Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 440/6875/24 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 20.12.2024. Зареєстровано: 21.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 24.12.2024.
Дата набрання законної сили: 20.12.2024
Номер судового провадження: К/990/36888/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		20 грудня 2024 року 
		м. Київ
		справа № 440/6875/24
		адміністративне провадження № К/990/36888/24  
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача Соколова В.М.,
		суддів: Загороднюка А.Г.,  Єресько Л.О., 
		розглянувши в порядку письмового провадження за наявними матеріалами у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 440/6875/24
		за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито
		за касаційною скаргою Дзундзи Юрія Романовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року (суддя Клочко К.І.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2024 року (головуючий суддя - Бегунц А.О., судді: Мельнікова Л.В., Курило Л.В.),
		УСТАНОВИВ: 
		І. Короткий зміст позовних вимог
		У червні 2024 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - В/ч НОМЕР_1 , відповідач), у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати йому компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по день фактичної виплати та зобов`язання виплатити таку компенсацію.
		ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
		Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 17 червня 2024 року позовну заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення її недоліків шляхом надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду та доказів поважності причин його пропуску із заявленими позовними вимогами.
		Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року заяву представника ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до адміністративного суду залишено без задоволення; визнано неповажними підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду, викладені позивачем у заяві про поновлення строку звернення до суду; позовну заяву повернуто позивачу.
		Вказану ухвалу судом першої інстанції постановлено з тих підстав, що обставини, які зумовили звернення позивача до суду з цим позовом виникли з 01 жовтня 2022 року (першого дня наступного місяця після отримання заборгованості 31 серпня 2022 року на виконання рішення суду № 440/8064/21 від 24 вересня 2021 року). Однак, позивач звернувся до адміністративного суду з цим позовом лише 09 червня 2024 року, що підтверджується штампом поштової організації, тобто після спливу шестимісячного строку звернення до суду з позовом. Водночас, у заяві про поновлення строку позивачем не наведено достатніх та переконливих аргументів на підтвердження наявності об`єктивних, непереборних та істотних перешкод для звернення до суду протягом встановленого законом строку. Таким чином, позивач вимоги ухвали суду про залишення позовної заяви без руху у встановлений строк не виконав, недоліки позовної заяви не усунув.
		Повертаючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції застосував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20, про застосування шестимісячного строку звернення до суду, пропущення якого тягне за собою наслідки передбачені статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
		Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року у справі № 440/6875/24 змінено в частині мотивів прийняття шляхом викладення в редакції цієї постанови.
		Суд апеляційної інстанції погодився з позицією Полтавського окружного адміністративного суду про повернення позовної заяви ОСОБА_1 з підстав пропуску строку звернення до адміністративного суд з цим позовом. Разом із тим, апеляційний суд констатував неправильне застосування судом норм права, що регулюють спірні правовідносини. Зокрема, суд апеляційної інстанції зазначив, що у КАС України відсутні норми, які регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю. 
		Другий апеляційний адміністративний суд виходив із того, що на момент звільнення позивача зі служби (04 грудня 2017 року) частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) діяла у редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком, а на момент виплати заборгованості індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 04 грудня 2017 року (31 серпня 2022 року), частина друга статті 233 КЗпП діяла у редакції Закону № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, та встановлював тримісячний строк звернення до суду.
		Позивач звернувся до суду з цим позовом лише 09 червня 2024 року. Тобто, як на момент виплати індексації грошового забезпечення, невчасне нарахування якої дає право позивачу на отримання компенсації, так і на момент звернення до суду, строк подання позову був обмежений тримісячним строком. Між тим, карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, яким продовжено строк, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину, закінчився 30 червня 2023 року. Відтак, відлік строку звернення до суду за захистом прав на отримання компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення, розпочався з 01 липня 2023 року, та кінцевою датою звернення до суду є 02 жовтня 2023 року.
		За вказаних мотивів апеляційний суд дійшов висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду, визначеного приписами статті 233 КЗпП.
		ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
		Не погодившись з ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року та постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2024 року, позивач через свого представника Дзундзу Юрія Романовича звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду.
		У касаційній скарзі представник позивача посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та просить скасувати вказані судові рішення, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
		На обґрунтування вимог касаційної скарги зазначено, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували статтю 233 КЗпП, що призвело до безпідставного повернення позовної заяви. Зокрема, суди застосували редакцію статті 233 КЗпП, яка набрала чинності після 19 липня 2022 року, хоча ця редакція не може бути використана для минулих періодів.
		За позицією скаржника, компенсація втрати частини доходу проводиться виключно за період невиплати грошового доходу і день виплати доходу не змінює та не впливає на період, за який буде здійснюватися виплата компенсації втрати частини доходу, такий день необхідний виключно для обчислення величини приросту споживчих цін. Право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
		Касатор стверджує, що оскільки законодавство не має зворотної сили в час, то в межах даної справи підлягали врахуванню норми статті 233 КЗпП у редакції до 19 липня 2022 року.
		У касаційній скарзі представник позивача посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену в постановах від 06 березня 2024 у справі №600/5050/23-а, від 06 квітня 2023 у справі № 260/3564/22, від 19 січня 2023 у справі № 460/17052/21, від 25 квітня 2023 у справі № 380/15245/22, від 08 серпня 2024 року у справі № 380/29686/23, яка стосується безпосередньо компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення.
		Ухвалою від 16 жовтня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
		В/ч НОМЕР_1 подала відзив, у якому просить касаційну скаргу Дзундзи Юрія Романовича, подану в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.
		У зв`язку з перебуванням у відпустці члена судової колегії - судді Білак М.В., протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено новий склад суду: головуючий суддя Соколов В.М., судді Загороднюк  А.Г., Єресько Л.О.
		Ухвалою від 19 грудня 2024 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
		IV. Джерела права й акти їхнього застосування. Позиція Верховного Суду
		Касаційне провадження у цій справі відкрите з метою перевірки обґрунтованості доводів касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права при постановленні судом першої інстанції ухвали про повернення позовної заяви, яка залишена в силі постановою апеляційної інстанції зі зміною мотивувальної частини.
		Спірним є питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду з цим позовом.
		Як слідує з ухвали про повернення позовної заяви, під час її прийняття окружний суд застосував приписи частини другої статті 122 КАС України, якою передбачено шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
		Суд апеляційної інстанції, у свою чергу, керувався положеннями статті 233 КЗпП, яка встановлює тримісячний строк звернення до суду з позовом про стягнення належної працівнику заробітної плати.
		Втім, як окружний суд, так і суд апеляційної інстанції дійшли висновку, що позивач пропустив строк звернення до адміністративного суду.
		Однак у касаційній скарзі представник позивача наполягає на тому, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми частини другої статті 122 КАС України, адже в позові заявлені вимоги про виплату компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення, яка за своєю суттю прирівнюється до заробітної плати, звернення до суду з якими відповідно до статті 233 КЗпП не обмежується будь-яким строком.
		Перевіривши обґрунтованість касаційної скарги та правильність застосування судами норм права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
		У розумінні частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
		Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР), яка складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
		Основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
		Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
		Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
		Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 108/95-ВР в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.
		Індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці працівникам у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів (стаття 1, частина перша статті 5 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХII «Про індексацію грошових доходів населення»).
		Відповідно до частини першої статті 34 Закону № 108/95-ВР компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
		Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення) (частина перша, друга статті 2 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»).
		На основі наведеного можна зробити висновок, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати.
		На належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013.
		Так, у вказаному Рішенні Конституційний Суд України виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов`язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП, статей 33, 34 Закону № 108/95-ВР такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати.
		У пункті 2.2 цього Рішення Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
		Отже кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків виплати індексації є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника.
		З уваги на це спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, стосується заробітної плати військовослужбовця.
		Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах від 05 травня 2022 року у справі № 380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі №560/11895/23 та від 14 грудня 2023 року у справі №600/4606/23-а.
		За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
		Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
		Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
		Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП, зокрема частиною другою цієї статті.
		Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП (у редакції до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у Рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013.
		Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
		Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-IX; набрав чинності з 19 липня 2022 року) частини першу і другу статті 233 КЗпП викладено в такій редакції:
		«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
		Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
		Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
		Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
		Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
		У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
		Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
		Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
		Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).
		Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі «Kopecky проти Словаччини» від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).
		Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
		Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
		При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП у редакції Закону №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, від 06 квітня 2023 у справі № 260/3564/22, від 19 січня 2023 у справі № 460/17052/21, від 25 квітня 2023 у справі № 380/15245/22, від 06 березня 2024 у справі № 600/5050/23-а від 08 серпня 2024 року у справі № 380/29686/23.
		У постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду також сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов`язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року  зазначила, що застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		Суд уважає цей висновок застосовним й до спірних правовідносин.
		На звільнення позивача з військової служби (04 грудня 2017 року) частина друга статті 233 КЗпП діяла у редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
		З огляду на це судом апеляційної інстанції при вирішення питання дотримання строку звернення до адміністративного суду помилково застосовано частину другу статті 233 КЗпП у редакції Закону № 2352-IX.
		Окрім того, як слідує з оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції пов`язує початок відліку тримісячного строку з моментом фактичної виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 04 грудня 2017 року на виконання рішення у справі № 440/8064/21. Зокрема судом вказано, що оскільки виплату індексації позивачу здійснено 31 серпня 2022 року, то останнім днем звернення до суду з даним позовом є 02 жовтня 2023 року. Тобто тримісячний строк розпочався з 01 липня 2023 року - з наступного дня після відміни дії карантину в Україні.
		Разом із тим, колегія суддів критично оцінює такі міркування апеляційного суду, оскільки Верховний Суд у постановах від 22 червня 2018 року у справі №810/1092/17, 28 листопада 2019 року у справі №803/1937/17, від 13 січня 2020 року у справі № 803/203/17, від 13 березня 2020 року у справі №803/1565/17, від 27 квітня 2020 року у справі №803/1314/17, від 29 жовтня 2020 року у справі №280/729/19, від 29 квітня 2021 року у справі № 240/6583/20, від 29 березня 2023 року у справі № 120/9475/21-а сформулював правову позицію, яка є усталеною та відповідно до якої право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені. Нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи та пов`язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
		З уваги на це колегія суддів уважає застосований судом апеляційної інстанції підхід неправильним, адже день фактичної виплати грошового доходу не впливає на період за який буде здійснюватися виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.
		Підсумовуючи наведене колегія суддів констатує, що суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про дотримання позивачем строку звернення до суду правильно застосував норми КЗпП, а не КАС України, як це зробив окружний суд. Однак, застосування апеляційним судом редакції статті 233 КЗпП, яка не поширюється на події, які мали місце до 19 липня 2022 року, призвело до помилкового висновку про пропущення позивачем строку звернення до суду з цим позовом. 
		Ураховуючи, що строк звернення працівника до суду є складовою механізму реалізації права на судовий захист та є належною гарантією забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що позивач за цих обставин не може бути позбавлений права на судовий захист.
		Згідно з пунктом 2 частини першої  статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу для продовження розгляду. 
		Відповідно до частини першої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. 
		На основі зазначеного Верховний Суд уважає за необхідне скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Дзундзи Юрія Романовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.
		Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 01 липня 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2024 року у справі № 440/6875/24 скасувати.
		Справу № 440/6875/24 направити до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
		 
		СуддіВ.М. Соколов А.Г. Загороднюк                                                                                          Л.О. Єресько

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...