Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 754/2471/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про захист прав споживачів».
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 24.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 25.12.2024.
Дата набрання законної сили: 23.12.2024
Номер судового провадження: 61-8858ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 грудня 2024 року
		м. Київ
		 
		Справа № 754/2471/20
		Провадження № 61-8858св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. 
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу  ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 травня 2023 року в складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року в складі колегії суддів Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.
		 
		в справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація», третя особа - ОСОБА_2 , про захист прав споживача, визнання недійсним кредитного договору, договору поруки та
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог 
		У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 18 липня 2007 року між ОСОБА_2 та Акціонерним банком «Факторіал-Банк» (далі - АБ «Факторіал-Банк»), правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація» (далі - ТОВ «ФК «Інновація»), укладено кредитний договір № 132-В/05, який підписаний сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованої банком для будь-яких клієнтів-фізичних осіб.
		Згідно з умовами кредитного договору ОСОБА_2 мали надаватися кредитні кошти в розмірі 50 000,00 дол. США строком погашення до 18 липня 2012 року зі сплатою 13 % річних за користування кредитними коштами. 
		18 липня 2007 року між ним та АБ «Факторіал-Банк» укладено договір поруки № 132.
		Вважав, що порядок видачі та погашення кредиту не відповідає вимогам законодавства України та Інструкції про касові операції в банках України. 
		Кредитний договір та договір поруки було підписано під впливом обману з боку банку, а сторонами не узгоджено всіх істотних умов договору, оскільки встановлені в договорі розміри відсоткової ставки за кредитом не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам. 
		Перед укладенням договору банк навмисно ввів його в оману через свідомо ненадану інформацію, яку повинен був повідомити перед укладенням правочинів для всебічного і повного ознайомлення з умовами кредитування, ціною, способами розрахунку, перевагами та недоліками існуючих на час укладення договору схем кредитування та інше. Приховання під час укладення кредитного договору банком від нього повної та об`єктивної інформації щодо реальної відсоткової ставки, що приводить до збільшення абсолютного значення подорожчання кредиту, та кінцевої загальної суми кредиту, яку він сплатив би банкові, є беззаперечним обманом з боку банку.
		Просив визнати недійсним з моменту укладення договір поруки від 18 липня 2007 року № 132, укладений між ним та АБ «Факторіал-Банк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Інновація», та кредитний договір від 18 липня 2007 року  № 132-В/05, укладений між ОСОБА_2 та АБ «Факторіал-Банк», правонаступником якого є ТОВ «ФК «Інновація».
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		09 травня 2023 року рішенням Деснянського районного суду м. Києва в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		04 жовтня 2023 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 травня 2023 року залишено без змін. 
		Судові рішення мотивовані тим, що обставини, на які посилався позивач, як на підставу позовних вимог, зокрема, щодо несправедливості умов кредитного договору, порушення відповідачем вимог Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII) щодо нього, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. Спірний договір укладений між сторонами за їх взаємною згодою та відповідно до вимог чинного законодавства, що не спростовано матеріалами справи.
		Доводи позивача про те, що відповідач приховав від нього повну та об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупності вартості кредиту та реальної відсоткової ставки за договором поруки, є безпідставними, оскільки позивач неправильно витлумачив пункти 2, 4 частини першої статті 1 Закону України від 15 листопада 2016 року № 1734-VIII «Про споживче кредитування» (далі - Закон № 1734-VIII), оскільки законодавець у термін «загальна вартість кредиту для споживача» включив усі складові кредитних зобов`язань, які сторони можуть узгодити в кредитному договорі, а саме: тіло кредиту, нараховані проценти та пеню, що у своїй сукупності і є загальною вартістю кредиту в розумінні пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 1734-VIII та не може бути «продукцією», яку отримує споживач (боржник), у розумінні Закону № 1023-XII.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		19 червня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановахВеликої Палати Верховного Суду:
		- від 10 квітня 2019 року в справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), про те, що за змістом статей 15і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства;
		- від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), про те, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
		Заявник послався на те, що договір поруки від 18 липня 2007 року № 132 підписаний сторонами, які не досягли згоди з усіх істотних умов, волевиявлення позивача не відповідало його волі щодо сплати реальної відсоткової ставки, відповідач не надав необхідні документи, які передували укладенню договору поруки, зокрема щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, чим порушив права позивача.
		Висновком судово-економічної експертизи від 28 жовтня 2022 року № 3244 встановлено, що реальна відсоткова ставка за кредитним договором складала 14,31 %, тоді як у кредитному договорі та договорі поруки зазначено відсоткову ставку 13 %.
		Суди не врахували рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року в справі № 15-рп/2011, згідно з яким держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.
		Доводи інших учасників справи
		12 серпня 2024 року представник ТОВ «ФК «Інновація» - адвокат Дерев`янено Ю. В. подала до Верховного Суду відзив, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін. Послалася на те, що спірний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Висновок експерта для суду не є обов`язковим, він оцінюється в сукупності та взаємозв`язку з іншими доказами.
		Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції 
		15 липня 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження в цивільній справі та витребувано її із Деснянського районного суду м. Києва. 
		У серпні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		18 липня 2007 року між АБ «Факторіал-Банк» та ОСОБА_2 укладено договір кредиту № 123-В/05 під заставу автотранспорту, відповідно до пункту 1.1 якого кредитодавець за наявності вільних кредитних ресурсів надає позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в розмірі 50 000,00 дол. США строком до 18 липня 2012 року. Позичальник зобов`язався повернути кредит не пізніше встановленого цим пунктом строку, сплатити проценти за його користування, комісійні, можливі неустойки та інші витрати в порядку та на умовах, що передбачені цим договором. Згідно з пунктом 2.6 за користування кредитом позичальник сплачує кредитодавцю проценти в розмірі 13 % річних у валюті кредиту (т. 1, а. с. 8).
		Відповідно до пунктів 3.1.1-3.1.3 договору кредиту № 123-В/05 кредитодавець зобов`язався відкрити позичальнику позичковий рахунок № НОМЕР_1 , рахунок для сплати процентів за користування кредитом № 22087003001188, рахунок для сплати комісійної винагороди за обслуговування кредитного рахунку № НОМЕР_2 (т. 1, а. с. 9).
		18 липня 2007 року сторони підписали додаток № 1 до кредитного договору, яким погодили графік погашення заборгованості за кредитом у 850 дол. США щомісяця та 700 дол. США - в останній місяць погашення (т. 1, а. с. 12, 13).
		18 липня 2007 року між АБ «Факторіал-Банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 132, відповідно до пункту 1 якого поручитель зобов`язався перед банком відповідати за виконання зобов`язання щодо повернення коштів, наданих банком позичальнику згідно з кредитним договором від 18 липня 2007 року № 132-В/05 під заставу автотранспорту в розмірі 50 000,00 дол. США строком до 18 лютого 2012 року з процентною ставкою в розмірі 13 % річних, нарахованих на залишок заборгованості за кредитом за їх використанням, комісії, штрафних санкцій та пені.
		Відповідно до пунктів 3, 4 договору поруки № 132 поручитель несе солідарну відповідальність з позичальником перед банком за виконання позичальником умов основного зобов`язання усім належним йому майном та грошовими коштами. Відповідальність поручителя за цим договором обмежується сумою кредиту, визначеною згідно з основним зобов`язанням, нарахованими процентами, пенями, комісіями та іншими платежами, передбаченими основним зобов`язанням.
		28 лютого 2013 року рішенням Деснянського районного суду м. Києва в справі № 2603/1517/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2013 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «СЕБ Банк» (правонаступника АБ «Факторіал-Банк») заборгованість за кредитним договором від 18 липня 2007 року № 132-В/05 у розмірі 323 780,36 грн. У задоволенні зустрічної заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору поруки недійсним відмовлено (т. 1, а. с. 114-121).
		29 серпня 2014 року між Публічним акціонерним товариством «Фідокомбанк» (далі - ПАТ «Фідокомбанк»), правонаступником АБ «Факторіал-Банк», та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Авераж» (далі - ТОВ «ФК «Авераж») укладено договір про відступлення права вимоги № 2, відповідно до якого до останнього перейшли всі вимоги за договором кредиту від 18 липня 2007 року № 132-В/05 та договором поруки від 18 липня 2007 року № 132 (т. 1, а. с. 55-59).
		15 квітня 2015 року між ТОВ «ФК «Авераж» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінанс Транс Груп» (далі - ТОВ «Фінанс Транс Груп») укладено договір про відступлення права вимоги № 15/04/2015/01, відповідно до якого до останнього перейшли всі вимоги за договором кредиту від 18 липня 2007 року № 132-В/05 та договором поруки від 18 липня 2007 року № 132 (т. 1, а. с. 64-67).
		20 серпня 2015 року між ТОВ «ФК «Авераж» та ТОВ «Фінанс Транс Груп» укладено договір про відступлення права вимоги за договорами поруки № 20/08/2015/06, відповідно до якого до останнього перейшли всі вимоги за договором поруки від 18 липня 2007 року № 132 (т. 1, а. с. 73-76).
		29 березня 2017 року між ТОВ «Фінанс Транс Груп» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інновація» (далі - ТОВ «ФК «Інновація») укладено договір про відступлення права вимоги № 170, відповідно до якого до останнього перейшли всі вимоги за договором кредиту від 18 липня 2007 року № 132-В/05 та договором поруки від 18 липня 2007 року № 132.
		22 травня 2017 року рішенням Печерського районного суду м. Києва в справі № 757/52890/16-ц, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Інновація» про визнання договору поруки припиненим залишено без задоволення (т. 1, а. с. 14, 15).
		28 жовтня 2022 року висновком експерта № 3244 за результатами проведення судово-економічної експертизи Київської незалежної судово-експертної установи встановлено:
		1) за результатами проведеного дослідження, виходячи з умов на момент укладення договору кредиту від 18 липня 2007 року № 132-В/05, встановлена сукупна вартість кредиту у вигляді реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання складає: реальна процентна ставка - 14,31 %; абсолютне значення подорожчання кредиту на момент укладення договору - 175 75,81 дол. США;
		2) за результатами проведеного дослідження, згідно з наданими документами, не видається за можливе встановити відповідність розміру щомісячного платежу за договором кредиту, відсотковій ставці, яка була визначена в розмірі 13 % річних, у зв`язку з таким: у матеріалах справи відсутня детальна інформація стосовно погашення заборгованості за відсотками на момент укладення кредитного договору; відсутні будь-які документи бухгалтерського обліку банку, які відображають облік здійснених операцій нарахування та погашення заборгованості за відсотками на рахунках бухгалтерського обліку; відсутні платіжні документи (квитанції) позичальника, які відображають погашення заборгованості за нарахованими відсотками;
		3) згідно з пунктом 4 глави 3 розділу ІІІ постанови правління Національного банку України (далі - НБУ) від 14 серпня 2003 року № 337 «Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України» видача фізичним особам готівки іноземної валюти здійснюється за заявою на видачу готівки. У пункті 1.8 розділу постанови правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492 «Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах» наведено визначення поточного рахунку. У зв`язку з відсутністю в наявних матеріалах справи первинних документів та документів бухгалтерського обліку банку неможливо дослідити надання готівки іноземної валюти фізичній особі з рахунку №  НОМЕР_1 за договором кредиту від 18 липня 2007 року № 132-В/05 (т. 1, а. с. 194-211).
		Позиція Верховного Суду
		Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Водночас кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		За вимогами частин першої, другої, четвертої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
		Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 ЦК України).
		У статті 204 ЦК України закріплено принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
		Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).
		За вимогами статей 525, 526 ЦК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов`язання не допускається.
		Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності (частина перша статті 546 ЦК України).
		Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником за останні три роки, які передували зверненню позивача з відповідним позовом до суду.
		У статті 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
		Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 червня 2024 року в справі № 522/179/16 (провадження № 14-17цс22) виснувала, що в наведених нормах права чітко визначена акцесорність поруки та її додатковий характер, який проявляється у неможливості існування поруки окремо від основного зобов`язання. Вимоги до поручителя можуть бути пред`явлені лише у випадку чинності основного зобов`язання та (якщо в договорі не передбачено інше) лише в тому обсязі, що й до основного боржника.
		За загальним правилом, акцесорність означає односторонню залежність забезпечувального зобов`язання від основного зобов`язання та характеризується відсутністю взаємозалежності, а також взаємної акцесорності. Тобто саме забезпечувальне зобов`язання має похідний характер від основного та саме юридична доля забезпечувального зобов`язання наслідує юридичну долю основного, а не навпаки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2024 року в справі № 754/8750/19 (провадження                  № 14-202цс21)).
		ОСОБА_1 у позовній заяві послався на те, що банк порушив вимоги Закону № 1023-XII, кредитний договір та договір поруки підписані під впливом обману з боку банку, сторони не погодили всіх істотних умов договорів, оскільки узгоджені в договорах розмірі відсоткової ставки за кредитом не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам.
		Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
		Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону № 1023-XII продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
		У пунктах 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону № 1023-XII передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.
		За змістом статей 11, 18 Закону № 1023-XII до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
		За положеннями абзацу 2 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначній спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
		У постанові від 02 грудня 2015 року в справі № 6-1341цс15 Верховний Суд України наголосив, що Закон № 1023-XII застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
		Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду від 15 квітня 2024 року в справі № 751/917/23, від 13 грудня 2023 року в справі № 752/26392/17 та інших.
		Конституційний Суд України в Рішенні від 10 листопада 2011 року в справі   № 15-рп/2011 закріпив, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Споживачу, як правило, об`єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому, держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб`єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.
		За правилами статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
		З урахуванням таких вимог статті 81 ЦПК України та положень пункту 3 частини першої і частини другої статті 318 ЦПК України заявник повинен довести ті обставини, на які він посилається, як на підставу своїх вимог, зазначивши про такі обставини у своїй заяві та про докази, які їх підтверджують, і до заяви додати ці докази.
		За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.
		Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, якими є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
		Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.
		Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. 
		Таких порушень норм процесуального права судами попередніх інстанцій Верховний Суд не встановив.
		Суди встановили і матеріалами справи підтверджено, що оспорювані договори підписані сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. 
		Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору, відповідач надав необхідні документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки й загального здорожчання кредиту. Договір містить інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань, унаслідок укладення додаткової угоди між банком та боржником без згоди поручителя (позивача) обсяг його зобов`язань не збільшився, тому суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для визнання недійсним кредитного договору та договору поруки, правильно застосували положення статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18 Закону № 1023-XII.
		Суди попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів правильно виснували, що відсутні підстави для визнання кредитного договору недійсним в цілому, оскільки позичальник не довів факту укладення договору кредиту на умовах, що обмежують його права як споживача.
		Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду від 20 листопада 2024 року в справі № 520/820/17, від 26 червня 2024 року в справі № 523/18001/18 та ін.
		Крім того, в рішенні Печерського районного суду м. Києва від 22 травня 2017 року в справі № 757/52890/16-ц, яке набрало законної сили, яким позов ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Інновація» про визнання договору поруки припиненим залишено без задоволення, встановлено, що внаслідок укладення додаткової угоди між банком та боржником без згоди поручителя (позивача) обсяг його зобов`язань не збільшився. Крім того, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, суди встановили, що банк не пропустив строк звернення з вимогою до поручителя. Доводи щодо припинення поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України не заслуговують на увагу, оскільки рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2013 року, була солідарно стягнута заборгованість за кредитним договором від 18 липня 2007 року з боржника та поручителя. Тобто той факт, що вимоги банку до поручителя є обґрунтованими, а, отже, і вчасно пред`явленими, був встановлений преюдиційним рішенням суду, яке набрало законної сили, тому така обставина не може ставитися під сумнів під час розгляду цієї справи.
		Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 січня 2021 року в справі N 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20) виснувала, що ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
		У справі встановлено, що 28 лютого 2013 року рішенням Деснянського районного суду м. Києва в справі № 2603/1517/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2013 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «СЕБ Банк» (правонаступника АБ «Факторіал-Банк») заборгованість за кредитним договором від 18 липня 2007 року № 132-В/05 у розмірі 323 780,36 грн. У задоволенні зустрічної заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору поруки недійсним відмовлено (т. 1, а. с. 114-121).
		У справі № 2603/1517/12 досліджувалося питання недійсності договору поруки з підстав введення поручителя в оману щодо обставин, які мають істотне значення, ОСОБА_1 посилався на те, що під час укладення договору поруки його завірили, що проєкт договору є формальним. Суди виснували, що такі обставини не знайшли підтвердження під час розгляду справи, оскільки ОСОБА_1 не спростував факт підписання ним договору, чим підтвердив, що всі істотні умови договору ним погоджені.
		Висновок експерта від 28 жовтня 2022 року № 3244 за результатами проведення судово-економічної експертизи Київської незалежної судово-експертної установи таких висновків судів не спростовує, оскільки за результатами проведеного дослідження, згідно з наданими документами, експерт не встановив відповідність розміру щомісячного платежу за договором кредиту, відсотковій ставці, яка була визначена в розмірі 13 % річних, у зв`язку з відсутністю детальної інформації стосовно погашення заборгованості за відсотками та будь-яких документів бухгалтерського обліку банку.
		Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), є безпідставним, з огляду на таке.
		Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. 
		Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
		З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
		У справі № 463/5896/14-ц розглядався позов про визнання нікчемним договору банківського вкладу, укладений позивачем, від імені якого діяла інша особа, із відповідачем, заявлений з тих підстав, що, на думку позивача, відповідач кошти як вклад у банк не вносив, а тому жодних зобов`язальних відносин між сторонами не виникло. З огляду на це згідно з частиною другою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу є нікчемним.
		У справі № 916/3156/17 банк просив суд застосувати наслідки недійсності договору про розірвання договору застави майнових прав, сторонами якого були банк та товариство, повернувши сторони в стан, який існував до укледання цього правочину, шляхом скасування державної реєстрації припинення обтяжень щодо майнових прав за договором та додатковою угодою на будівництво об`єкта дольової власності сторін у частині двоповерхової будівлі складу, які (майнові права) належать майновому поручителю (товариству). Посилався позивач на вимоги пункту 1 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
		Тобто не можна вважати, що обставини зазначених справ є подібними обставинам справи, що переглядається.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що в справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
		Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, в справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
		Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають таїх не спростовують.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		Щодо судових витрат
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 09 травня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 жовтня 2023 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                                          О. М. Ситнік
		                                                                                                                      В. М. Ігнатенко 
		                                                                                                                      І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...