Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 619/4231/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; усунення перешкод у користуванні майном.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 05.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 05.02.2025.
Дата набрання законної сили: 15.01.2025
Номер судового провадження: 61-2358ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ                                     
		 
		15 січня 2025 року                                                                          
		м. Київ
		 
		справа № 619/4231/20
		провадження № 61-2358св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		судді-доповідача - Петрова Є. В., 
		суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,                
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,   
		 
		розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду                                від 16 січня 2024 року в складі колегії суддів Пилипчук Л. І., Дорош А. І.,   Дряниця Ю. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У вересні 2020 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до                        ОСОБА_2 , у якому просив усунути йому перешкоди у здійсненні права власності та виселити ОСОБА_2 з житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок), що належить позивачу на праві приватної власності.
		 
		На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що він є власником спірного житлового будинку з надвірними будівлями, набутого ним на підставі рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 09 листопада 2009 року  (справа № 2-2380/2009). 
		 
		Разом із ним у будинку проживає його син ОСОБА_2 , який чинить йому перешкоди у проживанні в будинку, виганяє його з дому, погрожує, б`є. 
		 
		Зазначав, що відносно відповідача порушено кримінальне провадження                            від 19 вересня 2020 року № 12019220280001259 за частиною першою статті 125 КК України. Постійні скандали, конфлікти призвели до погіршення його стану здоров`я. Відповідач в утриманні будинку, його ремонті та оплаті комунальних послуг участі не бере, вимоги залишити житло ігнорує. 
		 
		У зв`язку з зазначеним позивач просив суд захистити його порушене право згідно з заявленими вимогами.
		 
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 
		 
		Дергачівський районний суд Харківської області рішенням від 14 грудня                      2021 рокупозов ОСОБА_1 задовольнив.
		 
		Усунув перешкоди у здійсненні права власності шляхом виселення                 ОСОБА_2 зі спірного житлового будинку з надвірними будівлями, що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.
		 
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що позивач довів належними доказами, що відповідач чинить йому перешкоди у проживанні у спірному будинку, чим порушує його права як власника володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд.
		 
		Полтавський апеляційний суд постановою від 16 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.
		 
		Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 14 грудня                 2021 року скасував.
		 
		Ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення відмовив.
		 
		Судові витрати, сплачені ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги, у розмірі 1 261,20 грн компенсував за рахунок держави.
		 
		Додатковою постановою від 29 січня 2024 року Полтавський апеляційний суд заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задовольнив частково.
		 
		Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, що складаються з витрат на професійну правничу допомогу, в розмірі 8 000,00 грн.
		 
		В іншій частині відмовив.
		 
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд керувався тим, що відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували систематичне порушення відповідачем правил співжиття з позивачем у спірному будинку. Врахувавши те, що разом із відповідачем у спірному житловому будинку також проживає його неповнолітня дитина, апеляційний суд, оцінюючи виселення відповідача на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не вбачав підстав для задоволення вимог позову.
		 
		Ухвалюючи додаткове рішення про розподіл судових витрат на правову допомогу, суд апеляційної інстанції, врахувавши встановлені судом фактичні обставини справи та норми процесуального права, якими вони врегульовані, висновки  Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12 травня 2020 року в справі № 904/4507/18, дійшов висновку про наявність підстави для відшкодування витрат на правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 , проте вважав їх розмір, заявлений до стягнення у сумі 22 400,00 грн, завищеним та таким, що не відповідає критеріям розумності та пропорційності.
		 
		Тому, врахувавши обсяг фактично наданих адвокатом та неминучих правничих послуг, які були враховані судом при ухваленні рішення, а саме складання відзиву на позовну заяву, апеляційної скарги та клопотання про прийняття додаткових доказів від 08 червня 2023 року, а також участь у судових засіданнях, апеляційний суд дійшов висновку про відшкодування витрат на правову допомогу у розмірі 8 000,00 грн, що відповідає критеріям розумності та справедливості.
		 
		Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
		 
		15 лютого 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2024 року та залишити у силі рішення суду першої інстанції.
		 
		Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 листопада 2016 року в справі № 688/63/15, від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі                                № 753/481/15, від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16, висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 жовтня                    2020 року в справі № 447/455/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). 
		 
		Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не взяв до уваги наявність у відповідача іншого житла, а також рішення суду від 23 січня                    2023 року в справі № 638/14813/19 за позовом ОСОБА_2 до                        ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання частки майна та вселення, яким задоволено позовні вимоги у повному обсязі. Також суд не взяв до уваги, що позивач самостійно несе всі витрати із утримання спірного будинку, відповідач не є членом родини позивача, вони не пов`язані спільним побутом і не мають взаємних обов`язків, у зв`язку з чим помилково не застосував статті 319, 395, 406 ЦК України щодо захисту права власності позивача.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою від 19 березня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дергачівського районного суду Харківської області.
		 
		Справу передано до Верховного Суду у квітні 2024 року.
		 
		Ухвалою від 12 грудня 2024 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		 
		09 квітня 2024 року адвокат ОСОБА_2 Крячко О. В. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
		 
		Фактичні обставини справи, з`ясовані судами
		 
		Позивачу ОСОБА_1 на підставі рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 09 листопада 2009 року в справі № 2-2380/2009 на праві приватної власності належить спірний житловий будинок (т. 1, а. с. 7, 8).
		 
		У спірному житловому будинку зареєстровані позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 9, 10), а також фактично проживає ОСОБА_3 , яка є дружиною позивача (а. с. 115).
		 
		На підтвердження стану здоров`я позивач надав:
		- копію виписки з історії хвороби № 1804 за період із 27 лютого 2013 року до 28 лютого 2013 року; 
		- копію виписки з історії хвороби за період із 18 червня 2014 року до  23 червня 2014 року; 
		- копію виписки з історії хвороби № 3324 (а/к 89788 ) за період із 21 січня                   2015 року до 28 січня 2015 року; 
		- копію виписки з історії хвороби № 9.2124 за період із 10 лютого 2016 року до 22 лютого 2016 року; 
		- копію виписки з історії хвороби № 18958 за період з 26 червня 2016 року до 01 липня 2016 року; 
		- копію виписки з історії хвороби за період із 13 вересня 2016 року до                              11 жовтня 2016 року; 
		- витяг з амбулаторної картки від 24 липня 2019 року № 89788 для МСЕК; 
		- копію виписки з історії хвороби № 89788 станом на 19 серпня 2021 року; 
		- довідку МСЕК серії 12 ААВ, № 322093, відповідно до якої позивачу                                       із 05 жовтня 2021 року встановлено ІІ групи інвалідності безтерміново (т. 1,                   а. с. 12-23, 117, 120).
		 
		Також позивач надав докази на підтвердження оплати ним комунальних послуг; припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця з 10 липня 2014 року; отримання пенсії, фотознімки будинку та зафіксовані побої (т. 1, а. с. 111-113, 116, 124-132).
		 
		Постановою Дергачівського районного суду Харківської області від 26 грудня 2017 року в справі № 619/4342/17 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою                    статті 173-2 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у вигляді 30 год. громадських робіт (т. 1, а. с. 76).
		 
		Постановою Дергачівського районного суду Харківської області від 19 жовтня 2018 року в справі № 619/4213/18 ОСОБА_2 притягнуто до адміністративної відповідальності, передбаченої частиною другою статті 173-2 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі                     340,00 грн (т. 1, а. с. 75).
		 
		Постановою Дергачівського районного суду Харківської області від 19 жовтня 2018 року в справі № 619/4214/18 ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності, передбаченої частиною першою                                             статті 173-2 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 170,00 грн (т. 1, а. с. 39).
		 
		Вироком Дергачівського районного суду Харківської області від 08 лютого     2021 року в справі № 619/3770/20 ОСОБА_2 визнано винним у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК України, та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850,00 грн.
		 
		Цивільний позов потерпілої ОСОБА_3 задоволено частково та стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 моральну шкоду в розмірі                             1 000,00 грн. У іншій частині позову відмовлено (т. 1, а. с. 154-157).
		 
		У судовому засіданні допитано свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 85, 96, 161).
		 
		Згідно з довідкою про наявність або відсутність інформації про зареєстровані права на об'єкти нерухомого майна з перевіркою відомостей з відкритих інформаційний ресурсів від 24 вересня 2021 року   ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить квартира   АДРЕСА_2 . Вказане також підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 17 березня 2000 року № 1-00-202477 (т. 1, а. с. 121, 122).
		 
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;                  2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у  пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
		 
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
		 
		Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
		 
		Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
		 
		У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		 
		За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
		 
		Відповідно до пункту 1 частини другої, частини четвертої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
		 
		Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК України до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати у займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
		 
		Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
		 
		У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		 
		За положеннями частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		 
		Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
		 
		Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		 
		Зазначена норма визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
		 
		Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення особи без надання іншого житла, суд апеляційної інстанцій зробив висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.
		 
		Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
		 
		Звертаючись до суду з позовом, позивач визначив підставами його вимог порушення відповідачем правил співжиття.
		 
		Згідно із статтею 157 ЖК України членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
		 
		Відповідно до частини першої статті 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
		 
		Отже, стаття 116 ЖК України вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливе лише в разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з такою особою в одній квартирі чи в одному будинку.
		 
		В усіх трьох випадках до винних осіб має бути попередньо вжито заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, застосовані на зборах мешканців будинку чи членів житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів, й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
		 
		При вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід враховувати, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
		 
		У постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 442/810/22 зазначено, що при вирішенні справи про виселення особи суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, а й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
		 
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенцію), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		 
		Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
		 
		Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
		 
		У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» (заява № 17365/14) зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
		 
		У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI).
		 
		У рішенні ЄСПЛ від 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» («Levchuk v. Uкrаіnе», заява № 17496/19) зазначено, що там, де особа достовірно стверджує про те, що вона зазнавала неодноразових актів домашнього насильства, якими б незначними та поодинокими такі випадки не були, національні органи влади повинні оцінити ситуацію у всіх аспектах, включно з ризиком повторення подібних інцидентів (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» («Irina Smirnova v. Ukrainе»)                                      від 13 жовтня 2016 року, заява № 1870/05, пункти 71 та 89). Зокрема, при такому оцінюванні повинно належним чином бути враховано особливу вразливість жертв, які часто емоційно, фінансово чи іншим чином залежать від своїх кривдників, а також психологічний вплив можливого повторного знущання, залякування та насильства на їхнє повсякденне життя. Якщо встановлено, що на конкретну особу націлені систематичні дії, й за ними ймовірно йтимуть подальші випадки насильства, окрім реагування на конкретні випадки, органам влади може бути запропоновано вжити відповідних заходів загального характеру для боротьби з основною проблемою та запобігання жорстокому поводженню в майбутньому.
		 
		ЄСПЛ у вказаному рішенні резюмував, що суди не забезпечили справедливого балансу між усіма відповідними конкуруючими приватними інтересами. Реакція цивільних судів на позов заявниці не відповідала позитивному обов`язку держави забезпечити заявниці ефективний захист від домашнього насильства. При цьому ЄСПЛ зазначив, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. У контексті статті 2 Конвенції у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати над правами жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність.
		 
		З обставин, встановлених судом першої інстанції у цій справі, вбачається, що відповідач упродовж тривалого часу систематично порушує правила співжиття з позивачем, вчиняє сварки, ображає, тобто вчиняє психологічне та фізичне насильство щодо позивача та членів його сім`ї, а саме дружини.
		 
		За вчинення вказаних протиправних дій ОСОБА_2 було притягнуто до адміністративної відповідальності за частинами першою та другою статті 173-2 КУпАП (т. 1, а. с. 75, 76), а також вироком Дергачівського районного суду Харківської області від 08 лютого 2021 року в справі № 619/3770/20            ОСОБА_2 визнано винуватим у пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК України, та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі                                         50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850,00 грн.
		 
		З огляду на зазначене Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову та виселення відповідача з метою запобігання подальшим випадкам вчинення домашнього насильства щодо позивача та вирішення конфліктної ситуації, що склалася між сторонами.
		 
		Крім того, колегія судів враховує те, що вік та стан здоров`я позивача впливає на його можливість захистити себе від дій відповідача, який систематично вчиняє домашнє насильство. Виселення кривдника з житла жертви є належним та результативним способом захисту прав осіб, які постраждали від домашнього насилля.
		Оцінюючи виселення ОСОБА_2 з належного позивачу на праві власності житлового будинку на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд, ураховуючи обставини справи, вважає, що припинення права відповідача на користування спірним житлом шляхом його виселення відповідає зазначеному критерію та переслідує легітимну мету.
		 
		Наведене узгоджується з правовими висновками, зробленими у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2020 року в справі № 441/1314/18, від 07 грудня 2022 року в справі № 524/6094/19, від 02 серпня 2023 року в справі                                    № 686/24929/21, від 06 листопада 2024 року в справі № 445/1824/21.
		 
		Крім того, колегія суддів враховує те, що відповідачу на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 121, 122), а також те, що рішенням Держинського районного суду м. Харкова від 23 січня 2023 року в справі                       № 638/14813/19 задоволено вимоги ОСОБА_2 та вселено його у зазначену квартиру.
		 
		Розглядаючи спір, що виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Натомість, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у згаданих постановах, суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про відмову у задоволенні позову.
		 
		Крім того, суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку зазначеним обставинам, вважав, що притягнення відповідача до адміністративної та кримінальної відповідальності свідчить про застосування до останнього заходів запобігання, а не про систематичне порушення правил співжиття, однак суд не звернув уваги на те, що, по суті, це є одне й те саме.
		 
		Щодо систематичності порушення правил співжиття відповідачем, колегія суддів звертає увагу на те, що при розгляді позову про виселення, обґрунтованого неодноразовими випадками вчинення щодо позивача домашнього насильства, що стало наслідком притягнення відповідача до відповідальності (адміністративної, кримінальної, застосування обмежувального припису), слід давати ретельну та об`єктивну оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів сторін.
		 
		Систематичність визначається з урахуванням з кількісного показника порушень правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є саме факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу виявились безрезультатними.
		 
		Коли національні органи влади розглядають достовірні твердження про домашнє насильство, вони мають оцінити ситуацію в цілому, у тому числі ризик вчинення насильства у майбутньому.
		 
		Посилання апеляційного суду на те, що постанови судів від 26 грудня 2017 року в справі № 619/4342/17 та від 19 жовтня 2018 року в справі № 619/4213/18 про притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за частинами першою та другою статті 173-2 КУпАП є неналежними доказами систематичного порушення відповідачем правил співжиття, оскільки на час звернення позивача до суду із цим позовом, відповідач у розумінні статті 39  КУпАП вважається таким, що не був підданий адміністративному стягненню, є необґрунтованими.
		 
		Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року у справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19) зазначено, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що в даному випадку відсутня систематичність, оскільки з моменту останнього притягнення до адміністративної відповідальності пройшло більше шести років, а відповідно до статті 39 КУпАП по закінченню одного року особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню, є необґрунтованим, так як зі змісту статті 116 ЖК України не випливає, що особа обов`язково повинна бути притягнута до адміністративної відповідальності. Систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними. Суди вказаних обставин не врахували та належним чином не перевірили доводи позивача про систематичне порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку. Крім того, для правильного вирішення справи суди повинні встановити, що попередні заходи запобігання виявились безрезультатними.
		 
		Враховуючи зазначене, висновки апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог є помилковими та такими, що прийнятті з порушенням норм матеріального та процесуального права.
		 
		Отже, доводи касаційної скарги є обґрунтованими та підтвердились під час розгляду справи. 
		 
		Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
		 
		Оскільки апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
		 
		З огляду на викладене, оскільки за результатами касаційного перегляду цієї справи колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції і залишення у силі рішення суду першої інстанції, то додаткова постанова апеляційного суду, якою було стягнено з позивача на користь відповідача судові витрати на правову допомогу, підлягає обов`язковому скасуванню, незалежно від доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , оскільки додаткове судове рішення є невід`ємною частиною основного судового рішення, яке за результатами касаційного перегляду Верховний Суд скасовує.
		 
		Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду                       від 05 липня 2023 року в справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22)).
		 
		 
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, позивач просить покласти на відповідача судові витрати.
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		 
		Згідно з частиною другою статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
		 
		Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».
		 
		Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
		 
		Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на                   2024 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01 січня становить 3 028,00 грн.
		 
		Підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
		 
		У позовній заяві, поданій до суду у вересні 2020 року, ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди у користуванні житловим будинком, шляхом виселення з будинку ОСОБА_2 . Тому розмір судового збору за вказану одну вимогу немайнового характеру становив 1 211,20 грн (3 028,00 грн х 0,4).
		 
		Підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено ставку судового збору за подання до суду касаційної скарги на рішення суду; заяви про приєднання до касаційної скарги на рішення суду - 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.
		 
		За подання касаційної скарги позивачу слід було сплатити судовий збір у розмірі2 422,40 грн (1 211,20  грн х 200 %).
		 
		Згідно з частиною шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		 
		Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.
		 
		ОСОБА_1 встановлено ІІ групу інвалідності, що підтверджується доданою до його касаційної скарги копією довідки серії 12ААВ, № 322093. Тому він звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у всіх судових інстанціях.
		 
		Отже, оскільки Верховний Суд зробив висновок про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , а останній був звільнений від сплати судового збору за подання касаційної скарги, то з ОСОБА_2 на користь держави підлягає стягненню судовий збір, що підлягав сплаті за подання касаційної скарги у цій справі, у розмірі 2 422,40 грн.
		 
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
		 
		Постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2024 року та додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 29 січня 2024 року скасувати, а рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 14 грудня             2021 року залишити в силі.
		 
		Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судові витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп. за перегляд справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач                                                                    Є. В. Петров
		 
		Судді                                                                                     А. І. Грушицький
		 
		І. В. Литвиненко
		 
		В. В. Пророк
		 
		В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...