Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/10955/23 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано судом: 30.12.2024. Зареєстровано: 31.12.2024. Забезпечено надання загального доступу: 01.01.2025.
Дата набрання законної сили: 24.12.2024
Номер судового провадження: К/990/15759/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		УХВАЛА
		 
		24 грудня 2024 року 
		м. Київ
		справа №320/10955/23
		провадження №К/990/15685/24, №К/990/15759/24
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача - Жука А.В.,
		суддів: Мартинюк Н.М.,    Мельник-Томенко Ж.М.,
		за участю:
		секретаря судового засідання - Яроша Д.В.,
		позивача - ОСОБА_1 ,
		представника позивача - Яценко Д.С.,
		представника відповідача -    Добролюбова В.І.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні як суд касаційної інстанції справу
		за позовом  ОСОБА_1 до Верховного Суду, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Державної казначейської служби України, про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, провадження в якій відкрито
		за касаційними скаргами Верховного Суду: 
		на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27 грудня 2023 року (у складі: головуючого судді - Лиска І.Г.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2024 року (у складі колегії суддів: судді-доповідача - Кузьменка В.В., суддів: Василенка Я.М., Ганечко О.М.); 
		на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року (у складі колегії суддів: судді-доповідача - Кузьменка В.В., суддів: Василенка Я.М., Ганечко О.М.)
		у справі №320/10955/23,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		1.  ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Верховного Суду (далі - відповідач), третя особа - Державна казначейська служба України, в якому просив:
		- визнати дії Верховного Суду щодо припинення нарахування та сплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди з 19 липня 2022 року протиправними;
		- визнати протиправним та скасувати наказ голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 19.07.2022 №10-к «Про внесення змін до наказу від 05.04.2022  №3/0/203-22 «Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони»;
		- зобов`язати Верховний Суд відновити нараховування та виплату судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди відповідно до положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: посадового окладу з розрахунку - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а також доплат за вислугу років та наукову ступінь з відрахуванням обов`язкових податків та зборів;
		- стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду за період з 19 липня 2022 року по день ухвалення судового рішення у розмірі визначену на день ухвалення судового рішення виходячи з положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: посадового окладу з розрахунку - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а також доплат за вислугу років та наукову ступінь з відрахуванням обов`язкових податків та зборів.
		2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказував про те, що він з 04.03.2022 проходить військову службу в лавах Сил територіальної оборони Збройних Сил України, та починаючи з 19 липня 2022 року йому, всупереч положень статей 21, 22, 18, пункту 14 статті 92, статей 126, 130 Конституції України, статей 56, 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» не виплачується суддівська винагорода; виплату суддівської винагороди було припинено наказом голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду №10-к від 19.07.2022 «Про внесення зміни до наказу від 05.03.2022 № 3/0/203-22 «Про увільнення від роботи ОСОБА_2 на період мобілізації до Збройних сил України в Сили територіальної оборони». Указаний наказ голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду позивач вважає таким, що суперечить вимогам положень статей 21, 22, 48, пункту 14 статті 92, статей 126, 130 Конституції України, статей 56, 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», а дії відповідача в частині припинення виплати суддівської винагороди - протиправними.
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		3. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2024, позов задоволено.
		Визнано дії Верховного Суду щодо припинення нарахування та сплати судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди з 19 липня 2022 року - протиправними.
		Визнано протиправним та скасовано наказ голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 19.07.2022 № 10-к «Про внесення змін до наказу від 05 березня 2022 року №3/0/203-22 «Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони».
		Зобов`язано Верховний Суд відновити нараховування та виплату судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди відповідно до положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з відрахуванням обов`язкових податків та зборів.
		Стягнуто з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду за період з 19 липня 2022 року по день ухвалення судового рішення у розмірі визначену на день ухвалення судового рішення, з урахуванням розміру та надбавок суддівської винагороди визначених статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та з відрахуванням обов`язкових податків та зборів.
		4. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що беручи до уваги конституційні гарантії незалежності суддів, пріоритетності норм Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» над іншими нормами законодавства України, позивачу підлягає виплата суддівська винагорода у повному обсязі. Суди попередніх інстанції дійшли висновків, що питання обрахунку, розміру та виплати суддівської винагороди унормовується виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що виключає можливість застосування до спірних правовідносин вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ.
		5. Таким чином, прийняття відповідачем наказу від 19.07.2022 №10-к «Про внесення змін до наказу від 05.03.2022 №3/0/203-22 «Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони», а також безпідставне не нарахування та не виплата судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 19.07.2022, дії по призупиненню виплати суддівської винагороди та прийняття наказу, суди попередніх інстанцій вважали протиправними.
		6. Стосовно доводів відповідача про те, що позивачем не було оскаржено наказ від 05.03.2022 №3/0/203-22 «Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони», суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що в первинній редакції згаданого наказу не було передбачено обмеження виплати суддівської винагороди на період мобілізації позивача; водночас, надалі позивачем оскаржено наказ голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 19.07.2022 № 10-к «Про внесення змін до наказу від 05.03.2022 № 3/0/203-22», а отже позивачем обрано належний спосіб захисту порушеного права в межах спірних правовідносин.
		7. Додатковою постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.04.2024 стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Верховного Суду на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, пов`язані з розглядом справи, в розмірі 20 000,00 грн. Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції виходив з обґрунтованості вимог позивача у клопотанні та наявності підстав для стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в розмірі 20 000,00.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та заперечень на неї
		8. Не погоджуючись із прийнятими у цій справі судовими рішеннями по суті спору, відповідач звернувся до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2024, та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
		9. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі є пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, вказуючи, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовані положення статей 130 Конституції України, статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким внесено зміни до частини третьої статті 119 КЗпП України, при цьому, як вказує скаржник, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування цих норм права.
		10. Поряд з цим, відповідач зазначає, що Верховний Суд вже сформував правовий висновок щодо застосування вказаних норм права, який викладено у постановах від 23.11.2023 у справі №340/5033/22, від 20.03.2024 у справі №340/5692/22 та від 22.03.2024 у справі №280/1011/23, однак зауважує, що правовідносини у таких справах не є подібними до спірних, оскільки позивачами не ставилося під сумнів законність наказу голови відповідного суду щодо припинення нарахування суддівської винагороди з 19.07.2022, і ними такий наказ не оскаржувався.
		11. Відповідач вважає, що дії голови суду з видання оскаржуваного наказу є правомірними, оскільки, як первинне видання наказу, так і внесення до нього змін, здійснювалося відповідно до однієї і тієї ж норми закону, а Закон №2352-ІХ не регламентував винятків для суддів, як і не регламентувала таких винятків первинна редакція статті 119 КЗпП України, яка діяла на час увільнення позивача. Повторно зазначає про те, що позивачем не оспорюється наказ від 05.03.2022 №3/0/203-22.
		12. Скаржник також зазначає про пропуск позивачем строку на звернення до суду із цим позовом та не вирішення судом першої інстанції питання про поновлення такого строку; в судовому засіданні позивач не заперечував, що оскаржуваний ним наказ він отримав на електронну адресу 21 липня 2022 року. Звертає увагу, що суди попередніх інстанцій, в порушення норм процесуального права, не надали оцінки таким аргументам відповідача.
		13. Не погоджуючись також із додатковою постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.04.2024 та прийняти нову постанову про залишення без розгляду заяви позивача про стягнення з відповідача витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги.
		14. У касаційній скарзі скаржник зазначає, що підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі є пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, вказуючи, що суд апеляційної інстанції допустив порушення вимог статей 139, 143 КАС України та не врахував висновків щодо застосування цих норм процесуального права, викладених в постанові Верховного Суду від 26.07.2023 у справі №160/16902/20. Відповідач зазначає, що в судовому засіданні 27 березня 2024 року, до виходу суду до нарадчої кімнати, позивач не робив жодної заяви, як того вимагає частина сьома статті 139 КАС України.
		15. У відзиві на касаційні скарги позивач просить відмовити в задоволенні касаційних скарг відповідача в повному обсязі, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
		16. Позивач, окрім іншого, зазначає, що з огляду на особливий статус судді, правове регулювання організації праці суддів визначається винятково Конституцією України і Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а не положеннями КЗпП України, а тому оскаржуваний наказ є незаконним. Щодо вирішення питання про поновлення строку звернення до суду, позивач зазначає, що указане питання входить до дискреційних повноважень суду і вирішується ним на стадії відкриття провадження у справі, а зі змісту касаційної скарги не вбачається наявність заперечень на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження у справі. Стосовно додаткової постанови суду апеляційної інстанції, то позивач зазначає, що оскільки оскаржуваною постановою відповідачу було відмовлено в задоволенні апеляційної скарги, позивач має безумовне право на відшкодування відповідних судових витрат у строки та спосіб, визначений процесуальним законодавством.
		ІІ. РУХ АДМІНІСТРАТИВНОЇ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ
		17.1. Касаційна скарга Верховного Суду на рішення судів попередніх інстанції до суду касаційної інстанції надійшла 23 квітня 2024 року.
		17.2. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.04.2024 визначено склад колегії суддів: головуючий суддя -  Жук А.В., судді: Мартинюк Н.М.., Мельник-Томенко Ж.М.
		17.3. Ухвалою Верховного Суду від 29.04.2024 відкрито касаційне провадження за скаргою Верховного Суду на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2024 у справі №320/10955/23 (провадження №К/990/15685/24).
		17.4. Ухвалою Верховного Суду від 30.04.2024 задоволено клопотання Верховного Суду про зупинення виконання судових рішень у справі №320/10955/23. Зупинено виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2024 в частині стягнення з Верховного    Суду на користь ОСОБА_1 недоотриману суддівську винагороду за період з 19 липня 2022 року до дня ухвалення судового рішення у розмірі визначену на день ухвалення судового рішення, з урахуванням розміру та надбавок суддівської винагороди визначених статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та з відрахуванням обов`язкових податків та зборів до закінчення касаційного розгляду справи до закінчення перегляду судових рішень в касаційному порядку. Зупинено дію рішення Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2024 в частині зобов`язання Верховного Суду відновити нараховування та виплату судді Верховного Суду ОСОБА_1 суддівської винагороди відповідно до положень статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з відрахуванням обов`язкових податків та зборів (провадження №К/990/15685/24).
		18.1. Касаційна скарга Верховного Суду на додаткову постанову до суду касаційної інстанції надійшла також 23 квітня 2024 року.
		18.2. Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 23.04.2024 визначено склад колегії суддів: головуючий суддя -  Жук А.В., судді: Мартинюк Н.М.., Мельник-Томенко Ж.М.
		18.3. Ухвалою Верховного Суду від 29.04.2024 відкрито касаційне провадження за скаргою Верховного Суду на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.04.2024 у справі №320/10955/23 (провадження №К/990/15759/24).
		18.4. Ухвалою Верховного Суду від 30.04.2024 задоволено клопотання Верховного Суду про зупинення виконання судового рішення у справі №320/10955/23. Зупинено виконання додаткової постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.04.2024 у справі №320/10955/23 до закінчення перегляду судових рішень в касаційному порядку.
		19. Ухвалами Верховного Суду від 08.08.2024 повторно витребувано з Київського окружного адміністративного суду справу №320/10955/23.
		20. Ухвалами Верховного Суду від 29.08.2024 повернуто без розгляду заяви представника позивача про скасування ухвал про зупинення дії рішення та прискорення розгляду справи.
		21. Ухвалами Верховного Суду від 13.09.2024 повторно витребувано з Київського окружного адміністративного суду справу №320/10955/23. Іншими ухвалами Верховного Суду від 13.09.2024 відмовлено в задоволенні заяв представника позивача про скасування ухвал Верховного Суду про зупинення дії рішення та прискорення розгляду справи №320/10955/23.
		22. 01 жовтня 2024 року матеріали справи надійшли до суду касаційної інстанції від Київського окружного адміністративного суду, та ухвалами Верховного Суду від 10.10.2024 закінчено підготовчі дії у справі; об`єднано в одне касаційне провадження касаційні скарги Верховного Суду на рішення Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2024 (провадження №К/990/15685/24) і на додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.04.2024 у справі №320/10955/23 (провадження №К/990/15759/24); справу призначено до касаційного розгляду у відкритому судовому засіданні на   19.11.2024 на 16:00 год.
		23. У судовому засіданні представник відповідача підтримав вимоги касаційної скарги, просив її задовольнити в повному обсязі.
		24. Сторона позивача просила відмовити в задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
		25. У судовому засіданні 23 грудня 2024 року головуючим суддею поставлено на обговорення питання про наявність у цій справі виключної правової проблеми, відтак заявлено про наявність підстав для направлення справи на розгляд  Великої Палати Верховного Суду.
		26. Сторона позивача заперечила наявність підстав для такої передачі та зазначила про відсутність у спірних правовідносинах виключної правової проблеми. Представник відповідача - Верховного Суду, не заперечив щодо направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		ІІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		27. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Указом Президента України від 07.05.2019 №195/2019 позивача призначено суддею Верховного Суду, а 14.05.2019 наказом в.о. голови Верховного Суду від 14.05.2019 № 849-к, ОСОБА_1 призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційній цивільній суд та зарахований до відповідного штату суду.
		28. Відповідно до листа Верховного суду №172.2.22-23 від 05.03.2023, суддівська винагорода з розрахунку на місяць становить 344 860,25 грн, що складається з: посадового окладу - 197 063 грн; вислуги років (60 %) - 118 237,80 грн; доплати за науковий ступінь (15%) - 29 559,45 грн.
		29. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №29 від 04.03.2022 позивача було зараховано до складу військової НОМЕР_1 на посаду командира міномета мінометної батареї військової частини НОМЕР_1 .
		30. Наказом голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.03.2022 №3/0/203-22 «Про увільнення від роботи ОСОБА_2 на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони» позивача було увільнено від роботи зі збереженням за ним місця роботи, займаної посади, середньої заробітної плати.
		31. Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352) внесені зміни до Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) та законів «Про оплату праці», «Про відпустки» та «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». 
		32. Головою Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду було видано наказ №10-к від 19.07.2022 «Про внесення зміни до наказу від 05.03.2022 року №3/0/203-22 «Про увільнення від роботи ОСОБА_2 на період мобілізації до Збройних сил України в Сили територіальної оборони», яким внесено зміни до пункту 1 наказу замінивши слова «зі збереженням за ним місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати» словами «зі збереженням за ним місця роботи і посади» та пунктом другим зазначеного наказу було припинено позивачу збереження середньої заробітної плати з 19 липня 2022 року.
		IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		33.           Суд касаційної інстанції, відповідно до статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
		34.          До повноважень Верховного Суду, визначених КАС України, зокрема, належить вирішення питань про правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права, їх тлумачення при вирішенні юридичних спорів в адміністративних справах чи проблем щодо забезпечення захисту прав, свобод або інтересів. Реалізація таких повноважень пов`язана із наявністю правових проблем.
		35.          Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		36.          Згідно з частинами першою та четвертою статті 347 КАС України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. 
		Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій-четвертій статті 346 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 346 цього Кодексу.
		37.          Як зазначила Велика Палата Верховного Суду, зокрема, в ухвалі від 26.03.2019 у справі №804/15369/13-а, для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати декілька з наведених ознак:
		-          справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
		-          встановлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист;
		-          існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, а саме значний перелік подібних справ (зокрема, між тими ж сторонами або з однакового предмета спору), які перебувають на розгляді в судах;
		-          існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема:
		-          немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному;
		-          невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права;
		-          встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому;
		-          наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах.
		38. У контексті цієї справи слід зауважити про наявність у спірних правовідносинах виключної правової проблеми, суть якої полягає, зокрема, у необхідності вирішення питання щодо співвідношення норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Кодексу законів про працю України.
		39. Так, на розгляді адміністративних судів перебуває низка справ, пов`язаних із спорами щодо виплати суддівської винагороди суддям, які перебувають на цей час на військовій службі. Слід зазначити, що практика судів першої та апеляційної інстанцій при вирішенні цих спорів засвідчує відсутність єдиного підходу до оцінки нормативного регулювання відповідних правовідносин у контексті конституційних принципів незалежності суддів та несумісності статусу судді з іншими видами діяльності, зокрема, в умовах воєнного стану.
		40. Однією з підстав спорів цієї категорії стало неоднозначне розуміння і застосування судами змін, внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-IX) від 01.07.2022 (набув чинності 19 липня 2022 року) до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України) стосовно регулювання відносин, пов`язаних з нарахуванням та виплатою суддівської винагороди суддям, які на цей час перебувають на військовій службі. У зв`язку з цим необхідний уважний аналіз чинного нормативного регулювання особливостей виплати суддівської винагороди в умовах особливого періоду (зокрема, воєнного стану) в обставинах, що викликали спори, які стали предметом судового розгляду.
		41. Відповідно до частини другої статті 130 Конституції України, розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Із цього конституційного положення випливає припис частини першої статті 135 Закону «Про судоустрій і статус суддів» (далі також - Закон №1402-VIII), відповідно до якого суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Положення зазначеної статті визначають розмір суддівської винагороди, яка складається з посадового окладу і доплат, які розраховуються у порядку, встановленому цією ж статтею, і виплачується щомісячно.
		42. Специфічне місце у регулюванні розміру виплачуваної суддівської винагороди займає частина десята статті 135 Закону №1402-VIII, відповідно до якої суддя, який не здійснює правосуддя, однак перебуває на посаді судді, не має права на отримання доплат до посадового окладу. Винятками, на які встановлене обмеження не поширюється, у зазначеному нормативному положенні визначено випадки тимчасової непрацездатності судді та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці; інші випадки не передбачені. Отже, загалом, суддівська винагорода суддям, які не здійснюють правосуддя, має виплачуватися у розмірі посадового окладу.
		43. Стаття 135 Закону №1402-VIII не містить нормативного регулювання щодо виплати суддівської винагороди суддям, які перебувають на військовій службі, зокрема, в особливий період.
		44. Колегія суддів зауважує, що протягом 2018-2022 років мала місце низка випадків вступу суддів на військову службу, у кожному такому випадку головою (виконуючим обов`язки голови) суду, до штату якого належав відповідний суддя, був виданий наказ про увільнення такого судді від здійснення правосуддя (іноді використовувалися формулювання «від виконання службових обов`язків» або «від роботи») «у зв`язку з перебуванням на військовій службі із збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку до дня фактичної демобілізації». Таке формулювання умов увільнення судді, який вступив на військову службу, від суддівської діяльності базувалося на положенні частини третьої статті 119 КЗпП України у редакції, чинній до 19 липня 2022 року (дня набрання чинності Законом №2352-IX). З цієї підстави суддям, які перебували на військовій службі, нараховувалася і виплачувалася суддівська винагорода у повному обсязі. Ані формулювання згаданих наказів, ані питання виплати суддівської винагороди протягом періоду до 19 липня 2022 року не оспорювалися.
		45. З набранням чинності Законом №2352-IХ відповідне положення частини третьої статті 119 КЗпП України зазнало зміни: з нього було виключено припис про збереження «середнього заробітку» до дня фактичної демобілізації. На цій підставі у всіх випадках, які стали предметом судового розгляду, до зазначених вище наказів було внесено зміни, якими з умов увільнення від виконання суддівських обов`язків виключалися слова «та середнього заробітку». На виконання таких змін суддям, які перебували на військовій службі, було припинено нарахування і виплата суддівської винагороди, що спричинило звернення цих осіб до суду з метою захисту своїх порушених (на їх думку) прав.
		46. Аналіз існуючих судових рішень щодо таких спорів засвідчив відсутність єдиної судової практики судів апеляційної інстанції (а в окремих випадках - і судів першої інстанції). Основною причиною розходження правових позицій і висновків стало різна оцінка застосовності положень КЗпП України до регулювання спірних правовідносин, що стосуються виплати суддівської винагороди.
		47. Так, у кількох постановах Третього апеляційного адміністративного суду (від 23.03.2023 у справі №340/4693/22, від 30.03.2023 у справі №340/4768/22, від 04.04.2023 у справі №340/4681/22, від 07.04.2023 у справі №340/5251/22, від 18.04.2023 у справі №340/5033/22, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 23.11.2023) правова позиція заснована на розумінні, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції, частина перша статті 1 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу»; далі також - Закон №2232-XII). Військовий обов`язок включає, у тому числі, проходження військової служби.
		48. Беручи до уваги, що, відповідно до статті 24 Конституції України, гарантується рівність конституційних прав і свобод та рівність всіх громадян перед законом (що, очевидно, має означати відсутність винятків для окремих категорій громадян), у вказаних постановах суди спиралися на припис частини другої статті 39 Закону №2232-ХII, відповідно до якої громадяни України користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 К3пП України, якщо вони:
		- призвані на строкову військову службу;
		- призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період;
		- прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану.
		49. На цій, зокрема, підставі суд доходив висновку, що Законом «Про судоустрій і статус суддів» не урегульовано питання призову суддів на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, прийняття на військову службу за контрактом під час дії особливого періоду, а також пов`язане з цим питання виплати суддівської винагороди (постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 23.03.2023 у справі №340/4693/22).
		50. При цьому суд наголошував, що суддя, який перебуває на військовій службі, не здійснює правосуддя.
		51. Застосовуючи загальне правило, за яким, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, застосуванню підлягають загальні законодавчі положення, у цьому випадку - частина третя статті 119 КЗпП України. Позивачі оскаржували припинення виплати суддівської винагороди, а суд, займаючи формальну позицію, стверджував, що накази, які передбачали припинення нарахування «середнього заробітку» судді (по суті - суддівської винагороди), є правомірними по суті і, оскільки вони не оскаржувалися у позовних заявах, підлягають виконанню (постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 30.03.2023 у справі №340/4768/22, від 04.04.2023 у справі №340/4681/22, від 07.04.2023 у справі №340/5251/22, від 18.04.2023 у справі №340/5033/22).
		52. На відміну від цих правових позицій, інші апеляційні адміністративні суди при вирішенні спорів у таких же або подібних обставинах застосували інше розуміння основних нормативних положень і дійшли протилежних правових висновків (зокрема, постанови: П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22.02.2023 у справі №400/4105/22, від 17.04.2023 у справі №400/4471/22, від 18.04.2023 у справі №400/4916/22, від 10.05.2023 у справі №400/5402/22; Сьомого апеляційного адміністративного суду від 24.04.2023 у справі №560/9527/22, від 09.05.2023 у справі №120/9594/22; Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2023 у справі №500/3844/22; а також Третього апеляційного адміністративного суду від 21.02.2023 у справі №340/5402/22).
		53. Сформована у цих судових рішеннях правова позиція заснована на розумінні суддівської винагороди як складової належного соціального та матеріального забезпечення суддів, що є одною з гарантій суддівської незалежності і належного здійснення правосуддя. Таке тлумачення правового змісту суддівської винагороди послідовно і неодноразово обґрунтовував Конституційний Суд України (зокрема, рішення Конституційного Суду України: від 24.06.1999 №6-рп/99 у справі про фінансування судів; від 20.03.2002 №5-пр/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій; від 01.12.2004 №19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їх статусу; від 11.10.2005 №8-рп/2005 у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання; від 22.05.2008 №10-рп/2008 у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України; від 03.06.2013 №3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці, від 08.04.2016 №4-рп/2016 у справі про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці, від 11.12.2018 у справі №11-р/2018). Для обґрунтування такого розуміння суті суддівської винагороди суди також застосовували положення пункту 6.1 Європейської хартії про статус суддів 1998 року, у якому стверджується:
		«Рівень винагороди, що виплачується суддям за виконання їх професійних обов`язків, повинен бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їх рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість».
		54. У цій ситуації суди звертали увагу на те, що Закон «Про судоустрій і статус суддів» взагалі не застосовує до будь-якого аспекту оплати роботи суддів правову категорію «середній заробіток», що дає підстави заперечувати поширення приписів частини третьої статті 119 К3пП України на спірні правовідносини стосовно нарахування та виплати суддівської винагороди. При цьому суди застосовували положення частини другої статті 130 Конституції України, відповідно до якого розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій, і відповідно припис частини першої статті 135 Закону №1402-VIII, яким встановлено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
		55. Звідси зроблено висновок, що до правовідносин стосовно виплати суддівської винагороди виключена можливість застосовувати будь-які інші закони та або підзаконні акти, у тому числі КЗпП України та Закон №2352-1X, яким були внесені зміни до статті 119 К3пП України.
		56. У вказаних судових рішеннях враховуються висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2022 у справі №990/4/22, відповідно до якої існують дві категорії випадків, коли за певних умов суддя не може здійснювати правосуддя. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді; до другої категорії - коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, незалежні від нього або не обумовлені його особистою поведінкою.
		57. До останньої категорії віднесено випадки мобілізації судді відповідно до вимог Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, перебування на військовій службі під час особливого періоду, зокрема в умовах правового режиму воєнного стану та мобілізації, є виконанням громадянського обов`язку із захисту Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності в умовах ворожої агресії, а отже, обґрунтовано повинно вважатися підставою для нездійснення суддею правосуддя через незалежні обставини, не обумовлені його поведінкою.
		58. Описаний вище поділ на дві категорії випадків, коли суддя, зберігаючи статус, не здійснює правосуддя, з різними правовими наслідками вперше запропонував Конституційний Суд України у рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018).
		59. Таким чином, в аналізованих судових рішеннях суди дійшли висновку, що Закон №1402-VIII не передбачає будь-яких обмежень у виплаті суддівської винагороди тим суддям, які проходять військову службу у зв`язку з мобілізацією, а тому такі судді мають право на отримання суддівської винагороди в повному розмірі (з доплатами).
		60. У зазначених судових рішеннях також проаналізовано правове значення наказів про припинення виплати суддям, що перебувають на військовій службі, середнього заробітку. Наголошено, що чинність цих наказів не стосується предметів спору у відповідних справах, якими є невиплата позивачам суддівської винагороди, а не «середнього заробітку», не передбаченого Законом «Про судоустрій і статус суддів» (постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2023 у справі №500/3844/22).
		61. Таким чином, постанови цієї групи застосовують більш широку і ґрунтовну аргументацію, що має наслідком правові позиції і висновки змісту, протилежного до описаного вище.
		62. Співставлення правової аргументації, застосованої у постановах обох груп, вимагає більш детального порівняльного аналізу нормативного регулювання. Основними позиціями, які потребують розгляду, є:
		1) чи є еквівалентними (синонімічними у контексті цих прав) терміни «середній заробіток» і «суддівська винагорода»? У зв`язку з цим, які правові наслідки прийняття наказів про збереження суддям, які проходять військову службу, «середнього заробітку» та про припинення виплати такого «середнього заробітку»?
		2) чи застосовні положення Кодексу законів про працю України, а також відповідне положення Закону «Про військовий обов`язок і військову службу», до питань нарахування та виплати суддівської винагороди суддям, які перебувають на військовій службі під час дії правового режиму воєнного стану?
		3) у разі позитивної відповіді щодо належності виплати суддівської винагороди у спірних випадках, чи нарахування та виплата суддівської винагороди у цих випадках має здійснюватися в повному обсязі (з урахуванням встановлених Законом доплат до посадового окладу)?
		63. Крім того, слід звернути увагу, що в окремих випадках вступ суддів-позивачів на військову службу здійснювався поза часовими межами особливого періоду, в умовах відсутності воєнного стану та мобілізації, і висловити оцінку наслідків такого вступу на військову службу за контрактом.
		64. Слід зауважити, що поняття «суддівська винагорода» в умовах спірних правовідносин не можна вважати синонімічним до понять «середній заробіток» чи «заробіток» взагалі.
		65. Термін «заробіток» та похідний від нього термін «середній заробіток» використовується Кодексом законів про працю України без відповідного визначення його змісту; так, наприклад, стаття 117 КЗпП України встановлює обов`язок роботодавця виплатити звільненому працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		66. Незважаючи на відсутність нормативного визначення терміну «заробіток» (і похідних від нього), змістовний аналіз відповідного поняття дає підстави вважати його синонімом терміну «заробітна плата», як він визначений статтею 1 Закону «Про оплату праці»: «Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу». Стаття 27 зазначеного Закону визначає порядок обчислення «середньої заробітної плати»; встановлення такого порядку, відповідно до цього припису, належить до повноважень Кабінету Міністрів України. Такий порядок встановлений постановою Кабінету Міністрів України №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати»; саме цей Порядок обчислення середньої заробітної плати традиційно застосовується на практиці при обчисленні середнього заробітку, передбаченого статтею 117 КЗпП України (зокрема, постанова Верховного Суду від 04.03.2020 у справі №814/901/16). Тим самим засвідчується синонімічність понять «заробіток» і «заробітна плата».
		67. Водночас, використання синонімічних термінів у нормативних текстах слід визнати істотним недоліком законодавчої техніки. На відміну від заробітної плати (заробітку), суддівська винагорода не є «винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу».
		68. Як це всебічно обґрунтував Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зазначених вище, суддівська винагорода є одною із важливих складових гарантій незалежності суду і суддів. Таким чином, правовий зміст категорії «суддівська винагорода» значно ширший, аніж понять «заробіток» («заробітна плата»), оскільки забезпечує не лише право кожного заробляти собі працею на життя (стаття 43 Конституції), але, що більш важливо, право кожного на захист своїх прав незалежним і безстороннім судом, визначальне для забезпечення принципів верховенства права та правової держави (статті 1, 8, 55 та 129 Конституції України, яке закріплене також у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
		69. Важливо наголосити, що система гарантій забезпечення незалежності суддів, яка включає і належну суддівську винагороду, пов`язана не з посадою судді, а є невід`ємною складовою правового статусу судді. Як ствердив Конституційний Суд України, Основний Закон закріплює однаковий правовий статус суддів, а «встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм, вона пов`язана з набуттям статусу судді, має юридичне призначення, спрямоване на захист прав і свобод людини і громадянина через здійснення правосуддя незалежним і безстороннім судом (суддею)» (рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018). Статус судді (а отже, і виплата суддівської винагороди) може зберігатися і у деяких випадках, коли суддя не здійснює правосуддя, зокрема, у ситуаціях, коли відповідні обставини перебувають поза причинно-наслідковим зв`язком із поведінкою судді чи його волевиявленням.
		70. На підставі визнання принципової відмінності правової природи категорій «заробіток» і «суддівська винагорода» можна погодитися з правовим висновком, що накази голів (виконувачів обов`язків голів) судів в частині припинення виплати «середнього заробітку» судді слід визнати такими, що не стосуються нарахування суддівської винагороди, а отже, не несуть правового навантаження (є безпредметними), а отже, не можуть вважатися належною підставою для припинення нарахування і виплати судді суддівської винагороди.
		71. У цьому контексті доцільно також звернути увагу на аналогічний зміст наказів, виданих до 19 липня 2022 року, щодо увільнення суддів від здійснення правосуддя (постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09.05.2023 у справі №120/9594/22), від виконання службових обов`язків (постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 23.03.2023 у справі №340/4693/22, від 18.04.2023 у справі №340/5033/22), від роботи (постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 07.04.2023 у справі №340/5251/22, постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10.05.2023 у справі №400/5402/22, постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.05.2023 у справі №500/3844/22), що містять формулювання «із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку», запозичене з чинної на той час редакції частини третьої статті 119 КЗпП України. 
		72. Як виняток, можна навести ситуацію, коли позивача увільнено від здійснення правосуддя у зв`язку із призовом на військову службу по мобілізації в умовах воєнного стану із збереженням місця роботи, посади та суддівської винагороди на час проходження військової служби (постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 09.05.2023 у справі №120/9594/22. 
		73. Застосовуючи аналогічні аргументи, можна дійти висновку, що у частині формулювання «збереження середнього заробітку» ці накази також є безпредметними з огляду на принципову відмінність заробітку від суддівської винагороди. У зв`язку з цим, виплата суддівської винагороди суддям, які перебували на військовій службі, у цих випадках продовжувалася безпосередньо на виконання вимог Закону «Про судоустрій і статус суддів».
		74. Визнаючи можливість застосування положень Кодексу законів про працю України як законодавчого акта загального характеру до регулювання окремих аспектів правовідносин, пов`язаних з проходженням публічної служби (до якої відноситься і здійснення повноважень судді, і військова служба), якщо такі правовідносини не врегульовані або неповно врегульовані спеціальним законом, слід звернути увагу, що відсутність спеціального регулювання правовідносин у деяких конкретних обставинах далеко не завжди слід розглядати як відсутність або неповноту потрібного регулювання. У багатьох випадках відсутність згадки у спеціальному законі про певні конкретні обставини означає, що ці обставини не впливають на регулювання відповідних правовідносин, визначених цим законом. Для кваліфікації такої відсутності регулювання як прогалини спеціального закону, яка вимагає застосування приписів загального законодавства, необхідно встановити, чи такі загальні приписи можуть бути застосовані до конкретних правовідносин з урахуванням специфіки ix правової природи.
		75. Саме така ситуація виникає у випадку нормативного регулювання правовідносин щодо виплати суддівської винагороди суддям, які в особливий період перебувають на військовій службі. Безпосереднє застосування до цих випадків положення частини третьої статті 119 КЗпП України, незважаючи на вказівку частини другої статті 39 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» (яка також є загальною нормою), як показано вище, неможливе вже внаслідок принципової відмінності понять «заробіток» і «суддівська винагорода».
		76. Це тим більше підтверджується аналізом адресата припису частини третьої статті 119 КЗпП України, яким є працівники «на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову».
		77. Відповідно до Закону «Про судоустрій і статус суддів», суддя входить до штату суду, однак до нього не застосовне поняття «працівник суду»; термін «працівник» застосовується лише до посадових осіб апаратів судів. Таким чином, постає питання, чи належать судді до адресатів припису частини третьої статті 119 КЗпП України.
		78. Наведені міркування засвідчують, що положення частини третьої статті 119 К3пП України не можуть бути застосовані до суддів, які перебувають на військовій службі під час воєнного стану. Регулювання правовідносин, пов`язаних із суддівською винагородою таких суддів, здійснюється на загальних підставах положеннями Закону «Про судоустрій і статує суддів», насамперед статтею 135, яка не передбачає особливостей, пов`язаних із такою конкретною ситуацією.
		79. Дискусійним також є питання розміру суддівської винагороди, яку повинен отримувати суддя, який в умовах особливого періоду перебуває на військовій службі, а отже, не здійснює правосуддя.
		80. Частина десята статті 135 Закону містить прямі вказівки на випадки, коли за суддею, який у відповідний період не здійснює правосуддя, зберігається право на отримання доплат до посадового окладу, а отже, суддівська винагорода виплачується у повному обсязі (тимчасова непрацездатність, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), тим самим неявно передбачаючи, що в інших випадках, коли суддівська винагорода у виплачується суддям, які не здійснюють правосуддя, її розмір зводиться до посадового окладу.
		81. Зазначену ситуацію можна тлумачити по-різному.
		82. З одного боку, оскільки інших приписів щодо підстав, коли суддівська винагорода судді, який не здійснює правосуддя, виплачується у повному розмірі (з урахуванням доплат), Закон №1402-VIII не встановлює, можна вважати, що судді, який, зберігаючи свій статус, перебуває на військовій службі у період мобілізації і з цієї підстави не здійснює правосуддя, судова винагорода повинна виплачуватися у розмірі посадового окладу.
		83. З іншого боку, прямого обмеження розміру судової винагороди суддів, які перебувають на військовій службі в особливий період, Законом №1402-VIII не передбачено. Це дає підстави судам поширювати дію частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII щодо обмеження права на доплати до посадового окладу лише на суддів, які не здійснюють правосуддя з підстав, обумовлених (можливо, протиправною) поведінкою самого судді.
		84. Таке тлумачення змісту частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII опирається на правову оцінку, здійснену Конституційним Судом України, який у своєму рішенні №11-р/2018 від 04.12.2018 ствердив: «якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою..., є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим».
		85. Цю ж позицію підтримала Рада суддів своїм рішенням від 05.08.2022 №24, у якому проаналізовано правові наслідки прийняття Закону №2352-1X, яким були внесені зміни до статті 119 КЗпП України, для виплати суддівської винагороди мобілізованим суддям і звернуто увагу розпорядників бюджет коштів органів судової влади, що суддям, увільненим від виконання обов`язків з відправлення правосуддя у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації, виплачується суддівська винагорода та передбачені законом доплати до посадового окладу.
		86. Таким чином, слід зауважити, що частину десяту статті 135 Закону №1402-VIII з урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018, можна тлумачити так, що суддівська винагорода виплачується суддям у повному обсязі (з урахуванням доплат до посадового окладу, встановлених законом) не лише у випадках тимчасової непрацездатності чи під час перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці, але й у всіх випадках, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, у тому числі під час проходження суддею військової служби в особливий період.
		87. Також необхідно звернути увагу на певні обставини, які не мають безпосереднього відношення до вирішення спорів стосовно виплати суддівської винагороди суддям, які перебувають на військовій службі в особливий період, однак зазначені в окремих аналізованих постановах апеляційних адміністративних судів, які, на нашу думку, потребують правової оцінки.
		88. Такими обставинами є встановлені судами факти вступу суддів на військову службу за контрактом у 2018-2020 роках (зокрема, постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 21.02.2023 у справі №340/5402/22, від 30.03.2023 у справі №340/4768/22, від 04.04.2023 у справі №340/4681/22, від 18.04.2023 у справі №340/5033/22; Сьомого апеляційного адміністративного суду від 24.04.2023 року у справі №560/9527/22).
		89. Слід зауважити, що, відповідно до частини другої статті 2 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» проходження військової служби громадянами України здійснюється з двох підстав: у добровільному порядку за контрактом; за призовом, тобто на виконання військового обов`язку (з ініціативи держави). Відповідно до частини шостої цієї ж статті, призов може здійснюватися: на строкову військову службу; на військову службу під час мобілізації на особливий період.
		90. Частина перша статті 18-1 Закону №2232-ХII встановлює, що під час дії воєнного стану призов на строкову військову службу не проводиться.
		91. В умовах воєнного стану строки проходження військової служби за контрактом продовжуються автоматично до оголошення демобілізації (пункт 2 частини дев`ятої статті 23 Закону №2232-XII), тобто такі ж строки, як і для мобілізованих осіб (частина сьома зазначеної статті); у цьому відношенні проходження військової служби за контрактом та мобілізованих під час особливого періоду (зокрема, в умовах воєнного стану) відбувається на однакових підставах, незалежних від їх особистої поведінки.
		92. Однак поза часовими межами особливого періоду добровільний вступ судді на військову службу за контрактом може мати істотні правові наслідки.
		93. Відповідно до абзацу тринадцятого статті 1 Закону «Про оборону України» (далі також - Закон №1932-XII), особливий період - «період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій». Як відомо, воєнний стан в Україні був введений Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022; загальна мобілізація в Україні була оголошена Указом Президента України від 24.02.2022 ;65/2022; обидва укази були затверджені законами у той же день.
		94. Отже, період до 24 лютого 2022 року, у тому числі протягом 2018-2020 років, в Україні не мав статусу особливого; таким чином, особливості правового регулювання, пов`язані з особливим періодом, не підлягали застосуванню, а вступ на військову службу громадян України здійснювався у той час на загальних підставах, характерних для мирного часу.
		95. Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-ХII, військова служба є державною службою особливого характеру, тобто різновидом публічної служби. В умовах мирного часу вступ на військову службу за контрактом має добровільний характер (частина друга статті 2 зазначеного Закону), тобто здійснюється за особистим рішенням громадянина і є наслідком його особистої поведінки, не обумовленої незалежними від нього обставинами.
		96. Відповідно до частини першої статті 52 Закону «Про судоустрій і статус суддів», статус судді пов`язаний із зайняттям штатної суддівської посади в одному з судів України. Водночас одною із важливих складових статусу судді є вимоги несумісності, які випливають із пункту 2 частини п`ятої статті 126 Конституції. Так вимоги сформульовані у статті 54 Закону №1402-VIII; зокрема, частина друга цієї статті забороняє судді обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу (крім викладацької, наукової чи творчої).
		97. У цьому контексті добровільний вступ на військову службу за контрактом передбачає зайняття відповідної військової посади (стаття 6 Закону №2232-XII), на якій військовослужбовцю виплачується грошове забезпечення (стаття 9 Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»). Грошове забезпечення військовослужбовця, відповідно до цієї ж статті, включає посадовий оклад, оклад за військове звання, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премію, у тому числі (для осіб з числа офіцерського складу) доплату за науковий ступінь та за вчене звання, тобто включає деякі складові, характерні також для суддівської винагороди (частина сьома статті 135 Закону №1402-VIII).
		98. Отже, суддя, який, зберігаючи свій статус і посаду, добровільно вступив на військову службу, користується статусом посадових осіб двох видів публічної служби одночасно, що можна вважати забороненим відповідно до загального змісту статті 126 Конституції України та статті 54 Закону №1402-VIII.
		99. З наведеного можна дійти висновку, що військова посада є оплачуваною посадою публічної служби, зайняття якої (поза часовими межами особливого періоду) у добровільному порядку є несумісним із статусом судді та зайняття посади судді відповідно до частини другої статті 54 Закону №1402-VIII.
		100. Слід також зауважити, що у судах наразі перебуває значна кількість справ із подібними правовідносинами та аналогічними підставами звернення до суду за захистом поновлених прав позивачів-суддів, в тому числі і в провадженні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
		101. Підсумовуючи вищевикладене, ця справа відповідає відразу декільком критеріям, притаманним справам, що містять виключну правову проблему: справа не може бути вирішена касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права, з огляду на описану вище проблематику; існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми; існують якісні критерії наявності виключної правової проблеми, зокрема: немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, наявність правових висновків судів апеляційних інстанцій, які прямо суперечать один одному; невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які є предметом спору у спірних правовідносинах.
		102.       При винесенні цієї ухвали Суд враховує, що лише до компетенції Великої Палати Верховного Суду віднесено питання вирішення виключної правової проблеми, яка сформована відповідним касаційним судом та відповідає двом обов`язковим ознакам: спрямованість на розвиток права в цілому та спрямованість на формування єдиної правозастосовчої практики.
		103. Основна мета вирішення виключної правової проблеми полягає у забезпеченості єдності практики як однієї з основних форм реалізації принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судових рішень. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб та є також запорукою довіри громадян до судової влади.
		104. Вирішуючи виключну правову проблему суд на прикладі конкретної справи роз`яснює зміст (розуміння) певної норми акта законодавства або сукупності відповідних норм, в аспекті їх розуміння та реалізації на практиці в інших справах із вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні певної норми права, але не нав`язуючи при цьому судам нижчої інстанції результату вирішення конкретної судової справи.
		105. Значення рішень, які спрямовані на вирішення виключної правової проблеми, полягає у тому, що сформована правова позиція має обов`язкове значення не лише для учасників справи, але й для суддів під час вирішення інших справ аналогічного характеру.
		106. Саме у таких рішеннях повною мірою знаходить свій вираз призначення Верховного Суду як «суду права», оскільки відбувається розгляд спори, що має найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це насамперед сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом, і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрям, у якому слід здійснювати вибір правової норми).
		107. Вказаний підхід був сформульований Верховним Судом в ухвалах від 02.04.2019 у справі №510/1286/16-а, від 16.08.2022 у справі №640/26846/20, від 17.01.2024 у справі №240/19227/21.
		108. На підставі зазначеного, колегія суддів вважає, що для забезпечення формування єдиної правозастосовчої практики і враховуючи характер спірних правовідносин, є підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми.
		Керуючись статтями 346, 347, 359 КАС України, Суд,
		УХВАЛИВ:
		Справу №320/10955/23 за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Державної казначейської служби України, про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії - передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		В повному обсязі судове рішення складено 30 грудня 2024 року.
		 
		 
		 
		...........................
		 
		 
		...........................
		 
		 
		...........................
		А.В. Жук
		Н.М. Мартинюк
		Ж.М. Мельник-Томенко
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...