Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 336/461/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; визнання права власності.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 31.01.2025. Забезпечено надання загального доступу: 31.01.2025.
Дата набрання законної сили: 23.01.2025
Номер судового провадження: 61-3845ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		23 січня 2025 року 
		м. Київ
		 
		справа № 336/461/23
		провадження № 61-3845св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
		 
		учасники справи:
		 
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району,
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 грудня 2023 року у складі судді: Щасливої О. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції
		У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, про визнання розпорядження та свідоцтва про право власності на житло незаконними.
		Позовні вимоги обґрунтовано тим, квартира, розташована за адресою: 
		АДРЕСА_1 належала до державного житлового фонду та перебувала у користуванні сім`ї, яка складалася з чотирьох осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка була наймачем житла, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . 
		У 1998 році ОСОБА_7 , який є його та ОСОБА_2 сином, створив власну сім`ю, розпочавши фактичні шлюбні стосунки з ОСОБА_8 
		03 грудня 2003 року за кредитні кошти позивач придбав квартиру АДРЕСА_2 . З його згоди до зазначеної квартири вселилися ОСОБА_7 з дружиною ОСОБА_5 , які уклали шлюб 19 листопада 2005 року, та сином ОСОБА_3 , який також є відповідачем у справі. Натомість позивач залишився проживати у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .
		ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_7 та ОСОБА_5 народилася дочка ОСОБА_9 .
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер.
		13 липня 2021 року позивач подарував належну йому квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частках. 
		У 2022 році він вирішив приватизувати квартиру, розташовану за адресою: 
		АДРЕСА_1 , в якій він безперервно проживав, але з`ясував, що ця квартира вже приватизована. 
		Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого органом приватизації на підставі розпорядження Шевченківської районної адміністрації Запорізької міської ради від 12 лютого 2007 року № 603р, учасниками 
		права спільної часткової власності на зазначене житло були: ОСОБА_2 , 
		ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , кожному з яких належить 1/4 частка квартири.
		Приватизація квартири здійснена з порушенням вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», оскільки на час приватизації квартири, в ній проживали позивач, ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , а тому саме вони мали право на приватизацію житла та мали надати письмову згоду на це. Проте позивач письмової згоди на приватизацію не надавав, а також був протиправно позбавлений права взяти участь у приватизації квартири. 
		ОСОБА_7 та ОСОБА_3 на час приватизації не проживали в квартирі, а тому не мали права бути учасниками приватизації. 
		Посилаючись на наведене ОСОБА_1 просив визнати незаконним розпорядження Шевченківської районної адміністрації Запорізької міської ради 
		від 12 лютого 2007 року № 603р щодо приватизації квартири АДРЕСА_3 та свідоцтво про право власності на житло від 12 лютого 2007 року №  НОМЕР_1 ; передати квартиру 
		у власність територіальної громади м. Запоріжжя. 
		Короткий зміст судових рішень
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. 
		Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що одним з обов`язкових документів, необхідних для здійснення приватизації, є довідка про реєстрацію місця проживання громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, зареєстрованих у квартирі (будинку), жилому приміщенні в гуртожитку, кімнаті у комунальній квартирі, тобто під час здійснення приватизації відповідні органи мають перевірити, чи зареєстрований громадянин, який претендує на участь в приватизації, в житлі, що приватизується.
		Позивач був знятий з реєстрації у приватизованій відповідачами квартирі 
		09 грудня 2003 року. 
		На час приватизації у квартири, розташованої за адресою: 
		АДРЕСА_1 , були зареєстровані: ОСОБА_2 , яка зазначена 
		як уповноважений власник, та члени її сім`ї: ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , 
		ОСОБА_11 .
		Тобто, для участі у приватизації зазначеної квартири, позивачу необхідно було стати на реєстраційний облік та отримати згоду інших членів сім`ї, і таким чином реалізувати своє право на приватизацію. 
		Діючи на власний розсуд, ОСОБА_1 таких дій не вчинив. Незазначення його 
		у документах, що були надані до органу приватизації, дає підстави для висновку про те, що він та відповідачі діяли за взаємною згодою.
		Зважаючи на те, що на час приватизації були відсутні будь-які відомості стосовно наявності у позивача права користування квартирою, яка підлягала приватизації, у органу приватизації не було підстав для відмови у задоволенні заяви відповідачів про її приватизацію. 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи  
		У березні 2024 року  ОСОБА_1  звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року 
		у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. 
		 
		Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права, без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20 та у постанові Верховного Суду України у постанові від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
		Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 5, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». 
		 
		Не звернули уваги на те, що з 12 листопада 1992 року він був зареєстрований та постійно проживав у квартирі  АДРЕСА_3 . Після придбання квартири  
		АДРЕСА_2 , 26 грудня 2003 року на вимогу банку він зареєстрував свої місце проживання у цій квартирі, однак фактично продовжував проживати за попереднім місцем реєстрацій, зокрема й на час приватизації квартири. 
		 
		Тобто він не втратив право користування квартирою  
		АДРЕСА_3 , а тому її приватизація без його участі та згоди є незаконною, оскільки право особи на приватизацію пов`язане не з реєстрацією місця проживання особи у житлі, а з правом особи на житло та фактом її проживання у житловому приміщенні. 
		 
		Крім того, суди помилково застосували до спірних правовідносин Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затверджене наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, а також Правила реєстрації місця проживання, затверджені постановою Кабінету Міністрів України 
		від 02 березня 2016 № 207, оскільки зазначених нормативно-правових актів не існувало на час приватизації квартири. 
		 
		Відзив на касаційну скаргу не надійшов. 
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 18 березня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 рокупередано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. 
		Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2024 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою  ОСОБА_1 з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Шевченківського районного суду м. Запоріжжя матеріали цивільної справи № 336/461/23; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
		У травні 2024 року матеріали справи № 336/461/23 надійшли до Верховного Суду.
		Позиція Верховного Суду
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, 
		є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених 
		у пунктах 2, 3  частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, 
		а оскаржувані судові рішення - без змін. 
		 
		Фактичні обставини справи
		 
		Суди встановили, що з 12 листопада 1992 року до 09 грудня 2003 року 
		ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: 
		АДРЕСА_1 . З 26 грудня 2003 року він зареєстрований за адресою: 
		АДРЕСА_4 . 
		Згідно з довідкою про склад сім`ї від 04 листопада 2006 року разом з 
		ОСОБА_2 у квартирі 
		АДРЕСА_3 зареєстровані: син ОСОБА_7 , дочка ОСОБА_12 , внук ОСОБА_3 .
		Відповідно до розпорядження Шевченківської районної адміністрації Запорізької міської ради від 12 лютого 2007 року № 603р заяву наймача ОСОБА_2 про приватизацію квартири, розташованої за адресою: 
		АДРЕСА_1 , яку вона використовує разом із членами на умовах найму задоволено. Передано у спільну часткову власність в рівних долях 
		(по 1/4 частці кожному) ОСОБА_2 (уповноважений власник), ОСОБА_7 , 
		ОСОБА_11 , ОСОБА_3 квартиру, розташовану за адресою: 
		 АДРЕСА_1 . 
		Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 12 лютого 2007 року 
		№ НОМЕР_1 , квартира, що знаходиться за адресою: 
		АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності в рівних долях (по 1/4 частці кожному) належить: ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_12 , ОСОБА_3 . 
		Згідно з договором дарування від 13 липня 2021 року ОСОБА_1 подарував належну йому на праві власності квартиру, розташовану за адресою: 
		АДРЕСА_4 ОСОБА_5 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 по 1/3 частці кожному.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до частини другої статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
		 
		Частинами другою, четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР 
		(тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав  державних і громадських організацій.
		 
		Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і далі 
		у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.
		 
		Згідно з частиною першою статті 2 та статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму. Приватизація здійснюється шляхом: безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) 
		з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача 
		і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.
		 
		Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло на момент введення в дію цього Закону.
		 
		Згідно з положенням статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
		 
		Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
		 
		Таким чином, умовою для здійснення приватизації житла є обов`язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.
		 
		Наслідком порушення вимог частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є визнання приватизації недійсною.
		 
		Згідно з пунктом 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 (далі - Положення), яке було чинним на час виникнення спірних правовідносин, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
		 
		До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.
		 
		За змістом пунктів 20, 21 зазначеного Положення при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення.
		 
		У довідці зазначаються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. 
		У довідці вказуються новонароджені і на них враховується норма площі, що передається безкоштовно, незалежно від строку їх народження та введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
		 
		За змістом наведених нормативно-правових актів, якими врегульовано порядок приватизації житлового фонду, особа, яка бажає скористатися таким правом, звертається до відповідного органу із заявою, до якої додає необхідні документи, а цей орган приймає відповідне рішення, яке у випадку незгоди з ним заявника може бути предметом оскарження в суді.
		 
		Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з довідкою про склад сім`ї від 04 листопада 2006 року разом з ОСОБА_2 
		у квартирі АДРЕСА_3 , зареєстровані: син ОСОБА_7 , (правонаступником якого є ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ), дочка ОСОБА_12 , внук ОСОБА_3 , які згідно із заявою 
		від 04 листопада 2006 року, також виявили бажання взяти участь у приватизації цієї квартири. Позивачу, який посилається на те, що він з 1992 року постійно проживає у цій квартирі, було відомо про зазначені обставини, однак він своїм правом на участь у приватизації не скористався.
		 
		Таким чином, установивши, що на час приватизації зазначеної квартири (2007 рік) позивач мав у власності квартиру (договір купівлі-продажу від 03 грудня 2003 року № 3107), розташовану за адресою:  АДРЕСА_4 , у якій він був зареєстрований; йому було відомо про приватизацію відповідачами квартири АДРЕСА_3 ; доказів, які б свідчили про його бажання взяти участь у приватизації спірної квартири він не надав; відповідачі надали органу приватизації всі необхідні документи, суди попередніх інстанцій загалом дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . 
		 
		Зважаючи на наведене, посилання заявника на те, що він був протиправно позбавлений права взяти участь у приватизації квартири є необґрунтованими. 
		 
		Відчуження зазначеної квартири на користь ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 13 липня 2021 року не 
		дає підстав для висновку про незаконність, здійсненої у 2007 році приватизації, а відповідно, й розпорядження Шевченківської районної адміністрації Запорізької міської ради від 12 лютого 2007 року № 603р та свідоцтва про право власності на житло від 12 лютого 2007 року № НОМЕР_1 .
		 
		Зважаючи на встановлені у цій справі обставини, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12 та постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/315/20, на які посилається заявник 
		у касаційній скарзі.
		 
		Верховний Суд урахував, що вирішуючи позовні вимоги заявника, суди помилково застосували Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затверджене наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року 
		№ 396, а також Правила реєстрації місця проживання, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 № 207, оскільки на час виникнення спірних правовідносин чинним було Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56. Водночас зазначене не вплинуло на правильність вирішення спору по суті, 
		а тому не може бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
		 
		Не кожне процесуальне порушення може бути підставою для скасування судових рішень. У випадку, якщо суди встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору і дійшли обґрунтованих висновків у справі, то самі формальні недоліки (обставини, які не мають вирішального значення для правильного вирішення спору) не можуть бути підставою для скасування судових рішень (постанова Верховного суду від 25 квітня 2023 року у справі № 902/668/21).
		 
		Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, фактично зводяться до переоцінки доказів, та незгоди з висновками судів щодо їх оцінки, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень касаційного суду.
		 
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду 
		від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
		Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		З огляду на те, що суди попередніх інстанцій загалом дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , аргументи касаційної скарги, в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги заявника та залишення рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін. 
		Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ: 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. 
		Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року залишити без змін. 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:          І. Ю. Гулейков   Р. А. Лідовець    Д. Д. Луспеник

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...