Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 947/31292/24 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо.
Надіслано судом: 24.02.2025. Зареєстровано: 25.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 26.02.2025.
Дата набрання законної сили: 24.02.2025
Номер судового провадження: 854/57475/24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		24 лютого 2025 р.м. ОдесаСправа № 947/31292/24
		Перша інстанція: суддя Куриленко О.М.,
		повний текст судового рішення
		складено 11.12.2024, м. Одеса
		П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		судді-доповідача: Димерлія О.О.,
		суддів: Осіпова Ю.В., Шляхтицького О.І., 
		розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суд м. Одеси від 11.12.2024 у справі №947/31292/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення від 20.09.2024 №198
		У С Т А Н О В И В:
		01.10.2024 ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою, у якій просив суд визнати протиправною та скасувати постанову по справі про адміністративне правопорушення №198 від 20.09.2024 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.3 ст.210-1 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у виді штрафу у розмірі 17 000 грн.
		Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач стверджує, що він з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_1 на дату вказану в повістці. Як стверджує ОСОБА_1 , ним виконано вимоги законодавства про мібілізацію. Також, на думку позивача повістка на відправку не відповідає законодавчим вимогам. Крім того, ОСОБА_2 акцентує увагу на неналежній кваліфікації складу адміністративного правопорушення в контексті порушення конкретних положень законодавчих актів, а також вказує про звернення до відповідача з приводу того, що він має право на заміну виконання військового обов`язку на альтернативну невійськову службу, з огляду на його приналежність до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні».
		Відповідач з позовними вимогами не погоджується з підстав викладених у письмовому відзиві на позовну заяву, зазначаючи про порушення  ОСОБА_1 вимог частин 1, 2 статті 17 Закону України «Про оборону України», статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» щодо невиконання конституційного обов`язку громадянина на захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, невиконання військового обов`язку. Будучи визнаним військово-лікарською комісією придатним до військової служби, військовослужбовцем ОСОБА_1 не надано документального підтвердження стосовно наявності у нього права на відстрочку від військової служби, які передбачено ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відмовився від проходження військової служби по мобілізації, чим скоїв адміністративне правопорушення відповідальність за яке передбачено ч.3 ст.210-1 КУпАП. 
		Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11.12.2024 у справі № 947/31292/24 адміністративну позовну заяву ОСОБА_1 залишено без задоволення.
		Приймаючи таке рішення суд першої інстанції вказав, що в діях позивача містяться ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3 ст.210-1 КУпАП, адже ним порушено законодавство про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію. При цьому, районний суд відхилив доводи ОСОБА_3 стосовно релігійних переконань та не розгляду відповідачем його заяви щодо зміни виконання військового обов`язку альтернативною невійськовою службою у зв`язку з релігійними переконаннями.
		Не погодившись із вищеозначеним рішенням районного суду ОСОБА_4 подано апеляційну скаргу, в якій, з посиланням на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, викладено прохання скасувати оскаржуваний судовий акт із прийняттям нового судового рішення про задоволення позову.
		В обґрунтування апеляційної скарги позивач вказує, що оскаржувана постанова не містить опису події та складу адміністративного правопорушення. Також, на думку скаржника, повістка на відправку не відповідає законодавчим вимогам, оскільки не містять часу на який ОСОБА_5 повинен був з`явитись. Крім того, відповідачем здійснено неналежну кваліфікацію складу адміністративного правопорушення в контексті порушення конкретних положень законодавчих актів, а також не розглянуто звернення з приводу того, що ОСОБА_6 має право на заміну виконання військового обов`язку на альтернативну невійськову службу, з огляду на його приналежність до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні»
		Скориставшись наданим, приписами чинного процесуального законодавства, правом ІНФОРМАЦІЯ_2 до апеляційного суду подано відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач повністю погоджується із висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному рішенні від 11.12.2024 у справі №947/31292/24 та уважає їх обґрунтованими. Натомість, на думку суб`єкта владних повноважень, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними.
		В силу приписів пункту 1 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
		Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, у системному зв`язку з положеннями чинного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, з урахуванням наступного.
		Зокрема, колегією суддів установлено, що 20.09.2024 командиром взводу охорони ІНФОРМАЦІЯ_3 відносно ОСОБА_1 складено протокол №198 про адміністративне правопорушення за порушення вимог частин 1, 2 статті 17 Закону України «Про оборону України», а саме порушення норм законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в частині невиконання конституційного обов`язку громадянина щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, невиконання військового обов`язку згідно із законодавством. 
		За наслідком розгляду матеріалів справи про адміністративне правопорушення 20.09.2024 начальником ІНФОРМАЦІЯ_4 прийнято постанову №198 по справі про адміністративне правопорушення за частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 
		Означеним індивідуальним актом суб`єкта владних повноважень, за скоєння адміністративного правопорушення, передбаченого ч.3 ст.210-1 КУпАП, на ОСОБА_1 накладено штраф в сумі 17000грн.
		Не погодившись із такою постановою по справі про адміністративне правопорушення за частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 20.09.2024 №198 позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
		Здійснюючи перегляд даної справи в апеляційному порядку, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке. 
		Статтею 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», який також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
		Відповідно до ч. 10 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов`язані прибувати за викликом районного (об`єднаного районного), міського (районного у місті, об`єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України для оформлення військово-облікових документів (посвідчень про приписку до призовних дільниць, військових квитків, тимчасових посвідчень військовозобов`язаних), приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних та резервістів.
		Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначено Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
		Згідно із частиною 1 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов`язані з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.
		Відповідно до статей 17, 65 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
		Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту) (частина 5 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
		Адміністративну відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію передбачено статтею 210-1 КУпАП.
		Згідно частин 1, 3 статті 210-1 КУпАП порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію - тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
		Вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті, в особливий період - тягне за собою накладення штрафу на громадян від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від двох тисяч до трьох тисяч п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
		Згідно ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, сил оборони і сил безпеки, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і час демобілізації після закінчення воєнних дій.
		У зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, 25.02.2022 Президентом України видано Указ «Про загальну мобілізацію» №69/2022, строки якого неодноразового продовжувалась.
		Саме з періоду оголошення Президентом України рішення про мобілізацію законодавець пов`язує настання особливого періоду під час якого громадянами України зобов`язуються виконувати свій конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.
		Як установлено колегією суддів, ОСОБА_1 виписано повістку, у якій зазначено про необхідність з`явитися до ІНФОРМАЦІЯ_3 20.09.2024, оскільки він призивається на військову службу по мобілізації.
		Згідно фактичних обставин 20.09.2024 ОСОБА_2 з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_3 та надав пояснення про те, що їхати до військової частини відмовляється з релігійних переконань, а саме приналежність до Свідків Єгових та просив замінити військову службу невійськовою. 
		З даного приводу колегія суддів зазначає таке.
		Згідно ст. 65 Конституції України, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.
		Згідно ч. 4 ст. 35 Конституції України ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
		Водночас, відповідно до положень ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені ст.ст.24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 цієї Конституції.
		Згідно ч.2 ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
		Основним національним нормативно-правовим актом у сфері свободи віросповідання є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації».
		Статтею 3 Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено, що кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
		Ніхто не може встановлювати обов`язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
		Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.
		Відповідно до ч.3 ст.4 Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов`язків. Заміна виконання одного обов`язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
		Суд апеляційної інстанції вказує, що гарантоване ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право сповідувати свою релігію або переконання в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби не є абсолютним. Це право може бути обмежене для цілей та у спосіб, про які йдеться у ч.2 цієї статті. Тобто, для інтересів громадської безпеки, захисту прав і свобод інших людей.
		В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпеку інших громадян і саме існування держави, є нагальна потреба в належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов`язку захисту Вітчизни.
		Апеляційний адміністративний суд зазначає, що в Збройних Силах України багато різноманітних професій, повноваження за якими, навіть з огляду на релігійні переконання, ОСОБА_1 в змозі виконувати. 
		Проходження військової служби не є беззаперечним свідченням того, що ОСОБА_2 братиме до рук зброю чи позбавляти когось життя, що за його релігійними переконаннями, як він стверджує, заборонено. 
		Вказуючи про означене апеляційний адміністративний суд враховує правові висновки Верховного Суду, які викладено в постанові від 02.05.2024 у справі №344/12021/22, від 13.06.2024 у справі №601/2491/22.
		Наведений вище колегією суддів підхід не суперечить позиції Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини, яку викладено в листі №1218.4/3-37210.3/23/42.2.2 від 08.01.2024.
		В контексті означеного слід також зауважити, що законодавством не передбачено можливість заміни військового обов`язку проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період, а тому жодні релігійні переконання не можуть бути підставою для ухилення громадянина України, визнаного придатним до військової служби, від мобілізації з метою виконання свого конституційного обов`язку.
		Вищевказане спростовує доводи позивача стосовно необхідності заміни військового обов`язку в особливий період альтернативною невійськовою службою.
		З урахуванням установлених фактичних обставин справи колегія суддів уважає доведеним вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч.3 ст.210-1 КУпАП.
		У зв`язку з чим, спірну в даній справі постанову №198 від 20.09.2024 по справі про адміністративне правопорушення за частиною третьою статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення ІНФОРМАЦІЯ_2 прийнято цілком правомірно. 
		При цьому, колегія суддів відхиляє довід скаржника проте, що оскаржуваний індивідуальний акт суб`єкта владних повноважень не містить опису події та складу адміністративного правопорушення, адже як зазначено в постанові ОСОБА_1 порушено норми законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію в частині невиконання конституційного обов`язку громадянина щодо захисту Вітчизни, незалежності територіальної цілісності України, невиконання військового обов`язку згідно із законодавством.
		Такий опис у повній мірі відповідають складу порушення, відповідальність за яке передбачено ч.3 ст.210-1 КУпАП.
		Не є юридично спроможними посилання позивача на те, що повістка на відправку №Б 144/1 не відповідає законодавчим вимогам, оскільки, з огляду на предмет спору, правовідносини щодо складення такої повістки не є спірними у досліджуваній ситуації. 
		З даного приводу апеляційний суд також відмічає, що повістка є лише засобом оповіщення особи про необхідність виконати військовий обов`язок відповідно до закону. При цьому, обов`язок військовозобов`язаної особи з`явитись за викликом до відповідного ТЦК та СП установлений не повісткою, а Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».
		Колегія суддів зазначає, що в даному випадку позивач не притягувався до адміністративної відповідальності за те, що він не з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_5 за повісткою. Такі правовідносини виходять за межі предмета спору та не нівелюють вчиненого ОСОБА_7 адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачено ч.3 ст.210-1 КУпАП.
		З наведених підстав є безпідставними твердження скаржника про те, що відповідачем не встановлено чи з`явився ОСОБА_1 за повісткою до ТЦК та СП.
		Є необґрунтованим також довід позивача на те, що відповідачем не розглянуто його заяви від 19.08.2024, оскільки предметом даного спору не є оскарження ОСОБА_1 бездіяльності відносно не розгляду такого звернення. 
		Відхиляються судом апеляційної інстанції посилання скаржника на висновки судів апеляційної інстанції з приводу заміни військового обов`язку на альтернативну (невійськову) службу, адже вони не є преюдиційними по відношенню доданої справи. 
		Такі судові рішення прийнято за інших обставин. Вони жодним чином не стосуються ОСОБА_1 . 
		Апеляційний адміністративний суд вказує про безпідставність доводу скаржника стосовно необхідності врахування під час розгляду даної справи висновків Вищого спеціалізованого суду України, які викладено в ухвалі від 23.06.2015 у справі №5-1583км15, т.я. в досліджуваних правовідносинах не є спірним питання щодо віднесення позивача до певної категорії військовозобов`язаних. 
		До того ж, досліджувані у справі №5-1583км15 правовідносини склалися не під час дії правого режиму воєнного стану.
		Таким чином, установлені в межах даного апеляційного перегляду справи фактичні обставини у повному обсязі спростовують наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи.
		Беручи до уваги вищевикладене, апеляційний суд уважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 .
		Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
		Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено апеляційним судом у даній справі.
		Відповідно до частини першої статті 293 КУпАП орган (посадова особа), розглядаючи скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень: 1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення; 2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд; 3) скасовує постанову і закриває справу; 4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилене.
		Частинами 7, 8 статті 294 КУпАП передбачено, що апеляційний суд переглядає справу в межах апеляційної скарги. 
		За наслідком розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову без змін; 2) скасувати постанову та закрити провадження у справі; 3) скасувати постанову та прийняти нову постанову; 4) змінити постанову.
		Як з`ясовано колегією суддів, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а викладені позивачем в апеляційній скарзі доводи не свідчать про порушення районним судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
		Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому підстав для його скасування немає.
		З підстав визначених статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Керуючись ст.ст.272, 286, 308, 311, 316, 321, 322, 325 КАС України, апеляційний адміністративний суд
		П О С Т А Н О В И В:
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського районного суд м. Одеси від 11.12.2024 у справі №947/31292/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення від 20.09.2024 №198  без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та, з урахуванням приписів ст.272 КАС України, оскарженню не підлягає.
		 
		Суддя-доповідач О.О. ДимерлійСудді  Ю.В. Осіпов   О.І. Шляхтицький

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...