Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 646/3126/14-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; дарування.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 19.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 19.02.2025.
Дата набрання законної сили: 12.02.2025
Номер судового провадження: 61-12529ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		12 лютого 2025 року
		 
		м. Київ
		 
		справа № 646/3126/14-ц
		провадження № 61-12529св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого - Фаловської І. М., 
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),                   Ситнік О. М. 
		 
		учасники справи:
		 
		позивач - Харківська Караїмська релігійна громада,
		 
		відповідачі:  ОСОБА_1 , правонаступниками якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ; ОСОБА_4 ,
		 
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Галина Олександрівна, ОСОБА_5 ,
		 
		розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Харківського апеляційного суду                       від 01 серпня 2023 року у складі колегії суддів Бурлаки І. В., Пилипчук Н. П.,                      Яцини В. Б. у справі за позовом Харківської Караїмської релігійної громади до               ОСОБА_1 , правонаступниками якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Г. О., ОСОБА_5 , про визнання загальних зборів від 08 лютого 2012 року незаконними, анулювання протоколу загальних зборів та визнання недійсним договору дарування від 21 лютого 2012 року, 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У квітні 2014 року Харківська Караїмська релігійна громада (далі - релігійна громада) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Г. О., про визнання загальних зборів від 08 лютого 2012 року незаконними, анулювання протоколу загальних зборів та визнання недійсним договору дарування від 21 лютого 2012 року.
		 
		Позивач в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що рішенням загальних зборів членів релігійної громади, оформленим протоколом від 08 лютого                       2012 року № 02/12, вирішено передати в дар ОСОБА_1 - голові релігійної громади - нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю, балансовою вартістю 240 000 грн, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що належала на праві колективної власності релігійній громаді. Вказане рішення загальними зборами прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, за відсутності необхідної кількості членів громади, які мали брати участь в обговоренні відповідних питань, зокрема про відчуження нерухомого майна шляхом укладення договору дарування.
		 
		Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд:
		- визнати загальні збори релігійної громади від 08 лютого 2012 року, скликані та проведені її одинадцятьма членами, незаконними; 
		- анулювати протокол загальних зборів від 08 лютого 2012 року № 02/12;
		- визнати недійсним договір дарування від 21 лютого 2012 року, укладений між релігійною громадою, від імені якої діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г. О., та анулювати його державну реєстрацію.
		 
		Ухвалою судового засідання Червонозаводського районного суду м. Харкова               від 14 травня 2014 року задоволено заяву ОСОБА_5 про участь у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору та залучено ОСОБА_5 до участі у справі № 646/3126/14-ц як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
		 
		Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
		 
		Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21 червня 2023 року закрито провадження у справі, та роз`яснено позивачу, що розгляд такої справи віднесено до юрисдикції господарського суду. 
		 
		Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався тим, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться 
		до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатися 
		у порядку господарського судочинства.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Харківського апеляційного суду від 01 серпня 2023 року ухвалу Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21 червня 2023 року скасовано, а справу передано до суду першої інстанції для продовження розгляду.
		 
		Скасовуючи ухвалу місцевого суду та передаючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, апеляційний суд керувався тим, що місцевий 
		суд не врахував, що у цій справі відсутній спір між релігійною організацією 
		та її членами. Вимоги позову релігійної громади у цій справі не зводяться до оспорювання дій чи рішень, пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації. У цій справі звернення релігійної громади до суду з позовом пов`язане із захистом порушених прав позивача щодо володіння та користування нерухомим майном, яке належало громаді, та було подаровано ОСОБА_1 , правонаступниками якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а не із захистом порушених корпоративних прав.
		 
		Апеляційний суд також зазначив, що висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19,                                  у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 727/5575/19-ц,                від 07 вересня 2022 року у справі № 161/10585/20, на які послався суд першої інстанції, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у цих справах визначений інший предмет спору, що підлягає врахуванню при визначенні юрисдикції справи.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		 
		22 серпня 2023 року ОСОБА_5 як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 01 серпня 2023 року та залишити в силі ухвалу Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21 червня 2023 року.
		 
		АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що зміст позовних вимог релігійної громади щодо визнання проведення загальних зборів релігійної громади незаконними та анулювання протоколу загальних зборів свідчить про наявність спору між релігійною організацією та її учасником саме стосовно діяльності та управління такою організацією загальними зборами, тому такі вимоги мають розглядатися у порядку господарського судочинства.
		 
		Вказує, що апеляційний суд, скасовуючи ухвалу місцевого суду та передаючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, дійшов помилкового висновку про те, що звернення релігійної організації до суду з позовом пов`язане виключно із захистом порушених прав позивача щодо володіння та користування нерухомим майном. При цьому суд апеляційної інстанції не врахував той факт, 
		що перші дві позовні вимоги, а саме вимоги про визнання загальних зборів релігійної громади від 08 лютого 2012 року незаконними та про анулювання протоколу загальних зборів від 08 лютого 2012 року № 02/12 стосуються оспорювання дій чи рішень, пов`язаних із діяльністю та управлінням релігійною організацією, тому в цьому випадку врахуванню підлягають висновки, викладені               у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19,              від 19 травня 2021 року у справі № 727/5575/19-ц, від 07 вересня 2022 року                       у справі № 161/10585/20. 
		 
		Заявник звертає увагу, що предмет позовних вимог у цій справі пов`язаний 
		із діяльністю та управлінням релігійною організацією, а вимога про визнання недійним договору дарування є похідною вимогою від спору щодо правомірності проведення загальних зборів та ухвалених на них рішень щодо управління громадою в частині розпорядження нею майном. 
		 
		Також зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні послався 
		на висновки, викладені в постановах Верховного Суду, у справах, де предметом спору був виключно захист порушених прав позивачів щодо володіння 
		та користування майном, яке належить позивачам, але в цих справах взагалі 
		не розглядалися вимоги щодо правомірності проведення загальних зборів 
		та ухвалених на них рішень, а тому висновки, покладені апеляційним судом 
		в основу рішення, не підлягають застосуванню під час вирішення спірних правовідносин у цій справі.
		 
		Доводи відзиву на касаційну скаргу
		 
		06 листопада 2023 року Дзюба О. В., в інтересах Харківської Караїмської релігійної громади, надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2023 року повернуто Дзюбі О. В. без розгляду.
		 
		Провадження у суді касаційної інстанції
		 
		Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями                                 від 22 серпня 2023 року, суддею-доповідачем у цій справі визначено Сердюка В. В., суддями, які входять до складу колегії, визначено ОСОБА_6, Фаловську І. М. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2023 року касаційну скаргу 
		ОСОБА_5 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, який 
		не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали.
		 
		04 жовтня 2023 року у касаційному провадженні № 61-12529ск23 у зв`язку 
		з відставкою судді Верховного Суду ОСОБА_6 на підставі повідомлення судді Сердюка В. В. здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями. Суддею-доповідачем у зазначеній справі визначено Сердюка В. В., суддями, які входять до складу колегії, визначено Карпенко С. О., 
		Фаловську І. М.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного  Суду від 08 січня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		Суди встановили, що Харківська Караїмська релігійна громада є юридичною особою відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію від 31 липня 1995 року                             серії А01 № 072093 (т. 1, а. с 17).
		Відповідно до пункту 6.1. Статуту Харківської Караїмської релігійної громади, прийнятого загальними зборами караїмської релігійної громади 22 лютого                  2006 року (протокол № 2) та зареєстрованого розпорядженням Харківської обласної державної адміністрації від 17 березня 2006 року № 149 (реєстраційний № 268) вищим органом релігійної громади є загальні збори її членів, що скликаються
		не менше як два рази на рік. Збори вважаються правомочними за умови присутності на засіданні не менше як двох третин від загальної кількості членів релігійної громади (т. 1, а. с. 13). 
		 
		Згідно із списком членів релігійної громади складає 32 особи (т. 1, а. с. 109). 
		 
		За протоколом від 08 лютого 2012 року № 02/12 загальних зборів релігійної громади кількість присутніх на зборах - членів релігійної громади склала 11 осіб, в тому числі присутніми були члени релігійної громади ОСОБА_1 та ОСОБА_4                    (т. 1, а. с. 8). 
		 
		За довіреністю від 21 лютого 2012 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г. О., релігійна громада в особі ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_4 подарувати від імені релігійної громади нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю літ. А-2 загальною площею 337,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Довіреність видана без права передоручення та дійсна до 21 березня 2012 року               (т. 1, а. с. 28).
		 
		Відповідно до договору дарування від 21 лютого 2012 року Харківська Караїмська релігійна громада в особі ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_1 прийняв у дар нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю літ. А-2 загальною площею             337,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1                                    (т. 1, а. с. 26).
		 
		Згідно із іпотечним договором від 28 лютого 2012 року, укладеним між                ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г. О. та зареєстрованим у реєстрі за № 772, ОСОБА_1 як іпотекодавець передав в іпотеку ОСОБА_5 як іпотекодержателю на забезпечення виконання зобов`язання, що виникло у ОСОБА_4 на підставі договору позики від 28 лютого 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 770, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , на суму 697 600 грн. що в еквіваленті складає  87 200 дол. США за офіційним курсом 8,00 грн за 1 (один) дол. США.    
		 
		Суд апеляційної інстанції встановив, що у квітні 2014 року Харківська Караїмська релігійна громада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чуприна Г. О., про визнання загальних зборів незаконними, анулювання протоколу загальних зборів та визнання недійсним договору дарування. Уточнивши позовні вимоги, Харківська Караїмська релігійна громада просила визнати загальні збори Харківської Караїмської релігійної громади від 08 лютого 2012 року, скликані та проведені її одинадцятьма членами, незаконними, анулювати протокол загальних зборів                      від 08 лютого 2012 року № 02/12, визнати недійсним договір дарування                                   від 21 лютого 2012 року, укладений між Харківською Караїмською релігійною громадою, від імені якої діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чуприною Г. О., та анулювати його державну реєстрацію.
		 
		14 травня 2014 року ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5 .
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідач ОСОБА_1 помер (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 ).
		 
		Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 06 липня 2021 року залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_4 .
		 
		Ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2021 року залучено до участі у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як правонаступників померлого ОСОБА_1 .
		 
		У квітні 2023 року ОСОБА_5 звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про закриття провадження у справі, мотивуючи його тим, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки спір виник 
		між юридичною особою та її учасниками щодо її діяльності та управління нею.
		 
		Також встановлено, що спір між сторонами виник у зв`язку з тим, 
		що 08 лютого 2012 року відбулися загальні збори членів громади, на яких 
		за пропозицією ОСОБА_4 вирішено подарувати ОСОБА_1 належну релігійній громаді нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення 21 лютого 2012 року між релігійною громадою, від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 укладений договір дарування нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 .                          Як зазначала релігійна громада у позовній заяві збори членів громади не відбувалися, підписи на протоколі загальних зборів від 08 лютого 2012 року підроблені, а спірна будівля незаконно вибула з її власності. 
		 
		З приводу вказаних обставин стосовно ОСОБА_1 було відкрито кримінальне провадження у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 358, частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України, яке ухвалою Червонозаводського районного суду м. Харкова від 10 березня 2021 року закрито у зв`язку з його смертю на підставі пункту 5 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України.
		 
		Крім того, апеляційний суд встановив, що релігійна громада звернулася з позовом до ОСОБА_1 , правонаступниками якого є ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , не як до члена громади, а як до нового власника спірної нежитлової будівлі. Співвідповідач                     ОСОБА_4 не був членом релігійної громади, однак позов пред`явлено і до нього, оскільки за його пропозицією загальні збори розглядали питання щодо дарування спірної будівлі ОСОБА_1 , та він діяв від імені релігійної громади за довіреністю під час укладення оспорюваного договору дарування.
		 
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи 
		у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів 
		та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні 
		чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність 
		того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи 
		з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовні норми права
		 
		Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		 
		За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися 
		на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає                         з огляду на таке.
		 
		У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір 
		та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		 
		Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їхні рішення не викликали сумнівів (рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення Європейського суду з прав людини від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви            в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
		 
		Офіційне розуміння правової визначеності як елемента верховенства права надано в пункті 3.1 мотивувальній частині рішення Конституційного Суду України                            від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 у справі № 1-25/2010, відповідно до якого одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці є допустимим за умови передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права має базуватися на критеріях, які дадуть змогу передбачити юридичні наслідки своєї поведінки.
		 
		У практиці Великої Палати Верховного Суду йдеться про те, що загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень (див. постанову від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18). Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. Дія вказаного принципу проявляється не лише у чіткості та зрозумілості закону, скільки в процесі його правозастосування. Гарантія остаточності та обов`язковості судових рішень є складовими принципу правової визначеності та означають, що остаточне рішення компетентного суду, яке набрало законної сили, є обов`язковим як для сторін процесу, так і для суду, який ухвалив таке рішення, і не може переглядатися (див. постанову від 21 лютого 2020 року у справі № 813/2646/18, адміністративне провадження № К/9901/63879/18).
		 
		Велика Палата Верховного Суду робить акцент, що елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, має характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля (див. постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 214/2435/17, провадження № 14-347цс18; від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, провадження № 14-442цс18; від 03 липня 2019 року у справі № 127/2209/18, провадження № 14-149цс19).
		 
		Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
		 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення ЄСПЛ                       від 29 квітня 1988 року у справі «Белілос проти Швейцарії»); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії»).
		 
		Велика Палата Верховного Суду, застосовуючи практику ЄСПЛ щодо недопустимості юрисдикційних конфліктів (рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», заяви № 7714/06 та № 23654/08;                                        від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України», заява № 24385/10;               від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України», заява № 52013/08;                          від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України», заява № 55339/07), указує на критерії розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів (постанови Великої Палати Верховного Суду                           від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20);                      від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19);                        від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18);                  від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі                        № 686/23445/17 (провадження № 14-162цс19) зазначено, що: «Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ». 
		 
		ЄСПЛ у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24). Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції».
		 
		Отже, поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. 
		 
		Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
		 
		Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 березня 2019 року у справі                      № 911/2764/13, провадження № 12-235гс18; від 30 червня 2020 року у справі                           № 235/445/18, провадження № 14-66цс20).
		 
		Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
		 
		Згідно із частинами першою-четвертою статті 15 ЦПК України в редакції, чинній на час подання позову, було зазначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження.
		 
		Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України (у чинній редакції) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
		 
		Положеннями частини другої статті 4 ГПК України (у чинній редакції) передбачено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		 
		У постанові Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/1325/17 зазначено, що з дати набрання чинності Господарським процесуальним кодексом України (далі - ГПК України) в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», тобто з 15 грудня 2017 року, до юрисдикції господарських судів належать справи щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи ? підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи.
		 
		Статтею 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017року) було визначено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		 
		Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній                               до 15 грудня 2017 року) господарським судам були підвідомчі справи у спорах, що виникали при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникали при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не могли бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникали із публічно-правових відносин та були віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
		Частина перша статті 21 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) передбачала, що сторонами в судовому процесі ? позивачами і відповідачами ? можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 названого Кодексу. При цьому за частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній                                          до 15 грудня 2017 року) суди розглядали у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникали із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводився за правилами іншого судочинства.
		 
		Таким чином, до внесення відповідних змін до ГПК України та ЦПК України розмежування спорів цивільної та господарської юрисдикції відбувалося на підставі суб`єктного складу сторін спору, якими в господарському процесі могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці, враховуючи, що фізичні особи, які не є суб`єктами підприємницької діяльності, могли звертатися до господарського суду тільки у випадках, передбачених законодавчими актами України.
		 
		Підпунктом 11 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції, чинній із 15 грудня 2017 року) встановлено, що заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		Унесення змін до процесуального законодавства щодо розмежування юрисдикції цивільного та господарського судів не може бути підставою для покладення на особу, яка звернулася до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів, негативних наслідків визнання ініційованого такою особою спору таким, що належить до юрисдикції іншого суду, якщо на час звернення з позовом він підлягав вирішенню господарським судом відповідно до чинного господарського процесуального закону.
		 
		Отже, справа, розгляд якої ініційований за правилами цивільного судочинства, має бути розглянута судом цивільної юрисдикції і у тому разі, якщо в процесі її розгляду                          у зв`язку із внесенням змін до законодавства вона стала такою, що не належить до юрисдикції суду цивільної юрисдикції, і відповідним законом не встановлено спеціального порядку передачі таких справ на цій підставі на розгляд суду іншої юрисдикції.
		 
		У справі, яка переглядається, спір було ініційовано шляхом звернення у квітні                 2014 року з позовом до суду релігійної громади до фізичної особи, а позовні вимоги полягали у визнанні загальних зборів незаконними, анулюванні протоколу загальних зборів та визнанні недійсним договору дарування, укладеного між релігійною громадою та фізичною особою.
		 
		Таким чином, ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом                 у цій справі, не передбачав обмежень щодо розгляду спору з таким предметом                      і суб`єктним складом, як у цій справі, за правилами цивільного судочинства, а                     ГПК України у редакції, чинній на час звернення Харківської Караїмської релігійної громади до суду з позовом, навпаки встановлював обмеження за суб`єктним критерієм, які унеможливлювали розгляд позову релігійної громади до фізичної особи про визнання загальних зборів незаконними, скасування протоколу загальних зборів та визнання недійсним договору дарування, укладеного між релігійною громадою та фізичною особою, за правилами господарського судочинства.
		 
		Отже, апеляційний суд, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі, з урахуванням того, що позивач звернувся з позовом у квітні 2014 року, тобто до набрання чинності ГПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», дійшов правильного висновку, що позовні вимоги у цій справі повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.
		 
		Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 серпня 2023 року у справі № 342/1333/17 (провадження № 61-5266св22).
		 
		За таких обставин колегія суддів виснує, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, а постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.
		 
		Крім того, колегія суддів звертає увагу, що позов у справі, яка переглядається, подано у квітні 2014 року, однак рішення по суті спору не ухвалено. 
		 
		Щодо доводів касаційної скарги 
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував той факт, 
		що позовні вимоги про визнання загальних зборів релігійної громади від 08 лютого 2012 року, незаконними та про анулювання протоколу загальних зборів                                від 08 лютого 2012 року № 02/12 стосуються оспорювання дій чи рішень, пов`язаних із діяльністю та управлінням релігійною організацією, тому в цьому випадку врахуванню підлягають висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20), та у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 727/5575/19-ц (провадження № 61-16372св20), від 07 вересня 2022 року у справі № 161/10585/20, колегія суддів до уваги не бере, виходячи з такого. 
		 
		У постанові Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20) розглядався спір за позовом релігійної організації до обласної державної адміністрації про визнання протиправним і скасування розпорядження. Позивач звернуся до суду з позовом у липні 2019 року. У цій справі суд касаційної інстанції вказав, що зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту релігійної організації в новій редакції. Судове рішення про задоволення такої позовної вимоги є підставою для приведення суб`єктом державної реєстрації відомостей про релігійну організацію, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у відповідність до відомостей статуту Релігійної організації в попередній редакції. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі           № 925/642/19) (пункти 98, 99 постанови).
		 
		У постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 727/5575/19-ц (провадження № 61-16372св20) розглядався спір за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до релігійної, Чернівецької ОДА, Управління культури Чернівецької обласної державної адміністрації, третя особа - Чернівецько-Буковинська єпархія УПЦ), про визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів, визнання частково незаконним та скасування розпорядження, визнання незаконною та зобов`язання скасувати державну реєстрацію. Позов у цій справі подано у травні 2019 року. Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та закриваючи провадження у справі, із посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження 12-84гс20), в якій позов релігійної організації було подано до господарського суду у липні 2019 року, зазначив, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства. 
		 
		У  постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 161/10585/20 (провадження № 61-19089св21) розглядався спір за позовом ОСОБА_1 до Волинської ОДА, управління культури, національностей, релігії та туризму Волинської ОДА, релігійної організації про визнання протиправним та скасування підпункту 3 пункту 1 розпорядження виконуючого обов`язки голови Волинської ОДА від 11 липня 2019 року № 384, визнання незаконною та зобов`язання скасувати державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів релігійної організації                         від 15 лютого 2019 року. Позов у цій справі подано у липні 2020 року. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та закриваючи провадження у справі, колегія суддів Верховного суду зазначила, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства згідно з нормами ГПК України, оскільки у цьому випадку існує спір між релігійною організацією та її учасником щодо управління такою юридичною особою.
		 
		Таким чином, порівнювані правовідносини різняться підставами і предметами позовів, що вказує на відмінність норм, відповідно до яких вирішується спір. Тому посилання на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду                 від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (провадження № 12-84гс20),                        та у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 727/5575/19-ц (провадження № 61-16372св20), від 07 вересня 2022 року у справі № 161/10585/20 (провадження № 61-19089св21), є нерелевантним. 
		 
		Інші доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають 
		підстав для скасування оскарженої постанови апеляційного суду.
		 
		Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, § 2).
		Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскарженого судового рішення. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив. 
		 
		ЄСПЛ також зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Diya 97 v. Ukraine», заява № 19164/04, пункт 47).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		За наслідками розгляду касаційної скарги Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд повно дослідив матеріали справи, правильно визначив характер правовідносин та вірно застосував норми процесуального права. Оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги. 
		 
		Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
		 
		Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.  
		 
		Щодо судових витрат
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. 
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду   
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_5 залишити без задоволення.
		Постанову Харківського апеляційного суду від 01 серпня 2023 року залишити без змін. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                           І. М. Фаловська
		 
		Судді                                                                            В. М. Ігнатенко
		 
		                                                                                     С. О. Карпенко
		 
		                                                                                     В. В. Сердюк
		 
		                                                                                     О. М. Ситнік

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...