Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 703/3314/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 27.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 27.02.2025.
Дата набрання законної сили: 25.02.2025
Номер судового провадження: 61-6758ск23

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		25 лютого 2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 703/3314/21
		провадження № 61-6758св23
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., 
		 
		учасники справи:
		позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
		відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 ,
		треті особи: ОСОБА_4 , Служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 січня 2023 року у складі судді Биченка І. Я. та постанову Черкаського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року у складі колегії суддів Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., Карпенко О. В.
		 
		у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради, про виселення.
		 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У жовтні 2021 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради, про виселення.
		 
		Позовні вимоги мотивовані тим, що 03 березня 2008 року ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 уклали кредитний договір № CSS0GA00000317, відповідно до якого ОСОБА_4 отримав кредит в розмірі 37 300 дол. США строком по 02 березня 2028 року зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами.
		 
		04 березня 2008 року в забезпечення вказаного зобов`язання ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: житловий будинок в  АДРЕСА_1 .
		 
		Договором іпотеки передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у вказаному будинку (предметі іпотеки) інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії.
		 
		АТ КБ «ПриватБанк» вказує, що ОСОБА_1 , всупереч вимог договору іпотеки, порушила обов`язок та у житловому будинку за зазначеною адресою зареєструвала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
		 
		З огляду на вказане АТ КБ «ПриватБанк» вважає, що мешканці, які були зареєстровані з порушенням вимог законодавства у вказаному будинку, що є предметом іпотеки, не мають права користуватись житловим будинком.
		 
		Враховуючи наведене, позивач (з врахуванням уточнених позовних вимог) просив суд:
		- виселити та зняти з реєстрації громадян ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які зареєстровані, та/або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), розташованому за адресою: АДРЕСА_1 .
		Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		 
		Смілянський міськрайонний суд Черкаської області рішенням від 26 січня 2023 року, яке Черкаський апеляційний суд постановою від 19 квітня 2023 року залишив без змін, у задоволенні позову відмовив.
		 
		Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що ОСОБА_1 не порушувала умови іпотечного договору при реєстрації членів своєї сім`ї у спірному будинку, а виселення відповідача та членів її сім`ї із іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту, неможливе без надання іншого постійного жилого приміщення з огляду на що відсутні підстави для задоволення позову.
		 
		Оскільки, позовні вимоги в частині зняття з реєстраційного обліку є похідними вимогами від вимоги про виселення відповідача та членів її сім`ї та зважаючи на те, що первинні вимоги до задоволення не підлягають, відповідно похідна вимога про зняття з реєстраційного обліку задоволенню також не підлягає.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		 
		У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року до Верховного Суду, АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. 
		 
		Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Смілянського міськрайонного суду Черкаської області.
		 
		22 травня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
		 
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 
		 
		В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 153/1334/16, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року, від 23 листопада 2022 року у справі № 209/2032/14-ц та інших.
		 
		У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили обсяг житлової нерухомості, яка перебуває у власності відповідачів та чи користуються вони спірним майном. У відповідачів наявне інше житлове приміщення для проживання. 
		 
		Відповідачі  ОСОБА_2 та неповнолітня ОСОБА_3 не є членами сім`ї власника предмета іпотеки та вселилися у спірне нерухоме майно після укладення договору іпотеки без відповідного дозволу іпотекодержателя, передбаченого пунктом 20.12 договору іпотеки.
		 
		Доводи інших учасників справи
		 
		У червні 2023 року  ОСОБА_1 надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін та стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» 5 000 грн витрат за надання правничої допомоги.
		 
		Фактичні обставини справи
		 
		Суд встановив, що  03 березня 2008 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 уклали кредитний договір № CSS0GА00000317.
		 
		Відповідно до пункту 8.1 кредитного договору банк зобов`язався надати ОСОБА_4 кредит у вигляді непоновлюваної лінії у розмірі 37 300 дол. США на наступні цілі: у розмірі 30 000 дол. США на споживчі цілі, а також у розмірі 7 300 дол. США на сплату страхових платежів строком по 02 березня 2028 року (т. 1 а. с. 5-10).
		 
		З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 04 березня 2008 року уклали договір іпотеки № CSS0GA00000317 (т. 1 а. с. 11, 12).
		 
		Згідно із договором іпотеки відповідач ОСОБА_1 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: жилий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
		 
		Право власності на вказаний житловий будинок зареєстровано Смілянським виробничим підрозділом Черкаського обласного об`єднаного бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_1 згідно із витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 26 лютого 2008 року № 17884692.
		 
		Як вбачається із витягу № 3340 про зареєстрованих у житловому приміщенні будинку осіб, у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (без конкретизації дати такої реєстрації) (т. 1 а. с. 13).
		 
		Як вбачається з паспорта громадянина України НОМЕР_1 , виданого Смілянським МРВ УМВС України в Черкаській області 14 грудня 2000 року, відповідач ОСОБА_1 зареєстрована в будинку АДРЕСА_1 з 09 квітня1973 року (т. 1 а. с. 60).
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
		 
		1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
		 
		2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
		 
		3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
		 
		4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 
		 
		Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		 
		Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		 
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
		 
		Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		 
		Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
		 
		Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		 
		Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		 
		За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		Відповідно до частини першої статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
		 
		Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		 
		Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
		Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). 
		 
		Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
		 
		Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
		 
		Згідно із частиною четвертою статті 9, частиною першою статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
		 
		Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
		 
		Згідно із частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.
		 
		Відповідно до частин другої, третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.
		 
		За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).
		 
		Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		 
		Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
		 
		Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
		 
		Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
		 
		Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.
		 
		Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41-44, рішення від 02 грудня 2010 року).
		 
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
		 
		Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
		 
		Частинами першою, другою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. 
		 
		Відповідно до частин другої, третьої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
		 
		Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
		 
		За змістом наведених норм права особам, які виселяються із житлового будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла.
		 
		Такі висновки зазначені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц.
		 
		З матеріалів справи відомо, що 03 березня 2008 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») і ОСОБА_4 уклали кредитний договір № CSS0GA00000317 на суму 30 000 дол. США під 12 % річних по 02 березня 2028 року.
		 
		04 березня 2008 року ОСОБА_1 та банк уклали договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину (17 грудня 2004 року) та договору купівлі-продажу (01 лютого 2006 року). 
		 
		Відповідно до вказаного, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили, що оскільки будинок придбано не за рахунок кредитних коштів, виселення відповідачів без надання іншого постійного житла суперечить статті 109 ЖК України.
		 
		З матеріалів справи вбачається, що позивач не надав доказів про те, що особи, виселення яких позивач вимагає, мають у своєму розпорядженні інше постійне житло або що існує можливість надання їм іншого житлового приміщення.
		 
		Аргументи, які викладені в касаційній скарзі, щодо неналежного дослідження судами питання про наявність у відповідачів іншого постійного житла є необґрунтованими. Це пояснюється тим, що відповідно до частини другої статті 13 та частини сьомої статті 81 ЦПК України суд може здійснювати збір доказів з власної ініціативи лише у виняткових випадках, коли сторони не можуть отримати такі докази самостійно через об`єктивні причини. У даній справі позивач не обґрунтував необхідності застосування цього виключення, а тому доведення зазначених обставин залишалося його обов`язком.
		 
		Більше того, Верховний Суд звертає увагу на те, що банк, як ініціатор судового процесу, не надав аргументів щодо правомірності вимоги виселення відповідачів без надання їм іншого житла. Він не пояснив, яку мету переслідує таким позовом і чому виселення відповідачів без забезпечення альтернативним житловим приміщенням є необхідним і пропорційним засобом досягнення цієї мети. Відсутність такого обґрунтування свідчить про недоліки правової позиції позивача та ставить під сумнів правомірність його вимог.
		 
		Крім того, виселення осіб з єдиного житла без надання альтернативного приміщення може порушувати гарантії, встановлені національним законодавством та міжнародними нормами, що регулюють захист права на житло. Стаття 109 ЖК України чітко передбачає, що примусове виселення можливе лише за умови надання іншого постійного житла, якщо передане в іпотеку майно не було придбане за рахунок кредитних коштів. Відповідно, банк, звертаючись із позовом про виселення, повинен був довести, що у даній ситуації така вимога узгоджується з чинним законодавством, проте відповідних доказів надано не було.
		 
		Таким чином, враховуючи відсутність належного обґрунтування вимог банку, а також недоведеність обставин, що свідчили б про правомірність позовних вимог, Верховний Суд не знаходить підстав для задоволення позову про виселення відповідачів без надання їм іншого житла.
		 
		Посилання скаржника на порушення ОСОБА_1 умов пункту 20.12 договору іпотеки, зокрема на реєстрацію у спірному нерухомому майні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не заслуговує на увагу. Як правильно встановлено судами ОСОБА_1 зареєстрована у спірному житловому будинку з 1973 року, тобто її реєстрація існувала ще до моменту укладення договору іпотеки.
		 
		При цьому матеріали справи не містять відомостей щодо точної дати реєстрації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у цьому ж будинку. Відсутність таких даних спростовує доводи скаржника про порушення ОСОБА_1 зобов`язань за пунктом 20.12 договору іпотеки, оскільки неможливо достеменно встановити, що реєстрація зазначених осіб відбулася після укладення договору іпотеки та була наслідком дій ОСОБА_1 .
		 
		Крім того, як аргументи позову в цілому, так і доводи касаційної скарги не містять належних доказів того, що реєстрація ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перешкоджає реалізації іпотекодержателем своїх прав у спосіб, визначений законом. Більше того, Верховний Суд зазначає, що дія кредитного договору, який є основним зобов`язанням, на забезпечення якого було укладено договір іпотеки, ще не закінчився.
		 
		При розгляді справи судом першої інстанції позивач не надав жодних доказів щодо існування заборгованості за кредитним договором, її розміру чи прострочення виконання зобов`язань. Водночас, саме на позивача покладено обов`язок подання відповідних доказів, а суд першої інстанції у межах своєї компетенції має право витребувати необхідні матеріали або забезпечити їх подання залежно від ініціативи позивача.
		 
		Апеляційний суд, переглядаючи справу, керується наявними доказами, поданими до суду першої інстанції, та досліджує лише ті факти, на які посилаються сторони у своїх доводах. Відповідно до процесуальних норм, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, за наявності обґрунтованих підстав для їх неподання раніше.
		 
		З огляду на зазначене апеляційний суд у своєму рішенні правильно не прийняв до розгляду докази, додані позивачем безпосередньо до апеляційної скарги, зокрема виконавчий напис приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М. від 22 грудня 2021 року № 113, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CSS0GA00000317 від 03 березня 2008 року.
		 
		З урахуванням викладених обставин, колегія суддів Верховного Суду дійшла до висновку, що доводи скаржника про порушення ОСОБА_1 умов іпотечного договору внаслідок реєстрації у спірному будинку членів її сім`ї не знайшли свого належного та допустимого підтвердження у матеріалах справи. Відповідно, позивач не надав суду доказів, які б свідчили про те, що така реєстрація завдала шкоди його правам як іпотекодержателя або створила перешкоди у здійсненні ним своїх прав щодо предмета іпотеки.
		 
		Крім того, суд враховує, що спірне житло було придбане не за рахунок кредитних коштів, а отже, відсутні підстави для застосування до нього загальних правил виселення осіб, передбачених законодавством у разі невиконання боржником своїх зобов`язань за кредитним договором. У відповідності до статті 109 ЖК України виселення осіб із житлового приміщення без надання іншого постійного житла допускається лише у випадках, прямо передбачених законом, що у даній справі не доведено.
		 
		Таким чином, враховуючи принцип змагальності сторін, відповідно до якого тягар доказування обґрунтованості позовних вимог покладається на позивача, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку, що позивач не довів правомірності вимог про виселення відповідачів.
		 
		Схожі висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 932/929/22.
		 
		Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 153/1334/16, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року, від 23 листопада 2022 року у справі № 209/2032/14-ц та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		 
		Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.
		 
		Щодо стягнення витрат на правничу допомогу
		 
		ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу просить стягнути із АТ КБ «ПриватБанк» на її користь витрати на правничу допомогу (за надання їй правничої допомоги на стадії  касаційного провадження) у розмірі 5 000,00 грн.
		 
		На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, ОСОБА_1 надала договір про надання правової допомоги від 24 травня 2023 року, який укладений з адвокатом Петренком О. В., ордер на надання правничої (правової) допомоги, акт виконаних робіт до договору про надання правничої допомоги від 24 травня 2023 року, детальний опис робіт, наданих адвокатом та їх вартість, квитанцію від 02 червня 2023 року № 02/06/23-1 на оплату юридичних послуг.
		 
		Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, враховуючи документальне підтвердження витрат ОСОБА_1., пов`язаних з правничою допомогою адвоката у суді касаційної інстанції, відсутність заяви (заперечення) позивача щодо неспівмірності таких витрат, Верховний Суд стягує зазначену суму з позивача.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
		 
		Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
		 
		Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 26 січня 2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року залишити без змін.
		 
		Стягнути з акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000 (п`ять тисяч) грн 00 коп.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		СуддіА. І. Грушицький                                                                          І. В. Литвиненко                                                                                        Є. В. Петров

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...