Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 562/635/24 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них; про позбавлення батьківських прав.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 27.02.2025. Забезпечено надання загального доступу: 27.02.2025.
Дата набрання законної сили: 25.02.2025
Номер судового провадження: 61-16090ск24

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		25 лютого2025 року
		м. Київ
		 
		справа № 562/635/24
		провадження № 61-16090св24
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,                                
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 , 
		відповідач -   ОСОБА_2 ,
		третя особа - Служба у справах дітей Здолбунівської міської ради, 
		розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє його представник - адвокат Ярмольчук Віталій Сергійович, на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 липня            2024 року у складі судді Кушніра О. Г. та постанову Рівненського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року у складі колегії суддів:Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина 
		Короткий зміст вимог позову 
		У лютому 2024 року неповнолітній ОСОБА_1 у порядку статті 165 Сімейного кодексу України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Здолбунівської міської ради, про позбавлення батьківських прав.
		 
		Позов мотивовано тим, що у період з 28 липня 2006 року по 17 червня                         2013 року його батько ОСОБА_3 та мати ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народилось троє дітей:                           ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 
		 
		Останніми роками матір постійно нехтує сімейними цінностями, не цікавиться та не бере  участь у вихованні позивача, не проявляє материнського піклування та не допомагає матеріально. 
		 
		У грудні 2022 року батько звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання ОСОБА_1 разом із ним, однак через досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку позов залишено без розгляду. 
		 
		У вересні 2023 року батько також звертався з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення її батьківських прав, який також було залишено без розгляду. 
		 
		З трирічного віку позивач хворіє на хворобу, яку не можуть встановити, лікарі в Україні є безсилими, рекомендовано продовжити лікування в іноземній державі (Польщі). 
		 
		Внаслідок введення в Україні воєнного стану він не може виїхати за кордон з батьком на лікування, оскільки матір ОСОБА_2 відмовляється його супроводжувати. 
		 
		Тому остання має бути позбавлена батьківських прав, оскільки така негативна поведінка погано впливає на його виховання, психічне та моральне здоров`я.
		 
		Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , просив позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно нього.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 липня            2024 року у задоволенні позову відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позбавлення                        відповідачки батьківських прав є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено. 
		Будь-яких доказів наявності виключних обставин, які б давали підстави для позбавлення батьківських справ відповідачки суду не надано.
		При цьому суд відхилив висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_1 , зазначивши, що указаний висновок є недостатньо обґрунтованим.
		Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 в особі представника - адвоката  Ярмольчука В. С. звернувся до суду з апеляційною скаргою.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		Постановою Рівненського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ярмольчука В. С. залишено без задоволення, а рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 липня 2024 року - без змін.
		Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 липня 2024 року при апеляційному розгляді не встановлено.
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		02 грудня 2024 року  ОСОБА_1 , в інтересах якого діє його представник - адвокат Ярмольчук В. С., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 липня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 21 листопада 2024 року.
		У касаційній скарзі заявник просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
		Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, а також без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
		 
		Доводи інших учасників справи
		 
		Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
		 
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		 
		Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
		 
		21 січня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Встановлено, що згідно з свідоцтвом про народження Серії НОМЕР_1 від 07 липня 2015 року батьками неповнолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
		28 липня 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який зареєстровано відділом РАЦС Здолбунівського районного управління юстиції, актовий запис № 105. 
		Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 17 червня 2013 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано.
		З характеристики б/н, наданої за місцем навчання ОСОБА_1 , вбачається, що останній навчається в Здолбунівському ліцеї № 6, забезпечений усім необхідним (охайно одягнутий, має всю необхідну канцелярію), мати наразі перебуває за кордоном та зі слів дитини більше року з ним не спілкується, але і раніше часто відлучалася з дому у справах (вела підприємницьку діяльність). Більший вплив на сина завжди мав батько ОСОБА_3 , з яким він проживає.
		Згідно з висновком органу опіки та піклування, затвердженим рішенням виконкому Здолбунівської міської ради Рівненської області від 26 квітня                  2024 року № 122, орган опіки та піклування, посилаючись на положення статей 150, 180 Сімейного кодексу України, вважає за доцільне позбавити             ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітнього сина                     ОСОБА_1 .
		З виписки з медичної карти хворого № 574 вбачається, що ОСОБА_1 знаходився на стаціонарному лікування в КНП «Міська дитяча лікарня» Рівненської міської ради з 14 по 19 лютого 2024 року з основним діагнозом «Виснаження об`єму рідин організму», супутніми «Функціональна диспепсія та гострий назофарингіт» та після лікування рекомендовано нагляд педіатра, медикаментозне лікування, санітарно-епідемічний режим, корекція харчування, консультація гастроентеролога.
		За лікарським заключенням від 17 жовтня 2023 року ОСОБА_1 лікується амбулаторно та стаціонарно з діагнозом «Дискінезія жовчовивідних шляхів з появами диспанкреатиту. Синдром мальабсорбції. Вторинна анемія».
		Мотивувальна частина 
		Позиція Верховного Суду
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. 
		Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. 
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
		 
		У статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
		 
		Згідно із частиною другою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. 
		 
		Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства (частина третя статті 155 СК України).
		 
		У відповідності до положень статей 150, 157 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні.
		 
		Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого                1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
		 
		Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
		 
		Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
		 
		Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
		 
		У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
		 
		Згідно із частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
		 
		Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років (стаття 165 СК України).
		 
		Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;                         2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини;                                 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.
		 
		Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
		 
		Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
		 
		Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
		 
		Верховний Суд з огляду на положення статті 166 СК України неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, вказаний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі                   № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17.
		 
		У рішенні у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява                       № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.
		 
		Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня                  2008 року у справі «Савіни проти України»).
		 
		Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
		 
		Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
		 
		Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
		 
		 
		 
		 
		Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача (див. постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 466/9380/17 (провадження № 61-2175св20)).
		 
		Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених фактичних обставин справи, врахувавши те, що позивачем не надано достатніх, належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність виключних підстав для позбавлення  ОСОБА_2 батьківських прав, свідоме нехтування нею своїми батьківськими обов`язками щодо неповнолітнього сина, а також те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
		При цьому суди попередніх інстанцій обґрунтовано, відповідно до приписів частини шостої статті 19 СК України, не погодились з висновком органу опіки та піклування № 122 від 26 квітня 2024 року, правильно зазначивши, що він не є достатньо об`єктивним та обґрунтованим, оскільки не містить даних, які б підтверджували пояснення неповнолітнього ОСОБА_1 та об`єктивно характеризували ОСОБА_2 як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, а також не містить відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батька та матері, та інших документів, які стосуються справи, зокрема, про матеріальний та сімейний стан відповідачки, на підставі яких орган опіки та піклування дійшов саме такого висновку.
		Указаний висновок має рекомендаційний характер та не є обов`язковим для суду, який оцінює всі надані докази в сукупності.
		 
		Колегія суддів Верховного Суду також погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що заява  ОСОБА_2 від 27 травня                      2024 року, в якій вона визнає позов та не заперечує проти позбавлення батьківських прав, не може слугувати підставою для задоволення позову, оскільки згідно з положеннями частин другої, третьої статті 155 СК України, відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини.
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судове рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
		Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
		Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
		При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994  року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від  27  вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє його представник - адвокат Ярмольчук Віталій Сергійович, залишити без задоволення.
		 
		Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 липня            2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 21 листопада                2024 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                         Є. В. Коротенко
		         
		        А. Ю. Зайцев
		         
		        М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...