Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 489/1183/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 30.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 31.12.2024.
Дата набрання законної сили: 26.12.2024
Номер судового провадження: 61-7939ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		26 грудня 2024 року
		м. Київ
		 
		справа № 489/1183/21 
		провадження № 61-7939св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_2 , виконавчий комітет Миколаївської міської ради,
		третя особа - Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Соколік Віталій Дмитрович, на рішення Ленінського районного суду                  міста Миколаєва від 23 січня 2024 року у складі судді Коваленка І. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Самчишиної Н. В., Ямкової О. О.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , виконавчого комітету Миколаївської міської ради, третя особа - Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, про визнання права користування жилим приміщенням, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зміну договору найму житлового приміщення.
		 
		На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що рішенням виконавчого комітету Центральної Ради народних депутатів міста Миколаєва її матері - ОСОБА_3 було видано ордер № 791 від 30 липня  1980 року на право зайняття квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартирка), згідно з яким основний квартиронаймач мала склад сім`ї: ОСОБА_4 (чоловік), ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (дочки), які як члени сім`ї квартиронаймача відповідно до статті 64 ЖК України були наймачами житлового приміщення.
		Її місце проживання з 24 червня 1997 року було зареєстроване у спірній квартирі. 
		22 серпня 2003 року вона уклала шлюб з ОСОБА_7 , а 11 грудня 2007 року була знята з реєстрації місця проживання та зареєстрована з чоловіком на 
		АДРЕСА_2 .
		У період перебування з ОСОБА_7 у зареєстрованому шлюбі у них                             ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_8 .
		Оскільки сімейне життя не склалося, вона разом з дочкою повернулася до квартири АДРЕСА_1 та з                    15 листопада 2010 року проживали разом з ОСОБА_3 у цьому житлі.
		Шлюб між нею та ОСОБА_7 05 грудня 2011 року було розірвано на підставі судового рішення, а 20 листопада 2012 року вона знялася з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 та зареєструвалася у Миколаївському обласному центрі обліку бездомних громадян.
		ІНФОРМАЦІЯ_2 її матір ОСОБА_3 померла.
		На час звернення до суду з позовом вона знята з реєстрації у центрі обліку бездомних громадян та фактично проживає у спірній квартирі, сумлінно сплачує житлово-комунальні послуги та здійснює її утримання. Також здійснювала догляд і утримання своєї матері ОСОБА_3 , а після її смерті здійснила її поховання.
		Можливість зареєструвати своє проживання у спірній квартирі в неї відсутнє в зв`язку із нормами реєстрації осіб з розрахунку на квадратний метр та               відсутності згоди всіх зареєстрованих в квартирі на це осіб, зокрема відповідача ОСОБА_2 .
		Іншого житла, окрім вказаної квартири, вона не має.
		Натомість відповідач ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживає з 2015 року, комунальні послуги не сплачує, в утриманні житла участі не бере та квартирою не цікавиться. Водночас ані вона, ані члени її сім`ї не чинили перешкод у користуванні квартирою відповідачу.
		Позивач вказала, що реєстрація відповідача у спірній квартирі порушує її право на вільне користування майном, оскільки вона позбавлена можливості зареєструвати своє місце проживання у вказаному житловому приміщенні та не може звернутися із заявою про внесення змін до договору найму житла і вчиняти інші дії щодо спірної квартири.
		 
		Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд: визнати за нею право користування квартирою АДРЕСА_1 ; визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 ; змінити договір найму житлового приміщення - квартирою АДРЕСА_1 , визнавши її наймачем вказаної квартири.
		 
		Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
		 
		Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 січня 2024 року позов задоволено частково.
		Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 .
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
		 
		Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки вселення у спірну квартиру позивачем відбулося за усною згодою основного квартиронаймача та відсутністю заперечень інших зареєстрованих у квартирі членів сім`ї останньої. 
		Крім того, суд першої інстанції врахував усталену практику Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на повагу до житла та втручання держави в таке право особи, а також те, що у позивача відсутнє інше житло та реєстрація за іншою адресою.
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що втратив користування квартирою, яка є його єдиним житлом. Водночас суд констатував, що непроживання останнього у спірній квартирі зумовлено поважними причинами, що підтверджено дослідженими судом доказами. 
		Місцевий суд також дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо зміни договору найму з померлого квартиронаймача на позивача, оскільки таке право у відповідача ОСОБА_2 виникло раніше та він не зміг його реалізувати, зокрема через неправомірні дії позивача, яка не допустила до квартири представників МБТІ та самого відповідача, що перешкодило останньому зібрати повний пакет документів.
		Крім того, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову до Миколаївської міської ради, оскільки остання є неналежним відповідачем.
		 
		Постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2024 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 та задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 .
		Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 січня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про визнання права користування жилим приміщенням та стягнення судових витрат з ОСОБА_2 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у їх задоволенні.
		Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 січня 2024 року в частині вирішення позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зміну договору найму житлового приміщення змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
		Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права користування жилим приміщенням та приймаючи в цій частині нову постанову про відмову у їх задоволенні, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 не довела факту дотримання встановленого статтями 64, 65, 156 ЖК України порядку вселення у спірну квартиру. Зокрема, не довела отримання згоди на її вселення від наймача та інших зареєстрованих в квартирі осіб, а факт намагання позивача визнати за собою право користування квартирою в судовому порядку навпаки свідчить про те, що інші наймачі квартири не визнавали права позивача на спірну квартиру.
		Крім того, апеляційний суд зазначив, що тривалий час проживання позивачки у спірній квартирі із квартиронаймачем ОСОБА_3 (матір'ю позивачки) та ведення із нею спільного господарства не свідчить про дотримання передбачених законом правил вселення у спірну квартиру та набуття права користування нею. Надані позивачкою докази на підтвердження понесення нею витрат на поховання своєї матері та здійснення витрат по сплаті комунальних послуг не доводять, що після того, як позивачка припинила проживати у спірній квартирі у 1997 році, вона правомірно, у передбачений чинним законодавством спосіб, вселилася у спірну квартиру в 2010 році.
		Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням та зміну договору найму житлового приміщення, суд апеляційної інстанції керувався тим, що позивачка не набувала право користування спірною квартирою та не довела факту правомірного вселення до неї зі згоди наймача та інших користувачів.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
		 
		У касаційній скарзі адвокат Соколік В. Д., який діє в інтересах ОСОБА_1 , просить скасувати рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва                    від 23 січня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду                         від 29 квітня 2024 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 199/10302/14-ц,   від 21 травня 2021 року у справі № 643/6850/17, від 28 серпня 2023 року у справі  № 199/736/22, від 29 січня 2024 року у справі № 140/395/23, від 28 листопада  2018 року у справі № 184/104/17-ц, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
		 
		В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник вказав, що суд першої інстанції дійшов безпідставного висновку щодо поважності причин непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі понад 6 місяців, надавши неправильну оцінку наданим позивачем доказам, які свідчать про неповажність таких причин.
		З огляду не неправомірну відмову у задоволенні вимог про визнання                      ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою, місцевий суд не врахував, що позивач є єдиною особою, що має право замінити наймача у правовідносинах найму.
		Суд апеляційної інстанції не дослідив та не надав оцінку доказам у сукупності, а також обставинам, що можуть свідчити про надання згоди на вселення позивача у спірну квартиру, а саме: щодо моменту вселення позивача у спірну квартиру, періоду проживання, зокрема його тривалості, переліку осіб, які повинні були надавати згоду на вселення, поведінці відповідача за весь період проживання, тощо.
		 
		Також заявник оскаржує судові рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав (вказує на порушення судами норм процесуального права відповідно до пункту 5 частини першої, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України), а саме на те, що розгляд справи відбувся за відсутності будь-кого з учасників справи, судами не досліджено зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилено (не розглянуто) клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
		Під час розгляду справи судом першої інстанції було подано клопотання про допит 13 свідків, проте суд відмовив у допитів 6 свідків, посилаючись на родинні відносини з позивачем, тобто належним чином не дослідив подані учасниками справи докази, не оцінив їх в сукупності та взаємозв`язку.
		При поданні апеляційної скарги представник позивача заявив клопотання про допит свідків, яке не була розглянуто, а також залишено поза увагою доводи апеляційної скарги про безпідставну відмову судом першої інстанції у допиті свідків та необхідність їх допиту у суді апеляційної інстанції.
		 
		Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
		 
		У липні 2024 року до суду від Миколаївської міської ради  надійшов відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.
		В обґрунтування доводів відзиву заявник вказав на те, що позивач не підтвердила обставини постійного проживання у спірному житлі, певний час проживала в іншому місці та знялась з реєстрації з адреси спірної квартири. У матеріалах справи відсутні докази чому позивач не зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі за життя основного квартиронаймача. Прийняття рішення про зміну договору найму без згоди іншого зареєстрованого повнолітнього члена родини буде порушенням норм чинного законодавства.
		Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 24 березня          2021 року № 241 було відмовлено у наданні дозволу на зміну договору найму. Вказане рішення в судовому порядку не оскаржувалось та є чинним. Отже, позивач намагається зобов`язати орган місцевого самоврядування змінити договір найму та визнати її наймачем комунальної квартири без додержання вимог чинного законодавства України.
		 
		У серпні 2024 року до суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_2 мав поважні причини не проживання у спірній квартирі, що підтверджується доказами, які містяться у матеріалах справи. Позивачу не надавався дозвіл на вселення у спірну квартиру. Навпаки, як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_4 зверталися до правоохоронних органів щодо незаконного проникнення до житла, що свідчить про відсутність згоди на вселення. Тобто ОСОБА_1 своїми діями позбавила права користування житлом 3 осіб, які мають законні права на проживання у спірній квартирі.
		 
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		30 липня 1980 року виконавчим комітетом Центральної ради народних депутатів міста Миколаєва ОСОБА_3 із сім`єю з 4-х осіб ( ОСОБА_3 ,                   ОСОБА_4 (чоловік), ОСОБА_5 (дочка), ОСОБА_9 (дочка)), видано ордер на житлове приміщення за № 791 на право зайняття жилої площі в квартирі АДРЕСА_1 .
		 
		Цього ж дня, між ЖЕК № 19 та ОСОБА_3 було укладено договір найму жилого приміщення, за яким ОСОБА_3 отримала у користування її та членів її сім`ї квартиру АДРЕСА_1 .
		 
		Спірна квартира не приватизована та перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Миколаєва.
		 
		22 серпня 2003 року ОСОБА_9 уклала шлюб з ОСОБА_7 та змінила прізвище на ОСОБА_10 .
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_4 .
		 
		ОСОБА_1 була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 з 24 червня 1997 року та знята з реєстрації за вказаною адресою 11 грудня 2007 року.
		 
		З 17 січня 2008 року до 20 листопада 2012 року місце проживання позивача було зареєстроване в будинку АДРЕСА_2 .
		 
		З 19 лютого 2014 року до 15 лютого 2017 року місце проживання позивача було зареєстроване в будинку АДРЕСА_3 .
		 
		З 05 квітня 2019 року до 16 лютого 2021 року місце проживання позивача було зареєстроване в будинку АДРЕСА_4 .
		 
		Згідно з довідкою, виданою головою правління Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Гранат-148» 02 лютого 2021 року за № 2,                  ОСОБА_1 проживала разом за ОСОБА_3 з 15 жовтня 2010 року до дня смерті останньої ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) за адресою: АДРЕСА_5 .
		Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за вказаною адресою з 02 березня 2010 року.
		 
		Згідно з витягом з реєстру територіальної громади міста Миколаєва                               від 24 квітня 2024 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;            2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
		 
		Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		 
		При вирішенні спору суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
		 
		Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
		 
		Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на відсутність можливості зареєструвати своє проживання у спірній квартирі у зв`язку із нормами реєстрації осіб з розрахунку на квадратний метр та відсутність згоди всіх зареєстрованих в квартирі на це осіб, зокрема відповідача ОСОБА_2 .
		 
		За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Відповідно до статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
		 
		Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і            наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер (стаття 61 ЖК України).
		За змістом статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.
		 
		До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
		 
		Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
		 
		Згідно з статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
		Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
		 
		Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в цьому житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
		 
		Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
		 
		Такого висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 червня 2020 року у справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18).
		 
		Враховуючи зазначені норми матеріального права, а також докази, які містяться у матеріалах справи, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 право користування спірною квартирою та приймаючи в цій частині нову постанову про відмову у їх задоволенні, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених позовних вимог в цій частині, оскільки позивач не надала достатніх та переконливих доказів вселення до спірної квартири саме з дозволу наймача і членів його сім`ї та постійного проживання у цьому житловому приміщенні починаючи з 2010 року.
		 
		Так, матеріали справи містять відомості про те, що як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_4 (чоловік основного квартиронаймача) зверталися до правоохоронних органів щодо незаконного проникнення до житла, що свідчить про відсутність згоди на вселення ОСОБА_1 до спірної квартири.
		 
		Водночас апеляційний суд правильно зазначив, що ОСОБА_1 зберігала за собою право проживання за адресою житла в іншій місцевості, а починаючи з                  05 квітня 2019 року зареєструвала своє місце проживання не за адресою спірної квартири, а за іншою адресою та знялась з реєстраційного обліку лише 16 лютого 2021 року.
		 
		Разом із тим вона весь цей час не вчиняла будь-яких дій щодо реєстрації у спірній квартирі за життя основного квартиронаймача.
		 
		Також правильним є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою, та зміни договору найму житлового приміщення, оскільки зазначені позовні вимоги є похідними від позовних вимог про визнання за позивачем права користування спірною квартирою, в задоволенні яких було відмовлено.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 199/10302/14-ц,                від 21 травня 2021 року у справі № 643/6850/17, від 28 серпня 2023 року у справі  № 199/736/22, від 29 січня 2024 року у справі № 140/395/23, від 28 листопада  2018 року у справі № 184/104/17-ц, не заслуговують на увагу з таких підстав.
		 
		У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 199/10302/14-ц Верховний Суд, відмовляючи у задоволенні позовних ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням, визнання незаконним рішенням, визнання недійсним ордеру та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_1 без надання іншого жилого приміщення, виходив з того, що висновки судів попередніх інстанцій про вселення позивача в спірну квартиру з дотриманням правил, передбачених нормами статей 65, 64 ЖК України, є помилковими, оскільки та обставина, що рішенням суду встановлений факт спільного проживання в спірній квартирі позивача разом з наймачем квартири, не свідчить про дотримання ОСОБА_1 передбачених законом правил про вселення в спірну квартиру і набуття права користування нею. А факт участі ОСОБА_1 у приватизації іншого житлового приміщення, де вона зареєстрована до часу розгляду справи судами попередніх інстанцій свідчить про те, що вона зберігала за собою постійне місце проживання в АДРЕСА_8.
		 
		Верховний Суд у постанові від 21 травня 2021 року у справі № 643/6850/17 погодився із висновками апеляційного суду про зобов`язання міської ради укласти договір найму квартири та визнання позивача наймачем спірної квартири, з тих підстав, що позивач законно вселилася у спірне житлове приміщення як онука наймача, тривалий час проживала у ньому із наймачем квартири, продовжила там проживати після її смерті. 
		 
		У постанові від 28 серпня 2023 року у справі  № 199/736/22, погоджуючись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій про визнання ОСОБА_1 членом сім`ї наймача та зобов`язання виконавчого комітету надати дозвіл на зміну умов договору найму займаного житлового приміщення, визнавши ОСОБА_1 її наймачем, Верховний Суд зазначив, що позивачкою надано достатньо допустимих й належних доказів, які в своїй сукупності свідчать про законність її вселення у спірну квартиру, постійне проживання з 2010 року у зазначеній квартирі, ведення спільного господарства з померлим наймачем.
		 
		Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі              № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
		 
		Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
		 
		З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
		 
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи                    (пункт 32).
		 
		Враховуючи викладене, оскаржувані судові рішення не суперечать постановам Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 199/10302/14-ц, від 21 травня 2021 року у справі № 643/6850/17, від 28 серпня 2023 року у справі                                      № 199/736/22, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
		 
		Постанови Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 140/395/23,                           від 28 листопада  2018 року у справі № 184/104/17-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не є подібними із справою, яка є предметом перегляду касаційним судом, оскільки у вказаній справі на підставі її доказової бази встановлені інші фактичні обставини справи.
		 
		Також підставами для відкриття касаційного провадження були і доводи заявника про порушення норм процесуального права, а саме не дослідження судами зібраних у справі доказів.
		 
		Зазначена підстава касаційного оскарження також не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду, оскільки частина перша статті 77 ЦПК України передбачає, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
		 
		Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		 
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК країни).
		 
		У статті 89 ЦПК України зазначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
		 
		Наведені заявником доводи порушення судами норм процесуального права фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
		 
		Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
		 
		Крім того, колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не розглянув клопотання про виклик та допит свідків, оскільки відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Скарга не містить доводів, яким чином таке порушення вплинуло на правильність вирішення справи. 
		 
		При цьому не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що розгляд справи відбувся за відсутності будь-кого з учасників справи, також є безпідставними.
		 
		Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 15 березня 2024 року призначено цивільну справу до розгляду на 29 квітня 2024 року на 09-30 год, про що повідомлено учасників справи, зокрема представника ОСОБА_1 - адвоката Соколіка В. Д.
		29 квітня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Соколік В. Д. через електронну підсистему «Електронний суд» подав клопотання про відкладення розгляду справи через незадовільний стан здоров`я. 
		 
		Відповідно до частини другої статті 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження; 5) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення. Викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли в справі беруть участь їх представники.
		 
		Враховуючи зазначені норми процесуального законодавства, а також відсутність доказів поважності неявки в судове засідання представника позивача          ОСОБА_1 - адвоката Соколіка В. Д., колегія суддів зазначає про те, що суд апеляційної інстанції не мав передбачених законом підстав для відкладення розгляду справи, призначеного на 29 квітня 2024 року.
		 
		З огляду на те, що справа перебуває у провадженні судів з березня 2021 року, представник представника позивача ОСОБА_1 - адвокат Соколік В. Д. не навів будь-яких доводів щодо обґрунтованості клопотання про відкладення розгляду справи, в тому числі неможливості брати участь в режимі відеоконференції, а у матеріалах справи достатньо доказів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
		 
		Крім того, позивач реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі, ставлення до апеляційної скарги ОСОБА_2 висловила у відзиві на його апеляційну скаргу, тому суттєвих порушень апеляційним судом норм процесуального права, які б унеможливили чи суттєво ускладнили доступ ОСОБА_1 до правосуддя, не встановлено.
		 
		В цілому доводи касаційної скарги висновків судів щодо вирішення справи по суті не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі  № 373/2054/16-ц).
		Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,                       від 10 лютого 2010 року).
		 
		У справі, що розглядається, вичерпно надано оцінку питанню недійсності договору купівлі-продажу. Наявність у скаржника іншої точки зору на встановлені судами обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених у справі рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Соколік Віталій Дмитрович, залишити без задоволення.
		 
		Рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 січня 2024 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                             О. В. Білоконь
		 
		                                                                                      О. М. Осіян
		                                                                                              
		Н. Ю. Сакара

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...