Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 616/458/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 24.01.2025. Забезпечено надання загального доступу: 24.01.2025.
Дата набрання законної сили: 17.01.2025
Номер судового провадження: 61-6727ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		17 січня 2025 року             
		м. Київ
		 
		справа № 616/458/21
		провадження № 61-6727св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
		суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка А. І.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідач - Комунальний заклад «Приколотнянський ліцей імені Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського Вільхуватської сільської ради», 
		третя особа - Вільхуватська сільська рада,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року у складі судді Подмаркова Ю. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального закладу «Приколотнянський ліцей імені Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського Вільхуватської сільської ради» (далі - КЗ «Приколотнянський ліцей») про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та визнання контракту продовженим.
		Позовні вимоги мотивовані тим, що з 1981 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з відповідачем, працюючи на посаді вчителя на підставі безстрокового трудового договору. 12 червня 2020 року між ОСОБА_1 та КЗ «Приколотнянський ліцей» укладено контракт строком до 31 червня 2021 року. Наказом керівника КЗ «Приколотнянський ліцей» № 10-к від 11 червня 2021 року ОСОБА_1 звільнено у зв`язку із закінченням строку трудового договору, з виплатою компенсації за 56 календарних днів невикористаної щорічної відпустки.
		Наслідком такого незаконного звільнення стало і звільнення ОСОБА_1 з посади керівника вокального ансамблю «Козачата», яким він керував багато років та виростив покоління талановитих дітей. Указаний наказ прийнятий з порушенням трудового законодавства та без дотримання вимог Галузевої угоди, укладеної 26 травня 2021 року між Міністерством освіти і науки України, Профспілками працівників освіти і науки України та Всеукраїнським об`єднанням організацій роботодавців у галузі вищої освіти на 2021-2025 роки. 
		На звернення до директора ліцею із заявою про продовження строку дії контракту він отримав лист від 04 червня 2021 року про відмову, у зв`язку із відсутністю педагогічного навантаження за фахом та наявності педагогічних працівників, які будуть викладати предмет, а 25 червня 2021 року отримав лист від Вільхуватської сільської ради про існування аналізу ключових факторів та наявності надлишкових 36 одиниць педагогічного персоналу (тобто фактично мова йшла про скорочення штату працівників у ліцеї) та відсутність дискримінації за віковою ознакою щодо ОСОБА_1 . 
		Відповідачем, у порушення частини другої статті 3 Закону України «Про відпуски», частини першої статті 57 Закону України «Про освіту» та пункту 8.3.1 Галузевої угоди на 2020-2021 роки, було відмовлено у наданні відпустки з виплатою допомоги на оздоровлення, а виплачено компенсацію за невикористану відпустку. 
		Зміна істотних умов праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу тощо, щодо посади, яку займає працівник, і про зміну яких він повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці, може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо доведена наявність зміни в організації виробництва і праці, якщо такі зміни не вводяться, роботодавець не має права змінити істотні умови праці.
		Відповідно до листа МОН від 26 березня 2021 року № 4.5/660-21 «Щодо продовження дії контракту з педпрацівниками пенсіонерами», а саме щодо строку трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років, після закінчення строку трудового договору з таким педагогічним працівником можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абз. 3 частини 2 статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», закон не визначає кількість разів переукладення таких договорів.
		Уточнивши вимоги, просив суд:
		визнати протиправним та скасувати наказ керівника КЗ «Приколотнянський ліцей» № 10-к від 11 червня 2021 року про звільнення з 30 червня 2021 року ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням строку трудового договору, з виплатою компенсації за 56 календарних днів невикористаної щорічної відпустки; 
		поновити на роботі ОСОБА_1 на посаді вчителя мистецтва; 
		визнати продовженим на строк три роки контракт з працівником закладу, укладений 12 червня 2020 року між КЗ «Приколотнянський ліцей» та ОСОБА_1 ; 
		стягнути з КЗ «Приколотнянський ліцей» на користь позивача судові витрати, у тому числі витрати на правову допомогу.
		Короткий зміст судових рішень
		Рішенням Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Рішення судів мотивовані тим, що волевиявлення на укладення трудового договору 12 червня 2020 року підтверджується підписом позивача у трудовому договорі, в якому зазначений строк його дії, протягом дії договору позивач його умови не оскаржував та не ініціював внесення змін і доповнень до нього. Тому звільнення позивача відповідно до пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строку дії строкового трудового договору є таким, що відповідає вимогам закону та умовам договору, а також висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду.
		Доводи позивача про те, що на цей час уроки мистецтва викладає вчитель, який у порівнянні з ним має більш низьку кваліфікацію, суд відхилив, оскільки згідно статті 42 КЗпП України переважне право на залишення на роботі надається працівникам лише при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, а позивача було звільнено на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. 
		Доводи позивача про те, що його не було повідомлено про припинення строку дії контракту за два місяці, є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 за власним волевиявленням уклав з відповідачем трудовий договір з визначеним строком дії, підписав його, чинним трудовим законодавством України не передбачено обов`язку власника повідомляти працівника про закінчення дії строкового трудового контракту, а умови контракту не передбачають повідомлення працівника саме у письмовій формі.
		Доводи позивача на те, що наказ про звільнення було видано без дотримання вимог Галузевої угоди, не прийняті судом, оскільки положення такої галузевої угоди мають рекомендаційний характер для врегулювання спірних правових відносин, не були обов`язковими для ліцею під час укладення досліджуваного строкового контракту. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 березня 2020 року у справі № 755/11581/18. Предметом цього спору є інші правовідносини.
		Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції і також вказав, що у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 305/1340/21 Верховний Суд зазначив, що рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX, визнаний неконституційним. Вказана обставина не може бути підставою для скасування Верховним Судом ухвалених у цій справі судових рішень, проте в силу вимог пункту 1 частини третьої статті 423 ЦПК України може бути підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами.
		Аргументи учасників справи
		У травні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив рішення судів скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права, які регулюють укладення з педагогами-пенсіонерами строкових трудових договорів, що є дискримінаційною умовою та таке положення Закону України «Про повну загальну середню освіту» Конституційним Судом 07 лютого 2023 року визнано неконституційним. Висновки Верховного суду за подібними правовідносинами, з урахуванням застосування Галузевої угоди та недопущення порушення мінімальних соціальних гарантій вчителів-пенсіонерів, відсутні.
		Вчителів-пенсіонерів було поставлено у невигідні умови, шляхом переведення їх на строкові трудові контракти, а в разі незгоди слідувало звільнення.
		Позивачем не визнався факт надання йому відпустки з початку червня, про свою відмову від ознайомлення із наказом позивач також не зазначав, проте судом перекручено встановлені обставини справи, не досліджено докази.
		За умовами самого контракту, укладеного з ОСОБА_1 , який він особисто не підписував, на що звернув увагу і суд, - у п. 6.6 передбачено повідомлення керівником навчального закладу вчителя про припинення дії контракту, чого директором навчального закладу зроблено не було, що є порушенням права на працю позивача та має наслідком визнання наказу про звільнення ОСОБА_1 незаконним, адже звільнення здійснено з порушенням процедури звільнення, в тому числі з урахуванням Галузевої угоди. Посилання Суду на необов`язковість норм Галузевої угоди є припущенням, яке не ґрунтується на нормах діючого законодавства.
		Судом неправильно застосовано частину тринадцяту статті 10 Закону України «Про відпустки» з посилання на бажання отримання щорічної відпустки у зручний для працівника час. Позивач не зазначав про бажання зручного для нього часу, а лише просив врахувати його інтереси згідно статті 79 КЗпП України.
		Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
		Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
		В ухвалі Верховного Суду вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суди порушили норми процесуального права, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
		Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2024 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотань про участь у судовому засіданні та про проведення судового засідання у режимі відеоконференції; справу призначено до судового розгляду. 
		Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2024 року передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року справу повернено колегії суддів для розгляду.
		Фактичні обставини
		Суди встановили, що 12 червня 2020 року між КЗ «Приколотнянський ліцей» та ОСОБА_1 укладено контракт строком на один рік, з терміном дії з 01 липня 2020 року по 31 червня 2021 року.
		На заяву ОСОБА_1 від 20 травня 2021 року про продовження дії строкового трудового договору директором КЗ «Приколотнянський ліцей» 04 червня 2021 року надано відповідь про відмову у продовженні строку дії контракту у зв`язку з відсутністю педагогічного навантаження за фахом та наявності педагогічних працівників, які будуть викладати предмет.
		Наказом № 10-к від 11 червня 2021 року КЗ «Приколотнянський ліцей» ОСОБА_1 звільнено з 30 червня 2021 року у зв`язку з закінченням строку трудового договору, відповідно пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України та пункту 7 контракту з працівником закладу загальної середньої освіти від 12 червня 2020 року, з виплатою компенсації за 56 календарних днів невикористаної щорічної відпустки.
		ОСОБА_1 звертався із заявами 02 червня 2021 року та 25 червня 2021 року про надання основної щорічної відпустки тривалістю 56 календарних днів, з 22 червня 2021 року по 17 серпня 2021 року - з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення та 14 червня 2021 року - із заявою про надання відповіді на його заяву від 02 червня 2021 року.
		Як зазначила представник відповідача, з початку червня 2021 року було видано наказ про надання відпустки, проте ОСОБА_1 відмовився ознайомлюватися із зазначеним наказом, було складено відповідний акт, в подальшому наказ було скасовано. 
		Згідно з Галузевою угодою між Міністерством освіти і науки України, профспілками працівників освіти і науки України та Всеукраїнським об`єднанням організацій роботодавців у галузі вищої освіти на 2021-2025 роки, Міністерство освіти і науки України рекомендує органам управління освітою, керівникам закладів та установ освіти і науки продовжувати до закінчення строку чинності строкового договору, укладеного на підставі Прикінцевих положень та статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», трудовий договір на новий термін, але не менше ніж на три роки, продовжувати строковий трудовий договір на термін щорічної основної відпустки повної тривалості, наданої за заявою педагогічного працівника, відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про відпустки» з виплатою допомоги на оздоровлення та щорічної грошової винагороди за сумлінну працю та зразкове виконання посадових обов`язків відповідно до статті 57 Закону України «Про освіту».
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. 
		За приписами частини першої та третьої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
		Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладають у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, визначених законодавчими актами.
		Підставами припинення трудового договору є, зокрема, закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП).
		16 січня 2020 року прийнято Закону України «Про повну загальну середню освіту» № 463-IX (далі - Закон), яким визначено правові, організаційні та економічні засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти.
		У частині другій статті 22 Закону визначено, що педагогічні працівники мають права, визначені Законом України «Про освіту», цим Законом, законодавством, колективним договором, трудовим договором та/або установчими документами закладу освіти.
		Педагогічні працівники закладів освіти приймаються на роботу за трудовими договорами відповідно до вимог цього Закону та законодавства про працю.
		Педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.
		Засновники приватних та корпоративних закладів освіти самостійно визначають порядок укладання трудових договорів, у тому числі строкових, з особами, які приймаються на посади працівників відповідних закладів освіти відповідно до вимог цього Закону та законодавства про працю.
		Отже, педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти, за загальним правилом, приймають на роботу в спосіб укладення з ними безстрокових трудових договорів, тобто трудових договорів на невизначений строк.
		При цьому в абзаці 3 частини другої статті 22 цього Закону було передбачено, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють виключно на основі строкових трудових договорів, а у підпункті 2 пункту 3 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону встановлено, що до 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язані припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону.
		Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020(118/20) за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього частини другої статті 22 Закону визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац третій частини другої статті 22 Закону, згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років», унаслідок чого унеможливлено укладення безстрокових трудових договорів із цією категорією педагогічних працівників.
		У резолютивній частині цього рішення зазначено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону, визнаний неконституційним, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
		Конституційний Суду України, зокрема, вказав, що установлення для педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, можливості укладення з ними виключно строкових трудових договорів, на відміну від педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які не досягли пенсійного віку та не отримують пенсії за віком, становить безпідставне та необґрунтоване обмеження прав цих осіб у трудових відносинах за ознакою віку та юридичним фактом отримання пенсії за віком. До того ж оспорювані приписи Закону ставлять педагогічних працівників у нерівне, невигідне і вразливе становище залежно від наявності у них певного виду власності (пенсійних виплат) та форми власності відповідного закладу загальної середньої освіти: ці приписи Закону поширюються на педагогічних працівників державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, однак не поширюються на педагогічних працівників тих закладів загальної середньої освіти, що не належать до державної або комунальної власності. Тому приписи абзацу третього частини другої статті 22 Закону не відповідають частинам першій, другій статті 24 Конституції України.
		Закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення (стаття 152 Конституції України).
		Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.
		Разом з тим, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцієюта законами України (частини перша - третя статті 10 ЦПК України).
		Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
		Отже, зміст частини шостої статті 10 ЦПК України свідчить, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта та стадії розгляду справи. 
		Пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом. 
		Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий актне відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду. Натомість відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у вигляді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22 (провадження № 61-7411св23) вказано, що «в практиці Верховного Суду усталеним є підхід про те, що судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог не підлягає примусовому виконанню і тому не може переглядатися за виключними обставинами (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 07 липня 2023 року в справі №818/1793/18 (провадження № К/9901/27229/19). […] Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень суду, що переглядалися касаційним судом (див.: постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року в справі № 688/1619/17-ц (провадження 
		№ 61-24783св18), та постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/9278/16-ц (провадження № 61-33331сво18). Такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами. Тому необґрунтовані посилання апеляційного суду на те, що у рішенні Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) встановлено, що абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 463-IX не відповідає Конституції України та втрачає чинність із дня ухвалення Судом цього Рішення, а отже, на час укладання строкового трудового договору та на час звільнення позивача 22 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» був чинним, і відсутні правові підстави для висновку про незаконність звільнення позивача».
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 205/6223/22 (провадження № 61-8732св22) вказано, що «положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, згідно з вимогами частини шостої статті 10 ЦПК України не застосовуються судом; Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень, що переглядалися касаційним судом і такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами. Суди при вирішенні справи не врахували неконституційність абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», згідно з яким «педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років», не оцінювали зміст позовних вимог та обставини справи з урахуванням наведеної неконституційності норми закону, тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1».
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2024 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду (з підстав наявності виключної правової проблеми та відступу від висновків Верховного Суду, про допустимість ретроактивного врахування рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року 
		№ 1-р/2023 щодо неконституційності абзацу третього частини другої статті 22 Закону при вирішенні подібних справ).
		Ухвалою Великою Палатою Верховного Суду від 18 вересня 2024 року (провадження № 14-107цс24) цю справу повернуто колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду.
		Велика Палата Верховного Суду, зокрема зазначила, що:
		«70. Положення статті 10 ЦПК України не були застосовані місцевим судом у цій справі, цей суд не робив висновку про суперечність Конституції України застосованих ним положень Закону України «Про повну загальну середню освіту», не застосував при розгляді цієї справи норми Конституції України як норми прямої дії, тому відсутні підстави для висновку про конкуренцію чи колізію у спірних правовідносинах норм статті 10 ЦПК України, статті 152 Конституції України та статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України».
		93. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 688/1619/17-ц (провадження № 61-24783св18) та від 05 вересня 2019 року у справі № 638/9278/16-ц (61-33331сво18), на які послалася колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 07 серпня 2024 року про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відсутні висновки щодо ретроспективної дії у часі рішень Конституційного Суду України».
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2024 року справу № 343/1869/23 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду (з підстав наявності виключної правової проблеми та відступу від висновку щодо врахування виключно перспективної дії рішень (висновків, юридичної позиції) Конституційного Суду України при вирішенні справ судом, який зроблений без урахування імперативних приписів процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом). 
		Ухвалою Великою Палатою Верховного Суду від 11 грудня 2024 року (провадження № 14-135цс24) справу № 343/1869/23 повернуто колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що бракує підстав для відступу від правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2023 року у справі № 466/6062/21, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 342/1139/21, Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21, Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 і від 23 травня 2024 року у справі № 990/235/23.
		У постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року у справі №240/19209/21 відступлено від правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21 березня 2023 року у справі № 240/7411/21 про те, що частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України та інших висновків у цій справі як похідних, оскільки судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною. 
		Верховний Суд у наведеній постанові зробив такі висновки:
		«суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково.
		Положення частини четвертої статті 7 КАС України мають бути застосовані до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними. Після прийняття рішення Конституційним Судом України застосуванню підлягають положення Конституції України із урахуванням юридичної позиції, сформульованої у рішенні Конституційного Суду України.
		Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними.
		Така позиція була висловлена ще Пленумом Верховного Суду України у постанові №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»: «Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу,  а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.  Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».
		Тому Суд дійшов висновків щодо необхідності застосування вказаних норм у подібних правовідносинах у такий спосіб:
		1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;
		2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин;
		3) установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону №2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років суперечать Конституції України, а тому для вирішення цього спору підлягає застосуванню частина перша статті 46 Конституції України у взаємозв`язку з частиною п`ятою її статті 17 як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції Конституційного Суду України, сформульованої у Рішенні від 06.04.2022 №1-р(II)/2022».
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
		Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
		Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
		Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.
		У справі, що переглядається:
		звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 , зокрема вказував, що на звернення до директора ліцею із заявою про продовження строку дії контракту він отримав лист від 04 червня 2021 року про відмову, а 25 червня 2021 року отримав лист від Вільхуватської сільської ради щодо наявності надлишкових 36 одиниць педагогічного персоналу та відсутність дискримінації за віковою ознакою щодо ОСОБА_1 , Закон не визначає кількість разів переукладення строкових договорів після закінчення строку трудового договору з педагогічним працівником пенсіонерами відповідно до абзацу 3 частини 2 статті 22 Закону. Також посилався на: дискримінаційні умови його звільнення як вчителя-пенсіонера; необхідність встановлення причин відмови продовжувати трудовий контракт з ОСОБА_1 з урахуванням норм Галузевої угоди, змін у навантаженні серед педагогічного колективу відповідача; не повідомлення позивача про закінчення дії строкового договору за два місяці до його закінчення, що передбачено у п. 6.6. контракту, чого директором навчального закладу зроблено не було. Тому вважав його звільнення таким, що здійснено з порушенням процедури;
		            суди зробили висновок, що підписання ОСОБА_1 12 червня 2020 року контракту вказує на добровільне волевиявлення позивача працювати на умовах і в межах строку, що визначені у контракті, а також на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Трудовим законодавством України не передбачено обов`язку власника повідомляти працівника про закінчення дії строкового трудового контракту, а умови контракту ОСОБА_1 не передбачають повідомлення працівника про припинення строку дії контракту саме у письмовій формі. Тому звільнення позивача відбулося без порушення вимог трудового законодавства;
		апеляційний суд також послався на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 305/1340/21 та зазначив, що рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 абзац третій частини другої статті 22 Закону визнаний неконституційним. Вказана обставина не може бути підставою для скасування ухвалених у цій справі судових рішень, проте в силу вимог пункту 1 частини третьої статті 423 ЦПК України може бути підставою для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами;
		апеляційний суд не врахував, що: в практиці Верховного Суду усталеним є підхід про те, що судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог не підлягає примусовому виконанню і тому не може переглядатися за виключними обставинами (див. зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 07 липня 2023 року в справі №818/1793/18 (провадження № К/9901/27229/19); Об`єднана палата Касаційного цивільного суду застосовувала рішення Конституційного Суду України ухвалені після прийняття судових рішень, що переглядалися касаційним судом і такий підхід вочевидь відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами; механізми забезпечення єдності судової практики полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17, від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02, від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 (провадження № 61-9003св21)); рішенням Конституційного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020(118/20) приписи абзацу третього частини другої статті 22 Закону визнані такими, що не відповідають частинам першій, другій статті 43, частинам першій, другій статті 24 Конституції України; пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом; тому суди при вирішенні справ мають надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню, враховуючи, що згідно з вимогами частини шостої статті 10 ЦПК України суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта, стадії розгляду справи тамоменту виникнення спірних правовідносин.
		За таких обставин суди при вирішенні справи не надали належної оцінки змісту позовних вимог, характеру спірних правовідносин та обставин справи з урахуванням наведеної неконституційності абзацу третього частини другої статті 22 Закону, тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову.
		Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
		Оскільки встановлено підстави для скасування постанови апеляційного суду, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження та доводи касаційної скарги не аналізує.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2024 року у справі №240/19209/21, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення - скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2023 рокускасувати.
		Передати справу№ 616/458/21 на новий розгляд до суду першої інстанції.
		З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 02 листопада 2021 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року втрачає законну силу.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                             В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                       Д. А. Гудима
		 
		І. О. Дундар
		 
		                                                                                                Є. В. Краснощоков
		 
		П. І Пархоменко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...