Єдиний державний реєстр судових рішень

В зв’язку з набранням чинності 25.04.2025 Закону України від 26.02.2025 № 4273-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо зміни найменувань місцевих загальних судів" (далі – Закон), частину найменувань судів найближчим часом буде змінено відповідно до переліку наведеному у Законі

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 922/2818/21 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них; щодо припинення права користування земельною ділянкою, з них; щодо припинення права оренди.
Надіслано судом: 21.02.2025. Зареєстровано: 24.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 25.02.2025.
Дата набрання законної сили: 10.02.2025
Номер судового провадження: 2725 Х

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		10 лютого 2025 року м. Харків Справа №922/2818/21 
		 
		Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
		головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,
		за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.,
		за участю представників:
		позивача  Комісар О.О., посвідчення дійсне до 01.03.2028 року;
		першого відповідача  Руденко Д.Ю., посвідчення №2921 дійсне до 31.12.2025 року, виписка з ЄДРЮО ФОП та ГФ;
		другого відповідача  Квартенко О.Р. (адвокат), ордер серія ВІ№1025228 від 05.08.2024 року, свідоцтво №б/н від 01.09.2021 року;
		третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні першого відповідача  не з`явився;
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури (вх.№2725Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 16.10.2024 року у справі №922/2818/21,
		за позовом Керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова, (61072, м.Харків, вул. Тобольська, 55А),
		до 1. Харківської міської ради, (61003, м. Харків, м-н. Конституції, 7),
		2. Обслуговуючого кооперативу «КІМ», (61004, м. Харків, вул. Катериніська, буд. 46),
		третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні першого відповідача  Державний біотехнологічний університет, (61002, м. Харків, вул. Алчевських, буд. 44),
		про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення земельної ділянки,-
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		У липні 2021 року Керівник Шевченківської окружної прокуратури м.Харкова Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області із позовом до відповідача 1 - Харківської міської ради, відповідача 2 - Обслуговуючого кооперативу «КІМ» про:
		- визнання незаконним та скасування пункт 9 додатку 1 до рішення 9 Харківської міської ради від 19.06.2019 року №1605/19 «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд», яким змінено вид використання земельної ділянки (кадастровий номер 6310136300:12:003:0067) площею 2,0722 га по вул. Буковій, 4-Б на «для будівництва учбових майстерень», яким надано Обслуговуючому кооперативу «КІМ» в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 6310136300:12:003:0067) площею 2,0722 га із земель територіальної громади м.Харкова, за рахунок земель житлової та громадської забудови для будівництва учбових майстерень по вул. Буковій, 4-Б до 17.04.2022 року, а також визначено, що будівництво необхідно виконати за рахунок знесення існуючих будівель літ. А-1, літ. В-1, літ. Г-1, літ. Д-2 по вул. Буковій, 4-Б, які належать на праві приватної власності Обслуговуючому кооперативу «ЖБК КІМ» (на теперішній час Обслуговуючий кооператив «КІМ»);
		- визнати недійсним договір б/н від 14.11.2019 року оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6310136300:12:00360067, по вул. Буковій, 4-Б в м.Харкові, площею 2,0722 га, укладеного між Харківською міською радою та Обслуговуючим кооперативом «КІМ»;
		- зобов`язати Обслуговуючий кооператив «КІМ» повернути земельну ділянку, яка розташована за адресою: м.Харків, вул. Букова, 4-Б, площею 2,0722 га, кадастровий номер 6310136300:12:003:0067 Харківській міській раді.
		Судові витрати просив суд покласти на відповідачів.
		Рішенням Господарського суду Харківської області від 16.10.2024 року у справі №922/2818/24 (повний текст складено 28.10.2024 року, суддя Ємельянова О.О.) у позові відмовлено.
		Харківська обласна прокуратура з вказаними рішенням суду першої інстанції не погодилася та звернулася до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 16.10.2024 року та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Судові витрати відшкодувати на користь Харківської обласної прокуратури за рахунок відповідачів.
		В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що 
		- в силу вимог ч. 2 ст. 124, ч. 1 ст. 134 та ч.ч. 1, 2 ст. 135 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) під будівництво підлягають продажу виключно на земельних торгах; право оренди на земельних торгах на земельну ділянку з кадастровим номером 6310136300:12:003:0067 було надано ОК «КІМ» для будівництва учбових майстерень всупереч законодавчим вимогам;
		- ОК «КІМ», набувши у власність будівлі літ. А-1, літ. В-1, літ. Г-1, літ. Д-2 по вул. Буковій, 4-Б, відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України набуло право на отримання у користування тільки лише земельні ділянки, на якій розміщено зазначене нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористування), а не в межах кадастрового номеру 6310136300:12:003:0067, площею 2,0722 га;
		- спірне рішення Харківської міської ради не містить чіткого зазначення, яка саме земельна ділянка або її частина (площа, установлені межі, як це передбачено ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України) призначалися та були необхідними саме для розміщення та обслуговування будівлі відповідно до вимог ч. 2 ст. 377 Цивільного кодексу України (відповідно до ДБН та СНіП);
		- відповідачі грубо порушили норми діючого законодавства щодо способу набуття права оренди на земельну ділянку комунальної власності для задоволення мети будівництва житлового комплексу, внаслідок чого вирішено питання про передачу спірної земельної ділянки в оренду в позаконкурсний спосіб, що завдає суспільним відносинам більшої шкоди (експертна грошова оцінка спірної земельної ділянки складає 43,5 млн. грн), ніж ризики, пов`язані із з`ясуванням питання, чи брали б участь інші особи в купівлі права оренди земельної ділянки при проведенні конкурсу чи аукціону та яку максимальну ціну відповідно до ст. 135 Земельного кодексу України мало право очікувати Харківська територіальна громада у разі проведення такого аукціону у встановленому законом порядку. 
		Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 19.11.2024 року відкрито апеляційне провадження за скаргою Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 16.10.2024 року у справі №922/2818/21. Встановлено учасникам справи строк на протязі якого вони мають право подати до суду відзиви на апеляційну скаргу, а також встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі. Справу призначено до розгляду в судове засідання і роз`яснено шляхи реалізації права учасників справи на участь у судовому засіданні, а також шляхи реалізації права учасників справи на подання документів до суду засобами електронного зв`язку. Витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/2818/21.
		Вказана ухвала була направлена учасникам справи через підсистему Електронний суд до кабінету користувача і доставлена їм 20.11.2024 року. 
		21.11.2024 року матеріали справи №922/2818/21 на вимогу надійшли до Східного апеляційного господарського суду.
		Від першого відповідача  Харківської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№15618 від 06.12.2024 року), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об`єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв`язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу  без задоволення. 
		Так перший відповідач вказує, що:
		- прокурор, звертаючись до суду без попереднього повідомлення Харківської міської ради про стверджувані порушення вимог земельного законодавства, не дотримався вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»;
		- оскаржуючи законність передачі земельної ділянки у користування з мотивів не співмірності площі земельної ділянки порівняно з площею будівлі, розташованій на цій земельній ділянці, саме позивач повинен належними і допустимими доказами довести розмір земельної ділянки, який є дійсно необхідним для обслуговування та експлуатації розміщеного на землі майна, що відповідає принципу диспозитивності судочинства, закріпленому в статті 14 Господарського процесуального кодексу України;
		- судом першої інстанції неправомірно не застосовано до спірних правовідносин положення ч. 2 ст. 134, ч. 3, 6, 12, 15 ст. 123, ч. 3 ст. 124 Земельного кодексу України, оскільки: 1) Харківська міська рада не мала повноважень для включення спірної земельної ділянки до переліку земельних ділянок або прав на них, які виставляються на земельні торги окремими лотами, через розташування на них нежитлових будівель, які належали на праві власності другому відповідачу; 2) Харківська міська рада не мала законодавчо визначених підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту відведення спірної земельної ділянки, затвердженні проекту землеустрою та передачі земельної ділянки у користування; 3) ст. 123 Земельного кодексу України не містить підстав для відмови у наданні земельної ділянки у користування; 4) до другого відповідача перейшло право користування спірною земельною ділянкою на тих самих умовах і втому обсязі, що бути у попереднього землекористувача.
		У судовому засіданні 12.12.2024 року після заслуховування позицій представника апелянта та представника другого відповідача оголошено перерву про що винесену ухвалу.
		Вказана ухвала була направлена учасникам справи через підсистему Електронний суд до кабінету користувача і доставлена їм 13.12.2024 року. 
		У судовому засіданні 20.01.2025 року оголошено перерву про що винесену ухвалу.
		Вказана ухвала була направлена учасникам справи через підсистему Електронний суд до кабінету користувача і доставлена їм 23.01.2025 року. 
		У судових засіданнях 30.01.2025 року та 06.02.2025 року протокольно оголошувались перерви.
		10.02.2025 року продовжено розгляд справи та представник позивача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги і наполягав на її задоволенні. Представники першого відповідача оголосив, що підтримує наданий ним відзив на апеляційну скаргу. Представник другого відповідача письмового відзиву на апеляційну скаргу не надав, однак пояснив, що заперечує проти позиції скаржника.
		У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
		Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення. 
		Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників прокуратури та відповідачів, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
		Згідно рішення Харківської міської ради депутатів трудящих від 13.12.1967 року №607-16 задоволено клопотання Інститут громадського харчування і відведено йому земельну ділянку площею орієнтовно 8 га по вул. Клочківській, 333 у місті Харкові за рахунок вільної від забудови землі паливного складу Облпаливтресту і ділянки з існуючими на ній недобудованими спорудами колишньої артілі «Надомник» по Магістральній вулиці, для будівництва інституту і за рахунок ділянки з існуючими будівлями і спорудами бази спеціального управління тресту «Союзнафтобурвод» по Магістральній вулиці.
		Відтоді земельна ділянка за вказаною адресою, як зазначає прокурор, перебувала у користуванні та на балансі Харківського державного університету харчування та торгівлі. 
		На замовлення Міністерства освіти і науки України та на підставі пункту 1.95 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 25.02.2004 року №22/04 КП «Місьпроект» розроблено проект землеустрою щодо відведення, який погоджено висновком Харківського міського управління земельних ресурсів від 11.02.2005 року №447/05 та висновком державної землевпорядної експертизи від 01.09.2005 року №2702. 
		Пунктом 24 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 22.11.2006 року №179/06 Університету надано земельну ділянку №1 площею 6,8505 га у постійне користування та земельну ділянку №2 площею 0,3934 га в оренду строком до 01.10.2011 року (але не пізніше початку реконструкції вул. Клочківської) по вул. Клочківській, 333 (Дзержинський район) для експлуатації та обслуговував нежитлових будівель. 
		Під час розроблення проекту землеустрою на замовлення Університету від 16.01.2014 року ПП «Фінансово-правовий консалтинг» за допомогою зйомки та високоточних програм по вирахуванню площ, а саме - програми «Іневент-ГРАД», була отримана площа 6,8505 га (ділянка №1) та 0,3934 га (ділянка №2). 
		У подальшому у Державному земельному кадастрі створені земельні ділянки кадастровими номерами 6310136300:12:003:0054 та 6310136300:12:003:0055 відповідно.
		Пунктом 3 додатку 1 до рішення 5 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою для будівництва, експлуатації та обслуговування об`єктів» від 20.04.2016 року №184/16 вирішено:
		3.1. Надати дозвіл на розроблення технічної документації щодо поділу земельної ділянки (кадастровий номер 6310136300:12:003:0054) із земель територіальної громади м.Харкова площею 6,8505 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель по вул. Клочківській, 333; 
		3.2. Фінансування робіт із землеустрою (технічна документація щодо поділу земельної ділянки по вул. Клочківській, 333) забезпечити за рахунок ділянки (кадастровий номер 6310136300:12:003:0054), за його згодою (лист від 16.04.2016 року №б/н) згідно із укладеним договором із розробником документації із землеустрою;
		3.3. Скасувати пункт 24 додатку 1 до рішення 7 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 22.11.2006 року №179/06, пункт 8 додатку 2 до рішення 21 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 19.12.2012 року №962/12, пункт 3 додатку 3 до рішення 22 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 27.02.2013 року №1036/13. 
		Пунктом 12 додатку 4 до рішення Харківської міської ради від 18.04.2018 року за №1057/18 «Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» погоджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 6,8505 га (кадастровий номер 6310136300:12:003:0054) на земельну ділянку №1 - 2,0722 га, земельну ділянку №2 - 4,7783 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель по вул. Клочківській, 333 (Шевченківський район). 
		Пунктом 9 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 19.06.2019 року за №1605/19 «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» змінено використання земельної ділянки (кадастровий номер 6310136300:12:003:0067) площею 2,0722 га по вул. Буковій, 4-Б на «для будівництва учбових майстерень» та надано ОК «КІМ» (відповідачу 2) в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 6310136300:12:003:0067) площею 2,0722 га із земель територіальної громади м.Харкова, за рахунок земель житлової та громадської забудови для будівництва учбових майстерень по вул. Буковій, 4-Б до 17.04.2022 року; будівництво виконати за рахунок знесення існуючих будівель літ. А-1, літ. Б-1, літ. В-1, літ. Г-1, літ. Д-2 по вул. Буковій, 4-Б, які належать на праві приватної власності ОК «ЖБК КІМ» (на теперішній час перереєстрований в ОК «КІМ»). 
		Вказані нежитлові будівлі літ. А-1 загальною площею 227,6 кв.м, літ. Б-1 загальною площею 34,3 кв.м, літ. В-1 загальною площею 18,7 кв.м, літ. Г-1 загальною площею 50,2 кв.м, літ. Д-2 загальною площею 1297,2 кв.м, розташовані за адресою: м.Харків, вулиця Заводу Комсомолець, будинок 4-Б (на даний час вул. Букова, 4-Б) належать ОК «ЖБК КІМ» (на даний час ОК «КІМ») згідно договорів пожертви від 29.08.2014 року, посвідченими приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Прядко О.С. за р.н. 1951 та 1954. 
		Перехід права власності зазначених нежитлових будівель оформлено двома договорами від 29.08.2014 року, за якими передано 1/2 та 1/2 нежитлових будівель літ. А-1, літ. Б-1, літ. В-1, літ. Г-1, літ. Д- 2, розташованих за адресою: вул. Букова, 4-Б.
		Щодо права прокурора на звернення з даним позовом.
		Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
		Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
		Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		Позовом у процесуальному сенсі є вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб`єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.
		Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.
		Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.
		Підставами заявленого позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.
		Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
		Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічні висновки викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17).
		Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
		Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
		До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина третя статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у господарських, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.
		У судовому процесі, зокрема в господарському, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.
		Подібний за змістом висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц та від 27.02.2019 року у справі №761/3884/18.
		Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Тобто, імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
		Законом України від 02.06.2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30.09.2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
		Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».
		Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
		Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).
		Зміст частин 3-5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
		Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
		У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
		«Нездійснення захисту» має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
		«Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
		«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
		Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
		Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 року №3-рп/99 з`ясовуючи поняття «інтереси держави» визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.
		Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
		Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
		З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено, що не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).
		Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
		Аналогічна правова позиція викладена у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 року у справі №924/1256/17 та від 15.05.2019 року у справі №911/1497/18.
		Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
		Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 року у справі №924/1237/17).
		Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц).
		Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
		Суд зобов`язаний дослідити: чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
		Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.
		При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 року у справі №910/6144/18, від 06.08.2019 року у справі №912/2529/18).
		Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
		Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
		Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
		Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18).
		У цій справі перший відповідач, здійснюючи право розпорядження землею в межах територіальної громади, є учасником цивільних правовідносин (стороною договору оренди землі). Отже, Харківська міська рада представляє інтереси територіальної громади міста Харкова, проте, в цій справі вона є відповідачем, оскільки вчинила дії, які порушують інтереси громади, а саме, прийняла рішення про передачу земельної ділянки в оренду другому відповідачу без проведення земельних торгів, тому прокурор самостійно подає цей позов.
		З цього приводу судова колегія зазначає, що 11.06.2024 року Великою Палатою Верховного Суду ухвалено постанову у справі №925/1133/18, висновки, викладені в якій, колегія суддів вважає за необхідне врахувати під час апеляційного перегляду даної справи.
		Так, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній вище постанові дійшла висновку, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
		Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
		Як зазначено вище, у даній справі позов подано керівником Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави без визначення органу, уповноваженого на здійснення відповідних функцій щодо спірних відносин, а позовні вимоги обґрунтовані тим, що передача спірної земельної ділянки без проведення торгів порушує економічні інтереси держави, призводить до втрати можливості отримання територіальною громадою міста максимального розміру орендної плати за використання земельної ділянки
		Прокурор наголошує на тому, що необхідність захисту інтересів держави у даній справі зумовлена прийняттям органом місцевого самоврядування незаконного рішення щодо розпорядження землею, яка згідно зі ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. 
		Таким чином, спірна угода, укладена представницьким органом територіальної громади, порушує економічні права територіальної громади, у зв`язку з чим прокурор мав не тільки право, але й обов`язок здійснити захист інтересів держави шляхом звернення з позовом у цій справі. 
		З огляду на заявлену прокурором вимогу про визнання незаконним та скасування рішення першого відповідача, її обґрунтування, визнання недійсними договору, однією зі сторін якого він є, а також відсутність іншого органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у справі, що розглядається, на думку суду апеляційної інстанції, скаржник правомірно визначив Харківську міську раду відповідачем у цій справі та обґрунтував підстави для представництва інтересів держави відсутністю органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
		Щодо суті позовних вимог колегія суддів зазначає наступне.
		За приписами ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу; від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ст. 116 Земельного кодексу України).
		Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
		Згідно п. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
		Положеннями ст. 9 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень Харківської міської ради в галузі земельних відносин на її території належить, зокрема, розпорядження землями територіальної громади міста, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб та надання земельних ділянок в користування.
		За змістом ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу земельної ділянки.
		Відповідно до ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).
		Зацікавлена особа в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається на підставі ч. 2 ст. 123 ЗК України з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
		Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується згідно ч. 4 ст. 123 Земельного кодексу України в порядку, встановленому ст. 186-1 цього Кодексу. За змістом ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов`язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
		При цьому, на підставі ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч.ч. 2 і 3 ст. 134 цього Кодексу.
		За приписами ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті.
		Такими випадками згідно ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України є: розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. У такому разі земельні ділянки державної чи комунальної власності (або права на них) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).
		Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.120 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення Харківської міської ради) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
		Згідно з ч.1 ст.377 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення Харківської міської ради) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
		В даному випадку судова колегія звертається до Superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею)  принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах ст.120 ЗК України, ст.377 ЦК України, інших положеннях законодавства. Згідно із принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, зміст якого розкривається у наведених нормах, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже відповідно до зазначених правових норм, власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 року у справі №910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 року у справі №921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 року у справі №200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 54)). 
		Виходячи із системного аналізу положень ч.2 ст.124 та абзацу 2 ч.2 ст.134 Земельного кодексу України, незастосування конкурентної процедури у виді земельних торгів допускається виключно у випадку, коли земельна ділянка державної чи комунальної власності надається фізичним або юридичним особам у користування з метою обслуговування та експлуатації існуючих об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), розташованих на такій земельній ділянці та належних на праві власності зазначеним особам для їх подальшого використання відповідно до того цільового та функціонального призначення, яке існувало на момент їх придбання. Таке правове регулювання з боку законодавця є виправданим і логічним та створює передумови одночасно як для усунення випадків покладення на власників таких об`єктів надмірного тягаря, пов`язаного з необхідністю оформлення права землекористування, так і для недопущення ухилення учасників земельних правовідносин від дотримання положень законодавства щодо отримання земельних ділянок на конкурентних засадах та/або їх отримання з метою використання, що відрізняється від цільового використання об`єктів нерухомості, та/або у розмірі, який необґрунтовано значно перевищує площу таких об`єктів. 
		Така правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 30.03.2021 року у справі №922/1323/20, від 01.04.2021 року у справі №910/10500/19, від 04.10.2023 року у справі №916/2319/22.
		Особа, яка придбала нерухоме майно, відповідно до частини 2 статті 134 Земельного кодексу України має право на придбання на позаконкурентних засадах (без проведення земельних торгів) прав саме на земельну ділянку (її частину), право на яку мав попередній власник нерухомості і яке перейшло до цього нового власника нерухомості в силу статей 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України в редакціях, які діяли на час придбання нерухомого майна, саме з метою, пов`язаною із розташуванням відповідної нерухомості.
		Відповідна правова позиція щодо системного тлумачення норми частини 2 статті 134 Земельного кодексу України в комплексі з положеннями статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України викладена в постановах Верховного Суду, зокрема від 14.02.2018 року у справі №592/6097/15-ц; від 09.02.2018 року у справі №910/4528/15-г; від 22.03.2018 року у справі №910/13129/7; від 14.03.2019 року у справі №915/182/17; від 06.11.2019 року у справі №910/23595/17. 
		Так, спірна земельна ділянка складає загальну площу 2,0722 га та зареєстрована за кадастровим номером 6310136300:12:003:0067 про що свідчить Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1794157163101 від 21.03.2019 року).
		Відповідно до Інформації державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за другим відповідачем зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна за адресою: м. Харків, вул. Заводу Комсомолець, буд. 4-Б, відповідно до договорів пожертви від 29.08.2024 року (за номером запису про право власності №6829907, частка майна 1/2, об`єкт нерухомого майна: 44175586101 нежитлові будівлі літ. А-1 заг. площею 227,6 кв.м, літ. Б-1 заг. площею 34,4 кв.м, літ. В-1 заг. площею 18,7 кв.м, літ. Г-1 заг. площею 50,2 кв.м, літ. Д- 2 заг. площею 1297,2 кв.м.), та договорів пожертви від 29.08.2024 року (за номером запису про право власності №6829540, частка майна 1/2, об`єкт нерухомого майна: 44175586101 нежитлові будівлі літ. А-1 заг. площею 227,6 кв.м, літ. Б-1 заг. площею 34,4 кв.м, літ. В-1 заг. площею 18,7 кв.м, літ. Г-1 заг. площею 50,2 кв.м, літ. Д- 2 заг. площею 1297,2 кв.м).
		Формування земельної ділянки з кадастровим номером 6310136300:12:003:0067, як об`єкту цивільних прав, в даному випадку не є підставою для автоматичного набуття речового права на неї новим власником нерухомого майна, яке на ній розміщено, з огляду на мету формування такої земельної ділянки у визначених межах (для будівництва зі знесенням розміщених на ній нежитлових будівель).
		Так, порядок отримання в користування земельної ділянки без проведення земельних торгів, визначений ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України, передбачав обов`язкову умову мету її надання - для обслуговування та експлуатації нерухомого майна, розташованого на такій земельній ділянці.
		Частиною п`ятою статті 20 Земельного кодексу України визначено, що види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.
		У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду фізичними або юридичними особами, які не можуть мати у власності земельних ділянок, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташований жилий будинок, будівля або споруда, на умовах оренди. Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти, крім об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера (ч.ч. 5, 6 Земельного кодексу України).
		Відповідно до ч.ч. 1-3, 6 ст. 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. 
		Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).
		Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.
		Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.
		Поряд з цим, у постанові Верховного Суду від 30.03.2021 року у справі №922/1323/20 зазначено, що види використання земельної ділянки у межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно у межах вимог, встановлених законом щодо використання земель цієї категорії з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою (частина 5 статті 20 Земельного кодексу України). Тобто, визначаючи вид використання земельної ділянки, органи державної влади і органи місцевого самоврядування можуть зазначати у таких випадках вид її використання саме для обслуговування будівель та споруд, а не для будівництва, зокрема, шляхом зазначення відповідних обмежень при прийнятті відповідних рішень про надання земельної ділянки у власність або користування та/або укладення відповідних договорів.
		Таким чином, право на отримання земельної ділянки в поза конкурсному порядку ОК «КІМ» повинно відбуватись за наслідками формування нової земельної ділянки в межах категорії земель (землі житлової та громадської забудови) за видом використання: для обслуговування та експлуатації отриманого у власність нерухомого майна.
		В контексті зазначеного слід звернути увагу, що матеріали справи не містять доказів звернення ОК «КІМ» до Харківської міської ради із заявою про надання земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомого майна, з метою експлуатації таких об`єктів та того, що зазначена земельна ділянка надавалась міською радою ОК «КІМ» для відповідних цілей.
		Крім того, у оспорюваному рішенні міської ради було зазначено про знесення нежитлових будівель, які належать на праві власності ОК «КІМ» та знаходиться на спірній земельній ділянці. Факт погодження знесення будівель, які знаходяться на спірній земельній ділянці та належать ОК «КІМ», повністю спростовує можливу мету надання такої земельної ділянки - для експлуатації таких будівель.
		Отже, матеріалами справи підтверджується, що земельна ділянка (кадастровий номер 6310136300:12:003:0067) площею 2,0722 га із земель територіальної громади м.Харкова за рахунок земель житлової та громадської забудови надана ОК «КІМ» пунктом 9 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 19.06.2019 за №1605/19 саме для будівництва.
		Судова колегія також вважає обґрунтованими доводи прокурора про невідповідність розміру отриманої ОК «КІМ» земельної ділянки з площею належного товариству об`єкту нерухомого майна, що також свідчить про те, що для обслуговування нерухомого майна не потрібно отримувати земельну ділянку в такому розмірі, який у багато разів перевищує площу необхідну для обслуговування будівлі.
		Площа нежитлових будівель становить лише 5,815% від земельної ділянки, яка передана товариству у користування (2,0722 га) оскаржуваним у даній справі рішенням та договором оренди земельної ділянки.
		У свою чергу, розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил, зокрема Державних будівельних норм «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92**», Державних будівельних норм «Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005».
		Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки в будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням.
		Така правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 року у справі №910/5201/19.
		В той же час, відсутнє будь-яке обґрунтування (з урахуванням будівельних та санітарних норм) необхідності виділення земельної ділянки площею 2,0722 га, відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що отримання в оренду земельної ділянки в розмірі, що значно перевищує площу належного товариству нежитлового приміщення внаслідок придбання, передбачає дотримання процедури проведення земельних торгів у визначеному положеннями ст. ст. 134, 135 Земельного кодексу України порядку.
		Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з доводами прокурора про те, що Харківською міською радою внаслідок прийняття пункту 9 додатку 1 до рішення Харківської міської ради від 19.06.2019 року за №1605/19 «Про надання земельних ділянок для будівництва, експлуатації та обслуговування об`єктів, припинення права користування земельними ділянками», яким ОК «КІМ» надано в оренду земельну ділянку (кадастровий номер 6310136300:12:003:0067) площею 2,0722 га із земель територіальної громади м. Харкова за рахунок земель житлової та громадської забудови для будівництва за рахунок знесення існуючих будівель літ. А-1, літ. Б-1, літ. В-1, літ. Г-1, літ. Д-2 по вул. Буковій, 4-Б, які належать на праві приватної власності ОК «ЖБК КІМ» (на теперішній час перереєстрований в ОК «КІМ»), було порушено вимоги чинного законодавства, а саме статті 124 Земельного кодексу України, частини 1 статті 134 Земельного кодексу України, які передбачають передачу в оренду земель комунальної власності на підставі земельних торгів, які Харківською міською радою проведені не були.
		Згідно з частиною першою статті 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
		Правилами частини першої статті 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
		Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення в зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації.
		Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає закону), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом. Такі висновки Верховний Суд сформував у постановах від 23.10.2018 року у справі №903/857/18, від 20.08.2019 року у справі №911/714/18, від 15.07.2021 року у справі №24/48/19.
		За змістом статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України правовою підставою для звернення до суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. До таких правових висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 14.08.2018 року у справі №910/23369/17, від 14.06.2019 року у справі №910/6642/18, від 28.05.2020 року у справі №917/750/19.
		Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити з його ефективності, тобто вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права без необхідності повторного звернення до суду, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
		Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 року у справі №916/1415/19, від 16.02.2021 року у справі №910/2861/18.
		Необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність відповідного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача. Тому на позивача покладено обов`язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту. Подібну позицію Верховний Суд висловив, зокрема, у постанові від 18.06.2020 року у справі №923/733/19.
		Зазначені правові висновки викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема від 02.02.2021 року у справі №925/642/19, від 18.08.2021 року у справі №910/6701/20, від 05.10.2022 року у справі №922/1830/19, від 08.11.2022 року у справі №910/18853/21, від 20.09.2023 року у справі №910/3453/22, від 26.06.2024 року у справі №904/4993/20.
		Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.
		Аналогічний висновок наведено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2018 року у справі №910/1972/17, від 23.05.2019 року у справі №920/301/18, від 25.06.2019 року у справі №922/1500/18, від 31.10.2019 року у справі №916/1134/18, від 24.12.2019 року у справі №902/377/19, від 02.04.2020 року у справі №910/7160/19, від 01.07.2021 року у справі №910/7029/20.
		Судова колегія зазначає, що оскарження рішення органу місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ділянки є неналежним способом захисту, оскільки таке рішення вже реалізовано шляхом укладення договору оренди, а тому не створює для орендаря жодних правових наслідків, як не створить їх і його скасування. З огляду на зазначене, скасування вказаних рішень не призведе до захисту інтересів держави і повернення земельної ділянки територіальній громаді.
		Для ефективного захисту інтересів держави у спірних правовідносинах достатньо повернути спірну земельну ділянку її власникові.
		Така правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 04.10.2023 року у справі №916/2319/22, від 24.01.2024 року у справі №916/1022/23.
		З огляду на викладене, у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним та скасування пункт 9 додатку 1 до рішення 9 Харківської міської ради від 19.06.2019 року №1605/19 «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» слід відмовити з зазначених вище правових підстав.
		Предметом договору оренди земельної ділянки від 14.11.2019 є земельна ділянка загальною площею 2,0722 га з кадастровим номером 6310136300:12:003:0067, яка розташована м. Харків, вул. Букова, 4-Г, щодо якої, як встановлено вище, першим відповідачем обрано незаконний спосіб передачі в оренду, що суперечить інтересам держави та територіальної громади.
		Частинами 1, 2 статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
		Застосовуючи частину 1 статті 228 ЦК України, слід враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині 1 йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині 3 йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.
		У правовій державі інтереси держави повинні відповідати інтересам суспільства, не можуть їм суперечити. Ті з інтересів суспільства, які становлять власне його фундамент, становлять публічний порядок.
		Тобто інтереси суспільства і публічний порядок співвідносяться як родове і видове поняття: забезпечення публічного порядку завжди в інтересах суспільства, однак не все, що становить інтерес суспільства, становить публічний порядок. Його становлять лише фундаментальні цінності.
		Верховний Суд України в постанові від 13.04.2016 року у справі №6-1528цс15 сформулював детальний висновок щодо застосування статті 228 ЦК України (в контексті визначення терміну «публічний порядок»):
		«Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку».
		З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. 
		Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14 Конституції України) тощо.
		Оскільки оспорюваний договір оренди за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини 2 статті 134 Земельного кодексу України, укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, такий договір згідно з частинами 1 та 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним (близькі за змістом висновки щодо нікчемності договору через порушення конкурентного порядку набуття земельної ділянки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 року у справі №688/2908/16-ц та від 20.07.2022 року у справі №923/196/20).
		Суд апеляційної інстанції зауважує, що висновки Великої Палати Верховного Суду в подібних правовідносинах мають перевагу над висновками касаційних судів у складі Верховного Суду, оскільки відповідно до статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом. Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.
		Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 18.01.2021 року у справі №Б-23/75-02 (Б-7346/2-19).
		Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 року у справі №755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
		Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Вінчіч та інші проти Сербії», заява № 44698/06). Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), також пов`язане з вимогами єдиного застосування закону. Розбіжності в тлумаченні правових норм можуть сприйматися як невід`ємна риса судової системи, що складається з певної мережі судів. Тобто різні суди можуть дійти неоднакових, але водночас раціональних та обґрунтованих висновків стосовно подібного юридичного питання, з подібними фактичними обставинами. Однак за певних обставин суперечливі рішення національних судів, особливо найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції. (рішення ЄСПЛ у справі «Томіч та інші проти Чорногорії», заява №18650/09, у справі «Шахін і Шахін проти Туреччини», заява №13279/05).
		На підстав вищенаведеного, з метою дотримання принципу юридичної визначеності та забезпечення єдності судової практики, колегія суддів, керуючись принципом jura novit curia («суд знає закони»), враховує саме останню практику касаційної інстанції з відповідних питань, у зв`язку з чим застосовує до спірних правовідносин, які виникли у справі, що переглядається, вказану вище правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо нікчемності укладеного між першим та другим відповідачами договору оренди землі.
		Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 Цивільного кодексу України). 
		Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, вимога про визнання його недійсним за загальним правилом не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі №463/5896/14-ц, від 04.06.2019 року у справі №916/3156/17).
		Отже, у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а з вимогою про застосування наслідків недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.
		Враховуючи викладене, Східний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що у задоволенні вимоги про визнання недійсним спірного договору оренди від 14.11.2019 року слід відмовити, оскільки цей договір є нікчемним і не потребує визнання судом недійсним за відповідною позовною вимогою.
		За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. 
		Відповідно до частин 1, 2 статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
		У постанові Верховного Суду від 11.01.2023 року у справі №924/820/21 викладено правовий висновок, про те, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України, частина 2 статті 152 Земельного кодексу України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
		Статтею 391 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
		Положеннями частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 року у справі №145/2047/16-ц викладено висновок: «зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок».
		Предмет негаторного позову становить вимога власника майна до інших осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.
		Позивач за негаторним позовом має право вимагати усунути наявні перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.
		При цьому, поняття перешкод у реалізації прав користування і розпорядження є загальним поняттям і може включати не лише фактичну відсутність доступу до земельної ділянки та можливості використати її за цільовим призначенням, а й будь-які інші неправомірні дії порушника прав, а також рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, договори, інші правочини, у зв`язку з якими розпорядження і користування майном ускладнене або повністю унеможливлене.
		Фізичне зайняття відповідної земельної ділянки та її використання особою, яка з огляду на вимоги законодавства не могла набувати прав власності чи користування ними, не позбавляє права володіння дійсного власника таких земель, але створює останньому перешкоди у здійсненні ним охоронюваного законом права користування своїм майном.
		За таких обставин, судова колегія дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги в частині повернення спірної земельної ділянки ОК «КІМ» Харківській міській раді, як ефективного способу захисту, яке в повній мірі забезпечує захист права власності на спірну земельну ділянку територіальної громади міста Харкова.
		За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі Рисовський проти України суд підкреслює особливу важливість принципу належного урядування. 
		Принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
		Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). 
		Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.
		Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків. Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема, добросовісно. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 року у справі №688/2908/16-ц (пункти 37, 38), від 20.07.2022 року у справі №923/196/20 (пункт 40), від 06.07.2022 року у справі №914/2618/16 (пункт 52)).
		Отримуючи право власності на нерухоме мано, розумними та обачними діями майбутнього власника було б вивчення ситуації, за якої можливо отримання в оренду земельної ділянки з метою, пов`язаною з розміщенням на ній відповідної будівлі.
		Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи в отриманні цієї земельної ділянки, за відсутності для цього визначених законом перешкод. Пропозиція нерозумних умов договору, тобто таких, які завідомо є неприйнятними через існування законодавчих заборон і обмежень, а також прийняття іншою стороною таких умов може підтверджувати недобросовісність поведінки обох сторін договору.
		З огляду на те, що спірна земельна ділянка не могла бути передана в оренду для будівництва з дотриманням вимоги щодо попереднього знесення розміщених на ній нежитлових будівель (п.3 договору) в поза конкурсному порядку, оскільки для цього існували законодавчі перешкоди, про які сторони оспорюваного договору знали чи повинні були знати, відповідне свідчить про недобросовісність поведінки його сторін (в тому числі ОК «КІМ»). 
		За таких обставин, за висновком суду апеляційної інстанції, дії першого та другого відповідачів безумовно вказують на наявність свідомої недобросовісної поведінки, спрямованої на намагання унеможливити інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості отримати земельну ділянку в оренду на відкритому конкурсі, створили для себе несправедливо вигідніші умови отримання права користування земельною ділянкою комунальної власності.
		Згідно ст. 129 Конституції України, до основних засад судочинства відносяться, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. 
		Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
		Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
		Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Наразі рішення Господарського суду Харківської області від 16.10.2024 року у справі №922/2818/21 вказаним приписам не відповідає.
		Згідно з п.2 ч.1 ст.275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення;
		Зважаючи на викладене, апеляційну скаргу позивача слід задовольнити, рішення суду першої інстанції від 16.10.2024 року у даній справі слід скасувати як таке, що прийнято при нез`ясуванні обставин, що мають значення для справи та прийняти нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
		Відповідно до пп. б), в) пункту 4 частини 1 статті 282 Господарського процесуального кодексу України, у постанові має бути зазначений новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.
		Враховуючи, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового, необхідно здійснити перерозподіл судових витрат відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
		Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 77, 86, 129, 269, 270, ст. 275, ст. 277, ст.ст. 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,- 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури задовольнити частково.
		Рішення Господарського суду Харківської області від 16.10.2024 року у справі №922/2818/21 скасувати.
		Прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити частково.
		Зобов`язати Обслуговуючий кооператив «КІМ» повернути земельну ділянку, яка розташована за адресою: м.Харків, вул. Букова, 4-Б, площею 2,0722 га, кадастровий номер 6310136300:12:003:0067 Харківській міській раді.
		Стягнути з Харківської міської ради, (61003, м. Харків, м-н. Конституції, 7, ЄДРПОУ 04059243) на користь Харківської обласної прокуратури (адреса вул. Богдана Хмельницького, 4, м. Харків, 61001 ЄДРПОУ 02910108) 908,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги 
		Стягнути з Харківської міської ради, (61003, м. Харків, м-н. Конституції, 7, ЄДРПОУ 04059243) на користь Шевченківської окружної прокуратура міста Харкова (адреса: вул. Вартових Неба, 55-А, м. Харків, 61072, ЄДРПОУ 0291010821) 1135,00 грн за подання позовної заяви.
		Стягнути з Обслуговуючого кооперативу «КІМ» (61004, м. Харків, вул. Катериніська, буд. 46, ЄДРПОУ 39318424) на користь Харківської обласної прокуратури (адреса вул. Богдана Хмельницького, 4, м. Харків, 61001 ЄДРПОУ 02910108) 908,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
		Стягнути з Обслуговуючого кооперативу «КІМ» (61004, м. Харків, вул. Катериніська, буд. 46, ЄДРПОУ 39318424) на користь Шевченківської окружної прокуратура міста Харкова (адреса: вул. Вартових Неба, 55-А, м. Харків, 61072, ЄДРПОУ 0291010821) 1135,00 грн за подання позовної заяви.
		 
		Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
		 
		Повний текст постанови складено 20.02.2025 року.
		 
		 
		Головуючий суддя В.С. Хачатрян
		 
		 
		Суддя В.В. Россолов 
		 
		 
		Суддя О.І. Склярук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...