Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/7647/22-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 09.01.2025. Забезпечено надання загального доступу: 09.01.2025.
Дата набрання законної сили: 11.12.2024
Номер судового провадження: 61-10063ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		11 грудня 2024 року 
		м. Київ 
		 
		справа № 757/7647/22 
		провадження № 61-10063св24 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: 
		судді-доповідача - Петрова Є. В., 
		суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М., 
		 
		учасники справи: 
		позивач -  ОСОБА_1 , 
		відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця», 
		 
		розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Київського апеляційного суду                від 12 червня 2024 року у складі колегії суддів Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А. у справі за позовом  ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 
		 
		ВСТАНОВИВ: 
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»), у якому просив: 
		 
		- визнати незаконним та скасувати наказ АТ «Укрзалізниця» від 11 січня 2022 року № 12/ОС про його звільнення з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України); 
		 
		- поновити його на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» з 14 січня 2022 року; 
		 
		- стягнути з АТ «Укрзалізниця» на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 січня 2022 року до дня постановлення рішення суду. 
		 
		Свої вимоги  ОСОБА_1 мотивував тим, що він працював в АТ «Укрзалізниця»                         з 1989 року на різних посадах. 
		 
		Згідно з наказом відповідача від 09 січня 2020 року № 27/ОС він був звільнений з посади начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників. 
		 
		Печерський районний суд міста Києва рішенням від 14 вересня 2020 року у справі № 757/5806/20-ц поновив позивача на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» з 09 січня 2020 року. 
		 
		22 жовтня 2020 року позивача персонально ознайомили з повідомленням про майбутнє вивільнення у зв`язку із скороченням посади, яку він обіймає, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та запропонували вакантні посади. 
		 
		18 грудня 2020 року він отримав нове попередження про майбутнє вивільнення з переліком наявних вакансій. 
		 
		24 грудня 2020 року позивач, отримавши чергове попередження, надав згоду на зайняття посади провідного інженера відділу ГЦУП, але переведення на посаду не відбулося. 
		 
		08 жовтня та 01 грудня 2021 року він отримав нові попередження про майбутнє вивільнення з переліком вакантних посад. 
		 
		14 січня 2022 року позивача ознайомлено з наказом АТ «Укрзалізниця» від 11 січня 2022 року № 12/ОС, згідно з яким його звільнено з посади начальника філії «Центральна станція зв`язку» 14 січня 2022 року у зв`язку зі скороченням чисельності працівників. Підставою у наказі зазначено: рішення правління АТ «Укрзалізниця» (протокол від 05 квітня 2017 року № Ц-57/27); попередження про наступне вивільнення                      від 07 жовтня 2021 року № ЦПК-35; акт від 01 грудня 2021 року про відмову працівника від запропонованих посад. 
		 
		Позивач вважає своє звільнення незаконним, оскільки відповідач не виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо його працевлаштування, не запропонував усі наявні вакантні посади, що відповідають його кваліфікаційному рівню протягом усього періоду звільнення. 
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		 
		Печерський районний суд міста Києва у складі судді Остапчук Т. В. рішенням                     від 28 лютого 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
		 
		Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог частини другої статті 40, статті 49-2 цього Кодексу, у зв`язку з чим відсутні підстави для його поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. 
		 
		Суд не взяв до уваги доводи позивача про те, що він погодився на зайняття посади провідного інженера за заявою від 25 грудня 2020 року, вказавши, що наказом АТ «Укрзалізниця» від 09 березня 2021 року № 92 були відкликані повідомлення                       від 22 жовтня 2020 року № ЦПК-670 та від 18 грудня 2020 року № ЦПК-729 про майбутнє вивільнення  ОСОБА_1 у зв`язку із скороченням штату працівників, а їх дію скасовано. З цим наказом позивач ознайомився 11 березня 2021 року, про що свідчить його особистий підпис. 
		 
		Київський апеляційний суд постановою від 12 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. 
		 
		Рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 лютого 2023 року скасував і ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. 
		 
		Визнав незаконним та скасував наказ АТ «Укрзалізниця» від 11 січня 2022 року № 12/ОС про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця». 
		 
		Поновив ОСОБА_1 на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» з 14 січня 2022 року. 
		 
		Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 січня 2022 року до 12 червня 2024 року у розмірі 1 336 444,20 грн без врахування податків та інших обов`язкових платежів та судовий збір у сумі 2 481,00 грн. 
		 
		Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь держави судовий збір у розмірі 33 493,50 грн. 
		 
		Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що на виконання рішення Печерського районного суду міста Києва                      від 14 вересня 2020 року у справі № 757/5806/20-ц АТ «Укрзалізниця» видало наказ       від 22 жовтня 2020 року № 2188/ос про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» з 09 січня 2020 року. 
		 
		Виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видання наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків. 
		 
		Однак, як пояснив представник відповідача, після видання наказу про поновлення позивача на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» з 09 січня 2020 року, останній жодних трудових обов`язків не виконував, оскільки керівництво філією здійснював призначений відповідно до нового штатного розпису директор. Жодних функціональних обов`язків за посадою начальника філії «Центральна станція зв`язку», на якій поновили ОСОБА_1 , не існувало, оскільки ця посада виведена зі штатного розпису. Фактично ОСОБА_1 жодних трудових обов`язків не виконував. 
		 
		Отже, відповідач не виконав рішення Печерського районного суду міста Києва                від 14 вересня 2020 року у справі № 757/5806/20-ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця», а саме не допустив позивача до фактичного виконання своїх посадових обов`язків та повторно звільнив його із зазначеної посади. 
		 
		Крім того, власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. 
		 
		З матеріалів справи відомо, що 22 жовтня 2020 року ОСОБА_1  отримав повідомлення про майбутнє вивільнення у зв`язку із скороченням посади, яку він обіймає, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з переліком вакантних посад. 
		 
		18 грудня 2020 року позивач отримав нове повідомлення про майбутнє вивільнення з переліком наявних вакансій. 
		 
		24 грудня 2020 року ОСОБА_1 надав згоду на зайняття посади провідного інженера відділу ГЦУП, а 25 грудня 2020 року він повідомив Голову Правління АТ «Укрзалізниця» та директора філії «Центральна станція зв`язку» про свою згоду на його переведення на вказану посаду шляхом подання письмової заяви і проставлення на пропозиції                від 24 грудня 2020 року відповідної відмітки. 
		 
		Разом із тим відповідач на порушення трудових прав не призначив позивача на запропоновану йому посаду. 
		 
		08 жовтня 2021 року ОСОБА_1 повторно вручено попередження про наступне вивільнення від 07 жовтня 2021 року № ЦПК-35 разом з переліком вакантних посад АТ «Укрзалізниця» у кількості 13 650. Позивач не надав згоди на переведення. 
		 
		26 листопада 2021 року позивачу втретє надано додатковий перелік із 163-х вакантних посад АТ «Укрзалізниця» та 2-х вакантних посад у філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця». 
		 
		01 грудня 2021 року відповідач склав акт про те, що позивача 01 грудня 2021 року вкотре попереджено про звільнення і ОСОБА_1 відмовився надати згоду на переведення на одну із запропонованих посад.? 
		 
		Водночас зі змісту вказаного акта відомо, що позивач не відмовлявся від запропонованих йому посад, у зв`язку з чим зробив на ньому запис, що час, протягом якого він має надати відповідь, не сплив і на цей момент він не визначився із запропонованими йому посадами. 
		 
		Отже, всупереч приписам статті 49-2 КЗпП України відповідач до закінчення двомісячного строку з моменту останнього попередження ОСОБА_1 про звільнення, а саме 11 січня 2022 року, не отримавши відмови позивача від запропонованих йому вакантних посад та ігноруючи його право надати свою згоду на переведення протягом двох місяців, тобто до 01 лютого 2022 року, звільнив останнього із займаної посади. 
		 
		Оскільки наведені обставини є достатніми для висновку, що звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України проведено без дотриманням вимог трудового законодавства, то трудові права  ОСОБА_1 підлягають відновленню шляхом скасування оскаржуваного наказу, поновлення його на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця»та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. 
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 
		 
		У липні 2024 року АТ «Укрзалізниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 12 червня            2024 року, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 лютого 2023 року залишити в силі. 
		 
		На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України      (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 лютого                    2020 року у справі № 702/725/17, від 11 березня 2020 року у справі № 813/1220/16,      від 09 липня 2020 року у справі № 809/2894/13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 49-2 КЗпП України у подібних правовідносинах, а саме, чи можна вважати наступне повідомлення про звільнення працівника, яке не містить нових підстав для звільнення, вручене йому разом з додатковим переліком вакантних посад після отримання ним офіційного попередження про майбутнє вивільнення, таким, що скасовує це попередження (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). 
		 
		Касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» мотивувало тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень. 
		 
		На виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня                  2020 року у справі № 757/5806/20-ц АТ «Укрзалізниця» видало наказ від 22 жовтня 2020 року № 2188/ос про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» з 09 січня 2020 року. 
		 
		Посада начальника філії «Центральна станція зв`язку» була внесена до штатного розпису, позивача допустили до роботи, він отримував заробітну плату та мав можливість виконувати свої посадові обов`язки, а отже, вказане рішення суду щодо поновлення ОСОБА_1 на роботі було виконане роботодавцем у повному обсязі. 
		 
		22 жовтня 2020 року позивач отримав повідомлення про майбутнє вивільнення у зв`язку із скороченням посади, яку він обіймає, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 
		 
		Апеляційний суд залишив поза увагою те, що 24 грудня 2020 року ОСОБА_1 надав згоду на переведення його на посаду провідного інженера ГЦУП з посадовим окладом 17 343,00 грн, хоча така посада йому не пропонувалася, оскільки у переліку вакансій було зазначено посаду «провідний інженер відділу з обслуговування Головного центру управління рухом з посадовим окладом у розмірі 9 910,00 грн». 
		 
		Отже, роботодавець не міг перевести ОСОБА_1 на посаду, якої не було у штатному розписі та яка йому не пропонувалася. 
		 
		З метою дотримання порядку вивільнення працівника, враховуючи, що жодних рішень за повідомленнями про наступне розірвання трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України та пропозиціями від 22 жовтня 2020 року № ЦПК-670 і від 18 грудня 2020 року № ЦПК-729 прийнято не було, АТ «Укрзалізниця» наказом         від 09 березня 2021 року № 92/ос відкликало зазначені повідомлення та скасувало їх дію. 
		 
		08 жовтня 2021 року ОСОБА_1 вручено попередження про наступне вивільнення            від 07 жовтня 2021 року № ЦПК-35 разом із переліком вакантних посад АТ «Укрзалізниця» у кількості 13 650, однак позивач не надав згоди на переведення. 
		 
		З дня попередження про вивільнення (08 жовтня 2021 року) до дня розірвання трудового договору (11 січня 2022 року), тобто протягом більше трьох місяців,  ОСОБА_1 неодноразово пропонувалися вакантні посади, однак позивач не надав згоди на переведення на іншу роботу (посаду). 
		 
		Попередження від 30 листопада 2021 року з переліком вакантних посад не містило нових підстав для звільнення чи конкретної дати звільнення, а фактично дублювало попередження про наступне звільнення від 07 жовтня 2021 року, тому подальше посилання позивача в апеляційній скарзі про те, що він вважав попередження                 від 30 листопада 2021 року новим попередженням, яке скасовує попереднє, є неприйнятним. Зокрема, на акті від 01 грудня 2021 року позивач сам зазначив, що має право на розгляд вакантних посад до 08 грудня 2021 року. 
		 
		Крім того, законодавство про працю не містить норми про те, що наступне повідомлення про звільнення, яке дублює чинне попередження про вивільнення, автоматично скасовує це попередження. 
		 
		АТ «Укрзалізниця» пропонувало  ОСОБА_1 надати письмову згоду на переведення на одну із запропонованих посад згідно з переліком або зазначити про відмову від такого переведення, однак позивач не забажав цього робити, про що 11 січня 2022 року складено відповідний акт. 
		 
		Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог частини другої статті 40, статей 42, 49-2 цього Кодексу. 
		 
		Відзив на касаційну скаргу не надходив. 
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 28 серпня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва. Відмовив у задоволенні клопотання АТ «Укрзалізниця» про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 року в частині поновлення на роботі ОСОБА_1 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць. В іншій частині виконання постанови Київського апеляційного суду                          від 12 червня 2024 року зупинив до закінчення її касаційного перегляду. 
		 
		10 жовтня 2024 року справу № 757/7647/22 передано до Верховного Суду. 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 30 жовтня 2024 року призначив справу до судового розгляду. 
		 
		Фактичні обставини, з`ясовані судами 
		 
		07 вересня 2004 року ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду заступника начальника Центральної станції зв`язку за переведенням з Державної адміністрації залізничного транспорту України. 
		 
		Наказом АТ «Укрзалізниця» від 14 квітня 2016 року № 711/ос та наказом філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» від 15 квітня 2016 року № 49/ос «Про переведення на іншу роботу» заступника начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» Іщука О. Ю. на підставі його заяви переведено на посаду начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» на умовах строкового трудового договору з 15 квітня 2016 року до 14 липня 2016 року. 
		 
		Згідно із наказом АТ «Укрзалізниця» від 30 вересня 2016 року № 1876/ос Іщук О. Ю. вважався таким, що працює на умовах безстрокового трудового договору (том 1, а. с. 7). 
		 
		За протоколом від 10 травня 2017 року № Ц-57/41 Ком. т. Правління АТ «Укрзалізниця» прийняло рішення про затвердження організаційної структури, штатного розпису та Положення про філію «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця». Пунктом 4.2 цього рішення затверджено штатний розпис філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» згідно з додатком 10 до протоколу, за яким посада начальника філії підлягала скороченню (том 1, а. с. 69). 
		 
		Згадане рішення Правління АТ «Укрзалізниця» вводилося у дію наказом АТ «Укрзалізниця» від 02 червня 2017 року № 369. Цим же наказом вводилося в дію нове Положення про філію та визнано таким, що втратив чинність, наказ від 18 листопада 2015 року № 016 «Про затвердження Положення про філію «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця». 
		 
		Зокрема, пунктом 1.21 зазначеного рішення затверджено загальну чисельність філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» 187 штатних одиниць та штатний розпис філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» згідно з додатком 21 до протоколу. 
		 
		Згідно з наказом АТ «Укрзалізниця» від 09 січня 2020 року № 27/ОС ОСОБА_1 звільнено з посади начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із скороченням штату працівників. 
		 
		Печерський районний суд міста Києва рішенням від 14 вересня 2020 року у справі № 757/5806/20-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду                 від 02 лютого 2021 року, поновив ОСОБА_1 на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» з 09 січня 2020 року. Стягнув з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 221 096,94 грн без урахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів (том 1, а. с. 8-11). 
		 
		На виконання зазначеного судового рішення АТ «Укрзалізниця» видало наказ                       від 22 жовтня 2020 року № 2188/ос, яким, серед іншого, поновило ОСОБА_1 на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» з 09 січня 2020 року (том 1, а. с. 12). 
		 
		Суди також з`ясували, що рішенням Правління АТ «Укрзалізниця» від 13 серпня           2020 року № Ц-45/68 Ком. т. затверджено нову редакцію Організаційної структури філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця», згідно з якою керівництво філією здійснюється директором (том 1, а. с. 82). 
		 
		18 грудня 2020 року ОСОБА_1 вручено повідомлення від 18 грудня 2020 року             № ЦПК-729 про наступне вивільнення у зв`язку із скороченням посади, яку він обіймає, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та запропоновані вакансії, з переліком яких позивач ознайомився (том 1, а. с. 16-18). 
		 
		25 грудня 2020 року позивач повідомив Голову Правління АТ «Укрзалізниця» та директора філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» про свою згоду на зайняття посади провідного інженера відділу ГЦУП з посадовим окладом у розмірі 17 343,00 грн за умови змінного режиму роботи (том 1, а. с. 19). 
		 
		Наказом АТ «Укрзалізниця» від 09 березня 2021 року № 92, серед іншого, відкликано повідомлення від 18 грудня 2020 року № ЦПК-729 про наступне вивільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та скасовано його дію.               З цим наказом ОСОБА_1 ознайомився 11 березня 2021 року, про що свідчить його особистий підпис (том 1, а. с. 83). 
		 
		08 жовтня 2021 року ОСОБА_1 під особистий підпис вручено попередження                        від 07 жовтня 2021 року № ЦПК-35 про наступне вивільненняу зв`язку із скороченням посади, яку він обіймає, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. До попередження додано перелік вакантних посад АТ «Укрзалізниця» у кількості 13 650. Позивач не надав згоди на переведення (том 1, а. с. 20, 84-192). 
		 
		26 листопада 2021 року ОСОБА_1 надано додатковий перелік із 163-х вакантних посад АТ «Укрзалізниця» та 2-х вакантних посад у філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця». 
		 
		01 грудня 2021 року ОСОБА_1 під особистий підпис вручено попередження                        про наступне вивільнення від 30 листопада 2021 року № ЦПК-40, яким запропоновано позивачу перевестися на іншу посаду згідно з переліком вакансій, що пропонуються, а також повідомлено, що у разі відмови від запропонованих посад можливе розірвання трудового договору на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (том 1, а. с. 21). 
		 
		Цього ж дня, 01 грудня 2021 року, директор філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» Лещенко Р. О., в. о. менеджера з персоналу ОСОБА_2 , провідний юрисконсульт Сторощук О. І. склали акт, згідно з яким після ознайомлення з попередженням про наступне вивільнення від 30 листопада 2021 року № ЦПК-40 ОСОБА_1 відмовився надати письмову згоду на переведення на одну із запропонованих вакантних посад або зазначити про відмову від такого переведення. У відповідь на цьому акті позивач вказав, що станом на 01 грудня 2021 року він не визначився із запропонованими посадами, тоді як за положеннями КЗпП України він має право на розгляд вакантних посад до 08 грудня 2021 року (том 1, а. с. 201). 
		 
		11 січня 2022 року ОСОБА_1 надано додатковий перелік із 70-ти вакантних посад АТ «Укрзалізниця» та 3-х вакантних посад у філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» (том 1, а. с. 203-205). 
		 
		Згідно з актом від 11 січня 2022 року ОСОБА_1 відмовився надати письмову згоду на переведення на одну із запропонованих у переліку вакантних посад або зазначити про відмову від такого переведення (том 1, а. с. 206). 
		 
		Наказом АТ «Укрзалізниця» від 11 січня 2022 року № 12/ос ОСОБА_1 звільнено з посади начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» з 14 січня 2022 року за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників. Підстава: рішення Правління АТ «Укрзалізниця» (протокол                         від 05 квітня 2017 року № Ц-57/27 Ком. т.); попередження про наступне вивільнення від 07 жовтня 2021 року № ЦПК-35; акт від 01 грудня 2021 року (відмова працівника від запропонованих вакантних посад) (том 1, а. с. 13). 
		 
		З цим наказом позивач ознайомився 14 січня 2022 року, про що свідчить його особистий підпис. 
		 
		Мотивувальна частина 
		 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. 
		 
		Відповідно до пунктів 1, 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. 
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. 
		 
		За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає. 
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		У статті 43 Конституції України визначено, щокожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. 
		 
		Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. 
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. 
		 
		Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. 
		 
		Відповідно до частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників. 
		 
		Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. 
		 
		При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. 
		 
		Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 813/1220/16 (адміністративне провадження № К/9901/17313/18), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зробив висновок, що оскільки обов`язок щодо працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. 
		 
		Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. 
		 
		Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений у частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. 
		 
		Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду під час вирішення трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця. 
		 
		У частині другій статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. 
		 
		У постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17 зазначено, що, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. 
		 
		Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 758/2190/23 (провадження № 61-5749св24) зробив такий висновок: «При розгляді спору про поновлення працівника на роботі суд зобов`язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення штату або чисельності працівників), однак не вправі обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників. Власник на свій розсуд визначає чисельність працівників певної спеціальності та кваліфікації, може зменшити чисельність одних посад, а також здійснити звільнення працівників, одночасно приймаючи рішення про прийняття на роботу працівників іншої спеціальності та кваліфікації, збільшити чисельність інших посад. Проведення роботодавцем заходів щодо зміни організації виробництва і         праці - законне повноваження роботодавця. Відповідно до висновків Верховного Суду, що викладені у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 317/4223/16 (провадження № 61-24793св18), проведення заходів щодо зміни організації виробництва і праці - це виключне повноваження власника і суд не вправі обговорювати та вирішувати питання про доцільність змін в організації виробництва і праці. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08 квітня        2020 року у справі № 756/10727/16 (провадження № 61-42382св18) та від 07 серпня 2019 року у справі № 367/3870/16 (провадження № 61-38248св18)».
		 
		У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, зазначено: «КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків. Невчинення роботодавцем усіх дій, які включають у себе виконання рішення суду про поновлення на роботі, є підставою для покладення на нього відповідальності, визначеної статтею 236 КЗпП України, згідно з якою у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Застосування цієї норми до правовідносин, які виникають у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, відповідає їх змісту та фактичним обставинам, оскільки підстави для нарахування формально поновленому працівнику заробітної плати як винагороди за виконану роботу немає, проте його вина у невиконанні посадових обов`язків і неприступленні до роботи також відсутня». 
		 
		За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. 
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). 
		 
		У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. 
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. 
		 
		Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог частини другої            статті 40, статті 49-2 цього Кодексу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для поновлення  ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. 
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. 
		 
		Натомість, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у згаданих вище постановах, апеляційний суд залишив поза увагою те, що виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видання наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків. Водночас за умови доведення наявності перешкод у реалізації своїх повноважень після поновлення на роботі працівник не позбавлений можливості звертатися у судовому порядку за їх усуненням. 
		 
		У справі, яка переглядається, на виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2020 року у справі № 757/5806/20-ц АТ «Укрзалізниця» видало наказ від 22 жовтня 2020 року № 2188/ос, яким, серед іншого, поновило ОСОБА_1 на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» з 09 січня 2020 року. 
		 
		З моменту видання відповідачем наказу від 22 жовтня 2020 року № 2188/ос про поновлення позивача на роботі та до моменту його звільнення - 11 січня 2022 року ОСОБА_1 не заявляв вимог щодо зобов`язання роботодавця усунути перешкоди у виконанні посадових обов`язків за відповідною посадою. 
		 
		У вказаний період  ОСОБА_1 безперервно працював на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця», йому повною мірою нараховувалася заробітна плата, претензій щодо ненарахування чи неповного нарахування заробітної плати або невиплати нарахованої заробітної плати позивач не заявляв. 
		 
		Отже, висновки апеляційного суду про невиконання відповідачем рішення Печерського районного суду міста Києва від 14 вересня 2020 року у справі № 757/5806/20-ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця» є помилковими та спростовуються матеріалами справи. 
		 
		Аргументи суду апеляційної інстанції про те, що 24 грудня 2020 року позивач надав згоду на зайняття посади провідного інженера відділу ГЦУП шляхом подання письмової заяви і проставлення на пропозиції від 24 грудня 2020 року відповідної відмітки, є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 надав свою згоду на переведення на посаду провідного інженера відділу ГЦУП з посадовим окладом 17 343,00 грн за умови змінного режиму роботи, хоча у переліку вакансій було зазначено посаду «провідний інженер відділу з обслуговування Головного центру управління рухом з посадовим окладом у розмірі 9 910,00 грн». 
		 
		Отже, роботодавець не міг перевести ОСОБА_1 на посаду, якої не було у штатному розписі та яка йому не пропонувалася. Крім того, позивач фактично висунув перед відповідачем свої вимоги щодо подальшого працевлаштування, а саме погоджувався працювати за умови встановлення йому змінного режиму роботи та визначення конкретного розміру посадового окладу, однак працівник не вправі наполягати встановити посадовий оклад за вакантною посадою у бажаному ним розмірі, оскільки одноосібний порядок врегулювання цього питання не передбачений законом. 
		 
		З матеріалів цієї справи також відомо, що: 
		 
		- з метою дотримання порядку вивільнення працівника, враховуючи, що жодних рішень за повідомленнями про наступне розірвання трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України та пропозиціями від 22 жовтня 2020 року № ЦПК-670 і від 18 грудня 2020 року № ЦПК-729 прийнято не було, АТ «Укрзалізниця» наказом від 09 березня 2021 року № 92/ос відкликало зазначені повідомлення та скасувало їх дію. З цим наказом ОСОБА_1 ознайомився 11 березня 2021 року, про що свідчить його особистий підпис; 
		 
		- 08 жовтня 2021 року ОСОБА_1 під особистий підпис вручено нове попередження                        від 07 жовтня 2021 року № ЦПК-35 про наступне вивільненняу зв`язку із скороченням посади, яку він обіймає, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. До попередження додано перелік вакантних посад АТ «Укрзалізниця» у кількості 13 650. Позивач не надав згоди на переведення; 
		 
		- 26 листопада 2021 року ОСОБА_1 надано додатковий перелік наявних вакантних посад; 
		 
		- 01 грудня 2021 року ОСОБА_1 під особистий підпис вручено попередження                        про наступне вивільнення від 30 листопада 2021 року № ЦПК-40, яким запропоновано позивачу перевестися на іншу посаду згідно з переліком вакансій, що пропонуються, а також повідомлено, що у разі відмови від запропонованих посад можливе розірвання трудового договору на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України; 
		 
		- згідно з актом від 01 грудня 2021 року ОСОБА_1 відмовився надати письмову згоду на переведення на одну із запропонованих вакантних посад або зазначити про відмову від такого переведення. У відповідь на цьому акті позивач вказав, що він має право на розгляд вакантних посад до 08 грудня 2021 року; 
		 
		- 11 січня 2022 року ОСОБА_1 надано додатковий перелік із сімдесяти вакантних посад АТ «Укрзалізниця» та трьох вакантних посад у філії «Центральна станція зв`язку» АТ «Укрзалізниця»; 
		 
		- згідно з актом від 11 січня 2022 року ОСОБА_1 відмовився надати письмову згоду на переведення на одну із запропонованих у переліку посад або зазначити про відмову від такого переведення. 
		 
		Отже, здня вручення позивачу нового попередження про вивільнення (08 жовтня                     2021 року) до моменту розірвання трудового договору (11 січня 2022 року), тобто протягом більше трьох місяців,  ОСОБА_1 неодноразово пропонувалися вакантні посади, однак позивач не надав згоди на переведення на іншу роботу (посаду). 
		 
		Висновки апеляційного суду про те, що попередження від 30 листопада 2021 року № ЦПК-40 є новим попередженням, яке скасовує попереднє, є безпідставними, оскільки попередження від 30 листопада 2021 року з переліком вакантних посад не містило нових підстав для звільнення чи конкретної дати звільнення, а фактично дублювало попередження про наступне звільнення від 07 жовтня 2021 року           № ЦПК-35, якероботодавець не відкликав та не скасовув, як це мало місце з попередженням від 18 грудня 2020 року № ЦПК-729. Крім того, на акті від 01 грудня 2021 року позивач сам зазначив, що має право на розгляд запропонованих посад до                        08 грудня 2021 року. 
		 
		Верховний Суд звертає увагу, що у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, зокрема й шляхом умисного створення ситуації правової невизначеності. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів трудових правовідносин належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором. 
		 
		Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково констатував наявність з боку роботодавця порушень трудового законодавства при звільненні позивача з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. 
		 
		З огляду на викладене апеляційний суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про задоволення позову. Тому Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. 
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 
		 
		Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 
		 
		Оскільки апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені цим судом з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, тооскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України. 
		 
		Щодо судових витрат 
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 
		 
		Згідно з частинами першою та шостою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 
		 
		За подання касаційної скарги АТ «Укрзалізниця» сплатило судовий збір у розмірі 26 794,80 грн. 
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) зробила висновок, що за пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого частиною другою          статті 235 КЗпП України, позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». 
		 
		Отже, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за пред`явлення цього позову в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати у вигляді судового збору, понесені АТ «Укрзалізниця» у зв`язку з переглядом цієї справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 26 794,80 грн, підлягають компенсації відповідачу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 
		 
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ: 
		 
		Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити. 
		 
		Постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 рокускасувати, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 лютого 2023 року залишити в силі. 
		 
		Компенсувати Акціонерному товариству «Українська залізниця» у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 26 794 (двадцять шість тисяч сімсот дев`яносто чотири) грн 80 коп. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		 
		Суддя-доповідач  Є. В. Петров  СуддіА. І. Грушицький   І. В. Литвиненко   В. В. Пророк   О. М. Ситнік

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...