Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 127/3127/23 : Кримінальні справи (з 01.01.2019); Злочини проти основ національної безпеки України; Державна зрада.
Надіслано судом: 07.02.2025. Зареєстровано: 08.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 10.02.2025.

Номер судового провадження: 1-кп/127/105/23
Номер кримінального провадження в ЄРДР: 62022240040000097

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа № 127/3127/23
		Провадження № 1-кп/127/105/23 
		 
		В И Р О К
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		06.02.2025 м. Вінниця
		 
		 
		Вінницький міський суд Вінницької області
		у складі головуючого - судді ОСОБА_1 ,
		секретар судового засідання ОСОБА_2 ,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спеціального судового провадження за відсутності обвинуваченого (in absentia) кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 25.07.2022 за № 62022240040000097, за обвинуваченням ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Феодосія АР Крим, громадянина України, останнє відоме місце проживання та реєстрації: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , несудимого,
		у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 408 Кримінального кодексу України, -
		за участю сторін кримінального провадження:
		прокурора ОСОБА_4 ,
		захисника обвинуваченого ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_5 ,
		ВСТАНОВИВ:
		Капітан ОСОБА_3 , проходячи військову службу за контрактом на посаді заступника командира стартової батареї зенітно ракетного дивізіону (С-300ПС) військової частини НОМЕР_2 тактичної групи Повітряних Сил «Крим» Збройних Сил України, діючи умисно, публічно, відкрито, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, будучи громадянином України відповідно до ст. 13 Закону України «Про громадянство України» та документованим паспортом громадянина України, у порушення п. п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, ч. 4 ст. 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй, норм Декларації про недопущення інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року, Декларації про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 року, Декларації щодо неприпустимості втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету від 21 грудня 1965 року, рішення РНБО «Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України» від 23 березня 2014 року, вимог статей 11, 12, 14, 15, 16, 49, 58, 59, 111, 112 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. ст. 1, 6, 23, 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. ст. 4, 5 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, Конституції України та законів України, вчинив кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки та проти встановленого порядку несення військової служби за таких обставин.
		Зазначеними Указом Президента України та Директивою Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України визначено строк прибуття військовослужбовців Збройних Сил України з тимчасово окупованої території у період з 06 до 12 травня 2014 року.
		Пунктом прибуття військовослужбовців військової частини НОМЕР_2 визначено військову частину НОМЕР_3 ( АДРЕСА_2 ).
		Проте, ОСОБА_3 , достовірно знаючи про його переведення до нового місця служби, у зв`язку із передислокацією до військової частини НОМЕР_3 ( АДРЕСА_2 ), в порушення вищевказаних норм законодавства, у визначений строк (до 12.05.2014 включно), на службу до пункту збору у військову частину НОМЕР_3 ( АДРЕСА_2 ) з тимчасово окупованої території АР Крим не з`явився і командуванню про своє місцезнаходження не повідомив, хоча об`єктивно повинен був і міг це зробити.
		Не прибувши 13.05.2014 до нового місця служби, ОСОБА_3 одразу став проводити час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби, не вживаючи жодних заходів до прибуття до пункту збору у військову частину НОМЕР_3 , за адресою: АДРЕСА_2 та/або до місця постійної дислокації штабу Повітряних Сил Збройних Силах України, за адресою: АДРЕСА_3 , за наявності реальної можливості до цього, до даного часу не повідомив про себе до правоохоронних органів та із тимчасово окупованої території АР Крим не прибув, чим підтвердив своє небажання взагалі проходити військову службу у Збройних Силах України. Вжитими заходами розшуку встановити місцезнаходження ОСОБА_3 до цього часу не вдалося можливим.
		Таким чином,  ОСОБА_3  вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 408 Кримінального кодексу України, - дезертирство, тобто нез`явлення з метою ухилитисявід військовоїслужби на службу у разі переведення.
		Крім того, являючись військовослужбовцем Збройних Сил України ОСОБА_3 , достовірно знаючи та усвідомлюючи, що повинен неухильно виконувати Військову присягу (затверджену Постановою Верховної Ради України від 06.12.1991), а також дотримуватись вимог ст. ст. 11, 12, 14, 15, 16, 49, 58, 59, 111, 112 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. ст. 1, 6, 23, 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. ст. 4, 5 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 548-ХІУ, ст. ст. 4, 5 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 551-ХІУ та п.п. 1, 3, 7, 11 Контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України, укладеного ОСОБА_3 , що зобов`язують його: свято і непорушно додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів; захищати суверенітет і територіальну цілісність України, забезпечувати її економічну та інформаційну безпеку; віддано служити українському народу; сумлінно, чесно та зразково виконувати військовий обов`язок, дорожити честю і гідністю військовослужбовця, зберігати державну та військову таємницю, бути пильним, хоробрим і дисциплінованим, готовим до виконання завдань, пов`язаних із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, не допускати негідних вчинків, однак діючи в порушення вище вказаних норм вчинив злочин проти основ національної безпеки України, за таких обставин.
		24 жовтня 1945 року набув чинності Статут Організації Об`єднаних Націй, підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено Організацію Об`єднаних Націй (далі - ООН). До складу ООН входять Україна, Російська Федерація та ще 49 країн- засновниць, а також інші країни світу.
		Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ООН, усі Члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із Цілями Об`єднаних Націй.
		Декларацією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями - № 2131 (XX) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН; № 2734 (XXV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, - установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов`язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприянні заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
		Крім того, у статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX) серед іншого визначено, що ознаками агресії є: застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави; застосування збройної сили державою в порушення Статуту ООН. 
		Будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її; бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди; дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави; засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.
		Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії.
		Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який підписаний СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація.
		Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, яка вступила в дію 26 січня 1910 року та 7 березня 1955 року визнана СРСР, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього та недвозначного попередження у формі або мотивованого оголошення війни, або ультиматуму з умовним оголошенням війни. Про існування стану війни має бути без зволікання оповіщено нейтральним державам, і він матиме для них дійсну силу лише після отримання оповіщення.
		У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
		Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
		24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.
		Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.
		Згідно з пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні своє зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язалися утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
		Відповідно до пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, що укладений між державами СНД, серед яких є Україна та Російська Федерація, держави підтвердили непорушність існуючих кордонів один одного тщ зобов`язалися виступати проти будь-яких дій, що підривають їхню непорушність, а також вирішувати усі суперечки, що виникають з питань кордонів і територій, тільки мирними засобами. Держави також зобов`язалися не підтримувати на території інших держав-учасниць сепаратистські рухи, а також сепаратистські режими, якщо такі виникнуть; не встановлювати з ними політичних, економічних та інших зв`язків; не допускати використання ними територій і комунікацій держав-учасниць Співдружності; не надавати їм економічної, фінансової, військової та іншої допомоги.
		31 травня 1997 року, відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань згідно із Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року №13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 2 березня 1999 року № 42-ФЗ). Відповідно до статей 2 - 3 зазначеного Договору, Російська Федерація зобов`язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та зобов`язалася будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, у тому числі економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
		Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований Російською Федерацією 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької і Луганської областей відноситься до території України.
		Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
		Згідно зі статтею 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
		Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
		Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
		Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
		Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано- Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
		Упродовж 2013 року у зв`язку з демократичними процесами, які відбувалися на території України, у представників влади РФ та службових осіб з числа керівництва ЗС РФ, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, виник злочинний умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
		Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які були розцінені представниками влади і ЗС РФ як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам РФ, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці України з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту РФ на території України - в АР Крим та м. Севастополі.
		Свою злочинну мету співучасники з числа представників влади та ЗС РФ вирішили досягти шляхом розв`язання та ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців ЗС РФ, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території АР Крим і м. Севастополя, а також залучення до виконання злочинного плану інших осіб, у тому числі громадян України та Російської Федерації, створення і фінансування не передбачених законом збройних формувань та вчинення інших злочинів.
		При цьому вони усвідомлювали, що такі протиправні дії призведуть до порушення суверенітету і територіальної цілісності України, незаконної зміни меж її території та державного кордону, заподіяння значних матеріальних збитків та інших тяжких наслідків, передбачали і прагнули їх настання.
		З метою реалізації вказаного умислу впродовж 2013 року на території РФ службові особи Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації (далі - ГШ ЗС РФ), на виконання наказів та під безпосереднім керівництвом представників влади та службових осіб ЗС РФ, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях розробили злочинний план, яким передбачалося досягнення військово- політичних цілей РФ, які, на думку співучасників, були прямо пов`язані з необхідністю незаконної окупації та подальшої анексії АР Крим, м. Севастополя та південно-східних регіонів України та, поряд із застосуванням політичних, дипломатичних, економічних та інформаційних заходів, використання протестного потенціалу населення південно-східних регіонів України для організації сепаратистських референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.
		Указаний план повною мірою відповідав та був розроблений з урахуванням принципів та підходів, викладених під час виступу начальника ГШ ЗС РФ ОСОБА_6 перед Академією військових наук РФ з доповіддю про гібридну війну в лютому 2013 року, яка у подальшому отримала назву «доктрина Герасимова», де зазначалося, що з метою досягнення цілей повинна надаватися перевага невоєнним заходам (політичним, економічний інформаційним, гуманітарним), які застосовуються з використанням протестного потенціалу населення, інформаційного протиборства, а також воєнним заходам прихованого характеру.
		У подальшому, з грудня 2013 року до лютого 2014 року, для забезпечення схвалення та підтримки громадянами РФ і мешканцями південно-східних регіонів України злочинних діянь, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України та встановлення впливу і вагомості РФ на світовій арені, представники влади та ЗС РФ, на виконання спільного злочинного плану, організували із застосуванням засобів масової інформації розпалювання в Україні національної ворожнечі шляхом ведення інформаційно-пропагандистської підривної діяльності.
		Так, із грудня 2013 року за допомогою різних видів медіа-ресурсів РФ здійснювалось викривлення подій на Євромайдані, вказувалося на хибність європейського вектора розвитку зовнішніх відносин України. При цьому, шляхом перекручування, постійного нав`язування хибного тлумачення ш компонування інформації для зміни свідомості та ставлення громадян РФ і місцевих мешканців південно-східних регіонів України до дійсності та значення подій, які насправді відбувалися в Україні, представники опозиційних до тодішнього політичного режиму в Україні сил висвітлювалися як прихильники крайніх націоналістичних поглядів, а учасники національно- визвольного руху середини XX століття (ОУН, УПА) - як прибічники та послідовники фашизму, пропагувалася їх неповноцінність за ознаками ідеологічних та політичних переконань.
		Одночасно, за допомогою засобів масової інформації здійснювалося спотворення свідомості частини населення України з метою зміни світоглядних основ, зародження сумніву в необхідності та доцільності спільного існування в рамках самостійної, унітарної, суверенної держави Україна з європейським вектором розвитку, підбурювання до міжетнічних конфліктів, розпалювання сепаратистських настроїв серед населення окремих регіонів України (АР Крим і м. Севастополя та південно-східних областей), провокування національних зіткнень, формування хибного образу частини українського населення як «націонал-фашистів», які мають інші духовні та моральні цінності та пропагують культ насильства та знущання над російськомовним населенням України.
		Ураховуючи, що територія АР Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення для представників влади та ЗС РФ серед інших територій України, які були об`єктом їх злочинного посягання, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації (далі  ЧФ РФ), це сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ ЗС РФ поряд з іншими елементами гібридної війни; а тому ведення гібридної війни проти України співучасники злочинного плану вирішили розпочати на території півострова Крим.
		Для ефективної реалізації плану вирішено залучити військовослужбовців ЗС РФ, співробітників інших силових відомств РФ, представників влади, інших громадян Російської Федерації та України. Крім того, з цією ж метою, представниками влади РФ створено та озброєно іррегулярні незаконні збройні формування, озброєні банди та групи найманців, якими керували офіцери спецслужб і ЗС РФ.
		Зокрема, на військовослужбовців ЧФ РФ співучасниками покладалося вжиття заходів щодо підготовки та розв`язання агресивної війни на території АР Крим і м. Севастополя, а саме: планування, підготовка, організація прийняття та розосередження на об`єктах ЧФ РФ військових підрозділів ЗС РФ, які передбачалися ГШ ЗС РФ для здійснення вторгнення на територію АР Крим і м. Севастополя для ведення агресивної війни проти України; організація блокування підрозділами ЧФ РФ у взаємодії з військовими козацькими товариствами РФ, діючими під виглядом місцевих жителів АР Крим і м. Севастополя, та з представниками так званої «самооборони» - незаконними збройними формуваннями, військових частин Збройних Сил України (далі - ЗС України) та Державної прикордонної служби України (далі - ДПС України) з метою перешкоджання їхній законній діяльності щодо відсічі збройній агресії РФ, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості; організація блокування транспортних комунікацій з метою нейтралізації роботи морського та повітряного військового транспорту, пошкодження об`єктів, які мають важливе оборонне значення для України; організація захоплень будівель і споруд органів державної влади України з метою перешкоджання їхній нормальній роботі.
		Так, починаючи з 20 лютого 2014 року для реалізації вищезазначеного умислу, з метою блокування та захоплення адміністративних будівель і ключових об`єктів військової та цивільної інфраструктури для забезпечення військової окупації та подальшої анексії РФ території АР Крим і м. Севастополя, усупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року, пунктів 3, 8 Меморандуму про підтримку миру та стабільності в Співдружності Незалежних Держав від 10 лютого 1995 року, статей 2, 3 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, а також всупереч вимогам частини 4 статті 2 Статуту ООН, Декларації Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та декларацій, затверджених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН № 2131 (XX) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету, № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, № 2734 (XXV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, № 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, статей 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, статей 1, 2, 68 Конституції України, на територію суверенної держави Україна, а саме АР Крим і м. Севастополь, здійснення вторгнення військовим, морським та повітряним транспортом окремих підрозділів ЗС РФ.
		У подальшому військовослужбовці ЧФ РФ, у взаємодії з підрозділами спеціальних військ ЗС РФ, підрозділами та спеціальними формуваннями інших силових відомств РФ, іррегулярними незаконними збройними формуваннями, озброєними бандами, групами найманців та із залученням представників військових козацьких товариств РФ, продовжили реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію АР Крим та м. Севастополя.
		Зокрема, 27 лютого 2014 року близько 04 год. 30 хв. понад 100 озброєних військовослужбовців НОМЕР_4 окремого полку спецпризначення ПДВ ЗС РФ проникли до будівель Верховної Ради АР Крим за адресою: АР Крим, м. Сімферополь, проспект Кірова, 13, та Ради Міністрів АР Крим за адресою: АР Крим, м. Сімферополь, вул. Карла Маркса, 18, захопили їх та установили контроль над їхньою діяльністю з метою забезпечення прийняття вигідних та необхідних для РФ рішень.
		Здійснивши захоплення будівель центральних органів влади АР Крим і м. Севастополя, представники командування ЗС РФ на виконання вказівок та розпоряджень представників влади РФ продовжили агресивні військові дії, визначені заздалегідь розробленим злочинним планом, з метою порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміни меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
		Зокрема, упродовж 27-28 лютого 2014 року здійснено блокування автошляхів, захоплення аеропортів та транспортних підприємств, що організовували та забезпечували безпечний рух повітряних суден.
		Одночасно із блокуванням автошляхів та захопленням аеропортів і транспортних підприємств розпочато блокування та захоплення військових частин ЗС України, дислокованих на території АР Крим і м. Севастополя, пошкодження та знищення військового майна, що має важливе оборонне значення для України.
		Після захоплення військових частин та виведення з ладу системи протиповітряної оборони підрозділів ЗС України, дислокованих в АР Крим і м. Севастополі, порушуючи державний повітряний простір України, на територію півострова Крим почали безперешкодно здійснювати неодноразові перельоти з території Південного військового округу РФ та посадку в районах аеродромів «Кача» та «Гвардійське» ЧФ РФ військові літаки та вертольоти з військовослужбовцями ЗС РФ на бортах.
		Крім того, для забезпечення контролю над повітряним простором півострова Крим та з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів ЗС України і представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройній агресії РФ, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, військовослужбовцями ЧФ РФ у взаємодії з військовослужбовцями військових частин спеціального призначення ЗС РФ, якими здійснено вторгнення територію півострова Крим, проведено блокування, захоплення та диверсії на військових аеродромах, розташованих на території АР Крим і м. Севастополя.
		Таким чином, з 20 лютого 2014 року представниками влади РФ і службовими особами ЗС РФ розпочато збройне вторгнення регулярних військ РФ на територію України з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України.
		Виконання вищевказаних дій надало можливість представникам влади та службовим особам із числа керівництва ЗС РФ забезпечити військову окупацію території АР Крим та м. Севастополя, проведення диверсій, блокування військових частин, установ та органів військового управління ЗС України та інших військових формувань, державних органів та органів місцевого самоврядування, ведення підривної діяльності, організацію проведення на території АР Крим та м. Севастополя 16 березня 2014 року незаконного сепаратистського референдуму, спрямованого на порушення територіальної цілісності України, проголошення так званої «Республіки Крим» суверенною державою та подальше звернення нелегітимного парламенту АР Крим до Російської Федерації із пропозицією про прийняття «Республіки Крим» до складу РФ як нового суб`єкта федерації.
		Так, 06 березня 2014 року Верховною Радою Автономної Республіки Крим прийнято незаконну постанову № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму».
		Водночас, Указом виконувача обов`язків Президента України від 7 березня 2014 року № 261/2014 зупинено дію вказаної постанови як такої, що не відповідає Конституції та законам України. Крім того, Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 березня 2014 року № 2-рп/2014 визнав неконституційною зазначену постанову Верховної Ради АР Крим, оскільки нею порушено конституційний принцип територіальної цілісності України, а парламент Криму вийшов за межі своїх повноважень. Конституційний Суд України визнав дану постанову такою, що суперечить основоположним принципам суверенності та територіальної цілісності держави, закладеним у міжнародно-правових актах, зокрема принципу взаємної поваги до суверенної рівності кожної держави, що включає політичну незалежність, можливість зміни кордонів відповідно до міжнародного права мирним шляхом і за домовленістю.
		Верховна Рада Автономної Республіки Крим незаконною постановою «Про Декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» від 11 березня 2014 року № 1727-6/14 затвердила Декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, спільно прийняту депутатами Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Севастопольської міської ради.
		Водночас,рішенням КонституційногоСуду Українивід 20березня 2014року №3-рп/2014вказану постановувизнано неконституційноюу зв`язкуз тим,що затвердженнятакої деклараціїне належитьдо повноваженьВерховної РадиАР Кримі суперечитьстаттям 2,8,132,133,134,частині 2статті 135,статтям 137,138Конституції України,а такожє порушеннямположень статті73 пункту 2 частини першої статті 85 Основного закону України.
		16 березня 2014 року на окупованих Російською Федерацією територіях АР Крим та м. Севастополь представниками влади та ЗС РФ, діючими на виконання спільного злочинного плану щодо порушення територіальної цілісності України шляхом окупації та подальшої анексії вказаних територій, організовано та проведено незаконний референдум.
		Незважаючи на набуття законної сили постановою Верховної Ради України від 15 березня 2014 року № 891-VII «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим», 17 березня 2014 року нелегітимною Верховною Радою АР Крим прийнято постанову № 1745- 6/14 «Про незалежність Криму», у якій заявлено про звернення до Російської Федерації з пропозицією про прийняття «Республіки Крим» до складу Російської Федерації як нового суб`єкта РФ зі статусом республіки.
		Після цього, представники влади РФ продовжили реалізацію спільного злочинного плану, спрямованого на порушення територіальної цілісності України шляхом окупації та анексії території півострова Крим.
		Так, незважаючи на незаконність організованого та проведеного представниками влади РФ на території півострова Крим референдуму 16 березня 2014 року, нелегітимність існуючих органів влади Автономної Республіки Крим, всупереч наведеним вище міжнародним зобов`язанням РФ стосовно України, 17 березня 2014 року видано Указ Президента РФ № 147 визнання Республіки Крим».
		Цього ж дня Президентом РФ видано розпорядження № 63-рп «Про підписання Договору між Російською Федерацією та Республікою Крим про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб`єктів», яким погоджено проект вказаного Договору та прийнято рішення про його підписання на вищому рівні.
		18березня 2014року вм.Москва РФ,Президентом РФ ОСОБА_7 та самопроголошенимипредставниками такзваної «владиКриму» ОСОБА_8 і ОСОБА_9 ,а такожсамопроголошеним такзваним «мером»м.Севастополя ОСОБА_10 підписано «Договірміж Російською Федерацією та Республікою Крим про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб`єктів» (далі - «Договір»).
		20 березня 2014 року Державна Дума Федеральних зборів РФ прийняла Федеральний закон № 36-ФЗ «Про ратифікацію Договору між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб`єктів» та погодила супутній до «Договору» Федеральний конституційний Закон № 6-ФКЗ «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб`єктів - Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя».
		21 березня 2014 року Рада Федерації Федеральних зборів РФ на позачерговому засіданні своєю постановою № 68-СФ також погодила ратифікацію цього «Договору», а крім того, постановою № 69-СФ прийняла супутній до «Договору» Федеральний конституційний закон щодо утворення в РФ двох нових суб`єктів - «Республіки Крим» і «міста федерального значення Севастополя».
		У тойже деньвищевказані федеральний(№36-ФЗ)та федеральнийконституційний (№ 6-ФКЗ) закони були підписані Президентом РФ та набули чинності.
		Таким чином представниками влади РФ здійснена окупація частини території України - Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та спроба легітимізувати указані дії.
		Також представниками влади і ЗС РФ вчинялися дії щодо зміни меж -території та державного кордону України на решті території держави.
		Так, вказаними особами організовувалися та проводилися у березні - звітні 2014 року антиурядові протестні акції, найбільш масові з яких - у Луганській, Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській та Одеській областях. Основою їх метою було поширення сепаратистських проросійських гасел та здійснення силового захоплення адміністративних будівель органів державної влади для послідуючої організації незаконних референдумів, спрямованих на порушення на порушення територіальної цілісності України.
		З метою гарантованого досягнення указаних цілей та створення видимості того, що в Україні триває внутрішній конфлікт, представники влади та ЗС РФ вирішили створити на її території терористичні організації, які поряд із основною функцією - здійснення терористичної діяльності, повинні створити враження діяльності в межах Донецької та Луганської областей опозиційних сил, які нібито від імені та за цілковитої підтримки місцевого населення відстоюють їх право на самовизначення та незалежність, що прямо суперечить Конституції України та нормам міжнародного права.
		Так, під безпосереднім керівництвом та контролем невстановлених на цей час представників влади та ЗС РФ, 7 квітня 2014 року на території Донецької області України створено терористичну організацію «Донецька народна республіка» (далі - «ДНР»), а 27 квітня 2014 року на території Луганської області України - терористичну організацію «Луганська народна республіка» далі - «ЛНР»), у складі яких утворені незаконні збройні формування.
		Контроль та координація діяльності цих терористичних організацій, як і їх фінансове та матеріальне забезпечення, у тому числі зброєю, боєприпасами, військовою технікою, здійснюється представниками влади та ЗС РФ.
		Основними завданнями учасників указаних терористичних організацій є насильницьке повалення конституційного ладу, захоплення державної влади в Україні, зміна меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, шляхом застосування зброї, »чинення терористичних актів - здійснення вибухів, підпалів та інших дій, які створюють небезпеку для життя та здоров`я людини, загрозу заподіяння значної майнової шкоди та настання інших тяжких наслідків.
		Враховуючи викладене, «Донецька народна республіка» і «Луганська народна республіка» є стійкими об`єднаннями невизначеної кількості осіб (більше трьох), створені з метою здійснення терористичної діяльності, у межах яких здійснено розподіл функцій, встановлено правила поведінки, обов`язкові для цих осіб під час підготовки і вчинення терористичних актів, а тому у відповідності до ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є терористичними організаціями.
		7 квітня 2014 року, за поданням керівника Антитерористичного центру три Службі безпеки України, погодженим із Головою Служби безпеки України, на території Донецької і Луганської областей розпочато проведення антитерористичної операції (далі - АТО).
		13 квітня 2014 року, через посилення сепаратистських виступів та захоплення державних установ на сході України, виконуючий обов`язки Президента України Указом від 14 квітня 2014 року № 405/2014 затвердив тішення Ради національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України», та Україною розпочато на території Донецької та Луганської областей широкомасштабну АТО із залученням Збройних Сил України та інших військових формувань.
		Визнання Верховною Радою України «Донецької народної республіки» і «Луганської народної республіки» терористичними організаціями, як і численні злочини вчинені їх представниками, знайшли своє відображення у Заяві Верховної Ради України «Про трагічну загибель людей внаслідок терористичного акту над територією України», схваленій постановою Верховної Ради України від 22 липня 2014 року № 1596-УІІ, Заяві Верховної Ради України «Щодо протидії поширенню підтримуваного Російською Федерацією міжнародного тероризму», схваленій постановою Верховної Ради України від 22 липня 2014 року № 1597-УІІ, Зверненні Верховної Ради України до Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, національних парламентів держав - членів ЄЄ, США, Канади, Японії та Австралії щодо масового розстрілу людей під Волновахою в Україні, затвердженому постановою Верховної Ради України від 14 січня 2015 року № 106-VІІІ, Заяві Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленій постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ.
		Отже, Верховною Радою України, як єдиним законодавчим органом державної влади, констатовано віднесення «ДНР» і «ЛНР» до терористичних організацій, а відповідних осіб, які забезпечують їх функціонування, як учасників терористичної організації.
		Керівники терористичних організацій «Донецька народна республіка» і «Луганська народна республіка» за сприяння та координації представників влади РФ провели фіктивні референдуми про відокремлення Донецької і Луганської областей від України та проголошення їх незалежними «державами».
		Усвідомлюючи, що законні дії сил АТО по припиненню діяльності терористичних організацій та відновленню конституційного правопорядку на території України ставлять під загрозу реалізацію їх злочинного плану, представники влади РФ залучили до його виконання не лише терористичні організації та іррегулярні збройні формування, а й регулярні підрозділи ЗС РФ, які здійснювали ракетно-артилерійські обстріли, а також збройні напади на підрозділи і позиції сил АТО з території РФ.
		Зокрема, 22 червня 2014 року диверсійно-розвідувальною групою ЗС РФ із застосуванням мінометів, гранатометів та стрілецької зброї обстріляно колону підрозділу ІНФОРМАЦІЯ_2 на перехресті доріг Біловодськ-Чугінка-Розквіт.
		5 липня 2014 року диверсійно-розвідувальною групою ЗС РФ, яка рухалася на двох маломірних плавзасобах з боку РФ, в Азовському морі здійснено мінометний обстріл підрозділів « ІНФОРМАЦІЯ_3 » і « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ІНФОРМАЦІЯ_5 .
		11 липня 2014 року з території РФ із реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град» здійснено обстріл підрозділу тактичного угрупування «Кордон» в районі населеного пункту Зеленопілля.
		У травні-липні 2014 року силами АТО взято під контроль приблизно 40 відсотків території Донецької та Луганської областей, звільнено від учасників терористичних організацій значну кількість міст і населених пунктів та забезпечено контроль за основними транспортними комунікаціями. При цьому місто Луганськ, місто Горлівка Донецької області та частково місто Донецьк були блоковані.
		Враховуючи указані успіхи сил АТО, з метою перешкодити їм відновити контроль над державним кордоном України в Донецькій і Луганській областях, представники влади РФ прийняли рішення про необхідність вторгнення регулярних підрозділів ЗС РФ на територію Донецької області.
		Упродовж 7-11 серпня 2014 року здійснено посилення угруповання ЗС РФ уздовж Державного кордону України, яке нараховувало до 32 батальйонно- тактичних груп (далі - БТГр) та 3 ротно-тактичних груп (далі - РТГр). Чисельність особового складу становила не менше 45 100 осіб, танків - до 160 одиниць, БМП та БТР - до 1 360 одиниць, артилерії - до 350 одиниць, РСЗВ - до 130 одиниць, бойових літаків -192 одиниці, вертольотів - 137 одиниць.
		24 серпня 2014 року військовослужбовці 331-го гвардійського парашутно-десантного полку 98-ї дивізії ПДВ ЗС РФ загальною кількістю близько 400 осіб у взаємодії з іншими невстановленими підрозділами ЗС РФ у складі 3-х батальйонно-тактичних груп (військовослужбовці ЗС РФ у кількості понад 3 500 осіб, у розпорядженні яких перебувало близько 60 танків, 320 БМД та БМП, 60 гармат, у т.ч. до 16 протитанкових, близько 45 мінометів), діючи на виконання злочинного наказу представників влади і ЗС РФ, з метою зміни меж території та державного кордону України шляхом ведення агресивної війни, здійснили широкомасштабне вторгнення на територію України в районі населених пунктів Побєда - Берестове Старобешевського району Донецької області та маршем просунулися в район м. Іловайськ Донецької області, де оточили підрозділи сил АТО.
		29 серпня 2014 року, безпосередньо під час виходу особового складу підрозділів сил АТО з оточення в районі м. Іловайськ у похідному (не бойовому) порядку за визначеним маршрутом в якості наданого представниками влади і ЗС РФ гуманітарного коридору, в районі населений пунктів Старобешево, Чумаки, Новодворське, Агрономічне, Многопілля, Червоносільське, Осикове, Новокатеринівка Донецької області, дві колони сил АТО, за наказами вищевказаних осіб, були розстріляні підрозділами ЗС РФ та учасниками терористичної організації «ДНР».
		Незаконні збройні формування терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР», іррегулярні збройні формування РФ та військовослужбовці ЗС РФ чинять збройний опір Україні у відновленні територіальної цілісності та забезпеченні правопорядку, при цьому учасники політичного блоку вказаних терористичних організацій, за підтримки та сприяння представників влади РФ під виглядом органів державної влади, створили окупаційні адміністрації Російської Федерації, які забезпечують подальшу окупацію та здійснюють управління вказаними територіями на місцевому рівні.
		З огляду на викладене, між державами РФ та Україна з 20 лютого 2014 року триває збройний конфлікт міжнародного характеру.
		Частиною 2 статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 № 1207-VІІ констатовано, що тимчасова окупація території України розпочалася 20 лютого 2014 року.
		Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» Автономну Республіку Крим та місто Севастополь визначено як тимчасово окуповану території України внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлено особливий правовий режим на цій території, визначено особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.
		Згідно Указу Президента України від 24.03.2014 № 339 «Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України», директиви Міністерства оборонку України та Генерального штабу Збройних Сил України від 06.05.2014 №Д-1 «Про особливості проходження військової служби військовослужбовцями Збройних Сил України, пов`язані з тимчасовою окупацією території України», військовослужбовці військової частини НОМЕР_2 повинні були прибути до пункту збору у військову частину НОМЕР_3 ( АДРЕСА_2 ), для подальшого розподілу по військовим частинам Повітряних Сил Збройних Сил України.
		Зазначеними Указом Президента України та Директивою Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України визначено строк прибуття військовослужбовців Збройних Сил України з тимчасово окупованої території у період з 06 до 12 травня 2014 року.
		Окрім того, у березні 2014 року невстановленими військовослужбовцями Збройних сил Російської Федерації, здійснено незаконне захоплення зброї та боєприпасів військових частин на території АР Крим та м. Севастополя, в тому числі військової частини НОМЕР_5 , яка дислокувалась у АДРЕСА_4 , у зв`язку з чим бойова та мобілізаційна готовність військової частини АЗ 009 була підірвана.
		Радою національної безпеки і оборони України у своєму рішенні від 23.03.2014 «Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України», затвердженого Указом Президента України від 24.03.2014 №339/2014, доручено Кабінету Міністрів України невідкладно розпочати разом зі Службою безпеки України, Управлінням державної охорони України, Службою зовнішньої розвідки України передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України, забезпечивши при цьому соціальний захист військовослужбовців і працівників таких військових частин (підрозділів), установ та організацій (пункт 2 вказаного Рішення).
		Пунктами 2, 3 спільної Директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 06.05.2014 №Д-1 «Про особливості проходження військової служби військовослужбовцями Збройний Сил України, пов`язані з тимчасовою окупацією території України» визначено строк прибуття військовослужбовців Збройних Сил України із тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь до визначених пунктів прибуття з 6 травня 2014 року до 12 травня 2014 року. Відповідно до пункту 3 вказаної Директиви та наказу командувача ПС ЗС України військовослужбовці військової частини НОМЕР_2 повинні були прибути до пункту збору у військову частину НОМЕР_3 ( АДРЕСА_2 ), для подальшого розподілу по військовим частинам Повітряних Сил Збройних Сил України.
		На початку квітня 2014 року, більш точну дату та час встановити не виявилось за можливе, особовому складу військової частини НОМЕР_2 , в тому числі капітану ОСОБА_3 було усно доведено вищезазначені обставини пов`язані з окупацією АР Крим, внаслідок збройної агресії Російської Федерації та наголошено на необхідності прийняття кожним військовослужбовцем рішення, щодо дотримання Військової присяги на вірність українсько^ народові та необхідності передислокації військовослужбовців військової частини НОМЕР_2 на материкову територію України, для подальшого проходження військової служби у Збройних Силах України, у тому числі щодо необхідності прибуття до пункту збору у військову частину НОМЕР_3 , за адресою: АДРЕСА_2 .
		Проте, ОСОБА_3 , будучи громадянином України, відповідно до ст. 13 Закону України «Про громадянство України» та документованим паспортом громадянина України, в травні 2014 року, більш точної дати та часу встановити не виявилось за можливе, але не пізніше 13.05.2014 здійснив перехід на бік ворога в період збройного конфлікту міжнародного характеру між державами РФ та Україною, чим вчинив державну зраду, тобто діяння на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України, що виразилось у відмові в травні 2014 року, більш точної дати та часу встановити не виявилось за можливе, але не пізніше 13.05.2014, продовжити виконувати обов`язки несення військової служби у рядах Збройних Силах України та виконувати конституційний обов`язок щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності України та в укладанні в один з днів 2014 року, більш точної дати та часу встановити не виявилось за можливе, контракту про проходження військової служби за контрактом у ЗС РФ, зарахування до списків особового складу та проходженні включно до 21.09.2018, військової служби у складі військового (військових) формувань Збройних Силах Російської Федерації, під час збройного конфлікту міжнародного характеру між державами РФ та Україною, являючись при цьому громадянином України.
		Таким чином,  ОСОБА_3  вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України, - державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту.
		Судовий розгляд кримінального провадження за обвинуваченням  ОСОБА_3  за частиною першою статті 111, частиною першою статті 408 Кримінального кодексу України суд здійснює за відсутності обвинуваченого (in absentia).
		Відповідно до частини п`ятої статті 374 Кримінального процесуального кодексу України у разі ухвалення вироку за наслідками кримінального провадження, у якому здійснювалося спеціальне досудове розслідування або спеціальне судове провадження (in absentia), суд окремо обґрунтовує, чи були здійснені стороною обвинувачення всі можливі передбачені законом заходи щодо дотримання прав підозрюваного чи обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя з урахуванням встановлених законом особливостей такого провадження.
		Частиною другою статті 7 КПК України регламентовано, що зміст та форма кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (in absentia) повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, зазначеним у частині першій цієї статті, з урахуванням особливостей, встановлених законом.
		Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 18.05.2004 «Шомоді проти Італії» проведення заочного розгляду кримінального провадження відповідатиме принципам, закріпленим у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (право на справедливий суд), тільки в тому випадку, якщо з боку державних органів будуть вжиті заходи забезпечення ретельної перевірки «з метою встановлення поза обґрунтованим сумнівом того, чи дійсно особа беззастережно відмовилася від свого права виступати в суді».
		До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов`язаний переконатися, що обвинувачений був повідомлений про судовий розгляд. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд «in absentia» допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов`язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді (рішення «Пелладоах проти Нідерландів», «Пуатрімоль проти Франції»).
		Особливості спеціального досудового розслідування кримінальних правопорушень визначені главою 24-1 КПК України.
		Відповідно до положень статті 297-1 КПК України спеціальне досудове розслідування здійснюється на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні щодо злочинів, передбачених статтями 109, 110, 110-2, 111, 111-1, 111-2, 112, 113, 114, 114-1, 114-2, 115, 116, 118, частиною другою статті 121, частиною другою статті 127, частинами другою і третьою статті 146, статтями 146-1, 147, частинами другою - п`ятою статті 191 (у випадку зловживання службовою особою своїм службовим становищем), статтями 209, 255-258-6, 348, 364, 364-1, 365, 365-2, 368, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 369-2, 370, 379, 400, 408, 436, 436-1, 437, 438, 439, 440, 441, 442, 443, 444, 445, 446, 447, стосовно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою ухилення від кримінальної відповідальності та/або оголошений у міжнародний розшук.
		З обвинувального акта, який надійшов до суду випливає, що обвинувачений  ОСОБА_3  проживає за адресою: АДРЕСА_1 , тобто на тимчасово окупованій території України.
		Відповідно до вимог статті 323 КПК України суд здійснював виклики обвинуваченого  ОСОБА_3  в судові засідання, шляхом публікації повістки про виклик обвинуваченого у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження - в газеті «Урядовий кур`єр», а також на офіційному вебсайті суду.
		Відповідно до частини третьої статті 323КПК України з моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
		У зв`язку з переховуванням  ОСОБА_3  від органів слідства 25.12.2014 останній оголошений у розшук.
		У межах досудового розслідування вказаного кримінального провадження  ОСОБА_3  відповідно до вимог частини восьмої статті 135, частини першої статті 278 КПК України повідомлено пропідозру увчиненні злочинів,передбачених ч.1ст.111, ч. 1 ст. 408 КК України, шляхом опублікування в газеті Кабінету Міністрів України «Урядовий кур`єр» та сайті Офісу Генерального прокурора.
		Повідомлення про підозру  ОСОБА_3  29.08.2022 вручене захиснику підозрюваного.
		Ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 01.09.2022 задоволено клопотання слідчого та надано дозвіл на затримання підозрюваного з метою його приводу для участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
		Ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 20.01.2023 задоволено клопотання слідчого та надано дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування у кримінальному провадженні за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною першої статті 408 та частиною першою статті 111 КК України.
		У газеті Кабінету Міністрів України «Урядовий кур`єр» опубліковано повідомлення про надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування стосовно підозрюваного та одночасно опубліковано повістку про явку до слідчого для отримання повідомлення про завершення досудового розслідування, для ознайомлення з матеріалами досудового розслідування та для вручення обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування. Разом з тим, ОСОБА_11 на виклики так і не з`явився, про поважність причин своєї неявки не повідомив.
		Факти численних викликів обвинуваченого у порядку статті 135 КПК України підтверджені відповідними матеріалами кримінального провадження. Аналогічні повістки про виклик до слідчого були розміщені на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора.
		У підготовчому судовому засіданні, яке відбулось 26.02.2024, суд своєю ухвалою задовольнив клопотання прокурора щодо здійснення спеціального судового провадження стосовно  ОСОБА_3 .
		Обвинувачений неодноразово викликався у судові засідання шляхом публікації повісток про виклик обвинуваченого у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті суду.
		Отже, наявні у справі документи свідчать про те, що обвинувачений достовірно знає про розпочате відносно нього кримінальне провадження, про підозру та висунуте обвинувачення та статус особи, яка перебуває у розшуку, про виклики до органу досудового розслідування та суду.
		При цьому суд вважає слушним зауважити, що розгляд кримінального провадження здійснюється за участю захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_5 , який забезпечений державою.
		З огляду на викладене, суд вжив усіх достатніх заходів для дотримання прав обвинуваченого на захист та доступ до правосуддя.
		Відповідно до частини третьої статті 26 КПК України суд за клопотанням сторін кримінального провадження дослідив такі докази, зібрані у кримінальному провадженні: копію окремого доручення начальника Генерального штабу - головнокомандувача Збройних Сил України від 18.03.2014; копію розпорядження першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України № 47 від 24.03.2014; копії наказів Міністерства оборони України № 230 від 05.04.2014 та № 232 від 07.04.2014; копію копію спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройний Сил України № Д-1 від 06.05.2014; копію спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройний Сил України № Д-2 від 12.05.2014; копію довідки про проходження військової служби обвинуваченим; копії матеріалів особової справи, паспорту, ідентифікаційного коду обвинуваченого; протокол огляду документів від 27.07.2022 з диском до нього, відповідно до якого у період часу з 09.00 год. по 11:00 год. переглянутий у вільному доступі в мережі Інтернет, відеозапис на якому зафіксовані, зокрема ОСОБА_3 від 21.09.2018; протокол огляду документів від 08.09.2021, згідно з яким у період часу з 18:00 год. по 19:00 год. оглянуті відеозаписи під назвою «Вооруженный С-400 зенитно-ракетный полк заступил на боевое дежурство» від 14.01.2017; списки осіб офіцерського складу військової частини НОМЕР_2 Повітряних Сил Збройних Сил України, які прибули на материкову частину України з АР Крим; списки військовослужбовців рядового і сержантського складу військової служби за контрактом військової частини Повітряних Сил Збройних Сил України, які прибули на материкову частину України з АР Крим; протокол пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 18.08.2022, згідно з яким ОСОБА_12 впізнав особу, зображену на фото № 2, а саме ОСОБА_3 , який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 та вчинив дезертирство; протокол пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 18.08.2022, відповідно до якого ОСОБА_13 впізнав особу, зображену на фото № 2, а саме ОСОБА_3 , який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 та вчинив дезертирство і не вийшов на материкову частину України з тимчасово окупованої території АР Крим; крім того, свідок зазначив, що обвинувачений одягнений у військову форму ЗС РФ; протокол пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 20.08.2022, відповідно до якого ОСОБА_14 впізнав особу, зображену на фото № 2, а саме ОСОБА_3 , який проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 та вчинив дезертирство і не вийшов на материкову частину України з тимчасово окупованої території АР Крим; крім того, свідок зазначив, що обвинувачений одягнений у військову форму ЗС РФ; протокол огляду документів від 19.08.2022, відповідно до якого у період часу з 09.00 год. по 12.00 год. оглянуті нормативні документи РФ щодо встановленого зразку форменого одягу її збройних сил, правил розміщення на форменому одязі знаків розрізнення та відзнак.
		Крім того, судом досліджено висновок експерта № СЕ-19/102-22/13034-ФП від 19.10.2022 згідно з яким, на графічних зображеннях військової форми (куртки, кепки) та знаків розрізнення (погонів, відзнак), що містяться: на особі чоловічої статі, що міститься у відеозаписі під назвою «В Крыму на боевое дежурство заступили ракетные комплексы С-400», що міститься на диску для лазерних систем зчитування, наданому на дослідження, протягом часових міток з 00:41 по 00:42, з 00:59 по 01:01, з 01:07 по 01:18, з 02:02 по 02:03 та з 02:31 по 02:32, відповідно до таймера плеєра; на зображеннях військової форми, що містяться в протоколі огляду від 19.08.2022, наданому на дослідження, зображений ідентичний військовий одяг 
		Також, судом досліджено висновок експерта № СЕ-19/102-22/13045-ФП від 24.10.2022 відповідно до якого, на зображеннях осіб чоловічої статі, що містяться у відеозаписі під назвою «В Крыму на боевое дежурство заступили ракетные комплексы С-400», що міститься на диску для лазерних систем зчитування, наданому на дослідження, протягом часових міток з 00:41 по 00:42, з 00:59 по 01:01, з 01:07 по 01:18, з 02:02 по 02:03 та з 02:31 по 02:32, відповідно до таймера плеєра; роздрукованому фотознімку ОСОБА_3 у військовій формі, ймовірно зображена одна і та ж сама особа.
		Аналізуючи надані суду докази у їх сукупності, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному та неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення дійшов до такого висновку.
		За результатами судового розгляду суд встановив, що капітан ОСОБА_3 , проходячи військову службу за контрактом на посаді заступника командира стартової батареї зенітно ракетного дивізіону (С-300ПС) військової частини НОМЕР_2 тактичної групи Повітряних Сил «Крим» Збройних Сил України., діючи умисно, публічно, відкрито, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, будучи громадянином України відповідно до ст. 13 Закону України «Про громадянство України» та документованим паспортом громадянина України, у порушення п.п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, ч. 4 ст. 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй, норм Декларації про недопущення інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року, Декларації про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 року, Декларації щодо неприпустимості втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності та суверенітету від 21 грудня 1965 року, рішення РИБО «Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів України з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя в інші регіони України» від 23 березня 2014 року, вимог статей 11, 12, 14, 15, 16, 49, 58, 59, 111, 112 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст.ст. 1, 6, 23, 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. ст. 4, 5 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, Конституції України та законів України, вчинив кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки та проти встановленого порядку несення військової служби за наступних обставин.
		Зазначеними Указом Президента України та Директивою Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України визначено строк прибуття військовослужбовців Збройних Сил України з тимчасово окупованої території у період з 06 до 12 травня 2014 року.
		Пунктом прибуття військовослужбовців військової частини НОМЕР_2 визначено військову частину НОМЕР_3 ( АДРЕСА_2 ).
		Проте, ОСОБА_3 , достовірно знаючи про його переведення до нового місця служби, у зв`язку із передислокацією до військової частини НОМЕР_3 ( АДРЕСА_2 ), в порушення вищевказаних норм законодавства, у визначений строк (до 12.05.2014 включно), на службу до пункту збору у військову частину НОМЕР_3 ( АДРЕСА_2 ), з тимчасово окупованої території АР Крим не з`явився і командуванню про своє місцезнаходження не повідомив, хоча об`єктивно повинен був і міг це зробити.
		Вирішуючи питання щодо наявності в діянні обвинуваченого ознак злочину, передбаченого частиною першою статті 408 КК України, суд вважає за доцільне зауважити таке.
		У постанові від 30.01.2024 (справа № 336/5209/22) Верховний Суд зауважив, що для встановлення дезертирства не важливо, коли в особи виник намір ухилитися від служби, - в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже, поглинається останнім і не утворює множинності злочинів.
		В постанові від 01.12.2022 (справа № 297/2178/21) ВС зазначив, що дезертирство (стаття 408 КК) та самовільне залишення військової служби або місця служби (стаття 407 КК) є суміжними складами кримінальних правопорушень, які розмежовуються, зокрема, за ознаками суб`єктивної сторони.
		Обов`язковою ознакою дезертирства є мета ухилитися від військової служби не тимчасово, а назавжди.
		Водночас військовослужбовець може заявляти про свій намір ухилитися від військової служби взагалі або ухилятися від неї протягом невизначеного часу (наприклад, доки його не затримають). Фактичний строк відсутності військовослужбовця в місці служби при дезертирстві може не перевищувати однієї доби, що має значення виключно для призначення покарання.
		За результатами судового розгляду суд встановив, що обвинувачений на час ухвалення рішення про передислокацію військової частини, де він проходив службу, був військовослужбовцем, не вжив заходів для переходу на материкову частину України з військовою частиною, де він проходив військову службу, що свідчить про наявність у нього умислу на ухилення від військової служби.
		Отже, суд вважає, що в судовому засіданні був доведений факт вчинення обвинуваченим саме дезертирства, а тому його діяння за цим фактом охоплюється складом злочину, передбаченого частиною першою статті 408 КК України, за ознаками дезертирства, тобто нез`явлення з метою ухилитися від військової служби на службу у разі переведення.
		За результатами судового розгляду суд встановив, що на початку квітня 2014 року, більш точну дату та час встановити не вдалося, особовому складу військової частини НОМЕР_2 , в тому числі капітану ОСОБА_3 було доведено обставини пов`язані з окупацією АР Крим, внаслідок збройної агресії РФ та наголошено на необхідності прийняття кожним військовослужбовцем рішення, щодо дотримання Військової присяги на вірність українському народові та необхідності передислокації військовослужбовців військової частини НОМЕР_2 на материкову територію України, для подальшого проходження військової служби ^ Збройних Силах України, у тому числі щодо необхідності прибуття до пункту збору у військову частину НОМЕР_3 , за адресою: АДРЕСА_2 .
		Проте, ОСОБА_3 , будучи громадянином України, в травні 2014 року, більш точної дати та часу встановити не вдалося, але не пізніше 13.05.2014, здійснив перехід на бік ворога в період збройного конфлікту міжнародного характеру між державами РФ та Україною, що виразилось у відмові в травні 2014 року, більш точної дати та часу встановити не виявилось за можливе, але не пізніше 13.05.2014, залишити тимчасово окуповану територію АР Крим, продовжити виконувати обов`язки несення військової служби у рядах Збройних Силах України та в укладанні в один з днів 2014 року, більш точної дати та часу встановити не вдалося, контракту про проходження військової служби у ЗС РФ, зарахування до списків особового складу та проходженні включно до 21.09.2018, військової служби у складі військового (військових) формувань ЗС РФ, під час збройного конфлікту міжнародного характеру між державами РФ та Україною, являючись при цьому громадянином України.
		Під час досудового розслідування були проведені ряд криміналістичних досліджень, за результатами якої встановлено, що на записах на дисках для лазерних систем зчитування зображений саме обвинувачений, форма якого відповідає зразкам форменого одягу ЗС РФ, які зафіксовані у протоколах огляду.
		Представник сторони обвинувачення надав суду протоколи огляду, зі змісту яких випливає, що під час досудового розслідування були досліджені офіційні веб-сайти Міністерства оборони РФ, які містяться відомості про обвинуваченого, який проходить службу в ЗС РФ.
		Суд враховує висновки, викладені ВС у постанові від 09.04.2024 (справа № 639/1528/22), згідно з якими вчинення будь-яких діянь, передбачених частиною першою статті 111 КК України, заподіює шкоду національній безпеці України і розцінюються як підривна діяльність проти неї. Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України. Види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними.
		Крім того, як зазначив ВС, треба мати на увазі, що державна зрада є закінченим злочином не з моменту встановлення зв`язку з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками чи з моменту отримання від них злочинного завдання, а з моменту вчинення певних конкретних дій на шкоду Україні.
		Вчиняючи державну зраду, як зауважив ВС, винний усвідомлює, що він здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту (вчинює шпигунські дії, надає іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України) і бажає цього.
		Формулювання «на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України» визначає суб`єктивну спрямованість дій винного, однак не є характеристикою суспільно небезпечних наслідків діяння. Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за статтею 111 КК України.
		При цьому ВС зауважив, що в контексті положень статті 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.
		З огляду на викладене суд вважає, що діяння обвинуваченого за цим фактом охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною першою статті 111 КК України, за ознаками державної зради, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту.
		Аналізуючи та оцінюючи усі докази в сукупності, суд дійшов висновку, що вина обвинуваченого повністю знайшла своє підтвердження у ході судового провадження та підтверджується дослідженими у ході судового провадження доказами, які є належними, допустимими та такими, що узгоджуються між собою, а тому його дії слід кваліфікувати:
		- за ч. 1 ст. 408 КК України, як дезертирство, тобто нез`явлення з метою ухилитися від військової служби на службу у разі переведення;
		- за ч. 1 ст. 111 КК України, як державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній безпеці України: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту.
		Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК України суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
		Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.
		У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
		Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК України) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
		Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 К України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
		У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачений вчинив нетяжкий (згідно з класифікацією, чинною на час розгляду справи судом) та особливо тяжкий злочин. Відомості, які б свідчили про наявність обставин, які пом`якшують покарання обвинуваченого, в судовому засіданні встановлені не були. Також не були встановлені обставини, що обтяжують покарання обвинуваченого. При цьому суд враховує, що обвинувачений вчинив, у тому числі й особливо тяжкий злочин проти основ національної безпеки України, який призвів до тяжких наслідків. Обвинувачений у судові засідання не з`явився, у зв`язку з чим розгляд судового провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia).
		Обставин, які, згідно ст. 66 Кримінального кодексу України, пом`якшують покарання, судом не встановлено. 
		Обставин, які, згідно ст. 67 Кримінального кодексу України, обтяжують покарання, судом не встановлено. 
		Суд зазначає, що згідно положень статей 50, 65 Кримінального кодексу України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. 
		Враховуючи викладене, керуючись принципами гуманності, необхідності і достатності покарання для виправлення обвинуваченого та запобігання новим кримінальним правопорушенням, суд дійшов висновку, що покаранням справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження нових кримінальних правопорушень буде покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 1 ст. 408 Кримінального кодексу України та покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України з конфіскацією майна. Остаточне покарання слід призначити з урахуванням положень ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України у виді позбавлення волі з конфіскацією майна, оскільки менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
		В ході судового розгляду кримінального провадження встановлено, що вчинення обвинуваченим інкримінованого йому кримінального правопорушення призвело до тяжких наслідків, а тому суд дійшов до переконання про доцільність призначення обвинуваченому максимально допустимого санкцією кримінального закону строку покарання з урахуванням частини першої статті 70 КК України у виді позбавлення волі, а саме 15 років.
		Вирішуючи питання про доцільність призначення обвинуваченому додаткового покарання у виді конфіскації майна, суд враховує таке.
		Частиною другою статті 59 КК України визначено, що конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
		Суд також враховує роз`яснення, надані в абзаці першому пункту 19 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК України за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Відповідно до вимог статті 59 КК України у разі конфіскації не всього майна, а лише його частини суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
		Санкцією кримінального закону (частиною третя статті 111 КК України) альтернативно передбачене додаткове покарання у виді конфіскації майна.
		Суд враховує висновок, викладений у постанові ВС від 21.02.2024 (справа №686/11385/21), згідно з яким вирішуючи питання щодо доцільності додаткового покарання у виді конфіскації майна, суд має виходити з наявності чи відсутності у діях винного корисливого мотиву
		За результатами судового розгляду справи суд встановив, що обвинуваченому має бути призначене додаткове покарання у виді конфіскації майна.
		Разом з тим, частиною п`ятою статті 74 КК України визначено, що особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу. Саме тому, вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для звільнення ОСОБА_3 від кримінального покарання за частиною першою статті 408 КК України, у зв`язку із закінченням строку давності, суд вважає за доцільне зауважити таке.
		Інкриміноване ОСОБА_3 діяння, передбачене частиною першою статті 408 КК України, вчинене у період часу з 06.05.2014 по 12.05.2014.
		На час здійснення судового розгляду справи зазначене діяння кримінальним законом віднесене до нетяжких злочинів (частина четверта статті 12 КК), на час його вчинення воно було віднесене до злочинів середньої тяжкості (частина третя статті 12 КК України у редакції Закону № 4025-VI).
		Відповідно до пункту 3 частини першої статті 49 КК України у редакції Закону № 2812-IX, який чинний на момент судового розгляду, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки, зокрема, п`ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину, крім випадку, передбаченого у пункті 2 цієї частини.
		Згідно з приписами пункту 3 частини першої статті 49 КК України у редакції Закону № 1183-VII, який був чинним на момент вчинення інкримінованого обвинуваченому діяння, були встановлені аналогічні строки давності.
		Зі змісту частини другої статті 49 КК України у редакції Закону № 2812-IX випливає, що перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила кримінальне правопорушення, ухилилася від досудового розслідування або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання, а з часу вчинення кримінального проступку - п`ять років. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення кримінального правопорушення минуло п`ятнадцять років.
		Відповідно до частини третьої статті 49 КК України у редакції Закону № 2812-IX перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років.
		Застереження аналогічного змісту щодо переривання перебігу строків давності були закріплені й у частинах другій та третій статті 49 КК України у редакції Закону № 1183-VII.
		З наданих суду матеріалів кримінального провадження випливає, що ОСОБА_3 оголошений в розшук і судом 01.09.2022 наданий дозвіл на його затримання з метою приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою. В зв`язку з ухиленням обвинуваченого від явки до органу досудового розслідування та суду було здійснене спеціальне судове провадження за відсутності обвинуваченого.
		Зокрема, у постанові від 14.06.2022 (справа № 391/66/17) ВС зауважив, що відповідно до усталеної судової практики під ухиленням від слідства або суду з погляду застосування статті 49 КК України слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені певною особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення, що змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез`явлення без поважних причин за викликом до слідчого або суду, недотримання умов запобіжного заходу, зміна документів, які посвідчують особу, зміна зовнішності, перехід на нелегальне становище, перебування в тайнику, імітація своєї смерті тощо). Зупинення перебігу строку давності можливе тільки щодо певної особи, обізнаної про те, що стосовно неї проводиться слідство. Під час з`ясування, які дії особи мають визнаватись юридично значущим (а не просто фактичним) ухиленням від слідства або суду, треба враховувати, крім усього іншого, кримінальний процесуальний статус особи, що вчинила злочин. Це має бути особа, яка в установленому порядку визнана підозрюваним або обвинуваченим та яка зобов`язана з`являтись до правозастосовних органів за викликом, перебувати в межах їх досяжності. Зазначена особа усвідомлює, що в неї вже виник юридичний обов`язок постати перед слідством або судом, однак вона ухиляється від виконання такого обов`язку.
		Отже, суд враховує, що під час досудового розслідування були вжиті належні та достатні заходи, спрямовані на повідомлення обвинуваченого про здійснення досудового розслідування, а у подальшому - проведення спеціального досудового розслідування та судового розгляду. Тому суд вважає, що правові підстави для звільнення обвинуваченого від кримінального покарання, передбаченого частиною першою статті 408 КК України, у зв`язку із закінченням строків давності відсутні.
		Питання щодо речових доказів вирішується відповідно до положень статті 100 КПК. Разом з тим, згідно з наданими суду доказами рішення щодо визнання будь-яких речей чи документів у кримінальному провадженні речовими доказами не приймалось.
		На підставі ст. 124 Кримінального процесуального кодексу України слід стягнути з обвинуваченого на користь держави процесуальні витрати, а саме, документально підтверджені витрати на залучення експертів в загальному розмірі 5 285 грн. 84 коп.
		Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК України, суд
		УХВАЛИВ:
		Визнати ОСОБА_3  винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 1 ст. 408 Кримінального кодексу України, та призначити покарання:
		за ч.1ст.111 Кримінального кодексу України у виді позбавлення волі на строк 15 (п`ятнадцять) років з конфіскацією майна;
		за ч.1ст.408 Кримінального кодексу України у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.
		Відповідно доч.1ст.70 Кримінального кодексу України, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначити ОСОБА_3 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 (п`ятнадцять) років з конфіскацією майна.
		Початок строку відбування покарання рахувати з дня затримання ОСОБА_3 на виконання даного вироку.
		Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави процесуальні витрати, а саме, документально підтверджені витрати на залучення експертів в розмірі 5 285 (п`ять тисяч двісті вісімдесят п`ять) гривень 84 копійки.
		Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а засудженим, який утримується під вартою - в той же строк з дня отримання копії вироку.
		Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
		Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. 
		Вручити копію вироку прокурору. Копію вироку, яка підлягає врученню ОСОБА_3 , вручити його захиснику, а інформацію про вирок опублікувати у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, згідно з положеннями статті 297-5 Кримінального процесуального кодексу України та на офіційному веб-сайті суду.
		Суддя

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...