Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 199/1719/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про державну власність; щодо визнання незаконним акта, що порушує право власності.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 29.01.2025. Забезпечено надання загального доступу: 29.01.2025.
Дата набрання законної сили: 15.01.2025
Номер судового провадження: 61-6388ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		15 січня 2025 року
		м. Київ
		 
		Справа № 199/1719/23 
		Провадження № 61-6388св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		судді-доповідача - Ситнік О. М.
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги  ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2023 року в складі судді Богун О. О., додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2023 року в складі судді Богун О. О., дві постанови Дніпровського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року в складі колегії суддів Демченко Е. Л., Барильської А. П., Макарова М. О. та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2024 року в складі колегії суддів Демченко Е. Л., Барильської А. П., Макарова М. О.
		в справі за позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання недійсним розпорядження про приватизацію квартири, свідоцтва про право власності на квартиру, визнання права власності на частку квартири та
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог 
		У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що в період з 29 квітня 1995 року до 14 січня 2021 року він та  ОСОБА_2 перебували в шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька ОСОБА_4 . 
		За час шлюбу відповідачка, як він вважав, шляхом обману 18 грудня 2006 року оформила право власності на квартиру АДРЕСА_1 , отриману в результаті приватизації з державного житлового фонду, чим порушила його право на безоплатну одноразову приватизацію.
		З урахуванням уточнень позовних вимог просив суд: поновити строк давності; визнати недійсним розпорядження від 18 грудня 2006 року № 4/898-06 про приватизацію квартири    АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво від 18 грудня 2006 року № 4/898-06 про право власності на квартиру   АДРЕСА_1 ; визнати за ним право на 6,87/57,6 часток квартири АДРЕСА_1 . 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		14 листопада 2023 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 
		27 лютого 2024 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2023 року залишено без змін.
		Судові рішення мотивовані тим, що лише в період з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. В інші періоди дії Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового Фонду» (далі - Закон № 2482-XII) таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.
		Наведене свідчить про те, що квартира АДРЕСА_1 не є об`єктом спільної сумісної власності позивача та відповідачки як подружжя.
		Апеляційний суд зазначив, що на час приватизації спірної квартири позивач не був у ній зареєстрований та доводи апеляційної скарги вказаного висновку не спростовують.
		Посилання позивача на те, що відповідачка ввела його в оману стосовно оформлення права власності на квартиру шляхом її приватизації виключно на себе та на доньку, відхилені, оскільки під час здійснення продажу квартири ОСОБА_3 . 17 серпня 2007 року ОСОБА_1 надав нотаріально посвідчену згоду на її продаж як представник малолітньої доньки ОСОБА_4 
		07 грудня 2023 року додатковим рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 18 300,00 грн. 
		27 лютого 2024 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2023 року залишено без змін.
		Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, надав оцінку доказам у справі на підтвердження заявлених вимог в частині стягнення з позивача на користь відповідачки витрат на професійну правничу допомогу, а також урахував критерій складності справи, обсяг виконаних робіт, досвід адвоката, принципи співмірності та розумності судових витрат й виснував про достатність правових підстав для стягнення з позивача на користь відповідачки витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 18 300,00 грн.
		12 березня 2024 року додатковою постановою Дніпровського апеляційного суду заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Доповнено постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді апеляційної інстанції, в розмірі 5 000,00 грн.
		Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що з урахуванням виконаної адвокатом роботи, принципу співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони, часу, витраченого адвокатом на надання правової допомоги, зважаючи на наявність клопотання позивача про зменшення витрат, є підстави стягнення з позивача на користь відповідачки 5 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.
		Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг
		29 квітня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року, в якій просить їх скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду:
		- від 31 березня 2021 року в справі № 487/1930/18, про те, що умовою для здійснення приватизації житла є обов`язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно проживають у цій квартирі (будинку), зокрема тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження; наслідком порушення таких умов є визнання приватизації недійсною;
		- від 10 квітня 2020 року в справі № 640/111/19, про те, що суд зобов`язаний оцінити кожен специфічний, доречний та важливий аргумент, а інакше він не виконує свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція);
		- від 15 січня 2024 року в справі № 722/594/22, про те, що суд шляхом здійснення правосуддя лише застосовує норми закону, однак не може перебирати на себе функції законодавчого органу та своїми рішеннями відступати від правових норм чи змінювати їх;
		- від 01 червня 2020 року в справі № 520/14902/17, про те, що з аналізу змісту Закону № 2482-XII у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї. Всупереч наведеним положенням законодавства суди пов`язали право осіб на приватизацію з фактом їх реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі.
		Вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів у справі, зокрема оригіналу свідоцтва про право власності на спірну квартиру, приватизаційної справи, технічних паспортів, а також необґрунтовано відмовив у клопотанні про виклик свідків, що свідчить про те, що суди зробили свої висновки на підставі неналежних доказів.
		Приватизація квартири здійснена відповідачкою менш ніж через шість місяців після зняття з реєстрації ОСОБА_1 , тобто в період, коли за ним зберігалося право на житло навіть в разі непроживання у вказаній квартирі (відповідно до статті 71 ЖК України).
		Визначаючи розмір судового збору, апеляційний суд не врахував, що вимога про визнання протиправним акта, дії чи бездіяльності є передумовою для застосування інших способів захисту порушеного права, тому вважається, що ним заявлено одну позовну вимогу.
		Вважає, що поведінка судді в суді першої інстанцій суперечила пункту 2.5 Бангалорських принципів поведінки судді.
		29 квітня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року, в якій просить їх скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Послався на те, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 08 червня 2021 року в справі № 550/936/18, від 07 вересня 2023 року в справі № 202/8301/21, від 02 лютого 2021 року в справі № 910/13804/18, від 10 червня 2021 року в справі № 820/479/18, від 14 квітня 2021 року в справі № 757/60277/18-ц, про підстави для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та про належність доказів оплати послуг за надану адвокатом професійну правничу допомогу.
		Вказував, що адвокат Смірнов А. А. не мав повноважень для здійснення представництва інтересів ОСОБА_2 у зв`язку з втратою чинності договору, тому заява адвоката про ухвалення додаткового рішення мала бути повернута судом без розгляду. 
		Суд не дослідив зібрані в справі докази, необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, які мають значення для правильного вирішення справи. Суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
		Заява про ухвалення додаткового рішення розглянута 07 грудня 2023 року неповноважним складом суду, оскільки попередньо - 04 та 07 грудня 2023 року ОСОБА_1 подав заяви про відвід судді Богун О. О. Заява ОСОБА_1 про відвід судді від 07 грудня 2023 року не розглядалася з вини судді Богун О. О.
		Суд першої інстанції порушив десятиденний строк розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення, передбачений частиною третьою статті 270 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		29 квітня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2024 року, в якій просить її скасувати та відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення.
		На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судового рішення послався на те, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 08 червня 2021 року в справі № 550/936/18, від 23 січня 2024 року в справі № 380/12348/22, від 07 вересня 2023 року в справі № 202/8301/21, від 02 лютого 2021 року в справі № 910/13804/18, від 10 червня 2021 року в справі № 820/479/18, від 22 лютого 2022 року в справі № 642/8107/14-ц,від 08 грудня 2022 року в справі № 990/102/22, від 08 жовтня 2020 року в справі № 9901/32/20, від 20 березня 2024 року в справі № 560/14349/23, про підстави для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та про належність доказів оплати послуг за надану адвокатом професійну правничу допомогу.
		Вказував, що адвокат Смірнов А. А. не мав повноважень для здійснення представництва інтересів ОСОБА_2 у зв`язку з втратою чинності договору, тому заява адвоката про ухвалення додаткового рішення мала бути повернута судом без розгляду. 
		Суд не дослідив зібрані у справі докази, необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, які мають значення для правильного вирішення справи. Суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
		Доводи інших учасників справи
		01 серпня 2024 року через систему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 - адвоката Смірнова А. А., у якому він просив касаційні скарги залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення - без змін. 
		Посилався на те, що у касаційних скаргах не спростовано обставини, які встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та не надано особами, які подали касаційні скарги, належні та допустимі докази, що підтверджують незаконність оскаржуваних судових рішень. 
		Звертав увагу, що з аналізу Закону № 2482-XII вбачається, що право на приватизацію житла мають лише особи, які фактично проживають у займаних квартирах (будинках), жилих приміщеннях в гуртожитках тощо, проте на час приватизації спірної квартири позивач в ній зареєстрований не був, в позовній заяві, апеляційній та касаційній скарзі підтверджував, що у спірній квартирі ніколи не проживав.
		Висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з практикою Верховного Суду відповідно до постанов від 26 червня 2018 року в справі № 1311/832/12-ц, від 07 листопада 20118 року в справі № 686/2762/15-ц, від 24 березня 2020 року в справі № 367/3800/14-ц, від 01 червня 2020 року в справі № 520/14902/17, від 19 лютого 2021 року в справі № 176/1698/17, від 12 квітня 2022 року в справі № 690/488/18.
		12 серпня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відповідь на відзив представника ОСОБА_2 - адвоката Смірнова А. А., в якому зазначив про необґрунтованість відзиву та про підтримку своїх доводів, наведених в касаційних скаргах. 
		Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції 
		04 липня 2024 року ухвалами Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційні провадження у цивільній справі та витребувано її із Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська. 
		У серпні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
		09 жовтня 2024 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Із 29 квітня 1995 року до 14 січня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі.
		ІНФОРМАЦІЯ_1 в сторін народилася донька ОСОБА_4 
		15 грудня 2003 року рішенням адміністрації Дніпропетровського слідчого ізолятора № 3 Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в Дніпропетровській області № 7 ОСОБА_2 як наймачу та членам її сім`ї: ОСОБА_1 , ОСОБА_5 видано ордер на житлове приміщення від 22 січня 2004 року № 02899 на квартиру АДРЕСА_1 .
		Із 23 лютого 2004 року до 14 листопада 2006 року ОСОБА_1 був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 . Із 27 листопада 2008 року до 24 липня 2014 року ОСОБА_1 був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_2 .
		18 грудня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 отримали свідоцтво на право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
		17 серпня 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 продала квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільно надали згоду на продаж належної частки квартири їх малолітній доньці ОСОБА_4 .
		Позиція Верховного Суду
		Касаційні провадження у справі відкриті з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
		Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.
		Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
		Згідно з частинами третьою, четвертою статті 13 Конституції України власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
		Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (статті 47 Конституції України).
		Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
		У частині першій статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
		Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється в порядку, встановленому законом (стаття 345 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
		Згідно зі статтею 1 Закону № 2482-XII (тут і далі - у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України.
		Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
		У частині першій статті 2 цього Закону передбачено, що до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.
		Відповідно до частини четвертої статті 5 Закону № 2482-XII право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону.
		Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку) (частини перша, друга статті 8 Закону № 2482-XII). 
		Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 затверджено Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, чинне на момент приватизації спірного житлового приміщення (далі - Положення), яким визначено порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та перелік документів, що надаються при передачі державного житла у власність.
		Згідно з пунктом 5 Положення передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.
		У пунктах 20, 21 зазначеного Положення передбачено, що під час оформлення заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
		Доводи ОСОБА_1 про те, що за ним зберігалося право на житло як тимчасово відсутньої особи спростовуються вимогами чинного законодавства.
		Відповідно до частини першої статті 56 СК України дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання. Тобто перебування в шлюбі не свідчить про спільне проживання чоловіка та дружини в одному житловому приміщенні. При цьому частина перша статті 71 ЖК України забезпечує права наймача або членів його сім`ї при тимчасовій відсутності. Однак ОСОБА_1 в листопаді 2006 року добровільно знявся з реєстрації за місцем проживання та реєстрації дружини і дочки, підтвердив, що фактично не проживає в спірній квартирі, тому не може вважатися таким, який має гарантії, передбачені частиною першою статті 71 ЖК України.
		Аналіз вказаних положень закону свідчить про те, що право на приватизацію житла мають особи, які фактично проживають у займаних квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитках, кімнатах у комунальних квартирах, за згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в зазначених приміщеннях, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло (постанови Верховного Суду від 02 вересня 2024 року в справі № 522/3939/20, від 21 грудня 2023 року в справі № 521/8304/16-ц, від 12 квітня 2022 року в справі № 690/488/18 та інші).
		За частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України в попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		У справі суди встановили, що приватизація відповідачкою в грудні 2006 року спірної квартири була проведена уповноваженим органом на підставі наданих документів згідно з чинним на час його оформлення законодавством, що не спростовано позивачем. На час приватизації спірної квартири позивач не був у ній зареєстрований, оскільки за власною волею подав відповідну заяву про зняття з реєстрації в квартирі у листопаді 2006 року, проживав за іншою адресою, про що сам зазначив і в позовній заяві, і в апеляційній та касаційній скаргах. Однак не довів належними і допустимими доказами той факт, що після зняття з реєстрації в спірній квартирі за ним зберіглося право користування нею.
		Крім того, під час продажу спірної квартири 17 серпня 2007 року (тобто менш ніж через рік після приватизації) ОСОБА_1 разом з позивачкою надали спільну згоду на продаж належної їх спільній малолітній доньці частки квартири, що підтверджується відповідною заявою засвідченою приватним нотаріусом Колодій Л. М. 17 серпня 2007 року (т. 1, а. с. 75).
		Тобто позивачу було відомо про факт набуття відповідачкою та їх спільною дочкою права власності на спірну квартиру, що спростовує доводи позивача, що відповідачка ввела його в оману стосовно оформлення права власності на квартиру шляхом її приватизації виключно на своє та доньки ім`я. 
		ОСОБА_1 в задоволенні позову, поданому в 2022 році про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 серпня 2007 року, відмовлено рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2023 року (справа № 199/8828/22), яке набрало законної сили.
		Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України)). 
		У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
		Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
		08 лютого 2011 року набрав чинності Закон України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», яким зазначену норму було доповнено частиною п`ятою, згідно з якою об`єктом права спільної сумісної власності подружжя було житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
		Із 13 червня 2012 року набрав чинності Закон України від 17 травня 2012 року № 4766-VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», яким частину п`яту зі статті 61 СК України виключено. 
		Доповнено СК України пунктом 4 частини першої статті 57 СК України, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону № 2482-XII.
		Тобто житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя тільки в період з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно. В інші періоди дії Закону № 2482-XII таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.
		Наведене свідчить про те, що квартира АДРЕСА_1 не є об`єктом спільної сумісної власності позивача та відповідачки як подружжя.
		Оскаржувані судові рішення ґрунтуються на об`єктивно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
		Доводи касаційних скарг стосуються переоцінки доказів, оцінка яких надана судами першої та апеляційної інстанцій як судами факту, а суд касаційної інстанції як суд права позбавлений повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку. 
		Посилання позивача в касаційних скаргах на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року в справі № 487/1930/18, від 10 квітня 2020 року в справі № 640/111/19, від 15 січня 2024 року в справі № 722/594/22, від 01 червня 2020 року в справі № 520/14902/17, є безпідставним, з огляду на таке.
		Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого 2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово «подібний» в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. 
		Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
		З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
		У справі № 487/1930/18 суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22 жовтня 2004 року № 2041 «Про закріплення житлової площі за неповнолітніми дітьми до досягнення повноліття» за неповнолітньою на той час позивачкою було закріплено трикімнатну квартиру, житловою площею 24,00 кв. м. 27 лютого 2009 року позивачці виповнилося 18 років, а приватизацію здійснено 07 травня 2009 року, тобто менше ніж через шість місяців після повноліття позивачки, отже, за позивачкою зберігалось право на користування відповідним жилим приміщенням, вона була наділена правом на отримання квартири у власність шляхом приватизації, проте приватизація була проведена без її згоди та відома.
		У справі № 520/14902/17 суди виснували, що приватизацією не були порушені житлові права позивачів, оскільки загальна площа, що була передана відповідачу у власність, визначена з дотриманням встановленого порядку - її розмір обчислений пропорційно площі займаних наймачами жилих кімнат та з урахуванням площі підсобних приміщень квартири загального використання.
		У справі № 640/111/19 Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Дніпропетровськгаз» зверталося з адміністративним позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, в якому просило визнати протиправною та нечинною постанову від 23 листопада 2018 року № 1491 «Щодо заборони ПАТ «Дніпропетровськгаз» приводити об`єми використаного природного газу побутовим споживачам до стандартних умов».
		Справа № 722/594/22 стосується кримінального провадження за обвинуваченням особи на підставі статті 89 Кримінального кодексу України (далі - КК України) у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами третьою, четвертою статті 185 КК України.
		Тобто не можна вважати, що обставини зазначених справ є подібними обставинам справи, що переглядається.
		Доводи позивача в касаційній скарзі про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотань позивача про витребування таких доказів, як оригіналу свідоцтва про право власності на спірну квартиру, приватизаційної справи, технічних паспортів та про виклик свідків, також не можуть бути взяті до уваги, з огляду на таке.
		Відповідно до частини першої, другої статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
		Матеріали справи містять надані позивачем і посвідчені ним фотокопії свідоцтва про право власності на спірну квартиру від 18 грудня 2006 року (т. 1, а. с. 15), ордера на житлове приміщення, виданого відповідачці виконавчим комітетом Амур-Нижньодніпровською районною радою народних депутатів 22 січня 2004 року (т. 1, а. с. 28), довідки про склад сім`ї (т. 1, а. с. 37), рішення про передачу до житлового фонду квартири на АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 39, 40), довідки про реєстрації (т. 1, а. с. 42), розпорядження органу приватизації (т. 1, а. с. 46) та ін., жодних заперечень щодо належності та достовірності вказаних доказів кожною із сторін не заявлено, тому клопотання позивача про витребування їх оригіналів відхилено судом обґрунтовано. 
		Визначаючи розмір судового збору за подання апеляційної скарги, апеляційний суд керувався тим, що позивачем заявлено дві позовні вимоги немайнового характеру та позовну вимогу майнового характеру: 1) про визнання недійсними розпорядження про приватизацію квартири, свідоцтва про права власності на квартиру; 2) визнання права власності на частку квартири. Апеляційний суд правильно вважав пов`язаними в такому випадку вимоги про визнання недійсними виданих Департаментом житлового господарства Дніпропетровської міської ради розпорядження про приватизацію та свідоцтва про право власності на квартиру. Вимога ж про визнання права власності на частину квартиру в такому випадку є самостійною позовною вимогою позивача.
		Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суддя першої інстанції під час розгляду справи мала відповідно до статті 2.5 Бангалорських принципів заявити самовідвід у справі, є необґрунтованими та не підтверджені залежними доказами. 
		Наявність підстав вважати неналежним склад суду відповідно до вимог статей 36, 37 ЦПК України позивач не вмотивував, відповідних доказів не надав. 
		Заява ОСОБА_6 про відвід судді Богун О. О. від 04 грудня 2023 року (т. 2, а. с. 175-179) розглянута судом першої інстанції ухвалою від 04 грудня 2023 року, якою відмовлено в задоволення заяви з тих підстав, що відповідач не довів обставини, що викликають сумніви в неупередженості та об`єктивності судді відповідно до статті 36 ЦПК України (т. 2, а. с. 180-181). 
		Згідно з пунктом 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.
		Відповідно до частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання, не може бути підставою для відводу.
		Європейський суд з прав людини вказав, що наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію, особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що під час вирішення того, чи є в цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (рішення в справі «Білуха проти України», № 33949/02, § 49-52, від 09 листопада 2006 року).
		Основними доводами заяви ОСОБА_6 про відвід судді Богун О. О. вказано те, що суддя поводила себе нервово, переривала показання свідків та позивача, не витребувала належних доказів в справі та не викликала свідків. 
		Верховний Суд, оцінюючи наявність обґрунтованих підстав для відводу щодо суб`єктивного критерію, висновує про відсутність підстав стверджувати, що суддя Богун О. О. виявляла особисту упередженість. Презумпція особистої неупередженості судді діє, допоки не з`являться докази на користь протилежного. 
		За об`єктивним критерієм необхідно встановити, чи існують факти, які можна встановити та які можуть ставити під сумнів безсторонність судді. Вирішальним є те, чи можуть бути побоювання учасників справи щодо відсутності безсторонності у певного судді об`єктивно виправдані.
		Згідно з об`єктивним критерієм оцінки безсторонності суду відсутні встановлені факти, які можуть ставити під сумнів безсторонність судді Богун О. О., адже не встановлено обставин, які унеможливлювали б ухвалення нею об`єктивного рішення в справі.
		Заява про відвід судді Богун О. О. з аналогічних підстав, зазначених в заяві від 04 грудня 2023 року, підписана ОСОБА_6 та зареєстрована в суді 07 грудня 2023 року, відповідно до довідки від 11 грудня 2023 року передана судді Богун О. О. 08 грудня 2023 року о 8 год. 15 хв., тобто після розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення 07 грудня 2023 року (судове засідання відбулося о 16 год.) й ухвалення додаткового рішення (т. 2, а. с. 201).
		Щодо оскарження судових рішень про стягнення витрат на правову допомогу
		Відповідно до частини третьої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання такої допомоги.
		У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята-шоста статті 137 ЦПК України). 
		Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 137 ЦПК України). 
		Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи. 
		З аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи (висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року в справі № 357/380/20 (провадження № 14-20цс22)). 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі                                      № 751/3840/15-ц (провадження № 14-280цс18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування в справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
		Під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Такі висновки сформульовані в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц. 
		У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
		Отже, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
		На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції відповідачка надала суду копії: договору про надання професійної правничої допомоги від 05 квітня 2023 року № 05-04, укладеного між ОСОБА_2 та Адвокатським бюро «Смірнов та партнери» (т. 1, а. с. 78,79); свідоцтва про право на заняття Смірновим А. А. адвокатською діяльністю (т. 1, а. с. 77), платіжного доручення від 14 квітня 2023 року на суму 5000,00 грн. (т. 1, а. с. 80), акта наданих послуг від 19 квітня 2023 року на суму 4000,00 грн (т. 1, а. с. 81); додаткової угоди № 1 до договору про надання правничої допомоги від 05 квітня 2023 року № 05-04 на загальну суму 18 300,00 грн (т. 2, а. с. 137); платіжного доручення від 06 червня 2023 року на суму 5500,00 грн. (т. 2, а. с. 140); платіжного доручення від 17 липня 2023 року на суму 1800,00 грн (т. 2, а. с. 141); платіжного доручення від 08 серпня 2023 року на суму 1200,00 грн (т. 2, а. с. 142); платіжного доручення від 27 вересня 2023 року на суму 1200,00 грн (т. 2, а. с. 143); платіжного доручення від 27 листопада 2023 року на суму 1200,00 грн, платіжного доручення від 02 листопада 2023 року на суму 1200,00 грн (т. 2, а. с. 144), платіжного доручення від 15 листопада 2023 року на суму 1200,00 грн (т. 2, а. с. 146).
		Заява про ухвалення судом першої інстанції додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомоги разом із додатками направлялася позивачу (т. 2, а. с. 152).
		Надавши оцінку доказам на підтвердження заявлених вимог в частині стягнення з позивача на її користь витрат на правничу допомогу, клопотання позивача про відмову в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, а також ураховуючи критерій складності справи, обсяг виконаних робіт, досвід адвоката, принципи співмірності та розумності судових витрат, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано виснував про достатність правових підстав для стягнення з позивача на користь відповідачки витрат на правничу допомогу в розмірі 18 300,00 грн.
		Додаткове рішення постановлено судом першої інстанції з дотриманням норм матеріального і процесуального права, оскільки витрати відповідачки на правову допомогу в справі та їх розрахунок документально підтверджені, позивачу було надано і він скористався можливістю обґрунтувати наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, суд мотивував висновок про розумність та співмірність заявлених відповідачкою витрат на правову допомогу.
		Заявляючи про необхідність ухвалення додаткового рішення судом апеляційної інстанції, відповідачка до заяви долучила копію додаткової угоди № 2 до договору про надання правничої допомоги від 05 квітня 2023 року № 05-04 від 01 січня 2024 року; копію акта приймання-передачі наданих юридичних послуг до договору про надання правничої допомоги від 05 квітня 2023 року № 05-04 від 01 березня 2024 року та копію довідки адвокатського бюро про сплату послуг адвоката на загальну суму 20 000,00 грн.
		З наданого акта приймання-передачі наданих юридичних послуг вбачається, що адвокатом здійснено правовий аналіз апеляційних скарг ОСОБА_1 в цій справі, витрачено 2 год. часу, вартість - 4 000,00 грн, складено та подано відзив, витрачено 4 год. часу, вартість - 8 000,00 грн; складено та подано заяву про ухвалення додаткового рішення, витрачено 1 год. часу, вартість - 2 000,00 грн, участь у судовому засіданні, витрачено 3 год. часу, вартість - 6 000,00 грн, усього 20 000,00 грн (т. 3, а. с. 199).
		Заява про ухвалення судом апеляційної інстанції додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомоги разом із додатками направлялася позивачу (т. 3, а. с. 202).
		З врахуванням виконаної адвокатом роботи в суді апеляційної інстанції, принципу співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони, часу, витраченого адвокатом на надання правової допомоги, зважаючи на наявність клопотання позивача про зменшення витрат апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення заяви та стягнення з позивача на користь відповідачки 5 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.
		Договір про надання правничої допомоги від 05 квітня 2023 року № 05-04 між ОСОБА_2 та Адвокатським бюро «Смірнов та партнери» був укладений строком на 6 місяців, а в частині взаєморозрахунків - до повного виконання сторонами своїх зобов`язань. Додаткову угоду до основного договору від 05 квітня 2023 року між ОСОБА_2 та Адвокатським бюро «Смірнов та партнери» про узгодження обсягу і вартості послуг в суді першої інстанції укладено 14 листопада 2023 року. Додаткову угоду до договору про надання правничої допомоги від 05 квітня 2023 року № 05-04 між ОСОБА_2 та Адвокатським бюро «Смірнов та партнери» про узгодження обсягу і вартості послуг в суді апеляційної інстанції укладено 01 січня 2024 року, тому доводи позивача про те, що послуги адвокатом надавалися не на підставі належно укладених договорів, є безпідставними.
		Такі висновки судів не суперечать наведеним позивачем в касаційних скаргах постановам Верховного Суду щодо підстав для зменшення розміру витрат на правову допомогу та про належність доказів оплати послуг за надану адвокатом правничу допомогу.
		Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.
		Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
		Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
		Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
		Щодо судових витрат
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2023 року, додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2023 року, дві постанови Дніпровського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року та додаткову постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2024 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач  О. М. СитнікСудді:В. М. Ігнатенко   С. О. Карпенко    В. В. Сердюк   І. М. Фаловська

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...