Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 922/851/21 : Господарські справи (до 01.01.2019); Захисту права власності.
Надіслано судом: 10.02.2025. Зареєстровано: 10.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 11.02.2025.
Дата набрання законної сили: 29.01.2025
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		29 січня 2025 року 
		м. Київ
		cправа №  922/851/21 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Случа О.В., 
		 
		секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
		 
		за участю представників:
		 
		Офісу Генерального прокурора України - Керничного Н.І.,
		Харківської міської ради - не з`явився, 
		Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради - Кітченко М.Ю.,
		Фірми «Сотруднічество» у формі 
		товариства з обмеженою відповідальністю -Кокорєва Е.О.,
		ОСОБА_1 - Кокорєва Е.О.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради
		 
		на постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.09.2024 (у складі колегії суддів: Стойка О.В. (головуючий), Істоміна О.А.,       Медуниця О.Є.) 
		та рішення Господарського суду Харківської області від 16.07.2021 (суддя Лавренюк Т.А.)
		 
		у справі № 922/851/21
		за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури № 5
		до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фірми «Сотруднічество» у формі товариства з обмеженою відповідальністю,    ОСОБА_1
		про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		У березні 2021 року Керівник Харківської місцевої прокуратури № 5 (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна та приватизації), Фірми «Сотруднічество» у формі товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Фірма «Сотруднічество» у формі ТОВ), ОСОБА_1 , у якому просив:
		- визнати незаконним та скасувати пункт 37 додатку 1 до рішення 7 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 06.07.2016 № 283/16;
		- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 07.03.2017 № 5461-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації та Фірмою «Сотруднічество» у формі ТОВ, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований у реєстрі за № 638, скасувавши його державну реєстрацію;
		- витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради нежитлові підвальні приміщень № І-:-ІV площею 114,1 кв. м та першого поверху № 1-:-7, І, VI, VII площею 226,0 кв. м в нежитловій будівлі літ. «Б-1» загальною площею 340 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язати ОСОБА_1 передати зазначені приміщення за актом приймання-передачі територіальній громаді міста Харкова в особі Харківської міської ради, а Харківську міську раду зобов`язати прийняти.
		Позовні вимоги обґрунтовано тим, що приватизація нерухомого майна, яке є комунальною власністю територіальної громади міста Харкова, відбулася без проведення аукціону або конкурсу, тобто з порушенням процедури, передбаченої Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», оскільки під час оренди зазначених нежитлових приміщень орендар Фірма «Сотруднічество» у формі ТОВ не здійснювала їх поліпшення в розмірі, не менш як 25 відсотків ринкової вартості цих приміщень. 
		Прокурор зазначає, що Харківська міська рада у цьому випадку незаконно обрала спосіб приватизації зазначених приміщень шляхом викупу орендарем, що унеможливило отримання бюджетом міста максимальної вигоди за об`єкт приватизації, чим порушено інтереси держави та територіальної громади міста Харкова.
		Також прокурор зазначив, що відчуження комунального майна у 2017 році не може свідчити про добросовісне набуття ОСОБА_1 права власності на спірні приміщення, оскільки остання на момент приватизації володіла 50 % статутного капіталу Фірми «Сотруднічество» у формі ТОВ та як учасник цього товариства  була присутня на загальних зборах учасників Фірми «Сотруднічество» у формі ТОВ, на яких було вирішено приватизувати спірні нежитлові приміщення, а тому відповідачка повинна була усвідомлювати невідповідність процедури приватизації нежитлового приміщення за наведеною адресою.
		Відповідачі, заперечуючи проти позову, заявили про застосування позовної давності.
		Рішенням Господарського суду Харківської області від 16.07.2021, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 23.09.2024, позов задоволено.
		Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у жовтні 2024 року Управління комунального майна та приватизації подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.12.2024 відкрито касаційне провадження у справі №    922/851/21 за касаційною скаргою Управління комунального майна та приватизації з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.01.2025.
		Харківська обласна прокуратура у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
		Харківська міська рада в судове засідання свого представника не направила.
		Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
		Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
		Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
		Явка в судове засідання представника сторони - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без її участі, якщо нез`явлення цього представника не перешкоджає розгляду справи по суті.
		Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв Харківської міської ради щодо розгляду справи, у тому числі клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційних скарг по суті за відсутності представника Харківської міської ради.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків. 
		При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що 28.05.2013 між Управлінням комунального майна та приватизації (орендодавець) і Фірмою «Сотруднічество» у формі ТОВ (орендар) укладено договір оренди № 1901, відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлові підвальні приміщення № І-:-ІV площею 114,1 кв. м та приміщення першого поверху № 1-:-7, І, VI, VII площею 226,0 кв. м у нежитловій будівлі літ. «Б-1» загальною площею 340 кв. м. за адресою: м. Харків, вул. Гольдбергівська, 66, які належать до комунальної власності територіальної громади м. Харкова (далі - спірне майно), право на оренду якого отримано орендарем на підставі рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 22.05.2013 № 320 «Про передачу в оренду нежитлових приміщень».
		21.01.2016 Фірма «Сотруднічество» у формі ТОВ звернулася до Управління комунального майна та приватизації із заявою (вх. № 710) з проханням дозволити приватизацію зазначених орендованих приміщень шляхом викупу.
		25.05.2016 між тими ж сторонами укладено додаткову угоду № 1 від 25.05.2016 до договору оренди від 28.05.2013 № 1901, в якій сторони погодили вартість об`єкта оренди станом на 30.03.2016 у сумі 565   000,00 грн.
		06.07.2016 Харківська міська рада прийняла рішення «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» № 283/16, за яким Фірмі «Сотруднічество» у формі ТОВ надано дозвіл на приватизацію зазначеного об`єкта нерухомого майна шляхом викупу, про що зазначено у пункті 37 додатку 1 до цього рішення.
		15.07.2016 Фірма «Сотруднічество» у формі ТОВ звернулася до Управління комунального майна та приватизації із заявою про приватизацію (вх. №    3352), розглянувши яку, орган приватизації визначив спосіб приватизації - викуп, а також звернулася  із листом (вх. № 11695), в якому просила доручити проведення оцінки об`єкта для приватизації суб`єкту оціночної діяльності Товариству з обмеженою відповідальністю «Сіт-Консалт», що також було погоджено.
		31.07.2016 ТОВ «Сіт-Консалт» складено звіт про незалежну оцінку нерухомого майна, відповідно до якого вартість зазначеного майна станом на 31.07.2016 становить  463 000,00грн.
		07.03.2017 між Харківською міською радою, від імені якої діє Управління комунального майна та приватизації, та Фірмою «Сотруднічество» у формі ТОВ укладено договір купівлі-продажу № 5461-В-С нежитлових приміщень, орендованих Фірмою «Сотруднічество» у формі ТОВ, відповідно до якого остання прийняла у власність нежитлові підвальні приміщення № І-:-ІV площею 114,1 кв. м та приміщення першого поверху № 1-:-7, І, VI, VII площею 226,0 кв. м у нежитловій будівлі літ. «Б-1» загальною площею 340 кв. м за адресою: м. Харків, вул. Гольдбергівська, 66.
		12.12.2017 між Фірмою «Сотруднічество» у формі ТОВ (продавець) і ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за яким продавець передав у власність покупцю, а покупець прийняв нежитлові підвальні приміщення № І-:-ІV площею 114,1 кв. м та приміщення першого поверху № 1-:-7, І, VI, VII площею 226,0 кв. м в нежитловій будівлі літ. «Б-1»  загальною площею 340 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .
		12.12.2017 відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12.12.2017 № 28683130 проведено реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нежитлові підвальні приміщення № І- :-ІV площею 114,1 кв. м та приміщення першого поверху № 1-:-7, І, VI, VII площею 226,0 кв. м у нежитловій будівлі літ. «Б-1»  загальною площею 340 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . 
		Прокурор в обґрунтування позовних вимог у цій справі послався на те, що внаслідок протиправних дій відповідачів через незаконно обраний спосіб приватизації шляхом викупу орендарем зазначених вище нежитлових приміщень, майно вибуло з власності територіальної громади міста Харкова. Обраний Харківською міською радою спосіб приватизації спірного нерухомого майна суперечить інтересам держави та територіальної громади, оскільки фактично спрямований на уникнення конкурсного продажу об`єкта, що виключає можливість отримання за такий об`єкт приватизації більше ринкової вартості, що суперечить меті, принципам та завданням приватизації щодо максимального наповнення бюджету.
		Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив і мотивував таке рішення тим, що встановлені обставини порушення відповідачами положень законодавства про приватизацію при прийнятті рішення щодо застосування викупу як способу приватизації спірного нерухомого майна та укладенні договорів купівлі-продажу такого майна у зв`язку з нездійсненням орендарем будь-яких поліпшень цих нежитлових приміщень у період перебування їх в оренді, є підставою для визнання незаконним і скасування пункту додатку до рішення ради та визнання недійсним оспорюваного договору. 
		Суди також зазначили, що продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкретності продажу, передбачених статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного майна».
		Порушення Харківською міською радою умов та порядку приватизації призвели не тільки до можливих економічних збитків (недотримання територіальною громадою коштів від відкритого продажу майна конкурентним способом), а позбавили інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурсі, створили для них і орендаря несправедливі умови конкуренції на ринку продажу комунального майна. 
		За висновками судів, Фірма «Сотруднічество» у формі ТОВ незаконно набула право власності на спірні нежитлові приміщення, які в подальшому були відчужені ОСОБА_1  як одній з засновників цього товариства, оскільки під час оренди зазначених нежитлових приміщень орендар не здійснював їх поліпшення в розмірі, не менш як 25 відсотків ринкової вартості цих приміщень, як визначено законодавчо, що свідчить про недобросовісність дій зазначених осіб. Отже, позбавлення такої особи майна не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки такі наслідки обумовлені протиправною поведінкою самого набувача майна.
		Повернення у власність територіальної громади майна (приміщення), незаконно відчуженого (шляхом викупу) юридичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке відчуження відбувалося у передбачений чинним законодавством спосіб та сприяло досягненню максимального економічного ефекту від продажу об`єкта комунальної власності.
		Суди попередніх інстанцій також установили, що прокурор належним чином обґрунтував наявність підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді відповідно до вимог Закону України «Про прокуратуру», оскільки звернення прокурора з позовом до суду спрямоване на дотримання встановлених Конституцією України принципів верховенства права та законності, а також задоволення суспільної потреби у дотриманні вимог чинного законодавства під час відчуження об`єктів нерухомості з комунальної власності через вчинення Харківською міською радою та Управлінням комунального майна та приватизації дій, які негативно впливають на інтереси громади.
		При цьому, за висновками судів,  звернення прокурора до суду із цим позовом відбулося в межах строку позовної давності, оскільки в цьому випадку  строк позовної давності має починатись з моменту отримання прокурором відповідних приватизаційних документів, доступ до яких було отримано на підставі ухвали слідчого судді від 06.02.2019.
		Суд апеляційної інстанції відхилив посилання відповідачів на необхідність застосування позовної давності з посиланням на норми абз. 2 частини 2 статті 30 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», яка передбачає позовну давність для звернення з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу об`єкта малої приватизації - три місяці, оскільки на час виникнення спірних правовідносин були чинні та діяли положення Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємства (малу приватизацію)», які не визначали спеціального строку позовної давності.
		Управління комунального майна та приватизації на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, зазначило, зокрема, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору:
		- неправильно застосували положення статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді та не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права, викладених у постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 16.12.2020 у справі № 922/534/19, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17;
		- неправильно застосували положення статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) щодо застосування наслідків спливу позовної давності та не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цієї норми права, викладені у постановах від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 20.04.2021 у справі № 922/1030/20, від 05.02.2020 у справі № 911/2191/16, у справах № 922/239/22 та  № 922/4169/19, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 20.06.2018 у справі   № 697/2751/14-ц;  суди не взяли до уваги, що прокурором не наведено обставин, які перешкоджали йому звернутися до суду із цим позовом в межах строку, визначеного статтею 257 ЦК, а у зв`язку із цим не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, щодо дотримання принципу належного урядування;
		- неправильно застосували статтю 388 ЦК, не встановили обставини того, чи є останній набувач спірного майна ОСОБА_1 добросовісним набувачем, та не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 05.06.2024 у справі № 922/461/22;
		- порушили норми статей 2, 4, 7, 11, частини 4 статті 53, частини 2 статті 77 ГПК, вирішили спір на підставі недопустимих доказів, одержаних з порушенням закону, та не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.07.2022 у справі № 914/1979/18.
		Відповідно до статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
		Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках -  на касаційне оскарження судового рішення.
		Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
		Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №   910/4647/18).
		Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №    233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
		У справі, що розглядається, скаржник у касаційній скарзі зазначив про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, а також про не врахування судами висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права, викладених у постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 16.12.2020 у справі № 922/534/19, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 25.04.2018 у справі  № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17.
		Проте, як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, зокрема рішення суду першої інстанції, цим судом установлено обставини, за якими прокурор належним чином обґрунтував наявність підстав для здійснення представництва в суді інтересів держави відповідно до наведених норм права, оскільки звернення прокурора до суду у цій справі спрямоване на дотримання встановлених Конституцією України принципів верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання про передачу комунального майна у власність, а законодавством прямо передбачено право прокурора звертатися до суду в інтересах держави у разі нездійснення або неналежного здійснення органом місцевого самоврядування відповідних повноважень, що було встановлено у цій справі.
		Разом із тим, суд апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду справи урахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11.06.2024 у справі  № 925/1133/18, та додатково зазначив, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, обґрунтував, що саме орган, який є учасником спірних правовідносин, сам допустив порушення інтересів держави, тому є відповідачем у справі, отже, прокурор підтвердив підстави для представництва інтересів держави у цій справі та звернувся до суду як позивач самостійно.
		З огляду на положення статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права. При цьому Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, що і було зроблено судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається.
		Також скаржник послався на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей 257, 267 ЦК щодо застосування наслідків спливу позовної давності та не врахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права, викладених у постановах від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 20.04.2021 у справі  № 922/1030/20, від 05.02.2020 у справі № 911/2191/16, у справах № 922/239/22 та   № 922/4169/19, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 20.06.2018 у справі                                      № 697/2751/14-ц.
		Як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник, пославшись на зазначені постанови Верховного Суду, зазначив, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи, що розглядається, не враховано, зокрема, такі висновки:
		- початок перебігу позовної давності пов`язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила;
		- і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, позовна давність обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила;
		- застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому при застосуванні позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.
		У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що позов ініційовано прокурором без визначення (залучення) як позивачів компетентних органів, які у цьому випадку є відповідачами, тому момент початку перебігу позовної давності у цій справі має визначатися обізнаністю про порушення інтересів держави саме прокурором, а саме у цьому випадку не раніше постановлення та виконання ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 у справі № 639/687/19, як легітимної підстави отримання і дослідження приватизаційних документів на предмет встановлення наявності/відсутності дотримання орендарем умов щодо обсягу невідокремлюваних поліпшень орендованого майна, тому з урахуванням звернення прокурора до суду з відповідним позовом  у березні 2021 року строк позовної давності не пропущений.
		При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що Харківська міська рада має право визначати приватизацію комунального майна шляхом викупу, але лише на законних підставах (за умов попереднього здійснення орендарем за рахунок власних коштів і за згодою орендодавця відповідних поліпшень орендованого майна), тому сама по собі можливість прокурора із загальних джерел бути обізнаними із фактом прийняття радою саме незаконного рішення є недостатньою для визначення наявності/відсутності факту порушення, як моменту, відліку початку перебігу позовної давності в розумінні статті 261 ЦК.
		Таким чином, Верховний Суд зазначає, що наведені судами попередніх інстанцій мотиви та висновки щодо дотримання прокурором строку звернення до суду з відповідними позовними вимогами, не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду. Водночас необхідно зауважити, що обчислення позовної давності для звернення позивача з певним позовом у кожній з наведених скаржником у касаційній скарзі справ, визначався з урахуванням конкретних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, що зумовило прийняття судом відповідного рішення та не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними. 
		Суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на загальні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, щодо дотримання принципу належного урядування, оскільки у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій відносно дій прокурора щодо звернення до суду з відповідним позовом не було встановлено обставин порушення принципу належного урядування.
		Посилання скаржника в касаційній скарзі на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 388 ЦК у контексті обставин добросовісності набувачів спірного майна та у зв`язку із цим не врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05.06.2024 у справі № 922/461/22 з цього питання, також є безпідставними з огляду на таке.
		Так, у справі № 922/461/22 Верховний Суд у постанові від 05.06.2024 зазначив, що добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. У цій справі суди не встановлювали обставин, які свідчили би про недобросовісність відповідачки. Звертаючись з позовом у цій справі прокурор також не наводив обставин, які б свідчили про недобросовісність відповідачки, не були ці обставини і предметом дослідження судами попередніх інстанцій.
		Натомість у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили не тільки обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також установили обставини наявності протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв`язку з нездійсненням ним поліпшень майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, що свідчить про недобросовісність дій орендаря. Також суди установили обставини, за якими ОСОБА_1 (останній набувач спірного майна) на момент виникнення спірних правовідносин володіла 50 % статутного капіталу Фірми «Сотруднічество» у формі ТОВ та як учасник цього товариства була присутня на загальних зборах учасників Фірми «Сотруднічество» у формі ТОВ, на яких було постановлено рішення приватизувати спірні нежитлові приміщення, тому, приймаючи рішення про приватизацію спірних нежитлових приміщень, зазначені особи не могли не знати про відсутність законних підстав для приватизації орендованого майна шляхом викупу; ці відповідачі були обізнані з умовами договору оренди та знали про те, що спірне майно є власністю територіальної громади, отже мало спеціальний статус та порядок відчуження. Такі дії відповідачів, за висновками судів попередніх інстанцій, свідчать про їх недобросовісність, оскільки вони на момент приватизації повинні були усвідомлювати невідповідність обраної процедури приватизації спірних нежитлових приміщень нормам закону.
		З урахуванням наведеного, аналіз висновків, зроблених в оскаржуваних судових рішеннях у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених скаржником постановах Верховного Суду, на які останній посилається на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними. 
		Крім того, Верховний Суд зазначає, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у вказаних вище постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржниками постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, зазначених норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
		Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу. Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд. 
		Такими підставами касаційна скарга не обґрунтована.
		За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. 
		Разом із тим касаційна скарга не обґрунтована і підставами для скасування судових рішень, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК.
		При цьому посилання скаржника у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК, на обставини того, що суди попередніх інстанцій порушили норми статей 2, 4, 7, 11, частини 4 статті 53, частини 2 статті 77 ГПК та вирішили спір на підставі недопустимих доказів, одержаних з порушенням закону, не приймається судом касаційної інстанції до уваги, оскільки будь-яких обставин, які б свідчили про отримання прокурором відповідних доказів з порушенням вимог закону, судами попередніх інстанцій установлено не було, а скаржником належними і допустимими доказами таких обставин не доведено.
		Разом із тим посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/1979/18 є безпідставною, оскільки у цій справі суд касаційної інстанції зауважив, що суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову на підставі сукупності доказів, належність і допустимість яких не ставилась під сумнів, а тому помилкове врахування копій матеріалів досудового розслідування не вплинуло на правильність судового рішення.
		Отже, зазначені доводи скаржника стосуються процесу доказування та оцінки доказів судом, а також фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
		Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.
		Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.
		Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
		Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК      суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
		Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300   цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги у частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.
		Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		1. Закрити касаційне провадження у справі № 922/851/21 за касаційною скаргою Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради у частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
		 
		2. Касаційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради у частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
		 
		3. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.09.2024  та рішення Господарського суду Харківської області від 16.07.2021 у справі № 922/851/21 залишити без змін.
		 
		4. Поновити виконання та дію рішення Господарського суду Харківської області від 16.07.2021 у справі № 922/851/21.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий  суддя          І.С. Берднік
		 
		 
		Судді:          В.А. Зуєв 
		 
		 
		          О.В. Случ

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...