112 в м. Копичинці Тернопільської області. За весь час перебування засудженого ОСОБА_4 у вказаній установі, з нього було стягнуто на користь ОСОБА_1 29,20 грн.
		1.2. Поряд із цим рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28.02.2001 з ОСОБА_4 стягнуто на користь ОСОБА_1 додатково до сум, стягнутих згідно вироку Івано-Франківським обласним судом від 24.11.1997, матеріальної та моральної шкоди в розмірі 138345,00 грн. На виконання цього рішення судом виданий виконавчий лист, який надійшов в Копичинську ВК-112 14.05.2001. Однак, в цей же день (14.05.2001) засуджений ОСОБА_4 звільнений з Копичинської ВК-112 у зв`язку із закінченням строку покарання, виконавчі листи 16.05.2001 повернуті до Івано-Франківського обласного суду, яким 02.08.2001 скеровані у державну виконавчу службу м. Івано-Франківська за місцем проживання ОСОБА_4 .
		1.3. Позивач наполягав, що в силу частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання, а тому, незалежно від недбалості Івано-Франківського обласного суду (який, на переконання позивача, мав би докласти додаткових заходів та зусиль, включаючи будь-яке «фінансування», задля виконання вироку суду в частині конфіскації майна засудженого             ОСОБА_4 ), після надходження виконавчих листів до Івано-Франківського міського відділу юстиції, останній зобов`язаний був вивчити матеріали кримінальної справи і виправити становище з власної ініціативи згідно статті 55 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV (діючого на той час, далі - Закон № 606-XIV, втратив чинність 05.01.2017 на підставі Закону від 02.06.2016 N 1404-VIII), чого не було зроблено, хоч виконавче провадження і було відкрито 05.08.2001. Встановлення вини ОСОБА_4 у вчиненні корисливого злочину та загальний розмір привласненого ним згідно вироку суду майна, на переконання позивача, унеможливлює будь-які посилання на «відсутність» у нього майна. 
		1.4. На підставі наведеного, позивач уважав, що в результаті порушення Закону №606-XIV не виконуються заходи, передбачені Конвенцією про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, що призводить до порушення зобов`язань держави і згідно статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основних свобод і має наслідком протиправне позбавлення його власності, відповідно до статті 56 Конституції України та статті 86 Закону №606-XIV виникли правові підстави для звернення до суду з позовом про стягнення повної величини присуджених йому компенсацій з юридичної особи, яка зобов`язана проводити стягнення коштів з боржника. 
		2. У вересні 2004 року ОСОБА_3 (далі - позивач 2,             ОСОБА_3 ) з аналогічних підстав (як особа, на користь якої серед інших вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 стягнуто з ОСОБА_4 матеріальної шкоди в розмірі 17625,00 грн, а рішенням Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 додатково стягнуто з ОСОБА_4 на її користь 35321 грн, як компенсацію у зв`язку із зміною курсу долара до гривні (з 1,85 за 1 дол США в 1997 році до 5,43 грн за 1 дол США в 2001 році) звернулася до Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області з позовною заявою до ВДВС Івано-Франківського МУЮ, Івано-Франківського МУЮ, Держави в особі Державного казначейства України, у якому просила: 
		(1) визнати, що ВДВС Івано-Франківського МУЮ не виконав вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 про стягнення компенсації заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди з гр. ОСОБА_4 та не мав реального наміру виконання цих рішень; 
		(2) визнати, що Івано-Франківським МУЮ під час виконавчого провадження щодо зазначених судових рішень допущено незаконну бездіяльність в частині невиконання обов`язку контролю за діяльністю ВДВС; 
		(3) визнати, що Івано-Франківським МУЮ під час виконавчого провадження щодо зазначених судових рішень та ВДВС Івано-Франківського МУЮ не виконано міжнародні зобов`язання держави та вимоги національного законодавства щодо боротьби з відмиванням коштів, одержаних злочинним шляхом, та винести окрему ухвалу на адресу Міністерства закордонних справ України, якою зобов`язати керівника цього органу інформувати Президента та Уряд України про це та висунути вимогу вжиття невідкладних та вичерпних заходів реагування;
		(4) визнати, що діями ВДВС Івано-Франківського МУЮ та Івано-Франківського МУЮ під час виконавчого провадження щодо зазначених судових рішень створено загрозу майну позивачки, а саме - небезпеку неможливості в подальшому виконати судові рішення в частині компенсації збитків та зобов`язань, покладених на боржника цими рішеннями і цивільним законодавством.
		(5) визнати, що ВДВС Івано-Франківського МУЮ застосовано обман при винесенні одностороннього правочину - постанови про повернення виконавчого листа стягувачеві без виконання;
		(6) визнати, що номінальна вартість шкоди, згідно судових рішень, становить 52 946 грн;
		(7) визнати, що реальна шкода вартість шкоди, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення основного боржника (на час звернення з цим позовом до суду) невід`ємно становить 594725,31 грн;
		(8) визнати, що 3 % річних за весь час прострочення основного боржника на час звернення до суду із цим позовом склали 7237,53 грн;
		(9) визнати, що внаслідок невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 ВДВС Івано-Франківського МУЮ несе субсидіарну відповідальність щодо відшкодування всіх належних позивачці від боржника компенсацій заподіяних їй та її майну збитків у повному обсязі, що становить 1203925,60 грн;
		(10) визнати, що внаслідок невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 позивачці спричинено моральну шкоду, розмір якої оцінює у 120000 грн;
		(11) стягнути з держави на користь позивачки компенсацію збитків, нанесених ВДВС Івано-Франківського МУЮ та Івано-Франківського МУЮ, нанесених їй та її майну невиконанням судових рішень та застосуванням обману в подвійному розмірі, що становить 2407851,20 грн.
		3. У лютому 2005 року ОСОБА_1 подав уточнюючу позову заяву, у якій аналогічним чином виклав підстави позову та позовні вимоги з різницею у розмірі заявленої шкоди: у п. (6) позовних вимог просив визнати, що номінальна вартість шкоди, згідно судових рішень, становить 206940,80 грн; у п. (7) визнати, що реальна шкода вартість шкоди, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення основного боржника (на час звернення з цим позовом до суду) невід`ємно становить 1028004,90 грн; у п. (8) визнати, що 3 % річних за весь час прострочення основного боржника на час звернення до суду із цим позовом склали 29743,88 грн; у п. (9) визнати, що внаслідок невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 ВДВС Івано-Франківського МУЮ несе субсидіарну відповідальність щодо відшкодування всіх належних позивачу від боржника компенсацій заподіяних їй та її майну збитків у повному обсязі, що становить 2115497,40 грн; (10) визнати, що внаслідок невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 позивачу спричинено моральну шкоду, компенсацію якої оцінює у розмірі 120000 грн; (11) стягнути з держави на користь позивача компенсацію збитків, нанесених ВДВС Івано-Франківського МУЮ та Івано-Франківським МУЮ, нанесених йому та його майну невиконанням судових рішень та застосуванням обману в подвійному розмірі, що становить 4230994,80 грн.
		3.1. В обґрунтування змін підстав та предмету позову ОСОБА_1 доводив, що вина ВДВС Івано-Франківського МУЮ підтверджується тим, що всупереч нормам статей 20, 24 Закону № 606-XIV та п. 4.1.1. Інструкції про проведення виконавчих дій (затвердженої наказом МЮУ від 15.12.1999 № 74/5) копії постанов про відкриття виконавчого провадження від 05.08.2001 та 31.03.2004 сторонам не надсилалися, всупереч статті 5 цього ж Закону права і обов`язки стягувачам не роз`яснено. Наголошував на тому, що місце фактичного проживання боржника, зазначене у супровідному листі апеляційного суду, було встановлене ще під час відбування ОСОБА_4 покарання в установі ЕТ-322/112 на виконання вимог наказу Держдепартаменту з питань виконання покарань МВС та Мінпраці і соцполітики від 29.06.2000 № 139/5-405/150, а тому при встановленні відсутності боржника або зміни місця його проживання державний виконавець відповідно до статті 20 Закону № 606-XIV зобов`язаний був скласти про це акт і негайно повідомити про це стягувачів, а також оголосити розшук божника у порядку статті 42 цього ж Закону, однак таких дій виконавець не вчинив, як не вчинив і усіх передбачених законом необхідних заходів щодо виявлення майна боржника. Своєю чергою, Івано-Франківське МУЮ не виконало свого обов`язку здійснити контроль за законністю здійснення виконавчого провадження в порядку статті 8 Закону № 606-XIV, а також не відреагувало належним чином на скарги стягувачів. 
		3.2. Така бездіяльність з боку відповідачів, за твердженням позивача, мала місце під час двох періодів перебування виконавчих листів на виконанні у 2001 році та у 2004 році, провадження з примусового виконання яких не призвели ані до виконання вищевказаних судових рішень, ані до отримання достовірних доказів можливої реальної неплатоспроможності боржника, що, на її думку, могло б стати підставою для звернення стягувача з позовом до держави в порядку статті 1177 ЦК України. У зв`язку з цим позивач уважає, що загроза його майну (небезпека неможливості виконання судових рішень та зобов`язань, покладених на основного боржника як цими рішеннями, так і чинним цивільним законодавством) є реальною, здійсненною, протиправною та значною, що створює правову підставу для відшкодування йому в порядку статей 1164 та 1165 ЦК України шкоди, завданої відповідачами як субсидіарними боржниками, дії яких кваліфікує як прострочення боржника з наслідками, визначеними статтею 213 ЦК України 1963 року (стаття 612 ЦК України 2003 року).
		3.3. Уважаючи постанову державного виконавця від 19.04.2004 про повернення виконавчого листа стягувачеві без виконання з посиланням на «відсутність майна у боржника» явно неправомірною внаслідок допущених порушень законодавства та свідомої недостовірності фактичних даних, покладених в її основу, позивач доходить висновку, що таким чином відповідачами застосовано обман у розумінні частини першої статті 230 ЦК України, що тягне за собою відповідальність, визначену частиною другою цієї статті (відшкодування збитків у подвійному розмірі та моральну шкоду). При цьому, позивач визначає збитками у розумінні частини другої статті 22 ЦК України всі ті суми компенсацій, які підлягали до стягнення з основного боржника, а також втрати та витрати, які він повинен понести для відновлення свого порушеного права (сума боргу в реальній вартості, встановленій з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення) (пункт 1 частини другої статті 22 ЦК України), а також доходи, які він міг реально отримати, якби його право не було порушено відповідачем (стягнення з основного боржника 3 % річних з моменту введення цієї норми, компенсації заподіяної моральної шкоди) (пункт 2 частини другої статті 22 ЦК України), які мали бути стягнуті з основного боржника у подвійному розмірі внаслідок вчинення ним обману.
		3.4. На підставі вищевикладеного позивач уважає, що усі перелічені вище збитки підлягають стягненню з відповідача у подвійному розмірі разом з компенсацією заподіяної моральної шкоди, яка полягає у надмірно тривалих душевних стражданнях та моральних переживаннях, пов`язаних з протиправною поведінкою відповідача через невиконання очікуваних дій, які передбачені як безумовні по службі, та тривале приховування бездіяльності, що викликало у позивача недовіру до органів влади та призвело до погіршення родинних стосунків. Поряд із цим, позивач уважає, що ВДВС, як субсидіарний боржник, зобов`язаний відшкодувати і втрати у зв`язку із знеціненням належних йому коштів та виплатити компенсацію у розмірі 3% річних за весь період прострочення виконання рішення суду згідно із статтями 203, 213, 214 ЦК України 1963 року (статті 530, 610-612, 625 ЦК України 2003 року).
		4. У травні 2005 року з подібним позовом до ВДВС Івано-Франківського МУЮ, Івано-Франківського МУЮ, Держави в особі Державного казначейства України з тих самих підстав до Івано-Франківського місцевого суду Івано-Франківської області звернувся ОСОБА_2 (далі - позивач 3, ОСОБА_2 ) (як особа, на користь якої серед інших вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 стягнуто з ОСОБА_4 матеріальної шкоди в розмірі 75250,00 грн та моральної шкоди - 2000 грн), у якому заявляв вимоги аналогічні вимогам ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та у підсумку просив стягнути на його користь з держави компенсацію збитків, нанесених йому тривалим невиконанням судового рішення, в загальному розмірі 3139982,40 грн матеріальної шкоди та 150000 грн моральної шкоди. 
		5. Ухвалами суду від 28.03.2005 та від 26.06.2006 вказані позови об`єднані в одне провадження
		6. Позовні вимоги у цій справі неодноразово уточнювалися та доповнювалися (12.11.2007, 02.07.2008, 09.03.2009, 12.03.2009, 19.10.2012, 23.10.2012) в частині нормативних підстав позову та розрахунків заявленої шкоди в розрізі кожного з позивачів.
		7. Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09.11.2012 позови задоволені частково, визнана протиправною бездіяльність ВДВС Івано-Франківського МУЮ щодо невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 18.11.2004, оскільки посадові особи цього органу не здійснили усіх визначених законом заходів щодо примусового виконання указаних судових рішень, а також визнано, що Івано-Франківське МУЮ та управління юстиції в Івано-Франківській області допустили бездіяльність в частині невиконання обов`язку по контролю за діяльністю ВДВС Івано-Франківського МУЮ. Стягнуто з ВДВС Івано-Франківського МУЮ завдану моральну шкоду на користь ОСОБА_1 10 000 грн, ОСОБА_2 - 5000 грн, ОСОБА_3 - 5000 грн. В решті позовних вимог відмовлено через їх необґрунтованість, оскільки позивачами невірно розраховані завдані їм збитки та не враховано, що належним відповідачем в частині стягнення матеріальних збитків може бути лише боржник, а не органи державної виконавчої служби. 
		8. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 07.08.2013 апеляційні скарги Прокуратури Івано-Франківської області, ВДВС Івано-Франківського МУЮ, Головного управління юстиції в Івано-Франківській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволені частково, постанова Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09.11.2012 скасована та прийнята нова постанова, якою позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ВДВС Івано-Франківського МУЮ щодо не виконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001. Визнано, що Івано-Франківське МУЮ та управління юстиції в Івано-Франківській області допустили бездіяльність в частині невиконання обов`язку по контролю за діяльністю ВДВС Івано-Франківського МУЮ. Водночас, погоджуючись із висновками суду першої інстанції щодо протиправності бездіяльності відповідачів, суд цієї інстанції відмовив позивачам у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної неправомірними діями відповідачів з посиланням на те, що Державне казначейство залучене до участі у цій справі в якості третьої особи, а не відповідача. Відмовляючи позивачам у стягненні заявленої ними майнової шкоди, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ці вимоги є необґрунтованими, а обраний позивачами спосіб захисту є неправильним.
		9. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22.09.2015 касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволені частково, постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09.11.2012 та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 07.08.2013 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
		9.1. Направляючи справу на новий судовий розгляд, Вищий адміністративний суд України виходив з того, що, встановивши факт невчинення посадовими особами відповідачів при здійсненні означеного виконавчого провадження усіх, передбачених законом дій для його виконання, суди як першої так і апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про неправомірність дій цих осіб при виконанні судових рішень, які набрали законної сили, однак при цьому висновки суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивачів моральної шкоди та суду апеляційної інстанції про відмову позивачам у стягненні моральної шкоди не ґрунтуються на законі.
		9.2. У цьому зв`язку суд касаційної інстанції підкреслив, що суд першої інстанції не залучив до участі в справі відповідачем відповідний орган Державного казначейства України, не з`ясував та не навів у рішенні мотивів у чому саме полягають моральні страждання заподіяні позивачам неправомірними діями відповідачів, якими доказами вони підтверджуються, з чого виходив суд при визначенні їх розміру, а в разі доведеності цих позовних вимог не врахував, що вони підлягають стягненню з Державного бюджету.
		9.3. Не погодився суд касаційної інстанції і з висновками судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування позивачам майнової шкоди з тих підстав, що шкода підлягає стягненню лише з боржника. З цього приводу суд касаційної інстанції зауважив, що суд першої інстанції під час вирішення спору в порушення вимог статей 11, 159 КАС України належним чином не уточнив позовних вимог в цій частині та не з`ясував правову природу спірних правовідносин і заявлених позовних вимог, не визначив норму права, яка їх регулює. Своєю чергою, суд касаційної інстанції підкреслив, що законодавець передбачив інший порядок вирішення спору про відшкодування збитків у зв`язку із втратою майна особами, потерпілими внаслідок кримінального правопорушення, зокрема, статтею 1177 ЦК України. У цьому зв`язку суд касаційної інстанції дійшов висновку про неповне з`ясування судами попередніх інстанцій обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого не з`ясували чи підлягають вирішенню ці вимоги в порядку адміністративного судочинства, та не врахували, що в разі якщо частина вимог не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства суди зобов`язані роз`яснити позивачеві до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
		9.4. Неспроможним, за висновком суду касаційної інстанції, є і висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що позивачами обрано неправильний спосіб захисту. Суд касаційної інстанції наголосив, що звернення за захистом порушеного права у сфері публічно-правових відносин із зазначенням способу, що, як уважає суд, не призводить до захисту права, не може бути підставою для відмови у позові, тобто захисті права, що порушується. У цьому випадку суд, установивши порушення вимог законодавства, має на підставі статей 7, 8, 11, частини четвертої статті 112, статті 162 КАС України самостійно обрати спосіб, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод чи інтересів від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 
		10. Після перегляду в касаційному порядку справа надійшла до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, який ухвалою від 30.11.2015 закрив провадження у справі через неналежність розгляду даного спору в порядку адміністративного судочинства. 
		11. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.04.2016 апеляційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволена, ухвала Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30.11.2015 скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження її розгляду в іншому складі суду.
		12. В ході нового розгляду справи ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27.02.2020 до участі в справі як співвідповідача залучено Державу України в особі Державної казначейської служби України.
		13. Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28.05.2020 до участі в адміністративній справі залучено в якості правонаступника Головного управління юстиції в Івано-Франківській області - Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) та ВДВС Івано-Франківського МУЮ замінено на Івано-Франківський міський відділ Державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ).
		14. Ухвалою цього ж суду від 28.05.2020 до участі в справі в якості співвідповідача залучено Державу Україна в особі Міністерства юстиції України.
		15. Позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 остаточно визначені у відповідних заявах від 17.09.2020 та від 26.04.2021 у такій редакції:
		(1) визнати, що ВДВС Івано-Франківського МУЮ повторно незаконно не виконав вирок Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 та не мав реального наміру їх виконання, що призвело до унеможливлення виконання вироку суду взагалі;
		(2) визнати, що Івано-Франківське МУЮ та Головне управління юстиції в Івано-Франківській області допустили незаконну бездіяльність в частині невиконання обов`язку контролю за діяльністю ВДВС та вимог статті 5 Закону України «Про державну виконавчу службу»;
		(3) визнати, що Івано-Франківським МУЮ, Головним управлінням юстиції в Івано-Франківській області та ВДВС Івано-Франківського МУЮ незаконно не виконано міжнародних зобов`язань держави та вимог національного законодавства щодо боротьби з відмиванням коштів, одержаних злочинним шляхом та постановити окрему ухвалу на адресу Міністерства закордонних справ України, якою зобов`язати керівника цього органу інформувати Президента та Уряд України про це та встановити строк для вжиття невідкладних та вичерпних заходів реагування, про що повідомити суд;
		(4) визнати, що діяннями відповідачів - ВДВС Івано-Франківського МУЮ, Івано-Франківського МУЮ та Головного управління юстиції в Івано-Франківській області, наслідком яких стало повторне незаконне невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997, створено та реалізовано загрозу майну позивачів, а саме - неможливість в подальшому виконати судові рішення в частині повної компенсації збитків (зобов`язань, покладених на боржника вироком суду та актами цивільного законодавства);
		(5) визнати (застосувавши аналогію закону і права), що відповідачем - ВДВС Івано-Франківського МУЮ застосовано обман при підготовці та ухваленні одностороннього адміністративного правочину - постанови про повернення виконавчого листа стягувачу без виконання та не усунуто його наслідків до вирішення справи судом;
		(6) стягнути з Держави Україна в особі відповідного органу державного казначейства - Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) за рахунок коштів державного бюджету, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку ДКС України у відшкодування майнової шкоди (втраченого майна та упущеної вигоди), завданої при повторному невиконанні вироку суду від 24.11.1997 ОСОБА_1 обманом, застосованим відповідачем - ВДВС Івано-Франківського МУЮ, який призвів до унеможливлення виконання вироку суду в частині майнових стягнень і безповоротної втрати майна в сумі:
		- подвійного розміру повної вартості майна (реальних збитків та упущеної вигоди), безповоротно втраченого внаслідок створення та не усунення загрози майну способом повторного незаконного невиконання цим відповідачем вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та не усунення наслідків встановленої судами та неоспореної тотальної бездіяльності за весь час провадження в цій справі, обчисленої відповідно до статей 230, 390, 536, 625, 1048 та 1214 ЦК України від належної з боржника загальної суми: зобов`язання 35 000 доларів США, 3% річних та плати за користування грошовими коштами (у визначеному угодою розмірі процентів - 20% місячних) за весь час їх перебування у незаконному користуванні боржника від 01.07.1995 до розгляду справи судом станом на 29.04.2021, на розсуд суду або безпосередньо у валюті зобов`язання, або конвертованих в національну валюту за курсом Національного банку України на день платежу, що становить 4 457 837, 80 доларів США; 
		- подвійного розміру загальної суми незаконно невиконаного стягнення грошового зобов`язання в сумі 3 000 грн з додаванням 3% річних та компенсації інфляційних змін з обчисленням відповідно до статті 625 ЦК України за період з 04.11.1999 до розгляду справи судом станом на 29.04.2021, що становить 90 391, 04 грн;
		(7) стягнути з Держави Україна в особі відповідного органу державного казначейства - ДКС України в порядку регресу витрати, пов`язані з розглядом справи, вимушено понесені ОСОБА_1 для здійснення звернення до суду, виклику відповідачів через засоби масової інформації та підготовкою до розгляду справи в загальній сумі 1 036, 88 грн та судові витрати, пов`язані зі вчиненням процесуальних дій та з підготовкою розгляду справи для повторного розгляду справи, в загальній сумі 1 178,12 грн, всього: 2 215, 00 грн;
		(8) стягнути з Держави Україна в особі відповідного органу державного казначейства - ДКС України завдану ОСОБА_1 , діяннями відповідачів - ВДВС Івано-Франківського МУЮ, Івано-Франківського МУЮ та Головного управління юстиції в Івано-Франківській області, наслідком яких стало повторне незаконне невиконання та кінцеве унеможливлення виконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 в частині майнових стягнень моральну шкоду в загальній сумі 250 000 грн;
		(9) стягнути з Держави Україна в особі відповідного органу державного казначейства - ДКС України за рахунок коштів державного бюджету, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку ДКС України у відшкодування майнової шкоди (втраченого майна та упущеної вигоди), завданої при повторному невиконанні вироку суду від 24.11.1997 ОСОБА_2 обманом, застосованим відповідачем - ВДВС Івано-Франківського МУЮ, який призвів до унеможливлення виконання вироку суду в частині майнових стягнень і безповоротної втрати майна в сумі: 
		- подвійного розміру повної вартості майна (реальних збитків та упущеної вигоди), безповоротно втраченого внаслідок створення та не усунення загрози майну способом повторного незаконного невиконання цим відповідачем вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та не усунення наслідків встановленої судами та неоспореної тотальної бездіяльності за весь час провадження у цій справі, обчисленої відповідно до статей 230, 536, 625, 1048 та 1214 ЦК України від належного боржника подвійного розміру загальної суми: зобов`язання 38 000 доларів США, 3% річних та плати за користування грошовими коштами (у визначеному угодою розмірі процентів - 20% місячних) за весь час їх перебування у незаконному користуванні боржника з 01.03.1996 до дня розгляду справи судом до дня розгляду справи судом станом на 29.04.2021, на розсуд суду або безпосередньо у валюті зобов`язання, або конвертованих в національну валюту за курсом на день платежу, що становить 4 718 504, 76 доларів США;
		- подвійного розміру загальної суми незаконно невиконаного стягнення зобов`язання в сумі 2 000 грн з додаванням 3% річних та компенсації інфляційних змін з обчисленням відповідно до статті 625 ЦК України за період з 04.11.1999 до розгляду справи судом станом на 29.04.2021, що становить 60 349, 16 грн;
		(10) стягнути з Держави Україна в особі відповідного органу державного казначейства - ДКС України завдану ОСОБА_2 , діяннями відповідачів - ВДВС Івано-Франківського МУЮ, Івано-Франківського МУЮ та Головного управління юстиції в Івано-Франківській області, наслідком яких стало повторне незаконне невиконання та кінцеве унеможливлення виконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 в частині майнових стягнень моральну шкоду в загальній сумі 200 000 грн; 
		(11) судові витрати покласти на відповідачів.
		16. Змінені позовні вимоги обґрунтовували тим, що через протиправну бездіяльність органів державної виконавчої служби, яка полягає у тривалому умисному невиконанні вироку суду про стягнення на користь позивачів присудженої їм майнової та моральної шкоди, всяка можливість повернення їм їхнього майна за цим судовим рішенням втрачена з вини відповідачів, що є порушенням прав позивачів, гарантованих їм статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод та статтею 41 Конституції України, та створило підставу для відповідальності за статтею 56 Конституції України та статтею 86 діючого на той час Закону № 606-XIV. Доводили, що подальше виконання судового рішення внаслідок винної бездіяльності органів державної виконавчої служби є неможливим, чим позивачам завдана майнова та моральна шкода, а також спричинена упущена вигода у заявлених ними розмірах згідно доданих розрахунків. При цьому, наполягали, що у їх ситуації відповідальність відповідачів є деліктною, а тому, з урахуванням законодавчих змін, що сталися у період розгляду цієї справи в судах, підлягає вирішенню на підставі статей 22, 1164-1165, 1173-1174 ЦК України, упущена вигода - за правилами статей 390, 1214 цього ж Кодексу, а моральна шкода - за правилами статті 1167 ЦК України із застосуванням механізмів збільшення розміру заявленої позивачами шкоди, передбаченими нормами статей 230, 536, 625, 1048 ЦК України. 
		17. Південно-Західне міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) подало відзив на позовну заяву (заяву про уточнення формулювання та розміру позовних вимог), у якому заперечує проти задоволення позовних вимог. У відзиві цей відповідач указав, що виконавчі документи про стягнення коштів з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 перебували на виконанні двічі - у 2001 та 2004 роках. 
		17.1. Щодо процедури примусового виконання указаних виконавчих документів відповідач пояснював, що вперше ці документи надійшли на виконання до ВДВС Івано-Франківського МУЮ 03.08.2001. Здійснення виконавчого провадження було доручено державному виконавцю ОСОБА_5 , а після його звільнення державному виконавцю ОСОБА_10 Згідно з відповіддю ДАІ від 04.02.2002 транспортні засоби за ОСОБА_4 не зареєстровані. Згідно з відповіддю Івано-Франківського обласного управління Ощадбанку від 13.03.2002 грошові вклади на ім`я ОСОБА_4 не виявлено. Згідно з відповіддю ОБТІ від 18.02.2002 нерухоме майно за ОСОБА_4 не зареєстроване. Під час виходу на місце виконання 03.09.2001 за адресою вул. Героїв УПА в Івано-Франківську державним виконавцем встановлено, що майно яке належало б боржнику відсутнє і він там не проживає, про що складено акт. В ході виконавчих дій встановлено, що ОСОБА_4 проживає в м. Калуш (акти від 06.03.2002, 19.03.2002, 12.04.2002), у зв`язку з чим 10.05.2002 вищевказані виконавчі документи направлено на виконання у відділ ДВС Калуського міського управління юстиції.
		17.2. Повторно виконавчі документи про стягнення коштів з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 надійшли на виконання до ВДВС Івано-Франківського МУЮ 31.03.2004, так як боржник у м. Калуші не проживає, а згідно з довідкою паспортного відділення Калуського РМВ УМВС ОСОБА_4 зареєстрований у м. Івано-Франківську. Того ж дня державним виконавцем ОСОБА_10 винесено постанови про відкриття виконавчих проваджень та об`єднано їх в зведене виконавче провадження. Для перевірки майнового стану ОСОБА_4 направлено запити в ДАІ та ОБТІ. Згідно з відповіддю ДАІ від 12.04.2004 за ОСОБА_4 транспортні засоби реєстраційно-екзаменаційними підрозділами області не зареєстровані, згідно з відповіддю ОБТІ від 14.04.2004 нерухоме майно за боржником не зареєстроване. Під час виходу за місцем прописки боржника за адресою вул. Героїв УПА та за місцем можливого проживання за адресою АДРЕСА_1 встановлено, що ОСОБА_4 там не проживає та будь-яке його майно відсутнє (акти від 16.04.2004). Факт відсутності майна ОСОБА_4 за вищевказаними адресами, на думку цього відповідача, підтверджується постановою прокуратури м. Івано-Франківська від 08.07.2004 про відмову в порушенні кримінальної справи відносно старшого державного виконавця ВДВС Івано-Франківського МУЮ ОСОБА_10 та колишнього начальника ВДВС Івано-Франківського МУЮ ОСОБА_7 .
		17.3. За наслідками вчинених виконавчих дій 19.04.2004 державним виконавцем винесені постанови про повернення виконавчих документів без виконання, у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке могло б бути звернено стягнення і здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. В постановах про повернення виконавчих документів стягувачам роз`яснено, що виконавчий документ може бути повторно пред`явлений до виконання в строк до 19.04.2007 та порядок оскарження вищевказаних постанов. Стягувачі не оскаржували ці постанови начальнику ВДВС чи до суду, повторно до виконання виконавчі листи не звертали.
		17.4. На переконання цього відповідача, необхідною умовою для відшкодування шкоди, завданої невиконанням рішення суду, є наявність у боржника майна, присудженого до передачі за рішенням суду, чи достатнього для звернення та сплати присудженої суми, на момент відкриття чи перебігу виконавчого провадження. Тому уважає, що держава не несе відповідальності за стягнення за виконавчим документом, якщо виконати рішення було об`єктивно неможливо через відсутність у боржника майна. Наполягає, що тягар доведення наявності майна покладається на стягувача, однак, підкреслює, що за час перебування на виконанні виконавчих листів про стягнення коштів з ОСОБА_4 стягувачі не надали жодних документів, які вказували б на наявність у боржника майна. Зауважує, що в позові позивачі не визначають, з наданням підтверджуючих документів, на яке майно з вини державного виконавця не накладено арешт.
		17.5. Своєю чергою Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) пояснює, що на виконання вироку суду в частині конфіскації майна 06.04.1998 Калуським міським судом проведено перевірку майнового стану боржника та встановлено, що майно на яке можна звернути стягнення у ОСОБА_4 відсутнє, що підтверджується листом Івано-Франківського обласного суду від 09.07.1998 № к-2-97/358, направленого     ОСОБА_1 . У зв`язку з цим уважає, що позивачі вимагають стягнути за рахунок Державного бюджету кошти, які повинен був їм сплатити ОСОБА_4 у відповідності до вироку суду. Невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки не виплачені позивачам кошти на підставі вироку суду, ухваленого на їх користь, не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. Наслідком такого відшкодування буде подвійне стягнення коштів.
		18. Міністерство юстиції України також подало відзив на позовну заяву (заяву про уточнення формулювання та розміру позовних вимог), за змістом якого заперечує проти задоволення позовних вимог. У відзиві зазначено, що для стягнення завданих збитків потерпіла особа має довести їх наявність та розмір. Заявлені позивачами до стягнення грошові кошти, на думку цього відповідача, не є упущеною вигодою, оскільки такий вид збитків має місце тоді, коли виконання зобов`язання перед особою, яка понесла збитки призвело до втрати такою стороною прибутку в договірних зобов`язаннях з третьою особою. Мін`юст наполягає на відсутності факту протиправної поведінки, яка б була допущена Мін`юстом, причинного зв`язку між такою протиправною поведінкою і заподіяною позивачам шкодою, у зв`язку з чим уважає позов в цій частині також необґрунтованим.
		Установлені судами фактичні обставини справи
		19. За вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 ОСОБА_4 визнано винним та призначено йому покарання у вигляді 8 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму з конфіскацією всього належного йому майна. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 - 65 625 грн майнової та 3000 грн моральної шкоди, на користь ОСОБА_3 - 17 625 грн майнової шкоди, на користь ОСОБА_2 - 71 250 грн майнової та 2 000 грн моральної шкоди.
		20. Виконавчі листи у кількості 13 штук по справі ОСОБА_4 щодо цивільного позову про стягнення коштів на загальну суму 367 474 грн направлено Івано-Франківським обласним судом за місцем етапування засудженого для виконання 27.03.1998.
		21. Всього з засудженого за цими виконавчими листами на користь позивачів загалом утримано 153, 50 грн, в т.ч. ОСОБА_1 - 29 грн 20 коп, ОСОБА_3 - 7,5 грн, ОСОБА_2 - 31 грн.
		22. На виконання вироку суду в частині конфіскації майна 06.04.1998 Калуським міським судом проведено перевірку майнового стану боржника та встановлено, що майно на яке можна звернути стягнення у ОСОБА_4 , відсутнє.
		23. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 стягнуто з    ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 у відшкодування шкоди, заподіяної злочином додатково до сум, стягнутих за вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 матеріальної та моральної шкоди в сумі 138 345 грн, на користь ОСОБА_3 у відшкодування шкоди заподіяної злочином додатково до сум, стягнутих за вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 матеріальної та моральної шкоди в сумі 35 321 грн.
		24. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 18.11.2004 стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 у відшкодування шкоди заподіяної злочином додатково до сум, стягнутих за вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 подвійного розміру компенсації з урахуванням індексу інфляції щодо основного боргу та моральної шкоди та 3% річних за прострочення платежу станом на жовтень місяць 2004 року включно в сумі 1 508 371, 62 грн.
		25. Виконавчі листи в кількості 15 штук, а саме за вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішенням Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 були вислані, у зв`язку з вибуттям ОСОБА_4 з установи відбування покарання, в Івано-Франківський обласний суд, які направлені судом 02.08.2001 для виконання в Івано-Франківський ВДВС за місцем проживання останнього за адресою: АДРЕСА_2 .
		26. Постановою державного виконавця ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції 05.08.2001 було відкрито виконавче провадження та зроблені відповідні запити щодо розшуку майна.
		27. За інформацією Івано-Франківського обласного управління юстиції та Івано-Франківського МУЮ, згідно актів перевірки майнового стану боржника від 03.09.2001, 06.03.2002, 19.03.2002, 12.04.2002 державними виконавцями встановлено, що майно на яке можна було звернути стягнення в рахунок погашення боргу, відсутнє.
		28. Актами державного виконавця від 03.09.2001, 06.03.2002 встановлено, що боржник за адресою вказаною в супровідному листі суду ( АДРЕСА_2 ), після відбуття покарання не проживає.
		29. Згідно довідок адресного бюро ОСОБА_4 до 18.02.1997 був прописаний в           АДРЕСА_3 , та виписаний 18.02.1997 в місто Івано-Франківськ, тимчасово прописаний з 15.09.2001 до 07.12.2001 за адресою: АДРЕСА_1 . У інших періодах місце перебування боржника ОСОБА_4 виконавча служба не встановила.
		30. На підставі складених актів державного виконавця про відсутність майна та неможливістю встановити місце проживання боржника, постановою державного виконавця ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції 10.05.2002 закінчено виконавче провадження та направлено виконавчі листи за місцем фактичного проживання ОСОБА_4 (фактичне проживання боржника встановлено зі слів ОСОБА_8 , що проживав за адресою по АДРЕСА_1 ) у ВДВС Калуського міського управління юстиції.
		31. ВДВС Калуського міського управління юстиції встановлено, що боржник в           м. Калуші не проживає, у зв`язку з чим виконавчі листи 31.03.2004 скерував за територіальністю у ВДВС Івано-Франківського МУЮ, для повторного відкриття виконавчого провадження.
		32. ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції прийнято постанову від 31.03.2004 про відкриття виконавчого провадження.
		33. Після складення актів про відсутність майна, на яке можна було звернути стягнення, та неможливістю встановити місце проживання боржника в м. Івано-Франківську державним виконавцем 19.04.2004 винесені постанови про повернення виконавчих документів стягувачам без виконання у зв`язку з відсутністю майна у боржника, які отримані стягувачами 22.04.2004. В постановах про повернення виконавчих документів стягувачам роз`яснено, що виконавчий документ може бути повторно пред`явлений для виконання в строк до 19.04.2007 та порядок оскарження вищевказаних постанов. Стягувачі не оскаржували цю постанову начальнику ВДВС чи до суду, повторно до виконання виконавчі листи не звертали.
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		34. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26.07.2021 позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 задоволені частково: 
		34.1. визнана протиправною бездіяльність ВДВС Івано-Франківського МУЮ щодо невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001; 
		34.2. визнана протиправною бездіяльність Івано-Франківського МУЮ та управління юстиції в Івано-Франківській області щодо невиконання обов`язку по контролю за діяльністю ВДВС Івано-Франківського МУЮ; 
		34.3. стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання з рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, моральну шкоду на користь ОСОБА_1 в розмірі 10 000 грн, на користь ОСОБА_2 - 10 000 грн, на користь ОСОБА_3 - 5 000 грн;
		34.4. у решті позовних вимог відмовлено.
		35. Задовольняючи позов у вказаній частині суд першої інстанції виходив із того, що відповідачами не доведено та не підтверджено належними та допустимими доказами ту обставину, що у боржника було відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» заходи щодо розшуку такого майна виявились безрезультатними, оскільки державним виконавцем вчинено не всі належні дії при здійсненні виконавчого провадження 2001 року, що підтверджується листом ГУЮ в Івано-Франківській області від 25.01.2008. Також суд уважав доведеними ті обставини, що ні Івано-Франківське МУЮ, ні Головне управління юстиції в Івано-Франківській області в порушення вимог статей 8, 8-1 цього ж Закону не здійснили контроль за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень державним виконавцем та проігнорували неодноразові звернення позивачів з такими вимогами, що призвело до невиконання рішень судів. На підставі наведеного, суд цієї інстанції уважав за необхідне визнати таку бездіяльність протиправною.
		35.1. При цьому, враховуючи, що, отримавши постанови державного виконавця від 19.04.2004 про повернення виконавчих листів, позивачі не оскаржили їх в установленому законодавством порядку та не звернулися до органів державної виконавчої служби з цими виконавчими листами повторно, то за висновком суду першої інстанції інші вимоги немайнового характеру задоволенню не підлягають. Суд підкреслив, що позивачі не позбавлені можливості захистити своє право в порядку та спосіб, передбачені законом.
		35.2. У зв`язку з визнанням протиправною бездіяльності органів державної виконавчої служби, суд першої інстанції, ураховуючи тривалість вимушених змін у житті позивачів, глибину душевних страждань, яких вони зазнали внаслідок неналежного виконання судових рішень, неспокою та стресів, необхідності відновлення свого порушеного права, з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, ступеня вини посадових осіб державної виконавчої служби у завданні моральної шкоди, яка полягає у тривалому невиконанні рішень судів, виходячи із принципів розумності та справедливості, вирішив стягнути з Державного бюджету України моральну шкоду на користь позивачів у вищевказаному розмірі.
		35.3. Поряд із цим, відмовляючи позивачам у задоволенні позовних вимог про стягнення майнової шкоди (реальних збитків та упущеної вигоди), яку позивачі визначили у сумі, що підлягає стягненню в порядку примусового виконання судових рішень, ухвалених на їх користь, то суд першої інстанції висновував, що ці кошти не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. До такого висновку суд цієї інстанції дійшов на підставі висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23.12.2019 у справі              № 752/4110/17, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 03.06.2020 у справі        № 642/3839/17, відповідно до яких невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника, а факт неналежного та тривалого невиконання рішення суду внаслідок неправомірних дій посадових осіб державної виконавчої служби, на які посилаються позивачі, як на підставу позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та завданою шкодою. 
		35.4. За оцінкою суду першої інстанції, не підлягає задоволенню також вимога позивачів про відшкодування інфляційних витрат, позаяк за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, в той час, коли спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, пов`язані з примусовим виконанням судових рішень, у яких державна виконавча служба виступає суб`єктом примусового стягнення коштів за виконавчими документами, а не боржником у грошовому зобов`язанні, та є відповідальною за свої дії чи бездіяльність у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Оскільки інфляційні втрати за своєю правовою природою є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, то, на переконання суду, саме з ОСОБА_4 , який є боржником у даному зобов`язанні, можуть бути стягнуті відповідні суми. У цьому ж зв`язку, суд уважав безпідставним покликання позивачів на норми статей 230, 390, 1048, 1214 ЦК України через відсутність між сторонами договірних зобов`язань.
		35.5. Суд першої інстанції відхилив посилання позивачів на норми статті 1177 ЦК України, оскільки відповідно до частини першої цієї статті шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону, але такий закон державою не прийнятий, тому, на думку суду, ця норма не створює підстав для відшкодування шкоди державою. 
		36. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.11.2021 рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову, якою позовні вимоги задоволено частково: 
		36.1. визнана протиправною бездіяльність ВДВС Івано-Франківського МУЮ щодо невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001; 
		36.2. визнана протиправною бездіяльність Івано-Франківського МУЮ та управління юстиції в Івано-Франківській області щодо невиконання обов`язку по контролю за діяльністю ВДВС Івано-Франківського МУЮ; 
		36.3. стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України шляхом списання з рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, моральну шкоду на користь ОСОБА_1 в розмірі 30 000 грн, на користь ОСОБА_2 - 30 000 грн, на користь ОСОБА_3 - 15 000 грн;
		36.4. стягнуто з бюджетних асигнувань Івано-Франківського міського ВДВС Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ), Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ) на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 2 215 грн; 
		36.5. у решті позовних вимог відмовлено.
		37. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд в цілому погодився з висновками суду цієї інстанції в тій частині, що державний виконавець ВДВС Івано-Франківського МУЮ не здійснив усіх визначених законом дій щодо примусового виконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001, а Івано-Франківське МУЮ та ГУЮ в Івано-Франківській області не здійснило належного контролю за діяльністю вказаним ВДВС, що відповідно до статті 245 КАС України є підставою для визнання такої бездіяльності відповідачів протиправною.
		37.1. Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції в частині позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, суд апеляційної інстанції виходив з того, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди. Поряд із цим суд указав на необхідність врахування висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статей 1173, 1174 ЦК України, викладених у постанові від 14.04.2020 у справі № 925/1196/18, відповідно до яких указані норми є спеціальними й передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою.
		37.2. Водночас, суд цієї інстанції підкреслив, що цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. Доведення факту наявності збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача. Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки і завдавала шкоди, отже доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки.
		37.3. Суд зважив, що, звертаючись до суду з цим позовом, позивачі посилалися на невчинення посадовими особами державної виконавчої служби всіх необхідних виконавчих дій, що, на їх переконання, призвело до невиконання судових рішень, а тому вважають це достатньою підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди, яка полягає у невиконанні вироку суду в частині задоволених цивільних позовів про стягнення шкоди, завданої злочином. Однак, дійшов висновку, що факт тривалого невиконання рішення суду, на який посилаються позивачі як на підставу позовних вимог, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та завданою шкодою, у зв`язку з чим погодився із правильністю висновків суду першої інстанції про те, що позовні вимоги в частині відшкодування майнової шкоди не підлягають задоволенню, оскільки невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість виконання судового рішення.
		37.4. Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення моральної шкоди, суд апеляційної інстанції виходив із загальних та спеціальних засад відповідальності за заподіяну шкоду, а також із підходу, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, відповідно до якого у випадку, коли шкода завдається органом державної влади, його посадовою або службовою особою, відшкодовувати таку шкоду зобов`язана держава, яка бере участь у справі через відповідні органи: орган, дії, бездіяльність якого призвели до негативних наслідків, та орган Державної казначейської служби України, а підставою цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними.
		37.5. Тож приймаючи до уваги обставини цієї справи, виходячи із засад розумності і справедливості, враховуючи тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках позивачів, час і зусилля, необхідні для відновлення їх прав, глибину фізичних і душевних страждань, а також тривалість немайнових втрат, апеляційний суд дійшов висновку про наявність причинного зв`язку між установленою судом протиправною бездіяльністю та завданою позивачам моральною шкодою та вирішив втричі збільшити розмір цієї шкоди, визначений судом першої інстанції.
		37.6. Суд апеляційної також стягнув на користь ОСОБА_1 витрати пов`язані із підготовкою до розгляду справи у сумі 2215,00 грн, у стягненні яких суд першої інстанції відмовив як таких, що не належить до складу судових витрат.
		Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції
		38. Касаційна скарга ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , 02.02.2022 надійшла до Верховного Суду (далі - Суд), за змістом якої з урахуванням уточнень, поданих на виконання ухвали про залишення її без руху, касатори просять:
		38.1. скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.11.2021 в частині відмови у стягненні відшкодування майнової шкоди, збитків та стягнення неадекватного відшкодування моральної шкоди (окрім стягнення понесених судових витрат), заподіяних злісним невиконанням відповідачами з 05.08.2001 вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 (що призвело до унеможливлення його виконання) та ненадання жодного іншого засобу захисту від триваючого делікту;
		38.2. як наслідок, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26.07.2021 скасувати в тій самій частині, враховуючи ще й неповноважність та незаконність того складу суду (утвореного з ознаками маніпулятивності при розподілі, що надає позивачам підстави уважати що справу було штучно підведено до наперед обраної судді, відсутністю належності внаслідок погодження суду з незаконним прокурорським наглядом за перебігом процесу та поведінкою судді, незаконне відхилення обґрунтованих відводів, що призвело, на думку позивачів, до фактичної відсутності судового розгляду, бо аргументи про це були проігноровані, як і всі інші, апеляційним судом);
		38.3. визначити, який саме орган (Міністерство юстиції чи Державна казначейська служба, чи обидва, чи жоден із них) є належним представником Держави Україна у правовідносинах цих позовів - оскільки неможливо визнати законними представниками обидва ці органи, незважаючи й на інших відповідачів;
		38.4. справу передати до суду першої інстанції (Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області) на новий судовий розгляд у вказаній частині та вказати на необхідність щонайменше:
		(1) виконання в повному обсязі вказівок Вищого адміністративного суду від 22.09.2015;
		(2) вичерпного встановлення обставин можливості виконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 на цей час;
		(3) вичерпного і доказового встановлення, чи сприяли дії відповідачів ефективному поновленню прав позивачів та виконанню завдань адміністративного судочинства з моменту порушення провадження в цій справі 03.07.2003 по цей час, чи навпаки - перешкоджали цьому;
		(4) за наслідками встановлення, керуючись принципом процесуальної економії, нарешті визначити предметну юрисдикцію спору та застосувати ефективний засіб правового захисту майнових прав позивачів у спосіб, визначений статтею 5 КАС України із постановленням по першій інстанції повного судового рішення, передбаченого статтею 245 КАС України та у відповідності зі статтею 2 цього ж Кодексу та рішеннями Європейського суду з прав людини у співвідносних справах;
		(5) при вирішенні питання про можливість поновлення виконавчого провадження, за необхідності залучити причетних осіб (боржника);
		(6) оцінити всі висловлені позивачами аргументи та надати правильну кваліфікацію дій відповідачів щодо оскаржених способів спричинення саме ними майнової шкоди;
		(7) виконати вимоги щодо повноти встановлення обставин заподіяння шкоди та дотримання законних підстав та вимог матеріального права щодо визначення розміру стягнень, виконання вимог закону щодо застосування практики Європейського суду з прав людини з посиланням на відповідні рішення цього Суду у мотивувальній частині постанови, повноти юридичного вирішення спору;
		(8) призначення адекватного відшкодування моральної шкоди, що відповідає засадам практики Європейського суду з прав людини, з наданням обґрунтування, яка частка відшкодування відповідає діянням кожного відповідача;
		39. Ця касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.
		39.1. Касатори підкреслюють, що головною підставою касаційного оскарження є пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою для скасування судових рішень є пункт 3 частини другої статті 353 КАС України, яким передбачено обов`язок суду касаційної інстанції скасувати оскаржуване рішення та направити справу на новий судовий розгляд у разі, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Зауважують, що цю підставу уважають головною, оскільки вона, на їх погляд, обґрунтовує доводи про невиконання вказівок суду касаційної інстанції від 22.09.2015 і фактично усуває необхідність розгляду підстав для скасування, визначених у частині третій статті 353 КАС України. Обставиною, яку суди попередніх інстанцій не встановили, всупереч наполяганням позивачів, визначають саме обставину (не)можливості виконання вироку суду органом ДВС (відповідачем у цій справі) у ще одному виконавчому провадженні, можливості його законного поновлення та забезпечення прав сторін у такому провадженні. Однак, як наголошують скаржники, саме від з`ясування цього питання залежало і виконання судом як загальних завдань адміністративного судочинства, визначених частиною першою статті 2 КАС України, так і вказівки ВАСУ - обрати належний і ефективний засіб правового захисту для відновлення майнових прав позивачів і дотримання вимог статей 13, 41 Конституції України, статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, яких суди попередніх інстанцій не досягли.
		39.2. На обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України автори касації посилалися на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, сформульованих у постановах Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 та Верховним Судом у постановах від 11.02.2020 у справі № 0940/2394/18, від 22.01.2020 у справі №560/798/16-а, від 09.09.2021 у справі № 160/11585/19, від 18.06.2021 у справі №812/1926/17 та постанови від 04.06.2021 у справі № 160/2734/20 щодо застосування статті 2, частини четвертої статті 9, статей 73, 77, 242, 244, 308 КАС України. Так, за твердженням касаторів, суди не надали належної оцінки обставинам унеможливлення виконання вироку суду від 24.11.1997, що призвело до безпідставної відмови у задоволенні вимог позивачів про відшкодування майнової шкоди та не надання ефективного засобу правового захисту за умов триваючого правопорушення 
		39.3. У цьому зв`язку уважають незастосовними застосовані судами попередніх інстанцій до їх ситуації правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.12.2019 у справі № 752/4140/17, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17, від 03.06.2020 у справі № 642/3839/17, від 29.04.2021 у справі № 405/500/18, від 12.08.2020 у справі № 761/7165/17 в частині висновків про те, що невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника, через неподібність правовідносин у наведених справах із справою, що розглядається.
		39.4. На думку скаржників у їх справі порушено принцип правової певності та законних сподівань, визначених статтею 6 Конвенції, оскільки, на їх переконання, норми статті 86 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-ХІV до 2011 року та статті 87 цього ж Закону до червня 2016 року, на підставі яких позивачі звернулися до суду з цими позовами, окремо передбачали захист прав стягувачів у виконавчому провадженні, зокрема у спосіб пред`явлення позову до юридичної особи, яка була зобов`язана здійснити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи та не встановлювали жодних додаткових умов та обмежень (як-то необхідність повторного звернення виконавчих листів до виконання або остаточну втрату можливості стягнення коштів з боржника та інших). Наведене дозволяє скаржникам дійти висновку, що межі відповідальності органів ДВС за невиконання судових рішень статті 1173-1174 ЦК України не можуть тлумачитися інакше, ніж в обсязі права, визначеного вищевказаними нормами Закону № 606-ХІV, які, на їх думку, надавали обґрунтовані законні сподівання (правомірні очікування) на задоволення їхніх позовів.
		39.5. За твердженням касаторів судами попередніх інстанцій під час нового розгляду не виконані вказівки Вищого адміністративного суду України, викладені в ухвалі від 22.09.2015, зокрема в частині нез`ясування правової природи заявлених у цій справі позовних вимог, не уточнивши їх належним чином, суди не повно з`ясували обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, не з`ясували, чи підлягають вирішенню ці вимоги в порядку адміністративного судочинства та не врахували, що в разі якщо частина вимог не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, суди зобов`язані роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
		39.6. На обґрунтування підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України касатори посилаються на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, статті 1 Протоколу 1 до неї, статті 3 Конституції України, статей 1165, 1166, 1173, 1174 ЦК України, статей 2, 5, 6, 9, 17, 77, частини п`ятої статті 227, 245, 321, статей 6, 245, 321, частини п`ятої статті 353 КАС України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» у контексті імплементації рішень Європейського суду з прав людини у справах «Гаращенко проти України» та «Шапкіна проти України», статей 12, 17, 19, 26, 34, 37, 39, 41 Закону України «Про виконавче провадження», а також глави 81 ЦК України в частині наслідків створення та не усунення відповідачами загрози майну позивачів та спричинення їм майнової шкоди та збитків бездіяльністю, що призвела до унеможливлення виконання судових рішень, до безповоротної втрати такого майна, та якими поновлювались майнові права позивачів, та якими б узагальнювалась практика підрахунку розмірів таких шкоди та збитків.
		39.7. Касатори наголошують, що: по-перше, виконання судових рішень відповідачами наразі унеможливлене, всяка можливість повернення позивачам майна з доведеної вини відповідачів втрачена, відтак жодних перешкод для стягнення відшкодувань об`єктивно не існує; по-друге, відповідальність відповідачів, на переконання заявника касаційної скарги, є деліктною і підлягає вирішенню на підставі статей 22, 1173, 1174 ЦК України, розмір заподіяної шкоди і спричинених збитків визначається за правилами статті 1214 ЦК України, яка включає і можливість застосування статті 1048 ЦК України стосовно плати за користування коштами; по-третє, викладена судами в оскаржуваних рішеннях спроба мотивації відмови у стягненні відшкодування заподіяної позивачам матеріальної шкоди та збитків із використанням висновків, викладених в постановах Верховного Суду, якими врегульовувались правовідносини, не тотожні з даним адміністративним позовом, є юридично нікчемною; по-четверте, адекватного відшкодування заподіяної моральної шкоди, з присудженням якого позивачі б втратили статус «жертви» в значенні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (не менше, ніж еквівалент десяти тисяч Євро), не відбулося. Як підсумок, позивачі зазначають, що позови про компенсацію незаконно відхилено на припущеннях про характер заподіяної шкоди та відсутність способів її відшкодування в супроводі зі встановленням незаконного імунітету відповідачам та з ненаданням позивачам жодного іншого засобу захисту.
		40. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29.04.2022 (після залишення касаційної скарги без руху) відкрите касаційне провадження за вказаною касаційної скаргою.
		41. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 01.08.2023 закінчено підготовчі дії у справі та призначено касаційну скаргу до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України.
		42. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду-керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 07.08.2023 № 1277/0/78-23 (настання обставин, які унеможливлюють розгляд судової справи, у зв`язку з звільненням судді ОСОБА_9 , яка входить до складу постійної колегії суддів), визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Губська О.А.,             Соколов В.М.
		43. 07.08.2023 на адресу Суду надійшла заява  ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , про виправлення описки у формулюванні третьої вимоги касаційної скарги та читати її як «заподіяних злісним невиконанням відповідачами 05.08.2001 вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997».
		44. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08.08.2023 відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , про зупинення провадження у справі № 0907/2-а-3/2011. Ця ухвала вручена ОСОБА_2 14.08.2023, що підтверджується зворотним рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 0102938314362,            ОСОБА_1 - 20.08.2023, що підтверджується зворотним рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення 0102938314389.
		45. Суддю Губську О.А., яка входить до складу постійної колегії суддів, обрано до Великої Палати Верховного Суду. З метою дотримання строків розгляду справ, на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року № 1375/0/78-24, здійснено за допомогою автоматизованої системи документообігу суду заміну судді Губської О.А. на суддю Загороднюка А.Г.
		46. Оскільки у разі зміни складу суду розгляд справи починається спочатку, ухвалою Верховного Суду від 19.12.2024 касаційну скаргу призначено до розгляду в порядку письмового провадження, відповідно до статті 345 КАС України, у складі колегії суддів головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді:           Соколов В.М., Загороднюк А.Г.
		47. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19.12.2024 призначено касаційну скаргу до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 КАС України.
		Позиція інших учасників справи
		48. Не погоджуючись із доводами касаційної скарги, Держава Україна в особі Міністерства юстиції України через особу, яка діє від імені та в інтересах відповідача, начальника Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ) подала письмовий відзив, де цей відповідач просить відмовити у її задоволенні з огляду на необґрунтованість доводів останньої, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Цей відзив зареєстрований в Суді 30.05.2022 за вх. К/990/4659/22-Д4 (здано на пошту 25.05.2022).
		48.1. 08.06.2022 на адресу Суду надійшла заява ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , у якій скаржники просять залишити без розгляду відзив цього відповідача, з огляду на пропущення останнім встановленого Судом в ухвалі про відкриття касаційного провадження 10 денного строку для подання такого відзиву і не поданням при цьому клопотання про продовження такого строку із зазначенням поважності причин його пропуску.
		48.2. З матеріалів справи слідує, що Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ) 10.05.2022 отримало ухвалу про відкриття касаційного провадження від 29.04.2022, якою встановлено десятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали для подання відзиву на касаційну скаргу.
		48.3. Частиною першою статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
		48.4. Відповідно до частини другої статті 121 КАС України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
		48.5. Оскільки відзив на касаційну скаргу Південно-Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ) подано поза межами строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження, без обґрунтування поважності пропуску такого строку, тому відзив Суд залишає без розгляду. 
		49. Інші учасники правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішення судів попередніх інстанцій в касаційному порядку.
		Позиція Верховного Суду, оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
		50. Передусім необхідно визначити межі касаційного перегляду та вимог касаційної скарги.
		51. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Водночас згідно із частиною другою статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		52. Це касаційне провадження відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 . Своєю чергою ОСОБА_3 рішення судів попередніх інстанцій не оскаржувала в касаційному порядку, а тому Судом не надається оцінка висновкам судів попередніх інстанцій в частині, що стосується цієї позивачки.
		53. У касаційній скарзі ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , обґрунтовував незгоду із рішеннями судів попередніх інстанцій в частині відмови у стягненні відшкодування майнової шкоди, збитків та стягнення, на їх думку, неадекватного розміру відшкодування моральної шкоди.
		54. Касаційна скарга не містить доводів незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині висновків судів про визнання протиправною бездіяльності ВДВС Івано-Франківського МУЮ щодо невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001 та бездіяльності Івано-Франківського МУЮ та управління юстиції в Івано-Франківській області щодо невиконання обов`язку по контролю за діяльністю ВДВС Івано-Франківського МУЮ, а також встановлення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди, завданої касаторам такою бездіяльністю, а тому Судом не надається оцінка висновкам судів попередніх інстанцій в частині, що не оскаржується.
		55. Спірним питанням на стадії касаційного перегляду у цій справі є відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої органами державної виконавчої служби невиконанням вироку у кримінальному провадженні, яким на користь потерпілих стягнута компенсація матеріальної та моральної шкоди.
		56. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово викладала правову позицію щодо юрисдикції спорів, що виникають у межах примусового виконання рішення суду про задоволення цивільного позову у кримінальній справі.
		57. Зокрема, у постанові від 10.04.2019 у справі № 806/2886/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що підстави та порядок звернення й розгляду цивільного позову в кримінальному процесі передбачені статтею 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).
		57.1. Частинами четвертою та п`ятою статті 128 КПК України визначено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
		57.2. Отже, інститут цивільного позову у кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, урегульованим ЦПК України.
		57.3. Відповідно до статті 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. Згідно із частиною другою статті 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
		57.4. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб`єктний склад сторін у справі, Велика Палата Верховного Суду у справі № 806/2886/17 дійшла висновку, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів та має розглядатися за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ.
		58. Така правова позиція була сформована Верховним Судом України у постанові від 07.06.2016 у справі № 815/1554/15 та від 22.02.2017 у справі № 755/5626/16-ц і Велика Палата Верховного Суду не відступила від цієї позиції (постанова від 28.03.2018 у справі № 724/689/16-а, постанова від 21.11.2018 у справі                           № 569/12295/16-ц).
		59. Однак необхідно мати на увазі, що у наведених справах предметом оскарження були рішення (дії чи бездіяльність) державної виконавчої служби у порядку статей 383 та 384 ЦПК України від 18.03.2004 № 1618-IV, який набрав чинності 01.09.2005, та статті 181 КАС України від 06.07.2005 N 2747-IV, який також набрав чинності 01.09.2005.
		60. Особливістю цієї справи є та обставина, що всі позивачі, позовні яких були об`єднані в одне провадження у цій справі, звернулися до місцевого загального суду про оскарження дій (бездіяльності) державної виконавчої служби щодо невиконання вироку, ухваленим за правилами КПК України 1960 року, в порядку діючого на той час ЦПК України 1963 року.
		61. Верховний Суд України у постанові від 13.01.2016 у справі № 6-2850цс15 сформулював такий правовий висновок:
		« у випадку оскарження сторонами  виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України, прийнятого 18.03.2004, розгляд таких скарг здійснюється за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ, за приписами статей 383 та 384 ЦПК України.
		У разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 1963 року така скарга підлягає розгляду в порядку статті 181 КАС України».
		62. Питання належності цієї справи до юрисдикції адміністративного судочинства вирішувалося судами попередніх інстанцій після перегляду справи в касаційному порядку, за наслідком якого справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22.09.2015.
		63. Так ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30.11.2015 закрито провадження у цій справі з підстав неналежності розгляду даного спору в порядку адміністративного судочинства.
		64. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19.04.2016 апеляційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволена, ухвала Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30.11.2015 скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження її розгляду в іншому складі суду.
		64.1. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що пунктами 5, 7 Розділу VIII «Прикінцеві та перехідні положення» КАС України, який був введений в дію з 01.09.2005, визначено, що після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, подані і не розглянуті до набрання чинності КАС України, розглядаються місцевими судами в порядку, встановленому цим Кодексом, тобто незалежно від суб`єктивного бажання позивачів чи суддів. 
		64.2. Направляючи справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції указав, що у цій справі вимоги про відшкодування заподіяної незаконними адміністративними діяннями шкоди є очевидно похідними від заявлених публічно-правових вимог про оскарження дій (бездіяльності) органів державної виконавчої служби, безпосередньо пов`язані з ними та природно випливають з них. Тобто, незважаючи на зміну юрисдикцій судами під час розгляду цих позовів у зв`язку із набранням чинності зміненим процесуальним законодавством, поєднання позовних вимог повністю відповідає положенням статті 21 КАС України, за змістом якої вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. 
		65. Верховний Суд не бачить підстав не погодитися із викладеною позицією суду апеляційної інстанції.
		66. Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.
		67. За обставинами цієї справи шкода позивачам завдана злочином, у якому ОСОБА_4 вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997, залишеним без змін постановою Верховного Суду України від 05.02.1998, визнано винним та призначено йому покарання у вигляді 8 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму з конфіскацією всього належного йому майна, а також стягнуто завдану цим злочином майнову та моральну шкоду, серед інших потерпілих, на користь позивачів у цій справі, зокрема на користь ОСОБА_1 - 65 625 грн майнової та 3 000 грн моральної шкоди, на користь ОСОБА_2 - 71 250 грн майнової та 2 000 грн моральної шкоди.
		68. Судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконання вироку суду в частині конфіскації майна 06.04.1998 Калуським міським судом проведено перевірку майнового стану боржника та встановлено, що майно на яке можна звернути стягнення у ОСОБА_4 , відсутнє.
		69. За місцем етапування із засудженого ОСОБА_4 за виконавчими листами в частині цивільного позову за вказаним вироком на користь позивачів частково стягнуті кошти, а у зв`язку з вибуттям ОСОБА_4 з установи відбування покарання ці виконавчі листи повернуті до Івано-Франківського обласного суду. 
		70. Потім виконавчі листи в кількості 15 штук (за вироком Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та за рішенням Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001) Івано-Франківський обласний суд направив 02.08.2001 для виконання до Івано-Франківського ВДВС за вказаним в матеріалах кримінальної справи місцем проживання ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 .
		71. Із обсягу встановлених у цій справі обставин слідує, що на виконанні ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції виконавче провадження по виконанню указаних виконавчих листів перебувало двічі: (І) з 05.08.2001 по 10.05.2002 та (ІІ) 31.03.2004 по 19.04.2004, а у проміжок між цими двома періодами дане виконавче провадження виконувалося ВДВС Калуського міського управління юстиції.
		72. За результатами цього виконавчого провадження виконавчі листи не були виконані через відсутність майна у боржника та невстановлення його місцезнаходження (пункти 19-33 цієї постанови).
		73. Звертаючись до суду із позовними заявами, що об`єднані в одне провадження, яке розглядається, позивачі із числа стягувачів за цим виконавчим провадженням вимагали від органів державної виконавчої служби відшкодування матеріальної шкоди (інфляційних витрат) та моральної шкоди, яка, за їх твердженням, спричинена тривалим виконанням вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997, що призвело до унеможливлення виконання вироку суду в частині майнових стягнень і безповоротної втрати майна (пункт 15 цієї постанови).
		74. За позицією Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) право на виконання судового рішення є одним із аспектів права на суд. Водночас ЄСПЛ визнає, що право на негайне виконання остаточного та обов`язкового судового рішення не є абсолютним, оскільки за своєю природою воно потребує державного регулювання («Tchokontio Happi v. France», № 65829/12, від 09.04.2015, пункт 48). Право доступу до суду не покладає на державу зобов`язання виконувати кожне судове рішення цивільного характеру, яким би воно не було, та без урахування конкретних обставин справи («Sanglier v. France», № 50342/99, від 27.05.2003).
		75. Держава не може бути притягнута до відповідальності за несплату боргу, який підлягає стягненню, через неплатоспроможність приватного боржника («Sanglier v. France», №50342/99, від 27.05.2003, «Прокоф`єва проти України», № 48771/06, від 30.10.2009, «Tchokontio Happi v. France», № 65829/12, від 09.04.2015, пункт 49). У такій справі держава може бути притягнута до відповідальності, лише якщо буде встановлено, що заходи, вжиті національними органами влади, не були адекватними та достатніми («Шестаков проти Росії», №48757/99, ухвала щодо прийнятності від 18.06.2002). 
		76. Позитивне зобов`язання, покладене на державу у питаннях виконання судового рішення, полягає виключно у наданні особам системи, яка дозволяє їм отримати від своїх непокірних боржників виплату сум, присуджених судами («Дашар проти Франції», № 42338/98, від 06.06.2000).
		77. За практикою ЄСПЛ майновий позов, підтриманий остаточним рішенням суду (який у судовій практиці називається «борг за судовим рішенням») є майном у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції («Бурдов проти Росії»,                    № 59498/00). Однак, якщо боржник є приватною особою чи компанією, майновий позов, навіть підтриманий рішенням суду, є менш певним, оскільки можливість його виконання здебільшого залежить від платоспроможності боржника. ЄСПЛ неодноразово постановляв, що «коли боржник є приватним суб`єктом […] держава зазвичай не несе прямої відповідальності за борги приватних суб`єктів, а її зобов`язання обмежуються наданням необхідної допомоги стягувачу у виконанні відповідного рішення про компенсацію, наприклад через службу судових виконавців чи процедури банкрутства» («Шестаков проти Росії», № 48757/99, ухвала щодо прийнятності від 18.06.2002, «Scollo v. Italy», від 28.09.1995, серія А № 315-С, пункт 44, «Фуклев проти України» № 71186/01 від 07.06.2005).
		78. Відповідальність держави за виконання рішення суду проти приватної особи поширюється тільки на залучення державних установ у виконавче провадження. Відповідальність держави припиняється як тільки суд закриває виконавче провадження на підставі національного законодавства («Шестаков проти Росії», № 48757/99, ухвала щодо прийнятності від 18.06.2002).
		79. Як слідує із змісту оскаржуваних рішень, визнаючи протиправною бездіяльність ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції щодо невиконання вироку Івано-Франківського обласного суду від 24.11.1997 та рішення Івано-Франківського міського суду від 28.02.2001, а також бездіяльність Івано-Франківського міського управління юстиції та управління юстиції в Івано-Франківській області щодо невиконання обов`язку по контролю за діяльністю ВДВС Івано-Франківського міського управління юстиції, суди попередніх інстанцій виходили з того, що мав місце факт тривалого невиконання означених судових рішень, а також допущення порушень державними виконавцями при здійсненні виконавчого провадження 2001 року (а саме: не надіслання постанови про відкриття виконавчого провадження сторонам та боржнику, здійснення тільки окремих засобів примусового виконання, не здійснення запитів в інші установи) та не здійснення перевірки виконавчого провадження керівництвом відділу ДВС, засновуючи свої висновки, серед іншого, на інформації, наданій Головним управлінням юстиції в Івано-Франківській області листом від 25.01.2008 (а.с.75, т.4).
		80. Водночас суди попередніх інстанцій врахували, що за наслідками другого етапу виконавчого провадження [31.03.2004 по 19.04.2004] постановами державного виконавця від 19.04.2004 виконавчі документи повернуті стягувачам без виконання у зв`язку з відсутністю майна у боржника. Ці постанови отримані стягувачами 22.04.2004. 
		81. Пунктом 2 частини першої статті 40 діючого на той час Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV) передбачалося, що виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, повертається стягувачеві, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
		82. Поряд із цим частиною п`ятою статті 40 Закону № 606-XIV обумовлювалося, що повернення виконавчого документа стягувачеві з підстав, передбачених пунктами 2-6 частини першої цієї статті, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання в межах строків, встановлених статтею 21 цього Закону (виконавчі листи та інші судові документи - протягом трьох років).
		83. Матеріалами справи підтверджується, що у постановах від 19.04.2004 про повернення виконавчих документів стягувачам на підставі статті 40 Закону № 606-XIV державним виконавцем роз`яснено, що виконавчий документ може бути повторно пред`явлений до виконання в строк до 19.04.2007, а також роз`яснено порядок оскарження вищевказаних постанов.
		84. Відповідно до частини третьої статті 40-1 Закону № 606-XIV про повернення виконавчого документа державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, і може бути оскаржена до суду в 10-денний строк.
		85. Повернення виконавчого документа стягувачу є формою завершення виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом (частина перша статті 38 Закону № 606-XIV, у редакції, чинній на момент винесення державним виконавцем постанов про повернення виконавчих документів стягувачам). 
		86. З обсягу обставин, встановлених у цій справі судами попередніх інстанцій, слідує, що стягувачі не оскаржували в установленому порядку постанови державного виконавця про повернення виконавчих документів стягувачам без виконання від 19.04.2004, повторно до виконання виконавчі листи у визначений строк не звертали. 
		87. За наведених обставин не має підстав вважати, що означене виконавче провадження завершене незаконно за відсутності підстав, передбачених статтею 40 Закону № 606-XIV.
		88. Варто зауважити, що необхідною умовою для відшкодування шкоди, завданої невиконанням рішення суду, є наявність у боржника майна, присудженого до передачі за рішенням, чи достатнього для звернення та сплати присудженої суми, на момент відкриття чи перебігу виконавчого провадження.
		89. За обставинами цієї справи на виконання вироку суду в частині конфіскації майна 06.04.1998 Калуським міським судом проведено перевірку майнового стану боржника та встановлено, що майно, на яке можна звернути стягнення, у         ОСОБА_4 відсутнє, як не встановлено наявності такого майна і державною виконавчою службою в ході виконавчого провадження.
		90. У цій справі позивачі вважають, що держава в особі органів державної виконавчої служби, допустивши певні процедурні порушення під час виконання рішення суду, які полягають у невчиненні нею всіх, передбачених законодавством, дій, спрямованих на виявлення матеріальних цінностей боржника, завдала їм матеріальної шкоди, суть якої полягає у неотриманні коштів, які підлягали стягненню в порядку примусового виконання судових рішень, ухвалених на їх користь, котрі вони мали би отримати за звичайних умов у разі здійснення належного контролю за виконанням рішень судів з боку держави і через таку проявлену бездіяльність вважають, що остання повинна перекласти на себе обов`язок з відшкодування присуджених їм за рішеннями суду коштів та інших втрат, яких вони зазнали за цей тривалий проміжок часу.
		91. Розмір збитків, які позивачі просили стягнути з органів державної виконавчої служби, є сумою, що підлягає стягненню в порядку примусового виконання судових рішень, ухвалених на їх користь, а тому ці кошти не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.
		92. У постанові Верховного Суду від 16.03.2020 у справі № 613/814/16-ц сформовано висновок про те, що сам факт тривалого невиконання судового рішення не може бути підставою для безспірного стягнення збитків у вигляді стягнення нестягнутої за рішенням суду суми.
		93. У постановах Верховного Суду від 28.10.2020 у справі № 904/3667/19 та від 02.09.2020 у справі № 910/15758/19 визначено, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості заявлених вимог покладається на позивача, який має надати докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто заподіяв шкоду, та причинного зв`язку такої поведінки із заподіяною шкодою. Для настання цивільно-правової відповідальності відповідача за заподіяння матеріальної шкоди позивачеві необхідно довести наявність усієї сукупності вищезазначених умов, які необхідні для відшкодування шкоди за правилами статей 1173, 1174 ЦК України, тоді як відсутність хоча б однієї з цих умов виключає настання відповідальності.
		94. У постанові від 20.03.2019 у справі № 918/203/18 Верховний Суд сформував висновок про те, що саме лише задоволення скарг на дії органу державної виконавчої служби не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями посадових осіб органів державної виконавчої служби та заподіяною шкодою. Причинний зв`язок, як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяння збитків, між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди. Зокрема, доведенню підлягає, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки.
		95. При вирішенні спору про відшкодування шкоди у порядку статей 1173, 1174 ЦК України необхідно враховувати, що саме протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) відповідного органу чи його посадової особи є причиною завданої шкоди. Отже, між діями чи бездіяльністю та шкодою має бути прямий причинний зв`язок. За його наявності збитки підлягають відшкодуванню. За відсутності такого зв`язку збитки не відшкодовуються.
		96. Подібні висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 25.04.2018 у справі № 909/885/16, від 28.09.2022 у справі № 761/18174/15, від 23.12.2019 у справі № 752/4100/17, від 12.03.2020 у справі № 757/74887/17-ц, від 29.04.2021 справа № 405/500/18, від 30.06.2022 у справі № 757/58703/18-ц, від 16.11.2022 у справі № 757/29997/15-ц, від 01.02.2023 у справі № 759/14039/19 та багатьох інших.
		97. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в частині відшкодування майнової шкоди у справі, що розглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що факт тривалого невиконання рішення суду, на який посилається позивач, як на підставу задоволення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між несвоєчасним виконанням рішення, яке набрало законної сили, та завданою шкодою.
		98. Матеріали справи не дають чіткого уявлення (розуміння) того чи послідовне вчинення усіх належних від державного виконавця дій в межах його компетенції могло б беззаперечно призвести до виконання рішення за цивільним позовом в рамках кримінальної справи, з урахуванням тієї обставини, що у боржника (засудженого) за весь цей час не було виявлено майна у необхідному обсязі для задоволення вимог позивачів (потерпілих). В матеріалах справи відсутні докази, що боржник в означеному виконавчому провадженні мав хоч якесь майно, на яке з вини державного виконавця не звернуто стягнення. 
		99. На підставі наведеного Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, оскільки сам по собі факт визнання незаконними дій (бездіяльності) державного виконавця щодо ненаправлення постанов про відкриття виконавчого провадження боржнику та стягувачам та вчинення виконавчих дій, направлених на примусове виконання виконавчих листів, не свідчить про завдання позивачам шкоди та про наявність підстав для її відшкодування. Інших доказів того, що саме неправомірні дії чи бездіяльність державного виконавця призвели до неможливості виконання рішення суду позивачами не надано.
		100. Не спростовують такі висновки і доводи позивачів з покликанням на позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні по справах «Гаращенко проти України» та «Шапкіна проти України», позаяк за обставинами цих справ правовідносини стосувалися невиконання рішень судів у справах про стягнення з державного бюджету коштів, присуджених заявникам національними судами з органів державної виконавчої служби за невжиття заходів для примусового виконання рішень національних судів про стягнення боргу з приватних осіб.
		101. Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась у пілотному рішенні ЄСПЛ проти України у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15.10.2009 (заява № 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.
		102. У пункті 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі «Ромашов проти України», №67534/01, від 27.07.2004; у справі «Дубенко проти України», №74221/01, від 11.01.2005; та у справі «Козачек проти України», № 29508/04, від 07.12.2006).
		103. За усталеною позицією ЄСПЛ держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (рішення у справі «Шмалько проти України», № 60750/00, від 20.07.2004). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України», №    29439/02, від 26.04.2005, і у справі «Крищук проти України», № 1811/06, від 19.02.2009).
		104. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, необхідно врахувати, що за обставинами цієї справи заявники звернулися до суду про відшкодування з органів державної виконавчої служби шкоди, суть якої полягає у неотриманні коштів, які підлягали стягненню в порядку примусового виконання судових рішень, ухвалених на їх користь, від засудженого ОСОБА_4 , злочином якого і було завдано заявникам дійсну та реальну шкоду, однак не були з нього стягнуті через неплатоспроможність останнього.
		105. Компенсація шкоди державою не має розглядатися як майнова відповідальність, перекладена з особи, яка скоїла злочин, на державу, так як держава безпосередньо не наносила особі чи майну шкоду, з чого випливає, що зобов`язання з відшкодування шкоди державою потерпілому не можна розглядати як спеціальний делікт, тим більше, якщо виконати рішення судів про стягнення коштів об`єктивно неможливо через відсутність у боржника майна.
		106. Суд нагадує, що в провадженні органів державної виконавчої служби означене виконавче провадження не перебуває з 19.04.2004, оскільки є завершеним шляхом повернення виконавчих документів стягувачам на підставі статті 40 Закону №606-XIV (у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними), а заявниками відповідні постанови державного виконавця не оскаржувалися в установленому законом порядку та повторно не пред`являлися у визначений строк. 
		107. З огляду на викладене покликання скаржників на вищевказані рішення ЄСПЛ щодо невиконання остаточних рішень проти держави є нерелевантними до обставин цієї справи.
		108. Суд відхиляє доводи касаційної скарги за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, сформульованих Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 та Верховним Судом у постановах від 11.02.2020 у справі        № 0940/2394/18, від 22.01.2020 у справі № 560/798/16-а, від 09.09.2021 у справі        № 160/11585/19, від 18.06.2021 у справі № 812/1926/17 та постанови від 04.06.2021 у справі № 160/2734/20 щодо застосування статті 2, частини четвертої статті 9, статей 73, 77, 242, 244, 308 КАС України, у зв`язку з тим, що, на переконання касаторів судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки обставинам унеможливлення виконання вищевказаного вироку суду, що, на їх думку, призвело до безпідставної відмови у задоволенні вимог позивачів про відшкодування майнової шкоди та ненадання ефективного засобу правового захисту за умов триваючого правопорушення, виходячи з такого.
		109. Умовою для перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
		110. Невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду (висловленому за наслідками розгляду (іншої) справи у касаційному порядку) матиме місце тоді, коли суд (суди) попередніх інстанцій, розглядаючи справу за схожих предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права по-іншому, аніж це роз`яснив суд касаційної інстанції (в іншій подібній справі).
		111. При цьому необхідно виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
		112. Обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності не можна визнати як подібність правовідносин.
		113. Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом встановлених обставин у кожній конкретній справі окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
		114. Тож, дослідивши зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності з урахуванням обставин кожної зазначеної справи, колегія суддів дійшла висновку про помилковість доводів касаційної скарги в частині посилань на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду у вищевказаних справах, оскільки вони не можуть слугувати прикладом (не)правильного застосування норм матеріального права через неподібність правовідносин.
		115. За наведених обставин Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення майнової шкоди, однак вважає за необхідне змінити мотивувальну частину постанови суду цієї інстанції щодо підстав відмови у задоволенні позовних вимог в означеній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. 
		116. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги в частині незгоди заявників із розміром присудженої їм моральної шкоди, завданої визнаною судом протиправною бездіяльністю органів державної виконавчої служби, Суд виходить із такого.
		117. ЄСПЛ неодноразово повторював у своїй практиці, що відповідальність держави за виконання рішення суду проти приватної особи поширюється тільки на залучення державних установ у виконавче провадження. Відповідальність держави припиняється як тільки суд закриває виконавче провадження на підставі національного законодавства («Шестаков проти Росії», № 48757/99, ухвала щодо прийнятності від 18.06.2002).
		118. ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, та рішення у справі «Вассерман проти Росії», № 21071/05, п. 50). 
		119. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.
		120. Суд нагадує, що в частині визнання протиправною бездіяльності органів державної виконавчої служби, так само як і в частині наявності підстав у зв`язку з цим для присудження на користь заявників моральної шкоди, рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються у цьому касаційному провадженні.
		121. Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до незгоди із розміром моральної шкоди, визначеної судами попередніх інстанцій, який, на погляд касаторів, є неадекватним.
		122. Суд вважає необґрунтованими доводи касаторів про те, що розмір моральної шкоди має бути обрахований за прикладом ЄСПЛ з покликанням на рішення, у яких ця міжнародна інституція визначала розмір справедливої сатисфакції у справах про тривале невиконання рішень, винесених на користь заявників, та встановлювала порушення статті 13 Конвенції через відсутність у заявників ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.
		123. Суд наголошує на тому, що таке відшкодування моральної шкоди обґрунтовується у рішеннях ЄСПЛ саме відсутністю ефективного національного засобу захисту.
		124. У зв`язку з наведеним, Суд зазначає, що в межах розгляду даної справи, права позивачів, які були порушені бездіяльністю відповідачів було відновлено шляхом відшкодування моральної шкоди, розмір якої визначено судом за критеріями, що мають істотне значення та відносяться до характеру порушень і обставин справи, що є юридичним захистом прав позивача національним судом України, а не міжнародною судовою установою, яка захищає такі права у разі неотримання особою ефективного національного засобу юридичного захисту.
		125. Суд не бачить підстав, стверджувати, що присуджений судом апеляційної інстанції розмір моральної шкоди у сумі по 30000 грн кожному, є неадекватним.
		126. Реагуючи на доводи касаційної скарги в частині стверджуваних скаржниками порушень судом першої інстанції норм процесуального права, Верховний Суд констатує, що рішення суду першої інстанції скасоване повністю судом апеляційної інстанції із постановленням нового рішення.
		127. Підсумовуючи наведене, Суд констатує, що доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття цього касаційного провадження не знайшли свого підтвердження в ході касаційного розгляду.
		128. В іншій частині доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки встановлених судами попередніїх інстанцій обставин та досліджених ним доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України.
		129. За таких обставин, ураховуючи приписи частини першої статті 351 КАС України, Верховний Суд уважає за необхідне змінити мотивувальну частину постанови суду апеляційної інстанції, виклавши її у редакції цієї постанови.
		130.  В неоскаржуваній частині, що не перевіряється Верховним Судом у межах цього касаційного провадження, рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до правил статті 350 КАС України підлягають залишенню без змін.
		131. З огляду на результат касаційного розгляду в зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 341, 345, 359, 351, 356 КАС України, Верховний Суд 
		ПОСТАНОВИВ:
		1. Касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , задовольнити частково.
		2. Змінити мотивувальну частину постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року, виклавши її у редакції цієї постанови, в іншій частині постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2021 року у справі № 0907/2-а-3/2011 залишити без змін. 
		Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
		 
		 
		 
		СуддіЛ.О. Єресько В.М. Соколов  А.Г. Загороднюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...