Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 756/8527/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із відносин спадкування, з них; за заповітом.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 26.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 26.02.2025.
Дата набрання законної сили: 12.02.2025
Номер судового провадження: 61-7062ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		 
		12 лютого 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 756/8527/22
		провадження № 61-7062св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		 
		головуючого  -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І.,  Лідовця Р. А.,   
		учасники справи:
		позивачка - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 ,
		третя особа - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.  Київ),
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Купченко Вадим Володимирович, на постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023  року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,  Ящук Т. І.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.  Київ), про визнання недійсним свідоцтва та визнання права власності на майно  в порядку спадкування за заповітом.
		 
		Позовну заяву обґрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її  мати   ОСОБА_3 , яка з 04 травня 1994 року перебувала у шлюбі з   ОСОБА_4 .
		 
		29 грудня 1998 року ОСОБА_3 склала заповіт на випадок своєї смерті, яким заповіла належну їй на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 позивачці.
		 
		Вказувала, що вказана квартира була придбана ОСОБА_3 24 квітня 1997  року за рахунок коштів, які вона отримала від продажу належної їй на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16 червня 1993 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 грудня 1996 року квартири АДРЕСА_2 .
		 
		Таким чином, 24 квітня 1997 року її мати ОСОБА_3 продала належну їй на праві особистої власності квартиру    АДРЕСА_2 , та в цей же день 24 квітня 1997 року за кошти, отримані від продажу власної квартири, придбала квартиру АДРЕСА_1 .
		 
		На підставі вказаного стверджувала, що квартира АДРЕСА_1 не була об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_5 , а мала статус особистої приватної власності одного з подружжя, а саме її матері ОСОБА_3 .
		 
		Наголошувала на тому, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 її  спадкоємцями першої черги були чоловік ОСОБА_4 та позивач.
		 
		18 серпня 2020 року позивач та ОСОБА_4 звернулись до Двадцять першої Київської нотаріальної контори з приводу прийняття спадщини.
		 
		Під час прийняття заяви про прийняття спадщини нотаріус повідомив їй, що незважаючи на наявність заповіту, вона може отримати свідоцтво про право на спадщину лише на 1/4 частини квартири, так як квартира була придбана у  зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , якому належить право власності на 1/2 частини квартири як спільного майна подружжя та 1/4 частини квартири як обов`язкова частка у спадщині, так як ОСОБА_4 є особою з інвалідністю II  групи. При цьому, нотаріус також повідомив, що є спосіб поділити спадщину між ними в рівних частинах, а саме ОСОБА_4 відмовляється від права на обов`язкову частку у спадщині та від прийняття спадщини по закону, а натомість отримує свідоцтво про право власності на 1/2  частини квартири як частку в  спільній сумісній власності подружжя, а вона отримує свідоцтво про право на  спадщину за заповітом також на 1/2  частини квартири.
		 
		Як наслідок, 18 серпня 2020 року вона подала заяву про прийняття спадщини за заповітом та за законом, а ОСОБА_4 подав заяву про відмову від свого права на обов`язкову частку у спадщині і відмову від прийняття спадщини за законом після смерті своєї дружини та про намір отримати свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя.
		 
		18 листопада 2020 року нотаріус видав їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а ОСОБА_4 -  свідоцтво про право власності. При цьому, нотаріус роз`яснила їй право на оскарження в судовому порядку виданого ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.
		 
		Зазначала, що у зв`язку з життєвими обставинами та хворобою вітчима ОСОБА_4 , вона з морально-етичних міркувань не звернулась одразу до суду з приводу визнання дій нотаріуса неправомірними та скасування свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя. До того ж ОСОБА_4 запевняв її, що він розуміє, що спірна квартира належить їй, що це була воля його колишньої дружини, що він не претендує на цю квартиру, а лише хоче спокійно дожити останні роки.
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.
		 
		Надалі вона дізналась, що ОСОБА_4 05 грудня 2020 року склав заповіт, яким заповів своєму позашлюбному сину ОСОБА_2 (відповідачу) на випадок своєї смерті 1/2 частини спірної квартири АДРЕСА_1 .
		 
		Переконувала, що спірна квартира належала на праві особистої приватної власності її матері ОСОБА_3 та не була спільною сумісною власністю подружжя, а тому на її думку, ОСОБА_4 набув права власності на 1/2  частини вказаної квартири як спільного майна подружжя безпідставно і, як наслідок, відповідач ОСОБА_2 не має права на спадкування такого майна. 
		 
		З огляду на зазначене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя від 18 листопада 2020 року, посвідченого державним нотаріусом Двадцять першої Київської нотаріальної контори Литвин І. В., зареєстрованого в  реєстрі за № 2-1281, видане ОСОБА_4 , а також визнати за нею право власності на 1/2 частини квартири    АДРЕСА_1 , житловою площею 29,2 кв. м, загальною площею 49,3 кв. м, в порядку спадкування за заповітом.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 24 квітня 2023 року у складі судді  Белоконної І. В. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт  того, що спірна 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 була особистою приватною власністю її матері ОСОБА_6 , а тому незаконно перейшла у власність її чоловіка ОСОБА_4 .
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Оболонського районного суду м.  Києва від 24 квітня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя від 18 листопада 2020 року, посвідчене державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І. В., зареєстроване в реєстрі за № 2-1281, видане ОСОБА_4 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , житловою площею 29,2 кв. м, загальною площею 49,3 кв. м, в порядку спадкування за заповітом. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в загальному розмірі 25 019,90 грн.
		 
		Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції належним чином не перевірив доводи позивачки, не встановив обставин придбання спірної квартири, виходячи із поданих позивачкою доказів, не надав їм відповідної оцінки.
		 
		Водночас апеляційний суд дійшов висновку про те, що матеріалами справи доведено, що спірна квартира АДРЕСА_1 належала  на  праві особистої приватної власності ОСОБА_3 та не була об`єктом  спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , відтак, ОСОБА_4 не мав права на 1/2 частки зазначеної квартири, а видане на його ім`я свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя від 18 листопада 2020 року підлягає визнанню недійсним.
		 
		Також апеляційний суд дійшов висновку про те, що оскільки ОСОБА_4 як  пережилий подружжя отримав свідоцтво про право власності на спірну 1/2  частини квартири безпідставно, а у позивача відсутня можливість отримати у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину на спірне майно, то також наявні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на вказану 1/2  частини спірної квартири.
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи  
		 
		У травні 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Купченко В. В., із  застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, в  якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 квітня 2023 року.
		 
		Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, викладених у  постанові  від 04 серпня 2021 року у справі № 663/908/17 (пункт 1 частини другої статті 389  Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).
		 
		Також касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:
		 
		-  не звернув увагу на те, що зміна правового статусу об`єкта нерухомого майна після смерті подружжя суперечить вимогам цивільного процесуального законодавства, оскільки, у разі задоволення позовних вимог, суд вирішить питання про права померлих осіб, які не є сторонами процесу та вже не мають процесуальної правоздатності та дієздатності;
		 
		-  не врахував, що заявник не є належним відповідачем у цій справі, оскільки дії, які на думку позивачки, привели до порушення її прав та інтересів були вчинені  не заявником, а його померлим батьком ОСОБА_4 ;
		 
		-  не звернув увагу на те, що визнання майна особистою приватною власністю одного з подружжя може вирішуватись лише за його позовом до іншого члена подружжя при поділі такого майна;
		 
		-  не надав належної оцінки тому, що ОСОБА_1 не оскаржувала дії нотаріуса щодо видачі ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на 1/2 частини спірної квартири;
		 
		-  проігнорував, що надані позивачкою договори купівлі-продажу квартир від   24   квітня 1997 року, як докази на підтвердження факту особистої власності ОСОБА_4 на спірну квартиру, не відповідають критеріям належності та достатності;
		 
		-  не надали належної оцінки доводам заявника про те, що його батько ОСОБА_4 12 квітня 1994 року також продав належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_3 , після чого одружився на матері позивачки, в тому мав кошти, які в подальшому міг виділити на придбання спірної квартири разом з  ОСОБА_3 ;
		 
		-  не надав оцінку показам свідка ОСОБА_7 щодо придбання спірної квартири  подружжям ОСОБА_5 за спільні кошти.
		 
		У червні 2024 року   ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Васильєв Є. Є., із  застосуванням засобів поштового зв`язку  подала до Верховного Судувідзив на  касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, заявник просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а  оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін. 
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		 
		Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 травня 2024 року касаційну скаргуОСОБА_2 , в   інтересах якого діє адвокат Купченко В. В., на постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2024 року відкрито касаційне оскарження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Оболонського районного суду міста Києва матеріали справи №  756/8527/22, надано позивачці строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. 
		 
		У червні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 756/8527/22.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2025 року справу № 756/8527/22 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є  неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3  частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з  урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
		 
		 
		Фактичні обставини справи
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04 травня 1994 року між матір`ю позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , 1942 року народження, та батьком відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , 1941 року народження, було укладено шлюб, зареєстрований відділом ЗАГС Мінського району м. Києва.
		 
		Згідно з договором купівлі-продажу від 12 квітня 1994 року, реєстраційний номер 1/1619-1657, ОСОБА_4 продав ОСОБА_8 , ОСОБА_9 належну йому квартиру АДРЕСА_3 за ціною 48 000 000 крб.
		 
		24 квітня 1997 року ОСОБА_3 продала належну їй на праві особистої власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16 червня 1993 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 грудня 1996 року квартиру АДРЕСА_2 .  
		 
		В цей же день ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 49,3 кв. м, житловою - 29,2 кв. м.
		 
		29 грудня 1998 року ОСОБА_3 склала заповіт на випадок своєї смерті, яким заповіла своїй доньці ОСОБА_1 (позивачці) належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 .
		 
		18 серпня 2020 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори з заявою прийняття спадщини за заповітом та за законом. В цій заяві зазначила, що іншим спадкоємцем за законом, в тому числі й згідно зі статтею 1241 (далі - ЦК України), є чоловік спадкодавиці - ОСОБА_4 .
		 
		18 серпня 2020 року ОСОБА_4 звернувся з заявою до Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори, в якій зазначив, що йому відомо про наявність заповіту спадкодавиці не на його користь. Від права на обов`язкову частку у спадщині він відмовився, а також відмовився від прийняття спадщини по закону. Разом з тим повідомив, що претендує на видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя.
		 
		18 листопада 2020 року державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І. В. було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її дочка ОСОБА_1 . Спадщина, на яку видане це свідоцтво, складається з 1/ 2 частини квартири АДРЕСА_1 .
		 
		18 листопада 2020 року державним нотаріусом Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І. В. ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності, відповідно до якого ОСОБА_4 є пережившим чоловіком ОСОБА_3 , та йому належить 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу - квартири АДРЕСА_1 
		 
		05 грудня 2020 року державний нотаріус Двадцять першої Київської державної нотаріальної контори Литвин І. В. посвідчив заповіт, згідно з яким ОСОБА_4 на випадок смерті заповів належну йому на праві власності частку квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер у віці 79 років, про що Оболонським відділом ДРАЦС у м. Києві 15 червня 2021 року видано свідоцтво про смерть.
		 
		10 серпня 2021 року з заявою про прийняття спадщини за заповітом звернувся відповідач ОСОБА_2 , у зв`язку з чим Двадцять першою Київською державною нотаріальною конторою було заведено спадкову справу № 802/2021 до майна померлого ОСОБА_4 . 
		 
		У жовтні 2021 року ОСОБА_2 в порядку окремого провадження звернувся до Деснянського районного суду м. Києва із заявою про встановлення факту батьківства, залучивши заінтересованою особою свою матір ОСОБА_10 , та просив встановити факт, що заявник є сином ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		 
		Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 06 грудня 2021 року у справі № 754/15179/21 заяву ОСОБА_11 задоволено, встановлено факт батьківства, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є сином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		 
		Під час розгляду справи, свідок ОСОБА_7 надала покази про те, що особисто знала подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а також позивачку ОСОБА_1 . Зазначила, що подружжя повідомляло їй про придбання квартири у  1997 році за спільні кошти від продажу власних квартир. Також свідок розповіла, що вона супроводжувала 18 серпня 2020 року ОСОБА_4 до нотаріуса для оформлення документів після смерті його дружини, там же особисто спілкувалась з позивачем, яка на той час жодних заперечень щодо реєстрації права власності на 1/2 частину квартири за ОСОБА_4 не заявляла. Також додала, що після смерті ОСОБА_4 у відповідача відбулась особиста розмова з позивачкою, на якій було прийняте рішення, що після отримання відповідачем свідоцтва про право власності на спадщину сторони обговорять можливість спільного використання квартири АДРЕСА_1 або можливість переходу квартири повністю у власність позивача з відшкодуванням відповідачу вартості його частки.
		 
		Свідок ОСОБА_12 , яка знайомою з подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з моменту початку їхніх спільних відносин, у своїх поясненнях суду зазначила, що особисто з ОСОБА_4 не спілкувалася, проте ОСОБА_3 їй регулярно скаржилася на останнього, повідомляла, що спірну квартиру придбала за особисті кошти.
		 
		Свідок ОСОБА_13 , яка є нянею онуки ОСОБА_3 та доньки позивачки, у судовому засіданні повідомила суду, що знайома з ОСОБА_3 з 2004 року. Також здійснювала догляд за останньою у зв`язку зі станом її здоров`я. Під час особистих розмов ОСОБА_3 повідомляла свідку, що спірну квартиру придбала за власні кошти, а також на постійній основі скаржилася на відсутність коштів у її чоловіка ОСОБА_4 .
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» Сімейного кодексу України (далі - СК України), цей кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. 
		 
		За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. 
		 
		До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
		 
		З огляду на зазначені правові норми порядок набуття спільного нерухомого майна  та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодекс про  шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття  права власності на час набуття спірного нерухомого майна - 24 квітня 1997 року.
		 
		Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є  його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
		 
		Вищевказане положення закону кореспондують положенням статті 60 СК України, якою передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		 
		Згідно зі статтею 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
		 
		Відповідно до статті 28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
		 
		Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
		 
		Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.
		 
		Відповідно до статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		 
		Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.
		 
		Положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.
		 
		Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
		 
		Згідно зі статтею 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
		 
		Відповідно до частини першої статті 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
		 
		Частиною першою статті 1222 ЦК України встановлено, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
		 
		Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
		 
		Статтями 1233, 1234 ЦК України встановлено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
		 
		Відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).
		 
		Згідно зі статтею 1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину,  але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
		 
		Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
		 
		Згідно з частиною першою, п`ятою статті 1273 ЦК України, спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
		 
		Частиною першою статті 1297 ЦК України визначено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.
		 
		Згідно з підпунктом 4.21 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з`ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Якщо спадкоємців декілька, то кожному із них видається окреме свідоцтво про право на спадщину із зазначенням його частки. Свідоцтво про право на спадщину оформляється в двох примірниках, один з яких залишається в матеріалах спадкової справи.
		 
		З урахуванням положень статей 1296 - 1299 ЦК України питання про право спадкоємця на спадкове майно вирішується судом у разі невизнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину.
		 
		Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		 
		Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
		 
		Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства,  вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. 
		 
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт  того, що спірна 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 була особистою приватною власністю її матері ОСОБА_6 , а тому незаконно перейшла у власність її чоловіка ОСОБА_4 і відповідно успадкована відповідачем. 
		 
		Натомість, скасовуючи законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, апеляційний суд  помилково вважав, що матеріалами справи доведено, що спірна квартира АДРЕСА_1 належала на праві особистої приватної власності ОСОБА_3 та не була об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , відтак, ОСОБА_4 не мав права на 1/2   частки зазначеної квартири, а видане на його ім`я свідоцтво про право власності на частку у праві спільної сумісної власності подружжя від 18 листопада 2020 року підлягає визнанню недійсним. Також апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що оскільки ОСОБА_4 як  пережилий подружжя отримав свідоцтво про право власності на спірну 1/2  частини квартири безпідставно, а у позивача відсутня можливість отримати у нотаріуса свідоцтво про право на спадщину на спірне майно, то також наявні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на вказану 1/2  частини спірної квартири. 
		 
		Апеляційний суд не звернув увагу на те, що верховенство права вимагає від  держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1  рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року справі № 15-рп/2004).
		 
		Зміст статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
		 
		Для приватного права апріорі властивими є такі засади, як розумність та добросовісність.
		 
		Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від  18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
		 
		Водночас добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. 
		 
		Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» («ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці»). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. 
		 
		Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).
		 
		Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07  жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19).
		 
		У позовній заяві позивачка зазначила про те, що ОСОБА_4 за домовленістю з нею та нотаріусом відмовився від права на обов`язкову частку у спадщині та від прийняття спадщини по закону, за рахунок чого частка позивачки на спадкове майно збільшилася з 1/4 до 1/2 частини. Натомість, позивачка погодилася на визнання за ОСОБА_4 права власності на 1/2 частку в спільному майні подружжя. Також позивачка підтвердила, що нотаріусом було роз`яснено, що у випадку незгоди з таким поділом спадщини вона після оформлення документів має право звернутись до суду. Проте, за період життя ОСОБА_4 позивач не оскаржувала його право власності на частку в спільному майні подружжя.
		 
		З урахуванням наведеного, є підстави для висновку про те, що оскільки за життя ОСОБА_4 позивачка не оскаржувала його права власності на частку в спільному майні подружжя та  погодилась на отримання свідоцтва про право на спадщину  після ОСОБА_3 у вигляді 1/2 частини спірної квартири, то оскарження такого права ОСОБА_4 у цій справі лише після його смерті свідчить про суперечливу поведінку зі сторони позивача, наявність у неї мети нового розподілу спадкового майна та підстав для застосування судом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) як однієї з підстав відмови у задоволенні позовних вимог. Натомість апеляційний суд на вказане уваги не звернув.
		 
		Крім того, апеляційний суд безпідставно вважав обґрунтованими доводи сторони позивача про те, що оскільки 24 квітня 1997 року ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, зареєстрований та посвідчений на Товарній біржі «Десятинна» за реєстровим № 2638-Б/914, відповідно до якого ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_14 купила квартиру АДРЕСА_2 за ціною 9 100,00 грн і в цей же день - 24 квітня 1997 року ОСОБА_3 придбала іншу квартиру, яка є спірним майном у цій даній справі, відповідно до договору купівлі-продажу нерухомості, посвідченого та зареєстрованого на Київській універсальній біржі за реєстровим № С7164/4040, за ціною 300,00 грн, то це доводить, що  спірне майно придбано за особисті кошти   ОСОБА_3 та є її особистою власністю, з огляду на таке.
		 
		Під час касаційного перегляду судових рішень Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування певних стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає відповідний розподіл та покладання тягаря доказування на сторони певним чином. Одночасно згаданий принцип не передбачає обов`язок суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
		 
		У спорах про визнання права особистої приватної власності на майно, саме по собі посилання на те, що спірне майно було придбано членом подружжя хоча і за час шлюбу, однак за належні йому особисті кошти, отримані від  продажу квартири, не  є достатнім доказом сплати особистих коштів за придбане у шлюбі майно, адже він повинен також надати суду належні і допустимі докази придбання спірного майна саме за ці кошти (див. висновки Верховного Суду у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 645/4165/21 (провадження №61-113св23).
		 
		На переконання Верховного Суду, таким доказами, зокрема можуть бути: банківські виписки на підтвердження спрямування грошових коштів чи нотаріальна заява/згода другого з подружжя, що майно придбавається за особисті кошти, тощо (див. постанови Верховного Суду від 21 квітня 2022 року у справі № 461/1617/15-ц (провадження № 61-19201св20), від 25 січня 2023 року у справі № 756/10871/20 (провадження № 61-9709св22), від 10 липня 2024 року у справі № 466/7242/22 (провадження № 61-6448св24), від 30 липня 2024 року у справі № 522/10944/21 (провадження № 61-2100св21).
		 
		Аналіз матеріалів справи, яка переглядається, свідчить про те, що позивачка таких доказів суду не надала і суд їх не оцінював, а тому у апеляційного суду не було достатніх підстав стверджувати, що вона спростувала презумпцію спільності майна подружжя  ОСОБА_4 та  ОСОБА_3 , а саме спірної квартири, а позовні вимоги підлягали задоволенню.
		 
		Отже, суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених районним судом, неправильно застосував норми матеріального права, не врахував висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах та фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, у зв`язку з чим скасував законне й обґрунтоване судове рішення. 
		 
		Відповідні доводи касаційної скарги та підстави відкриття касаційного провадження у цій справі, визначені пунктом 1  частини другої статті 389  ЦПК України, знайшли своє часткове підтвердження.
		 
		Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. 
		 
		Оскільки апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із  залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
		 
		Розподіл судових витрат
		 
		Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		Враховуючи висновки Верховного Суду щодо задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду і залишення в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, із позивачки на користь відповідача підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору, що сплачені  розгляд справи в суді касаційної інстанції у розмірі 20 015, 80 грн.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Купченко Вадим Володимирович, задовольнити. 
		 
		Постанову Київського апеляційного суду від 29 листопада 2023 року скасувати, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 24 квітня 2023 року залишити в силі. 
		 
		Стягнути із   ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції у розмірі 20 015 (двадцять тисяч п`ятнадцять) гривень 80 копійок.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. 
		 
		ГоловуючийД. Д. Луспеник    Судді:    І. Ю. Гулейков     Б. І. Гулько     Г. В. Коломієць     Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...