Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 205/10094/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 15.01.2025. Забезпечено надання загального доступу: 15.01.2025.
Дата набрання законної сили: 13.01.2025
Номер судового провадження: 61-2425ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		13 січня 2025 року 
		м. Київ 
		 
		справа № 205/10094/21 
		провадження № 61-2425св24 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В., 
		 
		учасники справи: 
		позивач -  ОСОБА_1 , 
		відповідач - ОСОБА_2 , 
		третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Журавльова Галина Сергіївна, 
		 
		розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 жовтня 2023 року у складі судді Басової Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2024 року у складі колегії суддів Халаджи О. В., Канурної О. Д., Космачевської Т. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Журавльова Галина Сергіївна, про усунення від права на спадкування, 
		 
		ВСТАНОВИВ: 
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Журавльова Г. С., у якому просила усунути ОСОБА_2 як спадкоємця першої черги за законом від права на спадкування після смерті батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Дніпрі. 
		 
		Свої вимоги  ОСОБА_1 мотивувала тим, що  ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_3 , після смерті якого залишилося спадкове майно у вигляді 1/2 частини домоволодіння, розташованого на АДРЕСА_1 . 
		 
		У встановлений законом шестимісячний строк вона звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак в усній формі їй повідомили, що її син  ОСОБА_2 також прийняв спадщину за законом після смерті батька  ОСОБА_3 .
		 
		Вважала, що відповідач не має права на спадкування, оскільки ухилявся від виконання свого обов`язку щодо утримання батька та не здійснював догляд за спадкодавцем, який через тяжку хворобу і похилий вік перебував у безпорадному станіта потребував сторонньої допомоги. 
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		 
		Ленінський районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 09 жовтня 2023 року    у задоволенні позову відмовив. 
		 
		Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що  ОСОБА_1 не надала належних, достатніх та безспірних доказів, що є її процесуальним обов`язком, про ухилення відповідача від надання своєму батьку допомоги за наявності можливості її надання, а також перебування спадкодавця у безпорадному стані та потребу у постійному сторонньому догляді. 
		 
		Отже, позивач не довела, що  ОСОБА_2 вчинив умисні дії чи бездіяльність, спрямовані на ухилення від виконання обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, а тому відсутні передбачені частиною п`ятою статті 1224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підстави для застосування такого крайнього заходу як усунення відповідача від права на спадкування за законом після смерті батька. 
		 
		Дніпровський апеляційний суд постановою від 17 січня 2024 року апеляційну скаргу  ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 жовтня 2023 року - без змін. 
		 
		Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд надав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. 
		 
		Жоден із наданих суду медичних документів не містить інформації про те, що спадкодавець  ОСОБА_3 потребував сторонньої допомоги у зв`язку з перебуванням у безпорадному стані. 
		 
		Позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спадкодавець потребував тривалого догляду та допомоги саме сина ОСОБА_2 , а останній свідомо ухилявся від надання такої допомоги спадкодавцю у зв`язку із його безпорадним станом. 
		 
		Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивач не довела сукупності обставин, які відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК Україниможуть бути підставою для усунення  ОСОБА_2 від права на спадкування за законом після смерті свого батька. 
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 
		 
		У лютому 2024 року  ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточнень просить скасувати рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2024 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		 
		На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 233/6868/15, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16, від 18 липня 2018 року у справі № 390/1635/15, від 15 березня 2023 року у справі № 202/7582/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). 
		 
		Уточнену касаційну скаргу  ОСОБА_1 мотивувала тим, що висновки судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог є помилковими, оскільки наявні в матеріалах справи докази у своїй сукупності підтверджують те, що відповідач ухилявся від надання допомоги батьку, не цікавився його життям і здоров`ям, хоча знав про тяжку хворобу та безпорадний стан спадкодавця. 
		 
		Суди надали неналежну оцінку медичній документації та показанням свідків, якими підтверджується безпорадний стан спадкодавця та його потребу у допомозі саме відповідача. 
		 
		ОСОБА_2 як рідний син спадкодавця був зобов`язаний брати участь у додаткових витратах на батька, викликаних тяжкою хворобою або немічністю. 
		 
		Суд першої інстанції задовольнив клопотання відповідача про допит його дружини ОСОБА_4 як свідка вже після закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. 
		 
		Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив. 
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 04 квітня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Ленінського районного суду міста Дніпропетровська. 
		 
		21 травня 2024 року справу № 205/10094/21 передано до Верховного Суду. 
		 
		Фактичні обставини, з`ясовані судами 
		 
		На підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 17 квітня 1987 року, виданого Ленінським районним відділом комунального господарства, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 належить домоволодіння АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 13, 14). 
		 
		Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1  ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер  ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Дніпрі (том 1, а. с. 9). 
		 
		Причиною смерті  ОСОБА_3 є хронічна серцева атеросклеротична хвороба серця, що підтверджується довідкою про причину смерті від 15 квітня 2021 року (том 1, а. с. 11). 
		 
		У встановлений законом шестимісячний строк  ОСОБА_1 (дружина спадкодавця) та  ОСОБА_2 (син позивача та спадкодавця) звернулися до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Журавльової Г. С. із заявами про прийняття спадщини після смерті  ОСОБА_3 , у зв`язку з чим нотаріус завів спадкову справу № 65/2021 до майна померлого спадкодавця. Інший син спадкодавця ОСОБА_5 відмовився від спадщини на користь своєї матері ОСОБА_1  (том 1, а. с. 201-233). 
		 
		Суди також з`ясували, що  ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні: 
		 
		- у Комунальному некомерційному підприємстві «Міська клінічна лікарня № 11» Дніпровської міської ради з 22 вересня 2017 року до 04 жовтня 2017 року з діагнозом виразкова хвороба, активна фаза; виразка ЦДПК; деформація ЦДПК (том 1, а. с. 169); 
		 
		- в урологічному відділенні Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня № 4» Дніпровської міської ради з 21 листопада 2018 року до                      17 грудня 2018 року з діагнозом ДГПЖ, цистостома, хронічний цистопієлонефрит, де він був прооперований (том 1, а. с. 79, 80). 
		 
		Жоден із наданих стороною позивача медичних документів не містить лікарського висновку про стан здоров`я  ОСОБА_3 за останні роки життя та інформацію про те, що він потребував сторонньої допомоги у зв`язку з перебуванням у безпорадному стані. 
		 
		У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що спадкодавець звертався до свого сина ОСОБА_2 з проханням про допомогу, догляд та його утримання, а відповідач свідомо ухилився від виконання цього обов`язку. 
		 
		Мотивувальна частина 
		 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. 
		 
		Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		 
		Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. 
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. 
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. 
		 
		Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. 
		 
		Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). 
		 
		Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. 
		 
		Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду                  від 15 березня 2023 року у справі № 202/7582/18 (провадження № 61-1706св23)). 
		 
		Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. 
		 
		У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. 
		 
		Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
		 
		Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України). 
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. 
		 
		Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. 
		 
		Звертаючись до суду з цим позовом,  ОСОБА_1 просила усунути  ОСОБА_2  від права на спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3 . 
		 
		У частині третій статті 1224 ЦК України передбачено, що не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом. 
		 
		Згідно з частиною п`ятою статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. 
		 
		Правило частини п`ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до положень Сімейного кодексу України не були зобов`язані утримувати спадкодавця. 
		 
		Позбавлення особи права спадкувати - це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням, передусім, характеру поведінки відповідача. 
		 
		Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку з чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. 
		 
		Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. 
		 
		Крім того, підлягає з`ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу. 
		 
		При цьому відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування. 
		 
		Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 233/6868/15 (провадження № 61-5921св18), від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16 (провадження № 61-15926св18), від 18 липня 2018 року у справі № 390/1635/15 (провадження № 61-7243св18), на які посилалася заявник у касаційній скарзі, а також у постановах від 08 листопада 2018 року у справі № 521/20849/16 (провадження № 61-31024св18), від 18 грудня 2020 року у справі № 761/19573/15-ц (провадження № 61-5357св20), від 29 червня 2021 року у справі № 386/967/18 (провадження № 61-13926св20), від 10 жовтня 2024 року у справі № 733/728/22 (провадження № 61-16676св23). 
		 
		У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач не надала належних, достатніх та безспірних доказів на підтвердження свідомого ухилення  ОСОБА_2 від надання своєму батьку допомогиза наявності можливості її надання, а також перебування спадкодавця у безпорадному стані та потребу у постійному сторонньому догляді саме від відповідача. 
		 
		За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. 
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). 
		 
		У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. 
		 
		Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). 
		 
		Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. 
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що оскільки позивач не надала належних, допустимих та безспірних доказів на підтвердження одночасного настання всіх передбачених частиною п`ятою статті 1224 ЦК України обставин, що є її процесуальним обов`язком, то відсутні підстави для застосування такого крайнього заходу як усунення  ОСОБА_2 від права на спадкування за законом після смерті його батька. 
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. 
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що  ОСОБА_2  ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, не цікавився його життям і здоров`ям, хоча знав про тяжку хворобу та безпорадний стан батька, не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. 
		 
		Аргументи заявника про те, що суд першої інстанції задовольнив клопотання відповідача про допит його дружини ОСОБА_4 як свідка, яке було подано                  12 червня 2023 року, тобто вже після закриття підготовчого провадження, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки сторона позивача також подала заяву про виклик свідків після постановлення судом першої інстанції ухвали від 06 грудня         2022 року про призначення справи до судового розгляду по суті, а саме 25 травня    2023 року (том 1, а. с. 107, 153-157, 166). 
		 
		При цьому Ленінський районний суд міста Дніпропетровська ухвалою від 26 червня 2023 року задовольнив як клопотання позивача, так і клопотання відповідача про виклик свідків (том 1, а. с. 187). Отже, суд першої інстанції не порушив принцип рівності сторін, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. 
		 
		Водночас, розглядаючи справу по суті, суд першої інстанції з дотриманням вимог процесуального закону врахував показання усіх допитаних свідків та оцінив їх у сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, в оскаржуваному судовому рішенні навів відповідні мотиви щодо їх врахування/неврахування, тобто виконав свій процесуальний обов`язок, установлений ЦПК України. 
		 
		Крім того, згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. 
		 
		З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. 
		 
		Аргументи касаційної скарги щодо неправильного розуміння судами попередніх інстанцій частини п`ятої статті 1224 ЦК України є безпідставними і ґрунтуються на обмеженому тлумаченні позивачем цієї норми матеріального права, яке не узгоджується з усталеною судовою практикою. 
		 
		У свою чергу, доводи заявника про застосування судами норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 233/6868/15 (провадження № 61-5921св18), від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16 (провадження № 61-15926св18), від 18 липня 2018 року у справі № 390/1635/15 (провадження № 61-7243св18), від 15 березня 2023 року у справі № 202/7582/18 (провадження № 61-1706св23), суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки висновки судів у цій справі відповідають правовим висновкам, викладеним у наведених вище постановах суду касаційної інстанції, на які містяться посилання у касаційній скарзі. 
		 
		У цій справі суди не встановили факт ухилення відповідача від надання допомоги спадкодавцю при можливості її надання, винної поведінки останнього (зокрема, відмови від надання допомоги батьку), а також постійної потреби спадкодавця у такій допомозі саме від відповідача, що входить до сукупності обставин, за наявності яких спадкоємець може бути усунений від спадкування. Позивач не довела, що тієї допомоги, яку вона надавала своєму чоловіку, не вистачало спадкодавцю, та саме від  ОСОБА_2 батько потребував якогось характеру додаткової допомоги, враховуючи, що в останнього, окрім відповідача, був інший син. 
		 
		Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення       від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99). 
		 
		Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. 
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. 
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. 
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України. 
		 
		Щодо судових витрат 
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 
		 
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. 
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ: 
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 залишити без задоволення. 
		 
		Рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 09 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2024 року залишити без змін. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		Судді:Є. В. Петров   А. І. Грушицький   І. В. Литвиненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...