Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/36821/23-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 12.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 12.02.2025.
Дата набрання законної сили: 29.01.2025
Номер судового провадження: 61-6696ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		29 січня 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 757/36821/23-ц
		провадження № 61-6696св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - Національний банк України,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2023 року у складі судді Головко Ю. Г. та постанову Київського апеляційного суду
		від 16 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про відшкодування шкоди.
		Позовна заява обґрунтована тим, що на підставі постанови Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 червня 2021 року про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правову допомогу у розмірі 5 250,00 грн Шевченківським районним судом м. Києва 09 липня 2021 року виданий виконавчий лист № 761/14537/15-ц, який пред`явлено до примусового виконання.
		Повідомленням державного виконавця Шевченківського ВДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
		від 20 липня 2021 року виконавчий лист № 761/14537/15-ц від 09 липня 2021 року повернутий без прийняття до виконання на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
		Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12 листопада 2021 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 липня
		2022 року, визнано протиправним та скасовано рішення державного виконавця
		від 09 липня 2021 року у формі повідомлення про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа.
		Постановою державного виконавця від 06 грудня 2021 року на підставі вказаного виконавчого листа відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2.
		З метою виконання зазначеного виконавчого документа, державний виконавець направив відповідну платіжну вимогу на примусове списання коштів
		від 15 вересня 2022 року № НОМЕР_2 до НБУ, який згідно із законом обслуговує банківські рахунки неплатоспроможного банку ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».
		23 вересня 2022 року НБУ повернув зазначену платіжну інструкцію без виконання з посиланням на пункт 39 розділу V Положення про порядок виконання надавачами платіжних інструкцій в іноземній валюті та банківських металах, затвердженого постановою Правління НБУ від 28 липня 2008 року № 216
		(у редакції постанови Правління НБУ від 25 серпня 2022 року № 189), а також пункт 27 розділу І, пункт 67 розділу IV Інструкції про безготівкові розрахунки
		в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління НБУ від 29 липня 2022 року № 163.
		19 червня 2023 року виконавче провадження № НОМЕР_2 було закінчено на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з виконанням судового рішення у повному обсязі згідно
		з виконавчим документом, про що державним виконавцем винесено відповідну постанову.
		Вважав дії НБУ такими, що не відповідають вимогам пункту 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України». Безпідставною відмовою у безспірному списанні коштів з рахунку неплатоспроможного банку НБУ заподіяв йому майнову та немайнову шкоду. Судове рішення, на підставі якого виданий виконавчий лист, не виконувалося 268 днів і було виконане лише
		19 червня 2023 року. Якби відповідач не порушив його права, то він отримав би процентний прибуток у розмірі 13 % річних на суму 5 250,00 грн з дня, наступного за 23 вересня 2022 року до дня фактичного виконання - 19 червня 2023 року.
		На підставі зазначеного просив стягнути з НБУ упущену вигоду у розмірі
		501,12 грн. Також просив відшкодувати завдану моральну шкоду, яку оцінив
		у розмірі 1 000 000,00 грн, виходячи з характеру порушеного права, обсягу, глибини
		і тривалості завданих душевних страждань, приниження авторитету держави та довіри до її спроможності до належного урядування.
		Короткий зміст рішення суду
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2023 року
		у складі судді Головко Ю. Г., залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що НБУ правомірно та
		в установленому порядку повернув державному виконавцю без виконання платіжну вимогу від 15 вересня 2022 року, про що на зворотній стороні платіжної вимоги від 15 вересня 2022 року зроблено відповідний напис. НБУ повернув без виконання платіжну вимогу від 15 вересня 2022 року у зв`язку з тим, що у ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» проходить процедура ліквідації; у платіжній вимозі зазначено номер рахунку, відкритого для обліку коштів в іноземній валюті, проте розмір стягнення наведено у грошовій одиниці Україні.
		Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення збитків (упущеної вигоди) у розмірі 501,21 грн є необґрунтованими та заснованими на припущеннях, оскільки теоретичне обґрунтування можливості отримання доходу не є підставою для стягнення упущеної вигоди.
		Також суд відмовив у задоволенні вимоги про відшкодування завданої моральної шкоди, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами завдання НБУ моральної шкоди.
		Районний суд окремо зауважив, що відноситься з розумінням до того, що позивач шукає юридичні шляхи виконання рішення суду, оскільки це його право володіти, користуватися та розпоряджатися власними коштами. Проте, на думку суду, позивачем помилково було обрано саме такий спосіб захисту, з урахуванням того, що позивач не в повній мірі використав усі правові можливості щодо виконання рішення суду в порядку Закону України «Про виконавче провадження».
		Апеляційний суд у свою чергу погодився із висновками суду першої інстанції та не знайшов підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 .
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		ОСОБА_1 у травні 2024 року із застосуванням системи «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити його позов. Касаційна скарга містить також клопотання про передачу справи до Великої Палати Верховного Суду з метою вирішення виключної правової проблеми для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		 
		Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 199/6713/14-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 686/20012/18, від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 08 грудня 2022 року у справі № 370/2383/20, від 15 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20, від 15 лютого 2023 року у справах № 753/15095/17, № 377/169/20, від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України» у подібних правовідносинах.
		 
		У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:
		- суди неправильно витлумачили норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який не регулює правовідносин, які виникають між НБУ та державними виконавцями або особами, які виступають стягувачами у виконавчих провадженнях, боржниками в яких є клієнти НБУ; застосували нерелевантні норми, які не стосуються справи і не підлягають застосуванню (статті 3, 20, 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»); не застосували норми, які підлягають застосуванню (зокрема, пункт 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України»);
		- відповідно до частини четвертої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України; невиконання законних вимог виконавця тягне за особою відповідальність, передбачену законом. Суб`єктом регулювання пункту 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України» є безпосередньо відповідач, а тому ця норма є спеціальною у спірних правовідносинах і має перевагу в застосуванні;
		- шкода у цій справі заподіяна не самим фактом тривалого невиконання судового рішення, як неправильно вказали суди, а відмовою відповідача здійснити безспірне списання коштів за розпорядженням виконавця. Протиправні дії відповідача спричинили шкоду позивачу не самим по собі невиконанням рішення, а перешкоджанням виконанню судового рішення;
		- оскільки судове рішення є обов`язковим до виконання, а відповідач вчинив дії, спрямовані на перешкоджання виконанню судового рішення, то цього достатньо як для визнання таких дій протиправними, так і для встановлення факту заподіяння такими діями шкоди позивачу. Проте суди помилково ототожнили перешкоджання виконанню судового рішення (що є активною протиправною дією відповідача) з пасивним невиконанням судового рішення (що є за своєю суттю бездіяльністю боржника);
		- зауваження судів про те, що у платіжній вимозі зазначено номер рахунку боржника в іноземній валюті, а не в гривнях, не може бути підставою для відмови
		у задоволенні позову, оскільки відповідними інструкціями передбачено для таких випадків конвертацію валют, а не повернення платіжної вимоги;
		- суди помилково поклали на позивача тягар доказування протиправності дій відповідача. Заподіяння моральної шкоди протиправною поведінкою державного органу презюмується;
		- суди допустили до участі у справі особу, яка не підтвердила своїх повноважень на представництво (самопредставництво) відповідача у справі. Подані цією особою матеріали (розпорядження керівника та витяг з ЄДР) не є належним підтвердженням повноважень відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду в ухвалі від 08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20.
		 
		У травні 2024 року до Верховного Суду через систему «Електронний суд» від НБУ надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення,
		а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга передана на розгляд судді-доповідачу
		Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
		Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 757/36821/23-ц із Печерського районного суду м. Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
		У травні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 757/36821/23-ц.
		Ухвалою від 09 січня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
		Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів                  від 13 січня 2025 року справу призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А.,               Луспеник Д. Д. (головуючий).
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,                         є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених             у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи                                 з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,                      а оскаржувані рішення суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		09 липня 2021 року Шевченківським районним судом м. Києва видано виконавчий лист у цивільній справі № 761/14537/15-ц на підставі постанови Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 червня
		2021 року про стягнення з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правову допомогу у розмірі 5 250,00 грн, який пред`явлено на виконання до відповідного органу ДВС.
		 
		Згідно з повідомленням державного виконавця від 20 липня 2021 року виконавчий лист № 761/14537/15-ц від 09 липня 2021 року повернуто без прийняття до виконання на підставі пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
		 
		Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 12 листопада 2021 року
		у справі № 761/14537/15-ц, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 липня 2022 року, визнано протиправним та скасовано рішення державного виконавця від 09 липня 2021 року у формі повідомлення про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа про стягнення
		з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 5 250,00 грн; зобов`язано орган державної виконавчої служби прийняти до виконання виконавчий лист, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі та інші дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання судового рішення.
		 
		Постановою державного виконавця від 06 грудня 2021 року відкрито відповідне виконавче провадження № НОМЕР_2 за виконавчим листом від 09 липня 2021 року у справі № 761/14537/15-ц. З метою виконання зазначеного виконавчого документа, відповідно до приписів Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, державним виконавцем було направлено відповідну платіжну вимогу на примусове списання коштів від 15 вересня 2022 року № НОМЕР_2 до НБУ (як банку, який згідно із законом обслуговує банківські рахунки неплатоспроможного банку ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»).
		 
		НБУ 23 вересня 2022 року повернув зазначену платіжну інструкцію без виконання (Додаток 3), з посиланням на пункт 39 розділу V Положення про порядок виконання надавачами платіжних інструкцій в іноземній валюті та банківських металах, затвердженого постановою Правління НБУ від 28 липня 2008 року № 216 (у редакції постанови Правління НБУ від 25 серпня 2022 року № 189), та на пункт 27 розділу І, пункт 67 розділу IV Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління НБУ від 29 липня 2022 року № 163.
		 
		19 червня 2023 року старший державний виконавець Шевченківського ВДВС
		у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції
		(м. Київ) виніс постанову про закінчення виконавчого провадження ВП № НОМЕР_2
		у зв`язку з фактичним стягненням боргу.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Щодо повернення НБУ платіжної вимоги від 15 вересня 2022 року № НОМЕР_2
		 
		Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про Національний банк України» НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження
		і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
		 
		Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх
		у добровільному порядку, визначаються Законом України «Про виконавче провадження».
		 
		Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
		 
		Пунктом 7 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, чинній для спірних правовідносин) встановлено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема на кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 351 Податкового кодексу України, коштів на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на електронних рахунках платників акцизного податку, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки
		в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.
		 
		Статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника під час здійснення примусового виконання виконавчих документів.
		 
		Зокрема, частиною другою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.
		 
		Забороняється звернення стягнення та накладення арешту на кошти на єдиному рахунку, відкритому у порядку, визначеному статтею 351 Податкового кодексу України, кошти на рахунках платників податків у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, кошти на електронних рахунках платників акцизного податку, на кошти, що перебувають на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 151 Закону України «Про електроенергетику», на поточних рахунках із спеціальним режимом використання, відкритих відповідно до статті 191 Закону України «Про теплопостачання», на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків за інвестиційними програмами, на поточних рахунках із спеціальним режимом використання для кредитних коштів, відкритих відповідно до статті 261 Закону України «Про теплопостачання», статті 181 Закону України «Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення», на спеціальному рахунку експлуатуючої організації (оператора) відповідно до Закону України «Про впорядкування питань, пов`язаних із забезпеченням ядерної безпеки», на кошти на інших рахунках боржника, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом.
		 
		Платником за платіжною вимогою від 15 вересня 2022 року № НОМЕР_2 (а. с. 19)
		є Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», що, як установлено судами, перебуває у процесі ліквідації.
		 
		Відносини, що виникають у зв`язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків
		з ринку та ліквідації банків, регулюються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
		 
		Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі також Фонд) є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.
		 
		Органи державної влади та НБУ не мають права втручатися в діяльність Фонду щодо реалізації законодавчо закріплених за ним функцій і повноважень. Взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства (частина сьома статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
		 
		Пункти 3, 7 частини другої статті 46 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлюють, що з дня початку процедури ліквідації банку: строк виконання всіх грошових зобов`язань банку та зобов`язання щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) вважається таким, що настав; втрачають чинність публічні обтяження чи обмеження на розпорядження (у тому числі арешти, заборони прийняття рішень про продаж або про вчинення інших дій з продажу) будь-яким майном (активами), у тому числі коштами банку. Накладення нових обтяжень чи обмежень (у тому числі арештів, заборони прийняття рішень про продаж або про вчинення інших дій з продажу) на майно (активи), у тому числі кошти банку, не допускається.
		 
		Відповідно до пункту 39 розділу V Положення про порядок виконання надавачами платіжних послуг платіжних інструкцій в іноземній валюті та банківських металах, затвердженого постановою Правління НБУ 28 липня 2008 року № 216 (у редакції постанови Правління НБУ 25 серпня 2022 року № 189), платіжна інструкція на примусове списання (стягнення) коштів в іноземній валюті або банківських металів, оформляється стягувачем в електронній або в паперовій формі, надсилається для виконання, відкликається, приймається до виконання та виконується, повертається надавачем платіжних послуг відповідно до порядку, визначеного нормативно-правовим актом Національного банку з питань здійснення безготівкових розрахунків у національній валюті користувачів платіжних послуг, з урахуванням особливостей, викладених у цьому Положенні.
		 
		Згідно з пунктом 12 розділу І Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг, затвердженої постановою Правління НБУ 29 липня 2022 року № 163 (далі - Інструкція № 163), надавач платіжних послуг приймає до виконання надану ініціатором платіжну інструкцію за умови, що платіжна інструкція оформлена належним чином та немає законних підстав для відмови в її прийнятті.
		 
		Відповідно до пункту 27 розділу І Інструкції № 163 надавач платіжних послуг платника в платіжній інструкції, оформленій ініціатором у паперовій формі:
		 
		1) заповнює реквізити «Дата прийняття до виконання» і «Дата виконання» та засвідчує їх власноручним підписом уповноваженого працівника надавача платіжних послуг платника;
		 
		2) проставляє відмітку «Вечірня», якщо платіжна інструкція надійшла до виконання після закінчення операційного часу;
		 
		3) робить на її зворотному боці напис про причину відмови у виконанні
		[з обов`язковим посиланням на норму законодавства України (за наявності), відповідно до якої платіжну інструкцію не може бути виконано, або/та пункт нормативно-правового акта Національного банку, який порушено] та зазначає дату її повернення (це засвідчується власноручним підписом уповноваженого працівника);
		 
		4) має право зробити виправлення в платіжній інструкції ініціатора в разі часткового виконання платіжної інструкції стягувача або зміни номера рахунку платника, найменування надавача платіжних послуг платника з ініціативи надавача платіжних послуг платника (у зв`язку з реорганізацією, зміною правил бухгалтерського обліку, виконанням надавачем платіжних послуг платника вимог законодавства України). На зворотному боці цієї платіжної інструкції зазначаються дата внесення виправлень, посилання на пункт 27 розділу I цієї Інструкції, згідно
		з яким вони вносяться, підстава для їх унесення, і це засвідчується власноручним підписом уповноваженого працівника.
		 
		Надавач платіжних послуг платника на зворотному боці платіжної інструкції зазначає своє правильне найменування, якщо причина повернення платіжної інструкції - неправильне зазначення найменування надавача платіжних послуг платника.
		 
		Згідно з пунктом 67 розділу IV Інструкції № 163 надавач платіжних послуг платника перевіряє заповнення реквізитів платіжної інструкції, визначених у підпунктах 2-5 (це у свою чергу найменування/прізвище, власне ім`я, по батькові (за наявності), код платника та номер його рахунку; найменування надавача платіжних послуг платника; суму цифрами та словами; призначення платежу) пункту 63 розділу IV цієї Інструкції, на відповідність вимогам додатка до цієї Інструкції.
		 
		Надавач платіжних послуг платника відмовляє стягувачу у виконанні платіжної інструкції в порядку, установленому в пунктах 12, 27 розділу I Інструкції № 163, якщо реквізити платіжної інструкції заповнено з порушенням вимог розділів I, IV цієї Інструкції та додатка до цієї Інструкції.
		 
		Додаток до Інструкції № 163 містить указівки щодо заповнення реквізитів платіжної інструкції, оформленої в паперовій або електронній формі.
		 
		З урахуванням наведених норм НБУ правильно урахував, що АТ «Банк «Фінанси та Кредит» перебуває у процесі ліквідації та правомірно повернув державному виконавцю без виконання платіжну вимогу від 15 вересня 2022 року № НОМЕР_2, про що на зворотній стороні платіжної вимоги зроблено відповідний напис із посиланням на відповідні норми законодавства.
		 
		Доводи касаційної скарги про неправильність висновків судів попередніх інстанцій у цій частині ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального права.
		 
		Пункт 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України» (за яким НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду), на який посилається заявник у касаційній скарзі, не розповсюджується на спірні правовідносини, оскільки таке повноваження НБУ не є безумовним та за своїм змістом має співвідноситися з іншим законодавством України, що регулює безспірне стягнення коштів з рахунків клієнтів та правовий статус учасників платіжної операції.
		 
		З огляду на правомірність дій відповідача не підтвердились доводи касаційної скарги про порушення НБУ частини четвертої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» (вимоги виконавця щодо виконання рішень
		є обов`язковими на всій території України) та перешкоджання виконанню судового рішення.
		 
		При поверненні платіжної вимоги від 15 вересня 2022 року № НОМЕР_2 на суму 5 250,00 грн відповідач, окрім цього, посилався на те, що у зазначеній платіжній інструкції рахунок відкрито для обліку коштів в іноземній валюті.
		 
		Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що відповідними інструкціями передбачено для таких випадків конвертацію валют, а не повернення платіжної вимоги, зважаючи на те, що: (1) це є додатковою, а не виключною підставою для повернення платіжної вимоги; (2) заявник не обґрунтовує, якими нормами передбачений такий обов`язок банку, водночас Інструкція № 163 передбачає чіткі випадки, коли надавач платіжних послуг має право зробити виправлення
		в платіжній інструкції ініціатора, оформленій ініціатором у паперовій формі (зокрема пункт 27); (3) номер рахунку платника є обов`язковим реквізитом такої платіжної вимоги (підпункт 2 пункту 63 розділу IV, пункт 8 додатку Інструкції № 163). Таким чином, зазначення рахунку в іноземній валюті для списання коштів
		у гривнях унеможливлювало виконання банком такої платіжної вимоги.
		 
		Отже, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій у цій частині.
		 
		Щодо стягнення упущеної вигоди
		 
		ОСОБА_1 просив стягнути із НБУ 501,12 грн на відшкодування упущеної вигоди, посилаючись на те, що у заяві про прийняття виконавчого листа до виконання, відкриття виконавчого провадження, він зазначив свій рахунок в АТ «Альфа-Банк» №  НОМЕР_1 . Згідно з пунктами 5, 6 угоди від 06 листопада 2015 року № TDRC000013711, укладеної між позивачем та АТ «Альфа-Банк», за рахунком №  НОМЕР_1 банк щомісячно нараховує та виплачує проценти на залишок за цим рахунком за ставкою 13 % річних. За твердженням позивача, якби банк виконав платіжну вимогу державного виконавця, а не повернув її без виконання
		23 вересня 2022 року, то з цього моменту почалось би нарахування та виплата процентів за угодою між позивачем та АТ «Альфа-Банк». Отже, якби відповідач не порушив права позивача, то він отримав би процентний прибуток у розмірі 13 % річних на суму 5 250,00 грн з дня, наступного за днем 23 вересня 2022 року, до дня фактичного виконання (19 червня 2023 року), а саме за 268 днів. Таким чином, на його думку, на користь позивача з відповідача підлягає стягненню упущена вигода у розмірі 501,12 грн (5 250,00 грн х 13 % х 268/365).
		 
		Згідно з частинами першою, другою статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
		 
		Відшкодування збитків (упущеної вигоди) є видом цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності, негативного результату такої поведінки (збитків), причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками, вини правопорушника. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Отже, відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких створює склад правопорушення, яке є підставою для цивільно-правової відповідальності.
		 
		При цьому пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на позивача обов`язок довести, що вони не є абстрактними, а дійсно були б отримані в разі, якщо б відповідач не здійснював протиправних дій.
		 
		Позивач також має довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (див.: постанову Верховного Суду
		у справі № 703/3303/20 від 26 жовтня 2022 року, провадження № 61-8163св22).
		 
		Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків (див.: постанову Верховного Суду у справі № 378/631/22 від 01 квітня 2024 року, провадження №  61-18190св23).
		 
		При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (див.: постанови Верховного Суду
		від 02 березня 2021 року у справі № 922/1742/20, від 17 лютого 2021 року у справі № 916/450/20, від 10 листопада 2022 року у справі № 910/7511/20).
		 
		Обов`язок доведення наявності порушення з боку відповідача покладено чинним законодавством України на позивача, наявність та розмір понесених збитків,
		а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками. При цьому позивач повинен не тільки точно підрахувати розмір збитків, але і підтвердити їх документально. При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов`язання було виконано боржником належним чином, тобто довести ту обставину, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу та що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (див.: постанову Верховного Суду у справі № 910/2488/21
		від 17 січня 2023 року).
		 
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		 
		Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
		 
		Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних
		у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо,
		а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
		 
		Оскільки, як установлено судами, угода від 06 листопада 2015 року № TDRC000013711 не стосується саме тих коштів у розмірі 5 250,00 грн, що підлягали стягненню на користь позивача на підставі постанови Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 червня
		2021 року, та вони не знаходилися на рахунку позивача, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги, оскільки теоретичне обґрунтування можливості отримання доходу не є підставою для стягнення упущеної вигоди.
		 
		Касаційна скарга по суті не містить доводів на спростування таких висновків судів.
		 
		Щодо відшкодування завданої моральної шкоди
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		 
		Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
		4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		 
		Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 61-28299св18), постанову Верховного Суду
		у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20)).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що «виходячи
		з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства».
		 
		По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди,
		з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).
		 
		Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22)).
		 
		Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду
		в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності
		і справедливості (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22)).
		 
		Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжито термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21)).
		 
		Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України).
		 
		Згідно з частиною другою статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
		 
		У справі, що переглядається, неправомірність та протиправність дій відповідача не встановлена, лише сама відмова відповідача на вимогу сторони звернення не свідчить про завдання позивачу шкоди, оскільки була прийнята відповідно до чинного законодавства, а позивач протилежного не довів.
		 
		ОСОБА_1 посилався на те, що дії НБУ, спрямовані на перешкоджання виконанню рішення суду, ухваленого на користь позивача, завдали йому шкоду, разом з тим відповідач не є учасником виконавчого провадження № НОМЕР_2, між діями відповідача і заявленою позивачем шкодою відсутній безпосередній причинний зв`язок та вина банку, тобто відсутні необхідні складові для компенсації моральної шкоди.
		 
		Оскільки судами попередніх інстанцій було встановлено та підтверджено матеріалами справи відсутність винних дій банку при виконанні платіжної вимоги та недоведеність позивачем наявності моральної шкоди, то суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди.
		Доводи касаційної скарги про те, що заподіяння моральної шкоди протиправною поведінкою державного органу презюмується, не приймаються судом, оскільки
		у спірних правовідносинах НБУ виступає як обслуговуючий банк боржника.
		 
		Сам позивач у позовній заяві зазначає, що «позивач наголошує, що в даному випадку у спірних правовідносинах Відповідач виступає як банк, який, обслуговуючи банківські рахунки боржника за судовим рішенням, офіційно відмовився виконати законне та належно оформлене розпорядження державного виконавця про списання коштів з рахунку боржника» (пункт 11: а. с. 3).
		 
		Доводи касаційної скарги про презумпцію спричинення моральної шкоди позивачу відповідачем та обов`язку саме відповідача спростувати таку презумпцію суперечать принципу змагальності сторін, закріпленому у статті 12 ЦПК України, згідно з яким цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Заявник не погоджується із окремим абзацом мотивувальної частини рішення суду першої інстанції («Суд, відноситься з розумінням до того, що позивач шукає юридичні шляхи виконання рішення суду, оскільки це його право володіти, користуватись та розпоряджатись власними коштами. Проте, на думку суду, останнім помилково було обрано саме такий спосіб захисту, з врахуванням того, що позивачем не в повній мірі використано всі правові можливості щодо виконання рішення суду в порядку ЗУ «Про виконавче провадження»), проте таке обґрунтування не впливає на правильність висновків місцевого суду та не може бути підставою для скасування його рішення.
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що у виконавчому провадженні № НОМЕР_2
		з неплатоспроможного банку стягуються не кошти вкладу, а судові витрати
		у цивільній справі на виконання рішення суду, не мають юридичного значення для вирішення цього спору, тому не заслуговують на увагу.
		 
		Щодо повноважень представника НБУ
		 
		Заявник у касаційній скарзі наполягає, що суди попередніх інстанцій допустили до участі у справі неуповноваженого представника НБУ, з чим Верховний Суд не погоджується з огляду на таке.
		 
		Згідно з частиною першою статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
		 
		Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника (частина третя статті 58 ЦПК України).
		 
		Процесуальний закон визначив, що представники сторін, третіх осіб, а також осіб, які за законом мають право звертатися до суду в інтересах інших, можуть діяти
		у судовому процесі або за правилами самопредставництва, або як власне представники. Останніми можуть бути: адвокати, законні представники, а у випадках, визначених у процесуальних законах, зокрема у малозначних справах, трудових спорах, - інші особи (стаття 60 ЦПК України). Повноваження саме цих представників підтверджують документи, визначені у частинах першій і четвертій статті 62 ЦПК України.
		 
		Відповідно до частини восьмої статті 62 ЦПК України у разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.
		 
		Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20 (провадження № 14-105цс21), на яку посилається заявник,
		у пунктах 18, 25 виснувала, що починаючи з 29 грудня 2019 року, самопредставництво юридичної особи допускає можливість вчинення у суді процесуальних дій від її імені не тільки керівником або членом виконавчого органу, але й будь-якою іншою особою, уповноваженою на такі дії за законом, статутом, положенням або трудовим договором (контрактом). Тому можливість участі
		у справі за правилами самопредставництва юридичної особи того, хто не є її керівником або членом її виконавчого органу, слід підтверджувати або приписом відповідного закону, або приписом статуту чи положення цієї особи, або умовами трудового договору (контракту), зокрема посадовою інструкцією (у разі, якщо такого договору у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника). Якщо інше не передбачено саме цими документами, уповноважений діяти у суді за правилами самопредставництва юридичної особи, має всі права відповідного учасника справи. Зазначене не виключає можливості додаткового подання до суду довіреності юридичної особи, проте самостійно вона не підтверджує повноваження діяти за правилами самопредставництва.
		 
		Отже, з 29 грудня 2019 року самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (в адміністративному судочинстві - також суб`єкта владних повноважень, який не є юридичною особою) у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі, якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин, такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов`язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності - також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у ЄДР даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти
		у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень.
		 
		Водночас матеріали справи на підтвердження повноважень представників відповідача - старших юрисконсультів відділу судового захисту господарської діяльності управління претензійно-позовної роботи юридичного департаменту НБУ (в порядку самопредставництва) Булгакова С. В. та Голєву О. Я. у судах першої та апеляційної інстанцій містять:
		- витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 84, 191);
		- розпорядження НБУ від 12 лютого 2021 року № 421-ра про внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо включення до нього відомостей про старшого юрисконсульта відділу судового захисту господарської діяльності управління претензійно-позовної роботи юридичного департаменту НБУ Булгакова С. В.
		(а. с. 85, 190а, 200-204). Розпорядження НБУ від 23 січня 2023 року № 201-ра про внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо включення до нього відомостей про старшого юрисконсульта відділу судового захисту господарської діяльності управління претензійно-позовної роботи юридичного департаменту НБУ
		Голєву О. Я. (а. с. 205-206);
		- наказ НБУ від 16 серпня 2018 року № 3124-к про переведення Булгакова С. В. на посаду старшого юрисконсульта відділу судового захисту господарської діяльності управління претензійно-позовної роботи юридичного департаменту НБУ (а. с. 86, 109, 195);
		- посадову інструкцію старшого юрисконсульта відділу судового захисту господарської діяльності управління претензійно-позовної роботи юридичного департаменту НБУ (витяг) (а. с. 87, 110, 199);
		- положення про відділ судового захисту господарської діяльності управління претензійно-позовної роботи юридичного департаменту НБУ (витяг) (а. с. 88, 111, 197);
		- положення про управління претензійно-позовної роботи юридичного департаменту НБУ (витяг) (а. с. 89, 112, 198);
		- положення про юридичний департамент НБУ (витяг) (а. с. 90, 113, 196);
		- виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 118-126, 207-213);
		- довіреності (а. с. 192, 214).
		 
		Надані документи у сукупності свідчать про належне підтвердження повноважень представників НБУ за правилами самопредставництва юридичної особи в судах цивільної юрисдикції, а порушення із цього приводу відсутні, тому відповідні аргументи касаційної скарги про недотримання правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в ухвалі від 08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20 (провадження № 14-105цс21), відхиляються.
		 
		Щодо клопотання позивача про передачу справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду
		 
		Заявник у касаційній скарзі зазначає, що ця справа містить виключну правову проблему в розумінні частини п`ятої статті 403 ЦПК України, яка полягає
		у вирішенні колізії (конфлікту) між конституційними нормами прямої дії щодо обов`язковості виконання судових рішень та спеціальною й імперативною нормою пункту 15 частини першої статті 42 Закону України «Про Національний банк України», з однієї сторони, та неоднозначно витлумаченими нормами Закону України «Про систему гарантування вкладі фізичних осіб», з іншої сторони.
		 
		Згідно з частиною п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу
		в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		 
		Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня
		2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
		 
		Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням змісту спірних правовідносин та їх предмета правового регулювання, оцінює наявність виключної правової проблеми та необхідність передачі справи для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		 
		Проаналізувавши зазначені заявником підстави, якими позивач обґрунтовує необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд дійшов висновку про відсутність у спірних відносинах виключної правової проблеми, такі правовідносини врегульовано нормами права та в повній мірі дозволяють вирішити спір.
		 
		Таке клопотання не підлягає задоволенню.
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів                                є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
		 
		Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду               від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
		 
		Посилання заявника на загальні висновки у постановах Верховного Суду
		від 19 грудня 2018 року у справі № 640/14909/16-ц, від 06 лютого 2019 року
		у справі № 199/6713/14-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 686/20012/18,
		від 27 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, від 01 вересня 2020 року
		у справі № 216/3521/16-ц, від 08 грудня 2022 року у справі № 370/2383/20,
		від 15 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20, від 15 лютого 2023 року у справах № 753/15095/17, № 377/169/20, від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
		 
		На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними                   у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими                (див. пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року                    у справі № 233/2021/19).
		 
		Так, у межах справи № 214/7462/20 за позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду сформулював правовий висновок про те, що перелік видів діяльності, що створює підвищену небезпеку, який наведений у частині першій статті 1187 ЦК України не вичерпний. Окремі предмети матеріального світу мають одночасно декілька потенційно шкідливих властивостей, через що поводження
		з такими предметами слід кваліфікувати як змішані джерела підвищеної небезпеки. Змішані джерела підвищеної небезпеки можуть існувати в межах одного об`єкта матеріального світу. Автомобіль є складною технічною системою, під час експлуатації якої використовується механічна, хімічна, електрична енергія, вогненебезпечні, отруйні речовини тощо. Транспортний засіб, який не рухався (зберігався на автостоянці), але спричинив завдання шкоди внаслідок його загоряння через технічну несправність електричної чи паливної системи, слід кваліфікувати як джерело підвищеної небезпеки у розумінні частини першої статті 1187 ЦК України. Транспортний засіб кваліфікується як джерело підвищеної небезпеки не через його можливість рухатись, а через його конструктивні особливості, що зумовлює наявність у власника або особи, яка володіє відповідним транспортним засобом на іншому правовому титулі, обов`язків, що опосередковують необхідність недопущення завдання шкоди іншим особам, (зокрема, необхідність дотримання низки технічних вимог, порушення яких може мати наслідком ймовірне неконтрольоване завдання шкоди). Транспортний засіб, який не використовується (зберігається), створює ймовірне підвищене заподіяння шкоди через неможливість повного контролю з боку особи у процесі його використання за умови наявності у відповідного транспортного засобу небезпечних конструктивних елементів (зокрема, паливна та електрична системи автомобіля). Для відшкодування шкоди володільцем джерела підвищеної небезпеки за правилами статті 1187 ЦК України не має значення, чи використовує він таке джерело за призначенням. Визначальним є те, що відповідні потенційні шкідливі властивості такого джерела проявились і призвели до завдання шкоди іншим особам.
		 
		У справі № 753/15095/17 Верховний Суд складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, задовольняючи частково вимоги до Комунального підприємства «Київблагоустрій» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про відшкодування майнової шкоди, виходив із того, що:
		при зверненні із позовом позивач вказував, що він був власником нежитлового приміщення загальною площею 278,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності
		від 30 січня 2015 року. У відповідь на його клопотання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення йому земельної ділянки за вказаною адресою Київська міська рада прийняла рішення від 05 березня
		2015 року № 210/1075 «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки фізичній особі ОСОБА_3 на АДРЕСА_2 для експлуатації та обслуговування нежитлового будинку, магазину». Разом з тим 24 липня 2017 року та 04 серпня 2017 року співробітники КП «Київблагоустрій» знищили зазначене нежитлове приміщення, відкрито заволоділи конструктивними елементами, обладнанням, будівельними матеріалами, чим завдали йому майнову шкоду;
		при відмові у задоволенні позовних вимог до КП «Київблагоустрій» суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги про відшкодування майнової шкоди заявлені до неналежного відповідача. Апеляційний суд вказав, що позивач не надав доказів про вартість знищеного майна, а наданий позивачем кошторис не підтверджує реальної вартості втраченого майна. Суд апеляційної інстанції фактично змінив мотиви відмови у задоволенні позовних вимог до КП «Київблагоустрій», однак не вказав про це в резолютивній частині постанови;
		суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що у разі встановлення конкретної особи, яка завдала шкоду, відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв`язок, відповідач доводить відсутність протиправності та вину;
		суд апеляційної інстанції встановив, що особою, яка завдала шкоду, є КП «Київблагоустрій»;
		при оцінці кошторису відновлювальних робіт нежитлового приміщення від 09 серпня 2017 року, апеляційний суд вважав, що кошторис не є доказом вартості знищеного майна, оскільки у ньому лише визначено розмір матеріалів та робіт, які необхідно здійснити для відновлення демонтованої відповідачем будівлі. Апеляційний суд зазначив, що за доводами позивача будівля була повністю знищена, проте у кошторис включені, серед іншого, такі роботи як демонтаж металоконструкцій, демонтаж стін з пінополистирольних блоків, демонтаж ділянки стін з газоблоків, демонтаж армопояса, демонтаж монолітних перемичок, демонтаж дерев`яного перекриття, демонтаж покрівлі. Будь-яких пояснень про те, як можна демонтувати те, що уже демонтовано відповідачем представник позивачів не надав;
		апеляційний суд не врахував, що КП «Київблагоустрій» не надало доказів на спростування розміру майнової шкоди, правом на призначення у справі судової експертизи відповідач не скористався;
		апеляційний суд не звернув уваги на те, що відповідач не довів відсутність протиправності та вини у завданні майнової шкоди. Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі;
		обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що у кошторисі відновлювальних робіт нежитлового приміщення від 09 серпня 2017 року безпідставно включені роботи щодо демонтажу металоконструкцій, демонтаж стін з пінополистирольних блоків, демонтаж ділянки стін з газоблоків, демонтаж армопояса, демонтаж монолітних перемичок, демонтаж дерев`яного перекриття, демонтаж покрівлі (у загальному розмірі 199 600 грн), оскільки за доводами позивача будівля була повністю знищена;
		за таких обставин, з урахуванням того, що КП «Київблагоустрій» не спростувало розміру майнової шкоди, завданої позивачам, з КП «Київблагоустрій» на користь позивачів належить стягнути компенсацію майнової шкоди у загальному розмірі
		1 664 252,96 грн (1 863 852,96 грн - 199 600 грн). У задоволенні іншої частини позовних вимог про стягнення компенсації майнової шкоди належить відмовити.
		 
		У справі № 377/169/20 за позовом до Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області про зобов`язання вчинити дії та стягнення коштів Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про порушення відповідачем трудових прав позивача у зв`язку з невиконанням обов`язку звільнити його у зв`язку із закінченням строку дії контракту, негативні наслідки такого порушення безперечно призвели до його моральних страждань. Між тим, позивач обсяг завданої йому моральної шкоди пов`язував також з іншими порушенням його прав, у зв`язку з якими у задоволенні його позовних вимог відмовлено, тому виходячи з обґрунтованості позову щодо наявності такої шкоди саме у зв`язку з порушенням трудових прав позивача відповідачем, засад розумності та справедливості, колегія суддів вважає необхідним визначити розмір компенсації моральної шкоди на рівні 5 000 грн.
		 
		У справі № 750/6330/17 за адміністративним позовом до Чернігівської міської ради позивач просив визнати протиправною бездіяльність Чернігівської міської ради щодо не розгляду на пленарних засіданнях міської ради його заяв про відведення земельних ділянок у власність від 23 березня 2017 року та
		від 05 травня 2017 року; зобов`язати Чернігівську міську раду розглянути заяви від 23 березня 2017 року та від 05 травня 2017 року на наступному пленарному засіданні міської ради та прийняти рішення по суті порушених у заявах питань; стягнути з Чернігівської міської ради 10 000 грн завданої моральної шкоди; зобов`язати Чернігівську міську раду надати звіт про виконання постанови суду протягом п`яти після проведення наступного пленарного засідання.
		 
		У справі № 640/14909/16-ц за позовом колишнього працівника до Головного управління Національної поліції України в Харківській області про відшкодування моральної шкоди Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував рішення судів попередніх інстанцій, ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову та стягнення на користь позивача 2 000 грн відшкодування моральної шкоди, оскільки за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто незаконного звільнення, що доведено преюдиційним судовим рішенням в адміністративній справі і згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України не підлягає доведенню, відшкодування моральної шкоди на підставі статті 2371 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати. У наведеній справі суди дійшли помилкового висновку, що позивачем не доведено факту заподіяння йому неправомірними діями відповідача моральної шкоди.
		 
		У межах справи № 199/6713/14-ц предметом позову до Міністерства внутрішніх справі України, Державної казначейської служби України, третя особа - Дніпропетровське міське управління ГУМВС України в Дніпропетровській області, було відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконною бездіяльністю посадової особи органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування.
		 
		Предметом позову до прокуратури Хмельницької області, Головного управління Національної поліції в Хмельницькій області, Головного управління Державної казначейської служби України у Хмельницькій області у справі № 686/20012/18 було відшкодування шкоди, завданої бездіяльністю слідчого та рішенням процесуального прокурора.
		 
		У межах справи № 216/3521/16-ц Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій за позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу сформулювала правовий висновок про те, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства. Статті 4 та 22 Закону про захист прав споживачів у чинній редакції прямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг. Вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема
		у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.
		 
		У справі № 496/1691/19 за позовом про виселення та компенсацію моральної шкоди Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про стягнення на користь позивачки компенсації моральної шкоди
		в розмірі 10 000 грн, посилаючись на те, що позивачці завдано моральної шкоди, яка полягала у неможливості користуватися власним житлом, необхідністю винаймати житло для себе та членів своєї родини, та необхідністю звертатися до органів поліції і суду за захистом своїх порушених прав, витрачати час для того щоб відповідачі виконували вимоги закону; існують умови для компенсації моральної шкоди. Апеляційний суд, врахувавши, дії позивачки та відповідача, обставини справи обґрунтовано зменшив розмір грошової компенсації моральної шкоди до 10 000 грн.
		 
		У справі № 370/2383/20 позивач, діючи у своїх інтересах та в інтересах малолітнього сина, ІНФОРМАЦІЯ_1 , просив стягнути із Державного бюджету України на його користь моральну шкоду у розмірі
		624 000 грн, посилаючись на завдану протиправну бездіяльність слідчого. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову, оскільки встановивши на підставі доказів, наявних
		у матеріалах справи, бездіяльність посадових осіб Ірпінського відділу поліції ГУ НП в Київській області щодо розгляду заяви позивача, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення за його заявою до ЄРДР,
		в результаті якої позивачу було завдано моральних страждань у вигляді емоційного розчарування в діяльності органу поліції та додаткового психічного напруження, незадоволення, викликаного незаконністю дій, як і необхідність докладання додаткових зусиль для захисту своїх прав, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення моральної шкоди. Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру моральної шкоди, врахував характер та обсяг завданих позивачу моральних страждань, їх тривалість та тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, взяв до уваги вимоги розумності, виваженості та справедливості, в результаті чого дійшов обґрунтованого висновку, що визначений ним розмір відшкодування відповідатиме інтересам позивача.
		 
		Отже, обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази
		з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення
		у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як
		у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені
		у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
		 
		Таким чином, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
		 
		Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням про відмову у задоволенні позову.
		 
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію 
		і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи           (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
		 
		Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
		з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,
		а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
		 
		Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
		 
		Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Печерського районного суду м. Києва від 27 листопада 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,                 є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийД. Д. Луспеник      Судді:І. Ю. Гулейков       Б. І. Гулько       Г. В. Коломієць       Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...