Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 753/8125/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 21.01.2025. Забезпечено надання загального доступу: 21.01.2025.
Дата набрання законної сили: 08.01.2025
Номер судового провадження: 61-11917ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		08 січня 2025 року
		м. Київ
		справа № 753/8125/17
		провадження № 61-11917св23
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Сердюка В. В., 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця», 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року у складі колегії суддів Гуля В. В., Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О. та касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року у складі колегії суддів Гуля В. В., Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст позовних вимог
		У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» 
		(далі - ПАТ «Українська залізниця»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця»), про стягнення компенсації за невикористану відпустку, винагороду за підсумками роботи, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
		Позивач, з урахуванням заяв про внесення змін до предмета позову та збільшення позовних вимог від 07 грудня 2017 року, від 20 грудня 2017 року, від 19 квітня 2019 року, від 20 лютого 2020 року, від 12 листопада 2020 року, 04 жовтня 2021 року, остаточно просила стягнути з АТ «Українська залізниця» на її користь виплату компенсації за невикористану щорічну основну відпустку; щорічну додаткову відпустку працівнику з ненормованим режимом робочого часу; додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, з 17 липня 2017 року до дати звільнення 23 лютого 2018 року у розмірі 73 987,20 грн; середній заробіток за час вимушеного прогулу на дату звільнення 23 лютого 2018 року за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року у розмірі 808 000,00 грн; матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 108 000,00 грн; винагороду за підсумками роботи за 2017 рік у розмірі 48 912,00 грн; середню заробітну плату ОСОБА_1 на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років у розмірі 191 765,13 грн; відшкодувати моральну шкоду у сумі 100 000,00 грн; витрати на експертизу у розмірі 25 000,00 грн; витрати на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн, а також витрати на правничу допомогу у розмірі 20 відсотків від суми стягнутих на користь позивача грошових коштів у справі.
		Позовні вимоги мотивує тим, що 27 лютого 2018 року на адресу ОСОБА_1 надійшов лист від 23 лютого 2018 року № Ц/6-25/7-18 за підписом голови правління ОСОБА_2 та члена правління Марчека Ж., у якому повідомлено, що на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року скасовано наказ ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року № 586/ос «По особовому складу» та поновлено ОСОБА_1 на роботі з 30 березня 2017 року на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» на умовах трудового договору від 21 лютого 2017 року № 50.
		Того ж дня, 27 лютого 2018 року, на адресу ОСОБА_1 надійшов лист від 23 лютого 2018 року № Ц/6-25/9-18 за підписом голови правління ОСОБА_2 та члена правління Марчека Ж., у якому повідомлено про те, що на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року наказом 
		ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» 23 лютого 2018 року згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України, відповідно до наказу 
		ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору».
		Того ж дня, 27 лютого 2018 року, ОСОБА_1 надійшов лист від 23 лютого 2018 року № Ц/6-25/8-18 за підписом голови правління ОСОБА_2 та члена правління Марчека Ж., у якому повідомлено про те, що керівництво ПАТ «Українська залізниця» розглянуло заяву ОСОБА_1 про надання відпустки без збереження заробітної плати від 14 липня 2017 року та згідно з наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
		Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 753/5107/18 про визнання незаконними та скасування наказів та рішення, визнання дій протиправними позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, визнано незаконними накази ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» та від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору».
		Постановою Київський апеляційний суд від 30 січня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 753/5107/18 скасував у частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору» та залишив у силі в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати».
		Згідно з наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року «Про припинення трудового договору» ОСОБА_1 надано компенсацію за 9 днів невикористаної відпустки за період з 30 березня 2016 року до 16 липня 2017 року, а не до дня звільнення - 23 лютого 2018 року.
		Відповідно до частини першої статті 47, статті 116 КЗпП України відповідач зобов`язаний був виплатити ОСОБА_1 у день звільнення всі суми, що належать їй, а саме: компенсацію за невикористані щорічну основну відпустку, щорічну додаткову відпустку працівнику з ненормованим режимом робочого часу, додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, за період з 17 липня 2017 року до дати звільнення 23 лютого 2018 року; середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року; матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі посадового окладу згідно з Колективним договором; винагороду за підсумками роботи за 2017 рік; інші виплати, передбачені чинним законодавством. Посилаючись на те, що таких виплат здійснено не було, позивач звернулася до суду за захистом свого порушеного права.
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
		Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 73 990,00 грн, 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, судовий збір у розмірі 50,00 грн та 15 798,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
		В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь держави витрати зі сплати судового збору в розмірі 789,90 грн.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача виплат компенсації за невикористані щорічну основну відпустку, щорічну додаткову відпустку як працівнику з ненормованим робочим днем та додаткову відпустку як працівнику, яка має двох дітей, у загальному розмірі 73 987,20 грн. 
		Щодо вимог про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд першої інстанції зазначив, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати, тому позивач пропустила тримісячний строк для звернення до суду, що є підставою для відмови у позові в цій частині.
		Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, суд зазначив, що оскільки ОСОБА_1 отримала компенсацію за невикористану відпустку, то підстав для виплати грошової допомоги на оздоровлення немає. 
		Щодо вимог про стягнення винагороди за підсумками роботи за 2017 рік, то суд першої інстанції зазначив, що у пункті 9 трудового договору передбачено, що нарахування винагороди проводиться за фактично відпрацьований час у 2017 році. З розрахунку заробітної плати за лютий, березень 2017 року вбачається, що ОСОБА_1 нараховано премію за фактично відпрацьований час, однак належних доказів фактичного відпрацювання часу до грудня 2017 року (включно) позивач не надала, тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині.
		Вирішуючи вимоги про стягнення середньої заробітної на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років), суд першої інстанції зазначив, що позивач у квітні 2018 року ознайомилася із наказом ПАТ «Українська залізниця» від 05 березня 2018 року № 439/ос, відповідно до якого їй нараховувався та виплачувався середній заробіток у розмірі 12 720,00 грн, проте із зазначеною вимогою звернулася лише у жовтні 2021 року, тобто після спливу строку, встановленого статтею 233 КЗпП України.
		Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди, то суд першої інстанції, з урахуванням глибини фізичних та душевних страждань, завданих позивачу, наявності перешкод у реалізації її життєвих планів, а також вимог розумності та справедливості дійшов висновку про часткове задоволення позову в цій частині та сягнув на відшкодування моральної шкоди 5 000,00 грн.
		Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення витрат на експертизу у розмірі 25 000,00 грн, оскільки обставини цієї справи не вимагали потреб у спеціальних знаннях. Також відмовив у стягненні витрат на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн, оскільки позивач не надала доказів, які б підтверджували встановлений сторонами розмір витрат на правничу допомогу у вказаному розмірі. Щодо вимог про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 20 % від суми стягнених на користь позивача коштів, то суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 15 798,00 грн витрат на правничу допомогу.
		Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та АТ «Українська залізниця» задоволено частково.
		Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 15 листопада 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
		Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 203 879,25 грн без відрахування сум податків і зборів та моральну шкоду у сумі 25 000,00 грн.
		В іншій частині позовних вимог відмовлено.
		Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 46 523,85 грн.
		Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач заявила з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року та сторони визнали ту обставину, що у цей період такі кошти позивачу не виплачено.
		Середній заробіток за час вимушеного прогулу є неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		Зокрема, в частині вимог ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток, на яку працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством (є належною працівнику заробітною платою), охоплюється застосованим у частині другій статті 233 КЗпП України визначенням «законодавство про оплату праці», у зв`язку з чим не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про її нарахування та стягнення.
		Тому висновки суду першої інстанції про пропуск строку звернення позивача до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток не ґрунтуються на вимогах закону.
		З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 203 879,25 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		Вирішуючи вимоги в частині стягнення коштів за щорічну основну відпустку за період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції не правильно порахував суму компенсації за невикористану відпустку, оскільки розмір такої компенсації становить 17 469,90 грн. Водночас з урахуванням того, що ОСОБА_1 виплачено вихідну допомогу у розмірі шестимісячного середнього заробітку та суд стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції з огляду на принцип співмірності та зменшення розміру відповідальності відповідно до статті 117 КЗпП України дійшов висновку про зменшення компенсації за невикористану відпустку у визначеному розмірі.
		Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач з 17 липня 2017 року до дати звільнення 23 лютого 2018 року фактично не працювала, водночас щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається працівникам за фактично відпрацьований час.
		Щодо вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, то суд апеляційної інстанції зазначив, що головною умовою гарантованої виплати на оздоровлення є факт надання працівникові щорічної відпустки (або її частини). Оскільки рішення про надання позивачу щорічної відпустки роботодавець не приймав, то немає підстав для задоволення позову в цій частині.
		Також суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення виплати винагороди за підсумками роботи за 2017 рік, оскільки ОСОБА_1 було нараховано та виплачено премію за фактично відпрацьований час у 2017 році, а за вимушений прогул виплата винагороди не передбачається.
		Щодо вимог про стягнення середньої заробітної на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років, то суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до копій розрахункових листів за березень, квітень 2018 року нарахування середнього заробітку відповідно до статті 184 КЗпП України здійснювалося виходячи із посадового окладу 12 720,00 грн. Після досягнення дитиною позивача шестирічного віку ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відповідні виплати було припинено. Накази роботодавця про встановлення посадових окладів у розмірі 12 720,00 грн позивач не оспорювала, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог у цій частині.
		Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні вимог про стягнення витрат на проведення експертизи, оскільки ця справа не потребує спеціальних знань і для з`ясування обставин справи суд не використовував висновок експерта.
		Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 25 000,00 грн, суд апеляційної інстанції встановив факт порушення, протиправність дій і шкоду та, керуючись принципами справедливості та співмірності, зазначив, що такий розмір є достатнім для розумного задоволення потреб позивача і не призведе до надмірного збагачення.
		Вирішуючи питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не надала належних доказів на підтвердження встановлення сторонами розміру витрат на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн (договору, акта виконаних робіт), тому немає підстав для задоволення вимог у цій частині.
		Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 20 % від суми стягнених на користь ОСОБА_1 грошових коштів як правничої допомоги у розмірі 46 523,85 грн.  
		Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали
		У касаційній скарзі, поданій у серпні 2023 року, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Козій Д. О., просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається:
		 - на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України від 23 квітня 2014 року у справі № 6-26цс14, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 759/19440/15, від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13, від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18, від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19; у постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 345/1069/15, від 23 січня 2018 року у справі № 344/13738/15, від 20 лютого 2018 року у справі № 174/406/16, від 21 лютого 2018 року у справі № 331/2062/16, від 07 березня 2018 року у справі № 303/3478/16, від 19 червня 2018 року у справі № 826/12868/17, від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16, від 01 серпня 2018 року у справі № 592/5722/17, від 05 вересня 2018 року у справі № 750/9956/17, від 21 січня 2019 року у справі № 753/21565/15, від 18 вересня 2019 року у справі № 826/12479/14, від 13 листопада 2019 року у справі № 545/1151/16, від 26 серпня 2020 року у справі № 501/2316/15, від 11 листопада 2020 року у справі № 500/1022/19, від 16 листопада 2020 року у справі № 753/5107/18, від 20 січня 2021 року у справі № 760/2881/19, від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20, від 14 квітня 2021 року у справі № 758/10562/19, від 15 квітня 2021 року у справі № 160/6899/20, від 22 вересня 2021 року у справі № 300/253/17, від 25 жовтня 2021 року у справі № 607/3393/18, від 29 березня 2023 року у справі № 640/24361/19;
		- на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо використання готового розрахунку середньомісячного заробітку позивача без перевірки на його достовірність; щодо відмови позивачу у виплаті середньої заробітної плати впродовж трьох місяців з дня закінчення терміну дії трудового договору до досягнення дитиною шести років.
		- на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач має право на компенсацію за невикористану відпустку як працівник, яка має двох дітей віком до 15 років. Постанова суду апеляційної інстанції не містить висновків щодо вирішення зазначених вимог.
		Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував, що для розрахунку середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу має бути взятий період з 15 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року. За цей період середня заробітна плата становить 808 000,00 грн (156 робочих днів х 5 179,45 грн). 
		Визначаючи розмір середнього заробітку, суд апеляційної інстанції не дослідив відповідність довідки від 04 березня 2020 року № 230 вимогам Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), та безпідставно не врахував інші довідки, надані відповідачем, а саме довідку від 14 вересня 2017 року № 1043 та розрахунок заробітної плати за березень 2017 року. 
		Для розрахунку середньоденної заробітної плати необхідно брати відомості про виплати за фактично відпрацьований час - з 01 березня 2017 року до 28 березня 2017 року (20 робочих днів). 
		Суд апеляційної інстанції помилково взяв до уваги період за січень-грудень 2017 року для розрахунку середнього заробітку позивача за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, що суперечить вимогам Порядку № 100.
		Суд помилково не застосував Порядок № 100 у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, а саме в редакції від 29 липня 2015 року. 
		Суд не навів у постанові розрахунок середньоденної (годинної) заробітної плати.
		Визначений судом апеляційної інстанції розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 203 879,25 грн суттєво погіршує фінансове становище позивача.
		Суд апеляційної інстанції у порушення вимог Порядку № 100 помилково нарахував компенсацію за невикористану відпустку за 14 днів (замість 24 днів) у розмірі 17 469,90 грн. Водночас на користь ОСОБА_1 має бути стягнена виплата компенсації за невикористані щорічну основну відпустку та додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років, за 24 календарних дні, за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року у розмірі 181 015,53 грн.
		Також суд безпідставно застосував до вимог щодо виплати компенсації за невикористану щорічну відпустку принцип співмірності і зменшення розміру відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України. Суд не врахував, що позивач не заявляла вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України. Предметом позову, зокрема, є вимога про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України.
		Під час обчислення середньої заробітної плати для оплати компенсації за невикористані відпустки суд апеляційної інстанції не включив до фактичного заробітку позивача виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток, відповідно до пункту 3 Порядку № 100 (зокрема, не включив до фактичного заробітку нарахування за листками непрацездатності та середній заробіток за час вимушеного прогулу).
		Апеляційний суд не взяв до уваги, що сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу не підлягає зменшенню на суму нарахованої позивачу вихідної допомоги при звільненні, тобто на суму 157 842,60 грн.
		Також апеляційний суд безпідставно не стягнув з відповідача на користь позивача середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років, яка з урахуванням вже отриманих виплат становить 191 765,13 грн (220 831,63 грн - 29 066,58 грн). Суд не врахував, що станом на 23 лютого 2018 року умовами трудового договору від 21 лютого 2017 року № 50 позивачу визначено розмір посадового окладу 108 000,00 грн, а не 12 720,00 грн.
		Суд не врахував, що позивач має право на щорічну відпустку з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі її посадового окладу 108 000,00 грн.
		Також позивач понесла витрати на правничу допомогу у розмірі 4 400,00 грн, що підтверджується квитанцією, яка міститься у матеріалах справи. Крім того, відповідно до договору про надання правової допомоги вартість правничої допомоги у разі задоволення позову становить 20 відсотків від суми стягнутих на користь позивача коштів.
		Постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог про стягнення виплати винагороди за підсумками роботи за 2017 рік у розмірі 26 521,57 грн, про стягнення витрат на експертизу та відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 не оскаржує.
		У касаційній скарзі, поданій у серпні 2023 року, АТ «Українська залізниця», просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог, ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Як на підставу касаційного оскарження судового рішення АТ «Українська залізниця» посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 464/1369/18, від 13 липня 2022 року у справі № 640/5177/20.
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а тому позивач пропустила тримісячний строк для звернення до суду з такими вимогами. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, безпідставно послався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року, оскільки зміна практики щодо віднесення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до структури заробітної плати відбулася уже після ухвалення судом першої інстанції рішення.
		АТ «Українська залізниця» вважає, що сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню на суму нарахованої позивачу вихідної допомоги. 
		Щодо відшкодування моральної шкоди, то у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження завдання позивачеві відповідачем моральної шкоди.
		Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу, оскільки у матеріалах справи немає документального підтвердження та розрахунку таких витрат.  
		Доводи інших учасників справи
		У відзиві на касаційну скаргу, який надійшов у жовтні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 , позивач вказує на необґрунтованість вимог касаційної скарги, просить залишити касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» без задоволення, оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд.
		У відзиві на касаційну скаргу, який надійшов у листопаді 2023 року до Верховного Суду від АТ «Українська залізниця», відповідач вказує на необґрунтованість вимог касаційної скарги ОСОБА_1 , просить оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. 
		Провадження у суді касаційної інстанції
		Касаційну скаргу подала ОСОБА_1 до Верховного Суду у серпні 2023 року.
		Касаційну скаргу подало АТ «Українська залізниця» до Верховного Суду у серпні 2023 року.
		Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ «Українська залізниця», витребувано цивільну справу з Дарницького районного суду міста Києва.
		Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
		У жовтні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
		Верховний Суд ухвалою від 27 грудня 2024 року справу призначив до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Суди встановили, що 21 лютого 2017 року між ПАТ «Українська залізниця» в особі голови правління Балчуна В., члена правління Василевського І. та ОСОБА_1 укладено трудовий договір № 50 та додаткову угоду до нього. Строк дії договору з 23 лютого 2017 року до 23 лютого 2018 року включно.
		Згідно з наказом (розпорядженням) про переведення на іншу роботу від 20 лютого 2017 року № 278/ос ОСОБА_1 переведено з 23 лютого 2017 року на посаду директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики за строковим трудовим договором.
		Відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року № 586/ос ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» у зв`язку з припиненням повноважень посадової особи згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
		27 лютого 2018 року на адресу ОСОБА_1 надійшов лист від 23 лютого 2018 року № Ц/6-25/7-18 за підписом голови правління ОСОБА_2 та члена правління Марчека Ж., у якому повідомлено про те, що на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року скасовано наказ ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року № 586/ос «По особовому складу» та поновлено ОСОБА_1 на роботі з 30 березня 2017 року на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» на умовах трудового договору від 21 лютого 2017 року № 50.
		Наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
		На підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» 23 лютого 2018 року згідно з пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України, відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору».
		Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 753/5107/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково, визнано незаконним наказ ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» та визнано незаконним наказ ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору».
		Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року у справі № 753/5107/18 скасовано в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору» та залишено в силі в частині визнання незаконним наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року №119 /вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати».
		Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу від 23 лютого 2018 року № 119/вт «Про надання відпустки без збереження заробітної плати» залишено без змін.
		Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про визнання незаконним наказу від 23 лютого 2018 року № 298/ос «Про припинення трудового договору» залишено без змін.
		Після поновлення ОСОБА_1 на роботі з 30 березня 2017 року до моменту її звільнення 23 лютого 2018 року остання була позбавлена можливості працювати, внаслідок рішень роботодавця, а саме наказу ПАТ «Українська залізниця» від 29 березня 2017 року № 586/ос про її звільнення, яке скасовано самим роботодавцем на підставі рішення правління від 23 лютого 2018 року та наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 119/вт про надання ОСОБА_1 відпустки без збереження заробітної плати строком з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, який визнаний судом незаконним.
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Перевіривши доводи касаційних скарг з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам закону повністю не відповідає.
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
		У статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Згідно зі статтею 3 КЗпП України до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
		У статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		Згідно зі статтею 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		Особливою формою трудового договору є контракт, у якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, у тому числі достроково, можуть встановлюватися угодою сторін (частина третя статті 21 КЗпП України).
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення його строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.
		Трудовий договір може бути припинено, а працівника звільнено з роботи лише з підстав і в порядку, визначених законодавством про працю.
		Щодо вирішення вимог про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу 
		Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору визначено статтею 233 КЗпП України (тут і далі - у редакції, чинній на дату звернення із цим позовом до суду).
		Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
		Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження 
		№ 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду, з`ясовуючи питання про те, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233 КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду, дійшла таких правових висновків.
		Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.
		Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
		Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 відступила від висновку Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18, на яку посилається АТ «Українська залізниця» у касаційній скарзі, задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі визнання звільнення незаконним.
		З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач має право на стягнення з роботодавця середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який за своїм змістом є заробітною платою, й таке право не обмежується будь-яким строком згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України.
		Доводи касаційної скарги АТ «Українська залізниця» про те, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, оскільки він був сформульований уже після ухвалення судом першої інстанції у цій справі рішення, є безпідставними з огляду на таке.
		Відповідно до частини четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Для правильного застосування положень частини четвертої статті 263 ЦПК України потрібно враховувати останню позицію Верховного Суду, що і здійснив суд апеляційної інстанції під час перегляду цієї справи.
		Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (постанова від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17). 
		У постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 640/5177/20, на яку посилається АТ «Українська залізниця» у касаційній скарзі, зазначено, що суди повинні уникати випадків скасування законних рішень, ухвалених відповідно до усталеної на той час судової практики, лише на тій підставі, що станом на час розгляду справи змінилось юридичне тлумачення відповідної норми права. Зміна судової практики, що відбулася після ухвалення судами остаточного рішення, не повинна порушувати принцип правової визначеності та стабільності правового регулювання, чинного на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій.
		Зазначена постанова Верховного Суду не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі № 640/5177/20 спірні правовідносини стосувались визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, а у справі, що переглядається, вирішується трудовий спір, тому порівнювальні правовідносини не є подібними, різняться підставами і предметами позовів, що вказує на відмінність норм, відповідно до яких вирішується спір. Тому посилання АТ «Українська залізниця» у касаційній скарзі на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 640/5177/20, є нерелевантним.
		Колегія суддів також відхиляє посилання АТ «Українська залізниця» на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, оскільки вони стосуються оцінки правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що урегульований у статті 117 КЗпП України. Проте правова природа середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України відмінна від правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу передбаченого статтею 235 КЗпП України.
		Щодо розрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, то необхідно зазначити таке.
		Суди встановили, що згідно з наказом ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 297/ос ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Українська залізниця» з 30 березня 2017 року.
		Після поновлення ОСОБА_1 на підставі рішення Комісії із соціального страхування АТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року їй проведено виплати та здійснено оплату усіх листків непрацездатності, наданих нею у 2017 році, а саме: АДВ № 313008 (звільнення від роботи з 12 квітня 2017 року до 25 квітня 2017 року); АГІ № 084937 (звільнення від роботи з 26 квітня 2017 року до 10 травня 2017 року); АДА № 007176 (звільнення від роботи з 11 травня 2017 року до 20 травня 2017 року); АДВ № 124411 (звільнення від роботи з 22 травня 2017 року до 05 червня 2017 року); АДВ № 312758 (звільнення від роботи з 06 червня 2017 року до 16 червня 2017 року); АДВ № 962248 (звільнення від роботи з 19 червня 2017 року до 30 червня 2017 року), АДВ № 124540 (звільнення від роботи з 03 липня 2017 року до 14 липня 2017 року).
		Також відповідно до виправлених у зв`язку з поновленням ОСОБА_1 на роботі табелів використаного робочого часу з 29 березня 2017 року до 14 липня 2017 року за відповідний період ОСОБА_1 дійсно перебувала на лікарняному.
		З урахуванням рішень судів у справі № 753/5107/18 суди дійшли висновку, що період оплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу розпочинається з 15 липня 2017 року та закінчується днем її звільнення - 23 лютого 2018 року згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року № 298/ос.
		Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком № 100, з подальшими змінами та доповненнями.
		У пункті 2 Порядку № 100 (тут і далі - у редакції, чинній на час ухвалення судом апеляційної інстанції рішення) передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплати за попередні два місяці роботи.
		Час, протягом якого працівник згідно із законодавством не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду. З розрахункового періоду також виключається час, за який відсутні дані про нараховану заробітну плату працівника внаслідок проведення бойових дій під час дії воєнного стану.
		Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п`ятого пункту 4 цього Порядку.
		Згідно з абзацами третім-п`ятим пункту 4 Порядку, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. Якщо розмір посадового окладу є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. У разі укладення трудового договору на умовах неповного робочого часу, розрахунок проводиться з розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого пропорційно до умов укладеного трудового договору. Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду.
		Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
		Визначаючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції взяв до уваги довідку від 04 березня 2020 року № 230 відповідно до якої середньоденна заробітна плата позивача за січень-лютий 2017 року становила 1 315,35 грн. 
		Апеляційний суд зазначив, що оскільки перший день після лікарняного припав на суботу (15 липня 2017 року), то розрахунок необхідно здійснювати з наступного за ним робочого дня, тобто з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року, що становить 155 робочих днів.
		З урахуванням зазначеного апеляційний суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 203 879,25 грн (155 робочих днів х 1 315,35 грн).
		Однак згідно з вимогами чинного трудового законодавства, якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
		Якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п`ятого пункту 4 цього Порядку, а саме з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
		З наведеного можна зробити висновок про те, що якщо працівник протягом останніх чотирьох календарних місяців, що передують місяцю, у якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, не відпрацював жодного робочого дня, відсутній розрахунковий період, тому середня заробітна плата в такому випадку обчислюється виходячи з посадового окладу.
		Водночас, якщо в розрахунковому періоді є хоча б один повний відпрацьований день, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за такий робочий день (постанови Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справах № 753/12518/22 та № 507/1435/22).
		Розрахунковим періодом для визначення середнього заробітку є червень та травень 2017 року, проте у цей час позивач не працювала, оскільки перебувала на лікарняному. Попередні два місяці (квітень та березень 2017 року) позивач також повністю не відпрацювала, оскільки у ці місяці також перебувала на лікарняному.
		Водночас у розрахунковому періоді в позивача є відпрацьовані дні у березні, виплати за які підлягають врахуванню під час обчислення середнього заробітку.
		Вказаного вище апеляційний суд не перевірив.
		Також суд апеляційної інстанції не врахував, що між ОСОБА_1 та АТ «Українська залізниця» укладений строковий трудовий договір з 23 лютого 2017 року до 23 лютого 2018 року, водночас довідка від 04 березня 2020 року № 230 містить розрахунок середньоденної заробітної плати позивача за січень та лютий 2017 року.
		З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції під час розрахунку середньоденної заробітної плати не перевірив розрахунковий період, який необхідно враховувати під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахунки у довідці від 04 березня 2020 року № 230, чи не суперечать вони вимогам Порядку № 100, та належним чином не встановив середньоденну заробітну плату позивача для обчислення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Тому доводи ОСОБА_1 щодо помилкового розрахунку судом апеляційної інстанції середнього заробітку за час вимушеного прогулу заслуговують на увагу та вказані недоліки позбавляють можливості суд касаційної інстанції ухвалити своє рішення.
		Доводи касаційної скарги АТ «Українська залізниця» про те, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає зменшенню на суму нарахованої позивачу вихідної допомоги у розмірі 157 842,60 грн Верховний Суд відхиляє, оскільки у касаційній скарзі відсутні посилання на висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду.
		Постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на яку посилається АТ «Українська залізниця» у касаційній скарзі, не містить таких висновків. У цій постанові зазначено про можливість зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		Щодо вимог про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років у розмірі 191 765,13 грн 
		Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
		Згідно з частиною шостою статті 179 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, одному з батьків дитини в обов`язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.
		Суди встановили, що згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 05 березня 2018 року № 439/ос «По особовому складу» на виконання статті 184 КЗпП України за ОСОБА_1 з 24 лютого 2018 року збережено середню заробітну плату на період працевлаштування до досягнення дитиною шестирічного віку, але не більше трьох місяців.
		Також позивачу пропонувалась робота в АТ «Українська залізниця» за фахом.
		Відповідно до копій розрахункового листа ОСОБА_1 за березень 2018 року щодо нарахування середньої заробітної плати та премій, платіжної відомості за березень 2018 року № 677 та виписки з рахунків за 05 квітня 2018 року ОСОБА_1 нараховувався та виплачувався середній заробіток згідно зі статтею 184 КЗпП України, виходячи із розміру посадового окладу 12 720,00 грн. Згідно з копіями розрахункового листа ОСОБА_1 за квітень 2018 року щодо нарахування середньої заробітної плати, платіжної відомості за квітень 2018 року № 896 та виписки з рахунків за 04 травня 2018 року ОСОБА_1 нараховувався та виплачувався середній заробіток, відповідно до статті 184 КЗпП України, виходячи із розміру посадового окладу 12 720,00 грн.
		Загалом відповідач відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України сплатив позивачу середню заробітну плату (виходячи із розміру посадового окладу 12 720,00 грн) у таких розмірах: у лютому 2018 року - 2 361,15 грн, у березні - 15 264,00 грн, у квітні 2018 року - 11 441,43 грн, разом - 29 066,58 грн.
		Не погоджуючись із такими розрахунком, ОСОБА_1 посилалася на те, що умовами трудового договору від 21 лютого 2017 року № 50 їй визначено посадовий оклад у розмірі 108 000,00 грн. 
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років у розмірі 191 765,13 грн, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції у цій частині та зазначив, що оскільки накази роботодавця про встановлення посадових окладів позивачу у розмірі 12 720,00 грн не оспорювались, тому підстав для стягнення вказаних позивачем сум не має.
		Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки умови оплати праці, які передбачені пунктом 5.1.1 трудового договору від 21 лютого 2017 року № 50, який укладено між АТ «Укрзалізниця» та позивачем, припинилися у дату закінчення трудового договору, поновились попередні умови оплати праці, оскільки трудовим договором не було передбачено іншого.
		Згідно з наказом АТ «Українська залізниця» від 30 березня 2016 року № 530/ос ОСОБА_1 переведено на посаду директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики з посадовим окладом 8 141,00 грн.
		Під час роботи посадовий оклад ОСОБА_1 збільшувався роботодавцем.
		Відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2017 року № 278/ос ОСОБА_1 переведено на посаду директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики на умовах трудового договору з посадовим окладом 10 176,00 грн
		Після чергового підвищення посадових окладів працівникам АТ «Українська залізниця» з березня до квітня 2018 року посадовий оклад директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики АТ «Укрзалізниця» становив 12 720,00 грн.
		Після досягнення дитиною позивача шестирічного віку ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) відповідні виплати було припинено.
		Верховний Суд не погоджується з такими висновками з огляду на таке.
		Суди встановили, що згідно з наказом від 23 лютого 2018 року № 297/ос ПАТ «Укрзалізниця» ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Департаменту управління персоналом та соціальної політики ПАТ «Укрзалізниця» з 30 березня 2017 року на умовах трудового договору від 21 лютого 2017 року та було звільнено з роботи у зв`язку з його закінченням. 
		Згідно з пунктом 5.1.1 трудового договору від 21 лютого 2017 року № 50 ОСОБА_1 визначено посадовий оклад у розмірі 108 000,00 грн.
		Водночас відповідач нараховував позивачу середній заробіток відповідно до статті 184 КЗпП України, виходячи із посадового окладу у розмірі 12 720,00 грн.
		У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження встановлення ОСОБА_1 на час звільнення окладу у розмірі 12 720,00 грн, водночас у матеріалах справи містяться розрахунки заробітної плати позивача, відповідно до яких позивачу нараховувалася заробітна плата відповідно до окладу 108 000,00 грн. 
		У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 182/6943/23 зазначено: «Умови праці (у тому числі оплати праці), що включені до умов трудового договору (контракту) повинні бути, принаймні, такими самими вигідними з точки зору працівника, як і умови найму за колективним договором. При цьому, у трудовому договорі (контракті) можуть бути визначені більш сприятливі умови праці, ніж ті, що передбачені колективним договором, а не менш вигідними для працівника».
		Вказана постанова була прийнята після подання касаційних скарг, однак в силу вимог частини третьої статті 400 ЦПК України підлягає врахуванню під час касаційного перегляду цієї справи.
		Суду апеляційної інстанції необхідно перевірити вище викладене, а тому висновки суду про те, що роботодавець здійснив виплати позивачу середнього заробітку на час працевлаштування у належному розмірі, є помилковими. 
		У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, роботодавець, надаючи розрахункові документи, де зазначений оклад 108 000,00 грн, не спростував доводів позивача щодо його правильності.
		Крім того, апеляційний суд має перевірити, чи поширюється тримісячний строк звернення до суду відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України на вимоги про стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору, відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України.
		Щодо вирішення вимог про стягнення коштів за щорічну основну відпустку за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року
		Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
		Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 82 КЗпП України до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 цього Кодексу), зараховуються час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка; час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).
		Відповідно до абзацу першого пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. 
		Згідно з абзацами першим, третім пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
		При обчисленні середньої заробітної плати для оплати за час відпусток або компенсації за невикористані відпустки, крім зазначених вище виплат, до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, виконання державних і громадських обов`язків, службового відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.
		Відповідно до абзаців третього, четвертого пункту 4 Порядку № 100, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.
		Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки (пункт 7 Порядку № 100).
		Суди встановили, що відповідно до наказу ПАТ «Українська залізниця» від 23 лютого 2018 року «Про припинення трудового договору» ОСОБА_1 надано компенсацію за 9 днів невикористаної відпустки за період з 30 березня 2016 року до 16 липня 2017 року. Оскільки ОСОБА_1 було звільнено 23 лютого 2018 року, то на її користь має бути стягнено компенсацію за невикористану відпустку за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року.
		Визначаючи розмір середньоденної заробітної плати для розрахунку компенсації за невикористану відпустку, суд апеляційної інстанції взяв за основу суму нарахованої позивачеві заробітної плати у розмірі 179 690,08 грн, яку було зазначено судом першої інстанції.
		Зокрема, апеляційний суд вказав, що у рішенні суду першої інстанції зазначено, що розмір середньоденної заробітної плати для виплати компенсації був розрахований із загальної суми нарахованої заробітної плати позивачеві у розмірі 179 690,08 грн. За змістом рішення суду ця сума була розрахована із загальної суми нарахованої заробітної плати позивачеві за період 12 місяців, який передував виплаті компенсації за невикористану відпустку, без врахування виплат, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати відповідно до пункту 4 Порядку № 100.
		Водночас суд першої інстанції, обчислюючи середню заробітну плату для виплати компенсації за невикористану відпустку, не врахував, що при обчисленні середньої заробітної плати для компенсації за невикористані відпустки до фактичного заробітку включаються виплати за час, протягом якого працівнику зберігається середній заробіток (за час попередньої щорічної відпустки, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.
		У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 750/9956/17 (провадження № 61-12223св18), на яку посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, зазначено, що при розрахунку середньої заробітної плати для оплати відпусток потрібно враховувати виплати за час, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток.
		А за час вимушеного прогулу в результаті незаконного звільнення за працівником зберігається місце роботи та середній заробіток.
		Верховний Суд неодноразово наголошував, що, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, якими він керувався під час визначення сум, що підлягають стягненню.
		Суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір середньоденної заробітної плати для компенсації за невикористану відпустку, не перевірив правильність розрахунку нарахованої позивачеві заробітної плати, наведеного у рішенні суду першої інстанції, не навів детального розрахунку, яким він керувався під час визначення суми компенсації, не вказав, які виплати включаються до фактичного заробітку позивача.
		Тому постанова суду апеляційної інстанції в частині визначення розміру компенсації за невикористану відпустку не може вважатися законною та обґрунтованою.
		Також суд апеляційної інстанції застосував принцип співмірності і зменшення розміру відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України до компенсації за невикористану щорічну відпустку у розмірі 17 469,90 грн.
		Верховний Суд не погоджується з таким висновком з огляду на таке.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено: «Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою… Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
		Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, на яку посилається позивач у касаційній скарзі, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
		Отже, суд апеляційної інстанції помилково застосував принцип співмірності і зменшення розміру відшкодування відповідно до статті 117 КЗпП України до компенсації за невикористану щорічну відпустку, яка є складовою частиною заробітної плати.
		Щодо вирішення вимог про стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років
		Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , зокрема, просила суд стягнути з відповідача на її користь компенсацію за невикористану щорічну додаткову відпустку працівнику, що має двох дітей віком до 15 років.
		У постанові Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 300/598/20, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 640/24361/19).
		Суд першої інстанції, вирішуючи вимоги в цій частині, зазначив, що позивач як працівник, яка має дітей віком до 15 років, має право на щорічну додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 календарних днів. А тому дійшов висновку, що на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню компенсація за невикористану щорічну додаткову відпустку.
		Водночас, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд в оскаржуваній постанові не навів жодних мотивів щодо вирішення вимог про виплату позивачеві грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як працівнику, яка має дітей віком до 15 років.
		Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були враховані в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		З огляду на те, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення вимог про стягнення компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд. 
		Щодо вирішення вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення
		У разі звільнення працівника йому відповідно до вимог статті 83 КЗпП України виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
		Основною умовою, за якої виплачується матеріальна допомога на оздоровлення, є факт надання працівникові щорічної відпустки (повністю або її частини).
		Таким чином, подією, яка безпосередньо пов`язується з виплатою цієї допомоги, має бути рішення про надання щорічної відпустки (або частини такої відпустки).
		Якщо працівник отримав грошову компенсацію за дні невикористаної щорічної відпустки, матеріальна допомога на оздоровлення не виплачується.
		Отже, допомога на оздоровлення надається лише у разі надання щорічної відпустки. У випадку виплати компенсації за невикористану відпустку допомога на оздоровлення не виплачується (постанова Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 464/2409/16, від 30 червня 2020 року у справі № 761/1091/18).
		Суди встановили, що рішення про надання щорічної відпустки і про надання матеріальної допомоги на оздоровлення роботодавець не приймав, водночас позивач заявила вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку. З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимог у частині стягнення з відповідача на користь позивача матеріальної допомоги на оздоровлення. 
		Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 810/3246/16, від 11 листопада 2020 року у справі № 500/1022/19, відповідно до якого матеріальна допомога для оздоровлення при наданні щорічної відпустки видається до відпустки або її частини незалежно від того, за який вона період. За своєю суттю матеріальна допомога прив`язана до фонду оплати праці, а не до конкретного періоду відпустки. 
		Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не суперечить зазначеним висновкам Верховного Суду, оскільки позивачеві не надавалася щорічна (або її частина) відпустка, водночас позивач заявила вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку, а тому немає підстав для стягнення з відповідача матеріальної допомоги на оздоровлення.
		Отже, постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає залишенню без змін.
		Щодо вирішення вимог про стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року
		Відповідно до пункту 2 частини першої, частини другої статті 8 Закону України «Про відпустки» щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається працівникам з ненормованим робочим днем - тривалістю до 7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою. Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах.
		Суди встановили, що у період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року позивач фактично не працювала та не виконувала свої трудові функції у зв`язку з вимушеним прогулом. 
		У постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 750/9956/17 зазначено, що щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається працівникам за фактично відпрацьований час.
		Оскільки позивач у зазначений період не виконувала свої трудові обов`язки, що мають особливий характер, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не має права на грошову компенсацію за 4 дні додаткової відпустки працівнику з ненормованим робочим днем, передбаченої статтею 8 Закону України «Про відпустки».
		Касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів щодо непогодження з такими висновками суду апеляційної інстанції.
		З урахуванням наведеного постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог щодо стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року підлягає залишенню без змін.
		Щодо вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди
		Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
		КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у його житті та з урахуванням інших обставин.
		Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України).
		Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, а має самостійне юридичне значення.
		Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати (постанова Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 344/1861/18).
		Суди встановили, що позивач була незаконно звільнена, що підтверджується рішеннями судів, які набрали законної сили, отже, порушення її прав є доведеною обставиною.
		Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення у справі «Stankov v. Bulgaria», № 68490/01, § 62, 12 липня 2007 року).
		У позові ОСОБА_1 зазначала, що незаконне звільнення її з роботи, неповна виплата заробітної плати та у подальшому непроведений повний розрахунок при звільненні позбавили її можливості на належні умови життя. 
		Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції врахував, що роботодавець неодноразово порушував трудове законодавство стосовно позивача в частині безпідставного звільнення, а також невиплати позивачеві всіх належних сум, тому дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 25 000,00 грн моральної шкоди. Зазначений розмір моральної шкоди є достатнім для розумного задоволення потреб особи і не призведе до її безпідставного збагачення.
		Не погоджуючись із визначеним судом апеляційної інстанції розміром відшкодування моральної шкоди, АТ «Українська залізниця» як на підставу касаційного оскарження посилається на неврахування судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 464/1369/18, відповідно до яких під час вирішення спору про відшкодування моральної шкоди підлягає обов`язковому з`ясуванню наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чим він при цьому керується, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
		Оскаржувана постанова суду апеляційної в частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди не суперечить зазначеним висновкам Верховного Суду, оскільки апеляційний суд, встановивши порушення прав позивача на отримання всіх належних виплат при звільненні, врахував, що це безперечно спричинило психологічний стрес та переживання щодо фінансових можливостей для реалізації життєво-необхідних планів позивача та обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 25 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
		Отже, постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог щодо відшкодування моральної шкоди підлягає залишенню без змін.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляд; скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
		Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
		Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції у частині вирішення вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 2018 року та відшкодування моральної шкоди підлягає залишенню без змін. Постанова суду апеляційної інстанції у частині вирішення вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Щодо судових витрат
		Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Тому розподіл судових витрат, зокрема і витрат на правничу допомогу здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц).
		Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги ОСОБА_1 розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, стягнення компенсації за щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці за період з 17 липня 2017 року до 23 лютого 
		2018 року та відшкодування моральної шкоди залишити без змін.
		Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки та щорічної додаткової відпустки працівнику, яка має двох дітей віком до 15 років, стягнення середньої заробітної плати на період працевлаштування, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору до досягнення дитиною шести років скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                          І. М. Фаловська
		Судді                                                                              В. М. Ігнатенко
		С. О. Карпенко
		Є. В. Петров
		В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...