Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 640/494/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; страхування, з них; позики, кредиту, банківського вкладу, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 24.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 25.12.2024.
Дата набрання законної сили: 18.12.2024
Номер судового провадження: 61-15537ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА                                                            
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                                                    
		 
		18 грудня 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 640/494/18
		провадження № 61-15537св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Червинської М. Є.,
		суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), 
		Тітова М. Ю.,
		 
		учасники справи:
		позивач - Акціонерне товариство «Мегабанк»,
		відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		 
		позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
		відповідач за зустрічним позовом - Акціонерне товариство «Мегабанк»,
		треті особи за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Мегабанк» Білої Ірини Володимирівни на рішення Київського районного суду м. Харкова від 
		05 листопада 2020 року у складі судді Лях М. Ю. та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У січні 2018 року Публічне акціонерне товариство «Мегабанк» (далі - 
		ПАТ «Мегабанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Мегабанк» (далі - АТ «Мегабанк»), звернулось до суду з позовом до 
		ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором.
		 
		Позов мотивований тим, що 21 червня 2017 року між ОСОБА_1 
		і АТ «Мегабанк» укладено кредитний договір № 15П/2017, згідно з умовами якого ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 167 000,00 грн на строк до 
		20 червня 2021 року зі сплатою 16 % річних за користування кредитом, що нараховується на суму заборгованості. 
		 
		Зазначало, що з 01 липня 2017 року ОСОБА_1 порушує строки сплати платежів за кредитом. Станом на 01 грудня 2017 року загальна заборгованість за кредитом становить 131 488,10 грн. Всього сума нарахованих процентів за період з 01 липня 2017 року до 30 листопада 
		2017 року включно становить 8 958,32 грн, що складається з суми прострочених процентів за період з 01 липня 2017 року до 31 жовтня 
		2017 року включно - 7 205,15 грн, суми нарахованих та несплачених процентів за період з 01 листопада 2017 року до 30 листопада 2017 року включно - 1 753,17 грн. За несвоєчасну сплату процентів, передбачених кредитним договором, сума штрафу, нарахованого відповідно до умов кредитного договору, станом на 01 грудня 2017 року становить 720,52 грн. 
		 
		Крім того, відповідно до пункту 3.2.3 кредитного договору ОСОБА_1 зобов`язалась у день підписання договору і не менше ніж на строк його дії застрахувати своє життя на користь АТ «Мегабанк», однак не виконала зазначені вимоги, у зв`язку з чим позивач нарахував штраф 
		у розмірі 16 700,00 грн.
		 
		На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором 07 липня 2017 року між АТ «Мегабанк» і ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , 
		з кожним окремо, укладено договори поруки, за якими поручителі зобов?язались нести солідарну відповідальність за невиконання ОСОБА_1 зобов?язань за кредитним договором.
		 
		АТ «Мегабанк» просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором від 21 червня 2017 року № 15П/2017, яка станом на 01 грудня 2017 року становить 157 866,94 грн та складається із: суми залишку заборгованості за кредитом у розмірі 131 488,10 грн, суми залишку нарахованих та несплачених відсотків за період з 01 липня 2017 року до 
		30 листопада 2017 року включно у розмірі 8 958,32 грн, суми штрафу, нарахованого відповідно до пункту 6.2 кредитного договору, - 17 420,52 грн. Стягнути з ОСОБА_2 як солідарного боржника із ОСОБА_1 за договором поруки від 07 липня 2017 року на свою користь заборгованість за кредитним договором від 21 червня 2017 року № 15П/2017, яка станом на 
		01 грудня 2017 року становить 157 866,94 грн, та складається з: суми залишку заборгованості за кредитом у розмірі 131 488,10 грн, суми залишку нарахованих та несплачених відсотків за період з 01 липня 2017 року до 
		30 листопада 2017 року включно у розмірі 8 958,32 грн, суми штрафу, нарахованого відповідно до пункту 6.2 кредитного договору, - 17 420,52 грн. Стягнути з ОСОБА_3 як солідарного боржника із ОСОБА_1 за договором поруки від 07 липня 2017 року на свою користь заборгованість за кредитним договором від 21 червня 2017 року № 15П/2017, яка станом на 
		01 грудня 2017 року становить 157 866,94 грн та складається з: суми залишку заборгованості за кредитом у розмірі 131 488,10 грн, суми залишку нарахованих та несплачених відсотків за період з 01 липня 2017 року до
		30 листопада 2017 року включно у розмірі 8 958,32 грн, суми штрафу, нарахованого відповідно до пункту 6.2 кредитного договору, - 17 420,52 грн.
		 
		У травні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ «Мегабанк», який у подальшому уточнив, треті особи: ОСОБА_1 , 
		ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору поруки.
		 
		Позов мотивований тим, що договір поруки від 07 липня 2017 року був укладений під впливом обману з боку представників банку, а також під впливом психічного насильства, застосованого до нього працівниками банку. Ні договором, ні законом не передбачено забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 21 червня 2017 року № 15П/2017, який укладено між АТ «Мегабанк» і ОСОБА_1 , жодним із видів забезпечення, передбачених частиною першою статті 548 ЦК України. Згідно 
		з пунктом 2.10 розділу 2 вказаного кредитного договору «Умови та порядок надання кредиту» «зобов`язання клієнта за договором забезпечується (вид забезпечення)/не забезпечується» відповідає умові «Не забезпечується». ОСОБА_2 зазначав, що в момент підписання ним договору поруки працівники АТ «Мегабанк» не повідомили йому, що ОСОБА_1 вже порушила умови кредитного договору. АТ «Мегабанк» не надало до суду доказів виконання ним вимог статей 9, 13 Закону України «Про споживче кредитування» при укладенні кредитного договору від 21 червня 2017 року 
		№ 15П/2017. Договір поруки був укладений за місцем роботи поручителя, що, 
		у свою чергу, суперечить вимогам частини першої статті 647 ЦК України.
		 
		ОСОБА_2 просив визнати договір поруки, укладений 07 липня 2017 року між ним і АТ «Мегабанк», недійсним.
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2020 року позовні вимоги АТ «Мегабанк» задоволено частково.
		 
		Стягнено солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь АТ «Мегабанк» заборгованість за кредитним договором від 21 червня 2017 року № 15П/2017, яка станом на 01 грудня 2017 року становить 157 866,94 грн, та складається 
		із: суми залишку заборгованості за кредитом в розмірі 131 488,10 грн, суми залишку нарахованих та несплачених відсотків за період з 01 липня 2017 року до 30 листопада 2017 року включно в розмірі 8 958,32 грн, суми штрафу, нарахованого відповідно до пункту 6.2 кредитного договору, - 17 420,52 грн. 
		 
		В задоволені іншої частини позовних вимог АТ «Мегабанк» відмовлено.
		 
		Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
		 
		Визнано недійсним договір поруки, укладений 07 липня 2017 року між 
		АТ «Мегабанк» і ОСОБА_2 .
		 
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Частково задовольняючи позовні вимоги АТ «Мегабанк» та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції зробив висновок про те, що ОСОБА_1 неналежно виконувала свої зобов?язання за кредитним договором, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню в солідарному порядку з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 . Суд також встановив наявність правових підстав для задоволення зустрічної позовної заяви, оскільки дійшов висновку про укладення спірного договору поруки під впливом психічного насильства та обману, а текст договору не містить розгорнутої інформації про кредитні зобов?язання ОСОБА_1 .
		 
		Врахувавши задоволення зустрічної позовної заяви, суд відмовив 
		у задоволенні позову банку в частині вимог до ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором.
		 
		Постановою Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року апеляційну скаргу АТ «Мегабанк» залишено без задоволення.
		 
		Рішення Київського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2020 року залишено без змін.
		 
		Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився 
		з висновком суду першої інстанції.
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
		 
		31 жовтня 2023 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Мегабанк» Біла І. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог АТ «Мегабанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 до АТ «Мегабанк» про визнання недійсним договору поруки й ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги АТ «Мегабанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задовольнити, а в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до АТ «Мегабанк» про визнання недійсним договору поруки відмовити.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 обрав неналежний спосіб захисту, оскільки в разі оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору в мотивувальній частині судового рішення. ОСОБА_2 не надав доказів застосування до нього психічного тиску 
		з боку представників банку чи третіх осіб при укладенні договору поруки та навмисного введення його в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину, що унеможливлює визнання договору поруки недійсним.
		 
		Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає те, що суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених 
		у постановах Верховного Суду від 03 лютого 2022 року у справі 
		№ 758/10335/16-ц, провадження № 61-17055св21, від 31 березня 2021 року 
		у справі № 910/18600/19, від 26 листопада 2020 року у справі № 910/18618/19, від 01 грудня 2020 року у справі № 910/18423/19, від 02 грудня 2020 року 
		у справі № 910/18056/19, від 09 грудня 2020 року у справі № 910/18310/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 910/18599/19, від 23 грудня 2020 року у справі № 910/18023/19, від 16 березня 2021 року у справі № 910/17988/19, від 
		16 березня 2021 року у справі № 910/18603/19, від 29 травня 2023 року 
		у справі № 756/10782/19, провадження № 61-2156св23, від 11 січня 2020 року у справі № 761/22687/17, провадження № 61-6502св19, від 04 червня 
		2019 року у справі № 3911/1171/18, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, провадження 
		№ 12-173гс18, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, провадження № 14-67цс20, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, у постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року 
		у справі № 3-11гс14.
		 
		Доводи інших учасників справи
		 
		Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
		 
		Рух касаційної скарги та матеріалів справи
		 
		Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 жовтня 2023 року касаційну скаргу передано судді-доповідачу 
		Олійник А. С.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Кіровського районного суду м. Дніпропетровська.
		 
		21 травня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
		 
		Згідно з протоколами повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 жовтня 2024 року касаційну скаргу і матеріали справи 
		№ 640/494/18 передано судді-доповідачу Коротуну В. М.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 29 листопада 2024 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		 
		 
		ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ 
		 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, 
		є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи 
		у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Рішення Київського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2020 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року оскаржуються в частині позовних вимог АТ «Мегабанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до АТ «Мегабанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору поруки.
		 
		В іншій частині рішення Київського районного суду м. Харкова від 
		05 листопада 2020 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 
		04 жовтня 2023 року не оскаржуються, а тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не переглядаються.
		 
		Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволеннюз таких підстав.
		 
		 
		 
		 
		 
		Фактичні обставини справи 
		 
		21 червня 2017 року між ПАТ «Мегабанк», правонаступником якого 
		є АТ «Мегабанк», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 15П/2017, за умовами якого ОСОБА_1 надано кредитні кошти в розмірі 167 000,00 грн на споживчі цілі строком до 20 червня 2021 року зі сплатою 16 % річних за користування кредитом, що нараховується на суму заборгованості.
		 
		Згідно з графіком платежів (додаток 1) ОСОБА_1 повинна була розпочати сплачувати щомісячні платежі в рахунок погашення кредиту з 25 липня 
		2017 року, однак порушила строки сплати платежів за кредитом.
		 
		З метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором 07 липня 2017 року між ПАТ «Мегабанк» і ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з кожним окремо, були укладені договори поруки, за умовами яких ОСОБА_2 і ОСОБА_3 (кожний окремо) поручилися перед банком за виконання ОСОБА_1 у повному обсязі усіх її обов`язків, що виникли 
		з кредитного договору від 21 червня 2017 року № 15П/2017 та за будь-якими додатковими угодами до нього, що укладені та/або будуть укладені 
		у майбутньому.
		 
		ОСОБА_2 і ОСОБА_3 поручилися перед банком за виконання 
		ОСОБА_1 будь-якого збільшення зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором і надають згоду на будь-яку зміну умов кредитного договору, 
		в тому числі тих, які можуть призвести до збільшення обсягу його відповідальності та не потребує внесення додаткових змін до цього договору.
		 
		ОСОБА_2 і ОСОБА_3 поручилися перед банком за виконання зобов`язань за кредитним договором у разі переведення боргу за кредитним договором на іншу особу або в разі смерті ОСОБА_1 .
		 
		Відповідно до пунктів 3.1 і 3.2 договорів поруки ОСОБА_2 
		і ОСОБА_3 відповідають перед позивачем за порушення зобов`язання ОСОБА_1 як солідарні боржники. Відповідають перед банком у тому 
		ж обсязі, що і ОСОБА_1 , включаючи сплату основного боргу за кредитом, процентів, неустойки, комісійних винагород, відшкодування збитків, в тому числі у разі будь-якого їх збільшення згідно з умовами кредитного договору.
		 
		Станом на 01 грудня 2017 року загальна сума заборгованості відповідачів за кредитним договором від 21 червня 2017 року № 5П/2017 становить 
		157 866,94 грн та складається з: суми залишку заборгованості за кредитом 
		у розмірі 131 488,10 грн; суми залишку нарахованих та несплачених відсотків за період з 01 липня 2017 року до 30 листопада 2017 року включно у розмірі 
		8 958,32 грн; суми штрафу, нарахованого відповідно до пункту 6.2 кредитного договору, у розмірі 17 420,52 грн. 
		 
		ПАТ «Мегабанк» зверталося до відповідачів з вимогами щодо погашення заборгованості за кредитним договором. При цьому ОСОБА_1 
		і ОСОБА_3 отримали вказані вимоги банку 25 листопада 2017 року. На адресу ОСОБА_2 23 листопада 2017 року надсилалася вимога, яка була повернена у зв`язку із закінченням терміну зберігання. 
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Оскаржуване судове рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.
		 
		Відмовлячи в задоволенні позовних вимог АТ «Мегабанк» до ОСОБА_2 про солідарне стягнення кредитної заборгованості та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до АТ «Мегабанк» про визнання договору поруки недійсним, апеляційний суд, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, зробив висновки про наявність правових підстав для задоволення зустрічної позовної заяви, оскільки спірний договір поруки укладений під впливом психічного насильства та обману, а текст договору не містить розгорнутої інформації про кредитні зобов?язання ОСОБА_1 .
		 
		Проте колегія суддів не може погодитися з таким висновком апеляційного суду.
		 
		Надаючи оцінку заявленим позовним вимогам в межах доводів та вимог касаційної скарги, Верховний Суд враховує таке.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.
		 
		Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
		 
		За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
		 
		У частині першій статті 626 ЦК України передбачено, що договором 
		є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		 
		Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		 
		Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін
		і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір 
		є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		 
		Згідно з частинами першою - третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним 
		і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 
		 
		Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). 
		 
		У статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину 
		є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 
		 
		Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі). 
		 
		У ЦК України закріплений підхід, коли оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки тоді, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. 
		 
		Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). 
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зазначено, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. 
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року 
		у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. 
		 
		Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац другий частини першої статті 229 ЦК України). 
		 
		Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; 
		по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. 
		 
		На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. 
		 
		Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так 
		і через інших осіб за домовленістю. 
		 
		Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 293/780/18 (провадження 
		№ 61-10328св19), від 28 квітня 2020 року у справі № 263/16688/17 (провадження № 61-16584св19), від 02 жовтня 2019 року у справі 
		№ 140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18), від 17 лютого 2022 року 
		у справі № 307/3807/19 (провадження № 61-19275св21), від 01 листопада 2023 року у справі № 317/2213/21 (провадження № 61-10790св23). 
		 
		У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі 
		№ 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».
		 
		Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати 
		у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
		 
		Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинно виражатися 
		в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, а не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.
		 
		Для визнання правочину недійсним позивач має довести такі обставини: 
		1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 
		2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
		 
		При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
		 
		Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов`язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише встановити, що він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину.
		 
		Такі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 601/1083/16 (провадження № 61-1182св20), від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц (провадження № 61-6131св20), від 27 березня 
		2019 року у справі № 907/113/18, від 30 червня 2021 року у справі 
		№ 556/2085/19 (провадження № 61-7687св21).
		 
		У постанові Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 484/3809/16 зроблено висновок, що «у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань».
		 
		Аналіз зазначених норм права та релевантної судової практики дозволяє зробити висновок про те, що для визнання правочину недійсним із застосуванням правового механізму, передбаченого нормами статті 231 ЦК України, необхідним є наявність у сукупності таких факторів, як сам факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи, що свідчить про вчинення правочину проти справжньої волі, а також наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. Сам факт вчинення фізичного чи психологічного тиску для укладення правочину повинен мати місце на момент його вчинення.
		 
		Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем (висновок у постанові Верховного Суду від 29 липня 2021 року 
		у справі № 907/113/18).
		 
		Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
		 
		У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		 
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
		 
		Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність
		 і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним 
		у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року 
		у справі № 129/1033/13-ц).
		 
		Оскільки за обставин цієї справи поручитель ОСОБА_2 не довів наявності умислу в діях банку щодо введення його в оману, а також застосування до нього фізичного чи психічного тиску з боку банку під час укладення спірного договору поруки, який підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, договір містить інформацію щодо предмета договору, прав та обов?язків сторін, а також реквізити сторін, дату і місце його укладення, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним спірного договору поруки від 07 липня 2017 року.
		 
		У зв?язку з наведеним рішення Київського районного суду м. Харкова від 
		05 листопада 2020 року та поставу Полтавського апеляційного суду від 
		04 жовтня 2023 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до АТ «Мегабанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору поруки слід скасувати й ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 у зв?зку з їх недоведеністю.
		 
		Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , постанову Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в частині позовних вимог АТ «Мегабанк» до ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором слід скасувати і передати справу 
		в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, тому що суд касаційної інстанції не має процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		 
		Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
		 
		У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, рішення Київського районного суду м. Харкова від 
		05 листопада 2020 року та поставу Полтавського апеляційного суду від 
		04 жовтня 2023 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до АТ «Мегабанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору поруки скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову 
		в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .
		 
		Постанову Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в частині позовних вимог АТ «Мегабанк» до ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором слід скасувати і передати справу 
		в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Щодо судових витрат
		 
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
		 
		З урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
		 
		Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення Київського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2020 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову, судові витрати АТ «Мегабанк» за подання апеляційної та касаційної скарг в розмірі 2 689,40 грн підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Мегабанк» Білої І. В.
		 
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 411, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Мегабанк» Білої Ірини Володимирівнизадовольнити частково.
		 
		Рішення Київського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Мегабанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору поруки скасувати й ухвалити 
		у справі нове судове рішення.
		 
		В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Мегабанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору поруки відмовити.
		 
		Постанову Полтавського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в частині позовних вимог Акціонерного товариства «Мегабанк» до ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Стягнути з ОСОБА_2 на користь уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Мегабанк» Білої Ірини Володимирівни 2 689,40 грн судових витрат.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		ГоловуючийМ. Є. Червинська      Судді: А. Ю. Зайцев       Є. В. Коротенко       В. М. Коротун       М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...