Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 463/903/23 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:; витребування майна із чужого незаконного володіння.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 21.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 24.02.2025.
Дата набрання законної сили: 19.02.2025
Номер судового провадження: 61-13135ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		19 лютого 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 463/903/23
		провадження № 61-13135св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Червинської М. Є.,
		суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,                 Тітова М. Ю.,
		 
		учасники справи:
		позивач - Львівська міська рада, 
		відповідач -  ОСОБА_1 ,
		треті особи: Управління комунальної власності Львівської міської ради, ОСОБА_2 , 
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Львівської міської ради на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 11 квітня 2024 року у складі судді Мармаша В. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 26 серпня              2024 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М.,                        Цяцяка Р. П., 
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		У лютому 2023 року Львівська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_2 , про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.
		В обґрунтування позову посилалась на те, що 02 січня 2004 року на праві комунальної власності зареєстровано будинок АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 4258537, відтак усі приміщення у ньому, що не відчужені у встановленому законом порядку, належать до комунальної власності. 
		Спірні нежитлові приміщення загальною площею 57,0 кв.м у цьому будинку були предметом договорів оренди нерухомого майна, зокрема договору                          № Л-57717 від 21 листопада 2007 року. 
		У жовтні 2018 року при вивченні документів щодо багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 було встановлено, що 31 січня 2011 року нежитлові приміщення загальною площею 57,0 кв.м зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_3 на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року у справі № 2-174/10.
		У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу № 274 від 04 лютого                 2011 року, вказані нежитлові приміщення відчужені ОСОБА_2 , яка в свою чергу відчужила спірні приміщення ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 570 від 01 березня 2011 року.
		Позивач зазначає, що постановою Львівського апеляційного суду від 01 серпня 2022 року у справі № 2-174/10 за апеляційною скаргою Львівської міської ради рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову   ОСОБА_3 відмовлено.
		У зв`язку із цим позивач вважає, що спірне нерухоме майно безпідставно набуте відповідачкою в особи, яка не мала права його відчужувати, відтак Львівська міська рада, як власник, має право витребувати його від останнього набувача.
		Посилаючись на викладені обставини, Львівська міська рада просила суд  витребувати з приватної власності ОСОБА_1 нежитлові приміщення площею 57,0 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер майна 32764038, з припиненням права власності ОСОБА_1 на ці нежитлові приміщення.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 11 квітня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірні нежитлові приміщення вибули з власності Львівської міської ради на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, яке у подальшому було скасовано, тому ці приміщення вибули з володіння власника поза його волею. 
		Разом із цим, суд вважав, що підстави для задоволення позовних вимог про витребування нежитлових приміщень з незаконного володіння відсутні, оскільки його витребування у ОСОБА_1 , яка є добросовісним набувачем та набула право власності на спірний об`єкт нерухомого майна на підставі відплатного договору, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, і у такому випадку на відповідачку буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
		Протягом понад 12 років ОСОБА_1 постійно, відкрито та добросовісно володіє, користується та розпоряджається спірним майном, оплачує комунальні послуги та здійснює поточний ремонт.
		Водночас, за період часу з 2010 року (з часу закінчення строку дії договору оренди нерухомого майна № Л-57717 від 21 листопада 2007 року) до 2018 року позивач не цікавився станом та долею належного йому на праві власності нерухомого майна.
		Не погодившись із вказаним судовим рішенням, Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та Львівська міська рада звернулись до суду з апеляційними скаргами.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		Постановою Львівського апеляційного суду від 26 серпня 2024 року апеляційну скаргу Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та Львівської міської ради залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 11 квітня 2024 року - без змін.
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		25 вересня 2024 року Львівська міська рада звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Личаківського районного суду м. Львова від  11 квітня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 серпня 2024 року.
		 
		У касаційній скарзі заявник просить скасувати вказані судові рішення і ухвалити нове рішення у справі, яким позов задовольнити.
		Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржені судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
		Доводи інших учасників справи
		 
		04 листопада 2024 року     ОСОБА_1 в особі представника - адвоката                                Комара М. В. звернулась до Верховного Суду з відзивом на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		 
		Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
		 
		25 жовтня 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Фактичні обставини справи
		Встановлено, що з 02 січня 2004 року будинок, розташований за адресою:  АДРЕСА_1 , зареєстрований як об`єкт комунальної власності, підстава виникнення права власності: рішення Червоноармійського райвиконкому м. Львова № 176 від 10 березня 1987 року.
		Спірне приміщення, площею 57 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, тривалий час було самостійним предметом договорів оренди нерухомого майна. Зокрема, на підставі договору оренди № Л-57717, укладеного 21 листопада 2007 року між Управлінням комунальної власності Департаменту економіки Львівської міської ради (Орендодавець) та ПП «Виробничо-комерційна фірма «Діамантова підкова» (Орендар), вказане приміщення передано в оренду строком на 2 роки 364 дні, а саме з 21 листопада 2007 року до 20 листопада 2010 року.
		Після 20 листопада 2010 року договір оренди щодо спірних приміщень не укладався.
		У 2010 році ОСОБА_3 звернувся до Галицького районного суду м. Львова з позовом до ОСОБА_4 , ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», у якому просив, зокрема, визнати за ним право власності на нежитлові підвальні приміщення площею 57,0 кв.м, що знаходяться по АДРЕСА_1 , та зобов`язати ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвати вказане право власності (справа № 2-174/10).
		Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року (справа № 2-174/10) позов  ОСОБА_3 задоволено.
		Визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлові підвальні приміщення площею 57,0 кв.м, що знаходяться по АДРЕСА_1 , позначені на поверховому плані БТІ від 04 лютого 2002 року під індексами 1 площею                14,1 кв.м, 2 площею 18,9 кв.м, 3 площею 12,7 кв.м, 4 площею 7,3 кв.м, 5 площею 2,6 кв.м, 6 площею 1,4 кв.м.
		Зобов`язано ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» зареєструвати за ОСОБА_3 право власності на нежитлові підвальні приміщення площею 57,0 кв.м, що знаходяться по АДРЕСА_1 , позначені на поверховому плані БТІ від 04 лютого 2002 року під індексами 1 площею 14,1 кв.м, 2 площею                   18,9 кв.м, 3 площею 12,7 кв.м, 4 площею 7,3 кв.м, 5 площею 2,6 кв.м, 6 площею 1,4 кв.м.
		Право власності ОСОБА_3 на спірні нежитлові приміщення  відповідно до рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 року зареєстровано 31 січня 2011 року.
		На підставі договору купівлі-продажу № 274 від 04 лютого 2011 року                      ОСОБА_3 відчужив нежитлові приміщення загальною площею 57,0 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_2 . 
		01 березня 2011 року ОСОБА_2 відчужила спірні приміщення ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу № 570.
		19 листопада 2021 року Львівська міська рада звернулась з апеляційною скаргою на рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня                    2010 року у справі № 2-174/10.
		Постановою Львівського апеляційного суду від 01 серпня 2022 року у справі               № 2-174/10 апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено, рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня 2010 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. 
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Згідно з частиною першою, другою, четвертою статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов`язує.
		Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
		У відповідності до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична  або  юридична  особа  має право мирно володіти своїм майном.  Ніхто не  може  бути  позбавлений  своєї  власності інакше  як  в  інтересах  суспільства  і  на умовах,  передбачених 
		законом і загальними принципами міжнародного права.   Проте попередні положення жодним  чином  не  обмежують  право держави  вводити в дію такі закони,  які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за  користуванням  майном  відповідно  до загальних  інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Статтею 13 Контитуції України визначається, що Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, закріплює рівність перед законом усіх без винятку суб`єктів права власності та гарантує кожному захист його прав і свобод.
		Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).
		Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.
		При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.
		Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
		Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на спірне нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
		 
		Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
		 
		У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження                           № 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з якими власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.
		 
		Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та багатьох інших.
		 
		Аналіз судової практики свідчить, що вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц).
		 
		Встановлено, що нежитлові приміщення, площею 57,0 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ,  дійсно вибули з володіння позивача у 2010 році поза його волею на підставі рішення Галицького районного суду                      м. Львова від 17 грудня 2010 року у справі № 2-174/10, яке було скасовано постановою Львівського апеляційного суду від 01 серпня 2022 року за апеляційною скаргою Львівської міської ради, поданою у листопаді 2021 року.
		 
		При цьому останній набувач (відповідачка ОСОБА_1 ) набула спірне нежитлове приміщення у власність на підставі договору купівлі-продажу № 570 від 01 березня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу  Магировською О. В.
		 
		Разом із тим, добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).
		Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі                   № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що «перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
		Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач усупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а отже, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків, передбачених у статті 388 ЦК України».
		 
		Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна, з`ясовуючи чи знала/могла знати вказана особа про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб.
		 
		На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі                                     № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі                             № 925/1351/19).
		 
		Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
		 
		До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21).
		 
		Крім того, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18)), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
		 
		Такі висновки містяться у пункті 58 постанови Великої Палати від 14 грудня              2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).
		 
		У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що під час придбання спірних нежитлових приміщень ОСОБА_1 правомірно очікувала, що ОСОБА_2 мала право ними розпоряджатися, і вона, після отримання цього майна, матиме змогу мирно ним володіти. 
		 
		Таким чином, ОСОБА_1 , набуваючи 01 березня 2011 року спірне нерухоме майно у власність у ОСОБА_2 та укладаючи письмовий договір про придбання такого майна, який був посвідчений нотаріально з дотриманням нотаріусом вимог щодо перевірки відсутності обтяжень на таке майно, вочевидь не могла знати про те, що це майно вибуло з власності позивача поза його волею і щодо такого майна існує спір.
		 
		Крім того, рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 грудня                       2010 року, ухвалене у справі № 2-174/10, на підставі якого нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , вибуло з володіння позивача, на час набуття відповідачкою цього спірного приміщення у власність (01 березня 2011 року) було чинним та не оскарженим в апеляційному порядку, а відповідна апеляційна скарга Львівською міською радою була подана лише через десять років - у листопаді 2021 року.
		Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з  висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неможливість витребування майна у ОСОБА_1 , оскільки задоволення позову про витребування майна у цій справі матиме наслідком покладення на добросовісного набувача індивідуального й надмірного тягаря, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		При цьому суди попередніх інстанцій правильно надали оцінку й тій обставині, що на час подання позову протягом понад 12 років відповідачка постійно, відкрито та добросовісно володіє, користується та розпоряджається спірним майном, оплачує комунальні послуги та здійснює поточні ремонти. 
		Разом із тим, у відповідності до частини третьої статті 13 Конституції України, власність зобов`язує. 
		Це конституційне положення свідчить про те, що власність не тільки надає переваги, а й покладає певні обов`язки на власників майна.
		Натомість, за період з 2010 року (з часу закінчення строку дії договору оренди нерухомого майна № Л-57717 від 21 листопада 2007 року) до 2018 року Львівська міська рада, яка представляє Львівську територіальну громаду, не проявляла жодного інтересу щодо спірних приміщень, не цікавилася їх технічним станом, не використовувала їх за призначенням та не контролювала, ким і з якою метою вони використовуються.
		З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для сумніву у добросовісності ОСОБА_1 , як набувача майна, яка протягом тривалого часу безперешкодно ним користується.
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
		Доводи заявника про неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
		Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
		При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994  року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від  27  вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального 
		і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
		 
		Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргуЛьвівської міської ради залишити без задоволення.
		 
		Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 11 квітня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 26 серпня 2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                  М. Є. Червинська
		 
		Судді:                                                                             А. Ю. Зайцев 
		 
		 Є. В. Коротенко 
		 
		 В. М. Коротун
		 
		 М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...