Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 643/1342/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 20.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 20.02.2025.
Дата набрання законної сили: 29.01.2025
Номер судового провадження: 61-12117ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		29 січня 2025 року 
		м. Київ 
		 
		справа № 643/1342/17
		провадження № 61-12117св24 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: 
		судді-доповідача - Петрова Є. В., 
		суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Пророка В. В., 
		 
		учасники справи: 
		позивач -  ОСОБА_1 , 
		відповідачі: Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, Фонд державного майна України, Державне підприємство «Будівельник», 
		 
		розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фонду державного майна України на постанову Полтавського апеляційного суду від 25 липня 2024 року у складі колегії суддів Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Чумак О. В. та додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 20 серпня 2024 року у тому ж складі колегії суддів та касаційну скаргу  ОСОБА_1 на додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 20 серпня 2024 року у справі за позовом  ОСОБА_1 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, Фонду державного майна України, Державного підприємства «Будівельник» про зобов`язання вчинити дії, 
		 
		ВСТАНОВИВ: 
		 
		Описова частина 
		 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі - Мінекономрозвитку), Фонду державного майна України (далі - ФДМУ), Державного підприємства «Будівельник» (далі - ДП «Будівельник»), у якому з урахуванням уточнень просив: 
		 
		- зобов`язати ФДМУ звільнити його з роботи з посади голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» з одночасним виключенням зі складу ліквідаційної комісії підприємства шляхом видання наказу про звільнення з роботи на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з 04 січня 2017 року; 
		 
		- припинити трудові правовідносини між ним та ДП «Будівельник» на підставі частини першої статті 38 КЗпП України; 
		 
		- застосувати інший ефективний, не заборонений законом спосіб захисту права позивача, який би передбачав припинення трудових правовідносин між ним і ДП «Будівельник», виключення його із складу ліквідаційної комісії та припинення обов`язків голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник», а також виключення запису з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про позначення його як керівника ДП «Будівельник» і особи, уповноваженої представляти цю юридичну особу у правовідносинах із третіми особами, особи, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи (ДП «Будівельник») без довіреності; 
		 
		- встановити в порядку виконання судового рішення, що рішення суду є підставою для внесення змін до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо виключення запису про ОСОБА_1 як керівника і особу, уповноважену представляти юридичну особу у правовідносинах із третіми особами, особу, яка має право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності. 
		 
		Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що на підставі наказу Міністерства промислової політики України (далі - Мінпромполітики) від 01 липня 2009 року № 400 його призначено головою ліквідаційної комісії ДП «Будівельник», при цьому одночасно було припинено повноваження колишнього голови ліквідаційної комісії (директора) ОСОБА_2 та введено до складу ліквідаційної комісії ще кількох працівників. 
		 
		Під час призначення головою ліквідаційної комісії позивач не вступав на державну службу, не є і не був штатним працівником Мінпромполітики, а тому виконання повноважень голови ліквідаційної комісії не є державною службою і не було представництвом інтересів власника під час ліквідації підприємства. 
		 
		ДП «Будівельник» за своїм статусом не є громадською організацією (формуванням), а є державним комерційним підприємством, отже, виконання обов`язків голови ліквідаційної комісії державного комерційного підприємства не є громадською посадою, а є звичайним виконанням роботи - здійснення постійної праці. На момент прийняття позивача на роботу всі належні ДП «Будівельник» об`єкти нерухомості, як і інше майно, були розпродані, господарська прибуткова діяльність не здійснювалась, як такого робочого місця саме на території підприємства не було. Позивач фактично виконував надомну роботу. 
		 
		Оскільки не було свідоцтва арбітражного керуючого, необхідної правової практики з питань ліквідації підприємства, здійснення будь-якої роботи на території Черкаської області більше 10 років, а також з інших особистих обставин позивач не мав можливості працювати та здійснювати повноваження голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник». 
		 
		16 грудня 2016 року позивач надіслав на адресу Мінекономрозвитку заяву з вимогою про звільнення з посади, припинення повноважень голови ліквідаційної комісії та виключення зі складу ліквідаційної комісії ДП «Будівельник», яку відповідач отримав 20 грудня 2016 року. Таким чином, згідно зі статтею 38 КЗпП України двотижневий строк попередження про звільнення почався з 21 грудня 2016 року та закінчився              03 січня 2017 року, а тому з 04 січня 2017 року почав перебіг строк порушення права позивача на звільнення та на отримання відповідного наказу про звільнення. 
		 
		Позивач вказував, що відповідачі не визнають його право на звільнення та вільний вибір праці, а фактично вимагають усувати недоліки, які виникли у відносинах між Мінекономрозвитку та ФДМУ щодо неповної передачі документації від одного власника підприємства до іншого. 
		 
		Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій 
		 
		Московський районний суд міста Харкова ухвалою від 17 серпня 2017 року закрив провадження у справі. Роз`яснив ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції адміністративного суду. 
		 
		Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 19 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Ухвалу Московського районного суду міста Харкова від 17 серпня 2017 року скасував, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції. 
		 
		Московський районний суд міста Харкова рішенням від 28 лютого 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив. 
		 
		Зобов`язав Мінекономрозвитку звільнити ОСОБА_1 з посади голови ліквідаційної комісії з одночасним виключенням зі складу ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» шляхом видання наказу про звільнення з роботи на підставі частини першої статті 38 КЗпП України з 04 січня 2017 року. 
		 
		Вирішив питання про розподіл судових витрат. 
		 
		Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що зобов`язання відповідача звільнити з роботи голову ліквідаційної комісії державного підприємства пов`язане зі здійсненням господарського управління підприємством та не є владним (управлінським) рішенням. Міністерство зобов`язане звільнити позивача з роботи відповідно до статті 38 КЗпП України. 
		 
		Апеляційний суд Харківської області постановою від 23 липня 2018 року апеляційну скаргу Міністерства економічного розвитку і торгівлі України задовольнив. 
		 
		Рішення Московського районного суду міста Харкова від 28 лютого 2018 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. 
		 
		Вирішив питання про розподіл судових витрат. 
		 
		Апеляційний суд мотивував постанову тим, що сторони не перебувають у трудових правовідносинах, з позивачем не укладався трудовий договір. Участь особи в управлінні юридичною особою (корпоративні права) має іншу правову природу, ніж трудові правовідносини та не регулюється нормами КЗпП України. 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 21 листопада 2018 рокуклопотання ОСОБА_1 задовольнив. Передав справу № 643/1342/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 квітня 2019 рокусправу за позовом ОСОБА_1 до Мінекономрозвитку, третя особа - ДП «Будівельник», про зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Харківської області від 23 липня 2018 року повернула до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду мотивувала ухвалу тим, що доповнення до касаційної скарги, в якому є посилання на порушення судами правил суб`єктної юрисдикції, подано до суду через два місяці після подання касаційної скарги, хоча особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити її лише протягом строку на касаційне оскарження. 
		 
		Верховний Суд постановою від 25 березня 2020 рокукасаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. 
		 
		Рішення Московського районного суду міста Харкова від 28 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 23 липня 2018 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. 
		 
		Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що єдиним засновником ДП «Будівельник» є держава в особі Мінпромполітики, що унеможливлює виникнення між сторонами корпоративного спору. 
		 
		Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, припинення дії, яка порушує право, припинення правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. 
		 
		Під час розгляду цієї справи суди неповно дослідили та не надали оцінку зібраним у справі доказам, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору, та, як наслідок, не встановили, з якою саме юридичною особою перебував у трудових відносинах ОСОБА_1 , яким чином оформлювалися трудові відносини, чи вводився позивач у штат підприємства, яка форма та порядок оплати його праці. 
		 
		У запереченнях на позов Мінекономрозвитку вказувало на відсутність підстав для звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з невиконанням останнім обов`язків стосовно здійснення та завершення ліквідаційної процедури державного підприємства. 
		 
		Однак суди не з`ясували обставин, пов`язаних із припиненням діяльності ДП «Будівельник», не надали оцінки відповіді міністерства на звернення ОСОБА_1 щодо звільнення його від виконання обов`язків голови ліквідаційної комісії, і чим, власне, можуть порушуватися права позивача з боку відповідача. 
		 
		Московський районний суд міста Харкова рішенням від 22 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовив. 
		 
		Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження наявності у нього трудових відносин з ДП «Будівельник», трудовий договір між сторонами не укладався. 
		 
		Участь особи в управлінні юридичною особою стосується цивільно-правових правовідносин, позивач діяв відповідно до покладених на нього завдань з метою здійснення господарського управління підприємством. 
		 
		Отже, оскільки наявність трудових правовідносин між сторонами у справі не встановлена, то відсутні правові підстави для звільнення позивача з посади голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» згідно зі статтею 38 КЗпП України. 
		 
		Полтавський апеляційний суд постановою від 12 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Московського районного суду міста Харкова від 22 листопада 2021 року - без змін. 
		 
		Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. 
		 
		Оскільки позовні вимоги стосуються саме підстав припинення трудового договору, відмова відповідачів у звільненні ОСОБА_1 від виконання обов`язків голови ліквідаційної комісії на підставі статті 38 КЗпП України не свідчить про порушення прав позивача. Клопотання про виключення зі складу ліквідаційної комісії з інших підстав ОСОБА_1 не заявляв, наполягаючи на трудовому характері спірних правовідносин, тому підстав для захисту його прав суд не встановив. 
		 
		Верховний Суд постановою від 17 січня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. 
		 
		Постанову Полтавського апеляційного суду від 12 грудня 2022 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. 
		 
		Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що із матеріалів справи відомо, що на підставі наказу Мінпромполітики від 01 липня 2009 року № 400 «Про внесення змін до наказу Мінпромполітики України від 15 вересня 2005 року № 340» ОСОБА_1 призначено головою ліквідаційної комісії ДП «Будівельник». 
		 
		Згідно з наказами Державного агентства України з управління державними корпоративними правами та майном (далі - Агентство державного майна України)            від 25 квітня 2012 року № 84 та від 28 листопада 2012 року № 381 за згодою сторін повноваження голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» ОСОБА_1 було продовжено. 
		 
		Матеріали справи не містять відомостей про те, що трудові відносини між сторонами розірвані. 
		 
		Отже, висновок апеляційного суду про те, що між сторонами не існує трудових відносин, за таких обставин є передчасним. 
		 
		Звернувшись до суду з цим позовом, позивач вказував, що відповідач не визнає його право на звільнення, не визнає припинення трудових правовідносин щодо перебування на посаді голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник», фактично вимагає усувати недоліки, які виникли між Мінекономрозвитку і ФДМУ щодо неповного передання документації. 
		 
		Проте такі доводи позивача апеляційний суд не перевірив, висновків щодо них немає. 
		 
		Полтавський апеляційний суд постановою від 25 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. 
		 
		Рішення Московського районного суду міста Харкова від 22 листопада 2021 року скасував і ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково. 
		 
		Зобов`язав ФДМУ звільнити ОСОБА_1 з посади голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» з одночасним виключенням зі складу ліквідаційної комісії підприємства шляхом видання наказу про звільнення з роботи на підставі частини першої статті 38 КЗпП України з 04 січня 2017 року та внести ці відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 
		 
		У задоволенні решти позовних вимог відмовив. 
		 
		Апеляційний суд мотивував постанову тим, що позивач, будучи на підставі наказу Мінпромполітики від 01 липня 2009 року № 400 призначеним головою ліквідаційної комісії ДП «Будівельник», 16 грудня 2016 року надіслав на адресу Мінекономрозвитку заяву про звільнення за власним бажанням, яку відповідач отримав 20 грудня                 2016 року. 
		 
		У матеріалах справи відсутні докази про те, що упродовж двох тижнів від дня подання заяви про звільнення позивач не виконував покладених на нього обов`язків. 
		 
		Отже, у  ОСОБА_1 були легітимні очікування, які мають належне правове підґрунтя, що трудові відносини будуть припинені відповідно до положень частини першої     статті 38 КЗпП України. 
		 
		Наведене, серед іншого, підтверджується вжитими позивачем 14 січня 2017 року заходами з доведення до відома органів судової та виконавчої влади інформації про припинення ним повноважень / звільнення з посади голови ліквідаційної комісії та виключення зі складу ліквідаційної комісії ДП «Будівельник». У березні 2017 року ОСОБА_1 надіслав на адресу Мінекономрозвиткудокументи, які стосуються             ДП «Будівельник», а також печатку підприємства. 
		 
		За наведених обставин, враховуючи встановлений факт існування між сторонами трудових відносин, відсутність волевиявлення позивача на їх продовження, що доведено до відома роботодавця у встановленому законом порядку, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову у спосіб зобов`язання ФДМУ звільнити ОСОБА_1 з посади голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» з одночасним виключенням зі складу ліквідаційної комісії підприємства шляхом видання наказу про звільнення з роботи на підставі частини першої статті 38 КЗпП України з 04 січня 2017 року та внести ці відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 
		 
		Полтавський апеляційний суд додатковою постановою від 20 серпня 2024 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задовольнив частково. 
		 
		Стягнув із ФДМУ на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 699,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн, а всього 24 699,00 грн. В іншій частині заяви відмовив. 
		 
		Апеляційний суд додаткову постанову мотивував тим, що у заяві про розподіл судових витрат позивач просив стягнути із ФДМУ на свою користь 70 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, проте позов задоволено частково, а враховуючи наявність клопотання сторони відповідача про зменшення розміру правничої допомоги та беручи до уваги складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, критерій необхідності вчинення процесуальних дій та їх значимість, позивач має право на компенсацію вказаних витрат у розмірі 20 000,00 грн, пропорційно до задоволених позовних вимог. 
		 
		 
		Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг 
		 
		У серпні 2024 року ФДМУ подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 25 липня 2024 року та додаткову постанову цього суду від 20 серпня 2024 року, а рішення Московського районного суду міста Харкова від 22 листопада 2021 року залишити без змін. 
		 
		На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував: під час вирішення спору по суті правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 420/2174/19; під час вирішення питання про відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16, від 06 листопада 2022 року у справі № 760/11145/18,                         від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). 
		 
		Касаційну скаргу ФДМУмотивував тим, що виконавець за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду. 
		 
		Апеляційний суд залишив поза увагою те, що між позивачем і ДП «Будівельник» та/або попереднім уповноваженим органом управління відсутні ознаки наявності трудових відносин. Повноваження голови ліквідаційної комісії регулюються не трудовим, а цивільним законодавством. 
		 
		У штатному розписі ДП «Будівельник» відсутня посада «голова комісії з ліквідації». 
		 
		Отже, звільнення позивача з неіснуючої посади та припинення неіснуючих трудових відносин у межах КЗпП України не відповідає дійсним обставинам справи та чинному законодавству. 
		 
		Вирішуючи питання про відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд залишив поза увагою те, що для відшкодування понесених судових витрат учасник справи повинен подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс чи які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, а також заявити клопотання про компенсацію судових витрат до закінчення судових дебатів та надати докази щодо розміру понесених витрат у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України. 
		 
		Вказує, що у матеріалах справи відсутні документи, що свідчать про оплату позивачем гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки). Крім того, розмір зазначених адвокатом витрат на правничу допомогу (70 500,00 грн) не може вважатися обґрунтованим і не відповідає критерію розумності, а тому суд апеляційної інстанції мав не частково задовольнити ці вимоги, а взагалі відмовити стороні позивача у стягненні з ФДМУ витрат на правничу допомогу. 
		 
		У вересні 2024 року  ОСОБА_1 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати додаткову постанову Полтавського апеляційного суду                    від 20 серпня 2024 року в частині відмови у задоволенні заяви про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 50 500,00 грн та ухвалити нове рішення, яким задовольнити таку заяву у відповідній частині. 
		 
		На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15,         від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 та у постанові Верховного Суду    від 03 квітня 2024 року у справі № 915/436/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо співставлення оплати роботи адвоката за багаторічне ведення справи із одномісячною зарплатою юрисконсульта (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). 
		 
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 мотивував тим, що під час розподілу судових витрат суд апеляційної інстанції не врахував конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, зокрема складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт тощо. 
		 
		Вважає, що заявлений ним розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 70 500,00 грн є співмірним із складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а тому апеляційний суд безпідставно зменшив ці витрати до 20 000,00 грн. 
		 
		Аргументи інших учасників справи 
		 
		У вересні 2024 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу ФДМУ, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду по суті спору є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. 
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 05 вересня 2024 року відкрив касаційне провадження за касаційної скаргою ФДМУ на постанову Полтавського апеляційного суду від 25 липня 2024 року та додаткову постанову цього суду від 20 серпня 2024 року і витребував матеріали цієї справи з Московського районного суду міста Харкова. 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 25 вересня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою  ОСОБА_1 на додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 20 серпня 2024 року. 
		 
		11 жовтня 2024 року справу № 643/1342/17 передано до Верховного Суду. 
		 
		Верховний Суд ухвалою від 07 листопада 2024 року призначив справу до судового розгляду. 
		 
		Фактичні обставини, з`ясовані судами 
		 
		Наказом Мінпромполітики від 15 вересня 2005 року № 340 «Про припинення діяльності (шляхом ліквідації) ДП «Будівельник», м. Корсунь-Шевченківський» припинено діяльність ДП «Будівельник», створено ліквідаційну комісію (том 1, а. с. 34). 
		 
		Наказом Мінпромполітики від 01 липня 2009 року № 400 «Про внесення змін до наказу Мінпромполітики України від 15 вересня 2005 року № 340» призначено ОСОБА_1 головою ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» (том 1, а. с. 5, 33). 
		 
		10 лютого 2010 року складено акт виконаних робіт № 1, підписаний ОСОБА_1 від імені замовника ДП «Будівельник», згідно з яким роботи з використання відомостей, що містяться в архівних документах, виконані у повному обсязі (том 1, а. с. 51). 
		 
		На підставі Указу Президента України від 09 грудня 2010 року № 1085/2010 та розпорядження Кабінету Міністрів України від 31 січня 2012 року № 52-р «Питання Міністерства економічного розвитку і торгівлі України» Мінпромполітики реорганізовано в Агентство державного майна України, повноваження Мінпромполітики в частині реалізації державної політики щодо управління об`єктами державної власності припинено. 
		 
		Згідно з наказом Агентства державного майна України від 25 квітня 2012 року № 84 «Про внесення змін до наказу Мінпромполітики від 15 вересня 2005 року № 340 «Про припинення діяльності (шляхом ліквідації) ДП «Будівельник», м. Корсунь-Шевченківський» за згодою сторін повноваження голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» ОСОБА_1 продовжено. Цим наказом на голову ліквідаційної комісії покладено такі обов`язки: повідомити державного реєстратора про рішення засновника юридичної особи щодо змін персонального складу ліквідаційної комісії; щоквартально до 10 числа місяця, наступного за звітнім кварталом, надавати Агентству державного майна України звіт про хід ліквідації підприємства; скласти ліквідаційний баланс та з висновками ліквідаційної комісії подати його на затвердження до Агентства державного майна України; якщо вартості майна підприємства виявиться недостатньо для задоволення вимог кредиторів, звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство підприємства відповідно до статті 51 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», про що повідомити Агентство державного майна України; у триденний термін від дати внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення діяльності ДП «Будівельник» надати Агентству державного майна України копію витягу про виключення з державного реєстру; завершити заходи з ліквідації ДП «Будівельник» до 30 грудня 2012 року (том 1, а. с. 35). 
		 
		Указом Президента України від 24 грудня 2012 року № 726/2012 «Про деякі заходи оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» утворено Мінпромполітики шляхом реорганізації Агентства державного майна України. 
		 
		На виконання цього Указу Агентство державного майна України видало наказ                          від 22 лютого 2013 року № 32 «Про припинення Агентства державного майна України шляхом реорганізації». 
		 
		Постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 2014 року № 94 «Про реорганізацію Міністерства промислової політики України» Мінпромполітики реорганізовано шляхом приєднання до Мінекономрозвитку. Функції і повноваження Мінпромполітики в частині реалізації державної політики щодо управління об`єктами державної власності передані Мінекономрозвитку відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 січня 2015 року № 61-р «Питання Міністерства економічного розвитку і торгівлі України». 
		 
		На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 березня 2014 року           № 408-р «Деякі питання управління Міністерством економічного розвитку і торгівлі об`єктами державної власності» ДП «Будівельник» передано із сфери управління Мінпромполітики до сфери управління Мінекономрозвитку. 
		 
		30 вересня 2014 року перший заступник Мінекономрозвитку Максюта А. А. затвердив акт приймання-передавання ДП «Будівельник» зі сфери управління Мінпромполітики до сфери управління Мінекономрозвитку (том 1, а. с. 28-32). 
		 
		16 грудня 2016 року ОСОБА_1 надіслав на адресу Мінекономрозвитку заяву про звільнення з посади голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» за власним бажанням, у якій зазначив про те, що після закінчення двотижневого строку з дня отримання адресатом цієї заяви він не вважатиме себе головою та членом ліквідаційної комісії, про що буде повідомлено необхідні установи та органи державної влади. Позивач також вимагав за закінченням двотижневого строку після отримання заяви видати наказ про його звільнення та/або припинення повноважень голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» (том 1, а. с. 9-11). 
		 
		У відповідь на вказану заяву Мінекономрозвитку листом від 06 січня 2017 року         № 3241-10/512-09 повідомило позивача про необхідність надання звіту про виконані заходи з ліквідації ДП «Будівельник» та передання справ, документів і майна підприємства відповідно до Положення «Про порядок приймання-передачі справ, документів та майна при звільненні та призначенні керівників урядових органів, що діють у системі Мінекономіки, керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Мінекономіки», затвердженого наказом Міністерства економіки України від 11 листопада 2010 року № 1438 (том 1, а. с. 37, 38). 
		 
		14 січня 2017 року ОСОБА_1 повідомив голів Черкаського окружного адміністративного суду, Господарського суду Черкаської області, Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області, а також Управління Пенсійного фонду України в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області, Відділ державної виконавчої служби у Корсунь-шевченківському районі Черкаської області, Корсунь-Шевченківське відділення Смілянської об`єднаної Державної податкової інспекції та Мінекономрозвитку про вжитті ним заходи у зв`язку з припиненням повноважень / звільненням з посади голови ліквідаційної комісії та виключенням зі складу ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» (том 1, а. с. 55-60, 65). 
		 
		04 і 06 березня 2017 року ОСОБА_1 надіслав на адресу Мінекономрозвитку документи, які стосуються ДП «Будівельник», а також печатку підприємства (том 1, а. с. 49). 
		 
		23 березня 2017 року Мінекономрозвитку листом № 3241-08/9509-09 повідомило позивача про те, що згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України                             від 23 березня 2014 року № 408 «Деякі питання управління Міністерством економічного розвитку і торгівлі об`єктами державної власності» зі сфери управління Мінпромполітики до сфери управління Мінекономрозвитку передано цілісні майнові комплекси державних підприємств, установ та організацій, у тому числі ДП «Будівельник» (відповідний акт приймання-передавання підписаний 30 вересня                       2014 року). З огляду на викладене до повноважень Мінекономрозвитку, який є уповноваженим органом управління ДП «Будівельник», віднесено, у тому числі, прийняття рішень про ліквідацію ДП «Будівельник», призначення ліквідаційної комісії та її голови (том 1, а. с. 53, 67). 
		 
		На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2019 року           № 1101-р «Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств, установ та організацій до сфери управління Фонду державного майна» ДП «Будівельник» передано із сфери управління Мінекономрозвитку до сфери управління ФДМУ. 
		 
		05 травня 2020 року ОСОБА_1 подав до Мінекономрозвитку заяву про звільнення з посади голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» у порядку статті 38 КЗпП України з наданням відповідних документів. На підставі Закону України «Про звернення громадян» міністерство передало вказану заяву на розгляд до ФДМУ (том 3, а. с. 22, 23). 
		 
		08 травня 2020 року ФДМУ надав позивачу відповідь за вих. № 10-52-9070 про те, що ОСОБА_1 особисто не звертався до Фонду із заявою про припинення повноважень голови ліквідаційної комісії, а розгляд такої заяви, поданої на адресу Мінекономрозвитку, не належить до повноважень Фонду. Крім того, позивача як голову ліквідаційної комісії було зобов`язано невідкладно передати до ФДМУ документи ДП «Будівельник», відсутність яких перешкоджає продовженню Фондом ліквідації цього підприємства (том 3, а. с. 43). 
		 
		Листом від 27 травня 2020 року № 10-52-10201 ФДМУ повідомив позивача про відсутність документального підтвердження трудових правовідносин між ОСОБА_1 і відповідним органом, уповноваженим управляти майном ДП «Будівельник», та для вирішення питання виключення позивача зі складу ліквідаційної комісії зажадав подання до Фонду звіту про виконану роботу з моменту призначення головою ліквідаційної комісії (з поясненнями причин незавершення ліквідації підприємства) та документів за результатами роботи ліквідаційної комісії. У разі відсутності таких документів вказав на необхідність надання документів, що підтверджують передання ОСОБА_1 всіх документів, печаток, штампів Мінекономрозвитку згідно з описом, як зазначено у поданій заяві (том 3, а. с. 50, 51). 
		 
		Мотивувальна частина 
		 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. 
		 
		Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		 
		Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. 
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). 
		 
		За змістом касаційної скарги ФДМУ постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині задоволених позовних вимог, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає її тільки у цій частині. 
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав. 
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 
		 
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. 
		 
		Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив зобов`язати ФДМУ звільнити його з посади голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» на підставі статті 38 КЗпП України. 
		 
		У статті 43 Конституції України визначено, щокожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. 
		 
		Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. 
		 
		Відповідно до частин третьої та четвертої статті 24 КЗпП України у редакції, чинній на час призначення позивача головою ліквідаційної комісії ДП «Будівельник», укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. 
		 
		Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України. 
		 
		Положеннями статті 38 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю            I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. 
		 
		За змістом наведеної правової норми право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує безумовний обов`язок роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави в установлені законом строки. 
		 
		Відсутність обхідного листа або акта приймання-передавання справ та документів не може бути підставою для відмови у звільненні. Якщо працівник не повернув матеріальні цінності або документи роботодавець може звернутися до відповідних органів, у тому числі до суду, для вирішення цього питання (постанова Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц (провадження 61-14726св18)). 
		 
		Сторони трудових правовідносин не можуть в односторонньому порядку змінювати строки попередження. Працівник, який попередив роботодавця про розірвання на його вимогу трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати таку заяву, за винятком випадків, коли на його місце було запрошено особу в порядку переведення з іншого місця роботи за погодженням між керівництвом двох роботодавців. При цьому, якщо відсутнє усне чи письмове відкликання заяви про звільнення за власним бажанням і після закінчення строку трудового договору його не було розірвано, а працівник не наполягає на звільненні, дія договору вважається продовженою. Винятки становлять випадки розірвання договору з поважних причин, про що зазначає працівник. 
		 
		За відсутності домовленості працівника і роботодавця про дату звільнення до закінчення двотижневого строку працівник не може бути звільнений у межах цього строку з дати, яку на власний розсуд обрав роботодавець. Працівник не може бути звільнений з дати, яка не відповідає домовленості. 
		 
		Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах                        від 20 травня 2020 року у справі № 279/3334/17 (провадження № 61-38688св18),             від 17 серпня 2022 рокуу справі № 372/128/21 (провадження № 61-19849св21),                   від 21 грудня 2022 року у справі № 299/2706/20 (провадження № 61-3594св22). 
		 
		У постанові Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 761/16900/21 (провадження № 61-12562св21) зазначено, що розірвання трудового договору за статтею 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Правове значення для припинення трудового договору має письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця в установленому законом порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою не має значення, чи була погоджена ця ініціатива з роботодавцем та чи згодний він з такою вимогою робітника. Для працівника виявлення цієї ініціативи створює лише один обов`язок - продовжувати виконання усіх умов трудового договору протягом двох тижнів від дня подання роботодавцю такої заяви. Трудові відносини припиняються незалежно від того, чи видано роботодавцем наказ про звільнення працівника, чи не вчинено такої дії. Відсутність такого наказу не зобов`язує працівника надалі виконувати покладені на нього трудові обов`язки та не продовжує дії трудового договору. 
		 
		Верховний Суд у постанові від 26 жовтня 2023 року у справі № 757/35570/21-ц (провадження № 61-6837св23) зробив такий висновок: «За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. Проте така ініціатива з наміром припинити трудові відносини в односторонньому порядку має бути доведена до відома роботодавця. Своє бажання щодо звільнення за статтею 38 КЗпП України працівник оформлює у письмовій довільній формі. Спосіб подання заяви на звільнення законодавством не обмежується. Отже, заяву можна надати особисто роботодавцю, надіслати поштою чи телеграмою. Відмова у звільненні є порушенням законодавства про працю, проте факт небажання роботодавця звільняти працівника треба підтвердити. Отже, у разі подання заяви про звільнення за власним бажанням працівникові потрібно надати документи, що підтверджують факт подання такої заяви та отримання її роботодавцем. Надіслання поштовим засобом зв`язку на адресу роботодавця заяви про звільнення за власним бажанням, хоча і є можливим варіантом сповіщення роботодавця про свої наміри працівником, проте без встановлення факту отримання ним такої заяви не свідчить про припинення між сторонами трудових відносин з дня надіслання такої заяви в обумовлений у ній строк». 
		 
		У справі, яка переглядається, апеляційний суд встановив, що: 
		 
		- на підставі наказу Мінпромполітики від 01 липня 2009 року № 400 «Про внесення змін до наказу Мінпромполітики України від 15 вересня 2005 року № 340» ОСОБА_1 з 01 липня 2009 року призначено головою ліквідаційної комісії ДП «Будівельник»; 
		 
		- згідно з наказами Агентства державного майна України від 25 квітня 2012 року № 84 та від 28 листопада 2012 року № 381 за згодою сторін повноваження голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» ОСОБА_1 було продовжено; 
		 
		- 16 грудня 2016 року ОСОБА_1 надіслав на адресу Мінекономрозвитку заяву про звільнення за власним бажанням, яку відповідач отримав 20 грудня 2016 року; 
		 
		- сторона відповідачів не надала доказів про те, що упродовж двох тижнів від дня подання заяви про звільнення позивач не виконував покладених на нього обов`язків; 
		 
		- у березні 2017 року ОСОБА_1 надіслав на адресу Мінекономрозвиткудокументи, які стосуються ДП «Будівельник», а також печатку підприємства. 
		 
		За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. 
		 
		Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). 
		 
		У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. 
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. 
		 
		За наведених обставин, враховуючи встановлений факт існування між сторонами трудових відносин, відсутність волевиявлення позивача на їх продовження, що доведено до відома роботодавця у встановленому законом порядку, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для зобов`язання ФДМУ, до сфери управління якого передано ДП «Будівельник», звільнити ОСОБА_1 з посади голови ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» з одночасним виключенням зі складу ліквідаційної комісії підприємства шляхом видання наказу про звільнення з роботи на підставі частини першої статті 38 КЗпП України з 04 січня 2017 року та внести ці відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. 
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого в означеній частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. 
		 
		Доводи касаційної скарги ФДМУ про те, що між позивачем і ДП «Будівельник» та/або попереднім уповноваженим органом управління відсутні ознаки наявності трудових відносин, а тому повноваження голови ліквідаційної комісії регулюються не трудовим, а цивільним законодавством, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 призначено головою ліквідаційної комісії ДП «Будівельник» на підставі наказу уповноваженого органу управління цим підприємством. Після призначення на посаду позивач став представником юридичної особи, відповідальним за реалізацію процесу ліквідації, зокрема проведення інвентаризації майна, розрахунки з кредиторами та інші функції відповідно до законодавства. Матеріали справи не містять і сторона відповідачів не надала доказів укладення з позивачем цивільно-правового договору на виконання цих функцій (наприклад, договір доручення чи підряду). 
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. 
		 
		Відповідно до статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи. 
		 
		Вказана норма зобов`язує суди нижчих інстанцій враховувати висновки Верховного Суду під час нового розгляду справи та відповідно мотивувати рішення з урахуванням позиції касаційної інстанції. 
		 
		Під час нового розгляду цієї справи суд апеляційної інстанції виконав вказівки суду касаційної інстанції та з урахуванням відсутності укладеного з позивачем цивільно-правового договору на виконання функцій голови ліквідаційної комісії, а також відомостей про те, що до подання ним заяви про звільнення за власним бажанням трудові відносини між сторонами були розірвані, дійшов правильних висновків, що у цьому конкретному випадку спірні правовідносини регулюється нормами трудового законодавства. 
		 
		У свою чергу, доводи ФДМУ про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 420/2174/19 (адміністративне провадження № К/9901/34321/19), колегія суддів відхиляє з таких підстав. 
		 
		У справі № 420/2174/19 предмет спору стосувався визнання протиправною та скасування постанови Головного управління Держпраці в Одеській області про накладення штрафу. 
		 
		Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин. 
		 
		Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини). 
		 
		Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд повинен визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. 
		 
		Обставини у наведеній постанові Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається у касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведеній справі суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки, зроблені Верховним Судом у вказаній справі, не суперечать висновкам, зробленим судом апеляційної інстанції під час розгляду цієї справи. 
		 
		Щодо оскарження додаткової постанови апеляційного суду стосовно розподілу судових витрат 
		 
		Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. 
		 
		За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті всі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. 
		 
		Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувалися докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал). 
		 
		Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо суд під час ухвалення основного судового рішення не визначив способу його виконання або не вирішив питання про судові витрати. 
		 
		Додаткове судове рішення є невід`ємною складовою основного судового рішення. 
		 
		Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. 
		 
		Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141, 142 ЦПК України. 
		 
		Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 
		 
		Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. 
		 
		Згідно з частинами першою - п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. 
		 
		Відповідно до частин третьої та восьмої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. 
		 
		У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним порівняно з ринковими цінами адвокатських послуг. 
		 
		Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження        № 12-171гс19)). 
		 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (mutatis mutandis рішення від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, § 268). 
		 
		У постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження                  № 12-14гс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права. […] У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо. 
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). 
		 
		Вирішуючи питання про відшкодування позивачу понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що цей позов задоволено частково, а сторона позивача надала належні докази (договори про надання правничої допомоги від 04 січня 2017 року та від 31 березня 2020 року, укладені між ОСОБА_1 та адвокатом Козубом О. І., акти від 30 грудня 2018 року та від 26 липня 2024 року приймання-передавання наданих послуг із зазначенням виду, опису та вартості послуг на суму 30 000,00 грн та на суму 40 500,00 грн відповідно, а загалом - 70 500,00 грн) на підтвердження понесених витрат. Разом із тим, врахувавши розмір задоволених та відхилених позовних вимог, наявність клопотання відповідача про зменшення розміру правничої допомоги, а також, взявши до уваги складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, критерій необхідності вчинення процесуальних дій та їх значимість, суд апеляційної інстанції правильно виснував, що позивач має право на компенсацію вказаних витрат у розмірі 20 000,00 грн, пропорційно до задоволених позовних вимог. 
		 
		Посилання ФДМУ у касаційній скарзі на те, що для відшкодування понесених судових витрат учасник справи повинен подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс чи які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, а також заявити клопотання про компенсацію судових витрат до закінчення судових дебатів та надати докази щодо розміру понесених витрат у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України, не заслуговують на увагу, оскільки у заяві про зміну (доповнення) предмета позову від 28 травня 2020 року  ОСОБА_1 навів попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на правничу допомогу та заявив вимогу про компенсацію здійснених ним витрат за рахунок відповідача ФДМУ (том 3, а. с. 8-15). Водночас заяву про розподіл судових витрат та додані до неї документи (докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу) позивач надіслав засобами поштового зв`язку до суду апеляційної інстанції 29 липня 2024 року, тобто з додержанням строку, визначеного частиною восьмою статті 141 ЦПК України, а саме впродовж п`яти днів після ухвалення Полтавським апеляційним судом постанови        від 25 липня 2024 року (том 5, а. с. 217-235). 
		 
		Аргументи ФДМУ про те, що позивач не довів належним чином факт оплати витрат адвоката, пов`язаних з наданням правничої допомоги (фактичної сплати), є неспроможними, оскільки витрати на правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною, чи тільки має бути сплачено. 
		 
		Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду         від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19),              від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19),            від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19),      від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18),           від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21). 
		 
		Посилання  ОСОБА_1 на те, що заявлений ним розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 70 500,00 грн є співмірним із складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а тому апеляційний суд безпідставно зменшив ці витрати до 20 000,00 грн, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до вимог пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України суд апеляційної інстанції визначив розмір цих витратпропорційно до задоволених позовних вимог. 
		 
		Доводи ОСОБА_1 у касаційній скарзі про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не заслуговують на увагу з огляду на те, що заявник, вказуючи зазначені підстави касаційного оскарження додаткової постанови апеляційного суду, виконуючи вимоги пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не навів обґрунтування щодо застосування якої саме норми права Верховному Суду потрібно сформулювати висновок із конкретизацією змісту правовідносин, у яких цей висновок відсутній. 
		 
		У свою чергу, наведені в обох касаційних скаргах доводи про те, що під час вирішення питання про відшкодування витрат на правничу допомогу суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16,    від 20 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15, від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/20, від 06 листопада 2022 року у справі № 760/11145/18,від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, від 03 квітня 2024 року у справі № 915/436/23, щодо загального порядку доведення сторонами справи судових витрат на правову допомогу і критеріїв оцінки таких доказів судами, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки, наведені апеляційним судом в оскаржуваній додатковій постанові у цій справі, не суперечать правовим висновкам, сформованим у наведених постановах суду касаційної інстанції. 
		 
		Інші наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня   1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня          2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99). 
		 
		Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. 
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. 
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг 
		 
		Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. 
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому підлягають залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог та додаткова постанова цього суду, якою вирішено питання щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу, - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. 
		 
		Щодо судових витрат 
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 
		 
		Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявників. 
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ: 
		 
		Касаційні скарги Фонду державного майна України та ОСОБА_1 залишити без задоволення. 
		 
		Постанову Полтавського апеляційного суду від 25 липня 2024 року в частині задоволених позовних вимог та додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 20 серпня 2024 року залишити без змін. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		 
		Суддя-доповідач  Є. В. Петров  СуддіА. І. Грушицький   В. М. Ігнатенко   І. В. Литвиненко   В. В. Пророк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...