Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 523/6792/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 24.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 26.12.2024.
Дата набрання законної сили: 23.12.2024
Номер судового провадження: 61-9766ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 грудня 2024 року
		м. Київ
		 
		Справа № 523/6792/20
		Провадження № 61-9766св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,
		розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» на постанову Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року в складі колегії суддів Сегеди С. М., Громіка Р. Д., Дришлюка А. І.
		в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог 
		У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що 04 вересня 2007 року її прийнято на посаду оператора комп`ютерного набору у відділ нормування праці структурного підрозділу «Судноверф «Україна» Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» (далі - ДП «Одеський порт»). 25 січня 2018 року її переведено на посаду провідного інженера по роботі з контрагентами. 
		13 грудня 2019 року відповідач видав наказ № 621 про скорочення посади провідного інженера по роботі з контрагентами. 27 березня 2020 року позивачку було звільнено.
		Вважає, що наказ про скорочення посади не відповідає фактичним намірам підприємства, оскільки в цей час було прийнято на роботу на посаду інженера другої категорії ОСОБА_2 , якій було одразу надано 60 % надбавки за виконання особо важливих робіт. 
		Просила скасувати наказ про її звільнення від 27 березня 2020 року № 86-к як незаконний, поновити її на роботі на посаді провідного інженера по роботі з контрагентами, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 14 квітня 2020 року до дня поновлення на роботі та допустити негайне виконання рішення суду.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		20 жовтня 2023 року рішенням Суворовського районного суду м. Одеси в задоволенні позову відмовлено.
		Судове рішення мотивоване тим, що звільнення працівниці у зв`язку зі скороченням штатного розпису проведено відповідачем відповідно до вимог Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що підтверджено матеріалами справи. Відповідач пропонував позивачці переведення на інші вакантні (наявні) посади, проте вона пропозицію не прийняла. Позивачка не довела, що саме вона, а не інший працівник має право на зайняття посади.
		Короткий зміст постанови апеляційного суду 
		22 травня 2024 року постановою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним і скасовано наказ від 27 березня 2020 року № 86-К про звільнення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на посаді провідного інженера по роботі з контрагентами «Судноверф «Україна» ДП «Одеський порт». Стягнуто з ДП «Одеський порт» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 794 698,40 грн. Зобов`язано компенсувати державі судовий збір із ДП «Одеський порт» співрозмірно до задоволених позовних вимог.
		Суд апеляційної інстанції керувався тим, що є частково обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що в ДП «Одеський порт» не проводилась оптимізація численності та скорочення витрат, оскільки одночасно приймалися нові працівники на підприємство, та ним встановлювалась надбавка в розмірі 60 %.
		Акт про ознайомлення позивачки з наказом ДП «Одеський порт» від 13 грудня 2019 року № 621 «Про внесення змін до штатного розпису ДП «Одеський порт», повідомленням від 21 грудня 2019 року № 02-6/641 та з переліком вакантних посад станом на 21 грудня 2019 року, в якому зазначено, що позивачку було ознайомлено з цими документами, який остання підписувати відмовилася, не свідчить про те, що позивачка відмовилася від переведення на одну із вакантних посад, запропонованих їй 27 січня 2020 року. Матеріали справи не містять доказів того, що на момент звільнення позивачки із займаної посади їй пропонувались вакантні посади для переведення.
		Відповідач не надав суду доказів проведення консультацій з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведення їх кількості до мінімуму або пом`якшення наслідків будь-яких звільнень.
		Звільнення позивачки відбулось незаконно, тому відповідач має сплатити на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		08 липня 2024 року ДП «Одеський порт» через систему «Електронний суд» надіслало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 31 травня 2021 року в справі № 338/258/20, від 05 серпня 2020 року в справі № 205/1312/17, від 11 вересня 2019 року в справі № 523/9943/16-ц, від 08 лютого 2018 року в справі № 265/7395/14-ц, від 09 квітня 2020 року в справі № 760/21020/15-ц, від 18 листопада 2020 року в справі № 756/7222/18, від 02 грудня 2021 року в справі № 428/2575/20, від 17 травня 2022 року в справі № 756/7222/18, від 16 червня 2022 року в справі № 183/7292/20, від 13 грудня 2022 року в справі № 608/2424/20, від 16 листопада 2022 року в справі № 263/1283/19, від 09 листопада 2022 року в справі № 524/3625/20, від 14 квітня 2021 року в справі № 758/10562/19, від 27 грудня 2022 року в справі № 826/18270/14, від 05 жовтня 2022 року в справі № 279/1345/21, від 13 січня 2021 року в справі № 641/5023/17, від 09 вересня 2021 року в справі № 640/11863/19, від 31 травня 2021 року в справі № 640/13168/20, від 05 вересня 2019 року в справі № 336/5828/16.
		Зокрема не враховано висновок Верховного Суду, сформульований в постанові від 29 червня 2022 року в справі № 461/2102/20, про те, що суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить виключно власнику або уповноваженому ним органу, завдання суду з`ясувати тільки наявність правових підстав для звільнення.
		ДП «Одеський порт» зазначив, що надбавку за виконання особливо важливих робіт, зокрема ОСОБА_2 , було встановлено згідно з положеннями колективного договору ДП «Одеський порт» за виконання значного обсягу додаткових робіт на певний обмежений період до 31 березня 2020 року, тобто саме до завершення процедури скорочення, з метою виходу з кризової ситуації та була запроваджена в якості мотиваційного фактору, а не на постійній основі.
		Рішення про внесення змін до штатного розкладу було прийняте через 10 днів після прийняття на роботу ОСОБА_2 , тобто ці події невзаємозалежні та не доводять незаконність звільнення позивачки.
		Позивачка відмовилась від ознайомлення з вакантними посадами, які були наявні на підприємстві згідно з додатком № 1, разом з повідомленням про звільнення, про що свідчать наявні в справі докази, а саме відповідний акт від 27 січня 2020 року за підписом начальника ВУП ОСОБА_8., старшого інспектора кадрів ОСОБА_3 та начальника відділу технічної безпеки ОСОБА_4 , попередження від 21 грудня 2019 року щодо скорочення посади, яку вона займала. Ставити власний підпис в акті позивачка відмовилась. ОСОБА_5 не виявила зацікавленість до запропонованих посад і саме наведений акт і є доказом її відмови від вакансій. Складання такого акта є усталеною практикою та є свідченням незгоди працівника із запропонованими варіантами працевлаштування, про що неодноразово вказувалось Верховним Судом, зокрема в постанові від 19 липня 2023 року в справі № 522/7936/21 щодо застосування статті 49-2 КЗпП України.
		У матеріалах справи наявні подання до цехового профспілкового комітету ВСП «Судноверф Україна» щодо звільнення ОСОБА_1 та виписка з протоколу засідання профкому, на якому надано згоду адміністрації ДП «Одеський порт» на звільнення позивачки у зв`язку зі скороченням штату та неможливістю її працевлаштування на підприємстві. Вказане рішення профспілкового комітету є чинним.
		Доводи інших учасників справи
		У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з відзивом, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Послалася на те, що відповідач не виконав свого обов`язку працевлаштувати працівника, зокрема запропонувати всі вакантні посади, які існували на день звільнення. 
		У повідомленні про скорочення посади від 21 грудня 2019 року не вказано ні дати скорочення посади, ні дати майбутнього звільнення в разі відмови від переведення на одну із запропонованих посад.
		Акт від 27 січня 2020 року про відмову позивачки ознайомлюватися з наказом від 13 грудня 2019 року про внесення змін до штатного розпису, повідомленням від 21 грудня 2019 року та вакантними посадами станом на 21 грудня 2019 року не свідчать про те, що позивачка відмовилася від переведення на одну із вакантних посад, запропонованих їй 27 січня 2020 року.
		Новий працівник - ОСОБА_2 була прийнята на роботу із встановленням додаткової надбавки в розмірі 60 % від посадового окладу в грудні 2019 року, тобто після того, як відповідачем було затверджено програму оптимізації фонду оплати праці та чисельності штату працівників (01 серпня 2019 року). 
		Звернула увагу, що нового працівника прийнято на рівнозначну посаду позивачки (професійна група «Професіонали») і в той самий відділ - 03 грудня 2019 року, працівнику встановлено надбавку в 60 % до посадового окладу - 16 грудня 2019 року, а посадові обов`язки їй визначено лише 24 грудня 2019 року.
		У порушення вимог частини третьої статті 22 Закону України від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (далі - Закон № 1045-XIV) роботодавець не проводив консультацій з профспілками про заходи щодо запобігання звільнення чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
		Оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)), переоцінка доказів, які вже оцінені апеляційним судом, не входить до повноважень суду касаційної інстанції.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Із 2007 року ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах із ДП «Одеський порт», а із 2018 року обіймала посаду провідного інженера (по роботі з контрагентами) ВСП «Судноверф «Україна».
		08 листопада 2019 року начальником ВСП «Судноверф «Україна» підписано рапорт № 80/1298 на ім`я в. о. директора ДП «Одеський порт» ОСОБА_6 з проханням внести зміни до штатного розпису ВСП Судноверф «України», а саме виключити посаду економіста І категорії - 1 од., включити посаду інженера ІІ категорії - 1 од. (т. 1, а. с. 9).
		02 грудня 2019 року ДП «Одеський порт» наказом № 410К 1-1 прийняло з 03 грудня 2019 року ОСОБА_2 на посаду інженера II категорії у ВСП «Судноверф «України» (т. 1, а. с. 106).
		13 грудня 2019 року наказом ДП «Одеський порт» № 621 «Про внесення змін до штатного розпису ДП «Одеський порт» на виконання наказу від 01 серпня 2019 року № 384 «Про затвердження Програми оптимізації фонду оплати праці та чисельності штату ДП «Одеський порт» щодо підготовки та проведення заходів, спрямованих на зменшення витрат підприємства в частині оптимізації чисельності управлінського персоналу та скорочення витрат на оплату праці та наказу від 03 жовтня 2019 року № 488 «Про введення в дію організаційної структури управління ДП Одеський порт» скорочено, зокрема, посаду, яку обіймала ОСОБА_7 , а саме посаду провідного інженера (по роботі з контрагентами) ВСП «Судноверф «Україна» (т. 1, а. с. 14).
		16 грудня 2019 року начальник ВСП Судноверф «Україна» подав на ім`я директора ДП «Одеський порт» Масковського О. М. рапорт про встановлення співробітникам підрозділу надбавки за виконання особливо важливих робіт, а саме за проведення зустрічей з клієнтами, переговорів, оформлення листів, договорів, реклами виробничих процесів, організації і контролю виконання виробничих завдань на місцях. Зокрема ОСОБА_2 було встановлено надбавку в розмірі 60 % (т. 1, а. с. 11).
		27 січня 2020 року складено акт про ознайомлення ОСОБА_7 з наказом ДП «Одеський порт» від 13 грудня 2019 року № 621 «Про внесення змін до штатного розпису ДП «Одеський порт», повідомленням від 21 грудня 2019 року № 02-6/641 та додатком № 1 до нього з наявними в ДП «Одеський порт» вакантними посадами. Вказано, що свій підпис в акті ОСОБА_7 ставити відмовилася. Акт складено за підписами начальника ВУП Ткаченка О.В., старшого інспектора з кадрів Таран М. І. та начальника відділу технічної безпеки Лисенка С. М. (т. 1, а. с.12).
		21 лютого 2020 року в. о. директора ДП «Одеський порт» ОСОБА_6 підписав подання до цехового профспілкового комітету ВСП «Судноверф «Україна» про розгляд питання про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 за пунктом 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників. У поданні вказано про неможливість працевлаштування ОСОБА_1 та що 27 січня 2020 року вона була попереджена про наступне звільнення з дотриманням термінів (т. 1, а. с. 17). 
		24 лютого 2020 року на засіданні профкому ВСП «Судноверф «Україна» надано згоду на звільнення ОСОБА_1 у зв`язку зі скороченням штату працівників і неможливістю працевлаштування ОСОБА_1 згідно з чинним законодавством (т. 1, а. с. 26).
		24 березня 2020 року наказом ДП «Одеський порт» № 86К 3-І ОСОБА_1 звільнено з посади провідного інженера (по роботі з контрагентами) на підставі частини першої статті 40 КЗпП України (т. 1, а. с. 144).
		13 квітня 2020 року наказом ДП «Одеський порт» № 102/К у зв`язку з наданням листків непрацездатності внесені зміни до наказу «ДП «Одеський порт» від 24 березня 2020 року № 86К 3-І щодо дати звільнення ОСОБА_1 , яку вказано вважати 13 квітня 2020 року (т. 1, а. с. 65).
		Позиція Верховного Суду
		Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. 
		Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. 
		Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45). 
		Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. 
		Із змісту наведеної норми убачається, що вона передбачає декілька самостійних підстав для розірвання з ініціативи власника трудового договору з працівником, зокрема: ліквідацію; реорганізацію; банкрутство; перепрофілювання підприємства, установи, організації; скорочення чисельності працівників; скорочення штату працівників. 
		Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, необхідно з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення. 
		Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року в справі № 6-1264цс17, постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року в справі № 464/2299/22, від 03 квітня 2024 року в справі № 208/5799/23 та інших. 
		Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. 
		Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. 
		У постановах Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року в справі № 577/3997/15-ц (провадження № 6-1723цс17), Верховного Суду від 20 лютого 2024 року в cправі № 915/754/21(486/893/22), від 07 лютого 2024 року в справі № 759/18281/21 (провадження № 61-6741св23) вказано, що однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату працівників є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
		При вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці в першу чергу підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників, що підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України. За змістом статті 42 КЗпП України коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосується всіх працівників, які займають таку ж посаду.
		Аналогічні правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 26 грудня 2023 року в справі № 295/11190/21 (провадження № 61-10240св23), від 06 грудня 2023 року в справі № 519/617/21-ц (провадження № 61-6199св23).
		За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов`язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.
		Згідно із частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
		У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
		Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		Суди встановили, що 27 січня 2020 року ОСОБА_1 було ознайомлено з наказом ДП «Одеський порт» № 621 «Про внесення змін до штатного розпису ДП «Одеський порт»», повідомленням від 21 грудня 2019 року № 02-6/641 та додатком з переліком вакантних посад.
		У матеріалах справи наявний один додаток з переліком вакантних посад, який запропонований ОСОБА_1 - додаток 1 до повідомлення від 21 грудня 2019 року (т. 1, а. с. 56-61).
		Переліку вакантних посад станом на день підписання акта 27 січня 2020 року матеріали справи не містять.
		Отже, є обґрунтованими висновки апеляційного суду про те, що в попередженні від 27 січня 2020 року є лише посилання про наступне звільнення позивачки з дотриманням термінів, передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП України, без інформації про наявність/відсутність вакантних посад на підприємстві, що свідчить про відсутність у відповідача наміру працевлаштувати позивачку на іншу посаду на тому ж підприємстві.
		Верховний Суд в постановах від 23 жовтня 2024 року в справі № 127/8438/23, від 03 квітня 2024 року в справі № 208/5799/23 зауважив, що, оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. 
		За приписами статей 40 і 42 КЗпП України допускається звільнення працівника у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці лише при неможливості переведення робітника за його згоди на іншу роботу, і за відсутності у звільненого переважного права перед іншими працівниками на залишення на роботі.
		Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, що матеріали справи не містять доказів того, що на момент звільнення позивачки із займаної посади їй пропонувались вакантні посади для переведення.
		Тобто представниками відповідача до суду не подано належних та допустимих доказів надання персональних пропозицій позивачу про усі наявні протягом терміну попередження конкретні вакантні посади, а також доказів, що вона відмовилася від запропонованих конкретних вакантних посад, що свідчить про невиконання відповідачем факту виконання ним обов`язку, передбаченого статтею 49-2 КЗпП України.
		Такі висновки не суперечать постанові від 19 липня 2024 року в справі № 522/7936/21 (на яку посилається заявник в касаційній скарзі), в якій Верховний Суд погодився з судами попередніх інстанцій про те, що роботодавець своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, проте не виконав обов`язок щодо надання пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з`явилися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення.
		Відповідно до частини третьої статті 22 Закону № 1045-XIV у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень падати первинним профспілковим організаціям інформацію і до цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
		Однак у порушення вказаної норми закону відповідачем суду не було надано будь-яких доказів проведення консультацій з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведення їх кількості до мінімуму або пом`якшення наслідків будь-яких звільнень.
		Зазначені обставини в своїй сукупності свідчать про те, що відповідач звільнив позивачку із займаної нею посади без дотримання вимог трудового законодавства, що є підставою для скасування незаконного наказу про звільнення, поновлення працівника на роботі та відповідно до вимог частини другої статті 235 КЗпП України виплати працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. 
		Посилання відповідача в касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновку Верховного Суду, сформульованого в постанові від 29 червня 2022 року в справі № 461/2102/20, про те, що суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників, не свідчить про законність звільнення ОСОБА_1 , оскільки в справі встановлено порушення роботодавцем саме процедури звільнення позивачки, встановленої КЗпП України, і саме на дослідження таких обставин звертає увагу Верховний Суд в постанові від 29 червня 2022 року в справі № 461/2102/20.
		Щодо посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не врахував наведених ним інших постанов Верховного Суду, є безпідставним, з огляду на таке.
		Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
		Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
		Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
		Висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 травня 2021 року в справі № , від 05 серпня 2020 року в справі № 205/1312/17, від 11 вересня 2019 року в справі № 523/9943/16-ц, від 08 лютого 2018 року в справі № 265/7395/14-ц, від 09 квітня 2020 року в справі № 760/21020/15-ц, від 18 листопада 2020 року в справі № 756/7222/18, від 02 грудня 2021 року в справі № 428/2575/20, від 17 травня 2022 року в справі № 756/7222/18, від 16 червня 2022 року в справі № 183/7292/20, від 13 грудня 2022 року в справі № 608/2424/20, від 16 листопада 2022 року в справі № 263/1283/19, від 09 листопада 2022 року в справі № 524/3625/20, від 14 квітня 2021 року в справі № 758/10562/19, від 27 грудня 2022 року в справі № 826/18270/14, від 05 жовтня 2022 року в справі № 279/1345/21, від 13 січня 2021 року в справі № 641/5023/17, від 09 вересня 2021 року в справі № 640/11863/19, від 31 травня 2021 року в справі № 640/13168/20, від 05 вересня 2019 року в справі № 336/5828/16 стосуються конкретних обставин, встановлених в цих справах, та не вирішують спір у цій справі. 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
		Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.
		Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
		Щодо судових витрат
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
		Ураховуючи наведене, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України, Верховний Суд поновлює дію постанови суду апеляційної інстанції, яка була зупинена ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2024 року.
		Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» залишити без задоволення.
		Постанову Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року залишити без змін.
		Поновити дію постанови Одеського апеляційного суду від 22 травня 2024 року.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:О. М. Ситнік     В. М. Ігнатенко      І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...